***…Збудженні раптовою поїздкою на море, де не були вже років зо три, та всіма тими солодкими передчуттями, що оволодівають людиною, яка ще тільки прямує на море та не стикнулася з тамтими негараздами, пасажири перемовлялися, крутили головами, тицяли пальцями у вікна, сміялися та голосно коментували все, що бачили по дорозі – ранніх перехожих, пізніх п’яниць, сонних собак, галасливих сорок і все те, що оживлює провінційні вулички суботніми ранками. Тим часом автівка вилетіла з містечка, промайнула дачки, садки та городи, з наростаючою швидкістю пронеслась повз ціле гроно попереджувальних і заборонних знаків під перехрестям із багаторядною автомагістраллю, так само стрімко перетнула ту магістраль - нею майже ніхто й не їздив, адже це будівництво, розпочате наприкінці 80-х з радянським розмахом, завершилося скоро, несподівано і разом із усім радянським проектом, з таким самим пшиком, як і той проект, - перетнула, пригальмувала та далі попрямувала вузеньким шосе, що зміїлося між жовто-зеленими соняшниковими ланами та соковито-зеленими пагорбами, про кожен з яких місцеві стверджували, що то скіфський курган і поховання скіфського царя, отого самого, найвидатнішого, ну, як його, та ви знаєте. Молодь так само гомоніла, як і в містечку, аж раптом всі замовкли: з-поміж звичного приазовського пейзажу витнулося та стрімко полинуло до неба щось геть незвичне, якесь аж немісцеве. Спершу з-за горбка показався велетенський золотий хрест, що аж палав проти сонця, а вже за мить той хрест витягнув з-за або з-під того горбка неосяжну, немов повітряна куля, сліпучо-золоту баню, поцятковану синіми зірками, а одразу за нею один за одним видобув – один!-два!!-три!!! – височенні цукрово-сяйні яруси. Всі приголомшено дивилися на дзвіницю, що здійнялася над околицями вже так високо, що, здавалося, відірвалася від землі та повільно, немов би космічний корабель щойно після старту, прямувала в небо й далі, в космос: ось вже зараз відійде стартова ступень першого ярусу, масивна, важка, з невичерпними, проте досуха вичерпаними паливними баками-колонами, що тулилися до кутастих обтікачів її колосального, та вже заважкого, завадливого, а відтак зайвого корпусу, а за нею не забариться друга, а третя вже вільно, стрімко та легко штовхатиме цю небачену золотоносу ракету поза межами земного тяжіння, у запаморочливій невагомості... – а сталося інше: так само швидко, як ця уявна ракета покинула земну атмосферу, порвала пута гравітації та попрямувала кудись крізь Сонячну систему, так само швидко дзвіниця зникла з очей та пропала за пагорбом і поворотом шосе, і тільки раптовий самотній удар її дзвону нагадав подорожнім про щойно зникле, або й зникоме видовище. Ще хвилину-дві всі сиділи мовчки, вражені побаченим. © Copyright: Максим Федорченко, 2023.
Другие статьи в литературном дневнике: |
