Книга
"Пост "Kizatavat-2"."
(02 05 - 24 05 2019)
(щоденник)
(Одним файлом публікується вперше)
* * *
--- 02 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 4 ---
Часть 3: http://www.proza.ru/2019/04/30/459
* * *
"И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."
Да. Да! Да.
Да!
Потому что я не могу жить без папки. Без Славика смогу. Если Славик умрёт, то я ни слезинки не пророню после его смерти. Потому что Славик сам по себе ничто в моей жизни. Не более, чем визуальная ассоциация с самым дорогим для меня человеком на земле. Само существование Славика, его ненависть ко мне - поганит в моих глазах память по папке. Это всё равно что святыню топтать ногами, всё равно что могилу разворошить, проявляя свой вандализм. Само существование Славика на этой планете в моих глазах уже вандализм. Потому что он не имеет никакого права поганить память про моего папку!... Не имеет права! Не имеет.
Братислав Либертус Свидетель 30.04.2019 09:17
+
Столько всего, что не знаешь на что отвечать.
Нарциссизм - это понятно. Он присутствует на самом деле. По крайней мере, ты себя так проявляешь. Я же говорила немного о другой любви к себе. Или о совершенно другой. Она не кричит, не требует, не просит у кого-то, не ждёт и даже не надеется. Она спокойна. Она гармонична. Это, скорее, принятие себя. А отсюда - и Мира целиком.
А Славику, похоже, сильно не повезло, раз его то любят, то ненавидят одновременно, заодно в чём-то обвиняя. Он, оказывается, виноват, что ты придумал себе историю внутри себя. Историю про него. Или про отца. Просто историю. И ему приходится (приходилось) быть её участником. Хотя у него была какая-то своя, которая только его, - жизнь.
На самом деле обратила я внимание на эту фразу: "Нет, я не болею тобой. Не болею, а наоборот, я тобой выздоравливаю, я тобой исцеляюсь, моя дорогая Кошкина."
Если так, то... наверное, хорошо) Но. Это одновременно и Ответственность, которая на тебя автоматически возлагается, независимо от того, хочешь ты (я) этого или нет. Так что я уже тоже не знаю - повезло мне или напротив.
Так кого ты больше любишь - отца или Родину? Кто тебе дороже?
Кошкина Виктория 02.05.2019 00:10
+
"Нарциссизм - это понятно. Он присутствует на самом деле. По крайней мере, ты себя так проявляешь."
Проявляюсь, и даже кичусь этим. Потому что ненавижу христианские идеи о скромности: засунь мол себя подальше в угол, заткнись, и опусти глаза, упади лбом в пол, и проси прощение за то, что ты вообще существуешь на земле. Я ненавижу христианство, со всеми его постами, со всеми голодовками, самоуничижением, и всё такое прочее. Так что мой нарциссизм - это вызов всему христианскому миру и его тупой религии, в которой нет места личностям, а есть место только бесконечной серой безликой массе, не имеющей права ни на самореализацию, ни на самобытность, ни на творчество (не считая, конечно же, воспеваний страстей Христовых). Я ненавижу христианство...
"Я же говорила немного о другой любви к себе. Или о совершенно другой. Она не кричит, не требует, не просит у кого-то, не ждёт и даже не надеется."
О! Слышу христианские призывы к смирению и самоуничижению: заткнись, не бойся, не проси. Очи долу, бошкой в пол. И проси прощение за то, что живёшь на белом свете.
"Она спокойна. Она гармонична. Это, скорее, принятие себя. А отсюда - и Мира целиком."
Я не понимаю, как принятие себя связуется с неудовлетворёнными потребностями и нуждами. Если мне приспичило срать, то мне ваши призывы "держи себя в руках" вообще до жопы. Потому что мне позарезу надо, и я это сделаю. И после этого мне полегчает. А потом можете сколько угодно и дальше проповедовать свою муть про "держи себя в руках", мне уже действительно ничего не надо. Разве что кроме покушать, а потом поспать. И когда мне приспичит спать, то ваше "держи себя в руках" - мне вообще до лампочки. Я вообще люблю быть просто самим собой, а не держать себя в руках, и ущемлять себя в чём бы то ни было. Потому что это моя жизнь, я ради этого живу, чтобы все вот эти мелочи удовлетворять.
"А Славику, похоже, сильно не повезло, раз его то любят, то ненавидят одновременно, заодно в чём-то обвиняя. Он, оказывается, виноват, что ты придумал себе историю внутри себя."
Ой, только не надо делать из него жертву. Ненавидеть я его стал только сейчас, а до этого 25 лет подряд любил. Точнее нет: 15 лет подряд любил, потом он меня ни с того ни с сего с дуба рухнув возненавидел, я взял паузу на 10 лет, исчез без вести, не вспоминал о нём, не думал, и вообще превратил его в ноль для себя. А теперь 10 лет истекло, пора подводить итоги, и решить, что мне с ним делать. Убить или простить. Ты, конечно же, как истинная христианка, начнёшь мне сейчас втирать, что я должен его простить, потому что мне так будет легче жить, и всё такое... А я не хочу прощать. Я принципиально не хочу его прощать. Тем более, что он моего прощения и не просит, оно ему усралось. Так с какой стати я должен дарить ему моё прощение? Любовь моя ему усралась, прощение тоже. Ну так пусть жрёт мою ненависть.
"Историю про него. Или про отца. Просто историю. И ему приходится (приходилось) быть её участником. Хотя у него была какая-то своя, которая только его, - жизнь."
Вот не надо мне тут херню молоть. Я в его жизни вообще все предыдущие 15 лет был ненавязчиво, к нему не приставал, в жизнь его не вмешивался, советов ему не навязывал, и вообще старался быть как можно менее навязчивым. Захочет обратить внимание - обратит. Я вообще до последнего момента был уверен, что он ко мне равнодушен. Я не обижался на него за его равнодушие. У меня и мысли не было его за это винить. Но ненависть?... Откуда? Вот так, ни присело ни упало, вдруг ниоткуда, обвалилась на меня, как целая тонна грязи из его уст в мои уши. Вообще ниоткуда и непонятно. Да какая там тонна? Нет! Это был бесконечный поток, необъятная ненависть!... Как целый океан!... И конца и краю не было видно ей!... Ненависть настолько необъятная, которой я от него вообще не ожидал. Я вообще не ожидал от него ко мне ненависти. Лёгкое мимолётное раздражение - ещё куда ни шло. Скороминутный припадок гнева - тоже могу понять! Психи и всё такое. Но ненависть?... Да ещё и настолько огромная?... Я не в состоянии понять!... Потому что я вообще был уверен, что он ко мне - равнодушен. Равнодушие я мог ему простить, понять, это всё легко и понятно, но ненависть?... Нет, господа присяжные, вот как раз его ненависти ко мне я ни понять, ни простить не могу. Я не в состоянии это даже объяснить себе: откуда???... Это вообще вне логики, вне вообще чего-либо, что может налезть на голову. Сбухты-барахты. Я ему лишь одно слово сказал (точнее смс написал), я предполагал, что он может психануть сгоряча, но! И то в крайнем случае. Потому что более всего я ожидал от него равнодушную насмешку, или что-то в этом роде, в любом случае равнодушие!... Но ненависть?... Я вообще ни сном ни духом не мог предположить, что она в нём вообще по отношению ко мне может таиться. Это была целая лавина ненависти!... И я не могу этого понять... Потому что вообще не вяжется в логику, не связывается с его показным (?) равнодушием по отношению ко мне все предыдущие 15 лет...
Поэтому мне была необходима эта пауза длиной в 10 лет, было необходимо вычеркнуть его напрочь из моей жизни на это время, было необходимо и самому потеряться без вести, пропасть с его поля зрения... Чтобы дать время и ему и себе, чтобы может быть понять, что же на самом деле тогда произошло такое, отчего он вызверился так на меня. Ведь даже если предположить, что я тупо попал ему под горячую руку под плохое настроение - то всё равно не может быть такого,чтобы это не только превратилось в ненависть, но и чтобы его ненависть ко мне была вот настолько сносящей на своём пути лавиной!... Слишком уж сильной она была как для равнодушного ко мне человека. Слишком ошеломляющей. Это была страсть. Это был взрыв вулкана! Которой долго молчал, а потом вдруг из-за моего лёгкого прикосновения к нему - он взорвался! Это было подобно на взрыв атомной станции!...
Пятнадцать лет всё было хорошо и спокойно. О том, что я люблю его - он догадался сам, и сам же написал мне об этом в письме (мы некоторое время незадолго до этого переписывались по почте). И по его письмам никак нельзя было догадаться, что он меня ненавидит. Наоборот, в письмах его ко мне было много теплоты... Было понятно, что наконец-то, он начинает ценить моё присутствие в его жизни. В той переписке мы очень сблизились, появилось доверие... И если бы нашу переписку не читали (письма от меня приходили на его домашний адрес, поэтому мои письма к нему читала и его жена, и его свёкор, - о чём он меня сразу же предупредил, попросив быть осторожнее, чтобы не скомпрометировать его и не создать ему неприятностей дома с их стороны, и я услышал его, поэтому был максимально аккуратен в своих письмах, и всё же моя тактика не помешала нам сблизиться, - ведь его-то письма ко мне они не читали)...
Всё было хорошо. Всё постепенно налаживалось между нами. Я никогда не писал ему слов: "Я тебя люблю", он мне сам написал: "Я догадался, что ты меня любишь", и я в ответном письме к нему ни словом об этом не упомянул: то есть, не стал отрицать, а наоборот, молча подтвердил. Между строк подтвердил. Так, чтобы никто, кроме него, не смог прочесть "Да." Чтобы остальные посторонние, кто взял бы в руки моё письмо, не смогли придраться и создать скандал. Ведь в моих письмах не было ничего лишнего, всё было чинно, придраться не к чему. Обычная дружеская переписка двух друзей, ничего вообще особенного. Для постороннего глаза. Но его письма ко мне - не читал никто. Поэтому он мог позволить себе быть в своих письмах ко мне смелее и откровеннее. На том уровне, на котором сам может себе позволить. На котором осмеливается, передо мной лично.
Поэтому я был уверен, что и он начинает меня любить. Хоть на капельку, но уже не равнодушен, уже ценит наконец-то.
В одном из последних писем он поделился со мной своими проблемами, я ответил, что постараюсь ему помочь, сделаю всё что в моих силах. Поэтому я бросился помогать ему решать его проблемы, поэтому на том переписка и прекратилась. Но я звонил ему из автомата, один раз в день, минуты на три, чтобы просто сообщить последние новости, и услышать его голос. В его голосе не было ненависти ко мне. Была теплота. И было некоторое смущение. Оно потом начало нарастать в нём. Я это почувствовал по его голосу, когда он отпустил какую-то глупую шутку. Шутка была немного обидной, но я понял, что мавр сделал своё дело, мавр должен на время снова уйти в тень. И я отошёл. До следующего раза.
Следующий раз наступил через три года. Оказалось, что за это время он развёлся со своей женой. Причём, вскоре после того, как мы с ним тогда оборвали связь. Вскоре. И он мне ничего не сказал, не сообщил. Я узнал об этом от его тестя, когда пришёл навестить. На вопрос "Как найти Славика?" - он ответил, что не знает. Поэтому я пошёл в его родительский дом, и оставил им свой номер мобильного телефона, чтобы они передали ему, и чтобы он решил: звонить мне или нет. И он позвонил. Сам позвонил.
И мне показалось, он был рад меня слышать априори. Но несколько дней подряд общение не клеилось. Я почти молчал в трубку, ждал чего-то. И он тоже в трубку почти молчал, ничего не говорил. А я ждал. Несколько дней подряд вот таких звонков - и я стал чувствовать, что его напряжение нарастает. Что он понемногу начинает нервничать. Надо было что-то делать с этим. Я не знал, как его раскрепостить. Я чувствовал, что ему необходимо выговориться. Надо было ему что-то сказать такое, что заставило бы его психануть, или может быть рассмеяться истерически, или ещё как-то, - но прорвало бы этот кокон молчания. Я был готов слушать. Но не знал, как заставить его говорить.
И я написал ему одну смс. Всего две фразы. Во второй из фраз задал вопрос. Я бы вслух не осмелился ему подобное сказать, мне надо было написать ему смс, и подождать, когда он осмыслит написанное. А потом позвонил. Чтобы услышать его реакцию. И услышал то, чего совершенно услышать не предполагал, не ожидал, и мне во сне не могло такое присниться. Внезапно я узнал, что он меня ненавидит. Лютой ненавистью ненавидит... Настолько всеобъемлющей и всепоглощающей, что она меня сбила с ног своей неожиданной силой, да и самим фактом присутствия в нём меня оглушила...
Я не слышал его слов. Он слишком громко кричал, и слишком быстро говорил, чтобы я мог разобрать слова. Поэтому я слышал только голос. А в голосе его я слышал только одно: "Я тебя ненавижу, лютой ненавистью тебя ненавижу, ненавижу так, как никого из людей никогда...".
От силы его ненависти я просто выпал в нокаут. Я не знал, что мне думать вообще, как мне реагировать на его внезапную ненависть. Я понял только одно: я должен взять такую длинную паузу в наших отношениях, которую не брал ещё никогда: десять лет. Не давать о себе знать, никак. Не искать его, не писать ему. Пропасть без вести.
А через десять лет пусть он сам меня найдёт, если захочет. И объяснит мне, наконец, что это было. И попросит прощения, засранец, за то, что тогда наорал на меня. Потому что если не попросит у меня прощения - то я ему не прощу. И я убью его. Так и не поняв, за что он на меня тогда орал. Он ведь не просто срывал тогда на мне свои нервы, нет. Это была конкретная целенаправленная ненависть адресно ко мне. А я эту ненависть никак не заслужил. И уж тем более, не заслужил, чтобы её на меня обрушивали вот так внезапно, и с такой силой.
И вот, десять лет истекло. Я жду от него объяснений, жду, что он меня найдёт, и лично попросит у меня прощения. Потому что если он этого всего не сделает - то я его убью. Если ему не нужно моего прощения - то и мне его объяснений не надо. Я его просто убью.
"На самом деле обратила я внимание на эту фразу: "Нет, я не болею тобой. Не болею, а наоборот, я тобой выздоравливаю, я тобой исцеляюсь, моя дорогая Кошкина."
Если так, то... наверное, хорошо) Но. Это одновременно и Ответственность, которая на тебя автоматически возлагается, независимо от того, хочешь ты (я) этого или нет. Так что я уже тоже не знаю - повезло мне или напротив."
Ой!... Можно подумать, что фраза "мы в ответе за тех, кого приручили" - тебя бы напрягла меньше, чем моё вольно сформулированное признание. А то будто ты не знала, что мы в ответе за каждого человека, с которым общаемся длительное время, а значит, само собой, приручаем его. Да, ты меня приручила, Кошкина. И давно приручила. Почти сразу, как мы с тобой познакомились. И потом ещё две недели невозможно разговаривали. По-моему, и ослу понятно, что две недели невозможно разговаривать - это само по себе огромный прорыв в отношениях. А потом это уже превратилось в привычку. И ты хочешь сказать, что все эти четыре года (ведь это было в 2015-м году, как мне помнится) - ты не осознавала чувства ответственности передо мной, за манеру своего общения со мной?... Или думаешь, что Я не осознаю, что тоже эту ответственность перед тобой несу?... И что тоже тебя приручаю. Прекрасно осознаю. И именно поэтому не притворяюсь с тобой, а говорю именно то, что думаю на самом деле, и именно такой интонацией, как думаю, - хотя безусловно, всего не высказать вот так сразу. Но как бы то ни было, я остаюсь самим собой. Потому что намерен невозможно разговаривать с тобой до конца своей жизни, и времени на притворство у меня нет. Или ты хочешь сказать, что общалась бы со мной иначе, если бы с первого момента осознала эту самую Ответственность?... Вела бы себя по-другому, говорила бы (писала бы) другие слова, и с другой интонацией?... Вряд ли я поверю, что ты хотя бы на йоту в чём-то раскаиваешься, в процессе нашего общения за все четыре года нашего знакомства. Я думаю, что ты была бы той же. Поэтому внезапно прямо сейчас напрягаться по поводу озвученных мной прописных истин - я не вижу смысла. Выдохни. Дыши как прежде.
"Так кого ты больше любишь - отца или Родину? Кто тебе дороже?"
Во-первых, отец уже умер. Так что выбирать мне не из кого и не из чего. Во-вторых - твёрдое решение жить конкретно ради Карелии ко мне пришло именно после смерти отца. Собственно, может быть, даже благодаря смерти отца. И в-третьих - мой отец тоже карел (какая неожиданность! Сын - ливвик по национальности, и отец его, оказывается, тоже ливвик!). Поэтому, собственно, даже если бы я принял решение жить ради Карелии ещё при его жизни - то ему, собственно, деваться было бы некуда, потому что ему пришлось бы быть со мной заодно. И вместе со мной жить ради Карелии. Но поскольку он умер, то я живу ради неё в одиночку.
Честно сказать, я думал, что мы уже завершили наш диспут на тему вокруг Славика, и успел напрячься от мысли, что если ты снова напишешь на эту тему - то начнёшь мне толкать христианские заповеди: "прости и отпусти". А поскольку я прощать его не намерен, а отпустить отпустил ещё десять лет назад - то не вижу смысла слушать нотации: они меня очень быстро начнут раздражать. Я отпустил его, Кошкина! Отпустил ещё десять лет назад. И больше к нему ни ногой. Я десять лет назад дал себе зарок, что отныне никогда больше не буду его искать, чтобы возобновить общение, потому что теперь он сам,если захочет, то пусть теперь сам разыскивает меня, и сам возобновляет со мной общение. Хватит мне бегать за ним, как собачонка. Пора нам поменяться местами: теперь пусть он сам за мной бегает. Так будет по-честному. А не захочет бегать за мной - то подохнет, как собака, так и не получив моего прощения. А знаешь, что бывает с теми, кто перед смертью не попросил прощения у тех, кого обидел? Они попадают в Ад. Открой Новый Завет, и прочти Евангелие от Иоанна, 20-ю главу: "Кому простите грехи, тому простятся; на ком оставите, на том останутся." Так вот: я специально не буду его прощать, покуда он у меня прощения не попросит. Потому что хочу, чтобы он целую вечность орал вот так, как орал на меня в тот день. Целую вечность пусть орёт. И мне будет похеру. Как ему было похеру на моё прощение - так и мне будет похеру на его мучения в Аду. А когда сдохнет - вот тогда его и прощу: ему моё прощение уже будет до жопы, оно ему ничем не поможет, а я - свободно вздохну. Потому что никому не позволю орать на меня безнаказанно. Даже ему. И уже тем более ему. Потому что поганить память моего отца в моих глазах он не имеет ни малейшего права. А папка на меня ни разу за всю мою жизнь голос не повысил. И ещё надо осознавать чувство ответственности перед человеком, который по каким-либо причинам целых 15 лет подряд любит тебя. И ты прекрасно знаешь, что любит. Ведь я же не говорил ему об этом ни разу, он сам догадался. А уж коль догадался - то чувство такта ещё никто не отменял: любящего надо беречь как зеницу ока, потому что Бог не просто так посылает в твою судьбу такого человека. Не сохранишь - поплатишься, и получишь наказание. А в его случае - его судьба после его смерти - только в моих руках. Только я буду решать, куда он попадёт после смерти: в Рай или в Ад. И на данном этапе нашей земной жизни у него все шансы попасть прямо в Ад. А когда он умрёт - никто не знает точно: может и прямо завтра в автомобильную катастрофу попадёт, и предстанет перед Божьим Судом. А может до конца месяца. А может в начале июня. В последнее время на дорогах Харькова стали часто происходить автомобильные аварии и гибнуть люди. Да, всё по мелочи, гибнут по одному, иногда целыми партиями, но гибнут. А Славик тем временем яйца чухает и думает: поднимать ли ему свою ленивую жопу, чтобы разыскать меня, и, зевая, ради Прощённого Воскресенья всё ж сказать пару дежурных слов, или и так обойдётся?...
Пусть думает. Это его вечность грозит ему вечными муками, а не мне. Мне не у кого просить прощения, я никого не обижал, наоборот, меня то и дело, что обижали все, кому не лень. Так что за свою вечность я спокоен. А вот ему - есть о чём беспокоиться. Вот пусть и побеспокоится. Не поленится поднять свою жопу, а разыщет меня, и проявит ко мне уважение. Я имею полное право ждать этого. А не дождусь - гореть ему в Аду, я получу возмездие иным способом: его смерть меня вполне удовлетворит. Причём, скорая смерть. Прямо в этом году. И даже в этом месяце. Я либо увижу Славика перед собой на коленях - либо увижу его имя в некрологе. Мне похеру, пусть сам выбирает, какой вариант ему предпочтительнее. Меня удовлетворят оба. Один больше, другой меньше, но в конце концов, удовлетворит любой вариант. Но орать он на меня больше не будет. Никогда. Хоть во имя моего папки, хоть нет - но орать на меня он в любом случае не имел никакого права. И уж тем более орать с такой ненавистью, с какой орал он.
Я всё сказал. И больше не хочу. Предлагаю закрыть эту тему. Прощать Славика я не буду без его о том просьбы. Без его просьбы я его прощу только после того, как увижу его фамилию в некрологе. Причём, долго ждать не буду: это случится очень скоро. В течении месяца точно. Потому что авария эта запланирована ещё десять лет назад. Погибнет четыре человека: он и ещё трое, таких как он. За которыми ни один человек ни единой слезинки не проронит. И я в том числе. Только вздохну с облегчением.
Да, я знаю, ты можешь сказать: "Либертус, но это же нечестно, ты же друг, ты же можешь предотвратить его гибель, предупредить его, а он ведь бедный совсем не в курсах..."... Бла-бла-бла. У него было десять лет на то, чтобы сообщить мне, что ему рядом нужен друг, который будет его о подобных опасностях предупреждать и выручать его из беды. Ему друг был не нужен? Он всех разогнал? Орать в трубку умел? Никого не ценил из тех, кто его любил? Так кто ему доктор, что он дебил? Бог никогда не посылает любящих просто так. Их ценить надо, как зеницу ока. Потому что однажды они спасут тебе жизнь. А если тебе любящие рядом не нужны - так и погибай, сволочь. И гори в Аду. И там ори себе сколько влезет.
Поэтому, Кошкина. Переубеждать меня не надо. Лучше о чём-нибудь другом поговорим.
Хотя, конечно. О чём тут говорить, когда такая тема. На какую тему ни переводи стрелки - всё будет фальшью: будем делать вид, что не думаем об этом.
Но я честно, устал. Я позавчера принял решение оборвать со Славиком астральную связь. Ты же в курсе, что такое астральная связь? Объяснять не надо? Так вот. Я решил оборвать астральную связь с ним. Тем более, что меня накрыла волна тоски по папке. Вот, за вчерашний день аж целых семь песенных текстов написал, - можешь почитать на Новинках, если интересно (логин libertusproza). Но если бы обрывание астральной связи зависело только от меня - то я бы оборвал её ещё позавчера. Но поскольку мне для этого нужно ещё и желание Славика её разорвать - то понятное дело, что задача усложняется. В тысячу крат усложняется. Потому что пока я депрессую по папке, он ко мне ластится, обнимает и греет меня. А мне сложно устоять перед его лаской и его теплом... У меня нет сил на ненависть, чтобы отбрыкаться от него. Я бы мог раньше отбрыкаться, пока меня тоска по папке не накрыла. А теперь я совершенно уязвим и беспомощен к сопротивлению. И Славик этим пользуется. Чувствует, что я его не отшвыриваю, а безропотно позволяю меня обнимать. Вот и ластится, греет почти всё время... А я себя совершенно подавленным чувствую... У меня не осталось ни капли ненависти к Славику. И понятно, что Славик тут ни при чём. Просто меня тоска по папке накрыла... А когда она меня накрывает, то это всякий раз надолго. Могу хоть бесконечно лить слёзы, каждый день, и ни о чём больше не думать. И я лью, Кошкина... Позавчера лил, и вчера целый день... Уже голова раздулась от слёз, и тошнит. А остановиться нет сил... А тут ещё Славик, пользуясь астральной связью, которую я сам же наладил - чуть ли не постоянно обнимает меня и успокаивает... Я отогреваюсь в его объятиях, успокаиваюсь на время, засыпаю... И когда просыпаюсь, покуда не чувствую его - снова в слёзы. А он снова чувствует, что я реву, и снова обнимать... И как тут оборвёшь эту связь? На данном этапе я не в состоянии этого сделать. Это нужно чтобы он захотел. А захотеть он может только в одном случае: если его остоебёт бесконечно меня успокаивать. Чего я и жду. А пока я чувствую себя подавленно, меня тошнит от слёз, и голова распухла. И пока ничего не меняется...
Братислав Либертус Свидетель 02.05.2019 16:11
+
Часть 5: http://www.proza.ru/2019/05/03/547
--- 03 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 5 ---
Часть 4: http://www.proza.ru/2019/05/02/1211
* * *
Привет снова, Кошкина. Знаешь, сегодня утром, когда я проснулся, то снова задал себе этот вопрос, чтобы ответить на него самому себе глубже.
"Так кого ты больше любишь - отца или Родину? Кто тебе дороже?"
Сейчас у меня такой период пошёл, когда волна тоски по отцу накрыла с головой. Я вчера за весь день не пролил ни слезинки по нему. Нет, слёзы не кончились, просто пока нет сил плакать. Я их столько выплакал за предыдущий день, что на следующий день уже не осталось сил... Я продолжаю плакать на самом деле, но теперь они льются не наружу, а вовнутрь меня... Плакать наружу у меня нет сил.
Я ощущаю, что умираю. Я настолько тоскую по нему сейчас, что постепенно сползаю на Тот Свет, к нему. Я осознаю разумом, что надо из этого состояния тоски выбираться, иначе он меня затянет на Тот Свет, затянет к папке. Но я не в состоянии бороться с этой тоской. Если предыдущие несколько недель у меня не хватало внутренних сил заняться стиркой, то теперь у меня нет сил даже помыть посуду... Третий день уже, как я нагромождаю грязную посуду, и нагромождаю. А помыть нет сил. Я даже воду пить почти перестал. Вот, она стоит рядом, в бутылке. Я за вчерашние сутки выпил всего одну бутылочку 0,3 литра. И позавчера тоже. И сегодня чувствую, то же самое будет. Хотя обычно выпиваю много воды. Но теперь нет сил. Выходит, что папку я люблю сильнее, чем Родину. Потому что сосредоточиться на Родине у меня сейчас не получается. Тоска по папке накрыла меня так сильно, что я и в самом деле готов всё бросить, забыть, и убежать к папке на Тот Свет.
Но по-настоящему хотеть этого мне не позволяет одно: моя Родина. Она на задворках моего подсознания удерживает меня от желания бежать к папке на Тот Свет. Тогда выходит, что Родину я люблю сильнее. Ведь она способна меня удержать от желания умереть.
Но дни идут, час за часом. Я продолжаю балансировать меж этим светом и Тем, словно на весах. Что перевесит? Желание жить ради Родины или желание умереть, чтобы быть с папкой?... Час за часом уходит, а у меня нет сил вытряхнуть из себя эту тоску по папке. Нет сил. А значит, я с каждым часом всё ближе сползаю в сторону Того Света. Я хочу жить, но я не могу. Тоска по папке меня засасывает. И у меня нет сил сопротивляться.
И тогда я понял,что мне нужен человек.Живой, осязаемый рядом. Который обнял бы меня здесь, на этом свете, и сказал мне: "Я здесь, с тобой. Я никуда тебя не отпущу, ты мне нужен".
И сейчас в этот период мне абсолютно всё равно, кем окажется тот человек: мужчиной или женщиной, старше меня или моложе меня, вообще, абсолютно всё равно... Хоть ты,хоть Славик, хоть тётя Зина из соседнего подъезда - вообще, абсолютно всё равно. Самое главное - чтобы был живой человек. Осязаемый. Который бы просто обнял. И сказал мне: "Я здесь, я с тобой". И больше ничего не надо. Этого было бы достаточно, чтобы чаши весов перевесили в сторону моего желания вытряхнуть из себя тоску по папке, и отдаться желанию жить ради Родины. Выкарабкиваться из этой тоски. Забыть про папку на время, не думать о нём. Потому что думать о нём - губительно для меня. Думание о нём меня убивает.
Но и быть один я тоже уже не могу. Я нуждаюсь в любви. Нуждаюсь в объятиях живого человека. Сейчас мне абсолютно всё равно,кем будет этот человек... Сейчас я готов кинуться в объятия любого, абсолютно любого, первого прохожего, первого вошедшего в мою палату. Только чтобы он сказал: "Я с тобой, я тебя не брошу".
А покуда такого человека нет, который бы вошёл в мою палату ради того, чтобы сказать эти слова - то у меня нет сил сопротивляться этой тоске по папке.
А ты говоришь: "Вот тот меня любит, но он мне не люб, потому что мне люб тот, кто меня не любит"... Ты перебираешь харчами, а мне сейчас абсолютно всё равно, кто спасёт мне жизнь, вытащив за шкирку на этот свет. Может быть, позже станет не всё равно, потому что он начнёт меня заёбывать требованиями измениться, начнёт мне диктовать условия, кем мне быть... И я его за это возненавижу. Но это будет потом... Если будет. Но пока он меня не заёбывает и не выносит мне мозг своим насилием - то я его люблю. Даже не зная, кто это будет. Женщина или мужчина, моложе меня или старше... Мне абсолютно всё равно... Потому что я нуждаюсь любить хоть кого-нибудь, любить осязаемого человека, а не виртуального или астрального. Любить кого-нибудь здесь, на этом свете. Чтобы забыть про Тот Свет.
А на данном этапе жизни мне некого любить вот так. Потому что все любимые мной люди - далеко, они не осязаемы. А этого слишком мало, чтобы мне хотеть жить и бороться. Хотя я люблю Родину. Она - самый главный стимул жить. Но она не в состоянии меня обнять живыми человеческими объятиями, и заговорить со мной живым человеческим голосом. Хотя безусловно, виртуальное общение - это очень много. Это хоть немного, но отвлекает. И астральные объятия - тоже много, потому что они хотя бы ненадолго, но согревают и успокаивают. Но ведь это всё - не осязаемо... А значит, я продолжаю балансировать между чашами весов, между этим миром и Тем. Я пока балансирую... И понимаю очень хорошо, что малейшего толчка в ту или иную сторону будет достаточно, чтобы я скатился окончательно туда или вернулся обратно в этот мир. Но непременно, рано или поздно, будет толчок...
Братислав Либертус Свидетель 03.05.2019 09:58
+
Часть 6: http://www.proza.ru/2019/05/07/797
--- 03 05 - Kizatavat-2. А ты мне нравишься ---
Чомусь захотілося пошукати його сторінку вконтакті, щоби побачити, є чи ні. Знайшов. Зайшов. Під іменем фраза-статус: "мы в жизни всё-таки другие, мы в жизни всё-таки живые... мы по другому жить хотим; мы то хотим, то не хотим..."
На стіні негусто: усього лише два пости, хоча по факту один. І ще одна фраза, над його власним фото, написане у 2017-му році: "Достигая свои цели, шутите, улыбайтесь и проявляйте эмоции - это путь к вашему успеху))"
"Молодець, сідай, п'ять" - написав би я, якби не гидував залишати у нього на сторінці сліди. Бо мені зовсім не хочеться ні посміхатися, ні подобатися будь-кому. Мої фальшиві посмішки нікому не до смаку, особливо, коли знають, що вони фальшиві. А мої щирі посмішки нікому не треба, бо нікому не потрібен і я сам. Отож, не бачу сенсу будь-чого досягати у цьому світі, сповненому фальшу та байдужості.
"Мы в жизни всё-таки другие"? А где же мы первые, Славик?... Ты не упомянул альтернативу, которой противопоставляешь жизнь.
З емоціями у мене останнім часом туго. Можливо, у листах моїх вони і є, але всередині себе я нічого не відчуваю. Жодних емоцій. Суцільна пригніченість. Душа подібна до мозолю, натертого до відсутності відчуттів. Я наразі не здатен емоціювати. Згідно з твоєю формулою успіху, мені не світить нічого і отримати.
Тільки от я не знаю, для чого за той успіх боротися. І що саме називати успіхом. Можна померти успішним, а можна померти успішно... От, у мене - є всі шанси успішно померти, і померти успішно. Тобі - успішно жити, але померти без успіху.
Мені не хочеться усміхатися.
Вийшов зі сторінки, пішов листати далі. І раптом побачив десь пост з піснями Анни Герман. Серед них - "А он мне нравится".
І я раптом миттєво згадав, як кілька тижнів тому почув, як ти мені наспівуєш: "А ты мне нравишься, нравишься, нравишься, И для меня на свете друга лучше нет, А ты мне нравишься, нравишься, нравишься, И это всё, что я могу сказать в ответ". Пам'ятаю, я у відповідь усміхнувся тобі, і сказав: "Ты мне тоже нравишься". І лише потім до мене дійшло раптом, що ти змінив слова у цій пісні, що у оригіналі співається "А он мне нравится". Потім я захотів пошукати цюпісню у себе на комп'ютері, щоби увімкнути послухати, і виявилося, що її у мене нема.
І ось, коли я згадав про цю мить, то мені вперше за кілька днів захотілося усміхнутися: нарешті ворухнулася бодай якась жива емоція...
І хоча моя посмішка прожила у мені лише одну хвилину, і потім знову згасла, і знову настав морок суцільної пригніченості - все-таки, вона жила...
Почуваюся страшенно втомленим. Хочу побути наодинці.
12:14, 03.05.2019
--- 03 05 - Kizatavat-2. Он был моим и остаётся личным ---
Привіт, Татусю.
Мене нещодавно розбудили. Приходила Марина, з нею ще одна жінка і дівчина. Принесли мені поїсти. Отож, їм.
Після попереднього запису ("А ты мне нравишься") на мене напала агресія. Бо і закінчивши той запис, я продовжував подумки виговорювати Славіку усе, що я думаю про оці посмішки, позитив, та стратегію успіху: "Ви ж ніколи не приходите до тих, кому погано, а тільки до тих, із ким вам добре!"...
Під гарячу руку потрапила і Владислава Г., з якою я познайомився позавчора. Ох я їй і виговорив про росіян та християн. Я виплеснув на неї тонни своєї ненависті і до тих і до інших (а вона і росіянка, і християнка). Хоча звісно, що особисто вона ні у чому переді мною не винна. І вона на щастя зрозуміла це. Але мені треба було виплеснути свою агресію та свій біль.
Отож, і Славіку теж перепало. Я знову ожив, і знову агресія переповнює мене.
Потім я відчув, що мене починає клонити в сон, і водночас відчув теплі обійми... Я роздягся, бо мені миттєво стало жарко від тих обіймів, і ліг спати. Обійми не відпускали мене, мені від них ставало все спокійніше... Вони були правильними. Такими, які були у мого папки: який би мене нізащо не засудив би за мою агресію, а просто обійняв би мене, і дав відчути, як сильно він мене любить... Я навіть не знаю зараз, хто то був насправді: чи це був Славік, чи це був дійсно мій папка... Але обійми були правильними, як у мого папки, і я мимоволі промовив подумки: "Папка..." - притиснувшись до нього ближче. І почув: "Сынок..." - "Папка, папулечка..."
Папкіне кохання - це те, що мені зрозуміле і безпечне. Мені стало так добре і так затишно. Бо нарешті отримав те, чого так довго очікував і шукав. Мені стало так добре, так спокійно... Я не знаю, хто то був насправді. Чи це був дійсно мій папка, чи це був Славік, який просто підтримав правила моєї гри. Якщо це він, то я дякую йому усім серцем: за те, що він нарешті мене знайшов. Хоча і не физично, а лише астрально, але знайшов. А якщо це був дійсно мій папка... То мені сумно, бо я хочу бачити його поряд із собою живого. Хіба тільки якщо він вкраде чиєсь тіло, і прийде до мене. Адже тіло насправді не має значення, бо головне, яка у ньому душа... Якщо він заради цього вб'є Славіка і прийде у його тілі - я прийму. Головне, щоби у ньому була душа мого папки, щоби у ньому була здатність кохати мене отак сліпо і безперечно, ніколи не засуджуючи мене ні за що. Можна і інше тіло вкрасти. Мені все одно, у чиєму тілі він прийде. Головне, щоби мій папка до мене повернувся, аби продовжувати мене кохати так само, як він кохав мене у дитинстві. Безперечно та сліпо, без усяких умов. Без криків та осуду...
І тому у мене знову котяться сльози з очей. Бо я скучаю за папкою. А в голові звучить моя пісня:
А мой отец -
Он был моим,
И остаётся личным богом...
Папкіне кохання - це те, що мені зрозуміле, що не викликає недовіри чи остаху. Це те, що мені безперечно зрозуміле. Тому я не можу не скучати за папкою... Я жалкую, що він помер. Я розумію, що тим тілом, яке у нього було раніше, він не воскресне. Але я погоджуся, якщо він прийде у іншому тілі. Я впізнаю його душу по його очах, це безумовно. Бо таке кохання я не зможу сплутати ні з чиїм... Тому мені все одно, у чиєму тілі прийде. Головне, щоби повернувся... Бо я скучаюза тобою, папка...
І я знову реву... Знову не можу втримати сліз.
15:55, 03.05.2019
--- 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых ---
У эстрадного певца Сергея Лазарева есть песня "Идеальный мир", которая начинается со слов:
"В идеально неправильном мире
Сильных женщин и нежных мужчин..."
Эту песню я впервые услышал несколько месяцев назад. Я не интересуюсь творчеством Сергея Лазарева, - только потому, что он русскоязычный эстрадный певец. Я априори не интересуюсь русскоязычной эстрадой. Потому что мне ближе финская. Но. Эта песня - одними лишь этими словами потрясла до глубины души, до основания.
Когда-то очень давно, когда я задал себе вопрос, кем бы я хотел быть по жизни: женщиной или мужчиной - то, прежде всего, каждое из этих слов во мне непременно сопровождалось какими-то эпитетами и ассоциациями. В моём мировоззрении словосочетание "быть женщиной" - непременно сопровождалось: "быть сильной женщиной", и ассоциировалось с образом Ольги Ивановны, которая, в силу социальных причин считалась моей матерью, и безусловно в силу биологических причин, считалась женщиной. Она и по сей момент жива, хотя у меня язык никогда не повернётся назвать её словом "мама": в моих устах это слово ругательное, вызывающее ассоциации с процессом блевания: "ма-а-ма". Фу.
Словосочетание "быть мужчиной" - само собой, ассоциировалось с папкой, и сопровождалось понятием "быть слабым мужчиной". Ольга Ивановна считала моего отца тряпкой, называла бесхарактерным, и все такие прочие нелицеприятные эпитеты.
Но, внутри меня ни секунды не стояло выбора, кем быть лучше: сильной женщиной или слабым мужчиной. Конечно же, слабым мужчиной быть лучше, чем сильной женщиной! И не потому, что быть слабым выгоднее априори, а сильным быть тяжело, - вовсе нет. А потому, что папка в моём мировоззрении ассоциировался с добротой. А Ольга Ивановна - со злобой. Лучше быть добрым мужчиной, чем злобной женщиной. Только так и не иначе. Словосочетания "добрая женщина" в моём представлении даже не существует. Я не знаю и не понимаю, как это: быть одновременно и женщиной, и доброй. Я не понимаю. Я не видел таких женщин ни в детстве, ни позже, а если и видел издали, то не понимал, как они в состоянии такими быть. И они, конечно же, меня интересовали, манили сами по себе... Но, для меня они в любом случае были чем-то непостижимым и загадочным.
И конечно же, каждый мужчина в моём мировосприятии так или иначе ассоциировался с отцом, и я ревниво каждого с ним сравнивал. И внешне, и внутренне. Видел много мужчин, непохожих на него, особенно с телеэкранов: Рэмбо, Терминатор, Супермэн, и прочие герои комиксов тоже засчитывались как образец для сравнения, и они не вызывали во мне ожидаемого восхищения. Потому что мой папка был совсем не таким. Эти роботосущества вообще не были похожи на моего папку. Они были поджарые, как гончие собаки, в вечной позе "а ля хайль гитлер". Нет, мой папка был совсем не таким. Потому что мой папка - это типичный Мишка из мультика "Маша и Медведь". Эдакий себе большой безропотный терпила, но при этом бесконечно добрый, бесконечно любящий, и за это бесконечно любимый. Вот он, мой идеал мужчины, понятный и родной, о котором даже не надо много спрашивать, я сам всё расскажу, и дальше больше! Покажу его.
Поэтому понятно, что "быть слабым мужчиной" - для меня гораздо привлекательнее, чем быть "сильной женщиной". А сильная женщина из тех же мультиков - это непременно злая мачеха из сказки про Белоснежку или Золушку. Образ, до боли знакомый с детства... Спроси у любого ребёнка: "Когда ты вырастешь, то хочешь ли быть такой женщиной, какой была мачеха Белоснежки?"... Видите, я нарочно не написал "злая мачеха". Но вы ведь прочли слово "злая" между этих двух слов. Потому что в вашем мировоззрении слова "мачеха" и "добрая" несовместимы. Вот так и в моём мировоззрении несовместимы слова "женщина" и "добрая".
Я не хочу быть злым. Потому что я хочу быть добрым. Поэтому - конечно же! Только таким, как папка. Вот такой ласковый медведь. Поэтому и слово "любовь" в моём понимании тоже ассоциируется с качествами характера, а не какими-то там "чюфствами". Любовь - это когда папка смотрит на меня, и я чувствую, как он мне рад, как он рад тому, что я вообще существую на свете. Потому что благодаря тому, что я существую - он может показать, как он умеет любить. Если бы не было "Маши" - то невозможно бы было увидеть, как "Мишка" умеет любить. И вообще, какой он классный. И самый лучший на свете. Самый-самый-самый обожаемый мужчина на свете.
Хотя в глазах Ольги Ивановны он был вовсе необожаемым. В её глазах он был ни на что непригодный в хозяйстве элемент. В её понимании слово "мужчина" - это "на все руки мастер". Таким, как был её отец (согласно социальной роли - мой дедушка). О, да. Я помню дедушку. Абсолютно скучное существо в моих глазах. Вечно чем-то занят, и до меня ему не было никакого дела. Абсолютно скучный. Если бы я слово "мужчина" ассоциировал с (её) дедушкой, то я бы ни за что на свете не согласился быть мужчиной. Потому что в моих глазах он был ничтожеством. Да-да. Именно вот такой мужчина в моих глазах был ничтожеством. Я ничего не значил для него: когда он смотрел на меня, то я никогда не был уверен, что он вообще меня видит. Я ощущал себя с ним пустым местом. А с папкой - нет. С папкой я себя ощущал целой Вселенной. Поэтому, соответственно, папка в моих глазах был целой Вселенной, а дедушка - пустым местом. Что посеешь, то и пожнёшь.
Поэтому я благодарю Бога за то, что папка мой не был на все руки мастером, а наоборот, был криворуким и рукожопым. Потому что благодаря этомуу у него во всю силу проявлялся самый главный талант, за который я его и ценил: талант быть добрым, и талант любить меня. Но Ольга Ивановна этот его талант не ценила. Потому что, по её словам, по причине своей влиятельности на меня, он из меня растил такое же непригодное в хозяйстве существо. Обузу. Второго себя.
Да. Я непригодное в хозяйстве существо, я слабый мужчина, тряпка, обзывайте как хотите, вы в моих глазах так же ни на что непригодные существа в моей жизни. Моей любви вы не хотите, она вам в жопу усралась, - что вам с ней делать, с этой моей любовью? В углу не поставишь, к стене не приколотишь, к потолку не подвесишь, молока из неё не выдоишь. Толку от неё, как с козла молока! Абсолютно бесполезное качество в семье, безусловно. Поэтому в ваших семьях и нет любви, что отношение к людям исключительно потребительское, по оценке профпригодности.
Мне противно быть женщиной. Я не знаю, как женщинам не противно быть женщинами, но мне быть женщиной противно. Мне приятно быть только мужчиной. Я горжусь тем, что я мужчина. Я горжусь тем, что я слабый мужчина, что я тряпка, что я безрукий и рукожопый. Я горжусь этим.
Но знаете, я открою вам один огромный секрет. На самом деле это всё только видимость. Потому что на самом деле - нет на свете мужчины сильнее, чем я.
Потому что нужно иметь огромную силу характера, чтобы продолжать любить, несмотря на все унижения, пинки, издевательства. Слабые люди быстро озлобляются в ответ на зло. Самым слабым существом в моих глазах была и остаётся, конечно же, Ольга Ивановна. Она настолько омерзительно слабая, что мне даже смотреть на неё противно.
Нет, у меня к ней нет ненависти. Это она меня всю жизнь ненавидела, мечтая меня убить. У меня никогда не было желания её убить. Наоборот, мне хочется, чтобы она жила подольше. Именно в этом я вижу для неё наказание за всю её жестокость по отношению ко мне и моему папке. Я желаю ей, чтобы она жила подольше, и подольше мучилась от собственной злобы. А я буду с ней обращаться так, как она обращалась со мной в детстве.
Я уверен, что это единственный язык общения, понятный ей. Когда я был ласковым с ней, и старался ей угодить - она злилась неимоверно, она прямо из себя выходила. Потому что - "криворукий и рукожопый". Но когда я сменил тактику и стал ей хамить и унижать её - то вскоре заметил, что она начала становиться добрее.
Удивительно, но парадокс: оказывается, в её глазах любовь проявляется именно так: посредством жестокости и унижений. А мы-то думали, что любовь непременно должна ассоциироваться с ласковостью. Выходит, чтобы победить эту женщину своей любовью, надо обращаться с ней как с тряпкой. "Победить" - то есть, быть сильнее. Не опускаясь до ненависти и злобы. Но если и поднимаясь до злобы и остервенения - то исключительно с одной целью: с целью победы любви над её нелюбовью. Победителей ведь не судят за их методы достижения победы. А мне победа нужна любым способом. Я хочу быть самым сильным мужчиной в мире. Я хочу быть ещё сильнее, чем был мой папка.
Мой папка позволил его убить. Его силы хватило настолько, чтобы позволить себя убить. В Библии сказано: "Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих." (Иоан.15:13) Этот стих традиционно понимают так: что необходимо умереть, чтобы доказать свою любовь. Нет. Наблюдая случаи самоубийства подростков из любви - я понял, что это в корне неправильное понимание данного стиха. Я и сам в минуты отчаяния пытался наложить на себя руки. И понял, что желание умереть ради любви - есть проявлением крайней степени слабости. Потому что крайняя степень силы - это желание ради любви жить. Ради этой миссии положить свою душу на алтарь служения. И жить.
Поэтому убить меня я никому не позволю. Я не позволю сделать меня бессмысленной жертвой. Жертва моего папки была бессмысленной по своей сути, хотя она стала уроком для меня. Его жертва не была напрасной, потому что благодаря его жертве я понял, что смерть - это крайняя степень слабости. И его смерть сделала слабее меня, отняв у меня часть силы любить. Потому что, когда я узнал о смерти моего папки, то я потерял смысл жизни. Я потерял смысл жить вообще.
Слава Богу, что у каждого из нас есть невидимые Ангелы-хранители. В опасные минуты Они проявляют Своё присутствие и Своё существование за нашей спиной вообще. В ту ночь, когда я хотел повеситься на черешне в собственном саду - Он внезапно проявил Своё присутствие за моей спиной. Он положил мне руки на плечи, и успокоил меня. Он сказал, что в моей жизни ещё будет много людей, которые будут меня любить, их будет несметное количество: их будет настолько много, что я даже в лицо не буду всех знать, я не буду знать всех имён, настолько их будет много. Что вот такому огромному количеству людей на самом деле нужна моя любовь. А я-то дотоле думал, что моя любовь нужна только моему папке... А коль он умер - то выходит, что и моё существование на планете Земля теряет смысл. Я так думал до той апрельской ночи 2007-го года, когда сидел под черешнями, и готовился к самоубийству. Но мой Ангел-хранитель вовремя остановил меня. Дав моей жизни надежду. Сказав, моя моя любовь необходима огромному количеству людей на самом деле. И столько же людей будут в ответ любить меня.
Прошло двенадцать лет с той ночи, на моих часах в эту минуту 2019-й год, шестое мая, шесть часов утра, и пятьдесят четыре минуты. К этой минуте в моей судьбе пока ещё ничего не изменилось: я всё также одинок социально, и о моём существовании мало кто знает, а те кто знают, стараются не помнить об этом. Но по прошествии этих двенадцати лет очень много перемен произошло во мне самом. И я чувствую: Время Настало. Моё Время Настало. Вот-вот случится что-то, что кардинально изменит мою судьбу. Может быть, через пять минут кто-то войдёт в мою палату (хотя, в семь утра - нет, слишком рано, не ранее чем в восемь часов открываются двери больницы для свободных посетителей) - и моя судьба резко изменится. И вот эта запись, это моё письмо - станет последним, которое я написал в одиночестве. Потому что следующее письмо я напишу уже в кругу любящих и любимых людей. Прямо в этом же году, в 2019-м. И скажу всем: "Вот видите? Я же говорил? Я говорил? А я говорил вам, а вы не верили!"... Да что там. Мне сам Ангел-хранитель сказал, а я сперва поверил, а потом забыл и потерял веру, потом снова вспомнил и поверил, потом снова забыл, потом ещё раз и ещё раз: то верил, то не верил уже... А вот сейчас - верю. И эта вера уже превратилась в настырную требовательность, в принципиальное значение. Может, мне и не надо такое огромное число любящих меня людей, но если мне Ангел-хранитель мне сказал, что будет столько - то вынь и положь, иначе разозлюсь и плюну Ему в лицо, а на меньшее я теперь уже и не согласен, мне нужно именно целое море любящих меня людей. Я именно ради этого моря и живу теперь!
Да! Именно это обещанное мне море любящих людей придаёт мне силы жить, и придаёт силы хотеть жить. Не умереть ради их любви или из любви к ним, а наоборот: жить ради их любви и ради любви к ним жить. Жить ради твоей любви ко мне, мой Читатель, и жить ради того, чтобы любить тебя. Это единственное, чему меня научил мой папка. А так в хозяйстве я абсолютно бесполезный элемент. Не просите меня починить ваш сломанный кран или хотя бы электрический чайник: нет, я никогда не стану ни сантехником, ни электриком. Ну, посуду ещё помою, ладно. Хотя я не посудомоечная машина, конечно же, поэтому за целостность посуды не отвечаю, и могу что-нибудь непременно разбить. Ведь я же рукожопый, бить посуду это моё всё. Я её столько в своей жизни разбил, а всё потому что руки у меня не из того места растут, откуда надо. Потому что я даже в этом не мужик и мужиком никогда не стану.
Потому что я мужчина. Потому что я - второй папка. Да, я теперь - сознательно дозрел до того, чтобы быть Вторым отцом каждому, у кого не было отца, или у кого первый отец оказался предатель, или ещё как-либо разочаровал. Я никому не стану биологическим отцом, никогда не буду первым. Но быть вторым - мне под силу, это мне понятно. Потому что хоть как ни крути, а я беру пример с моего папки, я по определению Второй папка. И я горжусь этим. Я не стыжусь того, что я Второй, а не Первый, потому что я имею под ногами прочное основание: любовь моего папки. Я знаю, какой она должна быть и как проявляться. Я это настолько знаю, что для меня это естественно, как дышать. Я даже и не хотел бы быть Первым отцом, потому что быть Первым - это значит, чувствовать себя растерянным, не знающим, что делать и как себя вести, совершать ошибки, и приносить разочарование. Нет. У меня нет и в мыслях опасения, что моя любовь сможет кого-то разочаровать. Потому что я знаю, насколько очаровательна любовь моего папки. Насколько очаровательна любовь, знакомая мне с детства и понятная без слов. Насколько очаровательна любовь, которую я беру себе в пример для подражания. Поэтому я сам хочу быть Вторым папкой. Я горжусь, что я не Первый. Потому что мой папка сплоховал, дал слабину, и позволил себя убить, бросив меня на произвол судьбы одиноким и беспомощным. Если бы не мой Ангел-хранитель, я бы бросился с головой вслед за ним. Поэтому я после этого сказал Богу: "Если Ты отнял у меня папку - то я Тебе говорю: будешь мне Вторым Отцом вместо него!"...
И я перестал к Богу обращаться как к Господу, перестал перед Ним благоговеять и Его бояться, перестал даже уважать Его, и ни разу не встал на колени, когда молился. Всё это я отбросил как ненужное. И стал разговаривать с Богом как со своим папкой. Потому что это единственная понятная мне форма общения между отцом и сыном. Доверительный разговор. У меня есть образец, и я ему следую. Я не первооткрыватель в этом, хотя в чём-то я безусловно Первый. Я Первый во всём том, что озвучиваю сейчас. Я первый, кто обнаружил, что быть слабым мужчиной вовсе не стыдно, а наоборот, это почётно, потому что это и есть подлинная сила мужчины. И что быть криворуким и рукожопым тоже не есть недостаток, а наоборот, это качество есть простором для проявления доброты и любви, той самой любви, о которой мечтает каждая женщина, которая в глазах своего мужчины хочет чувствовать себя Особенной. Потому что и я тоже чувствовал себя Особенным, когда смотрел в глаза моего папки. Поэтому я горжусь тем, что я рукожопый и криворукий, что ничего не умею по хозяйству, и вообще я лодырь и растяпа, на меня ни в чём положиться нельзя, я рассеянный и всё забываю. Но зато я умею смотреть на любимого человека так, что он начинает чувствовать себя Особенным. Независимо от того, откуда растут у него руки, и растут ли они вообще. Это всё неважно ведь на самом деле.
Потому что мужчина в доме - это ведь не что-то вроде полезного гаджета, - разве женщины, в поисках мужчины, ищут себе гаджет?... Нет, они ищут любовь. Они не ищут себе гаджет. Но как-то странно получается: мечтая о любви, почему-то каждая женщина оценивает каждого встречного мужчину как потенциальный гаджет. Покуда мужчины нет - она мечтает о любви. Но стоит ей встретить потенциального кандидата на любовь - как она оценивает его с точки зрения полезности в хозяйстве. Она уже забыла о том, что вот буквально пять минут назад мечтала о любви. Затем она выходит замуж за "более-менее подходящего", и первым делом начинает его "пилить". Начинает заниматься его перевоспитанием. Делать из него "настоящего мужчину". То есть, превращать в гаджет. Его любовь уже "в тарелку не положишь", и "к стене не прибьёшь". А сама-то перед замужеством орала, что хочет быть любимой "просто так и ни за что". А где её пример? Пусть покажет пример, как это: любить просто так и ни за что. Пусть любит ни за что и просто так. И мужчина непременно ответит взаимностью. А ежели хочет смотреть на него как на гаджет - то пусть и не удивляется, и не обижается, что и он смотрит на неё как на гаджет. Каждой женщине чувствовать себя гаджетом обидно... Но ведь она же первой подала пример, как надо обращаться с любимым человеком: "Смотрю в глаза - вижу гениталии. И ещё вижу руки: они растут"....
А ещё я благодаря своему папке понял, что для того, чтобы быть главой семьи, нужно уступать. Чтобы быть главным - нужно быть вторым. Мой папка вовсе не стремился к первенству и чемпионству в семье. Чемпионом во всём у нас дома была Ольга Ивановна. А папка - так, мальчик на побегушках: "принеси-подай-идинахуй-немешай". Казалось бы: с виду - второй. И вовсе не глава, совершенно не чемпион. Но в моих глазах именно его слово было для меня авторитетом. Да какое там слово? Мне и взгляда было достаточно. Если в глазах папки, взглянув на меня, отразилась грусть - значит, я что-то делаю неправильно, я больше так не буду!... Для меня не было страшнее наказания, чем его грустный взгляд. Его грустного взгляда я боялся больше всего на свете. А что Ольга Ивановна? Она орала как потерпевшая, как резанная, как вбешённый бык, и била меня ремнём, кулаками, и чем попало, и сломала мне хребет своим кулаком. Но я совершенно не слышал, о чём она там орала и чего добивалась от меня. Её слово и её желание для меня не были авторитетом, и мне было насрать на все её побои и ремни. Да, моё тело страдало от этих побоев. Но я её в упор не слышал. Она не была в моих глазах главой семьи. Потому что главой семьи в моих глазах был папка. Он был моим личным богом, именно по его взгляду я сверял правильность или неправильность своих поступков или слов. Именно благодаря ему я понял, что глава семьи - это не тот, кто громче всех орёт, а тот, кто в семье второй. Тот, кто в семье "ничтожество, урод, и дебил". Тот, кто в доме "тряпка". Вот именно он подлинный глава семьи. Потому что он это всё терпит с мужеством титана. Терпит унижения со стороны морально слабого, - со стороны того, который орёт громче всех как потерпевший.
Только вот я, в отличии от папки, не хочу терпеть к себе подобное отношение. Я увидел по примеру папки, что бесконечное терпение не приносит добрых плодов, а наоборот: чем дальше в лес, тем гуще тьма. Позволь ублюдку прыгать по твоей голове - и он начнёт с остервенением втаптывать тебя в землю, пока совсем не загонит под неё. И в нём не проснётся ни капли раскаяния, а наоборот: и после твоей смерти оно начнёт оправдывать себя в глазах окружающих, а тебя, соответственно, винить. Потому что слабый ублюдок и после смерти сильного останется слабым ублюдком, и даже станет ещё слабее. Потому что почувствует безнаказанность. А безнаказанность - это субстанция, в которой простора слишком много, чтобы мозги ублюдка не свихнулись от такого огромного простора свободы. Он не умеет этой свободой пользоваться. Он сходит с ума. Он по-настоящему болеет и страдает, когда не чувствует границ, на которые он смог бы опереться. И только чувствуя границы чётких стен табу - он чувствует себя спокойным и счастливым. Поэтому, чтобы сделать ублюдка счастливым - необходимо его наказывать. Не зря же в Притчах Соломона сказано: "Кого любит Господь, того наказывает и благоволит к тому, как отец к сыну своему."(Прит.3:12)
Безнаказанность не делает счастливым того, по отношению к кому ты её проявляешь. Потому что наказывать, оказывается - и есть проявлением любви. И нужно очень много любви иметь в себе к людям, чтобы наказывать своих обидчиков. А оставлять их без наказания - это всё равно, что их не любить. Поэтому, нужно брать себя в руки, и наказывать тех, кто тебя обидел. Чтобы, таким образом проявить к ним свою любовь. Потому что любить - это сила на самом деле. Хоть как ни крути, а любящий сильнее того, кто не любит. Кто любит - тот и сильнее. Кто сильнее любит - тот и сильнее!..
Я учусь на ошибках своего отца. Поэтому я второй. И горжусь этим. Я надеюсь, что после меня у вас появится тот, кого вы назовёте своим Третьим отцом. Который учтёт мои ошибки, взяв от меня самое лучшее. Я не знаю, где и в чём эти ошибки совершу. Ведь, как ни крути, а я живу в первый раз, и в чём-то я первооткрыватель, хотя я и второй после моего отца. Хотя я первый, кто принял его эстафету. Поэтому надеюсь, что эта эстафета любви не прервётся на мне, а возьмёт после меня продолжение. Иначе было бы обидно видеть, что на земле никого не осталось после меня, кто взял бы пример с меня. А ведь я же жил для чего-то. И мой папка для чего-то жил. Он жил, чтобы показать мне свою доброту и способность любить, чтобы научить меня этому искусству, этому дару. Чтобы показать мне ценность любви, а вместе с ней и смысл жизни. А смысл жизни - чтобы уметь любить, и быть в семье любящим, а не гаджетом в хозяйстве.
