***Вчора на вечір щось дивовижне відбувалося в небі, але спершу про інше. Небо, безхмарне небо, який би великий шмат чи обсяг його не бачиш, видається таким же цільним і єдиним, як і саме слово "небо". Дивишься на неосяжну височінь і широчінь - або, навпаки, на якусь щілину між будинками, в якій опинилося воно, затиснуте прямими, ломаними та кутами, - і подумки шепочеш: "небо", і в те "небо" вкладається вся його неосяжність, вся його висота, вся блакить і прозорість, навіть і та, яку не бачить око, але про яку тобі просто відомо або ти її можеш уявити. Але більше про небо починаєш розуміти, щойно на ньому з'являються хмари, а вчора на вечір був саме такий день, і саме такі хмари, які дещо пояснюють про небесні справи. Перш за все, десь високо, десь так високо, що міській шиї, звиклій схилятися над комп'ютером, борщем і чаркою, аж до хрусту боляче повертати голову горілиць, - туди, де тепер розкидане від небокраю до небокраю мереживо маленьких, охайних, тоненькими ниточками з'єднаних хмарок. Вони злетіли так високо, що і тепер, у час вечірній, все ще сяють проти денного сонця - і колір їхній ніжно-перлистий, вони легенько світяться, наче чомусь радіють. А ще - вони висять у тій свой височині нерухомо, так, ніби не висять, а лежать! - наче й справді хтось накинув на скляний стіл біле чепурне мереживо, а тоді той стіл перевернули - а мереживо якимось дивом залишилося лежати на ньому, хоча все, що лишилося від шкільної фізики в міській, втомленій комп'ютером, борщем і чаркою голові, непевно стверджує, що це неможливо, а від того в тій голові паморочиться, і шкільна фізика остаточно її залишає, звільнивши місце для більш знайомих, мало не до професійного рівня опанованих естетичних канонів, які безапеляційно стверджують, що картина перед очима - прекрасна. Але це ще не все. Раптом з-за дахів, десь із північного сходу вилітає тоненька прозора білява хмарна вуаль, радше хустка, підхоплена грайливим вітром із якоїсь неміської, нетутешньої, а цілком олімпійської голови. Щойно біла, хустка раптом спалахує помаранчевим вогнем і летить далі небом, наче протуберанець, якимсь дивом відірваний від сонячної корони та докинутий попутною кометою аж до нашої домашньої атмосфери. Ця хмарка летить низько - і через те всотує проміння призахідне, густе, миттю аж бурштинове, та спалахує тими кольороами, якими нині виграває вічернє сонце; ця хмарка летить швидко - і через те і видно, і відчутно, і дивно, як же ж високо та нерухомо, абсолютно, довершено нерухомо висить над головою біле хмарне мереживо. А ще тепер зрозуміло дещо про небесні справи - складні та непрості; адже там, у тому цільному та єдиному, як саме слово "небо", є рух і нерухомість, є різні форми, кольори та напрямки, є течії та вири, є... ...а небо, а власне небо, а "небо" - воно ще вище, воно - недоркане, недосяжне, незворушне, незмінне, не... Так, мало не забув. Вчора на вечір щось дивовижне відбувалося в небі. © Copyright: Максим Федорченко, 2018.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
