Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2019/07/14/426
СТРІМКИЙ КРАЙ СМУГИ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
… Про ситуацію, в яку потрапив на кордоні її чоловік, Люда дізналася від Андрія. Той зателефонував на домашній номер і, туманно змалювавши те, що трапилось, додав наприкінці несподіваним для Люди тоном:
- А він у тебе різкий - благовірний твій, не помічала? Але щоб ця різкість та не вилізла всім боком. - І від’єднався.
Мучилася в невіданні день за днем, поки десь за тиждень Андрій знову не зателефонував, а вона так чекала дзвінка від Вадима. Запитав, чи вже вдома чоловік. Не повірив, що немає його, але сказав вже поблажливо, що нехай не ховається, проблема знята, та ось за паспорт, що тікаючи забув у кабіні, буде добряче винен. «Який паспорт? Про що ти?» - злилася Люда, але Андрій лише кинув: «Приїду, розберемося». Він вже відчував у пальцях замшеву шорсткість міцної шкіряної віжки від надійної вузди, яку накине на «непокірну». Цим сподівався хоча б приглушити той вічний ниючий біль від потертостей на серці через її міцний повідок.
А Вадим з холоднокровною рішучістю вже жив вперед, залишивши за смугастим прикордонним стовпом, як за символічною віхою, черговий шматок свого буття. Він не мав права на депресію, в полон якої можливо б і здався, якби не мати. Тут потрібна була, так би мовити, «брехня на благо» і необхідно було грати роль у вигаданій ним версії для матері. «Тимчасова депортація» - цим малозрозумілим для неї словосполученням Вадим позбавив себе від непотрібних розпитувань і сліз. Те, що син тепер буде змушений невизначено довго жити далеко від сім'ї, але з нею, якось заспокоїло стару жінку. Чи ж багато їй треба?
Вадим відчував, що ні зупинятися, ні, навіть, озиратися назад не можна. Треба використовувати інерцію від цього поштовху чи то в спину, чи то під зад, щоб перевалити за точку повернення-неповернення, втікши від самого себе. Там вже можна буде знайти якусь душевну рівновагу - сподівався.
Він негайно прописався у матері і подав документи на оформлення українського закордонного паспорта. У його планах, започаткованих в мозку несподіваною метаморфозою, що сталася з ним, місце теперішньої прописки не ставало єдиною домівкою. Інша його майбутня «оселя» вже колесила десь по європейських дорогах. Це була тепер нова мета Вадима Бута на черговий відрізок його життя.
Майже два місяці витримає він, давлячи відчай, що час від часу накочуватиметься, стиснутими до болю в щелепах зубами. Заспокоєння, як одужання, настане, коли нарешті отримає у віконці районного паспортного столу жаданий закордонний паспорт із «тризубом». Він піде до їхнього з Людою парку і присяде на ту ж саму лавочку. Буде довго сидіти, насолоджуючись різким відчуттям свободи, яке несподівано яскраво спалахне, і твердого усвідомлення, що вчинив вірно.
І навіть до тепер вже колишньої (усвідомить з лиш легкою скорботою) дружини Вадим не відчуватиме образи, чи там злості, а лише, як не дивно, подяку якусь, чи що? Може за те, що не телефонувала і не писала? За те, що не виправдовувалася, і цим пощадила, вберегла і його, і саму себе від занадто складної розмови, котра вже нічого не здатна була змінити? Вадим був не винен в тому, що луснула, як ніби з доброго дива, дверна петля, і повисла стулка тієї злощасної «шафи» на так надійно замкненому Людою замку, - «кістяк» німим вироком окреслився звідти порожніми очницями черепа. І Люда в цьому теж була не винна.
«Боже ж мій! А якби я її кохав, як тоді?!».
Вадим не знатиме, кому мусить завдячити за те, що згасло це кохання. За те, що він розлюбив і тому вижив вдруге у своєму ще такому короткому житті. Тільки цього разу вижив вже не фізично, а душевно. Але комусь таки він повинен за це подякувати - відчуватиме. Приймаючий поки ще Долю і Бога за щось абстрактне - котре десь за межами існуючої реальності, Вадим несподівано прийде до висновку, що тільки одна-єдина людина заслуговує його подяки за врятовану від тієї невзаємної любовної недуги, за неумертвену його душу. Це – Люда.
Він встане, попрямує до найближчого поштового відділення і повернеться з чистим аркушем паперу, ручкою і конвертом, боячись, щоб ніхто не зайняв їхню з Людою лавку. Підклавши під аркуш новий український закордонний паспорт, що так хвилююче різко пахнутиме типографською фарбою, Вадим буде довго писати свій останній лист. Ні, не дружині колишній, а своєму так вчасно і так безболісно згаслому коханню. Буде дякувати за все, і прощати за все. А ще буде сам просити вибачення. Вибачення за те, що не вміє, не здатний, а отже і не в силах жити назад.
Ляжуть сутінки, піде останній автобус до його рідного села, а Вадим все буде сидіти в роздумах з написаним посланням в руках. Якоїсь миті він пошкодує, що не вилаяв в цьому листі Люду останніми словами, - тоді (уже відчував і розумів) бути б цьому списаному аркушу розірваному на клапті.
Коли ж, нарешті, конверт з адресою чужої країни, і чужій тепер людині провалиться в прірву поштової скриньки, Вадим Бут відчує, як неймовірно втомився і як страшенно хочеться швидше дістатися до ліжка і заснути, удавивши сном-небуттям останні години цього складного життєвого відрізку. А назавтра все буде по-іншому - не так складно, не так боляче. Хіба ж може бути інакше? Хіба це не край тієї чорної смуги, за якою обов'язково слідує світла, чиста, благодатна?
Ой, хлопче! Господь, стверджуючи невпинно, що все, що не робиться, - на краще, і мудро не давши людині можливості заглядати в майбутнє, милостивий цим і терпимий до творіння свого, яке загрузло в гріхах. Оціни це, як благодать. Не звалить він тобі на плечі хрест не по силі твоїй. Ти все зможеш …
Російськомовна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.