***...щойно ППО добила останню ворожу ракету, я вийшов - на годиннику 5.00, комендатська година закінчилася, в небі 4.5.0, всі цілі знищено - а мені вже час на вокзал, декого зустріти. Люблю отак рано вийти - не часто виходжу, але люблю, а надто в такий травневий ранок: Київ, наче прибрана до свята квартира, ось-ось прийдуть гості, а поки не прийшли, господарі впали хто де перепочити, і квартира стоїть - охайна, порожня, мовчазна - але ця безгучна пустка така піднесена, що й справді виникає передчуття свята. Отак і крокуєш Києвом із тим передчуттям - до того ж, і ППО вже зробило цей ранок добрим попри всі зловорожі намагання. Чи ж це не свято? Біля крамнички вже порається продавчиня - мете доріжку. Добрий ранок! - вітаюся до неї на ходу. Добрий ранок! - статечно відповідає вона. Відчувається, що привітання незнайомця-перехожого її не дивує та не лякає, ну це ж як годиться, а як інакше? За рогом клопочуться вуйки в соковито-помаранчевих жилетах, малюють сліпучо-білу розмітку на свіженькому асфальті. Я ще тільки міркую про засмагу, а обличчя та руки шляховиків уже майже такого кольору, як їхні жилети. Добрий ранок! - вітаюся до них, і вони, обірвавши якусь гумористичну дискусію, відповідають: І вам - і повертаються до малювання та дискусії. Аж ось і прямий шлях до вокзалу. Ніде нікого, ані людей, ані машин, тільки на балконі другого поверху сидить літня пані в блакитному. Помітивши мій погляд, вона ласкаво посміхається: Добрий ранок! Прикладаю руку до грудей, легенько вклоняюся та бажаю їй також доброго ранку. Вокзал зачинений - ще не дали відбій. Поліцейський втомлено киває на вітання, питає потяг і вагон, якусь мить дивиться на схід, що вже аж палає щирим золотом, і радить скористатися онде тим підземним переходом. Дякую та йду. Потяг прибуває за розкладом - він ще рухається, я підтюпцем наздоганяю свій вагон, а провідниця вже розчахнула його двері та енергійно протирає ганчіркою закіптявілі поручні. Добрий ранок! - у відповідь лунає те саме, але ж як: вона не розмовляє, не співає, вона ... вона на якомусь музичному інструменті грає, на ксилофоні абощо. Це так несподівано, що я раз у раз приглядаюся до неї, аби переконатися, що її губи дійсно ворушаться, коли на подяки пасажирів вона виконує мелодійне "будь ласка". Це так гарно, що у вагоні я ще тричі за щось вибачився та двічі перепитав, скільки стоятиме потяг, а тоді ще побажав їй гарного дня, аби знов і знов лунав той ксилофон... - а ще та сама приязнь, яка відчувалася у вітаннях продавчині, шляховиків і старенької в блакитному. © Copyright: Максим Федорченко, 2023.
Другие статьи в литературном дневнике: |
