© 2019 zbruc.eu
НАН вважає заяви Толочка справою його сумління.

Сергей Козий   11.02.2019 13:02   Заявить о нарушении

1 ноября 2018 года в Государственном Кремлевском дворце состоялось пленарное заседание XXII Всемирного русского народного собора, посвященное теме «25 лет по пути общественного диалога и цивилизационного развития России». Мероприятие посетили Президент Российской Федерации В.В. Путин и Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл.
К собравшимся обратился со словом член Президиума ВРНС, академик Национальной академии наук Украины, иностранный член Российской академии наук, почетный директор Института археологии Национальной академии наук Украины П.П. Толочко:
«Почему я здесь, на Всемирном русском соборе? Прежде всего потому, что считаю это данью уважения моему другу Валерию Ганичеву, который созидал вместе с вами эту организацию. К сожалению, он ушел от нас, но я отдаю ему дань памяти своим присутствием здесь. Во-вторых, потому, что я считаю себя частицей Русского мира.
Русский мир начинался не с Московского царства. Он рождался на берегах Днепра, на древней Киевской Руси. Когда первые летописцы и первые богословы пытались осознать, что такое Русь, они идентифицировали это огромное пространство от Новгорода до Киева, от Карпатских гор до Волго-Донского междуречья как единое православное русское пространство.
Митрополит Иларион, сподвижник Ярослава Мудрого, в своем знаменитом «Слове о законе и благодати» говорит, что русские князья «не в худой и неведомой стране владычествоваша, но в Русской, яже ведома и слышима всеми четырьмя концами земли». Таким осознавалось это огромное пространство в полтора миллиона квадратных километров. Игумен Даниил путешествует ко Гробу Господню, он черниговский игумен, но ставит на Гробе Господнем кадило от всей Русской земли и представляет себя Русской земли священником. Он не сузил свое представительство до Черниговского княжества, а выступает как посол всей Русской земли.
Понятие Русской земли, Русского мира было и в народном сознании. Знаменитые былины, которые отображают историю Руси, словно высказанную самим народом, показывают русских богатырей, которые живут вне времени, вне пространства, но они защищают Святую Русь, они стремятся в Киев, чтобы защитить стольный град Руси, — так что общее понятие Русского мира формировалось уже тогда. А послание епископа Симона, епископа Суздальского и Владимирского, монаху Киево-Печерского монастыря, начало XIII века? Епископ Симон вспоминает о первом епископе Ростовском Леонтии, который был растерзан язычниками, и называет его третьим гражданином Русского мира. А кто же первые два гражданина Русского мира? Это варяги Федор и Иоанн, растерзанные на Киевских холмах неистовыми язычниками.
В этой дефиниции Русского мира отображена вся его суть. Во-первых, это, по существу, русский православный мир, во-вторых, он не сведен до русского в этническом смысле, — это и русские, и варяги, и все, кто исповедует русскую православную веру.
Уверен: даже если бы не было всей нашей последующей истории, если бы случилось так, что моя родная Украина осталась в составе Великого княжества Литовского или Польши, то и в этом случае мы имели бы полное право причислять себя к Русскому миру. Но ведь были целые столетия нашей общей истории, истории наших братских народов — сейчас немодно так говорить, но ведь, по существу, именно так! Немыслимо православное просвещение на Украине, в Малороссии, и в России без взаимодействия Киево-Могилянской академии и московской Греко-латинской академии. Мы не можем себе представить Русскую Православную Церковь без Димитрия Ростовского, выходца из Малороссии. Мы не можем себе представить исторический процесс времен Петра I без Феофана Прокоповича, ректора Киево-Могилянской академии, а затем сподвижника Петра I, который, по существу, дал идеологическое обоснование рождающейся империи. Мы не можем себе представить историю нашу без братьев Разумовских во времена Елизаветы и Екатерины, без канцлера Безбородко, без графа Кочубея, канцлера в правительстве Николая I. Думаю, мы не можем себе представить и советскую историю без наших малороссов, наших украинцев. Сидели тут, даже в Кремле, управляли огромной страной, и я считаю, что безнравственно сегодня нам, украинцам, отказываться от этой нашей общей истории. В ней было все — взлеты и падения, достижения и неудачи, — но говорить, что это все не наше, что мы к этому не имеем отношения, мне кажется безнравственным.
В свое время я даже предлагал дать Русскому миру второе название — Восточнославянский православный мир. Оно более нейтральное, хотя, по существу, то же самое, и, конечно, этот мир включает в себя и мою родную Украину. Хотел бы надеяться, что время нестроения завершится и история вырулит на столбовую дорогу. Не знаю, что нам делать в Брюсселе или Вашингтоне, я там чужой, но я свой в Москве и Петербурге, и таких в Украине миллионы. Мне приятно, что процесс нашего соработничества, начавшись Бог знает когда, не заканчивается и сегодня. Сейчас в зале сидит Василий Семенович Лановой, и он мне сказал: «Ну що, почекаємо ще трошки?» Подождем еще немного? Думаю, подождем. Историческая правда не позволит разорвать наш кровный союз восточнославянских братских народов!»

