Я додивився фільм "Изменяющий время", і зрозумів, чому не запам'ятав сюжету, коли дивився минулого разу, хоча назву пам'ятаю. Бо той фільм - усього лише пропаганда християнського фанатизму, або фанатичного християнства - назви як хочеш, але все одно лайно.
Звісно, я не проти того, щоби про існування такої історичної фігури, як Ісус Христос, говорили. Але я за те, щоби про Нього говорили не частіше, аніж говорять про шамана Вяйнемьойнена, про відьму Лоухі, або про злого Йоулупуккі, якого тепер показують добрим. Я вірю, що Вяйнемьойнен існував так само, як і Христос, бо доказ цього - селище Лоухі. Але не в тому річ. А просто в тому, що кожна релігія має право на існування, а не тільки християнська. Тому після подібних фільмів взагалі пропадає бажання дивитися христянські фільми. Якби мусульманські фільми з пропагандою мусульманського фанатизму так само лізли в сраку без мила, як лізуть християнські - то я би ненавидів мусульманство так само. Але на щастя, мені достатньо того, що я знаю, що мусульманство існує, і що там повно релігій, які говорять про мир, а насправді вбивають людей і проливають море крові баранів, які повинні стати жертвами за їхні гріхи. Боже, яка огида.
Тому християнські фільми я дивлюся не заради вчення самих релігій, які там демонструють, - я не проти демонстрацій, але пропаганду мені пхати не треба. Я дивлюся їх заради ... пізнання різних життєвих випадків, які відбуваються у житті християн. Наприклад, такі, як "Молитви за Боббі", де фанатично налаштована мати-християнка спершу довела свого сина-гея до самовбивства, і лише тоді схопилася за голову, і зрозуміла, що букву Біблії любила більше, аніж власного сина. Любила мертву книгу, а не живу людину. Отакі фільми я люблю.
Ще подобається фільм "Горбата гора", "Вільне падіння", "Я кохаю тебе, Філліпе Моріс", та інші навколо цієї теми. В них значно більше щирості та правди, аніж в сучасних мелодрамах, де на всю катушку пропагується різностатеве кохання, від самого початку побудоване на брехнях та пихатій гордості. І там всі такі ідеальні, що просто тошнить. На екранах не побачиш фільмів про розлучення, усі фільми - лише про казкові історії, які завжди закінчуються РАГСом. Тошнить.
Тому я увімкнув інший фільм. Називається "Ангел по соседству" (https://youtu.be/-NX8quzO8RA). На даний момент подивився вже половину. Розказується досить правдоподібна життєва історія, де роль Янгола виконувала старенька жінка, яка мимоволі стала свідком дитячих молитов.
Але найголовніше - це розмова, яка у нас сьогодні сталася зі Стасом. Чесно сказати, я хвилююся зараз. Бо ми поговорили відверто про секс, і по деякому часі він сказав, що домовився з кимось там, що сьогодні вночі йому дозволять залишитися зі мною у палаті. Він готовий мені віддатися.
А я відчуваю, що не готовий я. Можливо тому, що ще не всі емоції в мені вмерли чи вимкнулися, а дещо ще здатне підійматися зі дна душі. Просто відчуваю, що не можу отак, по-тваринному. Все-таки, секс для мене має значно менше значення, аніж це прийнято. А може, я просто не дозрів до того, щоби втратити голову від Стаса. Бо одна річ відчувати ніжність, і навіть цілуватися... А зовсім інша річ - іти далі.
Я звісно, ціную готовність Стаса до такого кроку. Але щось усе, мені здається, занадто швидко відбувається. Я би б і дівчину не зміг так швидко захотіти. Я морально просто не дозрів. І тому у мене не стоїть. А по-тваринному, на одних сліпих інстинктах - я не хочу. Мені треба більше, аніж секс. Треба більше...
Я просто надто схожий зараз на заводну ляльку, у якої сіли батарейки. Я ціную бажання Стаса. Ціную його готовність... Але мені ще рано...
Тому я вже знаю, що сьогодні обмежуся ніжними обіймами, поцілунками в скроні, і ще раз обіймами... Подякую за довір'я... Але нічого не буде. Бо я не готовий. Мені треба більше.
Сьогодні Стаса знову трусило. Знову стрибала колінка. І я клав на колінку руку, щоби заспокоїти її.
Але я радий, що ця розмова відбулася. І радий, що Стас сьогодні, поклавши долоню мені на груди в області серця, сказав: "Головне - це те, що отут". І мене його слова зворушили.
Здається, лише тепер я починаю розуміти, що між нами відбувається. Лише тепер починаю розуміти це своїм єством, і якось реагувати. Лише тепер починаю щось відчувати... Оживати...
Сьогодні говорили про смерть. Я розказав йому, що в мене слабе серце, і що я кожного дня готуюся померти, кожен день живу як останній день. Написав: "Кожного дня чекати смерті - це тяжко морально". Він мені відповів: "Це ти мені розказуєш? Я сам одного разу був на порозі смерті". Але розказати не встиг, його знову відволікли.
