Одне дівча
Одне дівча стояло біля вікна.
Ввечері.
Осіннього вечора.
З кватирки дуло. Можна б закрити кватирку, бо вона була зовсім не високо. Але тітонька сказала, що нічого не можна чіпати, і хай би провітрилося, поки ніхто не повернувся.
У кімнаті було кілька ліжок і кругла грубка в кутку. Трохи пахло димом, тому що в печі щойно розпалили вогонь.
Ще тітонька сказала, що нікуди йти не можна і двері до кімнати зачиняти також не слід. Про ліжка вона нічого не сказала, але дівчинка й сама зрозуміла, що сідати на чужі постелі не дозволяється. На свою, мабуть, усе-таки можна сідати. Але де її ліжко - дівчинка не знала. Тітонька не показала ... забула, може?
Грюкнули двері в коридорі, дівчатко озирнулося.
Хтось прийшов, і вони там розмовляли і сміялися. Потім знову гепнули дверима: хтось пішов.
-Ти новенька? Їсти хочеш? Стривай-но ... тебе ще немає в списках. Ти що, рюмсаєш? І думати не смій! Скоро діти прийдуть - засміють.
-Діти, - прошепотіла дівчинка, - засміють ...
Дівча і не думало плакати.
І голос у цієї тітоньки був не злий. Тітоньку дівчинка не бачила, тому що та помовляла з коридору, а дівчинці в коридор не можна. Дівчинці сказали "стій і чекай". Вона й чекала.
Ні, друга тітонька не зла, вона співає собі пісеньку і щось там робить. Тільки їй не можна заважати дурними питаннями.
Потім і ця тітонька пішла. А діти, які засміють, якщо будеш рюмсати, досі не йшли.
Стояти дівчинка втомилася, і дивитися у вікно втомилася, тому що там темно, а в кімнаті якось дуже душно. Однак, коли чоло притулити до шибки, стає краще, і в голові не так стугонить.
За вікном щось зашуміло. Дівча відсахнулося і раптом побачило ... себе.
Ця, друга, дивилася в кімнату. Тепер вони були вдвох. Навіть можна побавитися: витріщити очі, а потім швидко роззявити рота і ... га-ам! Смішно. І руками можна робити всілякі фігурки: собачку, і як вона гавкає, а потім - як птах літає. Це їй Сашків тато показав. Ще, коли вона була вдома.
Вдома зараз всі наші: і тато, і мама, і Петько ... і Васько муркает на дивані, і Рекса, напевно, теж впустили до хати. Тато сказав: "Хай погріється".
Де наш дім? У той бік чи в інший? Нічого не видко. Тільки така-а-а темінь!
Дівчинка почала вдивлятися в темряву за вікном. Ну, зовсім нічого не видно. Геть усе - чорне-чорне. І тихе-тихе ... Зовсім не зрозуміло, куди гледіти?
Може, про неї всі забули? Або вона забула, що їй треба кудись йти? Куди ж іти, якщо нічого не видно? Раптом лаятимуть, що така недолуга і нічого не пам'ятає, як дурненька. І діти засміють, коли прийдуть.
Дівчинка виглянула в коридор - нікого. Сказали ж: чекати ...
Підійшла до вікна. Там, далеко, її будинок, і будинок дяді Вані, і тьоті Маші, і Степана. В усіх у віконцях - світло, тому зовсім не страшно.
Ось тоді дівчинка і побачила вогник за тієї чорнющою порожнечею за вікном, і ще один, і ще. Вогників засвітилося багато-багато. Може, це наші вогники?
Може, й наші, та тільки тепер їй ніяк туди не можна. Дівчинці сказали, що треба чекати. От вона й чекає. І стоїть біля вікна. І немає нічого бажанішого за ті вогники, до яких зараз ніяк не можна.
…Ой, здається, хтось йде?
Потім дівчинку знайомили з усіма, вказали на ліжко, де вона спатиме.
Раїса Іванівна крокувала по коридору і суворим голосом повторювала: «На правий бік, заплющити очі, і щоб я жодного відкритого ока не бачила…»
Ніхто не галасував, всі позасинали. Було тихо-тихо.
Дівча страшенно боялося, що хтось почує, що вона плаче. Тоді її засміють.
За вікном шуміли дерева.
А ще за вікном були наші вогники. Тільки вони були дуже далеко.
А дівча – тут…
Вона не могла заспати. Інші спали собі спокійно: і дітки, і Раїса Іванівна.
Ніхто не чув, як дівчинка тихенько плакала.
Дівчинка була зовсім самотньою.
Оригинал произведения на странице автора - http://www.proza.ru/2009/03/14/228