Я не умею быть женщиной и никогда не научусь. Я не понимаю, в чём смысл роли быть женщиной, и как её играть, чтобы при этом чувствовать себя в своей тарелке. Мне этого не дано понять, и возможно, в этом моя ошибка. Кто-то, возможно, на ней научится, и что-то поймёт. Но зато я умею быть мужчиной. Это то, что мне понятно, и что мне даётся легко, как дышать. Я не гаджет в хозяйстве. Я просто любящий людей человек. Я учусь на примере моего папки, и вношу в этот мир что-то своё, чего никогда бы не сделал он, даже если бы был жив. Потому что мне и не нужно быть его клоном. Мне достаточно быть Особенным. И этим я горжусь. И когда я горжусь тем, что я вот такой Особенный - то прежде всего, я мысленно улыбаюсь, смотрю на Небо, и шлю моему папке воздушный поцелуй. Потому что это он научил меня быть Особенным. Благодаря ему я Такой.
Я никогда не буду Настоящим Мужчиной. Потому что в настоящем и навсегда - я Особенный Мужчина. Особенный. Неповторимый. Не Такой Как Все. И мне этого достаточно. Я люблю быть таким. И хочу, чтобы каждый мужчина, читающий эти строки моего письма - тоже, благодаря мне, чувствовал себя Особенным. Не надо быть Настоящим! Прошу вас. В настоящем вы и так Настоящие, в неповторимом Подлиннике, Уникальные, HAND MADE (Ручной работы). Поэтому будьте просто самими собой, и наслаждайтесь жизнью. Я люблю вас. Особенно мужчин. Потому что я вас понимаю, и принимаю такими, как есть, и не пытаюсь переделать, а наоборот, заклинаю: Замрите! Оставайтесь такими, как есть. Не меняйтесь. Будьте самими собой. А если и меняйтесь - то только в границах неповторимой самобытности. Вот что я называю любовью к мужчинам.
Женщин я тоже люблю. Хотя в основном я их почти не понимаю. В том смысле, что я не понимаю, как можно любить быть женщиной (ну, вы понимаете, о чём я). Хотя многие мне скажут, что я не прав. Пусть! Я и не стремлюсь быть до усрачки во всём правым. Потому что я Особенный. И имею право на свою неправоту. И буду её отстаивать. Потому что Особенность сама по себе подразумевает невписываемость в какой-то поворот или в какую-то дыру пазла. Да мне это и не надо. Если бы все были Универсальными - то разве были бы мы Особенными? Вот то-то же. А я не хочу быть Универсальным. Меня устраивает быть Особенным. Я люблю быть Особенным. Не Таким Как Все. А значит - Неправильным, и Неправым. Мой папка тоже во многом был не прав, на мой взгляд. Но это никак не мешало мне его любить, и не мешает любить до сих пор, и через много лет после его смерти не мешает его обожать и боготворить. Наоборот, именно с него, Неправого и Неправильного, я беру пример, чтобы стать Вторым отцом, и гордиться тем, что я в чём-то второй, в чём-то я - Наследник. А быть Наследником - это так приятно, господа мои хорошие... Это невероятно приятно: быть Наследником. И я этим горжусь.
Всем спасибо.
08:44, 06.05.2019
Карьялонни Первый
--- 07 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 6 ---
Часть 5: http://www.proza.ru/2019/05/03/547
* * *
... А на данном этапе жизни мне некого любить вот так. Потому что все любимые мной люди - далеко, они не осязаемы. А этого слишком мало, чтобы мне хотеть жить и бороться. Хотя я люблю Родину. Она - самый главный стимул жить. Но она не в состоянии меня обнять живыми человеческими объятиями, и заговорить со мной живым человеческим голосом. Хотя безусловно, виртуальное общение - это очень много. Это хоть немного, но отвлекает. И астральные объятия - тоже много, потому что они хотя бы ненадолго, но согревают и успокаивают. Но ведь это всё - не осязаемо... А значит, я продолжаю балансировать между чашами весов, между этим миром и Тем. Я пока балансирую... И понимаю очень хорошо, что малейшего толчка в ту или иную сторону будет достаточно, чтобы я скатился окончательно туда или вернулся обратно в этот мир. Но непременно, рано или поздно, будет толчок...
Братислав Либертус Свидетель 03.05.2019 09:58
+
Интересная такая логика получается. Я бы сказала, односторонняя.
Если кто-то высказался буквально один раз, то есть проявил гнев в твою сторону, то он последняя сволочь, пусть погибнет под машиной и ещё кого-нибудь с собой прихватит, чтоб им компанией в аду гореть было не так скучно.
А если я всех подряд крою матом, то я-то в любом случае белый зайчик, ведь я же ИСКРЕННЕ. Не правда ли, Либертус, замечательная теория собственного бытия?
Что же ты не "принял человека таким, как есть"?! Ведь ждёшь от других в свою сторону именно такого отношения.
Далее, по датам какая-то несостыковка получается.
Мне думалось, что тебе сейчас примерно лет 30. А судя по твоей арифметике, все 45. Так как 15 лет - первый промежуток со Славиком, ещё 10 - второй. Плюс ты за ним бегал "ненавязчиво" полтора года. Да и, если вспомнить из прошлых твоих речей - отца не стало, когда тебе было лет 18. Если всё сложить, то... примерно так, как я сказала, и выйдет.
Но меня всё же больше озадачивает пункт первый. Я всегда белый пушистик, а они - заранее исчадие Ада. И если я хочу, чтобы они меня полюбили - я должен обязательно уничтожить что-то дорогое либо в их жизни, либо саму их жизнь, иначе никак, ведь по-хорошему почему-то не получается. Первый вариант предполагает, что если у них кто-то близкий уйдёт на тот свет (по моей вине), то они обязательно придут ко мне и полюбят, так сильно, что и моя, и их жизнь обязательно наладится, она сделается лучше во сто крат. Нет. Твоя стратегия заранее провальна, так как изначально подразумевает тотальную ненависть к человечеству, пусть даже неосознанную.
Далее. А точнее, в повторе. Любовь к себе - это не самолюбование и не самонавязывание, а САМОДОСТАТОЧНОСТЬ. Та самая, которая не просит, не ждёт, не требует, и уж тем более не сыплет проклятиями в адрес тех, от кого ты ожидаешь расположения.
Ведь ты хитрый лис, однако. Сначала отправить всех в Ад, а потом ждать объятий от этих же людей. То есть об их чувствах, привязанностях и желаниях ты совсем не думаешь, тебе оно ни к чему, только о себе и своей выгоде (пусть и моральной).
Ещё один пример, который меня когда-то поразил. Женщина, которая подарила тебе ноутбук (наверное, от чистого сердца) тоже отчего-то оказалась нехорошим человеком. Почему? А потому что она может купить то, что мне нужно, а я нет. В смысле, ты. Откуда ты знаешь, сколько она на него копила или в чём себя ущемляла? Да даже если и не было ей в ущерб, то всё равно можно лишь Спасибо сказать. А ты что? Ну-ка, напомни. Жива ли она? По-моему, нет.
Так спросить ещё раз - от кого и почему, за что ты ждёшь любви от окружающих, если сам ненавидишь их заранее? Скажешь, что изначально ты их любил? Нет. Ты любил себя. Но не по-взрослому, когда человек становится цельностью, а хныкая и кляньча. Давай, брось ещё пару камней (очередных) и в мою сторону. А потом иди и пожалей себя. Только ни жизни, ни достойной смерти ты не получишь, пока не станешь понимать - сознательно: и что творишь, и как должно быть.
А то... не напоминайте мне о христианстве (хотя никто не упоминал и даже не думал об этом), но при удобном для себя случае вспоминаешь Бога и цитируешь библейские тексты. Здорово! Ты молодец. Люби себя дальше. А точнее - ненавидь.
Никто не должен тебя разыскивать. Пока ты сам себя не найдёшь - никто другой с места не сдвинется. Им и так хорошо. Без тебя. У них отдельный, по-своему уникальный, мир. А прощение... оно лишь тебе нужно. Тебе! Другие могут понятия не иметь ни о твоей так называемой любви, ни о твоей ненависти. Так что изъедаешь ты, по большей части, сам себя. Оттого тебе и тяжело. Невыносимо тяжело.
Кошкина Виктория 07.05.2019 06:24
+
Улыбаюсь. А я рад, что ты мне ответила, Кошкина! И что ответила именно так.
Про математику моих лет - пропустим: мне нравится твоя логика, то я буду загадочно улыбаться. У меня очень часто спрашивают про мой возраст (в основном люди, которые впервые увидели меня живьём), я всем отвечаю: "Молодой". Но по виду обычно дают мне не больше 25-ти, максимум 30. Я всякий раз думаю, что они бессовестно мне льстят, поскольку у меня полная голова седины. И когда они начинают настаивать со своим вопросом, то я отвечаю: "Ну Вы же не поверите мне, если скажу, что мне 50." - "Нет, не поверим." - "Тогда и смысла нет отвечать." На том вопрос о моём возрасте и закрывается. Поэтому и улыбаюсь сейчас. Ты высчитала, что мне не менее 45-ти, хотя по виду была уверена, что мне не более 30. Ну и ладненько. Смотри фильмы про Дориана Грея. Вдруг там увидишь ответ.
"Интересная такая логика получается. Я бы сказала, односторонняя.
Если кто-то высказался буквально один раз, то есть проявил гнев в твою сторону, то он последняя сволочь,..."
Гнев?... Нет, милая моя Кошкина. Славик в мою сторону высказал тогда не гнев. А самую настоящую ненависть. Ты когда-нибудь слышала голос ненависти? Не надо путать. Гнев - это то, что я высказываю сейчас по отношению к Славику. То, что я к нему испытываю - это гнев. Но ненависти у меня к нему нет. Хотя иногда (моментами) мой гнев к нему перерастает в настоящую ненависть. Да, ту самую ненависть, когда хочется взять в руки нож, и искромсать его тело на фарш, потом налепить пельмени, и съесть: для завершения победы над моим противником. Это вроде как индейцы снимают скальп со своих врагов, а некоторые племена своих врагов съедают. Вот я из числа тех племён.
"А если я всех подряд крою матом, то я-то в любом случае белый зайчик, ведь я же ИСКРЕННЕ."
Искренность тут ни при чём. Славик меня тоже искренне ненавидел в ту минуту, когда выговаривал мне по телефону. Искренность вообще с логикой не дружит: искренность сама по себе, логика сама по себе. Мне насрать на искренность Славика в этом аспекте, поскольку я бы больше оценил его логику. Здравый смысл. В его ненависти ко мне не было здравого смысла. Это была жестокость ради жестокости, убийство ради убийства, понимаешь? Это был Андрей Чикатило, который ни за что ни про что убивал беззащитных детей и молодых женщин.
Пойми, суть моей обиды на него не в том, что он наорал на МЕНЯ. Суть в том, что он - моральный урод. Маньяк-убийца. Из моей большой любви к нему я дал ему сроку 10 лет, чтобы подумать: а прав ли он был, что вызверился на меня. Это ведь проблема не единичного поступка, это проблема его мировоззрения вообще. И когда вот такие чикатилы ходят на свободе и безнаказанно ни за что ни про что убивают людей, которые им ровно ничего плохого не сделали - то это уже нешутошная проблема, Кошкина. С этим что-то надо делать. И вот я именно об этом и думаю, моя родная и любимая Кошкина. Именно об этом и думаю: а позволительно ли Славику топтать землю вообще, или всем будет лучше, если он умрёт, и умрёт как можно скорее? Сколько ещё людей с облегчением вздохнут, увидев его имя в некрологе? Ты можешь ли мне сказать? А вот мне было бы интересно это узнать.
Что касается "белого зайчика" - то неужели ты думаешь и в самом деле,что я пытаюсь им быть или хотя бы казаться? Нет. Более того: если бы ты заглянула ко мне в Исповедальню и прочла мою последнюю запись - то убедилась бы, что я не только не безошибочен, но и горжусь тем, что я в чём-то могу ошибаться. Потому что именно мои ошибки и моя ошибочность делают меня Уникальним и Неповторимым, делают меня Личностью.
Да, Славик тоже Личность. И Андрей Чикатило тоже Личность. Равно как Личностями были и те, которые насиловали меня, когда я был ещё ребёнком. Но есть такое понятие по отношению к некоторым Личностям, как "мерзавец". Которых и "убить мало". Неужели ты и впрямь думаешь, что я на Славика обиду держу конкретно за тот его крик? Боже, как всё запущенно, и как поверхностно ты обо мне думаешь. Нет, милая Кошкина. Я на Славика смотрю гораздо глубже. Ведь я же не просто любил его все те предыдущие годы, упиваясь своими собственными чувствами к нему (как это обычно и бывает: любят слепо). Нет, милая Кошкина. Моя любовь диктовала к нему повышенную внимательность. Мне было важно узнать, кто он на самом деле. Я не давил на него, ничего не навязывал. Потому что хотел знать его истинную сущность. И ты думаешь, я не замечал, что он человек, скажем так, вовсе не человек, а - так, дрянной человечишко?... Да, безусловно, что-то в нём было и хорошее. Поэтому я всего лишь наблюдал. Наблюдал, и отмечал про себя: сколько в нём добра, и сколько в нём говна. Я не мешал ему быть собой. Я его любил таким, каков он есть, и надеялся, что светлого в нём окажется всё же со временем больше, чем темноты.
Но вот эта ненависть, которую он выплеснул на меня тогда - она сама по себе перечёркивала всё то доброе и хорошее, что в нём теплилось. В Андрее Чикатило ведь тоже было что-то хорошее. Но вряд ли бы ты стала это учитывать в свете того, что он убивал ни в чём не повинных детей. Более того: он ведь и сам жертва. Да, жертва детских психотравм. И Славик тоже жертва детских психотравм. Я знаю о его детстве достаточно, чтобы понимать, что в условиях его детства было бы трудно стать добрым. Так что же теперь: ему позволительно убивать тех, кто ему вообще ничего плохого не сделал?...
Нет, Кошкина. От таких людей необходимо требовать раскаяния и исправления собственно поведения и мировоззрения. Либо попросту их уничтожать, если не хочет каяться и меняться. Знаешь, мне теперь по большому счёту всё равно: будет ли он просить у меня прощения, или сдохнет и будет гореть в аду. Мне всё равно. Это не меня должен волновать этот вопрос, а его этот вопрос должен волновать. Потому что это ему гореть, а не мне.
И прощения просить ему придётся не только у меня. Я буду требовать от него полной исповеди. И имена всех, кого он обидел. Чтобы потом взять его за шкирку, и заставить просить прощения и у них. И в этом - моя любовь к нему. Огромная любовь. Потому что если бы я его не любил - то мне было бы насрать, кого он там обижает, на кого он там орёт, и что будет с ним после его смерти. Но мне не всё равно. Потому что я точно знаю, что он будет гореть в аду, если не попросит прощения прежде всего у меня. А потом дальше поговорим. И выясним, что делать дальше. И готов ли он что-либо делать, чтобы от ада спастись. Но если и ему насрать, будет ли он гореть в аду или он тешит себя надеждой, что попадёт в Рай за то, что убивал людей, подобных мне (которые его любили, и ничего ему плохого не сделали, но наоборот, старались сделать для него как можно больше хорошего) - то кому, скажи, интересна его искренность?... Если он дебил и маньяк-убийца. Но ведь и Андрея Чикатило кто-то любил. Например, его мать искренно испытывала горе после его казни. А будет ли кто-то испытывать горе после казни Славика?... Лично я - нет. Но хотел бы я узнать имя хотя бы одного такого человека, который прольёт хотя бы слезинку после его смерти. Или всё же гораздо больше людей вздохнут с облегчением? Вот я например с облегчением вздохну. Правда и честно.
А может, я с облегчением вздохну, если он появится на пороге моей палаты, чтобы попросить у меня прощения?... Да. И этот вариант мне тоже приятен. Этот вариант мне даже более приятен, чем его казнь. Потому что я по-прежнему его люблю, и надеюсь, что добра и света в нём всё-таки больше, чем говна и ненависти. До последнего надеюсь. Но выбор - за ним самим. Что выберет он сам. Гореть в аду, или стоять передо мной на коленях. Я бы выбрал видеть его на коленях. Чтобы иметь шанс спасти его душу от ада. Но если он предпочтёт лучше гореть в аду, чем стоять на коленях передо мной - то я умываю руки.
Повторюсь: искренность тут ни при чём. Потому что, кроме искренности, надо иметь хотя бы немножечко мозгов, чтобы включать логику, и нужно иметь доброе сердце. Если у него нет ни того ни другого - то кто ему доктор? Он сам выбрал собственную участь.
"Не правда ли, Либертус, замечательная теория собственного бытия?
Что же ты не "принял человека таким, как есть"?! Ведь ждёшь от других в свою сторону именно такого отношения."
Да, моя дорогая Кошкина. Я жду от других, чтобы меня принимали и любили именно таким, как я есть. Но разве это даёт мне право издеваться над людьми, тем более над любящими меня?... Не знаю, может быть, в вашем ауле и принято измываться над человеком, который тебя любит, но в моём кюля так не делают. В моём кюля человек, который тебя любит - это святыня. Неприкосновенная святыня. С которой нужно пылинки сдувать, и беречь как зеницу ока. И ни за что не сметь повышать голос на любящего человека. Никогда и ни за что. Ни при каких обстоятельствах. Не сметь! Вот что означает святыня.
А у Славика, очевидно, ничего святого нет. Если он позволил себе не просто орать на меня, но и орать с ненавистью. Зная прекрасно, что я его люблю. Понимая это разумом (потому что я не говорил ему этого, но он сам догадался: значит, я смог своими поступками и отношением к нему это ему донести). Но он переступил эту грань. Переступил даже эту запретную черту. Которую ни за что на свете переступать ни в коем случае нельзя. Переступил сознательно. А значит, должен понести наказание.
"Ведь ты хитрый лис, однако."
Никогда не называй меня хитрым лисом. Я не лис, и хитрость мне чужда. Если бы ты знала меня лучше, то никогда бы меня лисом не назвала. Для меня нет большего оскорбления, чем назвать меня лисом. "Лисичкой" с детства называли мою сестру Людмилу. Потому что она заслуживала этого прозвища. Меня же лисом никто никогда не называл, потому что по отношению ко мне этот эпитет был неуместен. Скорее называли "волчонком". И недолюбливали меня за мой слишком прямой взгляд. А Людмила была лисичкой. Она умела льстить, и умилённо смотреть в глаза тем, кого в душе ненавидит. Но для неё худой мир лучше доброй ссоры, поэтому она согласна на всё, лишь бы все жили дружно. А я - нет. Я другого склада характера. Если бы я был иных принципов, то мы бы с тобой никогда не ругались, и сейчас бы вот столько не разговаривали. Нам было бы не о чем говорить, поэтому у нас было бы всё хорошо и ладно. А мы с тобой постоянно ругаемся и спорим. Ты меня критикуешь, а я тебя люблю. Но люблю тебя таким образом, что не могу без ссор и скандалов с тобой. Мне необходимо с тобой скандалить и спорить. Иначе мне не о чем будет с тобой разговаривать совсем. Иначе и смысла в наших отношениях априори нет. Я не знаю, ради чего нам вообще общаться, если мы не будем скандалить и спорить. А уж если бы жили под одной крышей - то о, столько бы поводов ругаться каждый день сразу бы нашлось!... И я был бы счастлив этим. Потому что не представляю мирной жизни с тобой. А ты говоришь про каких-то "белых зайчиков". Я слишком зубат, чтобы казаться зайчиком. И даже горжусь этим, что я не зайчик.
"Ещё один пример, который меня когда-то поразил. Женщина, которая подарила тебе ноутбук (наверное, от чистого сердца) тоже отчего-то оказалась нехорошим человеком. Почему? А потому что она может купить то, что мне нужно, а я нет. В смысле, ты. Откуда ты знаешь, сколько она на него копила или в чём себя ущемляла? Да даже если и не было ей в ущерб, то всё равно можно лишь Спасибо сказать. А ты что? Ну-ка, напомни. Жива ли она? По-моему, нет."
Алира. Я помню. Да, ты права. Вот сейчас совершенно не хочу с тобой спорить. Ты права. Отсекёшь ли мне голову за то, что я не прав?
"Так спросить ещё раз - от кого и почему, за что ты ждёшь любви от окружающих, если сам ненавидишь их заранее? Скажешь, что изначально ты их любил? Нет. Ты любил себя."
Очень хороший вопрос. И очень кстати, и очень правильно поставленный. Попробую на них (потому что в этом вопросе много вопросов на самом деле) ответить.
Итак: от кого жду любви?... От кого... Очень хороший вопрос, мне надо подумать. Надо же, наверное, выбрать объект? Или субъекта. Имя?... Совершенно не знаю, чьё имя конкретно назвать. Если одно - то совершенно не знаю. А если список - то хотел бы быть взаимно любимым всеми, кого люблю. Перечислять долго. Но увы, они все географически от меня далеко.
Второй вопрос: Почему жду от этих людей любви? На этот вопрос ответить проще: потому что взаимно. Это же естественно.
Третий вопрос: За что я жду от этих людей любви к себе?... Хо! За что... За то, что я хороший, за то, что заинька, и глаза у меня красивые. А ещё за то, что я быть любимым ими хочу.
"Скажешь, что изначально ты их любил? Нет. Ты любил себя."
Не совсем верно ни то, ни другое. В моём понимании, любовь к кому-то начинается с себя. Как же я могу полюбить прежде другого человека, ещё не зная, как любить вообще? Поэтому начинать нужно с любви к себе. А потом другого человека любить как самого себя. Относиться к нему как к части самого себя. Если говорить об именах, то мне трудно назвать какое-либо имя конкретно по той причине, что априори я люблю каждого встречного. Но не каждый встречный хочет или готов принять мою любовь. Вот, ты говорила давеча, что сосредоточена на любви к конкретному человеку, и любви другого человека тебе не надо. Выходит, что на самом деле ты и не любила того человека никогда. Потому что любовь твоя к нему является не частью твоего характера, а всего лишь болезненным чувством, которое разрывает тебя на пополам: одного человека любишь-любишь-любишь (ми-ми-ми!), а к другому испытываешь отвращение. И где же тут любовь? Я считаю, что любовь - это такое чувство, которое заставляет тебя любить целый мир, всю вселенную, весь окружающий тебя мир и всех людей на планете Земля. Когда любовь приносит радость. А в тебе я не вижу радости. Ты болеешь. И боишься приблизиться к якобы любимому тобой человеку, потому что заранее боишься в нём разочароваться. Потому что на самом деле ты любишь вовсе не его самого, а любишь то чувство очарования, которое даёт тебе его образ, нарисованный в твоей голове. Иначе говоря, ты влюблена в портрет, а не в душу человека, нарисованного на том портрете. Поэтому и одинока. Ты, конечно, сейчас обидишься, да? Скажешь: "Да что ты знаешь о моей любви?" И можешь даже разгневаться. И может быть, даже пригрозишь судом за оскорбление чувств влюблённой (есть такая статья в КК РФ: "Оскорбление чувств"). Я с интересом послушаю твои доводы.
"Но не по-взрослому, когда человек становится цельностью, а хныкая и кляньча."
А ты, конечно же, цельность? О да, ты не хнычешь и не клянчишь любовь к себе. Ты стойко и мужественно терпишь тяготы разлуки с любимым человеком. Скрипя зубами наедине с собой, и кусая одеяло. Ты не хнычешь. Ты же стойкий оловянный солдатик, который предпочтёт умереть стоя, чем сделать первый шаг навстречу. Да-да... Знакомый мне типаж людей. Которые на поверку, как потом оказывается, вообще никого не любили всю свою жизнь. Потому что для них было важнее всего собственные страдания. Они настолько любили собственные страдания от неразделённой любви, что даже женились на этих своих страданиях, и рожали от них детей.
"Давай, брось ещё пару камней (очередных) и в мою сторону."
Щас. Погоди немножко. Вот наклонюсь под стуло, пособираю камней, и тогда начну бросать. Но сперва я хочу выпить чаю с печеньками, а потом обниматься. И только после этого, если меня не разморит лень, то выполню то, что ты просишь.
"А потом иди и пожалей себя."
Пренепременно. Ты ж меня не хочешь жалеть. Придётся всё делать самому.
(Давайте превращаться в оптимистов. Зачем нам жить стеная и скорбя. Всегда пример берите с онанистов. Рассчитывайте только на себя.)
"Только ни жизни, ни достойной смерти ты не получишь, пока не станешь понимать - сознательно: и что творишь, и как должно быть."
Хочу продолжения этой темы. Надеюсь, что развернёшь свою мысль по этому поводу в своём следующем письме.
"А то... не напоминайте мне о христианстве (хотя никто не упоминал и даже не думал об этом), но при удобном для себя случае вспоминаешь Бога и цитируешь библейские тексты."
Да. В этой христанутой стране нельзя не быть несведущим в вопросе познания библейских текстов. Не знать Коран - можно, но не знать Библию - ты что... Хочешь или не хочешь, а должен знать и цитировать, желательно на память.
"Здорово! Ты молодец."
Кто молодец? Я молодец! Кто молодец? Я молодец! Кто молодец? Я молодец!... (к/ф" Стрекоза")
"Люби себя дальше. А точнее - ненавидь."
Та вы там определитесь, что мне делать: любить себя или всё-таки ненавидеть? Я не понимаю! ("Не ссы, Вова! Ссы!" - результаты выборов-2019 в Украине)
"Никто не должен тебя разыскивать."
Безусловно. Никто никому ничего не должен. Тем более - разыскивать меня. Да я и не обязываю. Вольному воля. Хочет гореть в аду - пусть себе горит на здоровье. Я разве против?...
"Пока ты сам себя не найдёшь - никто другой с места не сдвинется."
Ой! Можно подумать, что после того, как мои поиски меня увенчаются успехом - то сразу все кинутся меня искать. Сразу поднимут переполох, и начнут друг у друга спрашивать: "А где Братис? Вы не видели Братиса? Нет? Как странно! О, где же он!... Мне необходимо его найти!"...
Стоп. По-моему, мы сейчас говорим не о том. И не так вообще... Твоя тяга к минимализму мне известна давно. Такие люди как ты - предпочитают быть зажатыми в углу, чтобы их желательно никто не замечал... Поэтому и имя, как правило, себе сокращают с этой же целью: чтобы оно занимало как можно меньше места в пространстве Бытия...
"Им и так хорошо. Без тебя. У них отдельный, по-своему уникальный, мир."
Да, да, да. Именно эти слова ты себе и повторяешь, когда ложишься спать без него. И то же самое говоришь себе, когда просыпаешься утром. Потому что ты ленивая жопа, и тебе на самом деле насрать, как он там себя чувствует. Лишь бы только прекрасный мир твоей иллюзорной любви не разбился, как стеклянный домик, о суровую реальность его мерзкого характера. Ведь влюбляюся всегда в котиков и ангелов, с ними идут в загс, а разводятся всегда с козлами и дурами.
"А прощение... оно лишь тебе нужно. Тебе! Другие могут понятия не иметь ни о твоей так называемой любви, ни о твоей ненависти. Так что изъедаешь ты, по большей части, сам себя. Оттого тебе и тяжело. Невыносимо тяжело."
Ты права. Простить и забыть гораздо легче и выгоднее, чем носить в себе обиду десятилетиями. Неужели ты думаешь, что ты первая, кто открыл мне эту эврику? Прощать вообще легко на самом деле. Особенно на расстоянии. И любить на расстоянии поэтому легко, что обид не накапливается. Да они и не появляются, собственно говоря, потому что расстояние - это всегда гарант собственной безопасности.
Но ведь важно же не только о собственной шкуре думать, Кошкина. Важно учиться мыслить глобальнее, и учиться способности жить с кем-то под одной крышей, на тесном расстоянии друг от друга. Учиться принимать друг друга такими, как мы есть. И это напрямую касается Славика, моя дорогая Кошкина. Ты думаешь, я не думаю об этом? Да, я думаю о нём. Умеет ли он жить с кем-либо на тесном расстоянии. Умеет ли он любить самого себя. Принимать самого себя таким, как он есть.
Как ты думаешь, Кошкина: является ли Славик геем, или нет?... Вот такой простой вопрос. Ты наверное скажешь, с ужасом прикрывая рот: "О Боже, нет! Конечно же нет, он ведь христианин!"... А я, меж тем, спрашиваю у тебя совершенно не о том. Я не о том спрашиваю совсем. Если захочешь понять, что я имею в виду - то посмотри пожалуйста фильм "Молитвы за Бобби". Бобби родился и вырос в строго христианской семье. В точности как семья Славика. И суть не в том, гей или нет Славик или Бобби. Суть в том, как отреагировало бы окружение Славика на подобное признание с его стороны... Да и как отреагировал бы он сам?... Если бы он признался себе, что на самом деле равнодушен к женскому полу, потому что испытывает влечение к мужскому - то ой, как ему было бы трудно... Как ему было бы трудно принять самого себя. Он ведь самого себя бы возненавидел, Кошкина. Возненавидел бы лютой ненавистью, и начал бы себя истязать.
Знаешь, после его развода с его женой я потом общался с его женой пару раз. Мы были откровенны друг с другом пускай не до лобызания, но мы были друг с другом честны. Я ей сказал о себе кое-какую правду, и знаешь, она приняла это абсолютно спокойно, без трагизма. Она не изменила своего отношения ко мне. Потому что во мне, в моей Личности для неё было важно вовсе не это. Она правильно расставила акценты, и мне это понравилось. Я понял, что у неё всё будет хорошо. Потому что она принимает людей такими, какими они есть. Она никогда не будет одинокой, потому что умеет, глядя в окно, видеть солнце. А Славик - нет. Славик из числа тех, что, глядя в тоже самое окно, сосредотачивает своё внимание на мухе, ползающей по стеклу. Когда я точно те же самые признания сделал Славику - он пришёл в ярость...
И тогда я понял, что ему необходимо время, чтобы побыть наедине с собой и хорошенько подумать. И по истечении этого времени понять: что так дальше жить нельзя. Нельзя всю свою жизнь тратить на рассматривание мух.
Поэтому моё непрощение - во благо ему же. Чтобы его научить обращать внимание на солнце.
Так что мои страдания из-за непрощения - на самом деле являются огромной любовью к нему самому. К нему, настоящему, подлинному. Потому что если бы я его не любил по-настоящему, глубинно - то давно бы уже простил и забыл о его существовании. И не заморачивался бы мыслями: а счастлив ли он? Умеет ли видеть солнце? Ведь главное, что мне сейчас хорошо, потому что я взял вот и простил. Просто сбросил с себя камень, и пошёл дальше легко.
Но я нарочно его не сбросил. Я нарочно страдаю под его тяжестью. Чтобы дать Славику шанс переключить своё внимание с мухи на солнце. Потому что это единственное, что я могу сделать для него на данном этапе жизни. Единственное, что я могу сделать, чтобы изменить его жизнь к лучшему. Единственное, что я могу сделать для него, чтобы придать его жизни смысл. И не нужно мне тут впаривать, будто ему там без меня хорошо, и он ни в чём не нуждается. Я видел его фотографии в сетях. Я умею смотреть в глаза, Кошкина. И я увидел в его глазах, что он вовсе не счастлив, и ему вовсе не хорошо. Хотя он и пыжится изо всех сил, натягивая на своё лицо резиновую улыбку. Пытается бравировать показной успешностью (или, по крайней мере, благополучием). Ведь я же достаточно хорошо его выучил за все предыдущие годы, пока был рядом с ним, и видел его часто, когда бывал в его родительском доме, а потом в доме его жены. Я умею смотреть в глаза. И умею чувствовать того, в чьи глаза заглядываю. И уж определённо точно, я в состоянии определить, счастлив ли человек, или нет. Есть такое понятие: "Я по глазам вижу". Так вот, что касается Славика - то я по глазам вижу, что нет.
Мы с ним по-разному прожили эти десять лет. В течении этих десяти лет, что мы прожили врозь - я, несмотря на своё социальное положение, несмотря на беды и лишения (звучит пафосно, но! Как ни крути, а это правда), несмотря на всё, что мне пришлось вынести - я всё-таки научился быть счастливым. Несмотря ни на что. И если бы ты посмотрела в мои глаза в живую - то убедилась бы в этом сама, моментально. Потому что почувствовала бы свет. Да, несмотря на всё, что мне пришлось вынести и всё, что приходится терпеть ежедневно - я не теряю способности быть счастливым. Несмотря на все мои припадки хандры и слёзы. Я не теряю способности быть счастливым. И ты бы увидела это в моих глазах. Потому что чувство счастья - это где-то глубже и выше, чем поверхностные эмоции. Где-то выше и глубже, чем мимолётное настроение.
А Славик - нет. Если бы ты заглянула ему в глаза - то увидела бы сразу, что там - бездна. Там тьма. Безысходность. Чёрное дно. Там настолько грязно и уныло, что ты бы моментально содрогнулась от ужаса и отвращения. И я тоже содрогнулся, когда теперь, по прошествии десяти лет, заглянул ему в глаза. Омерзение! Вот что самое первое я ощутил, когда заглянул ему в глаза. Чувство, когда берёшь в руки огромную старую жабу. Это омерзение настолько велико, что хочется эту жабу от себя отбросить, и немедленно умыть руки. Вот что я испытал, когда увидел Славика по истечении десяти лет, что мы жили врозь.
А ведь я это чувство испытал только сейчас. Только последние два месяца. А он с этим чувством к самому себе жил все эти десять лет. Говоришь, что в моём прощении прежде всего нуждаюсь я сам? Нет. Как никто другой, в моём прощении нуждается именно Славик. А потом, после этого, я должен научить его прощать самого себя. Принимать самого себя таким, как он есть. Любить себя таким, как он есть на самом деле. А не таким, каким его обязывает быть христианский долг.
Поэтому, моя обязанность сейчас - страдать от непрощения к нему. Именно потому, что я его люблю. Потому что именно в этом есть моё проявление величайшей любви к нему: в моём непрощении. Чтобы дать ему шанс измениться. И полюбить самого себя. И полюбить мир, в котором он живёт. Научиться быть счастливым. Не благодаря чему-то, а наоборот: несмотря ни на что. А он - то и делает, что пытается быть счастливым благодаря чему-то, благодаря своим заслугам, пытается счастье заслужить, выслужить перед Богом. А счастья как не было, так и нет.
И уж так сложилось, что я единственный в мире человек, который любит его настолько, чтобы озаботиться его счастьем, и научить быть счастливым. Который способен ему это самое счастье дать. Ему достаточно лишь только захотеть это счастье от меня получить. А для этого - ему необходимо сначала меня найти...
А ты говоришь - никто не должен меня искать. Конечно, никто не должен и не обязан. Потому что это нужно не мне. А ему прежде всего. Поэтому он меня найдёт. Никуда не денется. Захочет жить и быть счастливым - найдёт. А не найдёт - так погибнет. В первой же крупной аварии, которая произойдёт в городе. И кто будет ему виноват? Никто. Только он сам.
А когда он погибнет, и его имя будет вписано в списках погибших - то мне уж деваться будет некуда: мне придётся его простить, и отпустить эту обиду на него. Потому что она будет уже бессмысленной. И я продолжу жить легко. Без этого груза.
("Кто молодец? Я молодец! Кто молодец? Я молодец!")...
Так что, насчёт белого зайчика ещё раз... Да, я зайчик на самом деле. Белый и пушистый. Но разве ты признаешь это, разве скажешь вслух?... Ни за что не поверю, что ты способна кого-либо признать белым зайчиком. Но ради тебя - так и быть, из моей огромной любви к тебе, скажу: Я не зайчик. Я зубастый и серый волк. А ты -зайчик?
Братислав Либертус Свидетель 07.05.2019 12:07
+
Часть 7: http://proza.ru/2019/05/10/1480
--- 08 05 - Kizatavat-2. Доторки ---
Я відчуваю, коли він подумки торкається до мене... Інколи просто обіймає, а інколи пестить... Інколи навіть хоче мене.
Інколи мені подобаються його доторки, інколи аж до запаморочення у голові, - от як зараз. Інколи я просто приймаю їх як щось природнє. Інколи вони мене напружують і дратують (але так буває усе рідше). Але в цілому, динаміка характеру його доторків до мене і відповідно моїх реакцій на них - позитивна. Чим далі, тим спокійніше я на них реагую, - інколи я навіть хочу, щоби він не зупинявся до мене торкатися. Інколи мені навіть хочеться узяти ініціативу у свої руки, і... зробити із ним усе, що схочу.
Але в основному наразі я або стримую себе, щоби не відповідати йому, або дійсно цього не хочу. Хоча присутність або відсутність моїх астральних рук я відчуваю дуже добре. Коли він ставиться до мене неправильно, то, я хоча і приймаю його доторки, і приймаю із задоволенням - я усе одно відчуваю, що астральних рук у мене нема, вони як вірьовки, висять безсило... Бо мені у даний момент подобається лише факт його доторків, але не характер... А коли ставиться правильно - то я свої руки відчуваю. І відчуваю у собі силу обійняти його навзяєм... Але інколи користуюся цією силою, а інколи ні. От, як наприклад, зараз.
Не користуюся цією силою принципово. Бо йому ще належить з'явитися мені перед очі, і попросити у мене пробачення. Бо, в принципі, мою силу наразі частково забирає моє непрощення його. Тому обіймати не хочеться принципово. Але самі доторки мені подобаються, навіть дуже, навіть до легенького приємного запаморочення у голові...
А інколи обіймати хочеться, нестримно і не глядючи ні на що. Це лише у ті моменти, коли він мене обіймає як мій батько. О, я в ті хвилини думаю, що то дійсно мій папка. Тому кидаюся у його обійми всім своїм єством, і притискаюся до нього кожною клітиночкою своєї душі. Ті обійми мене заспокоюють, заколисують, мов малу дитину... Хоча після того, коли чари розвіюються, я починаю плакати. Бо я скучаю за своїм папкою.
А ці обійми та доторки що зараз (у цю мить) - вони зовсім інші. Вони більше схожі на братерські, хоча і присутній деякий елемент еротики. Зовсім трошки, якраз так, як мені подобається. Від них хоча і паморочиться голова, але я не скажу, що вони мене збуджують. І мені це подобається, бо я не люблю, коли він намагається мене збудити.
Коли він намагається мене збудити, або збуджує - то я у ті хвилини (або після того) зазвичай відчуваю роздратування і гнів. Інколи - сум, який межує з апатією. І не тому, що він це робить апріорі, а зовсім з інших причин. Одна з причин - моє непрощення. Хоча вона не головна. Бо головнішою є те, як саме він це робить. Хоча в цілому, секс із ним мені дійсно не цікавий сам по собі. Він не є самоціллю для мене, так само, як я не хотів би, щоби він був самоціллю для нього. Серед моїх цінностей - секс із ним бути може. Але - десь на грані випадковості. Бо я би не хотів думати про це багато. Я вважаю, що секс сам по собі не вартий того, щоби про нього думати багато. Жити заради того, аби займатися сексом - ні, то не для мене. І неважливо, хто у моєму ліжку: жінка чи чоловік. Звісно, я не маю на увазі неперебірливість, ні. Але навіть із найкоханішою людиною я оберу більше спілкуватися та займатися разом якоюсь спільною справою, мати якийсь спільний інтерес, - аніж не мати ніяких інших точок співдоторку, окрім сексу. У мене уже було таке, з Катюшою: перші півроку ми трахалися нестямно і нестримно. Потім секс почав обридати і захотілося інтелектуальних розмов. І виявилося раптом, що нам поговорити зовсім немає про що. Бо нас, окрім сексу, досі нічого не єднало... Говорити нема про що, а от сваритися щоденно - то як ритуал: сцена ревнощів на пустому місці, і кожен день одне і те саме. І мені то швидко обридло, тому я втік у інше місто і пропав без вісти. Тому з тих пір я не придаю значення сексу, якщо немає спілкування. І тому, коли Славік мене подумки домагається - то мене то приводить у роздратування. Бо я би обрав краще, щоби він зі мною поговорив про щось. Наприклад, розказав про себе. Поділився своїми думками. А коли отак просто, без усяких розмов мене тягнути у ліжко - то мене то дратує. Якими б не були приємними доторки, але вони мене дратують, коли немає живого спілкування.
Але коли він мене обіймає як зараз - по-братерському тепло, і легенько пестить моє тіло,не намагаючись мене збудити - то я роздратування у собі не відчуваю. Бо у такі хвилини я попросту відпочиваю, гріючись у його обіймах. І навпаки, навіть не хотів би, аби він відволікався на розмови саме у цю мить... Навпаки, хотів би, аби не зупинявся якомога довше. Я би теж його у відповідь отак обійняв та попестив зараз, якби не сердився на нього. Але я пам'ятаю, що серджуся, тому принципово не відповідаю. А просто приймаю їх, насолоджуюся ними апріорі, бо він усе робить правильно, і... просто відпочиваю, набираючись сил. Такі його доторки мене заспокоюють все-таки, і мій гнів на нього потрохи влягається. Влягається, але не зникає поки що. Бо і не зникне, поки не попросить у мене пробачення.
А поки що приймаю його доторки, мовчу, насолоджуюся ними... І захотілося зробити про це запис. Бо останнім часом мені не хочеться кожен раз фіксувати у своїх записах, коли це відбувається. Але цього разу захотілося написати. Щоби підвести резюме та класифікувати і його доторки, і мої реакції на них... А також написати про перспективи мого відношення до його доторків у майбутньому: після того, як він прийде і попросить у мене пробачення... У перспективі - так, я буду поблажливішим і не таким строгим, як зараз. Хоча і шаленої пристрасті тежне обіцяю. Як мінімум тому, що мені здоров'я не дозволить їй віддатися з головою. Хоча апріорі - мені пристрасть тепер уже нудна сама по собі, як подія мого життя, бо пристрасть у мене уже була із Катюшою. Я з нею випив її до дна, і повторювати те саме іще раз - мені вже не цікаво. Бо я вже знаю, що ховається за нею: відсутність тем для розмов, скандали на підставі ревнощів... І це не рахуючи соматичних побічних наслідків: тахікардія, виснаження серцево-судинної системи... Мені то треба? Ні.
Тому роману і шаленого сексу апріорі не передбачається. Бо апріорі - братерські стосунки. А секс - якщо і буде, то чисто випадково. І придавати йому велике значення я не збираюся. Так само, як не збираюся робити його чимось регулярним, якщо він відбудеться. Хоча - мати свободу ним займатися - мені саме по собі приємно. Бо це як двері у моїй кімнаті: захочу я вийти з кімнати чи ні, але двері повинні бути незамкненими. Навіть якщо я роками не користуватимуся ними, щоби переступити поріг. Головне - щоби замку на них не було. А то у замкненому просторі я відчуваю клаустрофобію, і бажання неодмінно вирватися, і якнайскоріше. Може навіть вибити двері зовсім. І потім знову сидіти у своїй кімнаті, не відчуваючи бажання вийти... Бо мені потрібне саме усвідомлення наявності свободи. Користуватися нею чи ні - то вже інша справа. Головне, щоби вона була.
Ось так...
11:53, 08.05.2019
Кар'ялонні
--- 08 05 - Kizatavat-2. Про мотивацiю доторкiв ---
Коли він до мене подумки торкається, коли обіймає мене - то я перш за все питаю у себе: чому він це робить? А також для чого. Тобто, що це. Що штовхає його це робити знову і знову...
Я прислухаюся до його почуттів у цей момент, і намагаюся сканувати його мотивацію.
І вчора удень я зрозумів, нарешті, для чого він це робить. По-перше, він таким чином хоче довести мені через ці свої обійми, що він не настільки кончений, як я про нього думаю. Що шанс іще є відкопати у ньому щось людське.
В принципі, я здогадався про це значно раніше, ще кілька тижнів тому. Просто вчора я упевнився у своєму здогаді остаточно. Тому і пишу "вчора".
По-друге - він мене любить. Дійсно любить. Не ненавидить, а навпаки любить. Про це я теж здогадався не вчора, а кілька тижнів тому. Просто упевнююся у цьому з кожним разом все більше, із кожними його обіймами... Так, хоча він і посилає мені подумкові обійми астральним коридором, який я проклав, але я знаю по собі, скільки енергії то потребує, щоби посилати ті сигнали тим коридором. Я свою енергію економлю, тому у його бік майже не ходжу. А він - ходить. Я це відмічаю про себе кожен раз, і спостерігаю: як скоро то йому обридне? Як скоро він видихнеться?... Але з кожним разом бачу: не обридло ще, і не видихся. Більше того: вчора і сьогодні його обійми у мій бік навіть були гарячішими, аніж попередні дні... А щоби вони були настільки гарячими - то треба багато сил своєї душі викласти, щоби аж так мене зігріти... Якби я сам не вмів ходити тими астральними коридорами, і не вмів прокладати їх - то звісно, я би і не знав, чого ті подорожі вартують, яких сил вимагають. Але я знаю їм ціну. Тому, спостерігаючи Славіка астрально, я роблю для себе висновки... Так, і ці висновки на його користь.
Я намагаюся задавати собі питання, щоби зрозуміти: чи він завжди був таким, чи це тільки останнім часом перемінився на краще? Тобто, чи не помилявся я у ньому попередні роки, думаючи, що він кончений та безнадійний настільки, що не варто йому і землю топтати?... Так, я продовжую задавати собі це питання, спостерігаючи його обійми у мій бік...
Так, я розумію, що він домагається того, щоби я свій гнів змінив на милість у його бік. Я це розумію. Але. Мене цікавить, наскільки глибоко то для нього важливо. Я розумію, що то важливо для нього глибоко, інакше би він не витрачав на мене стільки своєї енергії стільки часу підряд. Але. Я намагаюся правильно поставити питання... Так. Я хочу знати, наскільки довго те для нього буде важливим. Тобто, чи не є цей період його ласки у мій бік усього лише тимчасовим (а може і черговим) захопленням.Яке його зайняло тільки тому, що у його житті несподівано сталася подія, подібних до якої у його житті, ймовірно, ще не було. Я маю на увазі мою астральну появу у ніч на 25-е лютого. Це звісно, його вразило, і примусило багато думати про мене, у пошуках відповіді: що то було насправді. Я то все прекрасно розумію. Це природньо, і так і повинно бути. Але мене цікавить не це. Мене цікавить, наскільки глибоко і наскільки довго то для нього має значення. Так, якщо огрублювати вирази - то мене цікавить, чи не стану я іграшкою у його руках, якою він спочатку награється досхочу, а потім викине.
А іграшка - це щось на кшталт того, шо у мене було із Катюшою. Звісно, вона не гралася мною, і я нею не грався. Але, усе наше кохання із нею у підсумку виявилося іграшкою. Перші півроку було казково, а далі почалася війна. Бо мені стало скучно з нею лише трахатися, а їй апріорі було скучно, бо вона більше нічого і не здатна була мені запропонувати... От, щось на кшталт цього мене і непокоїть з боку Славіка. Те, що він із головою зараз захоплений цією астральною грою і нашими астральними стосунками - то мені зрозуміле. Він виявив, що у світі буває ще і таке явище, як астральні доторки, - тому і грається, вивчаючи цей світ... Я його не вивчаю, бо я його вже достатньо вивчив, щоби мені було скучно ним захоплюватися до безкінечності. А як сприймає його Славік? Як довго йому треба гратися у щось, щоби втратити до цього інтерес?
Якщо він схильний захоплюватися і гратися чимось до безкінечності - то я й не знаю навіть, чи добре то чи зле. Бо якщо,наприклад, він збирається до безкінечності гратися нашими астральними стосунками, не переходячи до рівня реальних - то у мене ця думка викликає нудьгу. Бажання закочувати очі під лоба, і зітхати, набираючись терпіння. Бо мені гратися у астральні стосунки давно вже нудно. Так, я із тих людей, які спалахують мов сірник, і так само швидко гаснуть. Тому люди, схильні до постійності у чомусь - це для мене якась інша планета, законів якої я не знаю і не розумію, але такі люди мене водночас і манять, і лякають, цікавлять і водночас викликають нудьгу. Бо я розумію, що ми живемо у різних частотах, і наші частоти не співпадають. У мене усе швидко і нашвидку. Ну, може і не все, але в основному, - особливо коли це стосується взаємовідносин з людьми. Я швидко закохуюся і так само швидко остигаю. Потім можу знову закохатися у ту саму людину, і знов остигнути... Коротше говорячи, я по суті своїй ходячий хаос. Найчастіше я сам не знаю, чого від себе чекати. Хоча у моральних принципах - я твердо стійкий, бо я люблю почуватися передбачуваним. Але в усьому іншому - я не організований, бо надто люблю свободу.
Чи хотів би я мати справи з людиною, яка має такий самий типаж характеру, як і у мене?... Ні. Бо два ходячих хаоса у одній хаті - то занадто. Хоча би хтось один мусить бути непорушно стабільним, щоби я завжди міг відчувати під ногами опору, а не вічно літати у повітрі. А от двоє непорушно стабільних людей під одним дахом - то теж занадто багато, бо двоє таких людей перетворюють свій дім у болото. Жити у болоті - то не життя. Два пенька - то катастрофа. Два фея теж не найкращий варіант, бо вони можуть розлетітися у різні боки і потім загубитися. А от пеньок і фей - то чудовий союз, на мою думку.
Чи можна назвати Славіка перфекціоністом? Безумовно, так. Але, мене цікавить, чи здатен він від обсессій переходити до компульсій?... Тобто, від думок до дій. Чи він збирається отам і застрягнути навічно у своїх думках?... Ось тому я і закочую очі, і зітхаю тяжко, набираючись терпіння...
Звісно, у чомусь я стабільний. Але в цілому я - фей. В принципі, я не можу не бути феєм, бо я ліввик, у мене це у крові. У чомусь я фей, а у чомусь - пеньок. У стосунках із людьми я фей, і у цьому ж я пеньок: я не вмію приростати до людини. Я порхаю між людьми мов метелик між квітами: сьогодні на одній сиджу, завтра на іншій... Вірність? Вимагати від мене вірності безглуздо, я зачахну. Почуватися прикутим до людини мов наручниками до баратеї - то не моє щастя. То щастя пеньків. Їм моя невірність спричиняє страждання. Хоча, коли я повертаюся до них - то вони мені щиро радіють. А що стосується мене - то мені головне, щоби було куди повертатися... Мені потрібен пеньок, який на мене завжди чекатиме у чітко окресленому місці.
Але що стосується Славіка, то тут ситуація трошки інша. Раніше, коли я міг ходити ногами, то я сам приходив своїми ногами до нього. Він - ні. А тепер я потребую, щоби своїми ногами до мене прийшов він. Бо я ногами не ходжу, у мене лишився тільки один спосіб пересування всесвітом: це астрально.
Хоча, якби я ходив наразі ногами, то я би усе одно до Славіка тепер би не пішов. Бо я ображений на нього занадто сильно, щоби це зробити. Отож, якщо він схоче мене побачити - то гора мусить підвести свою сраку, і прийти до Магомета. І тут мені згадалося, як я просив у Тата здібності зрушувати гори з місця, і переставляти їх у інше місце... До цієї миті я не замислювався над тим, що і люди теж можуть бути горами. І що навчитися їх зрушувати з місця - теж не завадить навчитися. А то я розбалував їх своїми політами до них: вони так звикли, що я завжди сам до них прилітаю - що і облінилися зовсім, забули що таке підіймати свою сраку з насидженого та нагрітого місця... Славік теж облінився, я сам розбалував його. Тепер не хочу балувати. Тепер хочу, щоби балували мене. Пора і честь знати, і поводитися по-чесному.
Ось такі думки, Татусю...
Тобто, мене цікавить: чи Славік захопився цими астральними обіймами тому, що йому ліньки підняти сраку, чи тому, що він потребує вирішити, яким чином у мене на порозі з'явитися, бо репетирує сценарій своєї появи на моєму порозі?
Якщо друге - то хочу: бачити помаранчеві троянди у руках (не жовті, не червоні, не рожеві, не жовто-рожеві, а саме рівномірно помаранчеві, як апельсин). А ще хочу морозиво: "Кучерявий пінчер" або "Буржуй" (від "Ласунка"), або будь-яке морозиво від "Haagen Dazs", "Gelateria Callipo", або "Vallio". Бо я апріорі люблю морозиво, я би його кожен день їв: це мої найулюбленіші ласощі на світі. І тому дешеве морозиво я собі ніколи не купую: якщо грошей мало, то купую не менше, аніж морозиво у ріжку. Але коли отримую пенсію, то стараюся себе балувати, і купую якомога дорожче: щось із перечисленого. А ще люблю рибу і морепродукти, особливо мідії в олії. І ще люблю фрукти: з усіх фруктів найбільше люблю груші, білий виноград, та усі ягоди чорного кольору (чорниці, лохину, чорну смородину, йошту, тощо).
Отож, хай приносить, я накрию стіл, ми пообідаємо разом, і побалакаємо. На голодний шлунок із ним балакати я не дуже хочу. Коли я голодний, то я злий. Тому хай мене спершу нагодує моїми улюбленими ласощами, а потім уже поговоримо про все, що він схоче мені сказати. Я буду слухати, і не буду перебивати. Бо, по-перше, я і так німий, а по-друге, я попросту погидую розмовляти із ним. Тому хай не купується на мої чарівні посмішки, це у мене просто звичка така: посміхатися чарівно усім людям, які навідують мене. Тому за інерцією я буду усміхатися, але розмовляти із ним погидую. Бо я на нього ображений.
А морозиво - це ідеальний продукт, який я муситиму почати їсти швидко, не очікуючи закінчення відвідин, поки не розтануло. Приборів у мене цілий набір, отож, хай готується їсти морозиво разом зі мною: чайних ложечок у мене вистачить.
14:33, 08.05.2019
Кар'ялонні
--- 08 05 - Kizatavat-2. Семья с Неизвестным Читателем ---
Рецензия на «Прощание с летом... 2017 год» (Мила Менесес)
(http://www.proza.ru/comments.html?2017/10/10/144)
Мне, как человеку Севера, любящему зиму больше всего на свете - очень трудно понять людей, любящих лето... Потому что каждую осень я встречаю с улыбкой радости: "Ура! Начинается зима, начинается жизнь, свежий воздух, наконец-то, будет чем дышать!"... А каждую весну я встречаю с тоской и страхом: "О Боже, нет... Пожалуйста, пусть лето будет холодным. Или я умру от жары". Каждой весной я готовлюсь к смерти... Поэтому осень для меня: "Ура! Жизнь! Я живу!"...
До чего разнообразен мир, и до чего люди разные... Если бы я был Богом, то на моей планете бы всегда была зима и осень, чередующиеся друг с другом, чтобы было время для созревания урожая. А бесполезную весну и убийственное лето я бы вовсе запретил... Наверное, я не умею ценить цветы, которые цветут именно весной и летом... Потому что когда наступает жара, мне становится вообще не до них, потому что я в это время умираю... Я молюсь только об одном: дожить до осени...
Братислав Либертус Свидетель 11.05.2018 07:30
+
Ой, как интересно!
Если честно, сегодня я понимаю, что мне очень трудно двигаться, и я не могу сама одеваться... Может поэтому я не любила зиму, что мне было тяжело одеваться.
Сегодня все дни проходят мимо моего окна и я могу не увидеть весны, лета, осени... но по-прежнему мечтаю и надеюсь побывать на улице... А тепло я не переношу кожей, но всё равно люблю.
Спасибо за знакомство с Вами.
с уважением
Мила Менесес 15.06.2018 20:46
+
И Вам тоже спасибо. Ведь, благодаря Вам, я понял, наконец, что со мной происходит - точнее, узнал этому название, - и узнал, что я в этом состоянии не одинок... Что есть как минимум один человек, которому не надо объяснять, чтобы он поверил.
Спасибо Вам за это.
Братислав Либертус Свидетель 15.06.2018 21:50
+
спасибо Вам, Братислав.
Наверное моё тщеславие огорчается, когда на мои публикации никто не отзывается.
Но, ведь я начала публиковаться не ради всеобщего признания, а для того одного своего читателя...
Вот, Ваш отзыв сделал мой труд ненапрасным.
с уважением
Мила Менесес 08.05.2019 18:10
+
Очень понимаю Вас, Мила.
На моей странице тоже редко бывают отклики. Да я их и не жду, потому что эту страничку завёл для того, чтобы писать письма Богу... А если какой Читатель подсмотрит мои интимные записки, и это принесёт ему какую-либо пользу - то я тоже буду рад, что мой труд не напрасен. Я иногда задумываюсь над этим: а вдруг всё зазря пишу? Вдруг умру, никто и не вспомнит, что был такой на свете... Особенно, когда замечаю, и понимаю ясным разумом, как некоторые из авторов данного портала кликают всё подряд, и я точно знаю, что они ничего не читают, а лишь таким образом зазывают к себе на страницу, жаждут к себе внимания... Но я не хожу к ним. Я вообще редко к кому заглядываю, а просто сижу наедине с собой, и публикую, публикую... Не ожидая ничьего особого внимания. Потому что пишу Богу. А Читателю - лишь позволяю подсматривать... Порой я так отвыкаю от внимания Читателей, что даже немного пугаюсь, когда кто-то мне вдруг что-то пишет. Потому что это всегда неожиданность. Вроде как тишина, тишина, и потом вдруг хлопает входная дверь, и ты невольно вздрагиваешь, и потом чувствуешь себя немного переполошенным, как наседка, ревнующая о покое своих цыплят.
Но иногда, заглянув в списки Читателей (я вообще редко и туда заглядываю), я вдруг замечаю, что кое-кто из Неизвестных Читателей - поглядывает ко мне регулярно... Следит ревниво за моими публикациями. И чувствую, что читает их с волнением... И ждёт их с волнением, и даже уже словно чувствует, что я вот-вот что-то опубликовал, потому что я только выложил - а мой возлюбленный Неизвестный под тем же или иным номером (видимо, через разные устройства заходит) - уже тут как тут в течении часа. А зарегистрироваться и написать мне отклик - стесняется. Ведь понимает же, что подсматривает за чем-то таким, что обычно не выставляют напоказ, а потому вроде как неловко подсматривать, стыдно... Я не сержусь на таких. Наоборот, улыбаюсь. Если некто "присел" на мои записки как на наркотики - значит, определённо, пишу не зря.
Впрочем, мне и самому мои собственные записки помогают. Прежде всего - упорядочить всё в своей голове, в своей душе, и найти ответы, без которых жизнь видится невыносимой...
Да и, собственно, собственная откровенность - это действительно увлекательная штука. Быть откровенным до предела - действительно увлекает. А когда я понимаю, что она увлекает не только меня, но и ещё кого-то - то разве это не вознаграждение само по себе? Я пишу, я запоминаюсь кому-то - значит, определённо, приношу пользу ещё кому-то, а не только себе.
А поначалу было тяжело писать. Всё больное, что предпочёл бы забыть, схоронить и не помнить - всё это ворошить в себе, выплёскивать на обозрение - это было мучительно. Это было как пластырь сдирать с незажившей раны. Но постепенно, и даже довольно быстро - я начал ощущать, что от публичных вскрываний собственных ран наоборот, испытываю облегчение. И со временем понял, что, на самом деле, не так уж и плоха моя жизнь,и не всё так серо и уныло, а даже наоборот, есть за что благодарить Бога, и утверждать, что я счастлив и доволен своей жизнью... Да, всегда чего-то не хватает, чего-то мало, чего-то совсем нет, но, в целом - счастлив... Вот то самое, Несмотря Ни На Что Счастье.
И этим всем тоже делюсь с Читателями в своих записках. Пишу Богу, Читатели подсматривают... И зачитываются даже, иногда взахлёб... А ежели так обстоят дела - то чем не радость, чем не дополнительное утешение? Если писать - это само по себе награда. Что у меня есть ноутбук, есть интернет, и есть зрение... Шевелятся руки над клавиатурой, есть электричество и этот портал... Если бы не было чего-то одного - то я бы не смог выплёскиваться здесь. Держал бы всё в себе, и оно бы меня разрывало на части...
А поскольку все необходимые составляющие есть - то чем не счастье, чем не отрада? Писать, и видеть - само по себе Счастье. Я знаете, как дорожу своим зрением? Я на него молюсь! Я ногами так не дорожу, как дорожу зрением.
Вот. А Вы говорите: Читатели не пишут... Ну и пусть не пишут! Читают - уже хорошо! А пишу - это вообще счастье!
Хотя я не люблю ударяться в восторженный минимализм. Нет. Довольствоваться малым, или даже ничтожным - это, с одной стороны, вроде как и деваться некуда ("Зяма, ты счастлив?" - "А куда деваться?"). А с другой стороны - вроде как и должно так быть... Но с третьей стороны - Вы безусловно правы: писать нужно не только для себя. Всё написанное не должно кануть в лету, потому что иначе и жизнь получается бессмысленной, бесплодной... Ведь мы же приходим в этот мир для того, чтобы оставить по себе след... Чтобы кто-то заметил, что мы исчезли, заметил и скорбил... Если есть кому заметить наше исчезновение - значит, мы жили как надо.
Поэтому... Пренепременно, Своего Читателя ждать - надо, надеяться - надо, и надо его искать. "Нехорошо быть человеку одному" - написано ещё в Бытии, вторая глава. А Свой Читатель - это же по сути почти семья... Без семьи нельзя.
Братислав Либертус Свидетель 08.05.2019 20:46
+
Благодарю за диалог.
Правда, правда. Всё, как подарок.
с любовью
Мила Менесес 08.05.2019 22:23
--- 08 05 - Kizatavat-2. О СХУ, и параллельных мирах-1 ---
Рецензия на «12 мая - интернациональный день МЭ СХУ» (Мила Менесес)
(http://www.proza.ru/2016/05/11/2144)
При словах: "Представьте, что Вы молоды, успешны, у Вас ничего не болит, но наутро Вы внезапно заболели" - у меня моментально в голове всплывает история, свидетелем которой я стал в 2002-м году. Я познакомился с одной молодой женщиной, по имени Лена, которая болела рассеянным склерозом. Ей было 36 лет на тот момент, когда мы с ней познакомились. Она была в ужасном состоянии: её голова круглосуточно тряслась, и поэтому телом она тоже не совсем владела. Когда она мне показала свой фотоальбом, в котором она была сфотографирована в 33-летнем возрасте - то я ужаснулся: всего три года назад это была здоровая, красивая, успешная и пользующаяся популярностью не только у мужчин, но и у всех людей, любого возраста. А потом ни с того ни с сего - она проснулась больной. И вот уже три года подряд, у неё непрестанно тряслась голова...
О рассеянном склерозе тоже мало пишут, и мало знают. Вообще, почему-то у всех слово "склероз" ассоциируется с понятием "память" (так мы воспитаны с детства), а слово "рассеянный" не вызывает даже и тени сомнения. Хотя на самом деле с нарушениями памяти эта болезнь вообще ничего общего не имеет. Когда я увидел впервые и воочию человека, страдающего рассеянным склерозом - то, понял, что от этой страшной болезни не застрахован вообще никто... И самое страшное - что она наступает внезапно, вдруг. Хотя её симптомы, в отличии от СХУ, безусловно, видны... И инвалидность дают без вопросов. Но от этого не легче, конечно. Потому что ни с того ни с сего вдруг стать инвалидом, когда в душе ещё горят амбиции, а в голове полным-полно нереализованных планов - это всё равно, что переходя улицу на светофоре, вдруг оказаться сбитым машиной насмерть. Потому что умереть совсем был не готов. Тем более в таком месте, и в такое время суток, и так некстати, идя в магазин за хлебом и картошкой...
Или другая история, тоже об одном молодом успешном человеке. Его звали (или зовут) Игорь, 23 года. Он был студентом какого-то ВУЗа, и жизнь была прекрасна... За два года до нашего с ним знакомства. А спустя два года - это был инвалид, с пробитым и деформированным черепом, вечно улыбающийся и смеющийся, даже когда плачет... Осиротевший, и бездомный. А два года назад у него были оба родителя, и была двухкомнатная квартира... Спустя два года - он круглый сирота, потому что мать внезапно умерла от рака, отец пропал без вести, квартиру отняли чёрные риэлторы, а гопники пробили ему голову, ради сраного мобильного телефона...
После таких историй, свидетелем которых становишься - трудно вообще что-либо загадывать. И мечтать о каком-то успехе. Тем более - о продолжительном успехе. Потому что жизнь может вдруг и круто измениться, если вообще не оборваться... Терять гораздо легче, чем приобретать. Особенно, если речь идёт о здоровьи.
А потеряв здоровье - важно не потерять силу духа... Тем более, что всех своих друзей ты тоже автоматически теряешь. А новые не хотят появляться. Поэтому жизнь автоматически превращается в бесконечное ожидание смерти... Хотя ещё хочется жить. Только вот поделиться самим собой и своим внутренним миром - не с кем. Разве только с Читателем... Если ему интересно читать про твой мир. Читать, не но видеть воочию, глаза-в-глаза, живьём... Хотя и за это внимание малое тоже спасибо.
В этом году 12-е мая выпадает в воскресенье. Через четыре дня. На следующий день после Дня рождения Надежды Савченко (та самая, которая Викторовна, и которая народный депутат, скандально известная в Украине и в России: на этих выборах я голосовал за неё, хотя её и не было в списках кандидатов на пост Президента. Я сам вписал её имя, и поставил галочку).
М-да. А ведь Надежда Савченко тоже своим здоровьем не дорожит... Покуда здоровье лужёное - можно пренебрегать и рисковать им: думая, что оно всегда восстановится... А оно может ведь так надорваться, что уже и не восстановится... И кто тогда после этого назовёт её "сильной и мужественной"?... Мне тошнит, когда я читаю эти восторженные возгласы со стороны её поклонников. Которые восторгаются ею сутки напролёт, каждый день, как на работу, приходят в группы в соцсетях, и пишут друг другу оды, называя себя и подобных себе её верными друзьями... А на деле - тупо пиарятся на фоне нардепа. Потому что если она вдруг заболеет чем-то неизлечимым - то рассосутся эти друзья, как роса на траве в час полуденный. Потому что им нравится быть друзьями только нардепа, но никак не инвалида...
Меня они прогнали от себя взашей, когда я пожаловался на нужду. Я сделал скриншоты всей той грязи, и отослал по почте Надежде. Пусть почитает Наденька, кого считает друзьями верными... Даже её приближённые помощницы - и те оказались гнидами. И даже её сестра гнида подлая. А она на сестру чуть ли не молится... Сестра её хорошо себя пиарит на фоне Надежды. На публику - она прям ради сестры на любой подвиг готова. А за спиной, в личке - ей усралось мнение электората, и усрались их проблемы. В бан всех просителей - и делу конец. Потому что инвалиды в числе друзей Надиных Верочке не нужны. Да там и не увидите вы инвалидов в той свите, или нуждающихся в помощи... Все дружат с нардепом бескорыстно.
Наденька никому в помощи не отказывает, но друзья её в помощи не нуждаются... А те, кто нуждается - в число её друзей не входит. Вот, как-то так. Гадко звучит, но хочется верить хотя бы одному человеку на слово... А вдруг и вправду она там одна вся святая, а то все вокруг иуды вокруг неё. Посмотрим... И всё же, мне её жалко чисто по-человечески. Потому что она, в отличии от её друзей, взаправду рисковала своим здоровьем, и взаправду своим здоровьем не дорожит. А они - всё делают понарошку... Понарошку дружат, понарошку переживают за неё годами, изо дня в день. Верно, стойко, но - понарошку... И понарошку живут, по сути. В то самое время как мы, инвалиды, которым неча делать в кругу её друзей - пытаемся сказать что-то важное, настоящее, подлинное, выстраданное, и прожитое на самом деле...
Вот, как-то так. Про успешность, про здоровье, и про друзей. Всё старо как мир: ничего нового под солнцем... Всё то же самое происходило и две тысячи лет назад, и пять тысяч лет назад было то же самое: покуда молоды и успешны, и здоровье лужёное - то нужны всем. А как только здоровье надорвалось, всё материальное рассыпалось как карточный домик - то уже и ни друзей, ни родных нет... И с каждым будет то же самое. С каждым. Как только потеряешь здоровье - то потеряешь абсолютно всё. А сострадания как не было, так и нет. Каждый живёт так, словно бессмертный, и с ним этого точно не случится. С кем-то другим да, а с ним - точно нет.
Глупо...
Но больше всего я ненавижу пансионаты (они же богадельни), куда изолируют от здорового общества всех инвалидов: чтобы создать видимость для этого самого общества, будто никаких инвалидов и не существует на свете. На улицах города нигде не увидишь ведь колясочника, или больного ДЦП. Они никогда не пересекают улицу на светофорах, и никогда не появляются в супермаркетах. Поэтому об их существовании в обществе принято думать как о нечтом абстрактном, типа НЛО: да, кто-то их видел где-то, но наверняка чтобы, то их существование не доказано... А потом удивляемся этому равнодушию здоровых к инвалидам. А где же взяться состраданию, если все инвалиды изолированы, словно не существующие? Потому что все по пансионатам сидят, словно в волчьих ямах, куда не проникает глаз здорового человека...
Так и живём. У здоровых людей нет условий что-то узнавать об инвалидах (разве только специально, но когда же в суете дня, между работой и домом?), а у инвалидов - нет возможности что-то сообщить о себе... Два параллельных мира, как две прямые. А ещё говорят про какие-то другие Параллельные Невидимые миры. Да вот же они! Параллельные и невидимые друг другу. Хотя оба осязаемы. И на одной планете. На одном и том же материке, и в одном городе, на одной улице даже. Но - друг друга не видят. И не имеют сообщений между собой. Хотя и сотовая связь для всех одинакова, и интернет для всех общий... Но точек пересечений нет всё равно. Словно и нет ни интернета, ни мобильной связи...
Братислав Либертус Свидетель 08.05.2019 22:13
+
Продолжение: http://proza.ru/2019/05/12/1853
--- 08 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-1 ---
Рецензия на «Отравляющий позитивизм» (Мила Менесес)
(http://www.proza.ru/2019/05/08/1875)
Я иногда люблю смотреть юмористические номера комиков, люблю смотреть комедии, и даже иногда сохраняю у себя на ноутбуке анекдоты, показавшиеся мне особенно искромётными. Я люблю поднимать себе настроение. Но, ввиду отсутствия у меня каких-либо друзей и уж тем более родственников - делаю это не для них. Я делаю это для самого себя. Балую себя как умею, и просто стараюсь наслаждаться жизнью. Хотя бы в рамках доступных мне условий.
Например, послезавтра (10-го числа) мне начислят пенсию. И я уже принял твёрдое решение купить себе большой дорогой торт, купить себе много дорогого мороженого,ну и ещё каких-нибудь вкусностей, типа рыбы. И естественно, это всё я съем в течении буквально двух-трёх дней. Всю мою пенсию. Абсолютно всю. Не считая оплаты за интернет, конечно. И дальше весь месяц я буду сидеть голодным, пить чай с сахаром, и через день есть казённую овсянку и казённый гороховый суп. Потому что ничего другого и не предложат (в той больнице, в которой живу последние три года).
Мне не для кого улыбаться, не для кого быть позитивным. Да я и ненавижу позитив, если честно. А ещё больше я ненавижу приятных людей. Тех, которые всем приятны - я ненавижу. И знаете,Мила,о чём я молюсь? Я молюсь о том, чтобы Бог подарил мне неприятного человека в качестве моего друга, конечно же. Такого друга, который бы застрял в моей судьбе прочно. И - да, именно неприятного хочу.
Что в моём понимании "неприятный человек"?... Трудно вот так сказать в эпитетах, чтобы объяснить. Чтобы выносил мне мозг нытьём? Нет. Чтобы орал на меня? Нет. Чтобы оскорблял, унижал меня? Нет. А может, чтобы бил меня, и терзал моё тело? Тоже нет. Да моё тело и не выдержит таких пыток, оно либо тут же впадёт в кому, либо сразу же умрёт. Нет, под словом "неприятный человек" - я, прежде всего, подразумеваю отсутствие наличия приятности. Той самой, популярной приятности, которая так востребована в здоровом обществе. Отсутствие нарочитой и показной позитивности. Одним словом - я хочу себе в друзья нормального, честного человека. Ему надо выговориться, выблеваться в мои уши? Пусть говорит и блюёт. Я отнесусь спокойно, потому что и сам часто испытываю потребность выблеваться в чьи-то уши. Потом мне легчает, и жизнь вроде как на микрон, но становится светлее... Поэтому пусть блюёт, я снесу, и даже буду рад, что мои уши ему оказались необходимы, а значит - почувствую, что я нужен ему. Просто почувствую себя нужным хотя бы кому-то... Поэтому - Господи! Подари мне неприятного человека. Такого, который не пользуется популярностью в обществе, а значит, не нужен никому, кроме меня. Потому что стоять в очереди за вниманием к приятному человеку - это ничтожно и унизительно больно. Я не хочу видеть рядом с собой приятного человека. Не хочу. Не хочу стоять в очереди за крохами его внимания. Наоборот, пусть он стоит в очереди за моим вниманием. Хотя, в сущности, он будет один в этой очереди - всё равно, я хочу чувствовать себя нужным ему.
А что касается того, что приносит позитив лично мне... Что поднимает мне настроение... Да, я это делаю для себя. И в такой своей судьбе я научился чувствовать себя счастливым. Но лишь одно меня огорчает: что мне не с кем поделиться своей способностью быть счастливым Несмотря Ни На Что... Поэтому я молюсь, чтобы Бог подарил мне человека. И очень прошу, чтобы подарил мне именно неприятного. Конечно, в рамках способности моего организма вынести его. Потому что здоровье моё настолько слабо, что со мной ему при этом придётся обращаться как с хрустальной вазой: не дышать, и говорить желательно шёпотом... Потому что от громких звуков голоса у меня начинает болеть голова, и я потом теряю сознание.
Вот такого вот я хочу себе человека... Пусть будет неприятным, не надо мне от него подбадривающих слов, не надо! Не надо меня смешить шутками или поднимать настроение - я сам его себе подниму, когда захочу! Одно лишь только прошу от него заранее: пусть будет честным со мной. Предельно честным и предельно откровенным. Потому что я хочу слышать его настоящего, а не показного. Подлинного, а не деланного. Истинного, а не кажущегося...
Потому что и я с ним хочу быть просто самим собой. Я не хочу никому поднимать настроение, и не хочу шутить. Не хочу угождать, и не хочу говорить правильных вещей. Не хочу быть приятным. Хочу быть просто самим собой, правдивым как есть. Потому что моя искренность - это единственное, чем я ещё владею, - потеряв здоровье, друзей, и всё такое прочее. Ибо если я ещё и искренности лишусь - то от меня не останется совсем ничего. Совсем... А значит, исчезнет последняя ниточка, которая связывает меня с этим миром. А я не хочу эту ниточку терять. Мне нравится жить.
Да! Мне нравится жить. Хотя я знаю, что буду голодать целый месяц, потому что на овсянку и на гороховый суп я уже смотреть не могу: три года подряд одно и то же - то и похудеть можно от такого рациона. Поэтому я куплю себе торт, куплю мороженое, и куплю рыбу. Потому что, если я не куплю их себе прямо в этом месяце - то и в следующем не куплю, и вообще никогда. Потому что пенсия слишком ничтожна, чтобы на неё было возможно полноценно питаться, даже и самыми дешёвыми продуктами. Поэтому я не покупаю себе дешёвые. Если покупаю пачку масла - то только 82%! Если сметану - то не меньше 20%! если рыбу - то большую! Если торт - то самый дорогой! Потому что либо сейчас, либо никогда. Потому что именно в этих мелочах проходит моя жизнь, изо дня в день.
Недавно на пару месяцев у меня сломался модем, и я остался без интернета. Меня никто не навещал: даже пожаловаться было некому. А те, кто заглядывали - разводили руками. Сидел голодный и ждал Чуда. И Чудо свершилось: один мой знакомый случайно заглянул в мою палату. Я попросил его о помощи, и он помог. Через его смартфон заказали в интернете самый дорогой роутер. Ну, пусть не самый-самый дорогой, но зато самый красивый точно. И очень крутой. И у меня теперь радость: теперь я могу раздавать вай-фай. Если захочу. И я раздаю его. Ко мне заходят взять пароль, и угощают меня чем-то вкусненьким. Жизнь продолжается: не было бы счастья, да несчастье помогло.
И я хочу этим делиться. Этой моей внутренней способностью быть Счастливым Несмотря Ни На Что. Это ведь не показной позитив, к которому нас призывают здоровые. Это вообще не для них я улыбаюсь и чувствую себя счастливым по-настоящему, вот этими мелкими мелочами. Потому что моя жизнь из этих вот мелочей и состоит: два месяца я был совершенно одинок, ждал, ждал, совсем уж загрустил было, а потом бац! И радость. И те два месяца грусти - как рукой сняло. А всего-то событие: купили роутер вместо старого модема. Безделица, пустяк. Но теперь у меня появился благодаря этому повод хлопать в ладоши, и всем рассказывать о своей маленькой ничтожной радости: у меня теперь свой собственный вай-фай.
Если посмотреть сбоку - то так умеют радоваться только дети. А если посмотреть прямо - то я ребёнок и есть. Потому что у меня жизнь как у ребёнка: крошечный изолированный мирок. Совершенно лишённый необходимости ходить на работу и зарабатывать деньги. Лишённый необходимости заниматься чем-то ещё, кроме собственных развлечений. Чем-то ещё, кроме необходимости поднимать самому себе настроение любым способом. Потому что продолжительная грусть отнимает у меня здоровье, а у меня его и так мало, ничтожно мало. Поэтому я берегу эти крохи теплящейся в моём теле жизни, и радуюсь как могу, и всему, что попадает под руку.
И делаю это не для здоровых. А для самого себя. Потому что мне нравится жить, и умирать я не планирую. Хотя на дворе уже май, и наступает лето...
Я бы хотел ещё купить вентилятор. Но мне очень хочется вот тот торт, и вот то мороженое. Поэтому я буду страдать от жары, как и в прошлые лета, но зато я наемся вкуснятины. И буду грустить, что мне ею не с кем поделиться... А так хочется с кем-то поделиться тем, что имею. Так хочется почувствовать себя кому-то нужным, необходимым... До грусти хочется. Поэтому буду есть торт, чтобы было не так солёно.
Братислав Либертус Свидетель 08.05.2019 23:16
+
Продолжение: http://proza.ru/2019/05/09/1839
--- 09 05 - Kizatavat-2. Про гаряче молоко ---
Сьогодні вранці, коли прийшов час сніданку, одна з санітарок, яка сьогодні виконувала роль буфетниці, сказала:
- На честь сьогоднішнього свята - манна каша.
Я у першу хвилину здивувався: "Оу, сьогодні якесь свято?"... Потім подивився на календар, і здогадався: "А! 9-е Травня, День Перемоги". Звісно, від святкової страви я відмовився, бо манну кашу я ненавиджу з дитинства. Бо у дитинстві її було аж занадто багато... І до того ж, у дитинстві вона принаймні була на молоці, а тут - на воді. Яка може бути розмова? Я краще буду зовсім голодним, аніж їстиму це лайно. І до того ж, у мене целіакія, мені манну кашу не можна, бо у ній глютен.
До речі, про мою целіакію. Я хліба майже не їм зовсім, хоча, коли пригощають, то їм. Бо, по-перше, не хочу ображати людину, а по-друге, від одної скибки хліба раз на тиждень мені нічого не стане. Це якщо кожен день їсти, то може стати недобре. Але, оскільки мушу бути голодним, то зазвичай почуваюся достатньо добре, щоби не переживати за своє здоров'я. У мене усе стабільно, нерви ніхто не тріпає, на мене не кричить. І я цим щасливий.
До речі, про молоко. Дивлюся зараз на Ютубі якусь романтичну комедію, називається "Серёжка Казановы". Втім, назва не має значення, бо комедія банальна, як і усі мелодрами: хтось там ах, а хтось там ох. Але я звернув увагу на один момент: там одна молода жінка (розлученка з прицепом) - ах, уся така популярна серед чоловіків, а вона нікого не хоче, бо вона вже була одружена, і попеклася. Тому боїться повторення.
Я замислився. Якщо не рахувати мого віртуального одруження, і ще кількох коротких романів з перепихом або без - то, можна сказати, що я колись свого часу твердо був у двох шлюбах. Перший був офіційний, за усіма правилами, другий міг стати офіційним, але Бог відвів: у той день, коли ми прийшли до РАГСу подавати заяву, то РАГС виявився зачиненим на ремонт. І досить скоро я зрозумів, що то на щастя: бо щось із моєю коханою людиною почало робитися не те.
Коротше: я задав собі зараз питання: чи боюся я стосунків? Так, мається на увазі саме шлюбних, під одним дахом. Бо коли я тікав світ за очі від Катюші (надворі був 2004-й рік), то я зарікся з ким-будь зв'язувати свою долю. Мені так остогидли ті скандали, що я був радий жити один ці останні 15 років. І насолоджуватися тишою та власним спокоєм.
Хоча не сказати, що я стосунків тих уникав. Ні. Коли у мене закохувалися дівчатка, то я дуже навіть радо стрибав із ними у ліжко, при нагоді. З чоловіками - ні. Я з ними майже і не знайомився, але якщо знайомився і у мене із ними виникало щось, то далі поцілунків не заходило. Бо далі мені і не було цікаво. Попросту не було цікаво.
Так от, про стосунки. З одного боку - я не уникав знайомств ці останні 15 років. Не шукав, але і не уникав. І якщо жінки або дівчата хотіли зі мною мати романтичні стосунки - то вони їх мали. Та я і сам був не проти, бо я людина запальна та чуйна у цьому сенсі, мене звабити дуже легко.
Але, отак щоби серйозно заходило - то ні. Хоча ми розмовляли на ці теми. Обговорювали. Але, в принципі, далі розмов не заходило. Бо ми обидва вже на початку бачили, що у нас різний світогляд та різні цілі. Дівчата зазвичай мріють про дітей, а мені діти всралися, я чайлдфрі. І - в принципі, після вияснення цього питання ми і завершували наші стосунки. Тому так, щоби жити із кимось під одним дахом - до такого попросту не доходило.
Якщо зауважити на мій перший офіційний шлюб, а також на неофіційний шлюб із Катюшею - то можна сказати, що я - дійсно обпікся об стосунки. Бо я від обох утік, ледве вирвавшись на свободу. Але - "чему бы грабли ни учили, а сердце верит в чудеса". І продовжую вірити у те, що десь по планеті Земля ходить людина, не схильна до пустих скандалів на рівному місці. Не схильна до сцен ревнощів, і до іншого подібного лайна, яке псує сам сенс стосунків. Бо кожен день скандалити і ревнувати - то не стосунки. Коли немає про що спілкуватися, але є про що сваритися - то не стосунки, то лайно. Краще зовсім ніяких не мати, аніж мати отакі.
Я не шукав стосунків останні 15 років, але і не уникав нагоди познайомитися з кимось. Усе відбувалося легко і природньо: люди приходили і уходили. Хтось повертався або намагався повернутися, а до когось час від часу повертався або не повертався я. Когось проганяв я, хтось тікав від мене сам. Таке було рідко, але було.
Я не боюся стосунків як таких. Бо мене у стосунках цікавить не їхня наявність, а їхня якість... Їхня глибина.
Усі (або майже усі) люди, які приходили у моє життя - були з числа приємних. З усіма стосунки починалися однаково. Попри усі мої намагання урізноманітнити сценарій розвитку стосунків - усі вони починалися однаково: компліменти, приємні розмови, ліжко (або без нього), ревнощі, скандал. Усі стосунки були настільки одноманітними, і настільки неглибокими, що я навіть не уявляю, яким чином можна поглибити стосунки з людиною, яка дивиться на тебе ледь не вперше у житті (або і вперше), і я вже відчуваю, що я їй подобаюся, і вона хоче зі мною у ліжко. Для неї це - ознака наявності кохання. Наявності "чогось більшого, аніж дружба". Коли я пропоную їй не спішити із ліжком, а спочатку поспілкуватися - то вона сприймає це таким чином, що "дружба та кохання несумісні", а значить - сприймає це як натяк на "Ні". І по тому її симпатія до мене і завершується, бо вона зациклюється на думці, що вона мені не подобається, що "не у моєму смаку". Хоча насправді це не так. Просто я намагаюся бачити у ній більше, аніж шматок м'яса. Але вона на більше не розраховує, бо бути шматком м'яса у моїх очах - це вершина її щастя. Вершина мрій. Жінки такі банальні чомусь... Хай не всі, але майже всі, хто з'являвся у моєму житті. Чомусь поводилися однаково, і однаково мислили: кожна говорить, що бути шматком м'яса у моїх очах не хоче, але і не бути шматком м'яса вона не хоче теж... Ну, так не будь шматком м'яса! Давай поспілкуємося спочатку!
Гаразд, давай поспілкуємося. Спробуємо дружити. І як ми дружимо? Вона боїться стати мені неприємною, і тому весь час веде приємні розмови. А я не підтримую її світських розмов, бо я щирий із нею. Я гніваюся по-справжньому, я по-справжньому скандалю, я виговорюю те, що думаю на ту чи іншу тему. Особливо про політику та релігію. А їй ці теми або апріорі не цікаві, або вона має іншу думку, але сперечатися зі мною не хоче, щоби не псувати стосунків зі мною... Тобто, вперто намагається бути приємною, вперто намагається вести зі мною приємні розмови. Навіть дружба у неї мусить бути схожою на приємну світську розмову.
І врешті-решт, нашій отакій дружбі приходить капут. Стосунки не склалися. Бо, якщо вдуматися, то у них апріорі і не було майбутнього. Бо сама людина навіть і не замислювалася над глибиною стосунків. Бо жила за принципом: "Прийшла, побачила, закохалася, давай у ліжко". А потім - "не зійшлися характерами, мене зрадили, усі падлюки".
Тому я радий, що нікому не відмовляв у спробі побудувати стосунки зі мною. Але - як показало життя, серед усіх цих людей не було жодної людини, готової до побудови глибини стосунків. Мій перший шлюб був укладений через два тижні після знайомства узагалі. З Катюшою ми так само досить швидко почали жити разом: буквально місяці через два після того, як побачили одне одного вперше. І усі інші люди, які входили у моє життя, так само прагнули створити зі мною сім'ю нашвидкоруч. Вони прагнули мати зі мною сім'ю, але що воно таке апріорі слово "сім'я" - про це ні вдома їх не вчили, ні у школі, ні вони самі не замислювалися... Бо апріорі "сім'я" у їх уяві не виходила за межі поняття "ліжко+діти". Взагалі. Що робити і чим займатися поза ліжком і без дітей - вони узагалі навіть і на хвилину не замислювалися...
Отож, чи боюся я стосунків? Ні. Бо там апріорі нема чого боятися, бо їх апріорі не може бути, бо люди апріорі не здатні до стосунків узагалі. Вони попросту до них не здатні і не готові. Тому чого боятися?... Боятися, що вони розваляться через півроку щоденних скандалів? Тю. Хіба можна боятися стосунків, яких не існує. Людина вперше мене бачить, закохується з першого погляду, зізнається у почуттях, а я дивлюся - і вже розумію: нічого із нею у мене не складеться. Я стосунків із нею не бачу узагалі. Я їх попросту не бачу. Пустота. Максимум - ліжко, і то недовго. У мене то перед очима повстає так ясно, що мені одразуж стає нудно. Моментально. Але - людина у цю хвилину хоче мати надію... Вона переживає. І я говорю їй: "Так". Бо вже знаю одразу, що її саму ненадовго зі мною вистачить. Вона скуштує стосунків зі мною - і виплюне їх, як щось, що на вигляд здавалося значно солодшим, аніж виявилося насправді. І не буде страждати з цього приводу, на відстані додумуючи те, чого у мені апріорі нема. Від нерозділенго кохання люди здатні страждати роками. Щоби вони не страждали - я завжди говорю "Так".
А у фільмах - люди нових стосунків бояться, якщо попередні не склалися. Та і в житті бояться теж. Хоча я точно знаю, що там нема чого боятися. Бо стосунків апріорі не може скластися з людиною, яка навіть у своїй голові не здатна уявити себе поза межами поняття "ліжко+діти", або просто "ліжко" чи просто "діти". Вони навіть уявити у своїй голові не здатні, чого вони хочуть від тих стосунків, і чого хочуть узагалі. З ними немає про що розмовляти. А отже - розмовляти немає про що... Отож, хіба можна боятися, що розмова буде неприємною з тією людиною, з якою узагалі немає про що розмовляти?... А ви мені про якісь стосунки, про "пекуче молоко", про "холодну воду".
Я не боюся стосунків. Навпаки, я хочу їх. Проблема знайти людину, яка уявляє у своїй голові, що таке стосунки узагалі... Бо викресли поняття "діти" зі стосунків, і викресли поняття "ліжко" - і людина розгубиться. Вона не буде знати, що робити і чим займатися... З людиною, з якою хоче мати стосунки!..
Але сподіваюся. Що Бог пошле мені таку людину, яка цілком задовольнить мої вимоги щодо її здатності мати бодай якусь фантазію у своїй голові. Щоби було і про що поговорити, і чим зайнятися разом (викресливши слово "ліжко"). І однозначно, я упевнений: та людина буде неприємною. Принаймні, я дуже сподіваюся на те, що вона мені не сподобається з першого погляду, і вона так само не буде хотіти мені сподобатися. І не буде вимагати від мене, щоби я подобався їй. Я не хочу подобатися. Не хочу бути приємним. Хочу залишатися самим собою, і щоби вона зі мною так само була просто самою собою. А не намагалася сподобатися мені. Саме на таку людину я і чекаю.
І на менше я не згоден. Бо отримати стосунки і втратити себе, втратити право на щирість - то всралося мені узагалі мати такі стосунки. Краще бути одному, аніж бути не собою, чи бути із кимось, і не мати самого себе, маючи при цьому когось, хто не має самого себе... Мати людину, яка є ніким. Про які стосунки ви говорите? Кого боятися? Якщо люди самі ставлять себе на пусте місце, роблять самих себе нічим. І при цьому намагаються перевиховати партнера, говорять про якісь "компроміси"... Люди у стосунках не вміють бути самими собою. І навіть бояться самими собою бути... Ось що по-справжньому страшно.
14:33, 09.05.2019
Кар'ялонні
--- 09 05 - Kizatavat-2. День мого батька ---
Привіт, Татусю!
Сьогодні я взнав добру новину: нарешті! від цього року і назавжди - в Україні святкуватимуть День батька. Кожної третьої неділі червня місяця. А отже - день мого батька цього року припадає на 16-е червня. Не знаю, чому обрали саме плаваючу дату, але однозначно добре, що вона тепер існує.
Мені начхати на існування Дня матері, бо матері у мене ніколи не було (до речі, він 12-го травня, як і День СХВ (синдром хронічної втоми), - але краще я святкуватиму у цей день День СХВ, ніж День О.І.), - але появі Дня батька я радію! Бо - Ура! Нарешті! Справедливість перемогла! Нарешті не тільки біля п'єдесталу Матері кладуть поклони, але і для Батька знайшовся п'єдестал. Це справедливо, і це чесно, і це правильно. Тому я радію цій новині, як ніби сьогодні у мене День народження, або як ніби поставили пам'ятник моєму батьку особисто. Другому я радію значно більше. Я не знаю, скільки татусів, гідних цього пам'ятника, існує в Україні, - але навіть якби мій батько був єдиним на усю Україну батьком, якого так любить його дитина, бо він виховав її - то однаково було би справедливо.
І зараз мені на хвилинку стало сумно, бо подумав: "А когось виховав пес, або кішка...", - маючи на увазі, звісно, дітей-мауглі. Але не хочу у цю мить про сумне. Тим паче, що мій сум і моє співчуття аж ніяк не поможе цим дітям.
І все-таки, це перше свято, появі якого я радію. Бо тепер не тільки кожного 9-го грудня святкуватиму його (у День народження мого батька), але і кожної третьої неділі у червні місяці... Хоча, якби я був спікером Верховної Ради, то запропонував би святкувати День батька саме 9-го грудня щороку. І тоді би уся країна святкувала День народження мого батька. І це була би шикарна пам'ятка йому. Найкращий подарунок, про який можна тільки мріяти.
Дякую, Тату!... Дякую. Усміхаюся сонечком, хоча і усміхаюся з присмаком легенького суму. Бо думаю про дітей-мауглі, у яких і татом, і мамою, і особистим богом - була тварина... Не знаю, що Тобі сказати про це, і чого просити для них. Не знаю, Татусю...
17:30, 09.05.2019
Кар'ялонні
--- 09 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-2 ---
Начало: http://proza.ru/2019/05/08/2015
* * *
...И делаю это не для здоровых. А для самого себя. Потому что мне нравится жить, и умирать я не планирую. Хотя на дворе уже май, и наступает лето...
Я бы хотел ещё купить вентилятор. Но мне очень хочется вот тот торт, и вот то мороженое. Поэтому я буду страдать от жары, как и в прошлые лета, но зато я наемся вкуснятины. И буду грустить, что мне ею не с кем поделиться... А так хочется с кем-то поделиться тем, что имею. Так хочется почувствовать себя кому-то нужным, необходимым... До грусти хочется. Поэтому буду есть торт, чтобы было не так солёно.
Братислав Либертус Свидетель 08.05.2019 23:16
+
Да, Братислав, снова спасибо за описание Вашего опыта - жизни с тяжёлой инвалидностью в изоляции и недостатках. Вы пишете о себе и Вашем отношении к жизни.
Я же, писала об ожидании от меня постоянного позитивизма, когда я нахожусь на вершине страданий. И это моим бессознательным воспринимается, как насилие. Насильный позитивизм отравляет и заставляет молчать тогда, когда хочется быть и жить в свои разные времена со своими чувствами.
Дело ещё в том, что эта болезнь в тяжёлой форме мучительна в прямом смысле. Когда обычные звуки голоса и чьё-то присутствие в комнате причиняют телесные боли - тут фильмом не отвлечёшься. Специалисты приравнивают уровень жизни тяжёлого больного МЭ к уровню жизни больного раком лёгких.
И я не планирую умирать, очень люблю и ценю жизнь. Но, когда при обычном движении пульс падает вниз за 40, когда на свет дня тело отвечает судорогами, а на поездку в скорой помощи - рвотой и 16 часами коматозного сна, то состояние нерадостное и никуда не деться от понимания существования смерти.
Я не против позитива и он у меня есть, но я против насилия позитивизмом, подавления боли, избегания любой ценой вида чужих страданий.
Я часто пишу о болезни и её проявлении для тех, кто болен тем же и не понимает этого. Потому что правильное поведение может избавить от развития болезни в тяжёлую форму. Мне приходится сталкиваться с тем, что мне советуют, о чём лучше писать и что мне делать. Внутренний человек сопротивляется. Об этом я написала.
спасибо за разговор
с уважением
Мила Менесес 09.05.2019 22:20
+
"Я же, писала, что ожидание от меня постоянного позитивизма моим бессознательным воспринимается, как насилие."
Да я понимаю это, Мила. Хотя у меня и нет родных над душой, но я прекрасно понимаю и знаю по себе, что это такое, когда окружающие не хотят видеть твоих слёз и твоего уныния, а хотят видеть только улыбку, и желательно бодрую. И жужжат со всех сторон про "стойкость" и про "если хочешь чего-то в жизни добиться - улыбайся". Я это всё прекрасно знаю по себе как никто, и даже более скажу: когда меня начинают призывать к позитивизму - то у меня это вызывает агрессию. То есть, эмоции с точностью до наоборот от ожидаемых. Так что, я прекрасно всё это понимаю. И выговариваю при случае в лицо: "Вы любите только тех людей,с которыми вам приятно проводить время, и не любите тех, кому плохо".
Я, Мила, сознательно разогнал от себя всех друзей: всех, кому нравились мои улыбки и приятное общение (о! А как женщины жаждут слышать от мужчины комплименты, и не любят выслушивать от него агрессивные речи - Вы это мне говорите? Да я это из себя знаю! Все мои поклонницы разбежались, как только я перестал рассыпаться бисером красивых речей, а стал вызверяться на них, высказывая то, что им было неудобно и неприятно слышать). Так что, Мила, я всё это прекрасно понимаю...
Я всех своих подружек разогнал от себя ещё в 2015-м году, с тех пор как со мной это случилось, и я понял, почувствовал всем своим нутром, что стихи я писать больше не буду, что больше мне нельзя тратить свои энергетические запасы на ублажение ушей нежной публики. Но и молчать как бы тоже нельзя, не будешь ведь совсем молчать, о чём-то же говорить надо... Творчество творчеством, а внутри меня ведь совсем другой человек всё это время прятался: совершенно кардинально отличающийся от знакомого им доселе романтического поэта... И этот человек был злобный саркастический русофоб. Поэтому когда мне пришлось завязать с поэзией - то по сути деваться было некуда: пришлось свою истинную сущность вытащить наружу, потому что молчать не было мочи. И подружки мои разбежались, невзлюбив меня нового, настоящего. Потому что доселе любили хоть и искреннего по-своему, но ведь главное что приятного... А не-поэт - оказался человеком очень неприятным. Настолько неприятным, что стали врагами все, кто до селе жить без меня не мог. А Вы мне говорите о моём мировоззрении на жизнь и о моём личном позитивизме... Что якобы я не знаю, что это такое, когда стоят над душой, и требуют улыбаться. Очень даже прекрасно знаю. И могу так рассказать об этом, что ужаснётесь, и может даже не захотите продолжать общение со мной. А я скажу: А мне насрать. Вот и всё.
"Насильный позитивизм отравляет и заставляет молчать тогда, когда хочется быть и жить со своими разными временами и чувствами."
Нет. Лично меня он молчать никак не заставляет, а очень даже наоборот: у меня он вызывает неконтролируемую открытую агрессию. Самую прямую и самую открытую. И уж если я начинаю высказывать - то обычно снова иметь со мной какое-либо дело уже никому не хочется. Знаете, почему? Да потому что эти все позитивирующие люди - ссыкуны на самом деле. И мне завидуют, что я могу себе позволить не дорожить ничьим приятным обществом, а они - нет. Они зависят от этих приятных обществ, от комплиментов, и прочей мишуры, которая якобы поднимает им самооценку. А мне они постоянно угрожают: "Ты так совсем без друзей останешься!" А я в ответ что? А я прямо заявляю: "Вы ошибаетесь, говоря, что у меня друзей не будет в будущем, потому что открою вам тайну: у меня их уже сейчас нет. И даже более скажу вам: я даже горжусь тем, что у меня нет друзей. Потому что вот этой всей приятной компании мне не надо ни задаром, ни с доплатой. А таких, которые мне надо - я таких пока вообще не наблюдаю. Везде одна лишь шушера, не стоящая моего величественного королевского внимания."
Меня считают высокомерным, и по праву считают таковым, потому что я и в самом деле высокомерен. Да, вот так: из приятного поэта, стелющегося бисером под женские ноги - я вдруг превратился в высокомерного и неприятного хама. И все мои поклонницы и подружки - "разочаровались" во мне. Они, видите ли, были мной всего лишь очарованы. Очарованы были, покуда я им лапшу красивую на уши вешал. И даже говорили мне громкие "Люблю", и даже о "Смысле жизни" мне вещали. А как только я показал обратную сторону медали своей сущности - так сразу резко разочаровались, разлюбили, и разбежались. А я срал с высокой башни на их очарование. И потому что я хочу быть любимым, а не очаровательным. Я хочу быть любимым, а не нравиться. Любимым быть. Таким, каков я есть на самом деле. Любимым по-настоящему, а не понарошку. И уж тем более не за заслуги.
Поэтому я даже рад, что меня настигла эта болезнь, которая отняла у меня возможность писать стихи, как прежде. Рад. Потому что моя поэзия оказалась всего лишь маской, за которой никто не видел и знать не хотел горького меня. Все любили только сладенького.
Вот поэтому теперь ожидания со стороны посторонних людей, что я буду улыбаться ради того, чтобы заиметь друзей - и вызывают у меня агрессию. Вы молчите в ответ на подобное насилие? Значит, Вам не припекло, значит, можете терпеть. А мне молчать и терпеть нету мочи.
Поэтому я разогнал всех, кто любил моё приятное общество, и теперь ублажаю своим приятным общество исключительно самого себя. Мне нет необходимости с самим собой ссориться на русофобские или религиозные темы, или ещё о чём-либо с самим собой скандалить. А с другими я скандалю. И делаю это с превеликим удовольствием.
Ну, теперь-то Вы поняли, что я на самом деле есть, и о чём на самом деле выше писал?
Так что не думайте, что Вы одиноки в своём нежелании быть позитивной, когда от Вас этого требуют. Наоборот: рекомендую Вам выплеснуть на своих родных свою агрессию по этому поводу, и они от Вас отстанут если не раз и навсегда, то по крайней мере перестанут на эту тему заикаться. И будут несказанно счастливы, что Вы хотя бы не вызверяетесь на них, и будут для этого ходить на цыпочках перед Вами: только чтобы Вы не орали. Им уже не нужны будут Ваши улыбки, потому что будет достаточно и того, что Вы попросту не орёте.
Знаете, есть такой анекдот, про козу:
Приходит как-то один еврей к раввину, и начинает жаловаться ему на жизнь: мол, квартира маленькая, детей много, жить тесно, дети маленькие, плачут, ссорятся, в доме крики, срут постоянно где ни попадя, в квартире вонь стоячая от детских ссак. Жить невыносимо, короче, и спрашивает: "Что мне делать, равви?"
А то ему и даёт совет: "Купи себе козу, и пусть живёт в квартире вместе с вами".
Тот послушался его совета, через месяц снова приходит к раввину. И жалуется пуще прежнего: совсем невыносимо! Эта коза мало того что повсюду своим горошком срёт, воняет как тысяча дохлых кошек, она ещё и блеет днём и ночью, невозможно уснуть!
Раввин говорит: "Продай козу, и приходи ко мне через неделю".
Тот продал, через неделю приходит, раввин спрашивает: "Ну, как тебе теперь живётся?"
Тот сиял от счастья как медный пятак: "О, так хорошо стало! Воздух сразу чистым стал, в квартире стало чисто, а насколько просторнее стало!"...
Такой вот анекдот. Возьмите на вооружение. Пригодится.
Братислав Либертус Свидетель 09.05.2019 22:50
+
Ох, спасибо за анекдот!
Если честно, мне жаловаться нечего и я не жалуюсь. Бог дал мне мужа испанца с необыкновенным сердцем, необыкновенной рассеянностью и необыкновенным темпераментом. А сравнивать мне есть с чем, я жила в нужде и беспомощности, поэтому во всякое время не перестаю быть благодарной за каждую мелочь. И за болезнь.
Мы ведь с Вами говорим об одном и том же. Так ведь и я не молчу. Знаете, что я говорю в таком случае?
- Если вы хотите слушать балалайку, то слушайте народную музыку. Но не требуйте, чтобы скрипка играла вам балалайкой.
И ещё, не свойственно человеку с зажатой в тиски головой и всеми последствиями постоянно наслаждаться... Благо, ведь есть разное время.
"А правда состоит в том, что на вершине физического страдания нельзя испытывать настоящую радость, как нельзя из боли сделать сладкую вату. В разгар болезни, которая отбирает жизнь, можно радоваться, лишь признавая и принимая боль, потерянные мечты, отчаяние, тревоги и страхи большие и маленькие. Больному радоваться можно, лишь только позволяя всем этим чувствам быть. Какой неживой и неестественной будет картина, выполненная в одном тоне цветов без света и тени".
Ключевое слово здесь: "можно радоваться".
спасибо за такое общение
Мила Менесес 09.05.2019 23:48
+
"Если вы хотите слушать балалайку, то слушайте народную музыку. Но не требуйте, чтобы скрипка играла вам балалайкой."
Шикарный афоризм! И очень кстати, как раз про меня. Мне часто пеняют, что я мол нескромный, выпендриваюсь много, и вообще самовлюблённый нарцисс и всё такое. Учат меня христианским добродетелям: "Будь скромнее!" То есть, будь поменьше, посерее, помолчаливее, и желательно потупее: на этом ведь, собственно, и зиждется Православие! А я не в состоянии быть ни тупым, ни маленьким, ни сереньким, и тем более скромность ненавижу! Потому что я большой и яркий. Петух не в состоянии влезть в шкуру мыши, она ему слишком мала! Вот так и я не в состоянии быть скромным. И тем более, я слишком умён, чтобы быть православным: эта религия не для моих мозгов, меня в Православии давно предали анафеме за неудобные вопросы и дотошность; Православие вообще не любит дотошных, оно любит слеповерящих-в-неизвестно-что. Спроси у православных: откуда на Пасху нарисовались яйца? И почему кулич с изюмом и на твороге? Никто не ответит, при чём тут вообще кулич, и при чём тут яйца: несут такую ***тень, что на голову не налазит: то Мария вдруг попёрлась к царю с кошёлкой яиц, чтобы показать ему, как они будут у него на глазах краснеть, - то маца каким-то образом превратилась в просвиру, а просвира в кекс. Но - христосаются усердно и без вопросов: "Христос воскресе!" - и яйцами бьются (а почему не куличами меряются?). Во что верят - вообще и сами не знают. Религия для дебилов. Точно что: балалайка никогда не заиграет как скрипка, она для этого слишком примитивна, - как и скрипка не заиграет балалайкой, она для этого слишком сложна и утончённа, ей эта роль слишком тесна. А я - сравниваю петуха и мышь.
Братислав Либертус Свидетель 10.05.2019 00:51
+
--- 10 05 - Kizatavat-2. Про счастье и про с Богом ---
Рецензия на «Сегодня мой день рождения» (Мила Менесес)
(http://proza.ru/2019/05/10/93)
"Счастье - это не власть, дворцы, машины и самолёты, даже, не прекрасное здоровое молодое тело и модные наряды, страстные взгляды бесчисленных мужчин. Счастье -- это мир с Богом и с самим собой. Забота и любовь выражается в разном."
В своё время я сформулировал собственное понятие о счастьи так: "Счастье - это быть самим собой. И иного счастья нет, и быть не может".
Что касается мира с Богом - то в моём понимании это вовсе не счастье само по себе. Потому что мир с Богом - это всего лишь прилагательное к счастью быть самим собой. То есть, естественное последствие, но никак не причина. Поэтому, как главная составляющая счастья - это счастье мной не рассматривается. Потому что - не причина, а лишь последствие собственной самобытности.
Что касается власти, дворцов и машин с вертолётами - то само по себе это тоже не счастье, но - они способны быть частью самобытности, частью самовыражения, частью самореализации, то есть - для кого-то быть самим собой и вот этой всей рухляди и тлена не иметь - это не совсем, не до конца быть собой... А значит - и не до конца быть честным. Да и притом: у всего этого тлена, в качестве присутствия в жизни, не может не быть определённой цели. То есть, власть получить-то можно, но что с нею делать? Если власти нет применения, то она бессмысленна, а значит, счастья не приносит. Хотя может приносить счастье благодаря осознанию открытых возможностей: хочу - пользуюсь властью, не хочу - не пользуюсь, но главное, что имею свободу пользоваться ею или нет... Ведь другое дело, когда никакой власти не имеешь, и ощущаешь себя зажатым в тисках собственной беспомощности: а это ведь,как ни крути, а очень ударяет по счастью быть самим собой... Хотя - возможно, что есть на свете люди, которые во власти не нуждаются, потому что они счастливы благодаря отсутствию её. То же самое и про дворцы-машины-вертолёты: им должно быть применение, которое дополняет чувство счастья собственной самобытности. Хотя - есть люди, счастливые именно благодаря отсутствию крыши над головой, и даже не хотят эту крышу над собой иметь, равно как счастливы отсутствием возможности передвижения по свету. Но что касается меня - то я не счастлив отсутствием этого всего. Мне необходимо это всё иметь для моего полного счастья. А применение я им найду, чтобы самореализоваться и испытать дополнительное счастье, которое ближе к полному.
Поэтому, если я в скором времени умру, так и не получив всего этого - то там, на Небесах придя к Богу, я скажу, что испытываю разочарование, и испытываю некоторое недовольство Богом, поскольку Он мне всего этого тленного не дал. Поэтому - какая ж речь может быть о мире с Богом, если этот мир неполон?... Это ведь ложка дёгтя в бочке мёда: мёд испорчен, хотя он и не перестал быть мёдом... Вот так и про мир с Богом.
Не надо себя обманывать. Давайте будем честными хотя бы с самими собой до конца (если Богу это не интересно, допустим, потому что потому, потому что в христианском обдолбанном мире принято быть счастливыми, ничего не имея). Потому что лично я - хочу иметь: и власть, и дворцы, и вертолёт. Хотя они и не счастье сами по себе, сами по себе, без моей самобытности - они ничто, пыль. Но если уж быть начистоту, то если я этого всего при жизни не получу, то я буду недоволен Богом,когда приду к Нему после смерти. И уж не знаю, буду ли скандалить с Ним по этому поводу, и нарочно откажусь от жизни с Ним в Раю - но мне принципиально важно здесь, на Земле, самореализоваться полностью, и познать счастье быть самим собой до дна, а не по верхушкам лишь, всё сливки. Это поверхностное счастье быть самим собой мне не настолько сладко, чтобы прямо сейчас быть готовым предстать перед Богом, и сказать "Благодарю",высказав желание провести с Ним целую Вечность. Потому что и после смерти, выходит, я не буду ощущать себя в присутствии Бога полностью свободным быть самим собой, быть честным и откровенным предельно. Потому что целую Вечность во мне будет сидеть горечь по поводу несбывшихся здесь, в этой ничтожно короткой земной жизни, желаний и возможностей полной самореализации... А значит, какой-то частью, я с Богом буду ощущать себя тоже как в клетке, как прикованным наручниками к батарее, несвободным до конца, и не до конца честным. Ведь,даже если последствия наличия власти-дворцов-вертолётов мне не понравится, если я разочаруюсь во вкусе владения ими - то мне необходимо почувствовать, испытать это чувство разочарования, и сознательно отказаться от владения всем этим. Если захочу отказаться.
Это знаете, как с "Киевским" тортом: я много лет мечтал его попробовать, но всё никак не получалось: то денег нет, то жалко денег. А он всё манил меня, мне хотелось его попробовать... И однажды я взял, и купил. Съел, и испытал разочарование: потому что на поверку он оказался не настолько вкусным, как я его себе представлял: от огромного обилия сахара жопа слипается и зубы крошатся: уж год прошёл после того, как я его попробовал, а у меня до сих пор во рту неприятное послевкусие. И больше мне его не хочется пробовать. Я уже не предъявлю Богу претензий по поводу этого "Киевского" торта, потому что я его теперь уже не хочу. Вот точно то же самое и насчёт власти, дворцов и денег: может быть, они меня разочаруют потом, но ведь главное,чтобы у меня потом не было претензий к Богу, по поводу того, что у меня всего этого не было...
Да, моё тело немощно, я не способен благодаря своим стараниям приобрести всё это, мне необходима помощь извне, и даже будем откровенными: я нуждаюсь в подарках, вот такого масштаба. Просто подарках, ни за что, и просто так. А может быть и за что-то: за то, что я хочу это иметь. Поэтому буду рад этим подаркам. Буду рад, и даже счастлив по-настоящему. Потому что их появление в моей жизни - будет частью моего личного счастья быть самим собой, моего главного и единственного счастья на этом свете: Быть Самим Собой. Поэтому - хотя я и одинок, со мной нет рядом никого, чтобы даже еды мне купить досыта - я всё равно не перестаю молиться и надеяться: что Бог подарит мне и дворцы, и власть, и вертолёты. А без этого я не могу говорить, что я в полном мире и согласии с Ним. Не могу. Потому что это будет неправда, это будет ложь. А я не хочу лгать. Даже Богу. И тем более себе. Не хочу Ему нравиться своей непритязательностью, своей склонностью к минимализму, своей страстью ущемлять себя во всём. Не хочу.
Поэтому мир с Богом - это всего лишь составляющая часть счастья быть самим собой, но никак не само счастье... В моём понимании, конечно же. А Вы - можете позитивировать и притворяться перед Его лицом, если хотите, и корчить довольное лицо. А впрочем, вдруг у Вас это получается искренне, Мила? Я не знаю. Но сомневаюсь в Вашей искренности. Действительно сомневаюсь. Поэтому Вам придётся сказать мне ещё что-то, найти особые для меня слова, чтобы я поверил в Вашу искренность, и что Вы тут не лжёте.
Братислав Либертус Свидетель 10.05.2019 08:02
+
Спасибо за честность и снова - разговор.
Обязательно отвечу - мне нужно время...
Мила Менесес 10.05.2019 09:39
+
--- 10 05 - Kizatavat-2. Не по хорошу мил... ---
Дивлюся зараз "Серёжка Казановы", - точніше, продовжую дивитися бо учора поставив на паузу, а там потім виявилося, що серія не одна, а 4 чи 5, - і вже закінчую дивитися.
І там в останній серії, один педагог сказав під час своєї лекції:
- Просвещенческий тип рациональности был в своём роде разумом унифицирующим. Он не признавал общественную идеалистическую ангажированность и индивидуальную психологическую дискретность своих непосредственных носителей. Иными словами, не по хорошу мил, а по милу хорош.
"Не по хорошу мил, а по милу хорош"!... Стара, і відома з дитинства приказка! Я навіть забув про її існування, але! Усі ці роки свого життя я добивався саме цього: бути коханим не за те, що я хороший, а бути хорошим за те, що коханий. Це - і є той самий тип кохання, урок якого мені показав мій батько. Він кохав мене дійсно просто так. Не за мою гарну поведінку. Але мені хотілося з ним бути найкращим, бо мені подобалося його кохання. Він ніколи не тис на мене і не вимагав хорошої поведінки. Він кохав мене попри мої погані вчинки. Він ні слова мені не говорив, коли я щось робив не те, коли робив шкоду!... Ні слова. І тільки його погляд, кинутий ненавмисне, всього лише одну мить, мимо його волі... І я розумів, що більше так не буду. Він ніколи не тис на мене цим поглядом! Ніколи! Навпаки, він намагався приховати його, щоби я не бачив. Бо кохав мене, по-справжньому. Глибоко.
І тому у мене зараз снову на очі навертаються сльози. Бо такого кохання мені за все моє життя більше ніхто не запропонував. Усі вимагали від мене бути хорошим, гарно поводитися. Якщо буду посміхатися - то гаразд, покохають. А буду хамом - ніхто не кохатиме. А я не хочу такого кохання, щоби за мою гарну поведінку. Не хочу.
І мені знову хочеться ридати. Бо я скучаю за папкою. Мені його не вистачає тут на Землі. Він єдина на світі людина була, яка кохала мене по-справжньому... Єдина у світі.
Ось тому, коли він помер, мені не захотілося жити. Я не розумів, для чого жити, якщо мене отак більше ніхто не кохатиме.
Сльози душать, не можу писати далі.
09:35, 10.05.2019
--- 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи ---
Додивився цей фільм: "Серёжка Казановы". І тепер роздумую... Фильм виявився глибшим, аніж здавався спочатку. Але найголовніше - мені запало резюме у кінці фільму: "Если любишь - скажи".
Так, говорити дійсно треба. Тільки я вважав, що говорити треба не словами... Я замислився щодо Славіка. "Если любишь - скажи"... Прокручую у голові події 95-го року... Чи був у мене шанс отак просто узяти, підійти, і сказати? Якщо він постійно тікав від мене, мов навіжений. І взагалі поводився насторожено, усього боявся від мене. Пригадую момент, як я написав йому лист, і вклав у книжку, яку він мені дав перед цим. А потім ту книжку повернув, і сказав, що у книжці лист. Він насторожився: "Що там?"... Бомба сповільненої дії, що там. Візьми і прочитай.
Я і досі не уявляю, про що і як спілкуватися з людьми, які від тебе шарахаються. І яким чином говорити їм: "Я тебе люблю". Словами? Отак - бамц! - і по голові?... А далі що? Він би сказав: "Ура!", - і кинувся би мені на шию?... Маячня. Такі слова узагалі не треба перетворювати на подію, я так вважаю.
"Если любишь, скажи"... Ну, припустімо сказав, і що далі? Природнє питання: "І що ти хочеш?" - чи не так? Адже ж, коли людина говорить такі слова іншій людині - то та мусить якось реагувати у відповідь. Не може ж вона стовпчиком стояти і кліпати, роблячи вигляд, що нічого не чула. А чи стане то радісною новиною для людини, яка від тебе шарахається?... Отож.
Ось і виходить, що формула "Якщо любиш, скажи" - не у всіх випадках діє. А тільки у тих, коли від тебе були би раді почути ці слова.
І до речі, мій батько ніколи не говорив мені слів "Я люблю тебе". Ніколи. Жодного разу. Але у мене ніколи і сумніву не було, що він мене любить... Бо він умів мені сказати без слів. Я його прекрасно чув і без "скажи".
12:37, 10.05.2019
Кар'ялонні
П.С.: 12:56. А щодо "Не по хорошу мил, а по милу хорош" - то Славік мені ніколи не подобався. Якби у мене спитали хоч тоді, хоч зараз: "Чи тобі подобається Славік?" - то я би чесно відповів: "Ні". Та я і сам собі задав це питання ще тоді. І ще тоді чесно собі відповів: "Ні, він мені не подобається. Він мені категорично не подобається". І це правда. З роками він мені подобається іще менше. А зараз узагалі огидний, мов жаба. І я що тоді, що зараз можу чесно додати: "Він мені не подобається, але я його люблю". А можливо навіть, саме тому і люблю, що не подобається... Бо якби подобався мені - то подобався би і усім. А це я ненавиджу більше усього: коли людина подобається усім. Бо такі люди не потребують бути коханими. Вони потребують усім подобатися. Саме тому я і вибрав собі самий дебільний об'єкт кохання... Бо він дебіл. Точно що: "Любов зла, і твій козел десь обов'язково по землі ходить".
А ще я сьогодні згадав про Злобного Троля. Раптом зрозумів, що скучив за ним. Я досі не знаю, хто ховається за тим аккаунтом... Але сьогодні я подумав: "А я його люблю... Бо досі забути не можу." Чомусь мене тягне до неприємних людей.