З кожним днем ми стаємо з ним все ближче морально... Мені подобається, що з ним можна бути відвертим. Хоча те, що я йому розказую про себе, його інколи шокує. Коли він сидить з пришибленим виглядом, я починаю сміятися. Але розумію, що то нервовий сміх. Не такий, яким би я хотів сміятися кожен день. І в той же час, його внутрішня чистота, дитяча відкритість - мене підкуповує до глибини душі. Мене це в ньому шокує теж... І примушує хвилюватися, і теж відчувати тремор у всьому тілі.
І мимоволі згадується текст пісні, яку я написав ще у 2013-му році, а у 2015-му її озвучив Рінад Абузаров:
"ПОДАРИ-ДАРИ ДОВЕРИЕ СВОЁ"
1) Гром. Пусть гремит среди ясного неба!...
Боль. Из меня пусть забьётся, как гейзер!...
И. Может быть, я тогда лишь заплачу
Теми слезами, которые смерть заковала в льды!...
Я. Не хочу, чтобы так продолжалось.
Я. Словно Кай, заколдованный сказкой
Той. Где я сам же в себе заблудился, -
Глядя, как мёртвый, на тающие в руках мечты!
Глядя, как мёртвый, на тающие в руках мечты...
Pr.:
Подари-дари доверие своё! (у-у, у...)
Знаю: не куплю! что - не достоин! (а-а, а...)
Всё равно ты подари его... (о-о, о...)
Я хочу такой подарок,
Очень нужно, очень надо,
На ладони ощущая,
То тепло, которое живёт в тебе! (а-а,а...)
Чтобы сердце билось гулко,
И мои дрожали руки,
И с трудом дышалось грудью, -
Очень важно ощущать, что я - живой! (а-а, а!...)
Чтобы сердце билось гулко,
И мои дрожали руки,
Чтоб с трудом дышалось грудью, -
Подари-дари доверие своё!... (о-о, о!...)
Подари-дари доверие своё... (о-о, о...)
Подари-дари доверие своё...
2) Будь. Моей Гердой, меня расколдуя.
Видишь. Похоже, в погибель иду я.
Ночью. Спотыкаясь о камни ногами, -
Кровью своей напрасно надеюсь себя оживить!
Ты. Мне нужна, чтобы снова поверить
В жизнь. Что она существует на деле.
И. Вот тогда, может быть, воплотятся
Тающие в руках, но - похоже, живые мечты!...
Тающие в руках, но - похоже, живые мечты...
06.12.2013
Братислав Либертус-Кармина
http://www.proza.ru/2013/12/28/1784
Я не знаю, що мені ще додати... Але, схоже, я ще не готовий повірити, що усе це відбувається насправді. Мені треба час... Щоби усвідомити до кінця, упевнитися.
І ще я не припиняю йому повторвати, що хочу у Фінляндію. І він не раз повторив, що готовий поїхати зі мною куди завгодно. Ще виявилося, що в нього є власна машина, яку він купив на зароблені гроші. Але проблема в тому, що машина розбита, в ремонті, а грошей щоби її відремонтувати нема. І тому він нервується, ламаючи голову, як бути... Я не знаю, чим йому допомогти. Я у цьому місті чужий, і в мене окрім Віталіка та Алекса нікого зі знайомих нема, а вони самі безпомічні. Ну, іще Люда. Але вона не місцева, або не зовсім місцева...
А втім, це думка. Коли вона прийде, я розкажу їй про Стасову машину. Хто знає, раптом у неї виявляться знайомі, які допоможуть йому з ремонтом. І тоді ми з ним напряму, не затримуючись в Ерефії, махнемо прямо у Фінляндію... Дай Боже, щоби так було.
Головне, що Стас готовий їхати зі мною куди завгодно. І хоче майнути звідси подалі, куди завгодно, лиш би звідси, і лиш би подалі. Я не знаю усіх причин, він не встиг усе розказати. Але дума, що причини вагомі.
Боже... Ми з ним знайомі усього лише три дні. А я йому вірю... Але ще більше мене шокує те, як він довіряється мені. І чим більше я роздумую про це, тим більше я розумію, чому в нього так сильно дрижить колінка. Бо тепер дрижання усього його єства починає передаватися і мені. Бо я починаю усвідомлювати, що відбувається... І все відбувається так стрімко і так несподівано... Що я просто не встигаю повірити, що це все дійсно відбувається насправді. Бо, як би там не було, але я в цій історії поки що пасивний спостерігач, хоч я і в центрі подій...
Я навіть не знаю, як коментувати. Але саме тепер мене пробирає страх, і хочеться молитися Богові: "Боже...". І цей страх - саме перед Богом... Бо якщо усе, що відбувається - дійсно прояв Його величі... То...
Ні, мій мозок зараз просто шокований. Дихай, Кар'яшу, дихай... Дихай...
13.05.2018, 20:55
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу