Про бандуру…Вчора в Трубі - так кияни звуть розгалужений підземний перехід під Майданом – сидів собі хлопчина, грав на бандурі та співав. Сильний, пристрасний голос розносив метушливим підземеллям добре знані пісні – пролунали й «Я люблю тільки тебе», й «Холодно». Під… скільки: 55? 58? 65 струн? – не порахувати під швидкими пальцями кобзаря! – під дзвінкі, співучі струни бандури знайомі пісні звучали по-новому. Перехожі, причаровані бандурою та співом, забували свої справи, призупинялися, стояли під стінами Труби, слухали кобзаря – так, як століттями слухали кобзарів їхні предки, але куди як вільніше, ніж це було зовсім нещодавно, кілька десятиліть тому… Пам’ятаєте, Ільф і Петров у романі «Дванадцять стільців» стверджували, що радянська статистика знає все, крім одного: скільки в СРСР стільців? - З огляду на архів на дому дрібного злодія Коробєйнікова, на музей меблів, на ордери, що дали змогу Бендеру розшукати гарнітур мадам Пєтуховой, а отцю Федору – гарнітур генеральши Попової, геніальні письменники помилися. Статистика справді знала все, в тому числі – скільки засобів для сидіння в СРСР загалом, на душу населення, в розрізі губерній, республік, тощо. Та рахували не тільки стільці, й не тільки рахували. 96 років тому, 18 грудня 1920 року Рада Народник Комісарів УРСР видала постанову «Про облік та розподіл музичних інструментів». Цей акт увійшов в цілу низку документів, які суто бюрократичними засобами виймали традиційні музичні інструменти, бандури та кобзи, з рік кобзарів та лірників, й передавали їх у різноманітні відділи освіти та музичні заклади. Можна робити припущення, що керували законотворчою думкою тодішніх народних комісарів якісь корисні ідеї; та на тлі анти-кобзарської кампанії в радянських ЗМІ, на тлі закликів покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психiку народу» дуже важко вірити у «благі наміри». Особливо, коли згадати, що кобзарі та лірники століттями виконували роль хранителів, носіїв та розповсюджувачів історичної пам’яті, народної музичної культури – що мало особливе значення з огляду на відсутність технічних можливостей для запису дум, балад і пісень. Так чи інакше, але репресії проти бандури та кобзарів починалися невинно-бюрократично, під виглядом впорядкування, обліку, перерозподілу. Спочатку були й згаданий акт, й постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», а далі – жирна кривава крапка: фізичне знищення сотень кобзарів після «з’їзду» у Харкові, яке й донині обплутане міфами, вигадками, напівбрехнею та напівправдою. Ні, не вільно було й тоді, та й ще дуже довго ходити з бандурою вулицями та співати бодай щось, як це робив учора невідомий молодик у Трубі. Постанову РНК УРСР від 18 грудня 1920 року «Про облік та розподіл музичних інструментів» скасували тільки 22 серпня 1950 року. Бандура на той час практично зникла з вулиць і навіть зовнішньо змінилася, перетворившись на важкий складний і недешевий концертний інструмент, навчитися грати на якому можна було в музичних школах. Так, бандура вже вийшла на офіційну сцену, але майже зникла з приватного, неврегульованого, недоторканого державою життя. До речі, українська бандура завдяки тим, хто втік закордон, отримала гідне визнання. Так, Василь Ємець, бандурист-віртуоз, якого звали «кобзарем у фраку», свого часу опинився в США, а там його майстерність, його талант та непересічний голос бандури вивели його на сцену Карнегі-Холу, яка завжди вважалася найпрестижнішою в США та одною з найпочесніших у цілому світі. Але головне інше. Ані час, ані злочини, ані звиви нашої історії та політичні катаклізми – ніщо не змогло вбити прекрасний інструмент бандуру та дивовижне мистецтво кобзарів. Не пережиток, не артефакт минулого, не реліктовий непотріб, не музейний експонат – це прадавнє мистецтво, що крокує в майбутнє. Послухайте, як бандура збагачує сучасний мега-хіт - наприклад, Metallica's Nothing Else Matters. B&B Project шукайте на Ютуб, це - Тетяна Мазур (бандура), Сергій Шамрай (баян). © Copyright: Максим Федорченко, 2016.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