Так, Злобного Троля досі люблю... І скучаю за ним. Хоча ми і не спілкуємося вже більше року. Треба би зазирнути до нього, як він там... Напишу йому, прямо зараз. Не знаю, з чого почну. Напишу просто: "Привіт, Троль! А я скучив за тобою... Хоча ми і не спілкувалися давно, я усе одно тебе пам'ятаю, і скучаю за нашим спілкуванням... Жаль, що ти далеко. Так було би добре побачитися нам... Побачити, який ти зовні. Хоча звісно, твоя зовнішність не має значення, і на моє ставлення до тебе не вплине. Але... Мені хочеться бути ближче до тебе, і щоби ти був ближче до мене... Бодай трохи, але скоротити відстань між нами. Бо я скучаю за тобою, мені тебе не вистачає... Не знаю, чи будеш ти радий моєму цьому повідомленню, але мені захотілося тобі написати. Щоби написати, що я тебе пам'ятаю, і скучаю за тобою... Скучаю за нашим спілкуванням."
П.П.С.: 13:31. Написав йому. Саме так і написав. Зітхаю... "Если любишь, скажи". Ось і сказав. Побачимо, що відповість. До речі, він востаннє на сторінці був 26-го квітня. Усього лише якихось два тижні тому... Не густо. Але це щось, та означає. А це добрий знак, між іншим.
--- 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1 ---
Мені захотілося заморочитися, і опублікувати тут статистику моїх Невідомих Читачів за останніх два тижні. Щоби підрахувати кількість випадкових, і кількість більш-менш постійних. І таким чином, взнати реальне число.
На цю думку мене навів той Читач, який з'явився у мене два тижні тому, і провів чотири години поспіль цілу ніч, а потім іще вдень заходив, аби ще провести кілька годин на моїй сторінці. Такі читачі бувають у мене дуже рідко, якщо чесно - то вперше. Тому мені захотілося зафіксувати цю подію, поки статистика його відвідин не щесла. А щезне вона якраз післязавтра: завтра останній день вона буде на цьому сайті. Потім автоматично зітреться.
Отже, спочатку - за те саме 28-е число. А заодно і 27-ме:
* * *
неизвестный читатель 95 28 04 - Kizatavat. Чотири години, вiд полуночi до
28.04.2019 19:38 произведения http://proza.ru/2019/04/28/574
неизвестный читатель 64 Индиго ли я. Исповедь. Часть 2. Википедия
28.04.2019 18:03 авторская страница http://proza.ru/2013/06/06/802
неизвестный читатель 64 Вторая неделя общения с Тролем
28.04.2019 18:02 авторская страница http://proza.ru/2018/06/23/1672
неизвестный читатель 64 О плюсах однополых отношений. Дискуссия
28.04.2019 18:02 авторская страница http://proza.ru/2018/06/02/1558
неизвестный читатель 64 Всё равно не знаю, кого хочу
28.04.2019 18:02 авторская страница http://proza.ru/2018/05/17/1620
неизвестный читатель 64 Про Монро, и мой будущий канал
28.04.2019 18:01 авторская страница http://proza.ru/2018/04/21/917
неизвестный читатель 64 Блоггер Максим, или Моё зеркальное отражение
28.04.2019 18:01 авторская страница http://proza.ru/2018/04/15/2258
неизвестный читатель 64 Друг по переписке...
28.04.2019 18:00 авторская страница http://proza.ru/2018/04/15/2024
неизвестный читатель 64 В активном поиске бы как понравить душу...
28.04.2019 18:00 авторская страница http://proza.ru/2018/04/08/1055
неизвестный читатель 64 Долговязая
28.04.2019 16:24 авторская страница http://proza.ru/2018/03/28/607
неизвестный читатель 64 Как познакомиться с тем, кто мне нужен. Молитва
28.04.2019 16:21 авторская страница http://proza.ru/2018/03/27/389
неизвестный читатель 64 Фонтанирующий Счастьем
28.04.2019 16:20 авторская страница http://proza.ru/2018/03/26/869
неизвестный читатель 64 Почём человеческое мясо
28.04.2019 16:11 авторская страница http://proza.ru/2018/03/26/534
неизвестный читатель 64 Нет, я хочу женщину
28.04.2019 16:10 авторская страница http://proza.ru/2018/05/06/628
неизвестный читатель 64 Молитва. Допоможи розiбратися. I дякую за крiсло
28.04.2019 16:10 авторская страница http://proza.ru/2018/04/29/1571
неизвестный читатель 64 Хочется целоваться
28.04.2019 16:09 авторская страница http://proza.ru/2018/04/25/75
неизвестный читатель 64 Алекс. 7. Нi, ще не вмерли
28.04.2019 16:08 авторская страница http://proza.ru/2017/10/22/413
неизвестный читатель 64 Алекс. 5. Вже не буде нiчого...
28.04.2019 16:08 авторская страница http://proza.ru/2017/06/29/745
неизвестный читатель 64 Алекс. 4. Про памъять
28.04.2019 16:08 авторская страница http://proza.ru/2017/06/13/343
неизвестный читатель 64 Алекс. 3. Анемiя
28.04.2019 16:08 авторская страница http://proza.ru/2017/06/06/197
неизвестный читатель 64 Алекс. 2. Образа
28.04.2019 16:08 авторская страница http://proza.ru/2017/05/22/471
неизвестный читатель 74 Сон. Кредитки вiд Славiка
28.04.2019 06:36 авторская страница http://proza.ru/2019/04/27/1729
неизвестный читатель 74 Сон. Попередження вiд Сатани
28.04.2019 06:35 авторская страница http://proza.ru/2019/04/27/1713
неизвестный читатель 74 Сон. Цiлющий пояс для Славiка
28.04.2019 06:32 авторская страница http://proza.ru/2019/04/27/1705
неизвестный читатель 64 Алекс. 1. Парфюм
28.04.2019 03:55 авторская страница http://proza.ru/2017/04/20/1447
неизвестный читатель 64 Найкращий друг
28.04.2019 03:55 авторская страница http://proza.ru/2018/05/13/1098
неизвестный читатель 64 Стас сорвался, или Первая ревность
28.04.2019 03:52 авторская страница http://proza.ru/2018/05/13/44
неизвестный читатель 69 05. Папуль, зажги зелёный свет
28.04.2019 03:48 не определен http://proza.ru/2016/12/31/1653
неизвестный читатель 64 Неожиданно. Стас
28.04.2019 03:46 авторская страница http://proza.ru/2018/05/12/553
неизвестный читатель 64 Мы, литсексуалы. Вита, беги! Каминг-аут
28.04.2019 03:45 авторская страница http://proza.ru/2017/02/01/221
неизвестный читатель 64 Недомужчина, или Не хочу жениться, хочу общаться
28.04.2019 03:45 авторская страница http://proza.ru/2014/03/18/1340
неизвестный читатель 64 О сексуальной ориентации Братислава Либертуса
28.04.2019 03:45 авторская страница http://proza.ru/2013/10/27/386
неизвестный читатель 64 Я - дома! Часть 3. Чувство карельских корней. Испо
28.04.2019 03:44 авторская страница http://proza.ru/2013/04/02/234
неизвестный читатель 64 Я - дома! Часть 2. Чувство родины. Исповедь
28.04.2019 03:43 авторская страница http://proza.ru/2013/03/31/2123
неизвестный читатель 64 Я - дома! Часть 1. Моя первая весна. Исповедь
28.04.2019 03:43 авторская страница http://proza.ru/2013/03/30/1424
неизвестный читатель 64 Два года в украинском санатории
28.04.2019 03:41 авторская страница http://proza.ru/2018/05/20/1976
неизвестный читатель 64 Выставка братского лицемерия
28.04.2019 03:41 авторская страница http://proza.ru/2017/05/18/573
неизвестный читатель 64 Сколько надёжных друзей у бомжа. Из интервью
28.04.2019 03:40 авторская страница http://proza.ru/2013/03/16/460
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 15. Что теперь
28.04.2019 03:40 авторская страница http://proza.ru/2013/04/18/165
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 22. От голода не умру
28.04.2019 03:40 авторская страница http://proza.ru/2013/05/04/1446
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 21. В Ладве. Впечатлени
28.04.2019 03:39 авторская страница http://proza.ru/2013/05/04/1437
неизвестный читатель 64 Мрii про спа-чайну. Ole Terveh!
28.04.2019 03:37 авторская страница http://proza.ru/2017/08/23/1049
неизвестный читатель 64 2. Новая эра. Объятия Безмятежности. Свидетельство
28.04.2019 03:37 авторская страница http://proza.ru/2017/02/06/2265
неизвестный читатель 64 1. Про военную комнату. Раздвинься, стена! Молитва
28.04.2019 03:37 авторская страница http://proza.ru/2017/02/05/1812
неизвестный читатель 64 27 04 - Kizatavat. Про смерть Славiка
28.04.2019 03:36 авторская страница http://proza.ru/2019/04/28/83
неизвестный читатель 64 23 02 - Kizatavat. Про допомогу та про любов-3
28.04.2019 03:35 авторская страница http://proza.ru/2019/02/23/1968
неизвестный читатель 64 23 02 - Kizatavat. Добрий день
28.04.2019 03:35 авторская страница http://proza.ru/2019/02/23/1377
неизвестный читатель 64 22 02 - Kizatavat. Чи любив я Оннелi
28.04.2019 03:34 авторская страница http://proza.ru/2019/02/22/2014
неизвестный читатель 64 21 02 - Kizatavat. Про приемних людей
28.04.2019 03:34 авторская страница http://proza.ru/2019/02/21/2033
неизвестный читатель 64 21 02 - Kizatavat. Про ББ
28.04.2019 03:33 авторская страница http://proza.ru/2019/02/21/812
неизвестный читатель 64 18 02 - День початку посту Kizatavat
28.04.2019 03:33 авторская страница http://proza.ru/2019/02/18/1697
неизвестный читатель 64 Стихи из Библии. Не смей обижать сироту
28.04.2019 03:33 авторская страница http://proza.ru/2013/06/27/1021
неизвестный читатель 64 Я стаю популярним
28.04.2019 03:32 авторская страница http://proza.ru/2018/08/28/1206
неизвестный читатель 64 Я давно не молився отак пiднесено
28.04.2019 03:31 авторская страница http://proza.ru/2018/08/22/1709
неизвестный читатель 64 Оля приiхала, але не зайшла
28.04.2019 03:31 авторская страница http://proza.ru/2018/07/21/774
неизвестный читатель 64 Сообщество Церкви на Фейсбуке
28.04.2019 03:27 авторская страница http://proza.ru/2018/07/13/1586
неизвестный читатель 64 Перемирення з Христом
28.04.2019 03:27 авторская страница http://proza.ru/2018/07/12/1584
неизвестный читатель 64 День Рождения Церкви
28.04.2019 03:27 авторская страница http://proza.ru/2018/07/09/978
неизвестный читатель 64 День рождения термина нового движения
28.04.2019 03:27 авторская страница http://proza.ru/2018/07/12/573
неизвестный читатель 64 12 лет болезни, и сон в смерти
28.04.2019 03:26 авторская страница http://proza.ru/2018/05/20/1550
неизвестный читатель 64 Говоришь, что поставишь? Ну-ну...
28.04.2019 03:26 авторская страница http://proza.ru/2018/04/23/308
неизвестный читатель 64 11. Молитва про ще 57, вiд 2017-го
28.04.2019 03:25 авторская страница http://proza.ru/2017/10/02/1483
неизвестный читатель 64 Мидии в масле. Впечатления
28.04.2019 03:25 авторская страница http://proza.ru/2018/06/04/1198
неизвестный читатель 64 Зелений Янгол. Vihandu Anheli Rahmannozusia
28.04.2019 03:25 авторская страница http://proza.ru/2018/09/22/275
неизвестный читатель 64 Мои мечты. Исповедь
28.04.2019 03:24 авторская страница http://proza.ru/2013/01/08/1669
неизвестный читатель 64 Инфаркт. Свидетельство
28.04.2019 03:23 авторская страница http://proza.ru/2017/02/11/851
неизвестный читатель 64 Прозрачные деньги. Мистический случай
28.04.2019 03:23 авторская страница http://proza.ru/2018/06/07/343
неизвестный читатель 64 Пъятi сльози - 18 11 2018. Сльози пророка
28.04.2019 03:23 авторская страница http://proza.ru/2018/11/18/915
неизвестный читатель 64 Третi сльози - 15 08 2018. Сльози сироти. Найсолод
28.04.2019 03:22 авторская страница http://proza.ru/2018/08/15/1785
неизвестный читатель 64 Ось i минув пiк лiта. НадiяЕ
28.04.2019 03:21 авторская страница http://proza.ru/2018/08/15/1747
неизвестный читатель 64 Розмови з психологом
28.04.2019 03:20 авторская страница http://proza.ru/2018/07/26/597
неизвестный читатель 64 Другi сльози - 19 07 2018. Хочу додому, у Фiнляндi
28.04.2019 03:19 авторская страница http://proza.ru/2018/07/19/1507
неизвестный читатель 64 Про Першi сльози - 27 06 2018. Роздуми, вечiр
28.04.2019 03:18 авторская страница http://proza.ru/2018/06/27/1700
неизвестный читатель 64 Першi сльози - 27 06 2018. Розумiння, якого не чек
28.04.2019 03:17 авторская страница http://proza.ru/2018/06/27/1287
неизвестный читатель 64 О памятниках мне
28.04.2019 03:16 авторская страница http://proza.ru/2018/06/16/390
неизвестный читатель 64 Что делать с моим телом, если я умру
28.04.2019 03:16 авторская страница http://proza.ru/2018/06/16/343
неизвестный читатель 64 Если я умру или исчезну без вести
28.04.2019 03:15 авторская страница http://proza.ru/2018/06/16/327
неизвестный читатель 64 Армагеддон близится, или Где безопасно жить
28.04.2019 03:11 авторская страница http://proza.ru/2018/06/15/1616
неизвестный читатель 64 Золотой сервиз для ребят
28.04.2019 03:08 авторская страница http://proza.ru/2018/06/15/620
неизвестный читатель 64 Невидимий плед мого Янгола
28.04.2019 03:06 авторская страница http://proza.ru/2018/06/15/363
неизвестный читатель 64 Дорожнi сумки у Фiнляндiю готовi
28.04.2019 03:05 авторская страница http://proza.ru/2018/06/14/1178
неизвестный читатель 64 Возможно, социальный отель?
28.04.2019 03:04 авторская страница http://proza.ru/2018/06/14/692
неизвестный читатель 64 Я збираюся у Фiнляндiю, або Монах та Бiс
28.04.2019 03:02 авторская страница http://proza.ru/2018/06/12/901
неизвестный читатель 64 Скоро меня переведут в другую больницу
28.04.2019 03:02 авторская страница http://proza.ru/2018/06/11/778
неизвестный читатель 64 Прекрасная жизнь начинается с прекрасных мыслей
28.04.2019 03:00 авторская страница http://proza.ru/2018/06/09/1228
неизвестный читатель 64 Про сало, или О чём молчит капсула рыбьего жира
28.04.2019 02:57 авторская страница http://proza.ru/2018/06/09/360
неизвестный читатель 64 Про любовь - ни слова
28.04.2019 02:54 авторская страница http://proza.ru/2018/06/08/931
неизвестный читатель 64 Святой
28.04.2019 02:51 авторская страница http://proza.ru/2018/06/07/239
неизвестный читатель 64 Мальчишки горько рассмешили
28.04.2019 02:48 авторская страница http://proza.ru/2018/06/05/1886
неизвестный читатель 64 Да не оскудеет рука дающего
28.04.2019 02:44 авторская страница http://proza.ru/2018/06/02/771
неизвестный читатель 64 Францiя проти Украiни
28.04.2019 02:39 авторская страница http://proza.ru/2018/05/29/827
неизвестный читатель 64 Артём 192 vs Антон
28.04.2019 02:37 авторская страница http://proza.ru/2018/05/27/1341
неизвестный читатель 64 Три лiтри борщу
28.04.2019 02:37 авторская страница http://proza.ru/2018/05/21/1741
неизвестный читатель 64 Простуда
28.04.2019 02:36 авторская страница http://proza.ru/2018/05/17/319
неизвестный читатель 64 Швидкiсть води у травнi
28.04.2019 02:33 авторская страница http://proza.ru/2018/05/16/1856
неизвестный читатель 64 Виявляеться, iндiанцi нiколи не миються
28.04.2019 02:32 авторская страница http://proza.ru/2018/05/16/1683
неизвестный читатель 64 Що мене радуе
28.04.2019 02:32 авторская страница http://proza.ru/2018/05/10/279
неизвестный читатель 64 Букет бузку, або День Радiо
28.04.2019 02:31 авторская страница http://proza.ru/2018/05/07/1680
неизвестный читатель 64 Спаси меня, Господи, или Спасёт лишь вода и жир
28.04.2019 02:28 авторская страница http://proza.ru/2018/05/07/298
неизвестный читатель 64 Як я мрiю про те, щоби жити в iглу
28.04.2019 02:27 авторская страница http://proza.ru/2018/04/24/562
неизвестный читатель 64 Люда приiхала!
28.04.2019 02:26 авторская страница http://proza.ru/2018/04/23/1118
неизвестный читатель 64 Моей мадам сегодня не будет
28.04.2019 02:25 авторская страница http://proza.ru/2018/04/09/622
неизвестный читатель 64 Весы для взвешивания заслуг
28.04.2019 02:22 авторская страница http://proza.ru/2018/04/05/1535
неизвестный читатель 64 Воздушный поцелуй
28.04.2019 02:20 авторская страница http://proza.ru/2018/04/04/1921
неизвестный читатель 64 Говорю, надо ехать наобум
28.04.2019 02:19 авторская страница http://proza.ru/2018/04/04/735
неизвестный читатель 64 В поисках инстинкта самосохранения
28.04.2019 02:15 авторская страница http://proza.ru/2018/04/04/504
неизвестный читатель 64 Я продолжаю молиться...
28.04.2019 02:14 авторская страница http://proza.ru/2018/04/03/2004
неизвестный читатель 64 Сказать и сделать - две разные вещи...
28.04.2019 02:12 авторская страница http://proza.ru/2018/04/02/1937
неизвестный читатель 64 Чувство диалога в любви
28.04.2019 02:12 авторская страница http://proza.ru/2018/04/01/2373
неизвестный читатель 64 Наш человек!
28.04.2019 02:11 авторская страница http://proza.ru/2018/03/30/1689
неизвестный читатель 64 За кадром. Постскриптум
28.04.2019 02:10 авторская страница http://proza.ru/2018/03/30/1619
неизвестный читатель 64 Ура! Надежда появилась
28.04.2019 02:09 авторская страница http://proza.ru/2018/03/30/1398
неизвестный читатель 64 Кто богаче всех в Украине
28.04.2019 02:08 авторская страница http://proza.ru/2018/03/29/1354
неизвестный читатель 64 Повелевать погодой...
28.04.2019 02:06 авторская страница http://proza.ru/2018/03/29/631
неизвестный читатель 64 Тело болеет, не больно...
28.04.2019 02:05 авторская страница http://proza.ru/2018/03/25/2286
неизвестный читатель 64 Сопор
28.04.2019 02:04 авторская страница http://proza.ru/2018/03/25/1080
неизвестный читатель 64 51-е февраля
28.04.2019 02:04 авторская страница http://proza.ru/2018/03/23/1448
неизвестный читатель 64 Не в списках
28.04.2019 02:03 авторская страница http://proza.ru/2018/05/16/1203
неизвестный читатель 64 Про Dragon Vertic - 93 тыс
28.04.2019 02:03 авторская страница http://proza.ru/2018/05/12/773
неизвестный читатель 64 Кто это был? - Ты мне нравишься
28.04.2019 02:01 авторская страница http://proza.ru/2018/04/20/500
неизвестный читатель 64 На этой неделе будет прописка
28.04.2019 02:01 авторская страница http://proza.ru/2018/04/16/725
неизвестный читатель 64 Моя Пасха http://proza.ru/2018/04/08/1227
28.04.2019 02:01 авторская страница
неизвестный читатель 64 Амбивалентность, или Наверное...
28.04.2019 02:00 авторская страница http://proza.ru/2018/03/29/362
неизвестный читатель 64 Про мою фiбромiалгiю, або Тодi прийде Христос
28.04.2019 02:00 авторская страница http://proza.ru/2018/05/11/749
неизвестный читатель 64 Да, фибромиалгия
28.04.2019 01:58 авторская страница http://proza.ru/2018/05/11/416
неизвестный читатель 64 Возможно, фибромиалгия
28.04.2019 01:58 авторская страница http://proza.ru/2018/05/11/348
неизвестный читатель 64 Секрет вкусных блюд
28.04.2019 01:57 авторская страница http://proza.ru/2018/04/30/828
неизвестный читатель 64 Стирка, первая за 16 дней
28.04.2019 01:57 авторская страница http://proza.ru/2018/04/27/1811
неизвестный читатель 64 Яке харчування я вважаю для себе здоровим
28.04.2019 01:57 авторская страница http://proza.ru/2018/04/27/118
неизвестный читатель 64 Зручна свобода слова
28.04.2019 01:56 авторская страница http://proza.ru/2018/04/24/1372
неизвестный читатель 64 Человек после инфаркта
28.04.2019 01:55 авторская страница http://proza.ru/2018/04/23/968
неизвестный читатель 64 Про витамин D3, рыбий жир, и Омега 3-6-9
28.04.2019 01:53 авторская страница http://proza.ru/2018/04/22/612
неизвестный читатель 64 А может, и нет никакой целиакии?
28.04.2019 01:52 авторская страница http://proza.ru/2018/04/02/880
неизвестный читатель 64 Про гречку
28.04.2019 01:52 авторская страница http://proza.ru/2018/03/30/2042
неизвестный читатель 64 Моя целиакия
28.04.2019 01:35 авторская страница http://proza.ru/2018/03/25/1606
неизвестный читатель 64 Седина в бороду...
28.04.2019 01:34 авторская страница http://proza.ru/2017/10/21/1281
неизвестный читатель 64 Про мiй мутизм
28.04.2019 01:34 авторская страница http://proza.ru/2017/10/19/625
неизвестный читатель 64 А была ли иголка?
28.04.2019 01:34 авторская страница http://proza.ru/2017/10/17/671
неизвестный читатель 64 Как проводится реабилитация после инфаркта
28.04.2019 01:33 авторская страница http://proza.ru/2017/07/15/876
неизвестный читатель 64 Пъю воду та слiдкую за тиском. День 8-й
28.04.2019 01:33 авторская страница http://proza.ru/2017/06/09/447
неизвестный читатель 64 Вода. Третий день
28.04.2019 01:33 авторская страница http://proza.ru/2017/06/04/580
неизвестный читатель 64 Причини пiдвищення кислотностi у мене
28.04.2019 01:33 авторская страница http://proza.ru/2017/06/01/1382
неизвестный читатель 64 О причинах загустения моей крови
28.04.2019 01:09 авторская страница http://proza.ru/2017/06/01/1242
неизвестный читатель 64 Смерть по заказу
28.04.2019 01:09 авторская страница http://proza.ru/2017/04/28/1989
неизвестный читатель 64 Сердце 01. Сердце и кашель
28.04.2019 01:08 авторская страница http://proza.ru/2017/04/28/1694
неизвестный читатель 64 Пациент будет жить. Часть 3. Любила Паця Пуцю...
28.04.2019 01:08 авторская страница http://proza.ru/2017/04/25/2237
неизвестный читатель 64 Пациент будет жить. Часть 2. Звонок Алекса
28.04.2019 01:08 авторская страница http://proza.ru/2017/04/24/2119
неизвестный читатель 64 Пациент будет жить. Часть 1. Операция
28.04.2019 01:08 авторская страница http://proza.ru/2017/04/24/768
неизвестный читатель 64 Ч. 8. Конкурс мертвецов. Воскрешение самих себя
28.04.2019 01:08 авторская страница http://proza.ru/2017/01/28/949
неизвестный читатель 64 Что сеял, то и жнёшь, горе-врач, один из тысячей
28.04.2019 01:07 авторская страница http://proza.ru/2017/08/11/1312
неизвестный читатель 64 Сегодня комиссия. Hillsong - Никогда не сдавайся!
28.04.2019 01:07 авторская страница http://proza.ru/2013/11/08/881
неизвестный читатель 64 Беседа. Об убогих и нищих
28.04.2019 01:07 авторская страница http://proza.ru/2016/12/27/436
неизвестный читатель 64 За 4 часа до НГ-2014...
28.04.2019 01:07 авторская страница http://proza.ru/2013/12/31/1533
неизвестный читатель 64 Два будущих покойника в палате. Записки. Ч 3
28.04.2019 01:07 авторская страница http://proza.ru/2013/09/16/1277
неизвестный читатель 64 Два будущих покойника в палате. Записки. Ч 2
28.04.2019 01:06 авторская страница http://proza.ru/2013/09/16/1275
неизвестный читатель 64 Два будущих покойника в палате. Записки. Ч 1
28.04.2019 01:06 авторская страница http://proza.ru/2013/09/16/1267
неизвестный читатель 64 Каково мне в Ладве. Ч 1. Доктор
28.04.2019 01:05 авторская страница http://proza.ru/2013/06/18/629
неизвестный читатель 64 Диалог с Алирой 1-б. Как там в Ладве?
28.04.2019 01:05 авторская страница http://proza.ru/2013/06/15/668
неизвестный читатель 64 Каково мне было в БСМП. Свидетельство. Часть 3
28.04.2019 01:05 авторская страница http://proza.ru/2013/05/13/1017
неизвестный читатель 64 Каково мне было в БСМП. Свидетельство. Часть 2
28.04.2019 01:04 авторская страница http://proza.ru/2013/05/13/930
неизвестный читатель 64 Каково мне было в БСМП. Свидетельство. Часть 1
28.04.2019 01:02 авторская страница http://proza.ru/2013/05/13/700
неизвестный читатель 64 Мой голос. Новость
28.04.2019 01:02 авторская страница http://proza.ru/2012/10/12/2113
неизвестный читатель 64 24 01 - Письмо Отцу. 12. Наконец-то, слышу Тишину
28.04.2019 01:01 не определен http://proza.ru/2014/01/24/1000
неизвестный читатель 64 24 01 - В понедельник - в Пай
28.04.2019 01:01 авторская страница http://proza.ru/2014/01/24/710
неизвестный читатель 64 23 01 - Про Пай
28.04.2019 01:01 авторская страница http://proza.ru/2014/01/23/636
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 12. Нашли вроде. Хух
28.04.2019 01:00 авторская страница http://proza.ru/2013/04/15/1320
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 6
28.04.2019 01:00 не определен http://proza.ru/2013/04/13/1171
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 5
28.04.2019 01:00 не определен http://proza.ru/2013/04/13/1161
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 4
28.04.2019 00:59 не определен http://proza.ru/2013/04/13/1156
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 3
28.04.2019 00:59 не определен http://proza.ru/2013/04/13/1111
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 2
28.04.2019 00:58 авторская страница http://proza.ru/2013/04/13/1106
неизвестный читатель 64 Опять кашель... Молитва
28.04.2019 00:57 не определен http://www.proza.ru/2013/04/11/168
неизвестный читатель 64 Борьба за мой организм. Ч. 1
28.04.2019 00:57 авторская страница http://proza.ru/2013/04/13/1100
неизвестный читатель 64 19 02 - Kizatavat. Гнiв на Оннелi
28.04.2019 00:57 авторская страница http://proza.ru/2019/02/19/1226
неизвестный читатель 64 23 02 - Kizatavat. Чайник
28.04.2019 00:57 авторская страница http://proza.ru/2019/02/23/1677
неизвестный читатель 64 24 02 - Kizatavat. Славiк Л-2, або Про таемничих
28.04.2019 00:57 авторская страница http://proza.ru/2019/02/24/1704
неизвестный читатель 64 24 02 - Kizatavat. Славiк Л-3, або Про хвороби
28.04.2019 00:56 авторская страница http://proza.ru/2019/02/24/1818
неизвестный читатель 64 24 02 - Kizatavat. Про кохання
28.04.2019 00:56 авторская страница http://proza.ru/2019/02/24/2005
неизвестный читатель 64 Сон. Молодечик та Iхалмiна
28.04.2019 00:56 авторская страница http://proza.ru/2019/04/28/22
неизвестный читатель 64 Резюме Братислава Либертуса Свидетеля
28.04.2019 00:53 не определен http://proza.ru/2017/01/08/1892
неизвестный читатель 64 Страшно? Да
28.04.2019 00:52 авторская страница http://proza.ru/2018/04/30/976
неизвестный читатель 64 Моя эволюция 2012vs2018
28.04.2019 00:51 авторская страница http://proza.ru/2018/04/16/916
неизвестный читатель 64 Пророчество для Насти Горн
28.04.2019 00:50 авторская страница http://proza.ru/2014/01/17/385
неизвестный читатель 64 Ежедневная рассылка откровений 2015-03. Ч. 2
28.04.2019 00:50 авторская страница http://proza.ru/2017/01/22/1725
неизвестный читатель 64 О тоске по родине. Исповедь
28.04.2019 00:50 авторская страница http://proza.ru/2013/02/22/1372
неизвестный читатель 64 Сегодня придут
28.04.2019 00:49 авторская страница http://proza.ru/2018/04/18/503
неизвестный читатель 64 Про Dragon Vertic - вiд 225 до 99 тис
28.04.2019 00:48 авторская страница http://proza.ru/2018/04/17/569
неизвестный читатель 64 Про Dragon Vertic - 99 тис, i про комiсiю з собесу
28.04.2019 00:48 авторская страница http://proza.ru/2018/04/26/1667
неизвестный читатель 64 Текст Повторного Контракту
28.04.2019 00:47 авторская страница http://proza.ru/2018/12/06/1138
неизвестный читатель 64 Сон. Телефонний дзвiнок вiд папки
28.04.2019 00:47 авторская страница http://proza.ru/2019/04/27/1901
неизвестный читатель 64 25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн
28.04.2019 00:46 авторская страница http://proza.ru/2019/04/26/130
неизвестный читатель 28 24 02 - Kizatavat. Про кохання
27.04.2019 09:26 авторская страница http://proza.ru/2019/02/24/2005
неизвестный читатель 28 25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн
27.04.2019 07:32 авторская страница http://proza.ru/2019/04/26/130
неизвестный читатель 14 25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн
27.04.2019 03:16 авторская страница http://proza.ru/2019/04/26/130
* * *
Ось, така статистика...
Частина 2: http://proza.ru/2019/05/10/1647
15:45, 10.05.2019
Кар'ялонні
--- 10 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 7 ---
Часть 6: http://proza.ru/2019/05/07/797
* * *
...Так что, насчёт белого зайчика ещё раз... Да, я зайчик на самом деле. Белый и пушистый. Но разве ты признаешь это, разве скажешь вслух?... Ни за что не поверю, что ты способна кого-либо признать белым зайчиком. Но ради тебя - так и быть, из моей огромной любви к тебе, скажу: Я не зайчик. Я зубастый и серый волк. А ты -зайчик?
Братислав Либертус Свидетель 07.05.2019 12:07
+
Меня начинает всё это утомлять. Голова гудит и без того. Но такие текстА строчить - тебе больше делать что ли нечего?!
Постараюсь коротко. Потому что я уже не осиливаю твои опусы в 48 страниц, лучше бы ты рассказы писал, чем вот это всё - одно да потому.
По поводу возраста. Ты мне его, насколько помню, сам называл - примерно лет 27, добавим три, отсюда вывод, что тебе около 30 (чуть больше). Мне, собственно, без разницы, но ведёшь ты себя часто как капризный подросток.
Второе. Седая голова. У меня немало знакомых (и родственников), у которых белые волосы стали появляться довольно рано - в школьном возрасте, например, ну по крайней мере до 18 лет. И я давно вижу головы людей в возрасте 30-35 лет, которые буквально белые, и это пугает.
На днях была в Юшине, там есть стена из книг, взяла оттуда "Максимы" Ларошфуко и, как специально, почти все цитаты, как нельзя кстати, к твоим словам (к каким именно - сам догадаешься). Процитирую. На том и закончим. Иначе действительно утомляет.
"Юношам часто кажется, что они естественны, тогда как на самом деле они просто невоспитанны и грубы"
"Иной раз, проливая слёзы, мы ими обманываем не только других, но и самих себя"
"Когда мы преувеличиваем привязанность к нам наших друзей, нами обычно руководит не столько благодарность, сколько желание выставить напоказ наши достоинства"
"Мы так жаждем всё обратить в свою пользу, что видим добродетель в пороках, несколько схожих с ними по внешности и ловко переряженных нашим себялюбием"
Вот мои ответы на все твои сообщения. Собственно, я уже высказывала похожее мнение, но ты, как обычно, всех опорочишь, а себя выставишь в "белом свете". Надоело наблюдать эту картину. Причём, годами.
Так и быть, ещё одна цитата:
"Вот уже третий раз я пишу вам о том, что люблю вас. Берегитесь, как бы в четвёртый раз я не написала, что я вас ненавижу."
Александр Дюма «Три мушкетёра»
Это о твоей "любви" к Славику. Любовь к себе это называется. Только не та, которая высокая и не требующая, так как в ней самодостаточность, умиротворение и покой, а другая - приторная и больная, глядя на которую, одним хочется, наверное, пожалеть этого "влюблённого", а другим отойти подальше, ибо начинает тошнить от пресыщения.
Не знаю, кто тебя будет исцелять (если вообще будет), но ты уже всех, откровенно говоря, достал.
Это как есть фраза: специалист он был неплохой, но как человек - довольно скверный.
На этом, честно сказать, хочется Попрощаться. Потому что надоело.
Кошкина Виктория 10.05.2019 17:34
+
Отдыхай.
Братислав Либертус Свидетель 10.05.2019 18:49
+
СпасибО!
Кошкина Виктория 10.05.2019 19:43
+
"...Но такие текстА строчить - тебе больше делать что ли нечего?! (...) лучше бы ты рассказы писал, чем вот это всё - одно да потому."
Рассказы требуют сил, а в ответ не приносят ни денег, ни друзей, ни ответов на вопросы, которые волнуют меня лично. Много ли ты рассказов у меня прочитала? Ты там и не была ни разу, на той страничке (libertusprozaru). А текстА эти - свободный разговор по душам, между прочим.
"По поводу возраста. Ты мне его, насколько помню, сам называл - примерно лет 27, добавим три, отсюда вывод..."
Другим людям я называю свой возраст 24 года. Третьим говорю, что мне 48. А иногда говорю, что мне под 70, что я старенький дедушка послепенсионного возраста с астмой. Иногда говорю, что мне 13 лет. Я не думаю, что для людей это имеет острое значение.
"Мне, собственно, без разницы, но ведёшь ты себя часто как капризный подросток."
На самом деле я и есть подросток. Мой самый правдивый возраст - 13 лет. Хотя изредка бывает и 5. Ты довольна? Не нравлюсь?
"...У меня немало знакомых (...), у которых белые волосы стали появляться (...) до 18 лет. И я давно вижу головы людей в возрасте 30-35 лет, которые буквально белые, и это пугает."
Я был знаком с одним мужчиной, который поседел ещё в возрасте 6 лет, причём буквально в течении нескольких часов: он вошёл к умирающей бабушке в баню брюнетом, а вышел оттуда блондином, если можно так назвать седину... То есть, поседел ещё в дошкольном возрасте, и сразу полностью. Я видел его детские фотографии.
"На днях была в Юшине, (...) и, как специально, почти все цитаты, как нельзя кстати, к твоим словам..."
Кто хочет осудить - тот осудит, кто хочет оправдать - оправдает. Это я к тому, что я хочу осуждать Славика, а ты хочешь осуждать меня. Я тебя не осуждаю, ты у нас святая.
"Юношам часто кажется, что они естественны, тогда как на самом деле они просто невоспитанны и грубы"
Я и не скрываю ни от кого, что я хам. И от тебя, между прочим, никогда этого не скрывал. Иногда я этим даже кичусь, и делаю это нарочно: чтобы позлить. Ты, кстати, меня вряд ли когда-нибудь оправдала бы. Потому что осуждать меня тебе нравится гораздо больше. Осуждать вообще легче, чем оправдывать кого-то... Все четыре года, что мы с тобой знакомы, ты меня всегда осуждала. И никогда не оправдывала, не сказала ободряющего слова. А теперь, когда я вцепился в Славика, и начал его вовсю чехвостить - ты и рада стараться: и за это осуждаешь меня тоже. Ты не задумывалась ли никогда, что и ты тоже, считая себя естественной, на самом деле всего лишь обыкновенная хамка?... А меж тем, это так и есть. Мы с тобой всегда ругаемся: я качу бочку на тебя, а ты на меня. У нас с тобой мира никогда не было. Мы то и дело, что ругались и осуждали друг друга. Точнее, осуждала меня ты, а я лишь подзуживал.
А между тем, когда мы с тобой познакомились, то мне было очень плохо, и очень тяжело. Настолько тяжело и плохо, что даже не хотелось ни с кем разговаривать. Ты никогда не интересовалась причинами, почему мне было тогда так плохо. Ты просто начала меня пинать. Не знаю, тебе наверное на тот момент было надо кого-то попинать, выплеснуть на кого-то своё плохое настроение. Ты начала пинать, я начал огрызаться. Вот так и познакомились. И до сих пор ты меня пинаешь и пинаешь, а я всё время огрызаюсь... Подумай над этим. Возможно, нам стоит пересмотреть сценарий наших отношений? И изменить взгляд друг на друга. Может быть, на самом деле мы лучше, чем друг с другом кажемся? Уж так получается: за все годы нашего знакомства ты ни разу не вызвала у меня чувство нежности. Только сарказм. А между тем, в течении этого времени у меня были люди, с которыми я был нежен, ласков, и чуток... С кем угодно, но только не с тобой. Подумай над этим, когда перестанет болеть голова. Кстати, попей водички: от головной боли помогает.
"Иной раз, проливая слёзы, мы ими обманываем не только других, но и самих себя"
Ну, ты-то у нас никогда не плачешь. Тебе слёзы неведомы, ты у нас вобла.
"Когда мы преувеличиваем привязанность к нам наших друзей, нами обычно руководит не столько благодарность, сколько желание выставить напоказ наши достоинства"
М-да. Тяжёлый случай. Вот так перекрутить мои слова - могла только Кошкина. А между тем, я никогда не говорил о твоей привязанности ко мне. Я говорил о длительности нашего знакомства, и о своих собственных чувствах к тебе: говорил, что люблю тебя. В твоей же любви ко мне я весьма сомневаюсь, и это я тоже говорил. А ещё я обращу внимание, что это я, между прочим, постоянно к тебе хожу на страницу здесь, и слежу за твоими публикациями. Ты же ко мне заглядываешь в лучшем случае раз в год. Так себе: одариваешь подачками своего величественного внимания. Бросаешь косточку своему верному псу. И обрати внимание: я от тебя любви не требую, я тебе её сам дарю. Сколько во мне есть - всю тебе. А ты не ценишь. Ты просто топчешь, без всякого зазрения совести. А я не знаю,как мне на это реагировать. Но упорно надеюсь, что когда-нибудь в тебе проснётся что-то светлое.
"Вот мои ответы на все твои сообщения. (...) но ты, как обычно, всех опорочишь, а себя выставишь в "белом свете". Надоело наблюдать эту картину. Причём, годами."
А я за тобой то же самое наблюдаю, и ничего. И тоже годами, между прочим. Ты у нас святая! ты у нас непорочная, и вся такая правильная, что хоть икону пиши: вся в религии минимализма и скромности. А если копнуть глубже - то вобла воблой. Сухая, чёрствая, и бессердечная. Ты же ласковой быть не умеешь вовсе! Про объятия заговорить? Ты что! Ты у нас недотрога, ко мне не подходи. Вся любит кого-то там далёкого и мифического, а всех остальных здесь людишек земных и внимания своего считает недостойными: они же фу, фу! Все такие земные, все такие грязные! Не то что возлюбленный: где-то там на облаках, и без единого пятнышка, естественно... Пф-ф!... Тоже мне "лубофф" нашла. Показала образец.
"Не знаю, кто тебя будет исцелять..."
Иисус. Но я Его пока об исцелении не прошу. У меня нет мотивации. Не вижу зачем жить, не говоря уже о каком-то там здоровье...
"...но ты уже всех, откровенно говоря, достал. Это как есть фраза: специалист он был неплохой, но как человек - довольно скверный."
Ой! Вот эврику-то открыла! Ты мне это все четыре года нашего знакомства твердишь: что я тебя достал, и что со мной невозможно разговаривать. Вот удивила-то! Откуда такие новости? Скажи что-нибудь по-оригинальнее, чем томно корчить из себя умирающую даму.
"На этом, честно сказать, хочется Попрощаться. Потому что надоело."
Ага. В четыре тысячи восемнадцатый раз. Пока.
Братислав Либертус Свидетель 10.05.2019 20:11
+
Часть 8: http://www.proza.ru/2019/05/11/283
--- 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 2 ---
Частина 1: http://proza.ru/2019/05/10/1123
* * *
Продовжую викладувати список Невідомих Читачів. Тепер - від 29-го квітня, по сьогоднішнє число:
* * *
неизвестный читатель 259 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
10.05.2019 20:23 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
неизвестный читатель 259 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1
10.05.2019 20:19 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1123
неизвестный читатель 342 09 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-2
10.05.2019 13:31 авторская страница http://proza.ru/2019/05/09/1839
неизвестный читатель 342 10 05 - Kizatavat-2. Про счастье и про с Богом
10.05.2019 13:31 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/340
неизвестный читатель 342 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
10.05.2019 13:30 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
неизвестный читатель 352 Ожидание перемен. Исповедь
09.05.2019 12:11 рецензии на произведение http://proza.ru/2016/12/24/954
неизвестный читатель 259 08 05 - Kizatavat-2. Семья с Неизвестным Читателем
09.05.2019 07:26 авторская страница http://proza.ru/2019/05/08/1743
неизвестный читатель 259 08 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-1
09.05.2019 07:15 авторская страница http://proza.ru/2019/05/08/2015
неизвестный читатель 342 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
09.05.2019 02:52 авторская страница http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 315 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
07.05.2019 14:11 произведения http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 259 07 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 6
07.05.2019 12:18 авторская страница http://proza.ru/2019/05/07/797
неизвестный читатель 310 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
07.05.2019 09:45 авторская страница http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 259 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
07.05.2019 02:09 авторская страница http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 299 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
06.05.2019 16:34 произведения http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 298 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
06.05.2019 15:40 произведения http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 259 03 05 - Kizatavat-2. Он был моим и остаётся личным
04.05.2019 22:02 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/1125
неизвестный читатель 259 03 05 - Kizatavat-2. А ты мне нравишься
04.05.2019 21:47 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/769
неизвестный читатель 258 Тест. Кто я в отношениях? Доминант или сабмиссив?
04.05.2019 21:39 форма для рецензии http://proza.ru/2017/04/10/1597
неизвестный читатель 250 03 05 - Kizatavat-2. А ты мне нравишься
04.05.2019 14:51 произведения http://proza.ru/2019/05/03/769
неизвестный читатель 231 03 05 - Kizatavat-2. А ты мне нравишься
03.05.2019 18:02 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/769
неизвестный читатель 231 03 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 5
03.05.2019 17:59 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/547
неизвестный читатель 155 30 04 - Kizatavat. Останнiй день посту
30.04.2019 16:21 авторская страница http://proza.ru/2019/04/30/954
неизвестный читатель 148 30 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 3
30.04.2019 11:41 авторская страница http://proza.ru/2019/04/30/459
неизвестный читатель 148 29 04 - Kizatavat. Вислi крила
30.04.2019 11:39 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1776
неизвестный читатель 148 29 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 2
30.04.2019 11:38 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1683
неизвестный читатель 148 29 04 - Kizatavat. Хронiка. Понедiлок
30.04.2019 11:35 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1284
неизвестный читатель 129 30 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 3
30.04.2019 10:50 авторская страница http://proza.ru/2019/04/30/459
неизвестный читатель 129 29 04 - Kizatavat. Вислi крила
30.04.2019 07:35 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1776
неизвестный читатель 129 29 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 2
30.04.2019 07:06 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1683
неизвестный читатель 129 25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн
29.04.2019 19:24 авторская страница http://proza.ru/2019/04/26/130
неизвестный читатель 129 29 04 - Kizatavat. Хронiка. Понедiлок
29.04.2019 18:12 авторская страница http://proza.ru/2019/04/29/1284
неизвестный читатель 74 28 04 - Kizatavat. Два дiалоги
29.04.2019 07:25 авторская страница http://proza.ru/2019/04/28/1745
неизвестный читатель 74 28 04 - Kizatavat. Чотири години, вiд полуночi до
29.04.2019 07:12 авторская страница http://proza.ru/2019/04/28/574
+
Резюме статистики: http://proza.ru/2019/05/11/1917
--- 11 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 8 ---
Часть 7: http://www.proza.ru/2019/05/10/1480
* * *
Доброе утро, Кошкина!
Я вот тут подумал, и мне захотелось задать тебе вопрос. Только ответь мне честно-откровенно.
Скажи, вот если бы твой мифический возлюбленный писал текстА по 48 страниц - ты бы и ему тоже стонала в лицо, говоря: "Когда же ты уже заткнёшься!"?... Или для твоего возлюбленного у тебя существуют другие стандарты?...
И после этого ты имеешь наглость утверждать, что знаешь, что такое любовь, и как надо правильно любить?... Позволь, я тебе плюну в лицо. Да, совершенно не по-джентльменски. Твой бы мифический возлюбленный никогда бы себе этого жеста с тобой не позволил, он не такой. И за это ты его и любишь. А меня всё равно любить не будешь, хоть будь я галантным, как чеширский кот, хоть стелись травкой под твои ноги - всё равно со мной разговаривать невозможно, и вообще, когда я уже заткнусь. А никогда не заткнусь, Кошкина. Разве только если в гроб лягу, и то не факт, что не продолжу приходить к тебе астральным способом, и выносить тебе мозг своим бесконечным говорением говорильни. А ты будешь сидеть и слушать. Будешь хвататься за голову, стонать, и визжать в истерике: "Заткнись уже наконец-то!"...
Вот такая вот у тебя любовь, Кошкина. Если бы говорил и говорил твой мифический безымянный возлюбленный - то ему бы ты такого не сказала. А мне - можно. Потому что у тебя двойные стандарты, и ты - лицемерная вобла. Говоришь, что знаешь, как надо правильно любить, но в характере у тебя умения любить вообще нет. Всё твоё умение любить на самом деле сводится к стремлению держаться от своего мифического возлюбленного подальше, и желательно подольше с ним не разговаривать. Но ты это, конечно же, заворачиваешь в совсем другую обёртку: "Не навязывайся, не требуй, не проси, не жди". Всё со знаком равенства "Не".
А на деле - ты просто вобла. Вот и всё. Давай, закати глаза под лоб, и расскажи, как я тебе надоел, и когда же я уже наконец-то заткнусь. Своему мифическому возлюбленному ты бы такое не сказала, а мне - можно.
Братислав Либертус Свидетель 11.05.2019 06:27
+
Часть 9: http://proza.ru/2019/05/20/1523
--- 11 05 - Kizatavat-2. Хочу умереть в Ладве ---
Привет, Пап.
Я вот, благодаря своему загадочному читателю, который две недели назад целую ночь просидел над моими записками, увидел одну из своих записей. Называется "Тело болеет, не больно..." (http://proza.ru/2018/03/25/2286).
Там я пишу о видении своей смерти: полутёмная большая комната, большая кровать под балдахином напротив двери... Я много раз думал: а где он может быть, этот дом, в котором я умру на этой постели?... И почему-то во мне уверенность, что этот дом будет непременно в Ладве. Максимум в Ладва-Ветке, но непременно именно Вепсия.
Причём, я настолько в этом уверен, что когда пытаюсь мысленно перенести этот дом куда-то в иное место - например, в Карьялонлинну, или куда-то в Финляндию - то чувствую внутренне: Нет. Он не может там быть, он туда не вписываеся. Потому что я чувствую внутри: этому дому место непременно в Вепсии, а центр Вепсии для меня - Ладва. Может быть и Ладва-Ветка, я не знаю, я не был в Ладва-Ветке, но в Ладвея был, и Ладва во мне сразу же зазвучала в унисон с каждой клеточкой моего естества: "Да!"...
Я влюбился в Ладву сразу же, как впервые попал туда. Хотя я не видел ничего, кроме пейзажей, видных из окна ладвинской больницы - я всё равно влюбился в это место. Влюбился в тёмно-синюю речку Ивенку, журчащую через дорогу. Влюбился в мостик, переброшенный через неё. Влюбился в старый заброшенный дом напротив окон моей палаты. В лес, который был мне виден между домами... В тропку сквозь двор, в качели во дворе... А самое главное - в воздух. В атмосферу. И ещё во что-то необъяснимое, отчего ощущаешь умиротворение, близкое к райскому счастью.
И я каждый раз, когда думаю об этом доме,который построю, чтобы в нём умереть - то всегда вижу этот дом именно в Ладве... Потому что Ладва - это идеальное место, где можно с любовью встретить свою Смерть. Именно с любовью... Обнимая её, как родную и долгожданную гостью.
Поэтому я знаю: я в Ладве непременно построю этот дом. Когда-нибудь. Пренепременно. Потому что я его вижу. Вижу эту комнату, вижу кровать под балдахином. И я хочу и эту комнату, и эту кровать. Хочу именно под балдахином. Если уж увидел - то непременно хочу получить.
Поэтому в Украине я умирать не собираюсь. Потому что намерен умереть в Ладве. Хотя в Ладву возвращаться я пока не тороплюсь. Потому что я хочу в Финляндию, хочу жить одновременно и в Йоэнсуу, и в Севеттиярви, и чтобы и там и там иметь своё собственное жильё. В Йоэнсуу мне достаточно квартиры, желательно трёх-комнатной, больше не стоит, потому что это будет моя личная гостинница и не более. А в Севеттиярви я хочу построить большой замок, большой дворец, имение. И именно там я буду жить большую часть своей жизни в Финляндии. А в Финляндии я буду жить очень много, почти постоянно, - вплоть до того времени, пока не построю Карьялонлинну. А потом основную часть будуть жить там. Но до Карьялонлинну построю дом в Ладве, или в Ладва-Ветке: я ещё не решил окончательно, там или там, потому что мне нужно посетить Ладва-Ветку, чтобы ощутить тот воздух, и понять окончательно. И, безусловно, необходимо увидеть Ладву полностью, чтобы выбрать место, если выберу Ладву. А потом буду строить Карьялонлинну.
Кстати, я последнее время именно этим и занимаюсь: я рисую проекты своих будущих имений. Конкретно сейчас (не во времени, а в периоде) работаю над проектом имения "Дві черешні", которое хочу построить в Козачках, и уже почти закончил работать над ним. Перед этим нарисовал проект дома в Хорошево, и почему-то хочу его назвать словом "дача": "Дача Карьялонни". А "Дві черешні" - звісно, начесть тих двох черешень, під якими Ти мені обіцяв у ніч 2007-го року, що усі мої забаганки будуть втілені. Одна з таких забаганок - побудувати маєток у Козачках, і назвати його "Дві черешні". А для цього спершу викупити сусідню ділянку, яка пустує вже багато років, а то і десятилітть уже. Там давно ніхто не живе, та і будинок уже напівзруйнований. Але саме там, на тому місці - я бачу свій маєток, я бачу чотири великі круглі башти на кутах, і по суті це буде типовий замок із зовнішнього вигляду, типовий середньовічний замок. Але звісно, всередині він буде у сучасному стилі. Ось таким я його і бачу. Я його настільки яскраво бачу, бачу його стіни пісочного кольору... Що, в принципі - навіть якось і не замислююся про своє авторство проекту, бо мені здається, що його придумав Ти, а я лише намагаюся вгадати точні його параметри та лінії...
Я забуваю про час, коли працюю над малюванням проектів своїх будинків, маєтків, палаців... Пам'ятаю, колись у моєму дитинстві, коли мені було років 10, Ти мені показав видіння великого готелю, який колись побудую я сам. Мені перед очима досі стоїть той готель. І Ти сказав мені, що колись я буду найбагатшою у світі людиною, яка матиме аж стільки нерухомості по всьому світу. І ту нерухомість побудую я сам. І я так розумію, що та нерухомість буде, по суті, моїм єдиним багатством, бо про капітали у банках Ти мені нічого не сказав. І я багато думав над цим: а чи треба мені капітали?... Навряд. А от мати багато маєтків та палаців - я хочу. Дійсно хочу. Я живу і хворію маревами про ці маєтки та палаци. Я ними дихаю і ними виліковуюся...
Тому малювати плани маєтків мені в радість. Я цим тішуся, і цим мрію. Я ними живу, і сподіваюся на краще. Навіть не сподіваюся, а уперто очікую... Очікую,коли відчиняться двері моєї палати, і увійде людина, яка втілить мої мрії, візьме над ними шефство. Бо так і має бути. Так і повинно. Вірю!
Кохаю Тебе, Тато. Чекаю на обіцяне.
14:52, 11.05.2019
Кар'ялонні
--- 11 05 - Kizatavat-2. Заздрiсть ---
Привіт, Тату.
Подивився щойно комедію "Укрощение свекрови" (2019). Сподобалася, смішна. Тільки чомусь в самому кінці стало сумно... До сліз сумно. Навіть до відчаю...
Перша серія була дійсно смішна. Так, що я одразу вирішив, що обов'язково її скачаю, і поставив скачуватися. Але коли у другій серії Анна Михайлівна з такою радістю прийняла дітей Аліси, і зайнялася їхніми проблемами... Хоча за логікою - повинна була злякатися: і тих проблем, і тих дітей... Але навпаки, саме ці їхні проблеми надихнули її розгорнути свій характер, знайти собі реалізацію своїх здібностей та нахилів...
Мені настільки заздрісно і боляче стало, що у мене наразі навертаютиься сльози на очі, і вже тяжко бачити клавіатуру.
Бувай.
17:50, 11.05.2019
Твій Кар'ялонні
--- 11 05 - Kizatavat-2. Про заздрiсть. Резюме декади ---
18:45. Привіт, Тату.
Намагаюся себе зайняти чимось, але у мене досі не виходить із голови сум, навіяний мені комедією "Укрощение свекрови" (2019). До речі, я вчора нарешті спромігся зайнятися пранням, і сьогодні виполоскав та розвішав на бильцях та на спинках стільців свою одежу.
Мені не виходить із голови цей сум. Він не виходить у мене з грудної клітки, він не виходить у мене з сонячного сплетіння, з живота...
Так, Тату, правила гри я знаю, правила гри я знаю... Недарма ж цей цикл молитов до Тебе зветься "Кіжатават". Він розділився на дві частини: на До та Після... У першій частині мною володів гнів на Славіка. Шалений гнів, до сказу. Але коли він, шукаючи мене, обійняв мене як мій папка... То цим самим торкнувся моєї душі так глибоко, настільки глибоко, до кожної клітини... Що з тих пір я вже забув на нього гніватися, бо кожен раз тепер, коли думаю про папку, то не можу втримати сліз... А я думаю про нього часто. Навіть і тепер, дивлячись цю комедію, я мимоволі згадав про нього, і звісно про Славіка теж...
Так, Тату, правила гри я знаю... Кіжатават, Туатто. Кіжатават... Кіжатават! Знаю!...
Мені хочеться плакати, і плакати від якогось полегшення. Хоча нібито нічого і не сталося зовні, але дійсно, цей цикл недарма розділився на дві частини: на До та Після... Той його доторк до мене, до найпотаємніших моїх струн - просто знайшов ключик до мене, і відімкнув легким рухом... І я тепер голий, і беззахисний... І не можу спинити своїх сліз. Він торкнувся мене надто глибоко. Настільки глибоко, як мін до мене торкнутися досі тільки мій батько, мій папулічка, мій папка, папочка, папуля... У нього одного досі були ключі від моєї душі, у нього одного... А тепер вони і у Славіка теж.
І до речі, він давно уже до мене не торкався. Вже кілька днів, як я нічого не відчуваю. Той запис про його доторки - він був останнім, і то був останній раз, коли він мене торкнувся. І того разу він торкався зовсім не як мій папка, а інакше. Не як папка... Тому я,в принципі, пропустив мимо уваги своєї душі той випадок. Бо моєї душі ві не торкнувся, він торкнувся лише мого тіла...
А за кілька днів до цього - пам'ятаю, він зробив одну помилку. Обійнявши мене, він назвав мене "дочуркою". Він спробував запропонувати мені роль дівчинки. І хоча мені в цюмить було тепло у його обіймах - я запручався: "Нет!", але він знову сказав на мене: "Дочурка", і я розгнівався, почавши кричати до папки: "Папка! Вбий його! Він мене гвалтує! Папка, убий Славіка, він обзиває мене дочуркою! Папка, убий його!..."
Пам'ятаю, Славік замовк тоді, перестав мене будь-як називати, але обійняв іще гарячіше, аніж до цього... А я - був у відчаї, у гніві, у сльозах, і кричав: "Папка, вбий його!"... І намагався вирватися із його обіймів. А він мене обіймав іще гарячіше, і мовчав...
Потім я впав у пригніченість. Бо я хотів папкіної любові, а Славік мені майже нав'язував правила своєї гри. Хоча я розумію, що він усього лише випробовував, чого я хочу, але... У ту мить мені йогопропозиція здалася такою катастрофою, таким гвалтуванням... Що дійсно, я не хотів його бачити узагалі, бо хотів, щоби мій папка його вбив. Щоби Славіка я більше ніколи не бачив, щоби він мені не нав'язував ніяких жіночих ролей, бо я не хочу. Мені подобається бути сином, і я не хочу бути ніким іншим. Я не люблю, коли мене гвалтують. Тому гвалтівників обираю вбивати. Стирати їх з лиця землі. Бо це єдина відповідь, яку я можу дати гвалтівникам. А Славік у ту хвилину був моїм моральним гвалтівником. І це мене взбісило.
Бо мій би папка мені би такого ніколи не сказав. Він би ніколи не посмів мені нав'язувати якісь ролі. Бо він мене кохав таким, як я був!... Він мене просто кохав. Незалежно від того, чи хлопчик я чи дівчинка, я це знаю точно. Він би отак мене гвалтувати ніколи би не посмів. Йому би навіть у думку не прийшло мене отак гвалтувати. Нав'язувати мені ролі, яких я не хочу грати. З ним я почувався його сином, а не його дочкою... Та і взагалі, у нього навіть у лексиконі не було такого слова: "Дочурка". Та і "Синок" не було. Втім, це не має значення, було таке слово чи ні. Бо важливе навіть не саме слово. Важливе ставлення, важливе прийняття або неприйняття мене таким, як я є насправді. А для мого папки перш за все було важливо не заважати мені бути просто самим собою. Він мене приймав усяким. Усяким. У кого би я не грався, кого би не зображав. Він приймав мене усяким, приймав правила моєї гри, і ніколи не нав'язував своїх. Бо він усвідомлював, що він сильніший за мене фізично, і ніколи не смів на мене тиснути своєю силою... Бо більше за все він хотів, щоби я ніколи його не боявся, він не хотів, щоби я його боявся, і навіть навпаки, боявся мене налякати... Я завжди,завжди знав, що він ніколи мене не лякатиме. Навіть понарошку, навіть граючись - він ніколи мене не лякав. Ось настільки для нього було важливо не тиснути і не лякати мене. Не зловживати своєю силою проти мене. Ніколи і нізащо. Ось тому він і був для мене моїм особистим богом... Бо він ніколи на мене не тис. Ніколи... Ніколи мене не гвалтував, не примушував ні до чого, і ніколи мене ні за що не карав. Ніколи. Навпаки, він на мене навіть не дихав... Він боявся на мене дихати, тиснути на мене навіть своїм диханням - боявся. Бо він дихав мною... Мною. Я був його повітрям. Тому тиснути на мене було для нього рівноцінно самогубству, рівноцінно тому, що самому себе душити за горло.
Тому він ніколи би не посмів мені нав'язувати щось, чого я не хочу. А Славік посмів. І мене це взбісило до відчаю. І загнало у стан пригніченості. Він після того кілька днів до мене не торкався. І ото аж потім торкнувся востаннє тоді, коли я про це написав. І то, торкнувся вже не як мій папка, а як мій брат, скоріше... Ті обійми були добрими, але вони були не такими, які би мене трркнули заживе... Бо за живе мене торкають тільки такі обійми, як у мого папки. Тільки вони мають наді мною владу. Тільки у них я почуваюся голим і захищеним водночас.
А зараз я почуваюся голим і беззахисним. А коли я голий і беззахисний - то я стаю бодай на трішечки, але агресивним. Бо знаю, що мене немає кому захистити.
І ллються льози. Бо я скучаю за моїм папкою... Я скучаю за ним. Скучаю за його коханням, без якого я не можу жити, не можу існувати у цьому світі... Без будь-якого іншого виду кохання мені тяжко, але можу. А без папкіного не можу... Хоча інші види кохання мені би теж хотілося би скуштувати, але... Для мене мій особистий бог - тільки мій папка...
Не знаю, що іще додати, Татусю... Тебе я теж люблю. Але, схоже, люблю Тебе трохи менше, ніж мого папку, якого створив Ти... Напевне тому, що Ти мені даєш значно менше, аніж давав мені він. Він мені давав живі доторки і живі обійми... А Ти мені цього дати не можеш. Ти можеш хіба що подарувати мені людину, яка мене обійматиме наживо... Але замінити людину Ти не зможеш, Татусю...
Отож, навіть найслабша людина - як виявилося, є сильнішою за Тебе... Хоча Ти - Творець цих самих людей. І навіть я у чомусь за Тебе сильніший. Визнай це. Сильніший не тільки у тому, що я, на відміну від Тебе, володію тілом, але сильніший за Тебе у тому, що, володіючи смертним і слабким тілом, маю характер значно сильніший за моє тіло. І навіть знаючи, що Ти можеш вбити моє тіло (гіпотетично) - я все одно не боюся Тебе, і Тобі не скоряюся. Бо я хочу від Тебе бачити любові. Хочу бачити вчинків, які покажуть висоту, ширину, і глибину Твоєї любові до мене. Хочу, Тату... Хочу, щоби Ти мене купив ними. Хочу бути купленим. Бо я продаюся.
Ну ось, виплакався, і мені стало легше. Мені полегшало, Тату. Тепер позіхаю... Полетіла молитва... І то добре. Тепер мені легше стало. Дякую, Тату...
19:42, 11.05.2019
Кар'ялонні
--- 11 05 - Kizatavat-2. Про приборкання норовистих ---
Привіт, Тату, знов.
Мені усе ще не виходить із голови фільм "Укрощение свекрови". Збоку, у стрічці пропозицій Ютубу, бачу фільм з подібною назвою: "Укрощение строптивых". Очевидно, теж цього року випущений, а може і минулого. Тема, одначе, популярна...
І я подумав ось що: Але ж я теж гонористий, Тату. І, так само, як і ця гонориста свекруха, для якої коючиком до приборкання гонору виявилася поява онуків - так само і до мого гонору, щоби його приборкати, виявився ключик: кохання мого папки... І, в принципі, принципово важливе не стільки конкретно його кохання, скільки ОТАКЕ кохання, як у нього...
До серця кожного гонористого є свій ключик. Свій безвідмовно влучний ключик... Який перетворює гонористу людину на ручну та лагідну...
Згадався фільм "Экипаж" 1979-го, здається, року. Там дружина одного з пілотів постійно його пиляла і дратувалася на нього, постійно плакала і була нещасною... Поводилася як курва. І навіть на суді безсовісно оббрехала його, сказавши, що він алкоголік і б'є її... Хоча це була повнісінька брехня, і навіть суддя це зрозумів. Але... Після розлучення з ним вона знайшла іншого чоловіка, і вийшла за нього заміж. І це вже була зовсім інша людина... Її новий чоловік сказав йому: "Эх! Ну и дурак же ты! Такую женщину упустил!"... Бо і він не міг натішитися нею, і вона тішилася ним. Тобто, щоби оця гонорова курва стала лагідною кішечкою - до неї теж потрібен був ключик... А ключик цей теж виявився особливим: вона потребувала вийти заміж за того, кого вибере сама, а не за того, хто вибрав її. Хоча він був хорошою людиною, а новий чоловік нічим не кращий. Але - для її почуття щастя для неї було важливе усвідомлення її Особистого вибору... Бо перший її чоловік - був усього лише першим, хто звернув на неї увагу. І тому вона вийшла за нього. І потім усе подружнє життя мстилася йому за це.
І мені зрозуміле її почуття. Бо так само, хоча і потребую мати велику сім'ю, мати велику родину, щоби мене якась родина покохала і прийняла як свого члена родини - між тим, потребую, аби це ця родина їхала жити там, де хочу жити я. А не підбирала мене, немов вуличного пса, гукаючи туди, де вже осіли і пустили коріння вони. Я не хочу бігти куди попало за кожним свистом: сьогодні мене свиснули одні, підібрали-обігріли, потім я їм не сподобався своїм гонором, і вигнали. Потім інші мене пожаліють-підбируть, і теж побіжу за свистом... Ні. Така перспектива не по мені. Я не хочу ні до кого йти у прийми. Бо я хочу, щоби у прийми йшли до мене. Так, щоби гора сама ходила услід за Магометом, а не Магомет бігав від гори до гори, не знаходячи ніде притулку. Я хочу відчувати і бачити, що мною дорожать... А не просто підбирають та жаліють, і роблять мені цим позику, вимагаючи від мене вдячності. Я не хочу бути вдячним. Бо я хочу бути коханим... А це зовсім різні речі.
Тим паче,що мені на усе життя вистачило Ольги Іванівни, у якої були зовсім різні стандарти для мене та Людмили. Що прощалося їй - те не прощалося мені. І особливо гірко було дивитися, як вона ділить на нас двох три цукерки: дві завжди Людмилі, а мені - завжди одну. А я хочу сам бути на місці Людмили, щоби отак кохали мене: прощали мені те, чого зазвичай не прощають нікому, і давали мені вдвічі більше солодощів, аніж дають усім іншим. А не підбирали мене, мов пса, натякаючи тим самим: "Мусиш бути вдячним, що ми узагалі дали тобі прихисток, і прийняли тебе у свій дім". А я не хочу, щоби мене підбирали і приймали. Хочу сам підбирати і приймати. І бути точно упевненим, що мене не виженуть на вулицю за якусь провину. Бо обрав би за провини сам виганяти зі свого дому, якщо мені щось не сподобається. Або принаймні мати таке право. Отож, хай шануються.
Тому ні в які прийми я не піду. Бо хочу, щоби у прийми ішли до мене. Цілими родинами, усі гуртом. Підіймали свої сраки з насидженого місця заради мене, щоби бути там, де я.
Так, я гоноровий. Але ключик до приборкання мого гонору існує і для мене... Ось він, у всіх на виду. Я його не ховаю навіть... Бо хочу, аби ним скористалися. Щоби скористалися усі, хто забажає мене приборкати. Отож, беріть - і приборкуйте!
На добраніч.
20:58, 11.05.2019
Кар'ялонні
--- 11 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Резюме ---
Частина 1: http://proza.ru/2019/05/10/1123
Частина 2: http://proza.ru/2019/05/10/1647
* * *
Отже, я сьогодні цілий день колупався, щоби розібрати обидві частини опублікованої вчора "Статистики Невідомих". Тепер переходимо до підрахунку кількості прочитань.
Ну, першу частину там немає сенсу підраховувати кількість прочитань, бо їх там ого-го, одного лише Читача під номером 64 (сьогодні він був уже під номером 3), і він займає майже усе 28-е число: у нього я рахувати кількість прочитань не буду, виберу лише декілька. А всіх інших Читачів починаємо рахувати, і ось що маємо:
* * *
неизвестный читатель 352 09.05.2019 12:11
неизвестный читатель 342 10.05.2019 13:31
неизвестный читатель 342 10.05.2019 13:31
неизвестный читатель 342 10.05.2019 13:30
неизвестный читатель 342 09.05.2019 02:52
неизвестный читатель 315 07.05.2019 14:11
неизвестный читатель 310 07.05.2019 09:45
неизвестный читатель 299 06.05.2019 16:34
неизвестный читатель 298 06.05.2019 15:40
неизвестный читатель 259 10.05.2019 20:23
неизвестный читатель 259 10.05.2019 20:19
неизвестный читатель 259 09.05.2019 07:26
неизвестный читатель 259 09.05.2019 07:15
неизвестный читатель 259 07.05.2019 12:18
неизвестный читатель 259 07.05.2019 02:09
неизвестный читатель 259 04.05.2019 22:02
неизвестный читатель 259 04.05.2019 21:47
неизвестный читатель 258 04.05.2019 21:39
неизвестный читатель 250 04.05.2019 14:51
неизвестный читатель 231 03.05.2019 18:02
неизвестный читатель 231 03.05.2019 17:59
неизвестный читатель 155 30.04.2019 16:21
неизвестный читатель 148 30.04.2019 11:41
неизвестный читатель 148 30.04.2019 11:39
неизвестный читатель 148 30.04.2019 11:38
неизвестный читатель 148 30.04.2019 11:35
неизвестный читатель 129 30.04.2019 10:50
неизвестный читатель 129 30.04.2019 07:35
неизвестный читатель 129 30.04.2019 07:06
неизвестный читатель 129 29.04.2019 19:24
неизвестный читатель 129 29.04.2019 18:12
неизвестный читатель 95 28.04.2019 19:38
неизвестный читатель 74 29.04.2019 07:25
неизвестный читатель 74 29.04.2019 07:12
неизвестный читатель 74 28.04.2019 06:36
неизвестный читатель 74 28.04.2019 06:35
неизвестный читатель 74 28.04.2019 06:32
неизвестный читатель 69 28.04.2019 03:48
неизвестный читатель 64 28.04.2019 18:03
неизвестный читатель 64 28.04.2019 16:08
неизвестный читатель 64 28.04.2019 03:55
неизвестный читатель 64 28.04.2019 00:46
неизвестный читатель 28 27.04.2019 09:26
неизвестный читатель 28 27.04.2019 07:32
неизвестный читатель 14 27.04.2019 03:16
* * *
Отже, розсортувавши Читачів по номерам, і звернувши увагу на дати та час відвідин, ми бачимо, що протягом цих двох тижнів регулярно до мене зазирав лише один: під номером 259, і кожного разу, коли він зазирав, він за день стабільно прочитував лише дві публікації. Очевидно, що читав уважно, щоби мати здатність та час засвоїти прочитану інформацію, та обдумати її.
Усі інші зазирали лише максимум два дні підряд, і більше не заходили (129 та 342), прочитавши максимум 4-5 публікацій. Але більшість Читачів заходили лише один раз, прочитавши 1-2 публікації, максимум 4, і більше на сторінку не зазирали.
Маю припущення, що 64-й та 259-й може бути однією особою, тільки з двох рідних пристроїв (наприклад, комп'ютер і смартфон), і обидва ці пристрої є його особистими (не на роботі). Співставивши години відвідин обох Читачів, ми маємо: 64-й був вночі, в кінці традиційно робочого дня, і після робочого дня (думаю, що це був домашній комп'ютер, і робочий день може закінчуватися достатньо рано, щоби встигнути повернутися додому: наприклад, робочий день тьоті Зіни (буфетниці) закінчується о 14:00, і о такій же годині йде додому ліфтер нашої лікарні). А 259-й був вночі, вранці перед початком робочого дня, опівдні, та пізно увечері (очевидно, що це смартфон, бо навряд чи перед початком робочого дня хтось би сідав за комп'ютер, бо скоріше за все саме у цю годину Читач мій їхав у громадському транспорті). Отож, припускаюся, що це дійсно може бути одна і та сама особа. Усі інші Читачі були випадковими, навіть незважаючи на кількість прочитань більшу, аніж 1-2.
А тепер додамо статистику прочитань за останні два дні: за сьогодні та за вчора: щоби побачити, чи приходив хтось із зафіксованих вище Читачів знов.
* * *
неизвестный читатель 367 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
11.05.2019 11:26 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 7
11.05.2019 04:51 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1480
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 2
11.05.2019 04:50 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1647
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
10.05.2019 20:23 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1
10.05.2019 20:19 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1123
неизвестный читатель 319 09 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-2
10.05.2019 13:31 авторская страница http://proza.ru/2019/05/09/1839
неизвестный читатель 319 10 05 - Kizatavat-2. Про счастье и про с Богом
10.05.2019 13:31 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/340
неизвестный читатель 319 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
10.05.2019 13:30 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
* * *
Підбиваємо підсумки:
неизвестный читатель 367 11.05.2019 11:26
неизвестный читатель 233 11.05.2019 04:51
неизвестный читатель 233 11.05.2019 04:50
неизвестный читатель 233 10.05.2019 20:23
неизвестный читатель 233 10.05.2019 20:19
неизвестный читатель 319 10.05.2019 13:31
неизвестный читатель 319 10.05.2019 13:31
неизвестный читатель 319 10.05.2019 13:30
* * *
Співставляємо час відвідин - і бачимо: що Читач під номером 233 - це вчорашній 259. І знову - прочитано лише дві публікації. Коли? Під ранок, о 4-й годині. А з 3-ї до 5-ї години ранку у мене протягом цих двох тижнів не спав лише один Читач: 64-й. Звісно, не рахуючи випадкового 14-го, який був у мене усього лише один раз.
Іще раз скопіюємо дані відвідин Читача 259/233 та Читача 64:
неизвестный читатель 233 11.05.2019 04:51
неизвестный читатель 233 11.05.2019 04:50
неизвестный читатель 259 10.05.2019 20:23
неизвестный читатель 259 10.05.2019 20:19
неизвестный читатель 259 09.05.2019 07:26
неизвестный читатель 259 09.05.2019 07:15
неизвестный читатель 259 07.05.2019 12:18
неизвестный читатель 259 07.05.2019 02:09
неизвестный читатель 259 04.05.2019 22:02
неизвестный читатель 259 04.05.2019 21:47
неизвестный читатель 64 28.04.2019 18:03
неизвестный читатель 64 28.04.2019 16:08
неизвестный читатель 64 28.04.2019 03:55
неизвестный читатель 64 28.04.2019 00:46
Тепер звертаємо увагу на дні тижня:
28 квітня - неділя (з 00:46 до 03:55, та з 16:08 до 18:03)
04 травня - субота (21:47, 22:02)
07 травня - вівторок (02:09, 12:18)
09 травня - четвер (07:15, 07:26)
10 травня - п'ятниця (20:19, 20:23)
11 травня - субота (04:50, 04:51)
Що ми маємо? Очевидно, що 64-й на роботі не був, бо була неділя. А отже, робочий день у нього точно не короткий. Бо очевидно, що між 03:55 та 16:08 у нього було купа часу, аби виспатися після безсонної ночі.
Читач 259/233 у вівторок, я так розумію, теж на роботі не був, бо і вночі не спав, і серед білого дня заходив. Припускаюся, що або по вівторках у нього вихідний день завжди, або у нього плаваючий графік. Між 28-м квітня та 7-м травня - 10 днів. Між ними посередині - четвер 2-го травня, наступний п'ятий день - 12-е квітня, неділя (завтра).
Ось і все, що ми знаємо про Читача 259/233 та про Читача 64 (він же Читач 3 - був сьогодні).
Ось таке резюме...
23:43, 11.05.2019
Кар'ялонні
П.С.:
Фаворит: http://proza.ru/2019/05/14/836
--- 12 05 - Kizatavat-2. О СХУ, и параллельных мирах-2 ---
Начало: http://proza.ru/2019/05/08/1913
* * *
... Но больше всего я ненавижу пансионаты (они же богадельни), куда изолируют от здорового общества всех инвалидов: чтобы создать видимость для этого самого общества, будто никаких инвалидов и не существует на свете. На улицах города нигде не увидишь ведь колясочника, или больного ДЦП. Они никогда не пересекают улицу на светофорах, и никогда не появляются в супермаркетах. Поэтому об их существовании в обществе принято думать как о нечтом абстрактном, типа НЛО: да, кто-то их видел где-то, но наверняка чтобы, то их существование не доказано... А потом удивляемся этому равнодушию здоровых к инвалидам. А где же взяться состраданию, если все инвалиды изолированы, словно не существующие? Потому что все по пансионатам сидят, словно в волчьих ямах, куда не проникает глаз здорового человека...
Так и живём. У здоровых людей нет условий что-то узнавать об инвалидах (разве только специально, но когда же в суете дня, между работой и домом?), а у инвалидов - нет возможности что-то сообщить о себе... Два параллельных мира, как две прямые. А ещё говорят про какие-то другие Параллельные Невидимые миры. Да вот же они! Параллельные и невидимые друг другу. Хотя оба осязаемы. И на одной планете. На одном и том же материке, и в одном городе, на одной улице даже. Но - друг друга не видят. И не имеют сообщений между собой. Хотя и сотовая связь для всех одинакова, и интернет для всех общий... Но точек пересечений нет всё равно. Словно и нет ни интернета, ни мобильной связи...
Братислав Либертус Свидетель 08.05.2019 22:13
+
Да, Братислав, к сожалению, такая реальность и окружение инвалидов на моей родине.
В своём рассказе "Бракованные" я описала своё знакомство с одной жизнью инвалида в Германии. Конечно, в Германии есть отказные дети и совсем другие судьбы. Знаете, как-то мне одна соотечественница, которая переехала в Германию на постоянное место жительства, жаловалась, что в этой стране полно инвалидов и "даунов". Вот, это наш менталитет - как вы пишете, инвалидов нужно прятать с глаз!
Сегодня день осведомления общества о серьёзности и тяжести заболевания МЭ/СХУ, которое делает людей инвалидами, а отношение общества и медицины делают их жизнь невыносимой. 25% больных МЭ/СХУ - лежачие больные, 2% больных могут десятилетия вегитировать в состоянии, которое приравнивается профессионалами к состоянию больных на последней стадии рака лёгких или СПИДа. Но их жизнь могла бы быть другой, если бы эту болезнь признавали и оказывали больным медицинскую и социальную помощь, как при других тяжёлых хронических болезнях.
Последнее время я задаю себе и другим вопрос, а что же с такими больными в странах СНГ? Официальная версия этих стран, что это западная болезнь, но это неправда! Скорее всего, больные не знают о своей болезни и имеют другие диагнозы, точно также не получая адекватного лечения. Моя знакомая психолог сказала: "Они просто медленно умирают".
Пишите и подавайте свой голос. А может быть стоит объединяться?
Узнав свою болезнь в Германии, я стала членом сообщества больных МЭ/СХУ. Мы платим посильные взносы и находим спонсоров. Сегодня, по всему миру те больные кому лучше, выходят на площади своих городов, выставляя обувь тех, кто исчез из общества и их истории. Они отвечают на вопросы интересующихся и обращаются к политикам и медицинским чиновникам со своими требованиями. К сожалению, Германия не принимает серьёзность этого заболевания и не выделяет никаких средств на исследования. Сообщество больных создаёт фонды и собирает средства на исследования, которые проводит группа учёных иммунологов Шарите, а также на создание специальной клиники. Я понимаю, что кажется бесполезным что-то изменить в наших странах, но капля камень точит.
К сожалению, люди не понимают, что никто из них не застрахован от инвалидности.
Спасибо за ваш голос.
с уважением
Мила Менесес 12.05.2019 21:01
+
"...но капля камень точит" - вот самый правильный девиз, которым нужно вооружаться при любой борьбе. Я, кстати, того же принципа придерживаюсь. Поэтому - капаю, капаю, капаю... Иного способа борьбы я не знаю.
А ещё мне нравится - "тише едешь, дальше будешь". Убедился, что бурное выплёскивание эмоций даёт лишь короткий вау-эффект, но очень скоро силы эмоционировать иссякают полностью, на много месяцев, а между тем эффект от вау давно забылся, и стёрся, словно и не бывало... А то и хуже бывает, чем было до этого: результат от ожидаемого может вдруг оказаться совершенно противоположным. И тем досаднее, что ощущаешь себя совершенно беспомощным, потому что и заступиться-то за тебя совсем некому... Поэтому хочешь или не хочешь, а приходиться запастись терпением, и ждать, когда последствия нежелательного вау-эффекта улягутся, и тебе забудут и простят твой мелкий бунт... А вот капля за каплей капать - даёт гораздо больше результатов.
Братислав Либертус Свидетель 12.05.2019 22:08
+
--- 12 05 - Kizatavat-2. Мимо собственной жизни бежал ---
Рецензия на «Бракованные» (Мила Менесес)
(http://proza.ru/2015/03/15/1322)
А знаешь, я не считаю своё теперешнее состояние (СХУ) каким-то наказанием от Бога. Наоборот, спустя четыре года, я теперь понимаю, что это было вовсе не наказание, а наоборот, благословение, подарок мне...
Да, сперва было тяжело принять, потому что у меня были всем другие планы!... Да что там: я был откровенным трудоголиком, которому в буквальном смысле, некогда было и на небо посмотреть... Всё в труде и в труде, в изнуряющем, на грани срыва, на грани подрыва, из последних жил!... Я из всех сил тащился вперёд, надеясь, что вот-вот, эта гора, которую я так стремлюсь сдвинуть с места силой собственного организма - сдвинется наконец-то!... А дальше будет легче...
Но не сдвинулась, и легче не стало. Наоборот, организм не выдержал нагрузки, и упал. А воз и ныне там...
Сначала было обидно. Очень обидно... До слёз, до отчаяния, до непонимания, зачем теперь жить.
А теперь - спустя четыре с половиной года (почти пять! В августе будет ровно пять) - я понимаю: наоборот, эта болезнь стала моим спасением...
Если бы не слабость моего организма - вся моя жизнь бы так и прошла в трудах, в некогда-на-небо-посмотреть. В "некогда жить"... В "некогда наслаждаться жизнью". Всё "некогда, некогда", всё вперёд, вперёд...
И лишь когда организм надорвался, упав на спину, на живот, на бок - мне теперь только и остаётся, что смотреть вокруг... Просто смотреть вокруг себя, смотреть на окружающий мир... И, наконец-то, начинать осознавать и понимать: что я-то доселе и не жил вовсе!... Я бежал, бежал, изо всех сил бежал, торопился жить!... А оказалось, что для того, чтобы начать жить, бежать вовсе никуда и не надо... Наоборот, нужно остановиться, лечь, и смотреть... Позволить времени идти мерным шагом, даже ползти. И тогда - начинаешь замечать, как на твоих глазах разворачивается Жизнь...
Если, например, поставить перед собой горшок с землёй, и бросить туда зёрнышко - то кажется, что ничего не происходит, что вот, стоит горшок, да, там в земле зёрнышко, но, ничего не происходит! События нет, театра нет, шоу нет!... А потом, спустя несколько скучно-прескучных дней, вдруг обнаруживаешь, что всё то время, пока ты на этот горшок не смотрел - произошло шоу: росток проклюнулся! И проходит ещё несколько дней, разворачивается целый театр: росток превращается в растение, и дальше ещё пуще! Распускается цветок...
Всё это кажется невероятно медленным по сравнению с событиями в фильмах на Ютубе, где в течении всего одной серии длиной 45 минут успевают и познакомиться, и пожениться, и с ребёнком из роддома выйти. Но если вдуматься - то на самом деле всё происходит очень быстро...
Ещё недавно за окном лежал снег. Не успели глазом моргнуть - и уже деревья зацвели, прошло совсем пустяк времени - а уже листья развернули свои ладоши. А ведь только что никаких листьев на деревьях не было.
А я жил, и всего этого не замечал. У меня не было времени замечать всё это. Не было времени улыбаться... Не было времени никуда не спешить, сесть с ведёрком мороженого, и неспешно есть, наслаждаясь жизнью... До моей болезни у меня на всё это времени не было вовсе. Не было времени подумать: а чего бы мне хотелось бы съесть. Не было времени подумать, из какой посуды мне хотелось бы есть и пить. А теперь я могу лежать сколько угодно, никуда не спешить, и листать бесконечные каталоги, выбирая самую красивую на мой взгляд посуду...
И я покупаю её. Я постепенно её покупаю. Я уже купил один столовый сервиз, купил чайный. У меня теперь есть собственная красивая посуда! И я ею пользуюсь. И теперь благодаря ей я ощущаю,что в моей жизни каждый день праздник. Каждый раз,когда я принимаю пищу, я пользуюсь праздничной посудой. И к тому же теперь, если ко мне вдруг придут гости, и принесут с собой продуктов - то мы сможем приготовить вместе, и вместе поесть: мне теперь есть, из чего накормить их. Уже не из чего попало, а из нормальной красивой посуды. Причём, красивыми приборами. А не какими попало. Я и набор приборов купил. Очень красивых. А раньше у меня даже приборов не было нормальных. Ел чем попало: была какая-то страшная вилка низкого качества, и была единственная ложка на все случаи жизни. На скорую руку поесть ними сгодится, но ведь в этом проходили годы моей жизни...
Я только теперь-то, оказывается, и начинаю жить. Начинаю задумываться о красивом. Начинаю наслаждаться жизнью...
А вы говорите: болезнь это наказание. Нет! Болезнь - это подарок Божий. По Его великой Милости к нам. Чтобы научить нас наслаждаться жизнью, а не бежать куда-то, сломя голову, мимо собственной жизни...
Братислав Либертус Свидетель 12.05.2019 22:56
+
И у меня своя история, как эта болезнь стала благословением для меня.
Болезнь, как наказание за грех - это относится к происхождению болезни, как таковой. В конце рассказа есть вывод - болезнь может привести к славе Божией.
Я видела людей, которые сломались и становятся горькими... бывает и наоборот.
Как случилось с нами.
спасибо за знакомство.
с уважением
Мила Менесес 13.05.2019 12:04
+
Жду рассказа.
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 12:26
--- 13 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 1 ---
Рецензия на «Ваш ненавистный читатель» (Вита Дельвенто)
(http://proza.ru/2014/06/20/1077)
"Спасибо за все, что Вы делали для этого человека, он Вас никогда не забудет."
("Я тебя никогда не забуду,
Я тебя никогда не увижу...
И качнутся бессмысленной высью
Пара фраз, залетевших отсюда...")
Ты по мне скучала, Виктория?... Уверен, что нет.
Впрочем, и я тоже по тебе не скучал, потому что я тебя сердит и обижен.
Братислав Либертус Свидетель 12.05.2019 15:21
+
"По тебе" - это, в смысле, по персонажу Братиславу Либертусу? - нет, конечно. Это малоприятный мне персонаж, точнее, не приятный вовсе. Но дело не только в этом.
Я прошла долгий и крайне болезненный путь осознавания ненастоящести тех, кого я раньше считала людьми. Шок, отрицание, надежда на то, что это все таки злая шутка, боль, осознание циничного многолетнего обмана, жестокости, наконец, понимание и приятие всего этого не могло не наложить отпечаток на мое восприятие персонажей. Все это обезличило их, обесчеловечело, отучило воспринимать их личностями, живыми людьми, отбило личностный интерес к ним, превратило просто в авторские имена, свело на нет человеческое общение и человеческий интерес. Скучала ли я? А по кому? И как думаешь, есть ли мне дело до обид неизвестного мне персонажа, созданного для того, чтобы подменять реальность фарсом, от имени которого я, к тому же, читала, преимущественно, гадости?
Все то, что могло бы вызывать ностальгию, никак не связано с именем Братислава Либертуса. Братислав Либертус лишь напоминает о том, что все это было неправдой.
Вита Дельвенто 13.05.2019 02:58
+
Ясно. Значит, синдром Виты Дельвенто всё-таки всё это время продолжал прогрессировать. Уверен, когда-нибудь этот синдром назовут в твою честь.
Хотя начинался этот синдром как обыкновенная компьютерная зависимость, подменившая Вите Дельвенто сначала само общение с живыми людьми, а затем и обезличившая в её сознании всех людей до единого. Что-то вроде сказки про Алису в Зазеркальи, которая попала в другую реальность, и там оказалось совсем всё другим: например, если очень-очень быстро бежать, то окажется, что ты стоишь на месте, поэтому, чтобы продвинуться хотя бы на чуть-чуть вперёд, то бежать надо изо всех сил.
Хотя нет: всё началось с идеализирования некоего одного персонажа, которого она возвела на пъедестал совершенства, и уж была готова ему бить поклоны, и ставить свечу перед его аватаром - как вдруг оказалось, что он женился. Подлец, негодяй! Вот с этого всё и началось и поехало: сперва в сознании Виты Дельвенто негодяями и обманщиками были все персонажи, которых она встречала в интернете. Теперь же все до одного в её сознаниии оказались никем и ничто. Хм!... А ведь это прогресс! Это на самом деле, как я вижу, уже путь к выздоровлению, моя дорогая Виточка. Если ты всех-всех обезличила до нуля - значит, ты обезличила до нуля и Вадима, а значит, в некотором смысле уже простила его.
В общем, для начала в душе нашей горячо любимой, но непрощённой Виточки началось состояние апатии. А это что означает? Это означает, что Виточка начинает впадать в некую одухотворённую задумчивость. Начинает размышлять о смысле жизни, и мелочности бытия. Что-то вроде пребывания сознания между этим миром и Тем, когда начинают расставляться акценты на важном, и отбрасываться всё неважное.
Я тебя люблю, Виточка. И если честно, положа руку на сердце, то скучал по тебе. Но запрещал себе по тебе скучать, потому что был на тебя обижен. Да-да, в то самое время,когда ты меня считала никем и ничем, вдруг обнаружилось, что во мне не только есть самостоятельная от Вадима душа, но и в этой душе таятся особенные чувства, которые бы Вадим не ощущал к тебе. Он тебя прежде всех обезличил, считая, что ты к нему ничего не испытываешь. А оказалось, что испытываешь. Вот так и я: покуда ты считала, что я к тебе ничего не испытываю - я испытывал. Обиду.
А обида - это такая субстанция, которая может существовать в человеке только благодаря любви. По сути, обиженность как таковая не может вообще без присутствия любви существовать, поскольку они есть всего лишь двумя сторонами одной и той же медали. Если нет обиды - значит, и любви не было. А Вадим на тебя, я уверен, не держит обиды. А вот ты на него - держишь.
Держишь ли ты обиду на меня? Хо! Судя по тому,что ты очень хорошо помнишь, что я, - то есть, персонаж по имени Братислав Либертус (цитирую): "малоприятный мне персонаж, точнее, не приятный вовсе". Браво! Браво, Виктория! Наконец-то! Ведь, по сути, Вы только что признались мне в любви... А это приятно.
Хух. Аж на душе полегчало. Меня помнят, на меня держат обиду, меня считают неприятным и мерзким - а это очень, очень много значит!... Вы мне польстили, дорогая Виктория. А то я уж думал, Вы вовсе бесчувственная вобла, которая меня (кого, Меня!) вообще личностью не считает. А оказалось - ого-го! Меня до сих пор помнят, выделяют из толпы безлико-приятных и приятно-безликих персонажей, и даже держат обиду. Плюются на моё имя, бе-бе-бе-кают, корчат рожицы перед зеркалом, ну, и все такие манипуляции, с помощью которых меня старались забыть.
А у меня сегодня праздник, моя дорогая Виктория. Благодаря тебе, между прочим. Благодаря твоему признанию мне в любви. У меня моментально даже солнышко за окном засияло, хотя сейчас на часах ещё утро, и сам диск солнца ещё не взошёл достаточно, чтобы броситься лучами в моё окно. Потому что оно засияло в моих глазах, и прямо в комнате.
Я люблю тебя, Виктория. И я скучал по тебе. Хотя и ненавижу русский язык (бе-бе-бе).
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 06:30
+
Продолжение: http://proza.ru/2019/05/14/335
--- 13 05 - Kizatavat-2. Бог никогда не опаздывает ---
Рецензия на «Бог никогда не опаздывает?» (Мила Менесес)
(http://proza.ru/2016/07/17/1964)
"Как дождь и снег нисходит с неба и туда не возвращается, но напояет землю и делает ее способною рождать и произращать, чтобы она давала семя тому, кто сеет, и хлеб тому, кто ест, - так и слово Мое, которое исходит из уст Моих, - оно не возвращается ко Мне тщетным, но исполняет то, что Мне угодно, и совершает то, для чего Я послал его"
16-го мая 2006-го года, когда я был в Церкви на богослужении, и стоял на молитве, то внезапно ощутил густое присутствие Святого Духа... Да, именно так: густое присутствие. Ощущалось так, словно Он сейчас наполнил всё пространство внутренности здания, как может заполнять пространство что-либо эфирное: будь то, например, газ, или наоборот благоухание духов... Только у Его присутствия не было запаха, и всё же, оно ощущалось густым, концентрированным... Я даже подумал в эту минуту, что Его ощущают все присутствующие в зале. И как только я это подумал - то вдруг услышал в своей голове Голос Божий. Он говорил ко мне с огромной любовью в голосе, и в то же время властно, наверное, и спокойно... Хотя слово "властно" звучит очень громко. Нет, это было что-то гораздо мягче, чем приказной тон. Я не могу это описать словами... И Он сказал мне - очень громко! Словно живой посторонний человек! Но я понимал, что это не человек, это Бог! Он сказал мне: "Я поставлю тебя над народами". Именно эти слова и именно так. Я ответил Ему: "Хорошо, Господи...". Больше ничего Ему не ответил. И Он мне тоже ничего не добавил.
И лишь когда богослужение закончилось, я вышел на улицу, то до меня начал доходить смысл слов, которые вот только что было. "Над народами? Это как? Это типа вселенский патриарх? Над народами! О Боже! Это же огромная, титаническая власть! О Боже, нет! Я не хочу, мне это не надо!"...
Я жутко испугался тогда. Настолько испугался, что бросил столицу, и уехал жить в глухой крошечный хутор... Я испугался, мне надо было подумать, побыть наедине с собой.
И вот... Прошло с тех пор уже 13 лет... Через три дня исполнится ровно 13. Много событий произошло. Ровно через год я упал, сломал позвоночник. Потом меня парализовало. Стало понятно: на жизни в сельской местности раз и навсегда отныне поставлен крест. Несколько месяцев я лежал парализованный, смотрел в потолок. Потом мне захотелось заговорить с Богом. И Он откликнулся. Тихо-тихо, но я различал, что это Его голос. Он спросил у меня, сколько лет бы я хотел прожить, и чем заниматься... И где именно жить бы я хотел... Он спрашивал меня о моих желаниях. Он ничего не навязывал мне. Он просто спрашивал меня о моих "хочу".
И я впервые в жизни задумался о своих подлинных "хочу". Самое первое - я вспомнил свою детскую мечту: когда вырасту, то стану знаменитым на весь мир писателем, как Марк Твен. В том смысле, чтобы моё имя было таким же известным на весь мир, как и его имя. Я об этом помечтал ещё когда ходил в детский сад... Да, я уже тогда читал книжки, и был заядлым книгочеем. Мечта стать заменитым на весь мир писателем продолжала жить во мне все эти годы, несмотря на то, что у меня совершенно не было возможности заниматься творчеством. А тут - вот, сломал позвоночник, и выходит, что и заниматься-то мне действительно больше нечем, кроме как творчеством...
И я зарегистрировался на портале. Сначала писал художественные рассказы, потом тексты песен. Я их строчил как сумасшедший, до изнеможения... А они всё не умолкали в моей голове, я их только успевал записывать, даже не понимая, если честно, о чём вообще эти песни... Я настолько уставал, что не хватало сил ни на что. Я каждую капельку своих сил и каждую минуту времени бросал на этот алтарь, ради того, чтобы добиться успеха.
А потом вдруг на меня обрушился СХУ. И я понял, что не смогу больше писать ни художественную литературу, ни песни... Творчество мне вообще теперь запрещено. Я был в отчаянии: "Неужели я работал зря, неужели зря столько сил бросил?..."
И вот, прошло ещё почти пять лет. И я начал принимать свою болезнь и свою беспомощность как благословение, как радость...
Бог сказал мне: "Я (!) поставлю тебя над народами". Он не сказал: "Ты добьёшься всего сам, чего ни пожелаешь". Нет, Он не сказал,что я смогу чего-либо добиться сам. Он сказал, что Сам сделает всё вместо меня. А от меня, по сути, требуется только одно: моё согласие и моя готовность принять подарки такого масштаба... Ведь к таким подаркам психика должна быть совершенно готова, чтобы не сойти с ума, не сломаться, ведь подарки такого масштаба - это действительно огромный груз. Но если 13 лет назад я кричал: "Нет, Господи, я не хочу!" - то теперь наоборот, я кричу каждый день: "Господи, я хочу, дай!"...
Потому что теперь понимаю, что моей жизни смысла не будет, если я этого обещанного не получу. Я обязан это получить. Обязан жить и бороться за свою жизнь, обязан хотеть жить, а не унывать, думая о смерти. Да, мой организм всё время при смерти, я чувствую это всем своим телом... Но как бы близко Смерть ни находилась рядом со мной, и дышала мне прямо в лицо - я ей всё время говорю: "Нет! Я должен жить, мне нельзя умирать! Мне Бог народы обещал, и власть такую огромную, которую ещё никто не получал из земных жителей, ни один из правителей не получал её. А я получу. Потому что мне это Бог пообещал дать".
И я упрямо жду. Упрямо. Принципиально. Потому что теперь мне принципиально важно это получить. Потому что если уж Бог пообещал - то что хочет пусть делает, а исполнит обещанное!
А ведь, если посмотреть на события моей жизни в течении последних 13-ти лет - то, собственно, Он только то и делал, что приближал меня к задуманному... Осталось совсем чуть-чуть. Последний толчок - и Он покажет Свою славу и мощь... Он Так покажет, что весь мир удивится! Не только я.
А я буду смотреть, и улыбаться, счастливый. Потому что я дождался своего. Обещанного и желанного.
Впрочем, я ещё толком не знаю, как это будет. Не представляю, чем я буду заниматься там, имея настолько огромную власть. Я раньше был трудоголиком ради этого, а сейчас мне работать нельзя... Но наверное, чем-то важным, нужным и полезным буду заниматься. В голове есть некоторые соображения. Впрочем, я знаю, что всё то, что я пишу сейчас в своей Исповедальне - оно тоже войдёт в Историю. Каждое моё слово. Всё станет важным, каждая деталь. Потому что на меня целые народы будут смотреть. Очень много народов будут рассматривать меня пристально. Будут обсуждать всё, о чём я писал все эти годы. Обдумывать внимательно... Всё это будет. Не зря же сперва в детском саду ещё ко мне пришло сперва убеждение,что я буду знаменитым на весь мир писателем, а потом и Сам Бог сказал мне, что даст мне мировую известность. А ведь, по сути, чем я сейчас занимаюсь? Я пишу! Только пишу не художественную литературу, на которую рассчитывал раньше. Я пишу о себе самом, пишу самого себя... Просто и без напряжения вовсе. Слова сами льются, мне не приходится их рожать. Наоборот, когда они льются, я только и успеваю, что бегать пальцами по клавиатуре, и исправлять опечатки, которые замечаю. А некоторые опечатки и не замечаю даже.
Я пишу... Хотя и не художественную литературу. А Папа сказал, что сделает меня знаменитым на весь мир. И я жду этого часа, жду этой минуты... Знаю, что слава нагрянет внезапно, и сразу огромная. И что я делаю теперь? Я морально готовлюсь её принять... Ведь, после длительной тишины и уединения будет очень трудно радоваться внезапному и громкому вниманию огромного количества людей... Даже и морально было бы трудно, я понимаю, что это для меня скорее станет тяжестью, чем радостью. И всё же, внутри себя я буду радоваться, потому что Папа пообещал и исполнил... И обещанное Им мне желанно.
Готов ли я прямо сейчас принять? Я улыбаюсь. Лишь бы только мой организм выдержал такую нагрузку, а психика моя справится... Я не просто готов, я желаю этого, и даже требую, настоятельно требую!
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 13:12
--- 13 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине ---
Рецензия на «Украина... два актера, два пути» (Мирон Веклюк)
(http://proza.ru/2019/04/04/676)
"Но мы все помним, что действующий президент Украины, и он же кандидат в президенты на новый президентский срок, соревновался в этой гонке не с этой оравой кандидатов, а исключительно с одним соискателем на этот пост - президентом России В.В.Путиным."
С Путиным?... У меня от неожиданности даже лицо вытянулось.
Безудержно ржу! Ой, не могу! Людочки, держите меня! дальше я читать не в состоянии. Простите меня. У меня на глазах слёзы.
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 06:39
+
Хотя Вы и не поняли юмора, но все-таки ржете... Это воодушевляет. Не все потеряно.
Порошенко, как заклинание повторял во время предвыборной кампании повторял, что он борется в этой избирательной гонке с Путиным. Даже баннеры по всей Украине были вывешены. Порошенко - Путин.Глаза в глаза. Это, как все понимают , написано с его слов.
Либертус, читайте дальше: ...соревновался в этой гонке не с этой оравой кандидатов, а исключительно с одним соискателем на этот пост - президентом России В.В.Путиным. Он об этом ежедневно и помногу раз напоминал своим избирателям с телеэкранов и на личных встречах с избирателями в том числе. Более того, он много раз с телеэкрана обращался к президенту России В.Путину и взывал к нему, что у него в этой затее ничего не получится. Его не смущал тот факт, что фамилии Путин в избирательном бюллетене не значилось.
Мирон Веклюк 13.05.2019 17:05
+
Да, я так и понял... Вот, именно так я и подумал. Что Вас совершенно не смутил тот факт, что имя Путина (гражданина другой страны, между прочим, а не Украины) априори значиться в бюллетене не могло.
Я не знаю, что там болтает Порошенко, я за ним не слежу. Но я зашёл к Вам и увидел, что Вы самым серьёзным образом заявляете, что в Украине тоже были выборы Путина. То бишь, Президента. Что, впрочем, одно и то же.
Интересно, а когда в Белоруссии будут выборы Путина? То бишь, Президента. А то Лукашенко уже засиделся. Пора уже и в Белоруссии ввести Платона, Лукашенко вообще распустился. А то дороги хорошие, а Платона нет. Непорядок, нужно отбивать расходы. А то это расточительство чистой воды: асфальт задаром стелить, и ничего с этого не иметь. Что Вы на это думаете, гражданин Веклюк?
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 17:41
+
Уви, Свидетель, Вам не удастся втянуть в меня в свое собственное блудословие.. Я обыграл речь лукавого Порошенко и не более того. Если Вы не знаете, что "там болтает Порошенко", то у нас для разговора нет повода и темы. Что касательно того, что у Вас "от неожиданности даже лицо вытянулось", то его у Вас нет, как и имени в том числе.)
Мирон Веклюк 13.05.2019 17:50
+
Ну, я вижу, Вы не только про Порошенко обо всём в курсе, но даже и про меня всё знаете. Что ж, буду ждать публикаций о себе! Интересно же узнать последние новости о себе, любимом. Давно я так не смеялся, как после Вашей шутки про Путина. Поэтому уверен, что Ваша следующая статья, посвящённая моей личности, будет не менее интересна и занимательна.
Успехов в творчестве, господин Веклюк!
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 18:04
+
Продолжение: http://proza.ru/2019/05/14/748 (заблоковано)
Продолжение: http://www.proza.ru/2019/05/25/561
--- 13 05 - Kizatavat-2. Про пельмени с сёмгой ---
Привет, ребятки.
Сегодня я исполнил, наконец-то, свою одну маленькую мечту: купил упаковку пельменей GYOZA с сёмгой, литовские.
И хотя я только потом рассмотрел на упаковке, что их на самом деле надо было не варить, а жарить - мне они всё равно понравились. Куплю ещё раз, и на следующий раз пожарю. Точнее, вариантов приготовления предлагается несколько, в том числе и во фритюре, и на пару, и даже запекать в духовке. Но всё равно вкусно.
Начинка, как оказалось, на 24% состоит из сёмги, а то все сир тофу, цибуля, морква, і різні спеції. Одним словом, оригінально. І трошки незвично. Але все одно цікаво.
Одним словом, я задоволений. Наївся від пуза, тепер лежу розморений, мов кіт після сметани. Красота-а-а... Життя прекрасне.
17:56, 13.05.2019
Кар'ялонні
--- 13 05 - Kizatavat-2. Навалився сум ---
Привіт, Татуню.
Зараз оце дивився КВН на Ютубі, - сміявся, було весело... Спочатку дивився ВКН з Картунковою, тепер Вечірній Квартал. А потім чомусь стало сумно. В принципі, до номерів КВН чи Кварталу мій сум не має відношення. А може і має...
Конкретно зараз дивлюся останній випуск Вечірнього Кварталу (https://youtu.be/wJhHAfAdkOI).
Ні, все-таки сумно. Дуже сумно. Аж до болю у животі, до тісноти у грудях. До бажання роздирати на собі одежу. Сумно...
Таточку, поможи мені. Поможи. Поясни мені, що зі мною відбувається. Що там з ним не так...
А ще я трохи погано себе почуваю фізично: тяжко калатає серце, недобре мені... Це вже кілька годин триває, але намагаюся відволіктися, тому і став дивитися КВН, щоби якось підняти собі тиск. А потім раптом на мене навалився оцей сум.
Таточку, Татуню... Поможи мені. Обійми мене, Татуню. Обійми мене... Поможи мені заснути. Татуню, мені недобре, поможи мені...
І ще дійсно, мені пора спати, вже час... Поможи мені, Татуню...
21:15, 13.05.2019
Кар'ялонні
--- 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 1 ---
Доброго ранку, Татуню!
У мене з самого ранку чудовий настрій: хочеться співати!: Прам-пам, пам-пам, прам-пам-пам!...
А ще хочеться співати:
"Таких мужчин, как ты -
должна земля полна!
Таких мужчин, как ты -
должно быть в каждом доме..."
Розкажу Тобі, що вчора було. Зараз, спробую знайти слова... М-м-м... А мені зовсім не хочеться говорити. Мені хочеться усміхатися, і співати:
"Таких мужчин, как ты -
должна земля полна!
Таких мужчин, как ты -
должно быть в каждом доме..."
А ще хочеться співати: Прам-пам, пам-пам, прам-пам-пам!...
Знаєш, він вчора впіймав правильну тактику! І, хоча учора він мене обіймав і пестив скоріше як коханець, аніж як брат чи мій бітько - але! Він впіймав найголовніше: він при цьому любив мене як мій батько... Всією душею!
Точніше, не так. Зовсім не так. Зовсім ні! Абсолютно не так. Бо він взагалі прийшов до мене не як коханець. Він прийшов як душа... Просто як душа. Яка терміново потребує притулитися до іншої душі. До моєї душі. Це була не те щоби особа якоїсь певної земної статі, ні. Це просто була душа, якій саме у цю мить було абсолютно начхати, якої статі він сам, і якої статі я. Ми з ним були на рівних, розумієш? Ні, точніше не так.
Я вчора уперше відчув до нього ніжність... Так, мою власну, ізсередини. Хоча вона і цього разу була лише у відповідь на його запит, на його бажання отримати від мене цю ніжність - все-таки, маленький штришок я у собі відчув: це була моя власна ніжність, ізсередини мене, це було моє власне бажання: і відчувати до нього ніжність, і притулятися до нього усім тілом. Це було моє власне бажання. А все чому? А все тому, що він мене у цю мить любив як мій папка: беззаперечно, без диктаторства, а просто без усяких умов, він у першу чергу сам дарував мені цю ніжність... І це, я скажу Тобі, було настільки смачно мені, моїй душі, настільки знайомо і зрозуміло!... Бо це те, що мені завжди дарував мій папка. Ось!...
І у мене зараз на очі знову накотилися сльози. Але цього разу це вже сльози радості. Це вже сльози полегшення. Зачекай, мені треба трошки виплакатися, потім можливо продовжу, якщо буде треба мені. Бувай, Татуню, цілую Тебе, кохаю, обіймаю!
06:24, 14.05.2019
Кар'ялонні
--- 14 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 2 ---
Начало: http://proza.ru/2019/05/13/260
* * *
...А у меня сегодня праздник, моя дорогая Виктория. Благодаря тебе, между прочим. Благодаря твоему признанию мне в любви. У меня моментально даже солнышко за окном засияло, хотя сейчас на часах ещё утро, и сам диск солнца ещё не взошёл достаточно, чтобы броситься лучами в моё окно. Потому что оно засияло в моих глазах, и прямо в комнате.
Я люблю тебя, Виктория. И я скучал по тебе. Хотя и ненавижу русский язык (бе-бе-бе).
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 06:30 З
+
Как уж это называется в психологии, когда говоришь кому-то одно, а он это игнорирует и переиначивает в то, что ему больше нравится по принципу "бьет - значит любит?" - ты мне как раз в таком духе и ответил. Это к сведению. Ну а если сведения лишние, то с праздником, конечно.
Вита Дельвенто 14.05.2019 02:48
+
Да, что-то в этом роде. И тебя с праздником тоже! А шо за праздник? Шо празднуем?
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 06:30
+
В "психологии" это называется: ему ссы в глаза, а он - божья роса...)
Ирвин Котовски 14.05.2019 06:41
+
О, Ирвин... Вы меня улыбнули. Ну, если Вам так угодно понимать суть моей любви к Виктории - то пусть будет так.
Хотя Вы же понимаете, что на самом деле суть не в том, что "в глаза ссут" как факт, а суть в том, что именно стоит за желанием человека делать это.
Объясню это на примере пощёчины. Когда женщина бьёт мужчину по щеке - то ведь за этим кроется на самом деле не желание сделать ему больно, или унизить его, а её желание прикоснуться к нему... То есть, на самом деле пощёчина есть на самом деле острым проявлением желания прикоснуться к другому человеку. Ведь обратите внимание: далеко не всякому мужчине в ответ на одну и ту же обиду женщина отвесит пощёчину, потому что к большинству мужчин она попросту побрезгует прикоснуться... А вот тому, кого любит - тому так врежет, чтобы посильнее было. Потому что на самом деле она именно этой пощёчиной пытается сказать: "Да обними же ты меня наконец, дурак, как же ты этого не понимаешь!"...
Поэтому - да: божья роса.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 07:59
+
Часть 3: http://proza.ru/2019/05/15/290
--- 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 2 ---
Привіт, Татую.
Я хочу продовжити попередній запис. Я от написав: що він вчора обрав правильну тактику. Ні! Я от зараз обдумав - ні, це була зовсім не тактика. Не тактика, і не маніпулювання мною. Це було щось інше. І я зараз шукаю слова.
Це була зовсім не тактика. Це було просто сліпе бажання притулитися до мене. Просто притулитися. Розумієш? Тобто, цього разу він хотів не мене, а він хотів до мене... Просто до мене. А це велитенська різниця. Велетенська. Коли він хотів мене - то я міг не відмовити йому, піти назустріч, з любові до нього. Але мене то насправді не надихало саме по собі як факт, хоча десь там в глибині душі і тішило, що принаймні для цього малого і дрібного я йому потрібен, хоча мені це мало, дуже мало. А вчора... Вчора я саме тому вперше сам відчув бажання притулитися до нього, дійсно притулитися до нього, бо і він теж хотів не мене, а просто до мене... А це дуже багато. Дуже багато. Це те, чого я і чекав від нього усі 25 років від дня нашого знайомства... Я чекав, коли він нарешті захоче до мене. Не мене. А до мене. Бути зі мною поруч. Просто поруч. Так само, як і я тоді у 94-му і у 95-му бігав ледь не кожен день до нього додому, щоби бути з ним просто поруч... Я просто хотів до нього. А він від мене шарахався. А я терпляче чекав, коли він нарешті перестане мене боятися. Для початку просто перестане боятися.
А вчора він нарешті, вперше, захотів до мене... Просто до мене. Просто бути поруч... Просто притулитися усім тілом, усіма фібрами своєї душі, і мовчати... Точно так само, як і я у дитинстві притулявся до свого папки, і ось нещодавно перед цим притулявся до нього, коли він спробував себе поставити на місце мого папки, і у нього це вийшло, так, що я навіть не одразу зміг розрізнити, чи це був дійсно мій папка, чи це був Славік - мені в ту мить було усе одно, але мені захотілося притулитися усіма фібрами своєї душі, усім тілом до нього, і дарувати йому свою ніжність...
І він це впіймав. Він відчув це. Він зрозумів. І вчора сам, хоча і не уявляв мене своїм батьком а себе моїм сином - але саме так учора і захотів притулитися до мене...
І тому у мене зараз знову на очі підкочуються сльози. Мені треба іще трошки побути на самоті, помовчати. Але я дякую Тобі, Татуню, дякую, що Ти дав йому нарешті це зрозуміти. Дякую, Татуню... А мені хочеться поплакати трошки, мені зараз треба.
08:24, 14:05.2019
--- 14 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине-2 ---
14 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине-2
(Публикуется повторно. Согласно Конституции РФ, ЦЕНЗУРА ЗАПРЕЩЕНА)
* * *
Начало: http://proza.ru/2019/05/13/1484
* * *
..Ну, я вижу, Вы не только про Порошенко обо всём в курсе, но даже и про меня всё знаете. Что ж, буду ждать публикаций о себе! Интересно же узнать последние новости о себе, любимом. Давно я так не смеялся, как после Вашей шутки про Путина. Поэтому уверен, что Ваша следующая статья, посвящённая моей личности, будет не менее интересна и занимательна.
Успехов в творчестве, господин Веклюк!
Братислав Либертус Свидетель 13.05.2019 18:04
+
http://www.proza.ru/2018/12/25/431
Мирон Веклюк 14.05.2019 09:47
* * *
Рецензия на «Храм св. семейства П. Порошенко!» (Мирон Веклюк)
(http://proza.ru/comments.html?2018/12/25/431)
(прим.от 25.05.2019: вся следующая ветка дискуссии заблокирована)
Ну, тот факт, что Православная Церковь это проститутка, которая за деньги даёт всем, и делает им что им угодно - это давно не новость...
Поэтому воспевать на её фоне одного из её клиентов - вообще не вижу смысла. Потому что, справедливости ради, если начинать воспевать всех её клиентов - то проще воспевать саму проститутку.
Что же касается личности Порошенко - то вообще не вижу смысла привлекать к его персоне внимание публики. Лично мне он не интересен. А кому интересен - тот посвящает наблюдению за ним свою жизнь. Среди числа таких, посвятивших себя служению Порошенко - и Вы, господин Веклюк.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 10:35
+
Сударь, Вы пытаетесь оградить Порошенко от разоблачений и делаете это очень топорно. У меня сотни работ и всего-то парочка посвящена омерзительнейшему из людей - Порошенко. В России этой политической проститутке посвящаются передачи и на ЦТ, но отнюдь не для восхваления. Если я пишу о заразе, то токмо в профилактических целях. Не будьте Адвокатом дьвола, Либертус. Даже не под своим именем не следует им быть. Это отвратительно. Если я готов чему-то или кому-то посвящать свою жизнь, то это Подкарпатская Русь и мои близкие.
http://www.proza.ru/2016/02/18/745
Мирон Веклюк 14.05.2019 11:24
+
Оградить? Усралось мне. Лично я на стороне Савченко, поэтому на всех остальных политиков мне глубоко насрать. И от вашего Порошенко мне тошнит, когда он мелькает слишком часто. Поэтому - да, я за то, чтобы Порошенко оградить и изолировать, а желательно вообще замуровать и забыть. От**битесь от меня, пожалуйста, со своим Порошенко. Он мне глубоко неинтересен. Я - за Савченко. Надеюсь, моя позиция Вам ясна. Я на стороне Надежды Савченко, а это значит, априори против всех остальных. Поэтому я бы всех их оградил, изолировал, и замуровал. А не тратил на них своё драгоценное время моей единственной между прочим жизни. За**али вы все, меня, своим Порошенко. От**битесь от меня пожалуйста и не пихайте мне под нос своего Порошенко. Я надеюсь, я ясно выразился, и вопросов больше нет. Я не хочу слышать фамилию Порошенко. От слова вообще. И всех остальных фамилии - Ляшко, Тимошенко, Садовой, и кто там ещё - я слышать Не Хо Чу. И не суйте мне их под нос. Пожалуйста.
Я надеюсь, я ясно выразился. И вопросов больше не будет.
И кстати, если говорить вообще, то лично меня гораздо больше волнует судьба Карелии, потому что я карел, я этнический ливвик, я родился в Карелии, и поэтому больше всего насвете меня волнует судьба моего родного народа. А жизнь и страсти украинских политиков мне постольку-поскольку. Среди всех украинских политиков я выделил для себя только Надежду Савченко, и ей одной отдал свою симпатию. Но. Повторюсь: в глобальном смысле я живу для Карелии, а не для Украины. Украине я сочувствую, но она не моя родина. Моя родина - Карелия. Всё. Надеюсь, всё ясно. И дополнительно объяснять мне больше не придётся.
И да: поскольку я этнический ливвик, то я по религиозному убеждению шаман, а не христианин, поэтому христианство лично я ненавижу априори, и больше всего ненавижу Православие, потому что оно лезет в жопу без мыла, и на моей родине Православная Церковь ведёт себя так, словно это она здесь главная. Но посвящать ей опусы я не собираюсь. Я лучше докажу, чем хорош шаманизм, а не чем плохо Православие. Вот так и Вы со своим Порошенко: лучше бы предложили кого другого вместо него похвалить, чем бесконечно обсирать его. А то обсирать и критиковать нетрудно, а как предложить кого-то вместо него - так усрались. И кстати, насчёт Беларуси я не зря упомянул в прошлой рецензии, потому что там тоже многие критикуют его, обсирают стены надписями типа: "Долой Лукашенко с поста Президента!". Долойкать-то они долойкают, но кого они предложат вместе него? Неужели самих себя? И что, кто-то выберет в Президенты страны человека, который обгаживает стены ругательными надписями? Я сомневаю!
сь.
Поэтому у вас и не меняется нихера, и не изменится, покуда вы от бесконечной критики не перейдёте к конструктивным предложениям. Дебилов куски, а не нация.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 12:32
+
Это я к Вам пристал? Кто к кому заходит на страницу и юродствует. Я к Вам ещё не заходил. Вы русофоб и это не скрываете. Это единственная правда в ваших пасквилях. Но помните, что фобия - это страх, а потом уже ненависть.))
Мирон Веклюк 14.05.2019 13:51
+
Я к Вам зашёл всего один раз, и то случайно. Дальше меня уже пригласили Вы сами. Так что не надо мне тут приписывать, будто бы я Вас преследую.
И да, я русофоб, и этого не скрываю. И даже горжусь этим. И чего я боюсь, а что ненавижу - то не с Вами хочу обсуждать. Вы мне уже успели осточертеть, с Вашим Порошенко. Поэтому портить себе нервы ещё и по поводу Вашего любимого и мною ненавидимого русского языка - я тоже не собираюсь: мне осточертел ваш русский. Оставьте меня в покое. Будьте добры.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 14:36
+
Часть 3: http://proza.ru/2019/05/14/1226
--- 14 05 - Kizatavat-2. Маю повну сумку грошей! ---
Привіт, Татуню!
Маю добру новину, і хочу поділитися: мені щойно принесли моє замовлення: повні баули грошей...
Жартую. Насправді просто купив партію (12 шт) баулів, з малюнком "а ля повна сумка євро".
Замовити саме їх мене штовхнуло дві причини: по-перше, 3-го числа лікарня зачиняється на ремонт, і мене переведуть у іншу лікарню. А отже, мені апріорі потрібні баули, щоби упакувати свої речі. Хоча звісно, аж стільки баулів одночасно мені не треба, але хай буде про запас на майбутнє.
І по-друге, вибрати саме такий малюнок мене наштовхнуло пророцтво хіромантки Гульнаші, яка два роки тому, поглянувши на мою долоню, попередила мене, що я мушу змінити своє ставлення до грошей, бо інакше вони будуть зовсім близько, але пройдуть мимо... ("Вона напророкувала мені 90 років життя...": http://proza.ru/2017/05/24/2223). Отож, я замислився над її попередженням, і вирішив, що міняти ставлення до грошей треба починаючи з любові до візуальної картинки. А коли побачив ці баули - то зрозумів, що це ідеальний малюнок: якщо в мене будуть повні сумки грошей, то це аж ніяк краще свідчитиме перед Твоїми очима, що я готовий прийняти аж стільки грошей, якщо Ти мені аж стільки їх приготував, і лише чекаєш на той час, коли я перестану ними нехтувати, а почну їх цінувати і любити... Тому усі свої речі я упакую саме у них, - переклавши речі зі старих баулів, а старі складу і заховаю, хай будуть про всяк випадок на майбутнє.
Що я ще можу додати? Я радий покупці. Саме зараз і займуся перепакуванням речей.
До речі, позавчора я таки зайнявся пранням, і виправ та висушив більшу частину своїх речей. Ті, що тепліші - можна вже сховати, вони мені вже не згодяться аж до самої осені.
Дякую, Татуню! Дякую і за саме попередження, і дякую за те, що Ти когось надихнув зробити на баулах саме такий принт.
До речі, оскільки я мрію жити у Фінляндії, а у Фінляндії ходять саме євро, і це є єдина валюта країни - то апріорі, євро мені значно симпатичніші, аніж долари чи навіть гривні. Хоча - мушу визнати, що зогляду на Твоє попередження, я готовий полюбити вигляд і тих і інших фантиків. Якщо треба - то готовий. А що з цього вийде - побачимо! Цікаво ж скористатися шансом, якщо тобі його дають, еге ж? Отож, і я так подумав.
Ну все, Татуню, обіймаю, цілую. Твій Кар'ялонні.
13:02, 14.05.2019
--- 14 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Фаворит ---
Частина 1: http://proza.ru/2019/05/10/1123
Частина 2: http://proza.ru/2019/05/10/1647
Резюме: http://proza.ru/2019/05/11/1917
* * *
Отже, вирахувавши шляхом аналізу статистики, свого Улюбленого Невідомого Читача, я тепер за ним спостерігаю. Звісно, кожен день його номер міняється у бік зменшення, але це мені ніяк не заважає миттєво впізнати, що це він, Той Самий.
І зараз мені захотілося опублікувати окремим списком усе, що він читав протягом останніх десяти днів.
* * *
неизвестный читатель 139 13 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине
14.05.2019 07:16 авторская страница http://proza.ru/2019/05/13/1484
неизвестный читатель 139 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 1
14.05.2019 07:12 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/209
неизвестный читатель 139 13 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 1
14.05.2019 05:30 авторская страница http://proza.ru/2019/05/13/260
неизвестный читатель 139 13 05 - Kizatavat-2. Бог никогда не опаздывает
14.05.2019 05:29 авторская страница http://proza.ru/2019/05/13/1170
неизвестный читатель 139 13 05 - Kizatavat-2. Навалився сум
14.05.2019 05:25 авторская страница http://proza.ru/2019/05/13/1859
неизвестный читатель 139 10 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 7
11.05.2019 04:51 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1480
неизвестный читатель 139 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 2
11.05.2019 04:50 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1647
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 7
11.05.2019 04:51 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1480
неизвестный читатель 233 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 2
11.05.2019 04:50 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1647
неизвестный читатель 259 10 05 - Kizatavat-2. Если любишь - скажи
10.05.2019 20:23 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/796
неизвестный читатель 259 10 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1
10.05.2019 20:19 авторская страница http://proza.ru/2019/05/10/1123
неизвестный читатель 259 08 05 - Kizatavat-2. Семья с Неизвестным Читателем
09.05.2019 07:26 авторская страница http://proza.ru/2019/05/08/1743
неизвестный читатель 259 08 05 - Kizatavat-2. Про Отравляющий позитивизм-1
09.05.2019 07:15 авторская страница http://proza.ru/2019/05/08/2015
неизвестный читатель 259 07 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 6
07.05.2019 12:18 авторская страница http://proza.ru/2019/05/07/797
неизвестный читатель 259 06 05 - Kizatavat-2. Второй папка, или Мир слабых
07.05.2019 02:09 авторская страница http://proza.ru/2019/05/06/1043
неизвестный читатель 259 03 05 - Kizatavat-2. Он был моим и остаётся личным
04.05.2019 22:02 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/1125
неизвестный читатель 259 03 05 - Kizatavat-2. А ты мне нравишься
04.05.2019 21:47 авторская страница http://proza.ru/2019/05/03/769
* * *
Напевне, що далі буде...
13:31, 14.05.2019
+
неизвестный читатель 139 14 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Фаворит
14.05.2019 17:14 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/836
+
Частина 1Б: http://proza.ru/2019/05/20/1430
--- 14 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине-3 ---
Частина 2: http://proza.ru/2019/05/14/748 (заблоковано)
Частина 2: http://www.proza.ru/2019/05/25/561
* * *
...И да, я русофоб, и этого не скрываю. И даже горжусь этим. И чего я боюсь, а что ненавижу - то не с Вами хочу обсуждать. Вы мне уже успели осточертеть, с Вашим Порошенко. Поэтому портить себе нервы ещё и по поводу Вашего любимого и мною ненавидимого русского языка - я тоже не собираюсь: мне осточертел ваш русский. Оставьте меня в покое. Будьте добры.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 14:36
+
Вообще-то я русин. Мой родной язык - русинский. И я тоже болею за свою родину - Подкарпатскую Русь, которую нехристи-большевики переименовали в Закарпатскую область и передали Украине, предварительно низложив полноправную республику со своим гербом, гимном, знаменем и многовековой историей,самобытной культурой, языком до заурядного субъекта другой республики.
За свободою до Сибiру або заслання до Америки?
Мирон Веклюк
Після багатьох років важко взнати, чи має ця історія реальне підтвердження. Або вона так і залишиться красивою легендою. І все-таки я упевнений: вона настільки правдива, що має місце бути. Сталося все в достопам'ятному 1945 року, після звільнення Радянською Армією Підкарпатської Русі від венгеро-німецької окупації і подальшій її анексією СРСР. А розповів мені цю історію в моєму далекому дитинстві вельми гідна і шанована людина,житель селища Вільховатий, нині, на жаль, вже покійний Петро Данишек. Після узяття частямі Радянської Армії одного з населених пунктів – чи то Богдан, чи то Кваси, що на Раховщине,(до 1945г.восточная частина Підкарпатської Русі) молоденький офіцер тільки що відкритої комендатури зібрав місцеве населення в центрі містечка. Представившись народові, що зібрався, офіцер нашвидку розповів про структуру Радянської влади, про партійне будівництво, про свободи, що надаються, жителям великої країни. І тут же почав агітувати за створення в містечку. колгоспу! До агітації підключився той, що проїздив мимо на машині капітан – політрук якоїсь частини, і, судячи з усього, сибіряк. На користь колгоспів він приводив вельми «вагомі» аргументи. – Ось в Америці немає колгоспів – тому там і безробіття, страйки, убогість. Робочий клас пригноблюють до цих пір! І у нас в Сибіру раніше так було, поки ми не встановили Радянську владу. І не створили колгоспи. Після цього зажили без проблем! Ось так переконував горців проїжджий політрук.А вони, між іншим, відмітили, що російська мова з часів першої світової війни змінилася, змінилася і сама манера мови солдатів. Вона стала різкішою і гучнішою. Зникла минула статечність, з'явилися багато незнайомих слів. Лише потім горці взнали, що частенько це була ненормативна лексика. Закінчивши свої мови, офіцери запропонували ставити питання. Що із цього приводу думають присутні? Пауза затягнулася. Томливе мовчання порушив той, що вийшов з натовпу високий сивий, з довгими гуцулськими вусами дід: – Все це добре, пан офіцер, — сказав він, — але як же без худобини? Двір без худобини – сирота! Як діточок праці навчити? Без нього людині ніяк не можна. Де молоко для дітвори щодня брати? Корова – вона, пан офіцер, не лише сім'ю, але і всю останню живність в господарстві годує. Отже не всі захочуть віддавати своє добро – худоба і інвентар – в загальне користування, як ви говорите, в загальний казан. Ми завжди жили дружно, а тут почнуться розмови: хто чого і скільки вклав в колгосп,хто скільки отримав. Цього у нас зроду не було. Та багато хто просто не захоче розлучитися з власним господарством! Не до добра це. Бравий офіцер, парубок, видно, міський, розуміючий в сільській праці рівно стільки, скільки дід в партійному будівництві, в кишеню за словом не поліз: - А ви нам список складіть. Всіх, хто не захоче вступати в колгосп. Ми їх прямо до Сибіру відправимо! Ось там і навчимо свободу любити!!! Покачав дід сивою головою, оглядів своїх земляків, що раптом зажурилися , обернувся до офіцерів і спокійно, з гідністю відповів: – Навіщо ж до Сибіру? Ви їх до Америки відправте! Нехай вони там з голоду помруть! Люди поклонилися начальству і потихеньку почали розходитися. При цьому щось між собою впівголосу обговорюючи. Колгосп не вийшло, як можна створити його там, де немає ниви? Довкруги ліс і гори. Проте, колективне господарство було створене. Але автор ідеї про покарання неслухняних засланням до Америки валив ліс не в рідних Карпатах, а в далекій сибірській тайзі. Додому він так і не повернувся.
Мирон Веклюк 14.05.2019 16:38
+
Ви можете здивуватися, Мироне, але, хоча я не є етнічним українцем, і тим паче не є русином, бо я узагалі себе до слов'ян не причисляю, оскільки я рахую себе до прибалто-фіннів - між тим, я так само при нагоді говорю українцям про їхню дискримінацію лемків та гуцулів на Західній Україні, і наполягаю на рівноправ'ї. Хоча, коли мова заходить про українсько-російський конфлікт, то звісно, стаю на бік українців.
Я би хотів оволодіти лемківською мовою, але не маю співрозмовників, щоби її практикувати. Для чого то мені треба, якщо я не є русином? - спитаєте Ви. Я відповім так: Із почуття солідарності, бо я апріорі підтримую мовне питання малих народів великих держав. Бо я хотів би, аби і русини підтримували мій народ: ліввиків Карелії. Якщо усі маленькі народи об'єднаються у боротьбі проти мовної дискримінації - то разом їх узятих значно швидше буде почуто, аніж якщо кожен маленький народ боротиметься за самого себе. Це моя принципова позиція. Тому лемківською мовою я оволодів би із принципу.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 17:17
+
Братiслав, як тiльки я починаю розмову за русинiв, то мене починають проклинати украiнцi. Вони однi на всiм cвiтi не признали русинiв, а така нацiональнiсть iснуе в реестрi народiв cвiта. Вони влаштували этногеноцид для русинiв знищующи iсторiю, мову та iнше тисячелiтнього народа. Друкую вiрш-поэму про icторiю гуцулiв i русинiв середини 20-го столiття. (Не рахуйте русин за руських.)
Гуцульска iсторiя
Мирон Веклюк
(пiсенний текст)
Прилетіли чорні вісти
У гори Карпати.
Стали німці з совітами
Насмерть воювати.
Стали німці з совітами
Насмерть воювати.
А мадяри стали німцям
Дружно помогати.
А мадяри стали німцям
Дружно помогати
І гуцулів православних
На фронт забирати.
Оповила темна нічка
Ой, гори Карпати,
Та й став уряд тот, мадярський
Похоронки слати.
Тай став уряд тот із фронту
Похоронки слати.
А гуцули бiдовані
Над ними ридати.
Минула си тота война
Німці проiграли
А гуцули із катунів
Т’ хатi повертали.
І став уряд наш у Празі
Границі новити,
А Карпати благодатні
К Чехії ділити.
А Карпати благодатні
К Чехії ділити.
І гуцули бідовані
Стали лiпше жити.
Но недовгим щистьи було —
"Комітет" зблудивси
І без дозволу народу
В совiти просивси.
Стали нехристи – совіти
По селах ходити
Кому нахти, кому соли
Стали обіцьити.
Кому нахти, кому соли
Стали обіцьити.
І в гуцулів бідованих
Підписи просити.
Підписалиси гуцули
Й стали голосити.
З тих пір стали з совітами
У колхозах жити.
З тих пір стали з совітами
У колхозах жити.
І безплатно в своїх землях
На колхоз робити.
І безплатно в своїх землях
На колхоз робити.
І не мали повне право
До церкви ходити.
І не мали повне право
До церкви ходити.
І було заборонено
Діточок хрестити.
І було заборонено
Діточок хрестити.
Та на Різдво і Великдень
Мусили робити.
Та на Різдво і Великдень
Мусили робити.
Та так люди бідували
Шо не могли жити.
Та так люди бідували
Шо не могли жити.
І мусили на роботу
У Сибір ходити.
І тепер нелегко жити,
Но нема комуни…
Там де хочеш, там і робиш
Й платять коруни.
Скоро будем ліпше жити,
Бо нема совітів.
Куди хочеш, туди й їдеш…
По всім білім світі.
Автор: Мирон Веклюк. м.Рахiв.
Закарпатская обл.(Подкарпатская Русь)
Мирон Веклюк 14.05.2019 18:26
+
Що українці не визнають існування русинів - то я знаю. До речі, наскільки я знаю, русинів як такої нації не існує, бо і єдиної мови русинської теж не існує, - точно так само, як і карелів не існує, оскільки це поняття скоріше географічне, аніж етнічне. У Закарпатті живуть лемки, бойки та гуцули, крім того лемки ще живуть у Польщі та Словакії, далі у Словакії живуть бачвани, паннони та сотаки. Усі русинські мови звісно мають один єдиний мовний код: "rue" та "ry", але насправді кожен народ має свою власну мову або власний говір. І наскільки я знаю, то під сучасною русинською мовою мається на увазі саме лемківська мова, оскільки вона є найпоширенішою, або найрозвиненішою серед русинських мов, і саме її намагаються зробити єдиною для усіх русинських народів. Хоча насправді русинів як одної нації не існує, оскільки це скоріше географічне поняття, яке об'єднує декілька близькорідних народів, які живуть у Прикарпатті та Закарпатті. Власне, сама Русинія якраз на Карпатах і розташувалася, а Карпати між собою поділили Україна, Польща, Словакія, та Румунія. Наскільки я знаю, русини живуть в усіх перечислених країнах, окрім Румунії. Отож, не розумію, чому Ви, будучи лемком, називаєте себе русином, - як ніби позбавляючи свій власний народ окремого обличчя. От я, наприклад, ніколи не називаю себе карелом, оскільки слово "карел" - це географічне поняття, а не етнічне, а за етнічною приналежністю я ліввик. Тобто, я розрізняю географію та націю, а Ви ні. Як на мене, то те сором.
А чому Ви не пишете лемківською мовою? Якщо вона Вам рідна, і Ви живете там де народилися - то мусите мабуть нею володіти... В усякразі, я би залюбки оволодів нею, аби лиш був співрозмовник, який би мене навчив її. Я для цього навмисне вивчаю польську мову та сербську, оскільки вони мають певний відсоток спільної лексики з усіма русинськими мовами.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 19:25
+
(уся гілка дискусії була заблокована, тому на тому і обірвалася).
--- 15 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 3 ---
Часть 2: http://proza.ru/2019/05/14/335
* * *
...Объясню это на примере пощёчины. Когда женщина бьёт мужчину по щеке - то ведь за этим кроется на самом деле не желание сделать ему больно, или унизить его, а её желание прикоснуться к нему... То есть, на самом деле пощёчина есть на самом деле острым проявлением желания прикоснуться к другому человеку. Ведь обратите внимание: далеко не всякому мужчине в ответ на одну и ту же обиду женщина отвесит пощёчину, потому что к большинству мужчин она попросту побрезгует прикоснуться... А вот тому, кого любит - тому так врежет, чтобы посильнее было. Потому что на самом деле она именно этой пощёчиной пытается сказать: "Да обними же ты меня наконец, дурак, как же ты этого не понимаешь!"...
Поэтому - да: божья роса.
Братислав Либертус Свидетель 14.05.2019 07:59
+
Мне кажется, Вы немого подменяете понятия.
Вита чувствует к Вам не Обиду, а Неприязнь(недружелюбие, нерасположение, неблагосклонность): "малоприятный мне персонаж, точнее, не приятный вовсе".
И Вы это ещё раз подтверждаете, когда с восторгом восклицаете:"меня считают неприятным и мерзким..."
Другими словами, без монокля заметно, что Вы пытаетесь к значению понятия Неприязни на свой вкус присобачить совершенно иные оттенки Обиды.
И пословица "Ему ссы в глаза, а он - божья роса" здесь в самый раз).
Так говорят про людей, которые не испытывают чувство стыда, кого не смущает даже явное презрение, которые не считают нужным считаться с мнением окружающих, которых, в конце концов, невозможно переубедить даже неопровержимыми фактами.
Да, не всякому мужчине женщина может отвесить пощёчину, а тому, которого ненавидит. Емли же она любит и обижается - то просто плачет(рыдает).
Кроме этого, если женщина начинает протягивать к мужчине руки, то это явный признак того, что она его уже презирает, не считает Мужчиной, но тряпкой.
И мужчина, чтобы не запустить процесс превращения себя в женщину(тряпку) не должен допускать никаких пощёчин. Немало есть случаев, когда стервы укорачивали жизнь добродушным мужьям и даже доводили их до суицида.
Так что пощёчины - это явно не о любви, а, скорее, поползновение к некоторым извращениям, рассказ о госпоже и безвольном муже.
И нет, не божья роса)
Ирвин Котовски 14.05.2019 21:22
+
Ну а если еще точнее, то чувствую я усталость (от затянувшейся клоунады с персонажами) и разочарование. А по отношению к персонажам я не испытываю ничего. Имя персонажа - только подразумевание тематики и стиля опубликованных на Прозе произведений: под чьим-то именем "про Фому" пишут, под чьим-то - "про Ерему". Что интересно - читаю, что нет - нет.
Вита Дельвенто 15.05.2019 02:21
+
Доброе утро, Ирвин!
Мне нравится, что Вы хотите вести диалог. Вы привели свои аргументы - я приведу свои.
"Вита чувствует к Вам не Обиду, а Неприязнь(недружелюбие, нерасположение, неблагосклонность): "малоприятный мне персонаж, точнее, не приятный вовсе".
Да, всё верно. Но знаете, есть старинная русская поговорка: "Не по хорошу мил, а по милу хорош". Это что означает? Это означает, что влюбляются на самом деле не в приятных людей, а в совсем наоборот. А в тех, кто нравится всем - в тех не влюбляются, потому что они и не нуждаются быть любимыми, а нуждаются нравиться... Да, те которые любимы - они всегда "дебилы", "идиоты", и "малоприятные люди, а ещё точнее - совсем неприятные" ("Любовь зла, полюбишь и козла"). Но любят всегда именно их, а не тех, которые всего лишь нравятся. Когда человек всего лишь нравится - то о любви и речи быть не может на самом деле, потому что симпатия и любовь - это вообще кардинально разные понятия.
"И пословица "Ему ссы в глаза, а он - божья роса" здесь в самый раз).
Так говорят про людей, которые не испытывают чувство стыда, кого не смущает даже явное презрение, которые не считают нужным считаться с мнением окружающих, которых, в конце концов, невозможно переубедить даже неопровержимыми фактами."
Иными словами, так называют людей, которые не пляшут под дудку толпы, а имеют своё собственное мнение, а не то, которое им пытаются навязать.
"Да, не всякому мужчине женщина может отвесить пощёчину, а тому, которого ненавидит."
Ненависти как таковой вообще не существует. Потому что ненависть - это всего лишь обратная сторона любви. То есть, любовь - это медаль, а ненависть или расположение - это не более, чем манера проявлять своё неравнодушие: либо приятным способом, либо неприятным.
"Емли же она любит и обижается - то просто плачет(рыдает)."
Нет, если она любит и плачет - то на самом деле это всего лишь означает, что конкретно сейчас у неё нет настроения проявлять свои чувства через ненависть. Но погодите, она сейчас поплачет-поплачет, потом сцепит зубы, и скажет: "Ну погоди, я тебе покажу как надо мной смеяться и меня обижать!"... И вот тут она перевоплотится, и станет демонстрировать свою ненависть. А на самом деле - любовь, неравнодушие.
"Кроме этого, если женщина начинает протягивать к мужчине руки, то это явный признак того, что она его уже презирает, не считает Мужчиной, но тряпкой."
Полная чушь. Презрения как такового тоже не существует на самом деле, потому что презрение - это та же ненависть, только в более мягкой форме. То есть, как ни крути, а - ЧУВСТВО...
"И мужчина, чтобы не запустить процесс превращения себя в женщину(тряпку).."
Хо! А это уже пошла женская дискриминация. Вы себя сейчас выпендриваете над женщиной, называя всех женщин тряпками априори: только за то, что они родились в женском теле. И чего Вы добиваетесь этим? Я скажу Вам в глаза: Вы добиваетесь ненависти женщин к Вам. Потому что знаете, что "от ненависти до любви - всего один шаг". Хотя сперва будет казаться, что Вы попросту идиот, которому "ссы в глаза, а он - божья роса". И женщин это начнёт раздражать. Поэтому будут обращать на Вас внимание. Чёрный самопиар, который легко сделать белым, если потребуется.
"... не должен допускать никаких пощёчин. Немало есть случаев, когда стервы укорачивали жизнь добродушным мужьям и даже доводили их до суицида."
Это правда. Более того: мой отец был тем самым добродушным медведем, которому укоротила жизнь его жена (у меня никогда не повернётся язык назвать её своей матерью, поэтому я называю её Ольгой Ивановной, или просто О.И.). Из его смерти я сделал для себя некоторые выводы. И хотя я в душе точно такой же добродушный медведь как и он, потому что я весь в него - всё же, в целях собственной безопасности и сохранности своей жизни я предпочёл быть "неприятным и мерзким" в глазах женщин. То есть, не более, чем выглядеть. И знаете, моя тактика даёт определённые плоды: женщины-стервы отсеиваются, поскольку они нетерпеливы, вспыльчивы, и злобны. Остаются только самые терпеливые, и по-настоящему добрые, которые годами терпят мой несносный характер, и продолжают со мной диалог, несмотря на то, что я им неприятен. Почему они это делают? Очень просто: потому, что надеются, что со временем я, благодаря общению с ними, стану добрее... А уж, когда женщина вкладывает столько сил в общение с мужчиной - то будьте уверены: она любит. Если бы не любила - то диалог бы давно зачах. А мы с Виточкой знакомы уже пять лет (хотя лично она скажет, что на самом деле 15, поскольку была знакома со мной под моим другим аккаунтом. Но с конкретно Братиславом Либертусом она знакома пять).
"Так что пощёчины - это явно не о любви, а, скорее, поползновение к некоторым извращениям, рассказ о госпоже и безвольном муже."
Госпожа не бьёт своего раба своей собственной рукой, поскольку это означает прикосновение... Поэтому она бьёт его плёткой. История моего отца и О.И. - как раз этот случай. Спросите у Виточки: хотела ли бы она меня ударить плёткой? Она поперхнётся, поскольку ей вообще несвойственно насилие. Да и руками махать она тоже не приучена. За все пять лет она меня не ударила ни разу. А вот обнимать - обнимала... Значит, в тот момент я не был ей неприятен. Виточка не из тех людей, которые склонны дарить свои объятия каждому встречному. Вот Вам она их точно не подарит. А мне дарила. И это меня она называет "неприятным и мерзким", а Вас она никогда так не назовёт, хотя, ввиду моего замечания выше, Вы вполне заслуживаете такого титула. Но увы, Вам она мягко отвесит, что ей попросту с Вами неинтересно. Это максимум, на который Вы можете рассчитывать.
"Ну а если еще точнее, то чувствую я усталость (от затянувшейся клоунады с персонажами) и разочарование."
Твои чувства естественны, Виточка. Но не более, чем временны. И даже замечу больше: это чувство тобой овладело только после того, как мы с тобой поссорились и прекратили общение. Сколько времени прошло? Много времени. Я наблюдал за тобой это время: ты не нашла на замену мне ни одного собеседника, с которым бы ты вела такие же продолжительные диалоги, как со мной. Твои рецензии другим авторам похожи на плевки через силу: максимум в половину строки. Со мной же у тебя всегда длинные диалоги. Да, я тебе неприятен, мерзок, но со мной тебе всегда интересно. А все те остальные авторы - да, хорошие замечательные люди. Но тебе с ними неинтересно... Тебе с ними скучно, отчаянно скучно. Стоит ли удивляться, что ты сейчас испытываешь глубокую моральную усталость?... А всё потому, что я исчез на некоторое время. Но я пришёл. И диалог оживился.
Братислав Либертус Свидетель 15.05.2019 06:49
+
П.С.: Я извиняюсь! С Витой Дельвенто мы познакомились здесь на портале 26.10.2013, - то есть, 6,5 лет назад. Не пять.
Братислав Либертус Свидетель 15.05.2019 07:37
+
--- 20 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1Б ---
Частина "Фаворит": http://proza.ru/2019/05/14/836
* * *
Мабуть, це вже стало традицією: цікавитися статистикою Невідомих Читачів.
Публікую дані за останніх шість днів.
(Примітка: Читач 5 = колишній Читач 139).
* * *
неизвестный читатель 139 14 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Фаворит
14.05.2019 17:14 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/836
* * *
неизвестный читатель 315 15 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 3
17.05.2019 23:23 авторская страница http://proza.ru/2019/05/15/290
неизвестный читатель 267 14 05 - Kizatavat-2. Про Выборы-2019 в Украине-2
16.05.2019 11:14 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/748
неизвестный читатель 267 14 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Фаворит
16.05.2019 11:14 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/836
неизвестный читатель 267 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 2
16.05.2019 11:13 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/357
неизвестный читатель 267 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 1
16.05.2019 11:12 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/209
неизвестный читатель 267 14 05 - Kizatavat-2. Маю повну сумку грошей!
16.05.2019 11:09 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/801
неизвестный читатель 267 15 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 3
16.05.2019 11:09 авторская страница http://proza.ru/2019/05/15/290
неизвестный читатель 5 14 05 - Kizatavat-2. Про русинiв Украiни
15.05.2019 08:30 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/1226
неизвестный читатель 5 15 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 3
15.05.2019 08:28 авторская страница http://proza.ru/2019/05/15/290
неизвестный читатель 240 14 05 - Kizatavat-2. Неприятный персонаж. Ч 2
14.05.2019 23:29 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/335
неизвестный читатель 240 14 05 - Kizatavat-2. Прам-пам, пам-пам... Ч 1
14.05.2019 23:29 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/209
неизвестный читатель 5 14 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Фаворит
14.05.2019 17:14 авторская страница http://proza.ru/2019/05/14/836
* * *
Продовження буде...
20:00, 20.05.2019
Кар'ялонні
* * *
П.С.: 21.05.2019
Сьогодні Читач 62 - це вчорашній Читач 5:
неизвестный читатель 62 21 05 - Kizatavat. Чи мене захистиш...
21.05.2019 09:41 авторская страница http://proza.ru/2019/05/21/373
неизвестный читатель 62 20 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 9
21.05.2019 02:12 авторская страница http://proza.ru/2019/05/20/1523
неизвестный читатель 62 20 05 - Kizatavat-2. Статистика Невiдомих. Ч 1
21.05.2019 02:11 авторская страница http://proza.ru/2019/05/20/1430
неизвестный читатель 62 20 02 - Kizatavat. Пъять днiв офлайн. Олександр
21.05.2019 02:01 авторская страница http://proza.ru/2019/05/20/1639
неизвестный читатель 62 20 05 - Kizatavat. Хух, Оннелi на волi
21.05.2019 01:48 авторская страница http://proza.ru/2019/05/21/7
П.С.-2: 22.05.2019
Сьогодні Читач 19 - це вчорашній Читач 62
неизвестный читатель 19 22 02 - Kizatavat. Леночкiн, та iже з ним
22.05.2019 18:38 авторская страница http://proza.ru/2019/05/22/1284
неизвестный читатель 19 22 02 - Kizatavat. Листування з Оннелi
22.05.2019 16:37 авторская страница http://proza.ru/2019/05/22/294
П.С.-3: 23.05.2019
Сьогодні Читач 38 - це вчорашній Читач 19
неизвестный читатель 38 23 05 - Kizatavat. Листування з Оннелi-3
23.05.2019 19:56 произведения http://www.proza.ru/2019/05/23/884
неизвестный читатель 38 23 02 - Kizatavat. Листування з Оннелi-2
23.05.2019 07:20 произведения http://proza.ru/2019/05/23/259
--- 20 05 - Kizatavat-2. Две рецензии с Кошкиной. Ч 9 ---
Часть 8: http://proza.ru/2019/05/11/283
* * *
...Вот такая вот у тебя любовь, Кошкина. Если бы говорил и говорил твой мифический безымянный возлюбленный - то ему бы ты такого не сказала. А мне - можно. Потому что у тебя двойные стандарты, и ты - лицемерная вобла. Говоришь, что знаешь,как надо правильно любить, но в характере у тебя умения любить вообще нет. Всё твоё умение любить на самом деле сводится к стремлению держаться от своего мифического возлюбленного подальше, и желательно подольше с ним не разговаривать. Но ты это, конечно же, заворачиваешь в совсем другую обёртку: "Не навязывайся, не требуй, не проси, не жди". Всё со знаком равенства "Не".
А на деле - ты просто вобла. Вот и всё. Давай, закати глаза под лоб, и расскажи, как я тебе надоел, и когда же я уже наконец-то заткнусь. Своему мифическому возлюбленному ты бы такое не сказала, а мне - можно.
Братислав Либертус Свидетель 11.05.2019 06:27
+
Твой "разговор по душам" порой выходит сильно боком.
"Ты не задумывалась ли никогда, что и ты тоже, считая себя естественной, на самом деле всего лишь обыкновенная хамка?"
Я и есть хамка - с теми, с кем хочу держать дистанцию. И не скрываю этого.
"Мы то и дело, что ругались и осуждали друг друга. Точнее, осуждала меня ты, а я лишь подзуживал."
Напомню тогда уж. Для тех, кто любит хитрить.
Всё началось с того, что я оставила нейтральный комментарий к какому-то твоему тексту. Ты же прям с первых шагов набросился. И пойми тебя - почему? А просто так. Ты же у нас естественное хамло по отношению к любому человеку. И первые две недели я выслушивала этот бред - раненного человека или наглеца, уж не знаю.
"Все четыре года, что мы с тобой знакомы, ты меня всегда осуждала. И никогда не оправдывала, не сказала ободряющего слова."
Хорошее всегда забывается, правда? А помнится лишь то, где нас якобы недооценили.
"А между тем, когда мы с тобой познакомились, то мне было очень плохо, и очень тяжело. Настолько тяжело и плохо, что даже не хотелось ни с кем разговаривать. Ты никогда не интересовалась причинами, почему мне было тогда так плохо. Ты просто начала меня пинать. Не знаю, тебе наверное на тот момент было надо кого-то попинать, выплеснуть на кого-то своё плохое настроение."
Опять 48. Я, практически переступая через себя, вытерпела первую порцию ваших обид и недовольства жизнью. Вместо того, чтобы сразу попрощаться, а он теперь, видите ли, вспоминает, как его не обняли за три ушата грязи. Помогите ему, спасите!
Ведёшь себя "естественно"? Будь готов к такому же поведению в ответ.
"Когда мы преувеличиваем привязанность к нам наших друзей, нами обычно руководит не столько благодарность, сколько желание выставить напоказ наши достоинства"
М-да. Тяжёлый случай. Вот так перекрутить мои слова - могла только Кошкина. А между тем, я никогда не говорил о твоей привязанности ко мне."
Так не понять, видимо, мог только глупец. Обо мне тут и слова не было. Я говорила о ваших отношениях со Славиком и том, что ты себя всюду восхваляешь, а другие пусть в аду горят. Ты то у нас всегда молодец.
"Ты же ко мне заглядываешь в лучшем случае раз в год. Так себе: одариваешь подачками своего величественного внимания."
Я годами не захожу к людям. Они мне давно перестали быть интересны. Особенно выпрашивающие внимание.
"И обрати внимание: я от тебя любви не требую, я тебе её сам дарю. Сколько во мне есть - всю тебе. А ты не ценишь. Ты просто топчешь, без всякого зазрения совести."
Тот, кто любит об этом не кричит. Ты не любишь, а требуешь. Мне это тоже малоинтересно.
"Ты у нас святая! ты у нас непорочная, и вся такая правильная, что хоть икону пиши: вся в религии минимализма и скромности. А если копнуть глубже - то вобла воблой. Сухая, чёрствая, и бессердечная. Ты же ласковой быть не умеешь вовсе!"
По отношению к кому быть ласковой? Да, я по большей части сама по себе. И бессердечная тоже.
"Вся любит кого-то там далёкого и мифического, а всех остальных здесь людишек земных и внимания своего считает недостойными."
Мифических героев у меня тоже нет.
"Скажи что-нибудь по-оригинальнее, чем томно корчить из себя умирающую даму."
Умирающего изображаешь у нас ты. А у меня грядки.
"Скажи, вот если бы твой мифический возлюбленный писал текстА по 48 страниц - ты бы и ему тоже стонала в лицо, говоря: "Когда же ты уже заткнёшься!"?... Или для твоего возлюбленного у тебя существуют другие стандарты?..."
Я никого не люблю. На этой Планете нет Любви.
"И после этого ты имеешь наглость утверждать, что знаешь, что такое любовь, и как надо правильно любить?"
Я не утверждала, а всегда говорила, что люди что-то не то путают с так называемой любовью.
"Позволь, я тебе плюну в лицо. Да, совершенно не по-джентльменски."
Ты этим всю жизнь занимаешься. Это всё от великой любви, видимо. Только смотри, чтобы встречного ветра не было.
"Потому что у тебя двойные стандарты, и ты - лицемерная вобла. Говоришь, что знаешь,как надо правильно любить, но в характере у тебя умения любить вообще нет."
Кто у нас сейчас рассказал про себя, мы уже поняли.
"Давай, закати глаза под лоб, и расскажи, как я тебе надоел."
Ты уже всем надоел, даже сам себе.
Кошкина Виктория 20.05.2019 14:45
+
Уау. Я уж и не ожидал от тебя реакции. Но ты соблаговолила ответить попунктово даже - уоу, я это ценю.
"Твой "разговор по душам" порой выходит сильно боком."
Хотелось бы поподробнее о твоих страданиях.
"Я и есть хамка - с теми, с кем хочу держать дистанцию. И не скрываю этого."
Хух! Слава Богу (она это признала!). Ничего страшного. Главное, чтобы оставалась на связи. А дистанцию себе держи сколько твоей душеньке угодно. Лично я на это смотрю вполне спокойно. Хотя - если честно, то иногда мне тебя становится жалко. Чисто по-человечески, честно. Без обид. Действительно, по-человечески жалко. Если тебе интересно узнать подробности об этом - дай знать. Хотя тебе, скорее всего, гордость не позволит поинтересоваться. Что ж... И от этого мне тебя ещё жальче становится.
"Всё началось с того, что я оставила нейтральный комментарий к какому-то твоему тексту. Ты же прям с первых шагов набросился. И пойми тебя - почему? А просто так. Ты же у нас естественное хамло по отношению к любому человеку. И первые две недели я выслушивала этот бред - раненного человека или наглеца, уж не знаю."
Хм... Интересная версия. Но, впрочем, тоже заслуживающая иметь место. Спорить не буду. Действительно, так и было. Ты меня терпеливо пинала, а я ранено огрызался целых две недели. Всё верно. А спустя две недели мы поняли, что уже и привыкли друг ко другу. Во всякому случае, я к тебе точно начал присматриваться: что ж это за птица такая, что целых две недели терпеливо выносит моё злобное хамство. Честно, даже интересно стало. А это как-то само собой начало довольно скоро успокаивать. Вот так и влюбился. Если бы не терпела столько времени - то даже и не обратил бы внимания, кто там был. Потому что до тебя было много жаждущих моей приятной компании, но резко отрёкшихся от меня, когда моя компания перестала быть приятной. Я сперва был уверен, что ты из тех же нежных барышень. А оказалось -закалённая. И это заинтересовало. Потому что едва ли не в первый раз такое вижу Чудо. В одном ряду с тобой поставлю разве что ещё одного человека: Эльви. Она меня знает с 2012-го, когда я ещё был приятен. А неприятным я стал как раз в 2015-м, когда мне пришлось бросить творчество.
"Хорошее всегда забывается, правда? А помнится лишь то, где нас якобы недооценили."
Ладно, не сердись. На самом деле хорошее тоже помнится. Одно лишь то, что ты столько лет терпишь мой скверный характер - уже само по себе подвиг, правда. Без всяких подколов. И я это ценю, между прочим. Все другие давным-давно меня забанили, отправили в свои ЧС, и что там ещё. Короче, попрятались от меня, аки ромашки в дождливый вечер.
"Опять 48. Я, практически переступая через себя, вытерпела первую порцию ваших обид и недовольства жизнью. Вместо того, чтобы сразу попрощаться, а он теперь, видите ли, вспоминает, как его не обняли за три ушата грязи."
Между прочим, я как раз и рассчитывал на то, что ты сразу же попрощаешься со мной. Но не тут-то было.
А рассчитывал на то, что ты попрощаешься со мной как можно поскорее именно по той причине, что не хотел снова кого-то развлекать приятными беседами. Потому что мне остое*лось, что я месяцами а то и годами стелюсь бисером, а чуть что не так - и меня сразу же и забывают. А я успеваю привязаться к человеку, силы трачу. В общем, кисейные барышни, которые морочат мне голову, требуя побольше бисера - меня попросту остое*ли. Поэтому я всех кисейных выпроваживаю сразу. А до встречи с тобой я думал, что кисейные абсолютно все. А значит, и не стоящие моего внимания. Потому что я хочу быть самим собой, а не лакеем пожизненно.
"Ведёшь себя "естественно"? Будь готов к такому же поведению в ответ."
А я разве возражаю? Я именно за это тебя и полюбил и оценил, между прочим. За то, что с характером. Я люблю таких. Жалко, что редко такие встречаются. Очень редко. Даже крайне редко, к сожалению. Приблизительно раз или два на всю Российскую Федерацию. И жалко, что очень далеко от Карелии.
"Когда мы преувеличиваем привязанность к нам наших друзей, нами обычно руководит не столько благодарность, сколько желание выставить напоказ наши достоинства"
М-да. Тяжёлый случай. Вот так перекрутить мои слова - могла только Кошкина. А между тем, я никогда не говорил о твоей привязанности ко мне."
Так не понять, видимо, мог только глупец. Обо мне тут и слова не было. Я говорила о ваших отношениях со Славиком и том, что ты себя всюду восхваляешь, а другие пусть в аду горят. Ты то у нас всегда молодец."
Вот в этом месте у меня разинулся рот от изумления. Со Славиком?... А он-то тут каким боком, я не пойму?... Тем более, что мы целых 10 лет вообще никак не сообщались. О какой привязанности может идти речь?... А впрочем... Может, ты и права. Оно знаешь, с годами друзья юности ценятся дороже, чем новые знакомые. Так что вполне может быть.
"Я годами не захожу к людям. Они мне давно перестали быть интересны. Особенно выпрашивающие внимание."
Не знаю, кто там у тебя выпрашивает внимания, - вероятно, это не на этом портале, потому что я не заметил, чтобы кто-то у тебя его тут клянчил. А кроме меня, к тебе никто и не заглядывает, между прочим. Да и мне ты тоже не можешь ничего подобного инкриминировать. Если можешь - то приведи цитату, хотя бы одну.
"И обрати внимание: я от тебя любви не требую, я тебе её сам дарю. Сколько во мне есть - всю тебе. А ты не ценишь. Ты просто топчешь, без всякого зазрения совести."
Тот, кто любит об этом не кричит. Ты не любишь, а требуешь. Мне это тоже малоинтересно."
Требую?... Хм... Я попробую на досуге посмотреть на себя как бы со стороны, твоими глазами. Вдруг и увижу требования. Хотя лично я считал, что доселе попросту предлагал тебе своё внимание. Впрочем, если ты мои предложения внимания тебе считаешь требованиями - то это уже паранойя, Кошкина. Я тобой интересуюсь, я слежу за твоими публикациями, и вникаю в твои внутренние переживания, стараясь тебе помочь чем могу. Вот и всё. А ты это уже расцениваешь чуть ли не как изнасилования. Интересная ты, Кошкина... Никогда бы не подумал, что и такие бредни тоже ютятся в твоей голове. Ты меня даже удивила своими откровениями на этот счёт.
"По отношению к кому быть ласковой? Да, я по большей части сама по себе. И бессердечная тоже."
Вот-вот! Была бы сердечнее - давно бы от меня сбежала. А с другой стороны - разбежались как раз бессердечные, у которых ни капели сочувствия не нашлось к моему плохому расположению духа. А ты - как-никак, всё-таки нашла в себе достаточно снисходительности,чтобы меня вытерпеть... Так что не ври, Кошкина. Потому что я все годы знакомства с тобой убеждён, что в тебе-то как раз сердечности будет побольше, чем у всех кисейных барышень вместе взятых... Только ты наверное показывать её не умеешь. А впрочем, если бы не показала в первые две недели нашего знакомства - то я бы и не разглядел. Но ведь разглядел же. За это и полюбил. За то, что в тебе сердечность подлинная, глубинная, а не показная.
"Мифических героев у меня тоже нет."
А кто есть? Реального тоже нет никого. Не считая меня, конечно же. И кстати, по-моему, я у тебя самый реальный в твоём окружении среди всех твоих знакомых, - даже несмотря на то, что я виртуальный.
"Умирающего изображаешь у нас ты. А у меня грядки."
Эх... Вздыхаю... Понимаю с сочувствием, и всё-таки, если честно, завидую... Потому что я тоже хочу себе грядку, хотя бы одну, хотя бы крошечную, на подоконнике. А мне нельзя.
"Я никого не люблю. На этой Планете нет Любви."
О! УзнаЮ прежнюю Кошкину: в стиле минимализма и самоотречения. Видимо, пора закупать чай с кардамоном, ибо запасы, гляжу, истощились.
"Я не утверждала, а всегда говорила, что люди что-то не то путают с так называемой любовью."
Если ты знаешь, что именно путают с любовью - то наверняка, знаешь, что такое настоящая любовь... Делись рецептом.
"Позволь, я тебе плюну в лицо. Да, совершенно не по-джентльменски."
Ты этим всю жизнь занимаешься. Это всё от великой любви, видимо. Только смотри, чтобы встречного ветра не было."
Встречных ветров не боюсь. И вообще, я за естественность и равноправие, если честно... Потому что до смерти надоели фальшивые манеры и искусственная воспитанность.
"Давай, закати глаза под лоб, и расскажи, как я тебе надоел."
Ты уже всем надоел, даже сам себе."
Ошибаешься. Себе я нисколько не надоел. Если бы надоел, то и жить бы надоело. А я как раз наоборот, во вкус входить начинаю... И между прочим, отчасти благодаря тебе. Даже львиной частью, если быть честным.
Братислав Либертус Свидетель 20.05.2019 20:53
+
Диалог можно продолжить здесь: http://proza.ru/2019/05/20/1523
Братислав Либертус Свидетель 20.05.2019 20:58
+
--- 20 05 - Kizatavat-2. Пъять днiв офлайн. Олександр ---
Привіт, Татусю.
Ось я нарешті і онлайн. П'ятнадцятого числа вдень у мене перестав працювати роутер, довелося написати смс Олександрові Назаренко, який мені цей роутер налагодив 25-го квітня, і потім іще 5-го числа допоміг вирішити ідентичну проблему, що і цього разу. Не знаю, як у нього це виходить, але у мене не виходило, - хоча нібито я робив точно те саме, що і він.
Попили чаю удвох, трошки познайомилися. Я наполіг, щоби він лишився і трошки про себе розповів. Схоже, ми трошки подружилися. Хоча я до нього досі на "Ви", а він до мене вже на "ти". І навіть у останній смс-ці до мене вставив сумного смайлика (написав мені, що раніше понеділка не зможе до мене зайти, - а я писав йому у п'ятницю). Кумедно... Адже ми з ним майже не знайомі, бо до цього бачилися усього лише двічі. Але мені захотілося з ним подружитися. І схоже, що він не проти.
Повідомив йому, що через два тижні мене переводять у іншу лікарню. А він сказав, що у цих краях (на Баварії) буває приблизно двічі на тиждень. Пообіцяв зазирати до мене на чай. Поцікавився, як часто мене провідують. Я відповів відверто: що він провідує мене значно частіше за усіх, хто у мене буває, враховуючи і волонтерів також. Він сказав, що зазиратиме.
Був кумедний момент. Щось ми говорили про роутер, про причини, що з ним. Я написав йому: "Я думаю, що він навмисне зламався, щоби ми з Вами частіше бачилися. Інших причин не бачу". Він всміхнувся у відповідь: зрозумів мій жарт. А потім коли знов повернулися до теми наступної зустрічі - то я написав: що мій роутер сам призначить нам зустріч. І він знов усміхнувся, і дав зрозуміти, що не проти.
До речі, коли я писав йому смс-ки, то ми обговорювали ймовірні причини виходу з ладу мого роутера, і він висловив припущення, що причина у тому, що вилка зарядного затонка і закоротка. Я попросив його купити мені або нове зарядне, або тройник, який підійде для мого наявного зарядного, або те і інше. Але він не купив, і мені прямо сказав, що якщо би він купив і проблеми з моїм роутером вирішилися би раз і назавжди - то причини заходити до мене у гості самі собою би зникли, а він навпаки, сподівається, що причини побачитися ще будуть. І я всміхнувся у відповідь: мені було приємно це чути.
Взагалі, мені Олександр з першої нашої зустрічі одразу сподобався. Він такий затишний, такий спокійний... І навіть, викликає якесь почуття ніжності до нього... Такі люди рідко мені зустрічаються узагалі. І це при тому, що він і не намагався мені сподобатися, і навіть не думав про це, бо прийшов просто допомогти налаштувати мій роутер, і був увагою повністю у тому роутері. І потім я на прощання попросив у нього номер мобільного про всяк випадок, і він дав. А він у відповідь записав собі мій.
Сьогодні, коли ми чаювали, я запропонував йому мед до чаю. Він сказав, що не любить мед. Я здивувався: "Як можна не любити мед?"... Він здвигнув плечима і усміхнувся. Я поцікавився: "А що Ви любите? Із солодощів маю на увазі". Виявилося - гіркий шоколад. Я був у захваті: я теж обожнюю гіркий шоколад. А ще виявилося, що ми обидва любимо зелений чай з жасміном. І обидва нічого не розуміємо у бухгалтерії (його дружина бухгалтер). І ще одне спільне виявилося: ми обидва зареєстровані на Фейсбуці, але насправді там майже ніколи не буваємо, бо зазвичай спілкуємося через е-майл. Я написав йому свій емайл, він сказав, що запам'ятав його.
Він особливий. Мені хочеться посміхатися, коли я думаю про нього.
Перші два рази, коли він був у мене, я звернув увагу на його внутрішню доброту. Ця доброта у ньому якась гола, на рівні підсвідомості. Мені було цікаво за ним спостерігати, особливо у першу нашу зустріч. Він почувався розкуто, і на мене не звертав уваги, бо був зайнятий роутером. Але сьогодні він явно був увагою на мене, і я тепер відчув, що він трошки соромиться і ніяковіє у моїй присутності.
Домовилися, що він купить для мене лампочку (у мене у бра якраз перегоріла лампочка), і зазирне до мене на днях. Показав йому, яку треба. Ось і привід знайшовся зайти до мене іще раз... Всміхнувся, бо згадав ще одну деталь: Коли я написав йому, щоби він купив дві лампочки, щоби було про запас - то він сказав: "Якщо куплю дві, то не буде причин зайти іще раз. Тому куплю лише одну". І я всміхнувся у відповідь: "Гаразд".
Потиснули одне одному руки, і попрощалися. Прощання було довгим: ми кілька разів тиснули одне одному руки, говорили "До побачення", потім на прощання щось додавали, і знову тиснули одне одному руки і прощалися... До речі, у нього дуже тендітна долоня, приємна на дотик... Я мимоволі звернув увагу, і відмітив про себе.
Думаю, що подружимося. В усякразі, сподіваюся, що надовго.
21:55, 20.05.2019
Кар'ялонні
--- 20 05 - Kizatavat-2. Хух, Оннелi на волi ---
Хух!
Щойно зазирнув у пошту, і побачив, що Оннелі ще 11-го числа відповіла на мій лист, написаний 9-го. Ну, я радий, що вона вже на волі. Значить, Надію Савченко можна вже не діставати цим питанням (я з 27-го квітня щоденно шлю їй один і той самий лист на пошту ВРУ, і вимагаю, аби вона її знайшла. А тепер вона і сама знайшлася, значить, можна цей пункт зняти).
А я сподівався, що вона на волі. Не знаю, чи була вона тут у моїй Сповідальні, але я сподівався, що і вона теж була тут і читала. Хоча і писав переважно про Славіка, і писав, що припускаюся такої версії, що отой Улюблений Читач це він. Насправді не був упевненим, що то він, бо мав ще версію про Оннелі. Але оскільки припускався, що вона ув'язнена, то припускався, що дійсно Славік.
Насправді ж, хоча писав переважно про Славіка, то про Оннелі теж не забував, і думав про неї. Просто не знав, що писати. Та і дійсно, що писати? Я навіть зараз не знаю, що писати. Люблю її, хоча вона і дурепа. Але вона моя. Для мене головне слово "моя". Але ж дурепа.
Написав їй листа, і щойно відправив. Не знаю, чи була вона тут чи ні. Я взагалі не знаю, хто то був, той Читач. Писав "Славік", але насправді стріляв у небо. Бо насправді мені абсолютно усе одно, хто то був насправді. Хоча і цікаво, звісно. Але різниці нема. Дійсно, принципової різниці нема. Бо хто би то не був, а я би усе одно писав те саме, і був би самим собою. Писав би що перше прийшло на розум. Бо тут я пишу листи Богові, а не людям. А люди - кому цікаво - можуть лише підглядати. Якщо їм цей вуайєризм приносить користь - то хай підглядають. Для того і пишу. Хоча і не тільки для цього.
Хух. Але я радий, що Оннелі на волі, і що вона тепер на зв'язку. Виявилося, що сторінку у ФБ видалило СБУ, а у ВК - вона сама. Це вже легше. А то я не люблю, коли люди зникають без вісти. Бо я по собі знаю, що таке без вісти зникати: сам зникав, і не було кому мене шукати... І хоча я не мама Оннелі, щоби бути у курсі, де вона - все одно я не можу робити вигляд, ніби мені усе одно: куди зникла людина. Бо я сам зникав. І хотів, аби мене бодай хтось шукав. Але шукати не було кому...
Хух. Ну, я радий, що не так усе трагічно і погано, як я вже собі накрутив. Бо я був готовий уже припуститися найгіршого варіанту. У цьому непередбачуваному світі ніколи не знаєш, який варіант кепських справ очікувати: чи лайт, чи з обтяженими наслідками.
Хух. Мені дійсно стало легше. Дурепа моя на волі, і я би їй чесне слово, всипав би по сраці. Ніби доросла людина, а у голові срач, мов у п'ятилітньої дитини.
Хух, хух. Відпускаю, відпускаю. Дихаєм глибоко. Тату.... Татусю, поможи. Поможи, Татусю. Поможи...
Почуваюся втомлено. Хоча в цілому я задоволений результатами молитов цього циклу. Хоча і не цілком. Не цілком...
Не знаю, що іще додати. Усе нібито сказано, що хотів. Очікую на результати. Очікую на обіцяне...
Хочу у Фінляндію. Вчора та сьогодні цілий день слухав пісні Антті Туйску. І ще найшло натхнення нарізати рингтонів з його пісень. Порізав усі, що були. Результатами задоволений. Коли куплю новий мобільний телефон, то обов'зково закину туди їх, і буду слухати.
Так, останні кілька днів значно більше думав про Фінляндію, аніж про будь-кого з людей. Бо настало літо, мені душно, і мені пече шкіра від тепла. Мушу вдягати на себе мокрий гольф, аби не попекти плечі. Фінляндія... Суомі... Я смакую на язику фінські слова, і облизую губи. Вони мені як солодке морозиво... А поділитися немає з ким. І тому мені сумно.
Ось такі справи... І, до речі, вже цілу хвилину, як настало завтра.
00:01, 21.05.2019
Кар'ялонні
--- 21 05 - Kizatavat-2. Чи мене захистиш... ---
Привіт, Тату. Доброго ранку Тобі і мені, коханому.
Вчора опублікував на Новинках текст пісні "Чи мене захистиш" (http://proza.ru/2019/05/20/1541). А тепер хочу написати про нього.
Отже, 19-го числа вранці мені захотілося послухати російську естраду на моєму диску. У мене її багато неслуханої накопичилося протягом останніх декількох років: я не слухав її, а просто скидував і скидував усе, що траплялося під руку, з думкою: "Потім колись послухаю". Потрапляла та музика до мене різними шляхами, але переважно з чужих флешок, і тільки зрідка скачував щось десь звідкись по чужій рекомендації. Отак і накопичилося 35 ГБ однієї лише російської естради (в тому числі і кліпи). А тепер потроху розбираю, і щось видаляю, а щось лишаю. І вранці 19-го числа (тобто, позавчора) мені влетіла у вухо пісня Валерії "Оправдаешь ли ты".
Вона мені так влетіла у вухо, що навіть захотілося переписати слова на слух, а потім зробити пісенний переклад на українську. І як на мене, то переклад виявився навіть яскравішим, аніж сам оригінал, оскільки подібний до теплого вина, яке від доторків людських рук лише розкрило свої пахощі...
Коли слухав ту пісню, то думав про Славіка. Адже, це він у нас майстер засуджувати усіх і за усе підряд. А от чи здатен він виправдовувати когось, знаходити для когось слова виправдання та слова захисту від чужого осуду?... Захотілося словами цієї пісні спитати у нього, прямо у лице (тим паче, пам'ятаючи ніч на 25-е лютого):
Чи мене захистиш?
Інших захисту не потребую.
За помилки мої,
І за пошуки втілення мрій...
У солодкому сні,
Мов садку, що трояндами п'янить,
Нахилившись до мене вночі,
Чи мене захистиш?...
Хочу попросити Оннелі озвучити цю пісню. Можливо, вже сьогодні побачить мій вчорашній лист, і відповість. І коли відповість, то напишу про цю нову пісню. Буде цікаво її почути у її виконанні.
Так, я засуджую Славіка. Я продовжую його засуджувати. За його ж осуд. Мені би дуже хотілося спитати йому у лице, словами цієї пісні: а чи здатен він когось захищати. Спитати у всіх на очах, і щоби очі усіх були звернені до нього так само, як і мої: "Чи мене захистиш?..." Бо досить уже поводитися як христонутий ідіот, пора вже дорослішати, і пора усвідомити, що Кохання - це і є Бог. Що Коханню треба поклонятися і молитися, а не кричати про якісь дебільні принципи святості та збоченої правильності: кому кого кохати правильно, а кому кого ні (а серцю не накажеш, між іншим, але у Славіка очевидно усе під контролем? Саме тому й очі пусті, мов у мерця, що у нього навіть Бог у вуздечці ходить)... А між тим, у Біблії прямим текстом написано, що серце треба відкрити: для того, щоби у нього увійшов Бог. Для кохання серце треба попросту узяти і відкрити. А він що? Шарахався, скільки його пам'ятаю.
До речі, згадалося, що колись (рівно 5 років тому) я написав слова пісні "Кумир Любовь" (http://proza.ru/2014/08/27/208). Там приспів:
У всех - один кумир: Любовь.
Мы поклоняемся кумиру,
Стремимся в Царствие Её,
Её рабами стать!
Читаем Библию её,
И между строк ответы ищем:
Ах, как найти дорогу к Ней,
Как в Рай попасть.
Так, християни люблять повторювати, що Бог це Любов, але що Любов це і є Бог - їм невтямки, для них це не одне і те саме. Коли говорять: "Бог це Любов", то починають нести ахінею, сповнену осуду, а коли говорять: "Любов це Бог?" - то тут же кричать: "Фу, фу!"...
Але я не це хотів написати. Хотів написати про інше: коли я працював над перекладом пісні ("Оправдаешь ли ты"/"Чи мене захистиш"), то звернув увагу на одну деталь: що ця пісня за змістом та характером дуже схожа на мою пісню "Нічний романс" ("Ночной романс": http://www.proza.ru/2013/10/21/1082, http:///www.realmusic.ru/songs/1350696).
Ось, власне, саме про це і хотів написати. Дуже люблю цю пісню. І з сумом та жалем ностальгії згадую про ту ніч, завдяки якій вона і була написана... Якщо ці дві пісні поставити поруч - "Ночной романс" и "Оправдаешь ли ты" - то картина складається приголомшлива... І саме це мене і вразило, коли я перекладав її на українську мову. Саме це мене і вразило... І сподобалося. Викликало захват. Аж до стриманого дихання, коли глибоко вдихаєш повітря, і боїшся видихнути... Бо це Еврика, як Янь та Інь, які знайшли одне одного та переплелися...
Ось, саме це і хотів написати. Дякую Тобі, Тату.
07:42, 21.05.2019
Кар'ялонні
--- 22 05 - Kizatavat-2. Листування з Оннелi ---
05:51. Привіт, Тату.
Сьогодні ліг пізно, аж опівночі, і потім ще довго не міг заснути, бо чув у голові усі пісні Антті Туйску. Не одразу, але зрозумів, що це Славік іх слухає, а я слухаю те, що слухає він... А він їх слухав, бо взнав, що їх слухав я, бо Туйску мій улюблений співак. Тепер голова мов колокол, і очі мов абрикоси, бо я не виспався. Ось такий ранок...