Сергей Козий   12.02.2019 13:58   Заявить о нарушении

Польша Województwo ruskie. Воеводство образовано около 1434 года из тех земель Галицко-Волынского княжества (Русского королевства), которые были захвачены в последней четверти XIV века. Административным центром Русского воеводства был город Львов.

До занятия этих земель Казимиром Великим (1340) здесь находились три отдельных древнерусских княжества (Львов, Галич, Перемышль), впоследствии объединенных под названием Русское королевство или Русская земля. В 1254 году Даниил Галицкий принял в Дорогочине титул «короля Руси» от Папы римского Иннокентия IV, основав галицкий королевский дом. Потомки Даниила Романовича Галицкого имели титул «Rex Russiae» (чаще «Regis Rusie») и «duces totius terrae Russiae, Galicie et Ladimirie» («король Руси» и «князь всей земли русской, галицкой и владимирской»).

Около 1434 король Владислав III Варненчик издал привилей, который уравнял в правах галицко-русских бояр с польской шляхтой, отныне все шляхтичи и магнаты не платили налоги, а обязаны были нести только военную службу. Название «бояре» заменялось на титул «пан»[2]. Во главе администрации стоял воевода русский (польск. Wojewóda ruski, укр. воєвода руський), которого назначал король из числа крупных землевладельцев.

Количество жителей в 1629 году — 943 000, в 1770 году — 1 495 000.

В 1677 году в Русском воеводстве было около 3 090 сёл, а также 160 городов и местечек.

Русское воеводство было ликвидировано в 1772 году, после раздела земель Речи Посполитой, когда Галиция вошла в состав королевства Галиции и Лодомерии Австрийской империи; Холмский повят вошёл в состав Российской империи.

Сергей Козий   12.02.2019 14:39   Заявить о нарушении

Перевод на польский:
Русь
Русский
Русский язык
Русь Великая
Rosja
Rosyjski
Język rosyjski
Wielka Rosja

Сергей Козий   12.02.2019 14:55   Заявить о нарушении

Нищие свободными не бывают... Нищие могут быть только пророками...

Сергей Козий   25.02.2019 12:42   Заявить о нарушении

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
ФАРІОН Ірина Дмитрівна
УДК 811.161.2 : 81´0(9)
СУСПІЛЬНИЙ СТАТУС СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ
МОВИ В ХIV–ХVII СТОЛІТТЯХ
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ –2015

1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Статус староукраїнської (руської) мови в ХIV–ХVII ст. ...
...Староукраїнська (руська) мова як об’єкт дослідження...
Актуальність дослідження...
...Обраний для дослідження період – це фокус причиново-наслідкових
залежностей у поступі та регресі староукраїнської (руської) мови...
...Мета дослідження – простежити еволюцію статусу староукраїнської
(руської) мови впродовж ХIV–ХVII ст...
...5. Проаналізувати правові документи в соціолінгвістичному аспекті,
визначити основні напрями рецепції староукраїнської (руської) мови в
середовищі урядово-шляхетської еліти...
...8. З’ясувати роль та місце староукраїнської (руської) мови в системі
суспільних цінностей крізь призму персоналістичної лінгвофілософії...
...Наукова новизна дисертації полягає в системному аналізі діахронних
соціолінгвістичних досліджень з історії української літературної мови та
опрацюванні їхнього теоретично-поняттєвого апарату і формулюванні основних
засад сучасної діахронної соціолінгвістики; у вивченні суспільного статусу
староукраїнської (руської) мови на тлі суспільно-політичних обставин, ідейнофілософських вимірів часу та мовно-етнічної (національної) свідомості; ...
... НА КАКОМ ЭТО ЯЗЫКЕ(мове)? В какой орфографии? Это - фальсификация в диссертации? ЦИТИРУЮ: Серед перших юридичних документів, де йдеться
про статус староукраїнської (руської) мови і письма, виявлено привілей
короля Владислава 1409 року такого змісту: “…ми уставуємо і повторно
стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з’єдночення народу Руського з
народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з
вольним вічно і неприложно, і права свої Руські тримати без перешкоди, якось
вони слушні єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заодно з
письмом Руським, альбо Слов’янським, і по них всі суди мати і справи…” [ІР,
с. 46–47].

Сергей Козий   25.02.2019 16:47   Заявить о нарушении

Не употребляет "Ъ": Попри зазначені тенденції, наскрізним для мовної свідомості того часу є
розрізнення мовних кодів – церковнослов’янського та староукраїнського
30
(руського), що передусім виявилося у відомих лексикографічних працях:
“Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто” (вплетений до Острозької
Біблії 1581 р. [ЛЗ, с. 13]), “Л“ксис Сир\чъ Р“ч“нї-, Въкратъц\ събран(ъ)ны.
И из слов“(н)скаго языка, на просты(й) Рускій Ді-л“(к)тъ Истол(ъ)кованы”
(1596 р.) Л. Зизанія...
На самом деле: Лаврентій ЗИЗАНІЙ ЛЕКСИС (1596 год) «СирЂчъ РеченїА, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны. И из слове(н)скаго языка, на просты(й) Рускій Діале(к)тъ Истол(ъ)кованы. Л, Z.»