Отже, ми вчора поновили спілкування з Оннелі у листах через емайл, і проговорили в основному про Славіка: я їй розказав, що відбувалося у моєму житті протягом того часу, поки ми з нею не спілкувалися останні три місяці. А вона коротко розповіла про себе. Потім я зрозумів, що вона так стисло пише про себе через те, що нас читає СБУ. Хоча ми і раніше, до її арешту знали, що СБУ нас читає, але тепер вона напружилася, бо знає, що їй світить ув'язнення строком на 3 роки, якщо вона у листах до мене ляпне щось не те. Хоча в цілому, ми вже звикли, що нас читають. І особисто мене це ніяк не напружує. більше того: ми з нею вже давно домовилися, що в основу майбутнього фільму про мене увійде наше з нею листування. Отож, ми не стільки спілкуємося, скільки я безкінечно даю їй інтерв'ю.
А оскільки ми вчора проговорили в основному про Славіка, який виявився ключовою фігурою мого посту "Кіжатават", то я хочу наше листування (точніше, частково) опублікувати тут.
Отже, поїхали:
* * *
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 9 тра, 16:20
Щойно зазирнув на сторінку Народу.І.Уа, і побачив, що у Вашу скриньку заходили чотири дні тому. Прикладаю скриншот.
Напевне, це були не Ви, а СБУ, - але, принайні, Ви усе одно прочитаєте цей мій лист, рано чи пізно.
Хочу повідомити, що я пишу Надії щоденно один і той самий лист, в якому прошу її, щоби вона Вас знайшла,- бо побачив, що обидва Ваші аккаунти (на ФБ і ВК) щезли, і що їх закрили не Ви, а адміністрація цих соцмереж. Лишився тільки аккаунт на Ютубі, але там тихо. Отож, про Інну Званцеву тепер дуже тяжко знайти будь-яку згадку в усьому інтернеті - не рахуючи, звісно, існування фільмів на Ютубі, та моїх пісень. В усьому іншому Інну Званцеву з інтернета як язиком злизало, як ніби вона ніколи і не існувала. Звучить моторошно. Усвідомлювати страшно.
Тому я пишу щоденно Надії тепер, - оскільки вона тепер на волі. Хоча звісно, що вона там страшенно зайнята біганиною по кабінетам. Але буду уперто їй писати доти, доки не зверне увагу на мої листи. Бо рано чи пізно, але вона зазирне у свою скриньку Верховної Ради. І я примушу її згадати про Вас, і примушу її знайти Вас та звільнити, де б Ви не були. Тим паче, що я перед Вами у боргу: я не забуваю добро, зроблене для мене, і для мене це питання честі: відповісти взаємністю. Колись Ви виручили мене, тепер я роблю усе від мене залежне, аби виручити Вас. Хоча я і сердитий на Вас трохи. Бо ми з Вами явно не договорили.
Я не знаю, коли Ви прочитаєте цього мого листа. Але чекатиму відповіді не на цей емайл, і навіть не на телефон, а чекаю на Вашу особисту появу на порозі моєї кімнати. Бо це єдина відповідь, яку я хочу отримати: упевнитися, що Ви точно на волі, і що ніхто мені не пише замість Вас.
Серджуся, але кохаю так само незмінно.
Ваш.
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 11 тра, 13:38
Доброго дня, Кар'ялонні!
Побачила пропущений виклик від Вас і вирішила перевірити цю пошту. Інтернет підключу з дня на день, поки що пишу з маминого старого телефону. У мене все нормально, не пераживайте, будь-ласка. Довго не вдавалося влаштуватися ні на яку роботу, пройшла більше десятка стажувань, але всюди в останню мить відмовляли. Співпадіння чи чиєсь "добре слово", не знаю. Ну зараз вже влаштувалась, тому сподіваюся, що зароблю на новий ноутбук і телефон і буду знову на зв'язку. Сторінку у фб мою тоді заблокували, а з Вк я сама видалилася. Надії не пишіть, будь-ласка про мене, думаю у неї справ і так вистачає. Шкода, що з Ольгою та Євгенієм не можу досі зв'язатися, вони певно думають,що я їх здала або просто злякалася. А я банально не маю зв'язку. А до Вас приїду обов'язково як тільки отримаю зарплату. У мене ж Ваша картка Ощадбанку, треба Вам віддати. Я щодня переживаю чи є у Вас інтернет, бо Ви ж не зможете комусь картку дати і купити поїсти, раптом що.
Як Ваше здоров'я? Ви в тій же лікарні?
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 20 тра, 23:14
Хух! Ну, слава Богові, Ви на волі. Значить, Надії можу вже не писати про Вас, і не вимагати, аби вона Вас відшукала. А то я не люблю, коли люди пропадають без вісти. Навіть якщо я на них серджуся.
А я на Вас довго сердився. Відпускати гнів почав тільки зовсім недавно. І то, завдяки подіям астрального характеру, якщо для Вас це щось говорить. Бо в реальному житті мало що помінялося. В принципі, все на місці.
"Довго не вдавалося влаштуватися ні на яку роботу, пройшла більше десятка стажувань, але всюди в останню мить відмовляли. Співпадіння чи чиєсь "добре слово", не знаю."
Ні, не співпадіння. Пам'ятаєте наші останні смс 19-го лютого? Я тоді Вам написав, що знаю свою силу. Я гнівався на Вас, а коли я гніваюся на когось, то хочу чи ні, але у тієї людини починаються неприємності. Якщо дуже сильно гніваюся - то і неприємності так само сильні. Перед тим, як Ви мені написали, що Вас забрало СБУ, я був у гніві на Вас скажено, аж до смерті. Я був страшенно лютий на Вас. А потім коли Ви написали, що Вас забрали - то тим самим нібито (підсвідомо) попросили моєї допомоги. І моя лють на Вас стала слабшою. Хоча я ще гнівався на Вас довгий час потім, але вже не до смерті, вже не так люто як перед тим. Але продовжував гніватися. Тому природньо, що Вас випустили, але з роботою не складалося. А останнім часом мені вдалося побороти мій гнів. Узяти владу над ним. І завдяки цьому і у Вас з роботою нарешті склалося.
Звісно, можна думати, що це все співпадіння. Але я точно знаю, що це не співпадіння. Бо таких "співпадінь" у моєму житті було купа і помимо Вас (а я живу вже давно на світі). Я Вам розповідав уже, що завдяки моїй силі (відьомській, давайте начистоту називати речі своїми іменами: я потомственний відьмак, бо я шаман від природи, тим паче за національністю ліввик),- завдяки моїй силі навіть помирали ті, хто мене ображав. І авжеж, коли я гнівався на когось, то у тих людей, на кого я гнівався, ставалися різні неприємності: то раптом скажені собаки напали і покусали, то пожежа почалася в хаті, то ще якась холера. Варіантів мільон, коли я гніваюся безцільно. Маю на увазі, "безцільно" - це коли гніваюся абстрактно, не направляючи свою енергію у конкретне місце, а просто мечу громи та блискавки у бік тієї людини, просто у її бік. Бо буває, що цілю навмисне кудись у конкретне місце. Один з таких яскравих прикладів - коли я розбив машину і покалічив водія, щоби його провчити (я Вам розповідав про одного політика). І все це - силою думки. Але навіть коли я не цілюся нікуди конкретно, то це не означає, що блискавки та громи з мого боку у бік тієї людини не летять. Летять, але цілять куди попало.
Саме це я маю на увазі, коли я писав Вам, що знаю свою силу. І я Вам писав неодноразово: що мене не можна гнівати ні в якому разі. І це абсолютно серйозно. Бо біда буде тому, хто мене розгніває. Бо хочу я чи ні, але я у будь-якому стані і настрої лишаюся відьмаком, який володіє чаклунською силою. І по суті, я цю силу не котролюю. Бо правильніше казати, що її контролює та людина, яка зі мною спілкується. Якщо коротко - то поки вона мене гладить по шерсті - то і їй добре. Якщо проти шерсті - то іскри летять саме в неї. Бо я - усього лише адепт. Я не керую ні добром ні злом, яке віддаю, бо я усього лише адепт, дзеркало астрального світу. Просто дзеркало.
Тому я і писав від самого початку, коли писав про Надію: що хотів би, аби вона мені допомогла, щоби вона отримала благословіння, які прийдуть через мене. Щоби ці благословіння отримала саме вона. Бо я знаю свою силу. Я знаю, що коли людина вкладає у мене добро, то те добро примножується і повертається тій людині, яка мені його зробила. І тій людині починає щастити, починають відкриватися двері, відкриватися можливості, примножується її власна сила. Я маю владу примножувати добро, яке у мене вкладають, але не маю влади віддавати добро людині, яка мені зробила зло. Бо я усього лише адепт. Перехідник, якщо можна так сказати. Я посередині між Світом добра та зла, між Цим Світом (світом живих) і Тим Світом (світом мертвих). Я адепт. Дзеркало. А щоби простіше було зрозуміти - то просто відьмак.
В душі я добрий, але коли гніваюся, то звісно, що можу наробити лиха. Це взагалі від мене не залежить. Тому краще мене попросту не гнівати. Просто зрозуміти, затямити собі, усвідомити, що я - вогонь, і гратися зі мною не можна. Я не звичайна людина, я - Особлива людина. Так було завжди і завжди буде. Це просто треба усвідомити і прийняти. Коли мене хтось кохає, то хвилі кохання, які людина посилає мені - проходять через мене, і повертаються у подвійному-потрійному розмірі тій людині, бо кохання тієї людини стає моїм коханням теж, тому і подвоюється.
Саме тому я і казав Вам про вірність (я писав, що я ****ь): що це апріорі неможливо, бо якщо припустімо цілий натовп людей буде посилати мені хвилі кохання - то я відповім взіємністю усім. Якщо хтось із них хотітиме зі мною сексу - він матиме секс. Тобто, я апріорі не здатен зберігати вірність, бо я адепт: що вкладають у мене, те стає моїм і повертається назад у помноженому розмірі. Це треба просто прийняти, і не вимагати від мене вірності. Бо я апріорі налаштований на взяємність. Я іншим не зможу бути. В цьому моя слабкість і в цьому моя сила: дивлячись як повернути і як подивитися. Це просто Особливість. Яку треба просто усвідомити і прийняти.
"Шкода, що з Ольгою та Євгенієм не можу досі зв'язатися, вони певно думають,що я їх здала або просто злякалася. А я банально не маю зв'язку."
Я писав Ользі у ФБ, вона відповіла через тижні три (після того як я написав їй і спитав про Вас), що вона з Вами не спілкується. Не пам'ятаю точно як написала, але я так зрозумів, що ви посварилися. В усякразі, з її слів я зрозумів, що вона сердиться на Вас. Мені треба зайти у ФБ, щоби подивитися, як точно вона написала.
"А до Вас приїду обов'язково як тільки отримаю зарплату. У мене ж Ваша картка Ощадбанку, треба Вам віддати."
А я не хочу, щоби Ви мені її віддавали. Хай буде у Вас.
"Я щодня переживаю чи є у Вас інтернет, бо Ви ж не зможете комусь картку дати і купити поїсти, раптом що."
У мене 25-го лютого зламався модем (остаточно), отож, я цілих два місяці був офлайн. І звісно, накопичилася пенсія за два місяці. Отож, купив роутер. Щоправда, він трохи балується, приблизно раз на 10 днів перестає дихати, і мені доводиться гукати знайомого програміста. Він приходить, і повертає йому життя.
"Як Ваше здоров'я? Ви в тій же лікарні?"
Так, поки що в 3-й, але говорять, що 3-го числа лікарню зачиняють на ремонт, а нас будуть переводити. Ці "ремонти" влаштовують щороку, на один місяць, а потім нас повертають назад. Щоправда, слідів ремонту ніколи не видно, - але традиція є традиція: щоліта на один місяць лікарню зачиняють на "ремонт".
А ще я почав скидати вагу. Я цілих три роки тримав стабільно вагу близько 70 кг, незважаючи на голодування, а тепер важу мабуть 65, а то і менше. Одним словом, вагу я почав скидати одразу після того, як у мене почався перший напад анорексії. І хоча апетит молитвами повернувся, але вагу продовжую скидати.
Самопочуття хитається, серце стукає часом дуже тяжко, ледь не спиняється. Тим паче зогляду на довготривалий гнів: мені гніватися ще й тому не можна, що у мене здоров'я занадто слабке для таких стресів. Стараюся економити сили. Стараюся писати у Сповідальні: писанина розсіює негативну енергію. Коли я виплескую негатив на монітор, то тим самим частина негативної енергії поглинається монітором (я це знаю, тому і не тримаю у собі, бо знаю, що якщо почну накопичувати негативну енергію, то вона потім може вибухнути у несподіваному місці).
До речі, саме через це у мене з ладу вийшла майже уся техніка: в принципі, уся, окрім самого ноутбуку. В тому числі і пароварка, і чайник. І навіть роутер і той балується: час від часу вимикається і ні в яку не хоче вмикатися. Приходив знайомий електрик, і ще одна віруюча зазирала, отож, їхньою допомогою, техніку трохи відремонтували, тепер у мене два чайниника працюють (барахлять інколи, але працюють). А у пароварки зламався вимикач (покришилася сама пластмаска). І дивлюся, що розкладачка (Нокіа) теж подає тривожні сигнали. Отож, готуюся купувати новий телефон, а то і два.
Хоча в цілому, останнім часом гнів мій вщухає. Хтось мене дуже сильно любить, і посилає мені енергію любові. Ця енергія мені і допомогла узяти контроль над гнівом. Хоча він усе одно не минув остаточно, ще є залишки. Але саме завдяки цьому я почав, думаючи про Вас, посилати Вам теж ту любов, щоби у Вас проблем стало менше. Ось така амбівалентність: і гніваюся і люблю одночасно. Але любов перемагає.
Ось такі справи.
Але я радий, що Ви на волі. Хоча я гнівався на Вас, і навіть хотів, аби Ви там просиділи якнайдовше, але з часом, коли гнів почав вщухати, то і я почав хотіти, щоби Ви були на волі. Бо хоч Ви і дурепа, і я через це злий на Вас, але все одно люблю. А якщо люблю - то звісно, бажаю добра. Хочу, щоби Ви були щасливою, і були моїм особистим Щастям. Тільки от не знаю, як Вам мозок у голову вставити, щоби Ви самій собі не шкодили, і мене не гнівали. А вчилися вірити мені на слово. І довіряти. І щоби у голові своїй порядок навели, а то там такий срач, що хоч штани через голову надягай. Якби через ремінь по сраці у голову розум вставлявся - то будьте упевнені: я був би щедрим. Бо люблю Вас, і хочу якнайкраще. Якби Ви тільки це втямили, то було би значно менше проблем.
От же мені Бог дружину послав. Хоч і віртуальна, але усе одно для мене це не іграшки, для мене це всерйоз. А Ви як ніби балуєтеся у це все. І тому мене гніваєте ще більше. От же послав мені Бог дружину дурепу... А я люблю. І хапаюся за голову. Бо кохати дурепу - це ****ець якийся. Коротше, я краще замовкну, а то знову розійдуся. І то не знаю, що мені робити, і на кому гнів зірвати.
А хочеться бути добрим.
Такі справи.
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 21 тра, 00:18
Скажіть, Ви у мене були у Сповідальні ці дні? Точніше, протягом останніх трьох місяців. Іще точніше - протягом останнього місяця.
Я просто хочу остаточно знати, хто був той постійний Невідомий Читач, що регулярно зазирав до мене протягом останнього місяця, і ще один Невідомий Читач місяць тому цілу ніч просидів у мене у Сповідальні. У мене на думці є лише два ймовірних варіанти: або це були Ви, або це був один мій старий-престарий знайомий, на ім'я Славік... Я з ним останніх три місяці перебуваю у астральному зв'язку, і ми виясняємо там стосунки. Я припускаюся, що то міг бути і він. Хоча він не знає напевне, як мене звуть у інтернеті, а може і знає... Не знаю. Може знати, якщо захотів би взнати, бо насправді взнати це не так уже і тяжко, - тим паче, що його племінниця давним-давно про це знає, і його колишня дружина знає теж, - а отже, вони могли давно сказати йому. Тому не знаю точно, чи був він у Сповідальні протягом останнього місяця або протягом останніх трьох місяців, чи ні.
Воно, в принципі, різниці немає: читав він чи ні, бо якість наших стосунків усе одно вирішується у астральному світі, а не через мої щоденники у Сповідальні. Але просто цікаво знати остаточно, хто то був: чи все-таки Ви, чи все-таки він.
Хоча я знаю точно, що він там теж був. Бо я одного ранку прокинувся від того, що почув, як він слухає пісню "Говоришь, король тебе не нужен". Це було приблизно 10-го квітня (наскільки я пам'ятаю). Отож, я думав, що він уже давно там усе перечитав, якщо і до цієї пісні добрався. Але коли я 25-го потрапив у інтернет, то побачив, що 18-го квітня хтось цілу ніч у мене у Сповідальні просидів.
Стоп!... Я згадав... Я щойно згадав!... Мені ж Тато сказав, що Славік мене знайде 17-го квітня. Хм...
Так. Завтра буду думати і складати пазли. А зараз хочу спати, бо вже ніч. Все, спати, спати...
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 21 тра, 06:28
Я вчора написав спросоння, що хтось у мене 18-го квітня просидів цілу ніч у Сповідальні, а потім згадав: не 18-го, а 28-го. Просто запам'ятав добре лише цифру 8, а першу цифру не дуже. А потім згадав, що цей хтось просидів у мене цілу ніч не у мою відсутність, а вже при мені, коли я з'явився онлайн 25-го. Отож, 28-го, а не 18-го.
І ще: мені Тато сказав, що Славік мене знайде ДО 17-го квітня, тому я думав, що знайде 17-го. Але пісню у голові ("Говоришь, король тебе не нужен") я почув за тиждень до 17-го, тобто приблизно 10-го.
Коротше, намагаюся зрозуміти, що і де відбувається.
І також маю сказати, що тільки завдяки Славіку мені і вдалося стишити мій гнів на Вас. А так би і досі Вам перед носом зачинялися усі двері. Але як тільки він знайшов ключик до мого серця, щоби керувати моїм гнівом, то та благодать автоматично і на Вас поширилася, бо я і про Вас теж думав увесь цей час, - тобто, посилав Вам свою енергію, усе що маю. І коли прийшла благодать, то я і Вам її послав теж. Не знаю, якого саме числа Вас узяли на роботу, але Славік підібрав до мене ключик якраз у кінці квітня, 30-го числа вранці. Хоча я не зовсім упевнений, що то був дійсно Славік, бо досі сумніваюся: чи це був дійсно він, чи все-таки це був мій папка. Бо аж надто схожий на мого папку. Я навіть думаю, що це був все-таки мій папка. Не можу точно сказати. Я вагаюся, бо не можу визначити. Але знаю точно, що і Славік там був і чув усе, що зі мною відбувається. Бо потім він теж постарався повторити той самий трюк (прикинутися моїм батьком), але вже інакше повівся зі мною, і отримав по мордасам: ледь не поплатився життям.
Отож, я не знаю точно, чи дійсно до мене 30-го квітня вранці приходив мій папка, чи це Славік випадково піймав правильну хвилю, чи це мій папка йому поміг. Але саме 30-е квітня для мене стало переламним, і з того моменту усе пішло на лад.
06:28, 21.05
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 21 тра, 18:17
Доброго дня, Кар'ялонні.
Ще раз прошу вибачення у Вас за всі свої різкі вислови і образи у Ваш бік. Ви ж знаєте що я легко піддавалася хвилинним нападам гніву. Я переглянула свої реакції і ємоції до людей, завдяки Вам в тому числі, так що дякую Вам за урок.
Картку я все ж поверну, не знаю правда коли. Я не хочу щоб Ви були голодним з моєї вини, раптом інтернету у Вас не буде і доступу до віртуальної картки.
Не знаю, хто такий Славік, але рада, що він приносить Вам радість та душевний спокій. Я не пам'ятаю точно дати, але я кілька разів заходила на Ваші сторінки на Проза.ру, дивилася чи зв'явилися нові статті, щоб переконатися, що Ви живий.
Ольга на мене образилася? Дуже цікаво. Хто ще на кого повинен ображатися) Якщо Вам не важко, знайдіть будь-ласка скріншот її повідомлення. Я думала вони морозяться, бо Жені не можна зараз зі мною виходити на контакт, щоб не впливати на "свідка". Мабуть хтось їм накрутив, що це я їх здала.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 21 тра, 19:34
"Я переглянула свої реакції і ємоції до людей, завдяки Вам в тому числі, так що дякую Вам за урок."
То добре. Дай Бог, щоби усе на краще.
"Картку я все ж поверну, не знаю правда коли. Я не хочу щоб Ви були голодним з моєї вини, раптом інтернету у Вас не буде і доступу до віртуальної картки."
Ну, і всралася мені картка? Можна подумати, у мене у тумбочці банкомат захований, щоби зняти готівку. Чи Ви думаєте, буде краще, якщо я знову свою картку дам у руки чужим людям, якимось випадковим перехожим? Вона мені ніц не треба, і навіть буде краще, якщо продовжить зберігатися у Вас.
Бо, по-перше, дані обох карток у мене і так виписані на картонку, і лежать у гаманці. Я користуюся. І, наприклад, коли я через чужий смартфон замовляв собі роутер, то картонна карточка мені прекрасно підішла.
А по-друге, якщо у мене зникне інтернет, то мені пластикова карточка рівно ніяк не поможе. Абсолютно ніяк. Бо у мене на вибір буде тільки два варіанти: або сидіти чекати, коли хтось випадковий зазирне до мене у палату, і довірити карточку йому, або нікому не довіряти її, а сидіти і чекати невідомо чого.
І по-третє, у разі чого, якщо зникне інтернет, я зможу написати Вам смс, в якому напишу, що мені треба замовити, і Ви зайдете на сайт, і замовите мені те що мені треба з доставкою до мене. І розрахуєтеся карточкою зручним для Вас способом: якщо треба буде зняти готівку, то знімете готівку, якщо безналом, то безналом. Але у будь-якому разі Ви - моя підстраховка. А тут у мене на руках мені карточка чим поможе? Аж рівно нічим. Вона мені всралася на руках. Тому везти її не треба, хай продовжує бути у Вас. Поки вона у Вас, Ви мене підстраховуєте. І я спокійний, що у мене є тил.
"Не знаю, хто такий Славік, але рада, що він приносить Вам радість та душевний спокій."
Ох... Про Славіка розповідати в принципі немає що. Незважаючи на те, що ми з ним знайомі вже 25 років, наша дружба між тим пшик. Він був моїм першим платонічним коханням. І то, зовсім не завдяки його прекрасним якостям характеру, а тільки суто завдяки його зовнішності: у нього точно така сама фігура як і у мого батька. А я батька свого обожнював до запаморочення. Отож, Славік - усього лише візуальна асоціація з моїм батьком. Але ж характер... Коротше, це ідіот першої марки. Це така скотина, таке падло, яке дуже сильно образило мене 10 років тому, і з тих пір ми не спілкувалися аж ніяк. Рівно ніякого зв'язку. Нуль, повний. Ані я до нього ні кроку, ані він до мене. Десять років. Але! 10 років тому, коли він мене образив, я виголосив йому у спину прокляття: що через 10 років він мене сам знайде, і попросить у мене пробачення, на колінах. А якщо не знайде мене і не попросить у мене пробачення, то розіб'ється насмерть на машині: у Харкові от-от буде велика аварія. До речі, Славік живе у Харкові: він переїхав у Харків 12 років тому, з Херсону (ми познайомилися у Херсоні). І як бачите, три роки тому Бог мене Сам закинув у Харків. А коли Славік мене образив, мене у Харкові не було: ми з ним спілкувалися по телефону. І він мені тоді таке наговорив, що самим серйозним чином заслуговує на смерть та вічне пекло.
І ось, ці 10 років спливли, і я згадав про те, що виголосив йому у спину тоді, 10 років тому: що або він мене сам знайде і попросить у мене вибачення, або курво попрощається із життям та піде прямим ходом у пекло без покаяння та мого прощення: і хай там у Пеклі цілу вічність кричить так, як тоді кричав на мене 10 років тому.
Коли я згадав про це, що 10 років спливло і йому пора починати мене шукати - то я, пішов до нього через астрал. Полетів до нього у гості. І велів йому мене шукати. Ми з ним поспілкувалися трошки, від звісно був здивований, бо не очікував і не думав, що я володію такими здібностями: адже ми з ним знайомі 25 років, він знав, що я його люблю, але жодного разу я свої здібності не проявив при ньому. Тобто, це перший раз. Бо я не хотів їх проявляти навмисне, принципово. Отож, звісно, що Славік одразу здогадався, що я відьмак, і природньо, що його це спершу шокувало і налякало.
Але поступово він оговтався, і звісно, що моя ця загадкова поява його заінтригувала, він почав сам мене викликати час від часу, щоби поговорити зі мною ще. А я, звісно, почав йому виговорювати, що вб'ю його, якщо він у мене не попросить вибачення. Одним словом, я притис його до стіни за горлянку, вимагаючи від нього любові. Ситуація патова. Нестандартна. Бо з одного боку, він би і радий попросити у мене пробачення, а з іншої - він шокований і наляканий. І звісно, що мій гнів його налякав добряче, тому він через астрал почав до мене потроху підлизуватися. Тобто, шукати шляхи примирення зі мною. Бо зрозумів, що мене можна викликати, і можна спілкуватися зі мною і чути мене.
Одним словом, виясняємо стосунки. Сам я не ходжу до нього, і ніяк себе не проявляю: даю йому час обдумати, навести порядок у своїй голові, усвідомити що відбувається і вирішити як йому реагувати. Я не заважаю йому. Хай думає. Але час потроху іде, а аварія у Харкові буде неминуче. Відвернути його гибель можу тільки я, бо я знаю як саме можна тої аварії уникнути. Але щоби я захотів дати йому рецепт, цому доведеться мене знайти фізично, прийти, встати навколішки, і випросити моє пробачення. А тепер поставте себе на його місце: ситуація лоскотна, бо виходить, що він мусить прийти заради порятунку своєї власної шкіри, а не для того щоби допомогти мені. Коротше, хай викручується як хоче, але якщо до аварії він не встигне прийти - то здохне як скотина без покаяння, і кричатиме у пеклі цілу вічність, і я його не пожалію. Хотів на мене підвищувати голос? Кричати на мене йому хотілося? То хай кричить у Пеклі скільки хоче і навіть більше. Звісно, що у такій ситуації про його щиру любов до мене дуже тяжко говорити. Отож, хай думає, як викрутитися. А я його шкіру жаліти не буду. Він мене не жалів ці останні 10 років, і поруч його не було, коли мені була потрібна допомога. Отож, коли він прийде до мене рятувати власну шкіру - то як Ви думаєте: легко мені буде його пробачити та повірити йому?... Поставте себе на його місце. І на моє: якими очима я буду дивитися на гниду, яка мене не згадувала цілих 10 років, а тут раптом приспічило.
Так що у мене із ним дуже складні стосунки, і дуже напружені. Його життя у моїх руках, але щоби я захотів рятувати його шкуру від загибелі у аварії, а його душу від Пекла - то мені треба захотіти його врятувати. А щоби я захотів - то йому треба бути дуже переконливим. Бо прийти, впасти навколішки, сказати "Пробач", і після цього зникнути, покинувши мене напризволяще у такій ситуації в якій я наразі перебуваю - у нього не вийде. Бо просити у мене пробачення йому доведеться кожен день, і не словами, а справами. По суті - присвятити мені своє життя. Чи готовий він узяти на себе таку відповідальність? І чи схочу я від нього приймати його опіку в той час, коли він у моїх очах гнила гнида, яку треба розчавити і відправити на Той світ. То я ще подумаю.
Отакі у нас стосунки. Тому я не знаю, чи радіти тим стосункам із ним чи ні. Бо ціну від нього я вимагаю високу, менше прийняти не можу. Але чи зможе він мені стільки заплатити?... Чи є у нього такий капітал. Хай порпається у своїй душі, і вирішує, чи є у нього стільки капіталу, скільки я вимагаю від нього. А я вимагаю від нього любові: не меншої, аніж була у мого батька до мене. Подумайте: чи легко йому буде замінити мені батька, якого він ніколи не знав? Іншими словами, я вимагаю любові найвищої проби. Хоча і натомість пропоную не менше. Але ще не знаю, чи схочу його благословити. Чи може він прийде, а я відчую таку огиду до нього, що схочу негайно вбити? Я не знаю ще. Я йому це все відверто говорив через астрал. Отож, він чим далі, тим більше розуміє, що ціну я вимагаю високу, і маю на те повне право. Бо на кону стоїть його життя та моє каліцтво.
Тому попросити у мене вибачення - це не просто одноразовий акт: встав, сказав кілька слів, отряхнувся мов курка, і пішов. Ні. Такий номер не пройде. Просити доведеться усім своїм життям. Тобто, або присвятити служінню мені усе своє життя - або здохнути. Бо захищати його я не буду. А схоче мого захисту - то прийде, і буде служити. Або, або. Третього варіанту немає. Так, я притис його за горло до стіни, і вимагаю любові, у обмін на його життя. Бо не треба було на мене горлянку свою відкривати 10 років тому. Я дав йому фору цілих 10 років щоби подумати: а чи правий він був, що кричав на мене тоді. Цілих 10 років фору. Ця фора спливла. І мені насрати, прийде він чи не прийде. Бо за таку образу він заслуговує смерті, і я не знаю, чи схочу його пробачити, коли він прийде до мене те пробачення просити.
Поставте себе на його місце. І тоді уявите, які у нас наразі стосунки.
Втім, агресивним у астралі я був до нього лише до 30-го квітня. А 30-го квітня, коли він спробував побути у ролі мого батька, і поставитися до мене як до своєї коханої дитини, то наші стосунки різко змінилися на краще. Я перестав метати громи та блискавки у його бік. Бо на мене напала ностальгія за моїм батьком. Я кожен раз, коли згадую його, то починаю лити сльози. Бо мій батько був першою і єдиною людиною, яка кохала мене по-справжньому. Не хотіла мене, мов шматок м'яса, а кохала мене таким як я є. Він ніколи навіть голосу на мене не підвищував, ніколи... Він з мене пилинки здував.
Ну ось, я знов пишу про нього, а на очі накочуються сльози.
"Я не пам'ятаю точно дати, але я кілька разів заходила на Ваші сторінки на Проза.ру, дивилася чи зв'явилися нові статті, щоб переконатися, що Ви живий."
Спробуйте пригадати точніше. Коли Ви заходили до мене востаннє? І що саме читали. Я тоді по списку Читачів зможу співставити і вирахувати, під яким номером Ви у мене числитеся.
"Ольга на мене образилася? Дуже цікаво. Хто ще на кого повинен ображатися) Якщо Вам не важко, знайдіть будь-ласка скріншот її повідомлення. Я думала вони морозяться, бо Жені не можна зараз зі мною виходити на контакт, щоб не впливати на "свідка". Мабуть хтось їм накрутив, що це я їх здала."
Прикладаю до листа скріншот усього нашого листування із нею. Там дуже негусто.
Отож, якщо схочете, то можете помолитися за Славіка. А можете і не молитися. Якщо він здохне, я за ним плакати не буду. Але даю йому шанс спокутувати переді мною усі провини, за усі 25 років нашого із ним знайомства. І поставив жорстку умову: або я побачу його на колінах переді мною, або я побачу його ім'я у списку загиблих. Хай вибирає, що йому миліше.
До речі, він християнин з дитинства. Тобто, христонутий на усю голову, і ненавидить ЛГБТ. Точніше, ненавидів 10 років тому. Хочу почути, як він тепер ставиться до ЛГБТ, через 10 років роздумів наодинці із собою. Я думаю, 10 років йому із головою було достатньо, щоби подумати на цю тему. Але якщо схоче продовжити кричати - то хай кричить у Пеклі цілу вічність. Так буде справедливо.
Отакі у нас із ним стосунки. Не на життя, а на смерть бій. З фізичної точки зору - бугай проти беззахисного інваліда. А з астральної точки зору - сильний відьмак проти сраного християнина.
19:34
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 21 тра, 20:17
Я дуже хочу, щоб Ви були добрішим і щоби у Вас всередині було більше любові. Дуже сумно читати про Ваші переживання і сльози. Більше прощайте і радійте життю. Час і так все розставить по своїх місцях.
Не пригадаю на жаль дати, коли я до Вас заходила. Читала здається останні Ваші записи за 2019 рік. На сторінці Братіслав Лібертус Свидетель.
Ви мене просто вибили із колії цим скриншотом. Я такого повороту не очікувала. Та ще й від Ольги. Вона ж мені як сестра була. Я стільки часу намагалася вийти на зв'язок із нею, чимось допомогти, підтримати, коли Женю посадили. Виявляється якесь падло змусило їх думати, що я зрадник. Або я не розумію взагалі що відбувається. Відчуття зараз малоприємні. Віддаєш людям всю душу, допомагаєш з усіх сил, ризикуєш заради них всіми ресурсами, своїм життям і волею, а тут виявляється "не маю бажання спілкуватися".... Страшно навіть уявити, хто і що їй про мене сказав. Проте виправдовуватися і нав'язуватися не буду. На все воля Божа. Дякую Вам за інформацію, Кар'ялонні.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 21 тра, 21:10
"Я дуже хочу, щоб Ви були добрішим і щоби у Вас всередині було більше любові. Дуже сумно читати про Ваші переживання і сльози. Більше прощайте і радійте життю."
Думаєте, я не хочу його любити і не хочу бути до нього добрішим? Хочу.
Але треба цього разу, щоби і він теж цього хотів. Щоби хотів моєї любові і хотів моєї доброти до нього.
Якщо йому моя любов всралася і моя доброта йому не треба - то хай здохне як собака, я його захищати не буду. Я був його особистим Янголом-охоронцем, а він цього не усвідомлював, не розумів, і не цінував. Хоча міг би здогадатися, якщо брати начистоту. Міг би здогадатися, що саме я його охороняв, і насилав йому удачу. І авжеж тим паче, мусив відчути різницю між якістю свого життя До і Після. Маю на увазі останні 10 років, коли я припинив його охороняти, а покинув напризволяще виборсуватися зі своїми проблемами. Я йому не шкодив, а просто покинув його напризволяще. Дав йому шанс відчути різницю між якістю життя, коли я його охороняв 15 років поспіль, і якістю життя, коли я припинив його охороняти. І авжеж, тепер, коли я почав метати громи та блискавки у його бік, він так само має відчути, що це таке, коли я вже не на його боці, а проти нього. Отож, хай порівнює.
Хай порівнює, думає, і вирішує для себе: чи потрібна йому моя доброта і моя любов, чи ні. Якщо схоче моєї любові і доброти - то прийде та попросить. Задарма дарувати тепер не буду.
"Час і так все розставить по своїх місцях."
Навіть не сумніваюся. Можете не переживати. Я це і так знаю. А ще я знаю, що час має здатність бути гнучким. Тобто, має властивість вкорочуватися або розтягуватися. Так от: у Славіка усі шанси взнати на своїй шкурі, що це таке, коли час скорочується і стискається, мов удавка на шиї. Бо я знаю, що дуже скоро буде аварія. І тільки я можу його вберегти від загибелі у ній. Бо я знаю як. І хай не думає, що він зможе уникнути її самостійно, просто втікти з Харкова. Не зможе. Бо тільки я знаю секрет, як уникнути тої аварії.
"Не пригадаю на жаль дати, коли я до Вас заходила. Читала здається останні Ваші записи за 2019 рік. На сторінці Братіслав Лібертус Свидетель."
Пригадайте бодай одну назву, або принаймні зміст запису. І приблизно коли то було: тиждень тому, два тижні, чи пару днів назад. Бодай щось. Втім, я так розумію, що сьогодні Ви у мене на сторінці не були. А між тим, мій той постійний Невідомий Читач сьогодні у мене був, і прочитав декілька публікацій: вночі та вдень. Сьогодні він був під номером 62.
"Ви мене просто вибили із колії цим скриншотом. Я такого повороту не очікувала. Та ще й від Ольги. Вона ж мені як сестра була. Я стільки часу намагалася вийти на зв'язок із нею, чимось допомогти, підтримати, коли Женю посадили. Виявляється якесь падло змусило їх думати, що я зрадник. Або я не розумію взагалі що відбувається. Відчуття зараз малоприємні. Віддаєш людям всю душу, допомагаєш з усіх сил, ризикуєш заради них всіми ресурсами, своїм життям і волею, а тут виявляється "не маю бажання спілкуватися".... Страшно навіть уявити, хто і що їй про мене сказав. Проте виправдовуватися і нав'язуватися не буду. На все воля Божа. Дякую Вам за інформацію, Кар'ялонні."
Прекрасно розумію Ваші почуття: сам бував у такій ситуації, і не раз. Приведу один яскравий приклад зі свого життя (не пам'ятаю, чи писав про цей випадок у Сповідальні, треба буде полистати). Коротше, колись я ходив до Церкви постійно, і одного разу мене звинуватили у крадіжці церковних грошей. Тоді уся община, у яку я тоді ходив, подумала, що я крадій. Уявіть собі, як уся община, яка була усім моїм оточенням, по суті моєю майже рідною сім'єю (приблизно чоловік 40 чи 50 загалом) на мене дивилася? Уявіть, якими очима вони на мене дивилися: я один проти всього натовпу, і всі думають що саме я винуватий, а я не можу довести, що я не винний, що я ніяких грошей не брав і навіть не бачив їх. І що Ви думаєте? Через два роки (!) справжній крадій був знайдений, і мене було виправдано. Через два роки!... Хоча той крадій протягом цих двох років жодного разу не спалився. Жодного. Але його все одно вирахували. І знаєте, що дивовижно? Цим крадієм виявилася моя рідна сестра. Не Людмила, а менша, Ненсі: та, що мені сестра лише наполовину. Білява курва, яка повісила на мене крадіжку церковних грошей.
І хоча це не єдиний випадок, коли ця білява курва повелася зі мною як курва - але маємо те що маємо: саме завдяки їй я тепер ненавиджу блондинок та блондинів, і ненавиджу блакитнооких. Раніше я до них спокійно ставився, але завдяки їй тепер маю стійку асоціацію. А її саму інакше як "білява курва" не називаю. І сестрою її більше не рахую. І виплодків її - теж своїми племінниками не вважаю: вони мені ніхто. Хоча я її відрізав від себе зовсім не через цей випадок, а через інший. Потім колись розкажу. А втім, це не має значення. Принаймні зараз точно. Але факт є факт: крадієм церковних грошей виявилася моя рідна на той момент сестра. Хоча вона звісно не сама зізналася, її просто вирахували, поступово, хоча вона з тих пір грошей не крала і взагалі себе ніяк не видала. Але її все одно вирахували.
І сталося це не моїми силами, і взагалі не моєю участю, а сама община вирахувала. Просто цей випадок усіх вразив, тому звісно, що кожен у своїй голові пригадував найменші деталі того дня. Хтось згадав одну масюську незначну деталь, другий другу масюську незначну деталь, третій третю... Кожен час від часу ділився одне з одним своїми спогадами. І поступово, через два роки, усі, хто міг щось пригадати про той злополучний день - склали докупи усі дрібні деталі того дня, і вирахували, що справжнім крадієм була саме Ненсі, а не я.
Отож, ящо Вас хтось оббрехав - то навіть не майте сумніву: правда усе одно випливе назовні, навіть якщо два роки спливе, і всі будуть думати, що вже усе поросло туманом і вияснити правду вже буде неможливо. Насправді ні: брехня, сказана проти Вас, все одно вилізе назовні. І тоді Ольга не тільки зрозуміє свою помилку, але і попросить у Вас вибачення. Навіть не сумнівайтеся, що попросить. І авжеж, коли попросить вибачення, то буде ставитися до Вас значно делікатніше, і буде цінувати Вас як належить цінувати щирого друга. Тому не переживайте. Просто запасіться терпінням, і чекайте. Правда вилізе сама.
І будьте упевнені, що сама Ольга точно так само думає про усі ці події, продовжує їх прокручувати у своїй голові, аналізувати деталі. Вона не така людина, щоби сліпо повірити у ту брехню, яку їй наговорили про Вас. Вона не така людина. Хоча звісно, усе те що їй про Вас наговорили - занадто правдоподібно, щоби не повірити отак одразу. І саме тому вона наразі постребує побути наодинці із собою, не спілкуватися з Вами, щоби у Вас не було можливості заговорити їй зуби та запудрити мізки про свою невиновність. Вона сама повинна до цього дійти, просто їй треба трохи часу. Вона буде аналізувати кожну найменшу деталь, та складати усе докупи. І з часом сама зрозуміє, що Вас оббрехали. Вона попросту це вирахує, сама.
Тому не ображайтеся на неї. Просто дайте їй час самій зрозуміти і докопатися до правди. Вона не така людина, щоби правду ігнорувати, і щоби отак просто відрікатися від своїх друзів. Вона не така людина.
Просто саме зараз їй треба побути наодинці та усе проаналізувати. Дайте їй час. Отож, можете пробачити її вже саме зараз, бо не маю і найменшого сумніву, що вона досить скоро сама вийде на зв'язок, і захоче поговорити та попросити вибачення. Можете сміливо пробачити її прямо зараз. Бо вона варта того, щоби її прощали ще до того, як вона попросить вибачення.
Бо на щастя, вона зовсім не Славік. Це Славіка прощати чи ні я ще подумаю. А Ольгу - можна прощати сліпо. Бо вона варта того.
21:10
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 21 тра, 22:04
Та я на Олю не ображаюся, вона свята людина, на Женьку зовсім трошки, за те що був як молодий гарячий півник, і не продумав як грамотно все зробити, а поліз на амбразуру і всім наробив біди. Але все одно він мені брат і по вірі і по духу.
Щойно написала одному нашому спільному з ними другу (напряму писати не можу, бо мені як свідку по справі заборонено з ним спілкуватися). Так той друг пише, що вони у матеріалах справи прочитали, що я маю свідчити проти нього. А на суд щось не викликають. Я їм такого насвідчу, мало не покажеться.
Кар'ялонні, хіба Вам буде добре, якщо щось трапиться зі Славіком? Просто не думайте про людину, якщо вона Вас образила. Богу видніше кого і коли наказувати. Будьте щасливим, тримайте у голові та у серці лише приємні спогади про людей. Любов притягує любов.
Ось, знайшла у себе в історії, коли востаннє заходила до Вас.
(скриншот)
+
Від кого: Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен
Кому: Инна <xvtkmbyyf@i.ua>
Дата: 21 тра, 23:01
"Та я на Олю не ображаюся, вона свята людина, на Женьку зовсім трошки, за те що був як молодий гарячий півник, і не продумав як грамотно все зробити, а поліз на амбразуру і всім наробив біди. Але все одно він мені брат і по вірі і по духу."
Розумію. Власне, я теж на нього саме за це маю невеличку образу. Що він ні з ким не радиться, а робить що попало, не продумавши ні наслідки, ні стратегію. Якби він захотів мати радника, і був готовий до діалогу - то все було би інакше.
І навіть більше скажу: хоча він і поводився як дурень, я все одно посилав йому свій захист, був його Янголом-охоронцем. Звісно, що без його відома. А коли розгнівався на Вас, то вже розлютувався і на нього за одно, і свій захист не просто зняв, і саме пробив його. І тим самим показав його ворогам дорогу до нього. Якщо Ви розумієте, про що я. Тобто, поки я його оберігав, то вони були поруч, але були сліпі, не знаходили його. А коли пробив діру у стіні захисту, то вони його одразу побачили і накинулися на нього.
Для прикладу - приведу епізод із фільму "Вій" (можливо, Ви бачили цей фільм, чорно-білий ще). Коли Фома (чи як там його) намалював навколо себе крейдою круг, то чорти його не могли побачити і не могли переступити через лінію. А коли він подивився у очі Вію, то тим самим пробив діру у стіні захисту, і вони його всі побачили. Точно те саме сталося і у випадку з Євгеном. Він ходив по небезпечному краю, але поки я оберігав його, то він був у безпеці. А коли я розлютувався на Вас і втратив душевний спокій, то все розвалилося, і він лишився беззахисним.
"Щойно написала одному нашому спільному з ними другу (напряму писати не можу, бо мені як свідку по справі заборонено з ним спілкуватися). Так той друг пише, що вони у матеріалах справи прочитали, що я маю свідчити проти нього."
А! так може, саме через це Ольга і написала, що не має бажання із Вами бачитися! Бо їй заборонили.
"А на суд щось не викликають. Я їм такого насвідчу, мало не покажеться."
Краще би Ви порадилися зі мною, перш ніж іти свідчити. І для початку розказали мені, що саме збираєтеся говорити. Уявіть, що Ви вже на суді,і напишіть мені свою майбутню промову. А я прочитаю, і скажу, як вони будуть реагувати. Бо можливо, Ви щось ляпнете не те, і тим нашкодите і собі і йому.
"Кар'ялонні, хіба Вам буде добре, якщо щось трапиться зі Славіком?"
Я вагаюся. Я ще не знаю, чи буде мені добре якщо Славік увійде у моє життя, чи навпаки, мені буде добре якщо він зникне з лиця Землі. Я ще не знаю. Я не знаю, який варіант буде кращим. Дійсно не знаю.
"Просто не думайте про людину, якщо вона Вас образила."
Якби він був мені чужий і байдужий, то я би не думав про нього: викинув би і забув. Але він мені не чужий і не байдужий, а значить, отак просто викинути і забути я не можу. Бо хочу я чи ні, але його зовнішність у мене міцно пов'язана асоціацією з моїм батьком, і мозолить мені душевні рани. Це по-перше. А по-друге, якби він мені був чужий і байдужий настільки, що я би міг про нього забути - то будьте упевнені: він би і року не прожив, а був би давно мертвий. Та навіть одного місяця не прожив, а може і одного тижня. Бо за такі слова і за такі інтонації, які він собі тоді дозволив - треба вбивати без розмов. Негайно. І я би давно його вбив. Я маю силу вбивати на відстані, не торкаючись: так, що мені ніхто і не зможе по закону інкримінувати вбивство.
Я Вам уже розповідав раніше, що декотрих із тих, хто мене ображали, я вклав у могилу завдяки своїй силі магії ще коли був дитиною, підлітком. Перша людина, яку я вбив таким чином - мене намагалася згвалтувати, коли мені було 11 років. Коли я спробував пожалітися у міліцію (тоді ще була міліція), то Ольга Іванівна не питаючи моєї згоди забрала заяву, і пожаліла цього покидька: не захотіла бачте, ламати хлопцеві долю тюрмою. І тим самим мене розлютила. І я сказав собі: "Не схоче сидіти в тюрмі за спробу згвалтування дитини - то буде лежати у могилі". І невдовзі він вмер. Здається, йому навіть 18 не виповнилося. Другий покидьок, якого я вклав у могилу - мене згвалтував, коли мені було 13. Оскільки я вже знав, що жалітися у міліцію безглуздо, то виніс йому вирок одразу, без суда та слідства. І він дуже скоро вмер. Список усіх, кого я вбив саме завдяки магічній силі, можна продовжувати. Так от: Славік заслуговує смерті. З одною лише поправкою: у нього є шанс попросити у мене пробачення і жити. І то: тільки завдяки тому, що він народився схожим зовні на мого батька. Тобто, ніяких інших виправдань і поблажок у нього немає. Він мусить бути або мертвим, або на колінах переді мною. Я даю йому шанс вибрати.
"Богу видніше кого і коли наказувати."
Я та Бог - ми заодно. Усвідомте, що відьмаки - це перш за все Божі люди. Які володіють Божою силою, Божим даром. А отже, частково є Його воїнами тут на Землі. Є Його посланцями. Відьмацтво - це Божий дар. Тобто, саме з Божої згоди та благословіння Він дав мені цю зброю. І я нею володію на свій розсуд. Маю владу сам вирішувати: кому померти, а кому жити. І Бог не зможе мені відмовити, якщо я захочу чиєїсь смерті. І Він мені це неодноразово довів.
"Будьте щасливим, тримайте у голові та у серці лише приємні спогади про людей."
Я намагаюся, Оннелі. Але що стосується Славіка - то на жаль, це не той випадок, коли мені є бодай щось пригадати про нього хороше. На жаль, він усі 25 років нашого з ним знайомства був абсолютно не корисною людиною. Це був попросту трутень мого життя. Від якого рівно ніякої користі мені не було. Уся моя ласка та милість до нього трималися лише на добрих асоціаціях із моїм батьком. Все. Тобто, це не Славік мені робив добро, а навпаки, це я робив йому добро, і робив це все постійно у одну лише сторону: як футбол у одні ворота. І то: тільки завдяки моєму батькові. Тільки у добру пам'ять про нього я не звертав уваги на те, що Славік - взагалі безглузда і марна людина у моєму житті. І поки він був просто марним і безглуздим - то я терпів і закривав на те очі. Я любив його незважаючи на те, що мені з нього користі було як з козла молока. Але коли він підняв на мене ротяку - то мій терпець урвався. Усьому є край і межа. І пора йому або почати віддавати мені усе, що я у нього вклав протягом попередніх 15 років, або - хай очистить землю від своєї присутності.
"Любов притягує любов."
То хай любить! Хіба я проти, щоби він мене любив? Хай любить! Я відповім взаємністю, нікуди не дінуся, бо я адепт. Але щоби я тепер йому знову видавав кредити любові? Ні. Кредити скінчилися. Коли я дарував йому свою любов, він шарахався він мене. Жодного кроку назустріч! Жодного. Один тільки я обхажував його та приручав, він був попросту дикуном, ідіотом якимось шараханим. Тепер настала нам черга помінятися: тепер хай він дарує мені любов, а я буду сидіти на сраці і капризувати, як колись капризував він. І буду його пинати, як колись мене пинав він. Просто поміняємося місцями. Жодного кроку назустріч йому я тепер не зроблю. Хоче моєї любові? Хай шукає. А не хоче - хай здохне. Не цінував моєї любові, поки я йому дарував? Я дав йому 10 років фору аби відчути: що таке жити без моєї любові, без мого захисту. Хоче повернути мою любов - хай старається!
"Ось, знайшла у себе в історії, коли востаннє заходила до Вас."
О! Чудово! Зараз звірю, і погляну номер. Але однозначно, і так ясно, що Невідомий Читач під сьогоднішнім номером 62 - це не Ви. А якщо не Ви, то значить, він. Бо більше немає кому слідкувати за моїми публікаціями. Бо ні у кого немає причин слідкувати та вникати у те, про що я пишу. Отож, тепер я упевнився, що то точно він.
Ну що ж... Це добре. Якщо слідкує - значить, врешті-решт точно помиримося з ним. В принципі, я і так знаю, що помиримося, бо інакше би він не гукав мене стільки разів через астрал, і тим паче не заморочувався бажанням до мене підлизуватися та мене задобрювати, шукаючи ключик до мого серця... І авжеж, ключик знайшов, і тепер слідкує за моїми публікаціями щоби впевнитися, що ключик безвідмовно правильний. Ну, і звісно зрозуміло, що намагається придумати сценарій, як з'явитися перед мої очі. Бо ж 10 років - це не жарти. Втім, я і так відчуваю, що він ходить кругами навколо мене, десь дуже близько, і все не може наважитися зробити крок та увійти. Репетирує лице і репетирує зовнішність. Я це і так відчуваю, і вже давно. Не знаю, скільки часу він збирається тупцятися перед порогом моїх дверей, не наважуючись відчинити їх. Хіба тільки якщо хтось дасть йому підбадьорливого пенделя під сраку, щоби він ввалився у мою кімнату зовсім не так красиво, як би він того хотів.
Я давно це відчуваю, що він десь поруч, десь дуже близько. Я його не підганяю: хай тупцяє собі скільки хоче. Годинник цокає. Аварія близько. Хай продовжує тупцяти.
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 21 тра, 23:21
Пробачте мене, але я не писатиму тут подробиць справи. Цю пошту вони читають, я і так ходжу по лезу ножа, за розголос матеріалів справи мені світить до 3 років. І до того ж на суд вони мене вже мабуть і не викличуть, їм мої свідчення не вигідні. Щоб я сказала? ПРАВДУ. Бо правда - то найсильніша зброя. Якби вони не залякували мене тюрмою... На суд людський мені плювати. Для мене є лише Суд Божий. І тільки перед Богом я боюся сказати щось не так. Своїх я не зраджу.
Кар'ялонні, я створила сторінку на ФБ. Пізніше зроблю нову пошту, сюди краще не пишіть ніяких подробиць.
Воля Ваша, і це Ваші зі Славіком справи, я не влізаю і радником не буду. Але прошу і Вас також постійно пам'ятати про Суд Божий.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 21 тра, 23:28
Я пролистав усіх своїх Невідомих Читачів за останні два тижні (прикладаю течку). Можете з легкістю знайти себе у скриншотах, і спробувати підрахувати кількість прочитань Читача під номером 62... А Ви у мене (чомусь) відмічені під двома номерами: 294 та 242. Не розумію, як так може бути, якщо Ви заходили з одного пристроя та через один браузер... За ідеєю, номер повинен бути один. Втім, це не має великого значення. І до речі, на Читача 242 я теж звернув увагу, бо такого не буває, щоби хтось випадковий аж кілька публікацій підряд прочитав. Тому я замислився, хто то може бути. Тепер знаю, що то були Ви.
Завтра нумерація зміниться, але час та дата прочитань залишаться тими самими звісно, тому зміна нумерації ніяк не завадить продовжити стежити за своїми улюбленими Читачами...
Така ось цікава статистика.
23:28.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 22 тра, 00:08
"Пробачте мене, але я не писатиму тут подробиць справи. Цю пошту вони читають, я і так ходжу по лезу ножа,"
Я зрозумів.
"...за розголос матеріалів справи мені світить до 3 років."
Круто.
"І до того ж на суд вони мене вже мабуть і не викличуть, їм мої свідчення не вигідні."
Може бути і таке.
"Щоб я сказала? ПРАВДУ. Бо правда - то найсильніша зброя."
Зітхаю... Правда буває різною. У тому-то і справа, що від манери подачі правди також залежить кут зору на цю саму правду... Майте на увазі цю маленьку деталь. Я саме її маю на увазі.
"Якби вони не залякували мене тюрмою..."
Не знаю, що відповісти чи що порадити. Але розумію, бо і сам бував не раз у подібній ситуації.
"На суд людський мені плювати."
Похитаю головою. Бо Ви ще молода, і на своїй шкурі поки що не взнали, що таке масова травля, і що таке травля з боку державної системи. А я вже взнав. Тому я би тепер не став так гарячкувати, а трошки би притривав свої емоції та подумав головою. Ви мені потрібні на волі. Втім, якщо Вам так приспічило посидіти у камері та подумати (читайте: посходити з розуму від нудьги та тиші, готовою дертися на стіни) - то будь ласка, можете розкидуватися своїми емоціями. Але я Вам не раджу розводити у суді балаган. Я не говорю Вам брехати. Я говорю: тримайте свої емоції у вузді. І свою правду подавайте не з криками та істериками, а спокійно. Дуже рекомендую.
"Для мене є лише Суд Божий. І тільки перед Богом я боюся сказати щось не так."
Це само собою зрозуміло. Від нього ніхто не втіче.
"Своїх я не зраджу."
Ох... Зітхаю. Насправді Ви не зможете це гарантувати, бо Ви ніколи не можете знати, де насправді зрада, а де виручка. Бо вони часом прикидаються одне одним (зрада прикидається виручкою, а виручка зрадою). Це той самий випадок, коли "не было бы счастья, да несчастье помогло", бо "благими намерениями выстлана дорога в ад". Отож, раджу Вам не дерти сорочку на грудях із такими голосними заявами. І взагалі запхайте свої емоції самі знаєте куди. У суді треба відповідати на усі запитання спокійно, і головне без емоцій. Бо судді теж люди, терпіти кожну істеричку, яка приходить на суд свідчити - Ви думаєте, їм це в радість? Воно дико дратує і злить. Тому якщо почнете розкидуватися там своїми емоціями - то точно зробите погано і собі, і тим, за кого заступатиметеся. Але зате дуже допоможете тим, проти кого свідчитимете. Пам'ятайте: Ваші емоції - Ваш найголовніший, і в принципі єдиний ворог.
"Кар'ялонні, я створила сторінку на ФБ."
Добре.
"Пізніше зроблю нову пошту, сюди краще не пишіть ніяких подробиць."
Ой! Які там у мене можуть бути важливі подробиці? Я не перший день на світі живу. Вчіться мені довіряти більше. Просто візьміть собі за правило: довіряти мені. Так буде значно краще. Повірте.
Хоча, що стосується пошти, то я у будь-якому разі муситиму завести ще одну скриньку, бо ця вже майже повністю заповнена, а пам'ять поштових скриньок обмежена на цьому сервері, і не розширяється (хіба тільки якщо заплатити). А видаляти листи я не хочу, хочу зберегти. Тому муситиму теж подумати про реєстрацію нової скриньки. А жаль. Бо я до цієї вже звик. Не люблю я оці вимушені переїзди зі скриньку у скриньку. І взагалі, в Україні немає номальних поштовиків. Раніше я користувався Яндексом, там зручна пошта: пам'ять безкінечна і можна течку вкладати у течку. А в українських поштовиках - що попало. Коротше, вони недороблені, і тому доводиться постійно переїжджати, аби не видаляти листування. І мені це не подобається. Бо Порошенко ідіот: тільки і вміє, що забороняти, а альтернатив ніяких не пропонує.
"Воля Ваша, і це Ваші зі Славіком справи, я не влізаю і радником не буду."
Я й не прошу порад. А просто лише вводжу у курс: ставлю перед фактом. Щоби Ви знали і розуміли, що у моєму житті відбувається. Просто тому, що не хочу мати від Вас секретів. Отож, коли мені буде побрітна порада - то я напишу про це прямим текстом: "Мені потрібна Ваша порада". А у стосунках зі Славіком (та і взагалі в області астралу та магічних здібностей) мені ніякі поради не потрібні. Бо це не та область, де поради поможуть.
"Але прошу і Вас також постійно пам'ятати про Суд Божий."
Ви думаєте, я про це не усвідомлюю? "Кому багато дано, з того багато і спитається". Дар, яким я володію - він не безкарно мені даний, я муситиму після смерті відповісти Богові за те, яким саме чином розпоряджався ним. Саме тому я з дитинства узяв собі правило: ніколи нікого не ображати першим. Але якщо хтось першим образить мене - то маю повне право мститися. Інакше говорячи, я свій дар принципово використовую тільки у цілях самозахисту, але ніколи для нападу. Тому можете бути спокійною на цей рахунок. Я не маленька дитина, хоча відповідальність за свій дар я відчував і чітко усвідомлював ще у дитинстві. Я все життя живу з почуттям відповідальності і за свої емоції і за свої слова. Бо я знаю, що вони мають силу, і ця сила здатна бути руйнівною, як може руйнівним бути вогонь, бо це і є вогонь: можна спалити хату, а можна зварити їсти. Бо цей дар як ніж: можна пошинкувати капусту для борщу, а можна зарізати людину. Якщо на мене ніхто не нападає, то для чого мені когось різати? Я буду займатися борщем. Але якщо комусь бздикне у голову напасти на мене - то хай не дивується, що той самий ніж опиниться у його серці. Усе по-чесному. Я свій дар використовую тільки у цілях самозахисту, і ніколи для нападу. Я ніколи першим не нападаю. Ніколи. Бо я чудово усвідомлюю: що якщо я першим нападу - то той, на кого нападу, матиме повне право захищатися і вбити мене. А я помирати поки що не планую, бо у мене є плани на життя.
Все дуже просто.
На добраніч...