Сергей Козий   25.02.2019 17:18   Заявить о нарушении

Перевод:
НАЦИОНАЛЬНАЯ АКАДЕМИЯ НАУК УКРАИНЫ
ИНСТИТУТ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА
Фарион
УДК 811.161.2: 81ь0 (9)
ОБЩЕСТВЕННЫЙ СТАТУС староукраинского
МОЛВЛЕНИЯ В ХIV-ХVII веках
Специальность 10.02.01 - украинский язык
работа
диссертации на соискание ученой степени
доктора филологических наук
Киев -2015

1
Общая характеристика работы
Статус староукраинского (руского) говорения(молвления) в ХIV-ХVII вв. ...
... Староукраинское (русское) молвление(говорение) как объект исследования ...
Актуальность исследования ...
... Выбранный для исследования период - это фокус причинно-следственных
зависимостей в развитии и регрессе староукраинского (руской) говорения ...
... Цель исследования - проследить эволюцию статуса староукраинского
(Руского) молвления на протяжении ХIV-ХVII вв ...
... 5. Проанализировать правовые документы в социолингвистическом аспекте,
определить основные направления рецепции староукраинского (руского) молвления в
среде правительственно-шляхетской элиты ...
... 8. Выяснить роль и место староукраинского (руского) говорения в системе
общественных ценностей через призму персоналистической лингвофилософии ...
... Научная новизна диссертации состоит в системном анализе диахронных
социолингвистических исследований по истории украинского литературного языка и
обработке их теоретико-понятийного аппарата и формулировке основных
основ современной диахронной социолингвистики; в изучении общественного статуса
староукраинского (руского) говорения на фоне общественно-политических обстоятельств, идейнофилософських измерений времени и культурно-этнической (национальной) сознания; ...

Сергей Козий   28.02.2019 13:15   Заявить о нарушении

Обраний для дослідження період – це фокус причиново-наслідкових
залежностей у поступі та регресі староукраїнської (руської) мови. Саме ця доба
є прелюдією до народження Нового часу (феномен друкарства народними
мовами; прорив староукраїнської (руської) мови до релігійної царини;
входження її до драматургії, поезії, прози; лексикографічне та граматичне
опрацювання мови; протестантські течії з народномовними пріоритетами;
народження нової, не конфесійної, а етнічно-національної свідомості тощо),
відтак яскравої дії непримиренних мовно-ідеологічних суперечностей (відсутність власної державності; другий церковнослов’янський вплив; церковносуспільна ієрархічність мовного престижу; панівна конфесійна, а не мовноетнічна (національна) ідентичність; перевага духовної, а не світської літератури
на елітарному рівні), а також синтезу мовно-онтологічних різнорідностей
(різномовність світських жанрів; створення “польсько-слов’яно-латинської”
колегії; незбіжність мовної та етнічної ідентичностей; парадоксальна суспільноісторична і мовна залежність, мовна ієрархія та мовна опозиційність тощо).
Перевод:
Выбранный для исследования период - это фокус причинно-следственных
зависимостей в развитии и регрессе староукраинского (русского) говорения(молвления). Именно эта эпоха
является прелюдией к рождению Нового времени (феномен печати народными
языках; прорыв староукраинского (руского) говорения в религиозной сфере;
вхождение ее в драматургии, поэзии, прозы; лексикографическое и грамматическое
обработки языка; протестантские течения с народногоговорения приоритетами;
рождения новой, не конфессиональной, а этнически национального сознания и т.д.),
следовательно яркой действия непримиримых культурно-идеологических противоречий (отсутствие собственной государственности, второго церковнославянского влияния; церковносуспильна иерархичность языкового престижа; господствующая конфессиональная, а не мовленьяетничная (национальная) идентичность; преимущество духовной, а не светской литературы
на элитарном уровне), а также синтеза культурно-онтологических разнородности
(Разноязычие светских жанров, создание "польско-славяно-латинской"
коллегии; несовпадение языковой и этнической идентичности; парадоксальная общественноисторическая и языковая зависимость, языковая иерархия и языковая оппозиционность и т.д.).

Сергей Козий   28.02.2019 13:51   Заявить о нарушении

Найбільшим досягненням середньоукраїнського періоду вважаємо
формалізацію руської мови наприкінці ХVI ст. у свідомості мовців як
простої: а) доступної читачеві та слухачеві, б) закоріненої в традицію,
в) опозиційної до польської та церковнослов’янської мов, г) етнічно (національно) окресленої самоназвою-атрибутивом руська. Проста руська мова стала
реформаційною кладкою між мовно-універсальним середньовіччям і націо-
12
нально різномовним передмодерним часом, яку згодом природно знесла
бурхлива течія народної мови наприкінці ХVIII ст.
Перевод:
Достижением среднеукраинского периода считаем
формализацию русского языка в конце ХVI в. в сознании говорящих как
простое: а) доступной читателю и слушателю, б) закориненой в традицию,
в) оппозиционной польской и церковнославянского языков, г) этнически (национально) очерченной самоназванием-атрибутивом русская. Простая русская речь стала
реформационной кладкой между культурно-универсальным средневековьем и на-
нально разноязычным предмодерн тем, которую впоследствии естественно снесла
бурное течение народного языка в конце ХVIII в.

Сергей Козий   28.02.2019 14:16   Заявить о нарушении

Тарас Шевченко, что скажете о докторской Фарион?

Сергей Козий   28.02.2019 15:50   Заявить о нарушении

русский язык
говорить
польский язык
речь
Język rosyjski
mówić
Język polski
mowa

Сергей Козий   28.02.2019 17:56   Заявить о нарушении

Лінгвономен мова, на відміну від спільнослов’янського терміна язик, –
характерна метаназва лише двох слов’янських мов: української та білоруської,
хоч містять його історичні лексикографічні джерела і польської мови. Відлік
лексеми мова у значенні металінгвономена спостерігаємо з рукописної пам’ятки
української культури Пересопницького Євангелія (1556–1561 рр.). У загальній
післямові до його перекладу зазначено, що книжка “перекладена… изь языка
блъгарскаго на мовоу роускую… для лепшого выразумлен- людоу христіанского
посполитого” [КІСТ, 481зв.], а також перше “Учительне Євангеліє” (1569 р.),
яке гетьман Г. Ходкевич хотів “преложити на простую молву”. Промовиста
щодо цього опозиційність языка блъгарскаго і мови роускои як субстантивноетноатрибутивних лінгвономенів, що свідчить про народження нового
відкритого та етнічно зорієнтованого культурного простору, де зрозуміла мова
(а не язик) стає невід’ємним чинником суспільного життя.

Сергей Козий   28.02.2019 19:35   Заявить о нарушении

Проста мова (рідше простий (руский) язик) як лінгвономен – це суспільно
зумовлений термін, що виник внаслідок впливів європейських реформаційних
рухів та пробудження національної свідомості наших предків і припинив своє
існування через бурхливі суспільно-політичні події колоніального поділу
України між Московією та Польщею. Виражаючи зазвичай прагматичну
мотивацію потреби простої мови – “щоб зрозуміли”, цей термін водночас містив
у собі етноідентифікаційну ознаку (з допомогою складника руский): опозиційність до чужої польської мови та вже незрозумілої сакральної церковнослов’янської. Вирішальну роль у зникненні цього терміна у ХVIII ст. відіграла
українська духовна та шляхетська еліта, що асимілювалася під московським і
польським тиском. Водночас це активізувало в Україні творення нової
національної літературної мови на власне народній основі.
Новонароджений в останній чверті ХVII ст. термін малωроссїйский
(малоросійський) язик (мова) (виявлено у творі Й. Ґалятовського “Месія
праведний”, 1668 р.) лише з ХIХ ст. набуватиме негативної конотації вторинного
17
статусу української мови і народу, а в пору свого зародження він відображав
нові обставини колонізації України-Руси Московським царством. Вживання у
Московії питомого українського терміна рус(с)кий язик змушувало виробляти
відокремлену назву, найпростішою з яких виявилася малоросійська мова (язик) з
частотною твірною відхоронімною основою Мала Рóсія як протиставлення до
вживаного у духовних та державних колах вторинного утворення Велика Рóсія.
Відтак разом із утвердженням хороніма Україна аж у ХХ столітті утверджується
лінгвономен українська мова як непоборне бажання нації зазначити свою
етнонаціональну окремість.
Частовживаний термін письмо – характерний показник мовної свідомості
наших предків, які хоч і змінювали кирилицю на латиницю, однак це не
обов’язково свідчило про зміну ідентичності. Водночас очевидним є провідне
символічне культурно-політичне наповнення письма. Цей термін виявляє
тенденцію сполучатися з терміном язик, творячи у свідомості мовця невід’ємну і
навзаєм зумовлену словосполуку. Зміна письма як зміна ідентичності не прямо
пропорційна, однак детермінована часом: із ХVII століття такі випадки стають
тенденцією (у ХVIII столітті, передусім в унійному середовищі) – прагматичною
вимогою комунікативного середовища.

Сергей Козий   01.03.2019 12:35   Заявить о нарушении

Поэтому Галятовский призывает больше доверять Новому Завету, чем Ветхому: «...барзей верити Новому завету нижель Старому бо в Старом завете тень была; тут светлость»

Сергей Козий   01.03.2019 13:07   Заявить о нарушении

Як відомо, І. Мазепа розпочав свою гетьманську діяльність із підписання з
Московією руйнівних для України Коломацьких статей (1687 р.), у 19-й із яких
закладено своєрідну суспільно-політичну основу знищення “прирожденого
руского язика”. У ній ішлося про те, аби “народъ малороссійский всякими м\ри
и способи з великороссійскомъ народомъ соединят и в неразорванное кр\пкое
согласіе проводит супружествомъ и иным повеленіем…” [УМ I, с. 60]. Проте
доконечно цим статтям не судилося здійснитися. Підтверджує це донос на
Мазепу В. Кочубея, де він ремствує, що з вини Мазепи цей припис мав прямо
протилежну дію [ДМ, с. 389]. Хоч ми і не натрапили у канцелярії І. Мазепи на
окремі мовні приписи, проте саме він вперше у справочинній царині вжив
майбутній хоронім Україна, написавши його з великої букви, а також поширену
словотвірну модель на -ець (-ц-і) у назвах мешканців Криму: кримці: “Листи
гетманскiе полковнику Новицкому, о предосторожностяхъ, по случаю
ожидаемаго вторженiя Крымцев въ Малороссійскую Украину” (1681 р.) [ДМ,
с. 164]. Характерно співвідноситься вживання терміна Україна у документах,
що вийшли з-під руки Мазепи (понад двадцять разів): “из Украины росийской
волынской”, “я с войском отдалюся от Украйны в полк Стародубской” та ін.
[ДМ, с. 202, 246, 247, 263, 269] – і понад сімдесят разів у документації доби
25
Мазепи, що засвідчує прогресивну тенденцію поширення цього терміна:
“обнявши в свою державу Украину”, “Украйна, отчизна наша” та ін. [ДМ,
с. 297, 337, 344]. Порівняно з іншими українськими провідниками саме цей
гетьман мав особливу мовну обдарованість: він творив поезію рідною,
українською мовою. Одна з них, “Дума” – трагічна картина буття українського
народу і пристрасний заклик до боротьби – дійшла до нас завдяки доносові В.
Кочубея як окрема 32 стаття [СМ, с. 61]. Ідея твору у гострих радикальних
рядках, що виражають найпекучіші потреби того часу (і сьогоднішнього також)
та форму боротьби за них: “А за в\ру хоч умр\те. / И волъностей борон\те! /
Нехай в\чна будет слава, / Же през шабли маем права!” [ДМ, с. 390]. Цю
поезію, а також приписувану Степанові Мазепі “Пісню про чайку”, “Псальму” і
його листи до Мотрі – поезію в прозі, – з огляду на їхній лексичний склад,
морфолого-граматичні параметри і, найголовніше, пісенну ритмо-мелодику,
сповна можна вважати предтечами нової української мови на народній основі
[див. тексти СМ, с. 68–74].
Отож панівна староукраїнська (руська) мова гетьманських канцелярій та
знакові соціолінгвістичні приписи творили питому мовну матрицю для розвитку
самостійної держави Україна і засвідчували високу мовно-етнічну (національну)
свідомість українського проводу.

Сергей Козий   01.03.2019 14:25   Заявить о нарушении

Щойностворена унійна Церква 1596 року стала не лише результатом
світової і місцевої кризи православ’я, а “вестернізованим” витвором реформаційної доби й одним із визначальних чинників українського етнотворення,
всупереч усталеним досі кордонам конфесійності. Мовне питання в основних
документах та подіях Церкви посідало провідне місце, починаючи від
“Артикулів…” Берестейської унії, первісно писаних староукраїнською мовою з
вимогою, “щоб це все ми правили нашою мовою” [ОДБУ, с. 54], під якою, як
зрозуміло з тексту, мали на увазі церковнослов’янську. Водночас у пункті 10-му
артикулів ішлося про етнічну основу духовних провідників – русинів
(українців), що мимоволі впливали на проникнення розмовних елементів у
церковнослов’янську мову [ОДБУ, с. 55]. ...
...З огляду на неканонічне підпорядкування Київської православної Церкви
Московському патріархатові 1686 року та виразні москвофільські рухи серед її
проводу (Г. Балабан, Й. Борецький, І. Копинський, Г. Четвертинський, Л. Баранович, та ін.), функціювання староукраїнської (руської) мови в духовній
літературі особливо з останньої чверті ХVII ст. стало стрімко звужуватися.
Поширена ідеологема “волимо під православного царя” і спільна з московитами
церковнослов’янська мова, набувши нового політичного дихання (так званий IIIй церковнослов’янський вплив), стала головним нівеляційним чинником
староукраїнської мови у культурно-духовній сфері. Комплекс ідей, сформованих
на підтримку православ’я в Україні всередині та ззовні, слушно означено
“малоросійською ідеєю” (З. Когут) як злиття України з Московією через
православну єдність і її знаряддя – церковнослов’янську мову.
Первісним підтвердженням цієї зловіщої ідеї є лист 1592 року львівських
братчиків та митрополита Д. Балабана до московського царя Федора з
проханням допомогти відбудувати згорілу Успенську церкву. Саме аргументи
на користь милостині стали ідейною основою для подальших контактів із
Москвою: а) московського царя Федора подано як покровителя православного
світу; б) як провідника всього “многоплеменитого рода Росийского”; в) як
наступника князя Володимира Великого, хрестителя “всього роду Російського”
[Ак. ЗР 1851, т. IV]. Відтак подальший розвиток ця ідея знаходить у
польськомовній праці «Протестація» (1621 р.) митрополита Й. Борецького:
“Природніше було і патріярхові, і нам, і козакам діяти на боці Москви, з якою у
нас одна віра і служба Божа, один рід, одна мова і спільні звичаї” [УСПД
ХVII ст., т. II, кн. 2, с. 290], а також у прохальному листі Київського братства
1624–1625 рр. до царя Михайла Федоровича, написаному не своєю звичною
руською, або простою мовою, а церковнослов’янською.
Отже, якщо мовна ситуація першої половини ХVII ст. у духовній сфері
розгортається у контексті раннього та високого Бароко як “мистецтва
Контрреформації”, що вилилося у дивовижній мовній строкатості: від прослави
священної церковнослов’янської мови (З. Копистенський “Генеалогічні
оповідання”, 1623 р.) та її кодифікації (М. Смотрицький “Граматика”, 1619 р.)
до синтезу церковнослов’янської у богослужбових книгах, проповідей
староукраїнською (руською) мовою та потреби польської і латини у світському
житті (П. Могила “Служебник”, 1629 р., “Λіθоς albo kamień”, 1644 р.) до
обґрунтування використовувати староукраїнську (руську) мову в культових
творах, з огляду на перші переклади Євангелій різними мовами (П. Беринда
28
“Тріодіон”, 1627 р.), – то з останньої чверті ХVII ст. наступає повна заборона
книжок староукраїнськомовного друку, оскільки вони “не сходны с книгами
московскими”.
Спеціальний параграф цього розділу присвячений рецепції староукраїнської
(руської) мови у творах українського духівництва у передмовах, післямовах до
учительних Євангелій, у катехизмах, полемічній і проповідницькій літературі
тощо. Вияв цієї мовної рецепції та рефлексій подаємо у хронологічній
послідовності, починаючи від переписувача Пересопницького Євангелія (1556–
1561 рр.) Михайла Василієвича, що не приховував своїх сумнівів у потребі
перекладати простою мовою і підкреслював власну працю лише настирливим
наполяганням архімандрита Григорія: «Прото жь вышє рєчєнныи смирєнныи
архимандрить Григорїє, имєлъ пилность и любовь к писанїю сєи книгы. котораа
дл- пилности и любвє єго съвръшилас-» [ПЄ, 482 зв., с. 393] – аж до першого
протиставлення рідної руської мови слов’янській від єпископа Львівського
Й. Шумлянського у творі “Метрика альбо рεεстръ…” (1687 р.): “Сiя и въ той
новой книжици судихомъ тνпомъ изъяснити, и для снадн\йшаго кождому
вырозум\нья, не Словенскимъ языкомъ, але нашимъ прирожонымъ Російскимъ
діалектом изволихомъ писати …” [Ак. ЗР 1853, т. V, с. 197].
Рецепція староукраїнської мови в духовно-освітніх середовищах виявляться
у двох основних тенденціях: соціально-психологічній і філологічній. Соціальнопсихологічна тенденція, відображена у творах зазначених авторів, має такі вияви:
а) вибір мови (лише староукраїнську мову або переважно її використовують
І. Вишенський, Й. Кунцевич, М. Андрелла), всі решта автори творять у
різномовному коді: польською, церковнослов’янською, латинською;
б) обструкція і зневажливе ставлення суспільства до перекладів
староукраїнською мовою начебто через лексичну помилковість і перекручення
біблійних істин (“Євангеліє учительне”, 1596 р., К. Ставровецький “Євангеліє
учительне”, 1619 р., П. Беринда “Лексіконъ славенорωсскій”, 1627 р.,
М. Андрелла (Оросвигівський) “Оборона”, 1697–1701 рр., В. Ясинський, лист
від 1689 р. до московського патріарха Іоакима, І. Винницький, лист до
митрополита К. Жоховського, кін. ХVII ст.);
в) виправдувальний тон у передмовах до перекладів простою руською
мовою (Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., К. Ставровецький “Зерцало
богословїи”, 1618 р., післямова П. Беринди до “Триоди постнои”, 1627 р.,
Д. Наливайко “Тестамент…”, 1607 р.) і відсутність такого тону у передслові до
“Библии малой”, 1660 р.;
г) комунікативно-прагматична мотивація перекладати простою руською
мовою задля розуміння і виконання християнських обов’язків (передмова до
“Євангелія” В. Негалевського, “Нягівські повчання на Євангеліє”, 2-а пол.
ХVI ст., М. Смотрицький “Євангеліє учительне”, 1616 р., К. Сакович
“Desidorusus”, 1625 р. і “Sobor Kiiowski”, 1641 р., П. Беринда “Лексіконъ
29
славенорωсскій”, 1627 р., П. Могила “Катехизм”, 1645 р., Й. Ґалятовський
“Ключ разум\нї-…” (1659, 1663, 1665 рр.);
ґ) апелювання до перекладів в інших народів та Біблії (М. Смотрицький
“Євангеліє учительне”, 1616 р., К. Сакович “Desidorusus” , 1625 р., післямова
П. Беринди до “Триоди постнои”, 1627 р., А. Филипович “Діаріуш”, 1646 р.,
П. Могила “Требник”, 1646 р., Й. Ґалятовський “Ключ разум\нї-…”,
П. Камінський “Манускрипт…”, 1686 р.);
д) у першому публічному протиставленні руської мови як рідної –
церковнослов’янській (Й. Шумлянський “Метрика альбо рεεстръ…”, 1687 р.) та
перша десакралізація церковнослов’янської мови: “У нас в руси, хотя бы
подобно и сам чорт з пекла што вымыслил, быле бы словенским язиком, все
прыймуть, не пытаючися, если правда и з якого фундаменту вышло” (І. Потій
“Оборона собору Флорентійського”, 1604 р.);
е) перше ірраціональне трактування підґрунтя мовної свідомості через
почуття любові (З. Копистенський “Палінодія”, 1621 р.);
є) мовна диглосія: проповідувати староукраїнською (руською) мовою,
літургію правити – церковнослов’янською (І. Вишенський, Й. Кунцевич,
І. Потій).
Філологічна тенденція виявлена в таких мовних знаннях:
а) теорія мови-слова (С. Оріховський-Роксоланин, І. Потій “Унія”, 1595 р.,
“Тестаментъ […] Василія цесара (IХ ст.) до свого сина Лева Філософа”, 1607 р.,
ймовірний переклад і післямова Д. Наливайка, А. Радивиловський);
б) проблема культури мовлення у контексті чужомовних запозичень та
“чистоти” мови (Христофор Філалет “Апокрисис”, 1598 р., “Пересторога”,
1605–1606 рр., М. Смотрицький “Граматика слов’янська”, 1619 р.,
П. Камінський “Манускрипт…”, 1686 р.);
в) антропоніми та етноніми як етнічні ідентифікатори (С. ОріховськийРоксоланин, І. Вишенський, “Пересторога”, 1605–1606 рр., П. Камінський
“Манускрипт…”, 1686 р.);
г) акцент на використанні стилістичних засобів (синоніми, метафори) як
естетичному увиразненні тексту і впливі на слухача та читача (Й. Ґалятовський
“Ключ разум\нї-…”);
ґ) національно-ідентифікаційна роль мови (С. Оріховський-Роксоланин,
Й. Ґалятовський, лист до царя Олексія Михайловича від 1672 року: “В\дуще я
сицевую волю Божію, написахъ книгу, нарицаемую “Месія правдивый”,
различными языки, рускимъ для народу руского, полскимъ для народу полского и
латинскимъ діалектомъ для розныхъ народовъ латинскихъ…”);
д) етимологізування як пізнання суті речей (С. Оріховський-Роксоланин,
Й. Ґалятовський, Ф. Софонович, І. Ґізель).
Попри зазначені тенденції, наскрізним для мовної свідомості того часу є
розрізнення мовних кодів – церковнослов’янського та староукраїнського
30
(руського), що передусім виявилося у відомих лексикографічних працях:
“Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто” (вплетений до Острозької
Біблії 1581 р. [ЛЗ, с. 13]), “Л“ксис Сир\чъ Р“ч“нї-, Въкратъц\ събран(ъ)ны.
И из слов“(н)скаго языка, на просты(й) Рускій Ді-л“(к)тъ Истол(ъ)кованы”
(1596 р.) Л. Зизанія, два видання як символи руху від церковнослов’янської мови
до простої руської “Лексікону славенорωсского” (1627, 1653 рр.) П. Беринди.
Якщо у першому виданні наголошено на величності церковнослов’янської мови,
то в передмові ігумена Кутеїнського монастиря Й. Труцевича різко зміщено
акценти у бік його практичної непридатності: “читать, а не розуметъ глупаречъ є(ст)” [ЛСБ, с. ХХХV]. Показово, що у другій половині ХVII ст.
невідомий автор на основі “Лексикону” П. Беринди уклав рукописний словник
“Синоніма славеноросска-” з першою “роською” частиною як свідченням зміщення мовних пріоритетів: спершу староукраїнська (руська), відтак церковнослов’янська.
З огляду на стрімку зміну релігійно-політичних обставин, із другої
половини ХVII ст. спостерігаємо поступовий відхід від староукраїнської
(руської) мови на користь церковнослов’янської московської редакції і
відсутність теоретизувань чи приписів щодо потреби вживати староукраїнську
(руську) мову, а також подальше функціювання польської мови. Вважаємо, що
основна причина такого процесу у зовнішніх та внутрішніх соціальнопсихологічних чинниках: Україна тривалий час не мала власної державності, що
спричинило ефект вироблення у суспільній свідомості, зокрема в духовної еліти,
комплексу залежності та пристосуванства. Це і стало основною причиною
нереалізованої Реформації на українських землях і затриманому розвиткові
релігійної літератури на народномовній основі на років 200, порівняно з
поляками, чехами та іншими європейськими народами.
П’ять знакових постатей – С. Оріховського-Роксоланина, І. Потія, І. Вишенського, М. Смотрицького та П. Могилу – виведено в Додаток А, де
проаналізовано їхні українськомовні виміри крізь призму персоналістичної
лінгвофілософії.