00:08
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
* * *
Оскільки тему про Славіка у нас із Оннелі вичерпано, то подальше листування цитувати та публікувати не буду. Або навряд. Не знаю ще, чи будуть причини.
А у мене наразі на годиннику 07:15, і я хочу спати... Зараз впаду лицем у подушку, і подрімаю трохи.
22.05.2019
Кар'ялонні
--- 22 05 - Kizatavat-2. Леночкiн, та iже з ним ---
Привіт, Тату.
Щойно у ФБ спілкувався з Лєночкіним. Ну, як спілкувався... Я йому виговорив у лице усе, що про нього думаю, і він мене забанив. Ото так поговорили.
(Прим.: Віктор Лєночкін - це один з волонтерів від православної церкви, які роблять вигляд, ніби допомагають безхатнім та інвалідам. Інночка, яка носить борщ, сказала, що вона з якогось там Свято-Покровського монастиря, чи щось таке. Оця Інночка його знає. Вона ніби теж волонтерка, але вона ходить не з ним, просто знає його. До речі, вона єдина, кому я щиро вдячний за допомогу. Яка просто приходить, аби мене смачно погодувати: налити мені домашнього борщу з м'ясом, а до борщу зазвичай сало, цибуля, сметана, та хліб. І хоча вона не регулярно приходить, але я усе одно вдячний. Щиро її благословляю, і хочу для неї щось хороше зробити.)
Коли Лєночкін мені сказав, що на моєму би місці він погодився на пансіонат - я запропонував йому переїхати жити у пансіонат замість мене, а мені віддати свою квартиру. Йому така ідея не сподобалася.
Коротше, мені ліньки про нього писати. Чесне слово, ліньки. Що він мене забанить - то я від самого початку знав. Але сподівався, що він витримає мою властивість говорити правду у очі, і мою властивість говорити саме те, що я насправді думаю, а не те, що йому було би приємно чути. Тому, коли він мені пригрозив, що зараз мене забанить - я відповів: хай банить, бо з високої гори я срав на його погрози.
Колись зроблю скріншоти того спілкування, та вставимо їх у фільм про мене. А наразі мені ліньки про нього писати.
Знаєш, я навіть гніву на нього не маю. От, не маю, і все. І не тому, що він правий чи не правий - ні. Попросту він у моїх очах настільки дрібна воша, що гніватися я можу не на нього конкретно у даному випадку, а на усю систему християнства. Вони проповідують Євангеліє, але я не побачив жодного християнина, який витримав би мій ляпас по щоці, і підставив би іншу щоку. Навпаки: те, що я їм плюю в лице, їм настільки не подобається, що вони відгорожуються від мене не те що рукавами, а дверями та засувами. Про другу щоку їхню я тільки мрію. Мрію побачити бодай одного, готового мені підставити цю другу щоку після того, як я вмажу по першій.
Так, я гніваюся насправді. На усіх Лєночкіних, яких можна перелічувати безкінечно. А співають "Господи помилуй" та "Богородиця радуйся" вони натхненно... Дуже гарно співають. Молодці. Ставлю п'ять за вокальні здібності.
16:45, 22.05.2019
Кар'ялонні
--- 23 05 - Kizatavat-2. Листування з Оннелi-2 ---
Привіт, Тату! Всередині усе болить. Душа болить. І хочеться плакати, лити сльози нестримно.
Я просто опублікую наші з Оннелі листи.
* * *
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 22 тра, 21:58
Вітаю, Кар'ялонні.
Як Ви сьогодні? Як настрій та самопочуття?
Ви писали мені про емоції на суді... Та які вже емоції, їх давно немає. Це в перші дні я прокручувала собі подібні версії, коли Євгена тільки посадили. Душою рвалася допомогти Ользі. Але бачитися нам заборонено, та й грошей не було зовсім на дорогу, та і мама б не пережила моєї чергової поїздки в Київ. Ті обшуки тоді підскосили її здоров'я. Але зараз справа іде на завершення, виправдовувальний вирок не за горами, Євген давно на волі. Але мене на суд так ніхто і не викликає.
Вчора ввечері я ледве сприйняла отой скриншот Ваш від Ольги. Тільки заспокоїлася, як надибала нове відео у Євгена на Фб, де він розповідає у яких вони зараз страшних боргах, і що це їм життя зламала людина із близького оточення. Я знаю, що мова була про мене. Більше нікого в них з близьких принаймні тоді не було. Не сплю другу добу, серце болить. У голові не вкладається - ЯК? Як вони могли повірити? Знати б ще хто і що саме їм наговорив? Мені теж багато чого сбешники про нього наговорити, що він там ледь не з російською вибухівкою зібрався теракти по містах України робити. Але ж я маю голову на плечах і віру у серці, щоб не вестися на такий дешевий розвод. Вони мене тепер знати не хочуть, я виявляється зрадник. Я тут мабуть у золоті купалася і відпочивала на Мальдівах за гроші спецслужб за гарну диверсію. ****ець коротше. Моє життя ледь не зруйнували вщент, мати втратила здоров'я, я втратила все майно, зв'язок із людьми, роботу, а тепер виявляється і гідність. Тепер я для всіх зрадниця, яку ніхто не хоче знати. Я могла очікувати таке від будь кого, але від Ольги... Євген сам був оббріханий, і скільки він захищав Надію, яку також звинувачували у зраді. І як можна було повестися? Повірити якимось дешевим наклепам, не давши мені навіть шансу подивитися в очі і сказати слово? Вони вчора мене вбили.
Я написала одному нашому з ними другу в двух словах як усе було, думаю він передав. Але реакції ніякої. І думаю вже й не буде. Ну що ж... Нав'язуватися, виправдовуватися і шукати їхньої милості я не буду. На все воля Божа.
Виявляється є у світі біль сильніший навіть за втрату коханої людини. Дуже боляче, коли тебе зрікаються брат і сестра, про яких я мріяла все життя, і які так просто мене викинули.
Пробачте, Кар'ялонні, що виливаю на Вас це все, та більше нікому про це сказати. Ніхто більше крім Вас мені не вірить. Ось так. "Не роби людям добра"...
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 05:45
Доброго ранку, кохана, мила Оннелі!
Я вчора ліг спати ще до того, як Ви прислали цього листа.
Що я можу сказати? Я просто обіймаю Вас. Якби Ви були коло мене зараз фізично, я би просто обійняв та мовчав. І не випускав би з обіймів. Бо у таких випадках нічого не скажеш. Треба просто обійняти, та мовчати, цілуючи лоба....
Тримайтеся, кохана, мила. Я поруч із Вами, я Ваш незмінно. Ми це переживемо.
Але вірте, що все налагодиться. Вірте! Правда усе одно вилізе назовні, вона Вас сама виправдає. А зараз цей момент треба просто пережити...
Усе владнається, кохана, люба, Оннелі моя, моє Щастя. Усе владнається.
А на Ольгу та Євгена не тримайте образи. Тим паче, якщо вони у великих боргах, то їм зараз дуже нелегко. Я розумію, що вони у цих боргах звинувачують Вас, бо очевидно, що вони упевнені у цьому. Бо скоріше за все, що дійсно, не знаючи про те, Ви дійсно стали винуватицею їхніх боргів. Але ж вони-то думають, що Ви це знали, що Ви свідомо загнали їх у ті борги!... Це треба просто пережити, мила моя Оннелі. Просто перечекати, коли саме собою владнається. Такі випадки непорозумінь бувають. Але правда захищає завжди. Завжди.
Обіймаю Вас, кохана, люба, мила, Щастя моє. Обіймаю Вас та цілую у лоба.
А за Євгена та Ольгу треба молитися, щоби вони змогли розрахуватися з тими боргами. Я не знаю, звідки у них ті борги, і навіть уявлення не маю, з якого боку тут Ви. При чому Ви узагалі до їхніх боргів. Навіть уявити не можу. Але я знаю, яку силу має брехня, і як легко підірвати репутацію людини саме завдяки грошам. Пам'ятаєте, я Вам буквально позавчора розповідав про випадок крадіжки церковних грошей?... До того моменту та община була мені як сім'я, а потім вони різко до мене стали холодні, хоча я був не винний, проти мене обернувся увесь натовп, усе моє оточення раптом стали моїми ворогами. Отож, я розумію Вас як ніхто, бо на своїй шкурі пережив подібне, хоча і не був винуватий. Але ж гроші-то дійсно пропали. І хтось же їх вкрав!...
Так само і з боргами Євгена та Ольги. Якщо борги є - то однозначно, хтось винен у тому! Вони думають, що винні Ви, бо усі докази проти Вас. Точно так само, як і тоді у випадку з пропажею церковних грошей усі докази були проти мене. Точно така сама ситуація! І я рівно ніяк не міг довести, що то був не я, що я узагалі до тих грошей не маю ніякого відношення, що я їх навіть не бачив. Але ж минуло два роки, і мене уся община сама виправдала.
Хоча моїх теплих стосунків з тою общиною то не повернуло, бо я покинув ходити у церкву узагалі...
А ще мені зараз згадався Ваш сон про Червону площу. Пам'ятаєте? Я Вам писав тоді, що через ту Революцію Ви когось втратите. Я спочатку думав, що цей хтось - це хтось, чийого навіть імені я не знаю. Але пізніше я припустився, що це дружба Євгена та Ольги. І ось, власне, сон збувся в точності, як я і сказав: дружба Євгена та Ольги втрачена, похоронена заживо на площі тієї Революції. Хоча саме Ви і були поруч, і першою допомагали у тому.
А вийшло, що саме Ваша допомога і обернулася проти Вас же... Пам'ятаєте, я позавчора писав Вам, що зрада любить прикидатися виручкою, а виручка зрадою? Оце якраз той самий випадок. Коли Євген та Ольга упевнені, що насправді з Вашого боку усі Ваші дії та уся Ваша дружба були зрадою, поданою під соусом виручки. Оце якраз той випадок.
Кохана, мила, люба моя Оннелі, Щастя моє і моє Кохання. Я обіймаю Вас та цілую у лоба. Обіймаю міцно та цілую у лоба ніжно. Ми це переживемо, Оннелі! Я поруч із Вами. Усе владнається. Усе владнається. Треба просто це пережити.
А добро треба усе одно робити. Бо тільки воно і виправдовує. А правда сама захистить. Просто треба трошки часу, моя кохана і люба. Трошки часу.
Обіймаю Вас міцно, і цілую у лоба довго-довго... Усе владнається. Я поруч, і я Ваш.
05:45
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
* * *
Господи, Таточку, Татусю! Татусю, Тато! Поможи. Поможи, Татусю.
Я оце зараз почав думати: що може, тому Надія і не відповідала на мої листи з проханнями знайти Оннелі, що вона так само повірила у ту брехню?... Та ні, не може бути. Ну не вірю я. Маячня повна. Просто вона наразі заклопотана біганиною по кабінетах та судах, тому їй наразі не до листів, бо вона готується боротися за перевибори, щоби результати цих виборів було скасовано, оскільки її навіть не включили у число виборців, бо вона не внесла грошей 2,5 мільони, яких від неї вимагали. А Зеленський вніс, тому і виграв. Я ж казав Тобі: у кого гроші, той і переможе на цих виборах. Я був упевнений у цьому.
Тому я радий, що Надія бореться про скасування результатів виборів. Бо я голосував за неї, хоча її імені у списку не було: я сам вписав її ім'я, і поставив галочку. Бо я хочу, щоби перевибори відбулися. Бо так буде правильно, і так буде чесно.
Але за Оннелі болить душа. І за Євгена з Ольгою так само болить. Бо я і їх розумію також. Але якби Євген був готовий до діалогу зі мною ще до того, як усе це сталося!... Я би відвернув його від біди. А так виходить я оберігав його з усіх сил попри те, що він не радився ні з ким, і мене тримав ледь не за нуль. Бо жодного разу зі мною не поговорив. А мусив би приїхати до мене та поговорити віч-на-віч, бо такі діалоги не ведуться через інтернет. Він мусив був приїхати до мене!
Дихаю, дихаю... Треба дихати глибоко.
Господи, Таточку, Татусю... Поможи нам це все пережити. Поможи Ользі з Євгеном, я їх дуже люблю. Відкрий очі їм, і покажи на справжнього винуватця їхніх боргів. І поможи їм ті борги погасити. Господи, Таточку... Поможи їм. Бережи їх, прошу Тебе. Бережи їх. Постав захист навколо них, аби їм ніхто не міг зашкодити. Так, зробимо це разом, Татусю. Разом. Ось так... Ми знаємо, як це робиться. Так, я вже усміхаюся. Ми з Тобою робили це мільон разів. Ми з Тобою чотирма руками це робили. Мої долоні всередині, а Твої зверху. Кохаю Тебе, Татусю, Таточку. І ось, знову хочеться плакати, знову очі застилають клавіатуру, бо не бачу її майже.
Усе буде добре, усе владнається. Ми непереможні з Тобою.
Мені треба зараз помовчати, бо мені треба у астрал. Я хочу провідати Євгена, і втішити його. Поможи мені налаштуватися, Таточку... Йому з усіх зараз найтяжче. Усміхаюся і плачу. Так, так, незважаючи на те, що він порося і мене ставить у нуль. Я все одно саме його і захищаю.
Цілую Тебе, Татусю. Обіймаю Тебе обома руками. Я хочу у астрал, і хочу провідати Євгена. Йому зараз найтяжче з усіх. Усе буде добре. Все владнається, я знаю. Але оце порося треба підтримати, бо я мушу.
06:14, 23.05.2019
Карялонні
--- 23 05 - Kizatavat-2. Про рибячий жир, мед, та воду ---
Привіт, Тату. І привіт також усім, хто слідкує за моїми публікаціями. Особливий привіт тобі, мій улюблений Читачу 38 (учора ти був під номером 19, позавчора 62, третього дня під номером 5: я слідкую, будь упевнений).
Я не став витрачати енергію на візит до Євгена, а написав слова підтримки Ользі у ФБ. А заодно побачив і запит на дружбу від Оннелі. Зайшов до неї на її нову сторінку, і побачив там зверху відео, у якому розповідається про запланований у 2020-му році світовий голод ("Голод 2020. Прогноз от Bloomberg": facebook.com 100034840692217/videos/139360757235280/)
Я скачав собі те відео, хоча в принципі там нічого нового: нічого такого, про що би я не знав раніше. Але все одно скачав: хай буде.
Про те, як пережити голод - я хочу поділитися тут. Те, що я знаю і втілюю для себе.
По-перше, риб'ячий жир у капсулах. Я завжди стараюсь підтримувати запаси риб'ячого жиру (або ще краще "Омега 3-6-9"), бо риб'ячий жир це найголовніший порятунок для слабкого серця. А у мене серце слабке. Тим паче, він також виробляє кальцій у організмі, а отже, підтримує у тонусі кістки. Саме завдяки йому я і можу рухатися.
Другий порятунок - це мед: глюкоза, завдяки якій у організмі виробляється енергія. Я довго шукав мед на прилавках. Так, хоча медом завалені прилавки супермаркетів, але там переважно або відверта підробка (приклад: мед від ТМ "Своя Лінія"), або суміш підробки меду зі справжнім (приклад: "ТМ "Бартнік"). Але у цьому місяці мені пощастило: я у супермаркеті "Таврия В" знайшов нарешті справжній мед: від ТМ "Семерка". Отож, наступного місяця планую купити його якнайбільше.
Хоча, якщо чесно, я навіть і не сподівався, що мені пощастить саме від цієї марки знайти справжній мед, бо ТМ "Семерка" виробляє для супермаркетів "Таврия В" усе що завгодно: від туалетного паперу до миючих засобів: це внутрішня ТМ, суто у межах цього супермаркету. А коли якась фірма виробляє і пральний порошок, і туалетний папір, і мед - то якось тяжко вірити у якість того меду... Але я помилився: мед виявився прекрасним. Настільки прекрасним, що я відірватися від нього не можу, такий він мені смачний. Тепер навіть жалкую, що купив лише одну кілограмову банку, бо зараз би я накупив його на рік уперед, аби пережити голод.
Ну і звісно, третій порятунок - питна вода. Я купив два 19-літрові бутлі "Імператорської". Мені подобається: п'ється легко.
Із тих, що продаються у 5-літрових або у 6-літрових баклажках - мені сподобалися: "Знаменівська" та "Aqua Life". Із більш-менш пригодних для пиття назву "Сімейна" від "Куяльник" (вона занадто жорстка, щоби пити сирою, бо скоріше годиться для кип'ятіння), і категорично не сподобалася "Бон Буассон": це якась хімічна гидота з консервантами, а не вода. А ще, пам'ятаю, колись купував "Моршинську": як на мене, то ціна завищена, хоча вода хороша. Очевидно, просто відбивають рекламу. Тому я її не купую, хоча вона і добра, бо шукаю менш розрекламовані та добрі не менш. Ось, купив "Імператорську": тицьнув майже наугад (бо у малих тарах вона не продається,а одразу у великих бутлях), і одразу вцілив: вода мені сподобалася, п'ю її залюбки.
Отже, три найголовніші компоненти, потрібні для того, аби вижити під час тривалого голоду: питна вода, мед, та риб'ячий жир. Усе інше другорядне, бо є усього лише білком, а білок усюди: навіть листя на деревах і то білок. Тому якість перших трьох є найбільш важливою, оскільки від них залежить життя. І що стосується риб'ячого жиру, то краще за все купувати "Омега 3-6-9", бо там у капсулах не чистий риб'ячий жир, а у суміші з рослинними оліями. Тому й ефект від нього сильніший, бо склад вітамінів багатший.
Я сподіваюся, цей запис не побачать місцеві тролі та блюстителі порядку, і не донесуть модерації, оскільки згадка будь-яких торгових марок вважається рекламою, а будь-яка реклама заборонена на цьому сервері, - а значить, цю публікацію можуть попросту заблокувати і зробити недоступною для прочитання. Але все одно сподіваюся, що у тих людей, які побачать цей запис, є бодай трохи розуму у голові і трохи совісті у серці, і тому вони не стануть цього робити, а тихенько візьмуть собі на замітку мої особисті рекомендації, основані на власному досвіді.
Тому раджу зробити скриншот, аби не забути написане тут.
07:28, 23.05.2019
Кар'ялонні
--- 23 05 - Kizatavat-2. Як розпiзнати справжнiй мед ---
Тим, хто слідкує за моїми публікаціями.
Я хочу поділитися своїми знаннями, як відрізнити штучний мед від справжнього.
По-перше, справжній мед має запах. Коли відкриваєш банку, то запах меду виривається назовні так, ніби тобі під носа підсунули цілий букет квітів. І воно природньо, бо мед дійсно виробляється бджолами з квіткового пилку, а квітковий пилок має властивість пахнути.
Штучний мед пахне як парафінова свічка: тобто, ніяк. Суміш справжнього меду та штучного пахне як щось посередині: тільки якщо самому упхати носа глибоко у банку - то можете відчути слабенький аромат меду. Справжній мед не повинен так пахнути. Справжній мед пахне сильно: тільки відкрили банку - і запах вирвався на волю, мов цілий букет квітів.
По-друге - смак. Звісно, воно усе солодке: і натуральний мед, і штучний, і цукор, - підсолоджувачів на світі близько півсотні. Але. Коли їсиш натуральний мед, то відчуваєш насолоду: натуральний їсиш і не хочеться спиняти їсти, він попросту не приїдається.
Штучний мед, коли зачерпнути ложкою та покласти у рота - віддає якимись нафтопродуктами. Таке враження, ніби туди підлили хай не солярку, але скипидар точно. Зовсім трошки, але все-таки післясмак смердить. І природньо, відбиває охоту продовжувати те їсти. Суміш штучного та природнього на смак як щось посередині: на безриб'ї і рак риба, їсти можна, хоча і насолода так собі.
Третє - консистенція. Взагалі-то, справжній мед починає зацукрюватися буквально через два тижні після того, як його зібрали. Кажу це авторитетно, бо в Карелії мені привозили найсвіжіший мед прямо з пасіки. О! Я досі пам'ятаю той мед: у мене уся кімната пахла тим медом, аж до коридору було чутно той запах свіжозібраного меду. Отож, самі розумієте: якщо для того, аби відчути запах меду треба запхати носа прямо у банку - то ясно, що медом там і не пахне. В самому буквальному розумінні: меду там нема. Хіба тільки якщо підмішати у штучний, чисто для запаху, або зверху помазати.
Але я хочу написати про консистенцію. Отже, якщо надворі у Вас уже січень місяць, а мед, який Ви бачите на поличці магазину, досі рідкий - то плюньте в нього. Хоча, звісно, мед можна розтопити, на водяній бані. Від цього він втрачає купу корисних речовин, через що і запах у нього теж меншає. Ну, воно і природньо: якщо Ви букет квітів вкинете у кип'яток, то вийде хороший чай, але пахнути як квіти він уже не буде. Отак і з розтопленим медом. До речі, що стосується меду від ТМ "Семерка" (який я купив у супермаркеті "Таврия В") - то мені трапився якраз такий випадок: мед був рідким, коли мені його привезли два тижні тому. Але вироблений у минулому році. Якщо точніше, то дата фасування 17.08.2018. Отож, я через те спочатку скептично поставився до нього: я навіть відкривати його не хотів, таке було розчарування від самого початку. Але коли відкрив, і запах меду вирвався назовні - то моє серце мимоволі зраділо! І коли скуштував мед - то заспокоївся. Хоча я не розумію, для чого його було розтоплювати. Як на мене, то це марні маніпуляції.
Але ж якби ж то зацукрений мед був гарантією справжності меду!... Бо від ТМ "Своя Лінія" я вже скуштував нафтопродукту під виглядом зацукреного меду. Не знаю, як вони це роблять, але це дуже образливо. І все-ж таки, справжній мед стає зацукреним ще влітку. Тому взимку чи восени він рідким бути не повинен. Одним словом, по вигляду наразі тяжко відрізнити справжній мед від штучного, бо виробники справжнього роблять дурість, постійно розтоплюючи його, а виробники штучного навчилися його зацукрювати.
І останній пункт - термін зберігання. Панове, мед - це єдиний у світі продукт, який терміну зберігання не має. Це вічний продукт, який ніколи не зіпсується (звісно, якщо Ви не будете туди підмішувати скипидар або щось таке, чи просто тримати відкритим, бо мед має властивість перейматися запахами продуктів, які знаходяться поруч. Тому його добре зберігати у щільно закритій тарі. Втім, навіть у смердючому вигляді він не втратить своєї справжності, і через тисячу років лишиться медом). Це вічний продукт.
На банках зі штучним медом завжди написано: "Термін зберігання 2 роки". Ну, воно бо я так розумію, що нафтопродукт через два роки починає показувати своє справжнє обличчя, і розвалюватися на очах? Не знаю. Але у справжнього меду строк придатності повинен бути написаний: "необмежено". До речі, навдивовижу, мед від ТМ "Семерка" має позначку: "Термін зберігання 2 роки". І це мене теж збентежило, коли я вперше узяв банку у руки. Тепер я здогадуюся, що якщо вони для підтримки меду у рідкому стані постійно підігрівають його - то природньо, що через два роки таких умов зберігання він перетвориться якщо не у карамель, то у солодку масу точно. Тобто, в якомусь розумінні перестане бути медом. Хоча звісно, він і через тисячу років буде медом, але втратить усі свої пахощі та корисні речовини, бо від постійних підігрівань перетвориться на смачну карамель. Хоча і тоді він буде значно кориснішим, аніж наприклад цукор або штучний мед.
Одним словом, мед від ТМ "Семерка" несподівано для мене виявився справжнім навіть попри усі видимі ознаки несправжності. Коли я купував його, то був майже упевнений, що там нафтопродукт. І несподівано для себе помилився. А може, мені просто пощастило? Може, вони так само, як і "Бартнік", теж мішають штучний з натуральним, і мені випадково трапилася банка з чистим медом? Не знаю. Але факт є факт: я зараз їм справжній мед, і за два тижні з'їв уже усю літрову банку, доїдаю рештки: такий він мені смачний.
Тому наступного місяця знову куплю мед цієї марки, і маю плани купити декілька банок, про запас. Але якщо раптом там виявиться щось інше, а не те, що я їм зараз - то я дам про це знати. А поки що - ловіть момент, рекомендую.
Остання примітка: наразі у "Таврия В" тільки два виду меду від ТМ "Семерка": квітковий та соняшниковий. Маю на увазі, у кілограмовій тарі. У меншій тарі ще є травневий. Кілограм меду коштує зараз 97 грн.
09:48, 23.05.2019
Кар'ялонні
--- 23 05 - Kizatavat-2. Дублiкат. Про мед, жир, воду ---
Про всяк випадок повторно публікую свій запис: "23 05 - Kizatavat. Про рибячий жир, мед, та воду"
* * *
Привіт, Тату. І привіт також усім, хто слідкує за моїми публікаціями. Особливий привіт тобі, мій улюблений Читачу 38 (учора ти був під номером 19, позавчора 62, третього дня під номером 5: я слідкую, будь упевнений).
Я не став витрачати енергію на візит до Євгена, а написав слова підтримки Ользі у ФБ. А заодно побачив і запит на дружбу від Оннелі. Зайшов до неї на її нову сторінку, і побачив там зверху відео, у якому розповідається про запланований у 2020-му році світовий голод ("Голод 2020. Прогноз от Bloomberg": facebook.com 100034840692217/videos/139360757235280/)
Я скачав собі те відео, хоча в принципі там нічого нового: нічого такого, про що би я не знав раніше. Але все одно скачав: хай буде.
Про те, як пережити голод - я хочу поділитися тут. Те, що я знаю і втілюю для себе.
По-перше, риб'ячий жир у капсулах. Я завжди стараюсь підтримувати запаси риб'ячого жиру (або ще краще "Омега 3-6-9"), бо риб'ячий жир це найголовніший порятунок для слабкого серця. А у мене серце слабке. Тим паче, він також виробляє кальцій у організмі, а отже, підтримує у тонусі кістки. Саме завдяки йому я і можу рухатися.
Другий порятунок - це мед: глюкоза, завдяки якій у організмі виробляється енергія. Я довго шукав мед на прилавках. Так, хоча медом завалені прилавки супермаркетів, але там переважно або відверта підробка (приклад: мед від ТМ "Своя Лінія"), або суміш підробки меду зі справжнім (приклад: "ТМ "Бартнік"). Але у цьому місяці мені пощастило: я у супермаркеті "Таврия В" знайшов нарешті справжній мед: від ТМ "Семерка". Отож, наступного місяця планую купити його якнайбільше.
Хоча, якщо чесно, я навіть і не сподівався, що мені пощастить саме від цієї марки знайти справжній мед, бо ТМ "Семерка" виробляє для супермаркетів "Таврия В" усе що завгодно: від туалетного паперу до миючих засобів: це внутрішня ТМ, суто у межах цього супермаркету. А коли якась фірма виробляє і пральний порошок, і туалетний папір, і мед - то якось тяжко вірити у якість того меду... Але я помилився: мед виявився прекрасним. Настільки прекрасним, що я відірватися від нього не можу, такий він мені смачний. Тепер навіть жалкую, що купив лише одну кілограмову банку, бо зараз би я накупив його на рік уперед, аби пережити голод.
Ну і звісно, третій порятунок - питна вода. Я купив два 19-літрові бутлі "Імператорської". Мені подобається: п'ється легко.
Із тих, що продаються у 5-літрових або у 6-літрових баклажках - мені сподобалися: "Знаменівська" та "Aqua Life". Із більш-менш пригодних для пиття назву "Сімейна" від "Куяльник" (вона занадто жорстка, щоби пити сирою, бо скоріше годиться для кип'ятіння), і категорично не сподобалася "Бон Буассон": це якась хімічна гидота з консервантами, а не вода. А ще, пам'ятаю, колись купував "Моршинську": як на мене, то ціна завищена, хоча вода хороша. Очевидно, просто відбивають рекламу. Тому я її не купую, хоча вона і добра, бо шукаю менш розрекламовані та добрі не менш. Ось, купив "Імператорську": тицьнув майже наугад (бо у малих тарах вона не продається,а одразу у великих бутлях), і одразу вцілив: вода мені сподобалася, п'ю її залюбки.
Отже, три найголовніші компоненти, потрібні для того, аби вижити під час тривалого голоду: питна вода, мед, та риб'ячий жир. Усе інше другорядне, бо є усього лише білком, а білок усюди: навіть листя на деревах і то білок. Тому якість перших трьох є найбільш важливою, оскільки від них залежить життя. І що стосується риб'ячого жиру, то краще за все купувати "Омега 3-6-9", бо там у капсулах не чистий риб'ячий жир, а у суміші з рослинними оліями. Тому й ефект від нього сильніший, бо склад вітамінів багатший.
Я сподіваюся, цей запис не побачать місцеві тролі та блюстителі порядку, і не донесуть модерації, оскільки згадка будь-яких торгових марок вважається рекламою, а будь-яка реклама заборонена на цьому сервері, - а значить, цю публікацію можуть попросту заблокувати і зробити недоступною для прочитання. Але все одно сподіваюся, що у тих людей, які побачать цей запис, є бодай трохи розуму у голові і трохи совісті у серці, і тому вони не стануть цього робити, а тихенько візьмуть собі на замітку мої особисті рекомендації, основані на власному досвіді.
Тому раджу зробити скриншот, аби не забути написане тут.
07:28, 23.05.2019
Кар'ялонні
--- 23 05 - Kizatavat-2. Листування з Оннелi-3 ---
Я після того вранці послав Оннелі ще одного листа.
* * *
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 11:00
Я у Фейсбуці написав Ользі слова підтримки, і написав їм, щоби вони не спішили піддаватися емоціям та вірити тим доказам, які нібито говорять про Вашу вину у їхніх боргах, - бо це може виявитися підстава, тому хай аналізують усе добре, і шукають справжнього винуватця.
Написав Ользі, що я так само лишаюся їхнім другом, і що Ви так само любите їх, і що переживаєте з приводу того що сталося.
Я обіймаю Вас, моя кохана, обіймаю і цілую. Все буде добре, я на Вашому боці, я з Вами, і я Вам вірю, це найголовніше.
Тим паче, що і я у подібній ситуації був, я Вам розповідав, і не було жодної людини, яка би повірила у мою невиновність. Навіть моя рідна сестра Людмила, з якою у нас були прекрасні довірливі стосунки, і то повірила, що я міг вкрасти ті гроші. І мене то вбило. І вбило наші стосунки із нею. І я Вам скажу: ми навіть і досі не поновили ту якість стосунків, яка була До того випадку. А той випадок стався аж у далекому 2003-му році. Тобто, 16 років тому!... А наша з нею дружба була вбита одним махом, усе довір'я усього нашого попереднього життя було розтоптане в одну мить. І це рідна сестра, єдина людина у світі, з якою у нас однаковий склад крові. А що вже говорити про тих, які нам навіть не родичі?... Отож, я розумію Вас як ніхто на світі... Бо і сам у такій же ситуації був.
Тому обіймаю Вас, кохана, просто обіймаю... І плачу разом із Вами. Бо я і сам у такій самій ситуації був, і досі не виборсався, хоча мене давно оправдано: уже 14 років минуло, як Людмила зрозуміла, що була не права,коли повірила у ті докази проти мене. Але стосунки так і не поновилися, довір'я так і не було відновлене... Ми ніби і рідні, але вже як чужі. Не стало у мене сестри. Єдина людина, яка повинна була мене захищати з піною коло рота - отак просто узяла і відвернулася від мене, разом з усіма.
Тому я розумію Вас як ніхто... І плачу разом із Вами.
Все буде добре, моя кохана. Я поруч, і я на Вашому боці. І я постараюся зробити усе від мене залежне, аби ваша дружба з Ольгою та Євгеном поновилася. Бо це неправильно, коли усе довір'я розтоптується в одну мить за одним лише наклепом... Це неправильно. Так не повинно бути. Усе, що будувалося так довго, з такою старанністю, і з такими силами, і щоби оце усе було знищене лише одним рухом руки, кількома словами наклепу - це неправильно...
Все буде добре, моя кохана. Я поруч, це найголовніше.
До речі, мені згадався текст однієї моєї пісні. було би добре, якби Ви поклали його на музику. Я думаю, це якраз дуже доречно.
"У БАБОЧКИ КРЫЛЬЯ ЛОМАЮТСЯ ТОЛЬКО РАЗ"
(текст песни)
1)
Ошибаемся часто, - но можно ещё исправить;
Нет такого, чего бы нельзя изменить сейчас...
Всё меняется, клеится, правится, если править.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
Всё меняется, клеится, правится, если править.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
2)
Так бывает, что ранятся крылья у птиц полётных;
Выздоравливают потихоньку, в полёт возвратясь.
И летают птицы опять, им летать охота.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
И летают птицы опять, им летать охота.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
3)
За дорогой - дорога, и у каждой - свои повороты.
И у каждой судьбы - свой неповторимый рассказ...
Часто кажутся неразрешимыми наши заботы.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
Часто кажутся неразрешимыми наши заботы.
Лишь у бабочки крылья ломаются только раз...
05.05.2014
Братислав Либертус-Кармина
Напишіть на неї музику, прошу Вас. Саме зараз, коли Вам дуже боляче, ця пісня прозвучить з усією душею, і пройме кожного, хто її почує. Напишіть.
11:00
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 23 тра, 12:25
Дякую з підтримку, Кар'ялонні.
Але прошу Вас не писати більше Ользі. Я знаю, що Ви хочете мені допомогти, але це лише нашкодить. Не можна поки триває слідство нічого писати і розголошувати. Тому прошу Вас, не треба більше нічого нікому писати. А то вони там подумають, що ми тут спеціально провокуємо їх на заборонені розмови.
Бог і час все і так розставить по місцях.
Текст пісні зберігла, як тільки буде можливість сісти за гітару, обов'язково щось придумаю.
Дякую ще раз Вам за розуміння та підтримку.
Бажаю Вам здоров'я та гарного настрою.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 13:02
"Але прошу Вас не писати більше Ользі. Я знаю, що Ви хочете мені допомогти, але це лише нашкодить. Не можна поки триває слідство нічого писати і розголошувати. Тому прошу Вас, не треба більше нічого нікому писати. А то вони там подумають, що ми тут спеціально провокуємо їх на заборонені розмови."
Та ні! Оннелі, я ж не дурний, і вмію не переходити дозволеної межі. Я їй нічого такого не написав, що могло би розгнівати слідчих: просто висловив слова співчуття, як звичайний користувач Фейсбуку. Адже самі подумайте: відео про борги виставлене публічно, і я теоретично міг його побачити нарівні з усіма. А отже, як звичайний користувач ФБ маю повне право написати їм слова співчуття та підтримки. Тим паче, що я-то узагалі збоку у цій всій справі, і ніяк не причетний: мою причетність довести неможливо. Хоча потайки і лишаюся Генералом Рапаною. Але така місія у Генерала Рапани: залишатися Сірим Кардиналом, і бути в тіні, не лізти на рожон. Ви думаєте, я не усвідомлюю, що за мною постійно слідкує СБУ і тільки й шукає приводу притягнути мене за вуха? Прекрасно розумію, я з цим усвідомленням живу усе життя: усе життя я знаю, що за мною слідкують, і шукають приводу щось на мене повішати. Отож, не переживайте, я чудово відчуваю межу, якої переступати не можна.
І щоби Ви були спокійною, то щойно спеціально зайшов у ФБ, щоби зробити скриншоти, і заодно упевнитися, що Ольга моє повідомлення прочитала (навмисне подивився час: вона його прочитала у 10:39). Там ніякого заклику до діалогу, можете бути абсолютно спокійною. Прикладаю до листа скриншот. Хай і слідчі СБУ почитають, що саме я написав Ользі, і будуть собі спокійними. Я ж не дурний. Вчіться мені довіряти більше, Оннелі. Пастор Кар'ялонні все робить правильно.
"Текст пісні зберігла, як тільки буде можливість сісти за гітару, обов'язково щось придумаю."
Розумничка. Оце діло.
До речі, мелодія до цієї пісні, яку я чую у голові, схожа на щось середнє між вальсом та романсом. Саме тому я її відніс до рубрики "вальси", бо мабуть на вальс вона за ритмікою більше схожа, хоча вона і призначена для гітари. Ну, якщо на гітарі можна зіграти вальс, звісно. Тобто, це щось мелодійне, під що можна було би кружляти у танці. Пам'ятаєте, як у "Вальсі квітів", з балету "Лускунчик"? Тільки "Вальс квітів" складний за усіма параметрами, а моя пісня проста як романс, бо її легко можна виконати на гітарі. Навіть рекомендовано.
І щоби Вам було легше налаштуватися на творчий настрій та потрібну ритміку мелодії для пісні - прикладаю Вам посилання на "Вальс квітів": http://www.youtube.com/watch?v=7vvnTcfy6yY - слухайте, насолоджуйтеся.
Кохаю. Цьомаю у розумного лобика.
Ваш.
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 13:29
Щойно знайшов іще одну відому Вам пісню, за ритмікою схожою на вальс: "Крылатые качели" https://youtu.be/y2tom9K0KOQ
Насолоджуйтеся, кохана. Тим паче, що саме зараз Вам дійсно треба відсторонитися від усього що приносить Вам біль. Тому усе покиньте, і просто слухайте музику.
Обіймаю, цьомаю.
Ваш.
13:29
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 23 тра, 14:10
Дякую Вам. Але все одно не пишіть більше їм нічого. Не можна навіть щоб десь моє ім'я вспливало біля них. Та і мені не потрібно щоб мене хтось виправдовув перед ними. Вини немає, тож і вимолювати у них розуміння і прощення немає за що.
Вас теж читають, навіть не сумнівайтеся. Коли у Вас зламався модем, а я здогадувалася що він може зламатися, я все одно грішним ділом думала, що вже і до Вас добралися і відібрали ноутбук на слідчі дії. Коли у мене був обшук, то ці чорти привселюдно почали читати з моєї пошти особисті листи від Вас. При матері, при купі сторонніх людей, при якихось повіях-понятИх. Добре що все ж совісті вистачило не все читати уголос. І листи до Надії також читали, і просили від запис камери пояснювати мало не кожний рядок.
Наші з Вами листи вони переглянули нашвидкоруч і сказали "какая-то странная переписка". "Кто этот человек? Почему Вы переводили ему деньги на счёт?" (побачили лист, де Ви просили поповнити Вам інтернет. Коротше абсурд і сюрреалізм. Навіть із Вас могли зробити руку кремля при всій Вашій ненависті до росії.
Такі справи. Не пишіть їм більше нічого, ще раз Вас дуже прошу. Їх це зараз тільки дратує і компрометує. Не треба, будь-ласка.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 14:28
Усміхаюся.
Та писати їм не буду вже, і не тому, що Ви попросили, а тому що я і у перший раз сказав їм достатньо.
А що мене читають - то я і так знав. Я давно це знаю. Але пам'ятаєте? Я Вам писав: це ніяк не заборонить мені бути самим собою. Хай читають, я люблю увагу.
"Коли у мене був обшук, то ці чорти привселюдно почали читати з моєї пошти особисті листи від Вас. При матері, при купі сторонніх людей, при якихось повіях-понятИх. Добре що все ж совісті вистачило не все читати уголос. І листи до Надії також читали, і просили під запис камери пояснювати мало не кожний рядок. Наші з Вами листи вони переглянули нашвидкоруч і сказали "какая-то странная переписка"."
Сміюся! Мене усе життя називали "странным", отож, хіба дивно, що і листування зі мною також дивне?...
Ви мені підняли настрій. Цьомаю у щічку!
Сміюся! Потішили Ви мене.
Я ж Вам казав, що пастор Кар'ялонні вміє не переступати дозволеної межі, і при цьому говорити усе що хоче і що думає. Так що усе нормально, все як і повинно бути: що б я не сказав уголос чи привселюдно, чи у особистому листуванні - мене усе одно назвуть "диваком", і мені нічого інкримінувати не зможуть.
Так що усе добре! Розслабтеся і видихніть повітря. Зі мною Ви у безпеці.
Мимоволі зітхнув... Якби і Євген мені більше довіряв, то можна було би багато неприємностей уникнути. І оцього балагану би не було.
Але знову всміхаюся. Ви мене потішили своєю розповіддю. Пам'ятаєте, я Вам писав ще у перших же листах, коли ми тільки познайомилися? Що усе, що я пишу, я пишу з усвідомленням публічності своєї особистості. Нічого з того, що я пишу у особистих листах, я не вважаю своїм особистим, і готовий до того, що воно стане публічним. Тому і публічно і у особистих листах я однаковий, і однаково розкутий. Просто у особистому листуванні зручніше переписуватися з технічної точки зору, і зручніше слідкувати за хронологією листів. Але я готовий (і навіть сподіваюся) що наше з Вами листування не залишиться таємницею. Навпаки: я хочу, щоби воно стало колись публічним, і увійшло у наш майбутній фільм про мене. Я до цього давно готовий і давно чекаю на це. Отож, говорити, що мене хтось іще читав публічно, і навіть на камеру - це лише викликати у мене радість: "Йєс! Ура! Це сталося! нарешті." Хух.
Тому я і тішуся.
Обіймаю і цьомаю.
14:28
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
+
Від кого: Оннелі
Кому: Кар'ялонні
Дата: 23 тра, 14:37
"майбутній фільм".... Всі мої майбутні фільми пішли прахом в той самий день, коли вони наклали арешт на моє майно, серед якого був і ноутбук з усіма матеріалами для майбутніх фільмів. Так що закрили вони мені рота надійно та надовго. 20 тисяч на новий ноутбук на дорозі не валяються. Я вже не кажу про безцінність всієї інтелектіульної власності (моїх відео, музики, книг), які вони в мене вкрали. Ну значить на те була Божа воля. Значить ще не час.
+
Від кого: Кар'ялонні
Кому: Оннелі
Дата: 23 тра, 14:58
Не переживайте: наклали арешт - ще не означає відібрали зовсім. Кожен арешт рано чи пізно закінчується, так що ноутбук і усе інше повернуть.
Хоча і цей інцидент також є підставою для зустрічного позову, оскільки ноутбук є приватною власністю, яка ніяким чином не може бути прирахована до небезпечних людству речей, бо це не бактеріологічна бомба, і навіть не револьвер. А отже, підстав заарештовувати його у них не було.
Так що готуйтеся до зустрічного позову. Ми ще повоюємо за наші громадянські права.
І до речі, саме тому я і намагаюся якомога більше інформації зберігати у інтернеті, у всіх на очах. На диск також стараюся скидувати, але все ж давно завів собі звичку усе зберігати у інтернеті, у всіх на очах. Бо то найнадійніша хованка для усього, що має цінність. Тому раджу і Вам перестати грати у хованки. Пам'ятаєте? Я вам писав: я люблю грати з відкритим забралом. Беріть приклад із мене.
До речі, на днях я написав слова пісні, якраз у тему (і опублікував їх на Новинках):
"ГОВОРИШЬ, О ЛЮБВИ НЕ КРИЧАТ"
(текст песни)
1
Говоришь, о любви не кричат.
Говоришь, что любовь это тайна,
Значит, я - твой секрет без ключа,
Под замком, и на крышке печать.
Утверждаешь, что надо молчать.
Это значит, под грифом "секретно"
Быть влюблённым могу в сто девчат,
О любви лишь на ушко шептать...
2
Быть секретом твоим не хочу.
Я хочу, чтобы все люди знали:
Ни тебя, ни любви не стыжусь,
Если хочешь, любовью горжусь.
Есть три вещи, которых не скрыть:
Прежде всех это кашель, конечно.
Не запрятать горящей свечи.
Ну, а в третьих, не спрятать любви...
3
Там, где тайны - там нету огня.
Там, где тьма - нету лучика света.
Если чей-то секрет это я -
Значит, что-то здесь явно не так.
Под подолом не прячут фонарь,
Я твоим не хочу быть секретом.
Я хочу, чтобы ты никогда
Ни за что не стыдилась меня...
Я хочу, чтобы ты никогда
Ни за что не стыдилась меня...
Я хочу,
чтобы ты
никогда
Ни за что
не стыдилась
меня...
15:27, 21.05.2019
Братислав Либертус-Кармина
І іще одну пісню написав, точніше переклав на українську мову відомий романс, і хотів би, аби Ви його теж заспівали:
"ЧИ МЕНЕ ЗАХИСТИШ"
або
"ЩИРИЙ РОМАНС"
(слова пісні)
Чи мене захистиш?
Інших захисту не потребую.
За помилки мої,
І за пошуки втілення мрій...
У солодкому сні,
Мов садку, що трояндами п'янить,
Нахилившись до мене вночі,
Чи мене захистиш?...
Чи мене захистиш
За слова, что колись шепотілись,
Оживляючи мрію
Під затишним покровом вночі?...
Сон мов мить в світі марень,
І надїї пішли без вертання.
Їх тепер залишили без сліз, -
Чи мене захистиш?
Чи мене захистиш,
коли я, вкотре втративши віру,
Все поверну тобі,
подарунки та квіти твої?...
Бо і ти через рік,
На будь-що також втратиш надію,
І можливо, захочеш піти...
Чи мене захистиш?
Бо і ти через рік,
На будь-що також втратиш надію,
І можливо, захочеш піти...
Чи мене захистиш?
11:20, 19.05.2019
Братіслав Лібертус-Карміна
(переклад з російської)
Оригінальна назва: "Оправдаешь ли ты"/"Искренний романс"
Музика: Сергій Бондаренко / Сергей Бондаренко;
слова: Ігор Северянин / Игорь Северянин (1933)
переклад на українську: Б.К.Лібертус-Карміна (2019)
Мовою оригіналу виконує Валерия: http://youtu.be/VEGyPPQEsw0
(Опубліковано 18 трав. 2007 р.)
+
Мовою оригіналу виконує Таїсія Повалій: http://youtu.be/K1RcgrCXY_s
Таисия Повалий - Искренний романс / Оправдаешь ли ты (1994)
(Вперше виконано для фільму "Аляска, сэр!", 1992 рік).
Послухайте цей романс. Його оригінальна назва "Искренний романс", хоча він значно більше відомий під назвою "Оправдаешь ли ты". І якщо подумаєте глибоко, то зрозумієте, що і вона так само розвінчує міф про те, що нібито у нас може бути щось особисте, що не може бути піддане розголосу. Ні. Насправді нам нічого не належить. Нічого інтимного насправді не існує. Тому я й не переживаю, що хтось може прочитати те, що Ви називаєте "нашим особистим". Навпаки, я хочу, аби це все так зване особисте стало публічним. Бо таємними можуть бути тільки злочини, а наші почуття і наші стосунки апріорі бути злочином не можуть. Пора усвідомити, що таємничість тільки шкодить стосункам, бо там де є таємниці, там купа місця для обману. Ось тому я і граю тільки з відкритим забралом. І раджу брати приклад.
Ваш.
14:58
Кар'ялонні / #Karjalonni_I
--- 24 05 - Kizatavat-2. Лист до Невiдомого Читача 5 ---
Ну, і хулі ти петляєш по розділам?... Тобі робити немає що, чи як? Можна подумати, що якщо ти зайдеш на мою сторінку через розділ "мемуари", то твій номер від того зміниться, і я тебе не впізнаю.
Якщо тобі так охота пограти зі мною у хованки, то тобі треба зайти на мою сторінку з іншого браузера.
Щоби ти розумів, що хоча твій номер і міняється кожен день, але ж дата та час прочитань за попередні дні не міняються! А значить, і твій сьогоднішній номер відображається на усіх попередніх прочитаннях за усі попередні дні. Тобто, сьогодні ти - Читач під номером 5. А вчора ти був Читач під номером 38. Вчора ти відображався під номером 38. Але зазирни зараз у списки читачів, і ти побачиш: що ніякого 38 вже немає, бо тепер навпроти тих прочитань значиться, що мене читав Читач 5. Так що, ти ще сьогодні не зайшов, і ще нічого не читав сьогодні, а я вже знаю, під яким номером ти будеш. Сьогодні ти будеш під номером 5. Тому оті твої маніпуляції з петляннями по розділах, зі спробою сховатися від мене, щоби я тебе не впізнав серед інших - то попросту смішно.
Але я тобі скажу наступне: навіть якщо ти почнеш заходити до мене з іншого браузера, під дійсно іншим номером - то не думай, що я тебе не впізнаю. Бо хоч з якого браузера заходь, хоч купи новий смартфон заради цих хованок, аби заходити до мене з іншого пристроя - але ти ідіот. Бо незалежно від того, звідки ти заходитимеш до мене - ти не перестанеш бути моїм постійним Читачем. Тобто, поведінки своєї не зміниш. Отож, я тебе впізнаю навіть і тоді. Тому не будь ідіотом, я тебе прошу.
А взагалі, зогляду на те, що моє спілкування з Оннелі поновилося (через е-майл), то природньо, що я тепер переважно буду увагою в емайлі, та на неї. Розважати тебе постійно, кожен день публікуючи своє листування із нею - я дуже скоро втомлюся, мені стане ліньки. Тому я попросту дуже скоро забуду сюди дорогу у свою Сповідальню. А ти будеш бігати, зазирати: чи з'явилося щось нове сьогодні чи ні. А воно все немає і немає. Ну, бігай.
А хочеш, можеш почитати мемуари інших авторів. Ти ж завів собі звичку зазирати через розділ "мемуари", де відображаються публікації усіх авторів цього порталу?... Ну-ну. Я подивлюся, як після мене ти зможеш перемкнутися на ішого автора. Але я знаю вже завчасу, що з тобою буде, якщо ти спробуєш це зробити: тебе стошнить від тих інших авторів. Знаєш, чому? Бо ти причаклований мною. Отруєний мною навіки, до кінця життя. Ти тепер мій наркоман, а я твій наркотик, і без мене у тебе скоро почнуться ломки, - і кожен раз, коли я бодай на короткий час зникаю з інтернету, ти відчуваєш ломку, і починаєш метатися, мов тигр у клітці.
І це нормально, не переживай. Усі причакловані мною те саме відчувають. І навіть втрачають сенс життя.
Так, майже кожен або кожен намагається мені потім довести, що він жити без мене може. Бігають десь, боряться зі своїми почуттями. А я дивлюся - комедію ломають. Бо я спостерігаю потім, як саме вони це роблять: кожен на свій лад сходить з розуму. Хтось пробує втікти від мене у комп'ютерні ігри. Хтось пробує втікти від мене у реальні знайомства. Хтось - у соцмережі. Проходить місяць, два, півроку, рік, три!... А забути мене не можуть. Не можуть без мене дихати. І різними способами сигналізують на увесь світ про це.
А повернутися - гордість не дає. Кожен хоче почуватися незалежним від мене, і кожен хоче довести мені, що він до мене байдужий. Коротше, поводяться як ідіоти та дебіли. Я спостерігаю за ними, і мені смішно та гірко. Бо мені їх жалко. Чесно, жалко, що вони такі ідіоти. Що вони, замість того, щоби слухатися свого серця, роблять самим собі якнайгірше: "Буду стійко страждати, але на коліна не впаду!"...
Ну, страждай, скільки тобі завгодно. Я можу чекати безкінечно. Мені не горить, я не підганяю. Тільки не забувай, що коли ти, поблукавши десь без мене, у спробі втікти від почуттів до мене, нарешті повернешся через 5 чи 10 років, щоби повідомити мені, що такої людини як я ти жодного разу протягом цих років не зустрів - то я,замість того, щоби кинутися тобі на шию і сказати, що радий твоєму поверненню - навпаки, спитаю: "А де ти був ці роки, увесь цей час, коли мені була потрібна твоя підтримка та допомога?... А, ти зі своїми почуттями боровся. Ну, і як успіхи? Поборов?"
Ви свої власні почуття ставите вище за життя і безпеку людини, яку нібито любите. І після цього хочете, щоби я радів вашому поверненню?... Ні, панове. Якби ви підкорялися своєму серцю, та були поруч зі мною незмінно, а не кидали мене напризволяще - то все було би інакше. Я би продовжував лишатися тим самим наркотиком, завдяки якому ви відчуваєте смак життя, і все було би добре. І я би вас цінував. А оскільки ви ідіоти - то скажіть: навіщо ви мені треба?... Мати справу з ідіотами - то знаєш, зовсім не радість. Тому мені і гірко, коли я дивлюся, як ви десь там петляєте від мене, намагаючись довести мені, що ви до мене байдужі.
Тільки я не бачив жодної людини, яка змогла би мені це довести. Я бачив тих людей, я бачив їхні згаслі очі. Які сяяли при мені, коли дивилися на мене. Після мене вони вже не сяють. Хоча минуло вже багато років.
Те саме буде і з тобою. Мій любий Читачу номер 5... Готуйся чахнути без мене, без моїх листів. І це ти ще моїх очей наживо не бачив... А якби побачив, то все, гаплик тобі. Бо не може безкарною лишитися людина, яка поглянула мені у вічі. І моя інвалідність тут зовсім ні до чого. Бо поглянути мені у вічі - це усе одно, що поглянути у вічі Вію. Пам'ятаєш гоголівського Вія? До речі, адже Вій теж був інвалідом, бо не був здатен самостійно навіть повіки підняти, він потребував сторонньої допомоги навіть у такій дрібничці. Але той, хто зустрівся із ним поглядом, безкарним не лишався: він позбавлявся життя.
Смієшся зараз?... Ну-ну, посмійся. Тільки от на очі мені потикатися я не раджу. Бо пропадеш навіки. Тебе не стане попросту. Тебе, сьогоднішнього, залишки якого ти іще пам'ятаєш. Бо вже і зараз від тебе лишилася лише половина. Бо ти вже причаклований мною, ти вже мій наркоман, а я твій наркотик. І чим раніше ти визнаєш це і змиришся, тим легше буде твоє одужання.
Звісно, якщо хочеш одужати.
Жалко мені тебе, Читач номер 5... Вчора ти був 38, позавчора 19, четвертого дня ти був 62. Я навмисне записую усі твої номери. А сьогодні ти будеш 5, можеш навіть перевірити: зазирни у списки читачів, і ти побачиш сам.
Сумно мені, мій любий Читачу номер 5... "Номер п'ять". Всміхнувся. Прямо як "Шанель номер п'ять". До речі, ти ніколи не цікавився, чому ті парфуми йшли під номером саме "5"? І де усі попередні? Чому їх ніколи не було?
Бо читач номер 5 - це тобі не айфон, щоби мати порядковий номер. Це просто випадкова цифра, як у лото.
06:29, 24.05.2019
Кар'ялонні
П.С.: 25.05.2019. Вчора тебе не було (або, якщо і був, то дійсно з іншого пристрою). Але сьогодні, якщо прийдеш, то будеш під номером 57. Це тобі для довідки.
--- 24 05 - Kizatavat-2. Ранковi пестощi. Пятниця ---
Хтось мене пестив зранку щойно... Мені сподобалося, я усміхався.
Навіть хочу повторення і продовження.
Почуття були красивими у того, хто це робив...
Мене після пестощів так розморило, що навіть спати захотілося... Лежу, дрімаю, і посміхаюся... Як ніби я десь на курорті перебуваю, так мені добре зараз.
Хоча і трошки сумно було. Чогось не вистачає для повного щастя... Мабуть, особистої присутності. І ще чогось смачненького поїсти.
Що би мені зараз хотілося з'їсти? Хм, треба подумати... Білого винограду хочу, морепродуктів різних, і картоплю.
08:55, 24.05.2019
Кар'ялонні
--- 24 05 - Kizatavat-2. Про всевдоним ---
"Мужской псевдоним"
(Ева Голдева)
(http://proza.ru/2016/09/08/1569)
21 век. Многие писательницы берут мужской псевдоним, так как по статистике мужчины не будут покупать книгу, написанную женщиной. Поэтому, чтобы не терять 50% потенциальной аудитории, многие просто вынуждены брать мужской псевдоним.
Если ты писатель-женщина, никто не воспринимает тебя всерьез.
Это слова писательницы, чьи произведения были отвергнуты 10 раз издательствами, возможно из-за неправильного пола...
Имя этой писательницы - Д. Роулинг, автор „Гарри Поттера“.
© Copyright: Ева Голдева, 2016
Свидетельство о публикации №216090801569
+
Рецензия на «Мужской псевдоним» (Ева Голдева)
А мне, в противовес, невольно вспомнилась автор книг о Мэри Поппинс. По паспорту её звали Хелен Гофф, и она писала под женским же псевдонимом "Памела Траверс".
Первая книга о Мэри Поппинс вышла в 1934-м году, и сразу же снискала огромный интерес у публики. А когда Уолтер Дисней в 1938-м году (спустя 4 года после выхода книги!) попросил её о разрешении на экранизацию - она не согласилась! Ему пришлось более 20-ти лет упрашивать её согласиться на экранизацию, и в 1961-м году первая экранизация её книги наконец-то вышла.
То есть, если она даже Уолтеру Диснею отказывала в праве экранизировать её книгу - то что уж говорить о других кинематографических компаниях, существовавших на тот момент?...
А ведь обе писательницы - авторы именно детских книг. И обе писали под женскими псевдонимами.
А теперь перенесёмся в наше время, и представим, что и Роулинг, и Траверс - обе написали свои книги одновременно. Стали бы современные мужчины покупать книгу Траверс? Вряд ли. И я в том числе. А знаете, почему бы я не стал её покупать? Потому что книга - детская, и я уже давно не читаю детскую литературу. Мне не интересен жанр. Поэтому на имя автора мне абсолютно наплевать: я даже не обращаю на имя внимания, потому что, когда я ищу книгу, то я ищу книгу определённого жанра, а не конкретного автора. Вот Вам и весь ответ.
И кстати, про Гарри Поттера я ни фильм не смотрел, ни книгу не читал. Даже несмотря на мировую популярность и на все рекламные плакаты, которые уже примелькались и приелись. Потому что мне абсолютно не интересен этот жанр. И, кстати, когда на экраны вышел "Гарри Поттер" - то я даже и не знал, кто написал книгу о нём и что эта книга вообще существовала. Я просто понял, что жанр мне не интересен, поэтому и не стал его смотреть.
А теперь представим, что я - издатель. И тут приходит ко мне со своей рукописью книги та или иная из упомянутых авторов. Согласился ли бы я её издать? Нет. Потому что я не хочу иметь с этим жанром ничего общего. Мне он не интересен, и я не хочу засорять свой бизнес (свой мир, вообще-то, которым я живу) книгами, которые будут читать люди совершенно не интересного мне круга. Я вообще не люблю детей. А если я начну издавать такие книги - то ко мне начнут липнуть всякие мамаши с сопливыми отпрысками, и заполонят собой весь мой мир, и тем самым изгадят мне жизнь. Потому что я хочу издавать только те книги, которые интересны лично мне, и которые будут покупать люди, близкие мне по духу. С которыми я так или иначе буду пересекаться и общаться.
Вот и всё.
Братислав Либертус Свидетель 24.05.2019 09:31
+
Спасибо за Ваше мнение.
У каждой книги есть свой читатель, целевая группа. Поклонники Гарри Поттера - тинейджеры, которые много тратят на развлечения, поклонники "Мэри Поппинс"- дети.И многие издатели заинтересованы лишь в прибыли.
С уважением,
Ева Голдева 26.05.2019 15:37
+
"Поклонники Гарри Поттера - тинейджеры, (...) поклонники "Мэри Поппинс"- дети."
А какая разница? Что там, что там - нет мужчин. Или Вы тинейджеров считаете взрослыми?...
Братислав Либертус Свидетель 26.05.2019 17:30