Сергей Козий   01.03.2019 14:39   Заявить о нарушении

У Висновках узагальнено результати дослідження.
Суспільний статус староукраїнської (руської) мови в ХIV–ХVII ст.
визначався різнорідними взаєминами між мовою та суспільством: від
гармонійних, антагоністичних до парадоксальних. Засадничим серед позамовних факторів був не лише бездержавний статус України–Руси (попри період
Гетьманщини) та її входження до складу різних держав, а також історична зміна
ідейно-філософських вимірів часу від Середньовіччя до Бароко, інакше – від
універсалізму та теоцентризму до антропоцентризму та яскравих паростків
етнонаціонального індивідуалізму. У лоні саме того часу сформувався український національний організм із чітко артикульованими (на тлі мовної ієрархії та
полілінгвізму) питомими мовними пріоритетами – водночас церковнослов’янським та українським (руським).
Еволюція зміни етнонаціональної свідомості засвідчена у мовній та мовноетнічній (національній) свідомості, що, корелюючи з суспільним статусом
староукраїнської (руської) мови, набувала трьох виявів: мовно-етнічної
незбіжності, часткової мовно-етнічної збіжності та повної мовно-етнічної
збіжності. В основі цих різнорідних мовно-етнічних (національних) виявів
лежав подвійний стандарт самоідентифікації за етнічним походженням і
державною належністю, висловлений головною ідеологемою того часу gente
Ruthenus, natione Polonus. Це породжувало неминучі протилежні моделі мовносуспільної поведінки: тяжіння до чужого та ідентифікацію свого, названого
прирожоним язиком.
В історії діахронних соціолінгвістичних студій у зарубіжному та
українському мовознавстві впродовж століття (кін. ХIХ – кін. ХХ ст.) окреслено
такі центральні проблеми: поділ історії мови на зовнішню та внутрішню,
трактування розвитку мови як розвитку суспільства, формулювання двох ліній
розвитку мови (соціального тиску і тиску системи), функційного розвитку мови
як розвитку її суспільних функцій, співвіднесення мовних фактів і суспільних
процесів. Відтак ця галузь еволюціонувала до проблем мовної рецепції, мовних
рефлексій та мовної і мовно-етнічної (національної) свідомості і вироблення
окремих термінів (діахронія–синхронія, лінгвосоціум, соціалема, ретроспективна лінгвістика, лінгвоцид та ін.) та запропонованих нами термінів лінгвоправовий
та лінгвотеоретичний лінгвосоціуми, мовно-етнічна (національна) свідомість.
Столітній шлях наукового осмислення нового предмета дослідження зумовив
поступову дивергенцію трьох історичних дисциплін зі своїм термінологічним
апаратом та механізмами дослідження: історичну граматику (історія внутрішньої структури мови), історію літературної мови (історія функціональних
стилів літературної мови) і діахронну соціолінгвістику (історія “соціального
тиску” на мову та мови на суспільство).
36
В основу методології дослідження суспільного статусу староукраїнської
(руської) мови покладено: а) пізнання зовнішньої історії мови як “історії ідей”,
виявлених у зміні ідейно-культурних векторів від пізнього Середньовіччя до
Бароко; б) суспільно-політичні обставини колонізації України, або “соціальний
тиск” на мову; в) поєднання зовнішнього та внутрішньомовного розвитку,
виявленого у хронологічній періодизації мови. Себто в основі методології –
єдність і д е й, о б с т а в и н і ч а с у. Пропонована синтетична методологія
уможливила виписати цілісну картину еволюції суспільного статусу
староукраїнської (руської) мови від її найповнішої реалізації на межі ХVI –
першої чверті ХVII ст. до неминучого вигасання впродовж ХVIII століття під
впливом катастрофічних суспільно-політичних обставин та асимілювання
мовно-етнічної (національної) свідомості. У дослідженні виявлено синтез
ідейно-філософських напрямів та суспільно-політичних процесів колонізації
України, що стали підставою для складного еволюційно-регресивного шляху
староукраїнської (руської) мови. Попри полярну і розхитану синусоїду розвитку,
статус староукраїнської мови сигналізував про зміну теоцентричної моделі світу
на антропо- та націєцентричну через базові опозиції: сакральну (наша
церковнослов’янська – чужа латинська) і соціальну (своя українська – чужа
польська) та зміну мовної ієрархії у час багатомовності з посіданням у ній
послідовно виборюваного місця для староукраїнської (руської) мови у
сакральній та світській царинах. Назагал діахронні взаємини між староукраїнською мовою та суспільством можна визначати як гармонійні (у час ВКЛ та
Гетьманщини), антагоністичні (після Люблінської унії) та парадоксальні (у час
національно-визвольних змагань упродовж ХVII ст.).
Соціолінгвістичний та частково когнітивно-концептний аналіз уможливили
проникнути у внутрішньомовні чинники статусу мови, серед яких найпоказовіше – це діахронне становлення лінгвономенів руський язик – українська
мова, крізь призму опозицій руська мова – церковнослов’янський язик і язик як
знак церковнослов’янської традиції та мова як символ живого процесу.
Синтагматичні зв’язки терміна руська мова (язик) як прирожона, природна і
церковнослов’янського язика як конотативно означеного: славний, широкий,
спасительний та ін. – засвідчили зростання цінності ідеї рідної мови, що входила
у базове поняття тодішньої правосвідомості старовини і прав та вольностей. На
ту пору припадає зародження терміна мовлення (мовленьє), що у створюваному
ланцюгові язик – мова – мовленьє відіграє роль структурування особистісного
чинника як мовленнєвої діяльності, а отже, свідчить про зміну моделі світу з
теоцентричної на антропоцентричну.
Поряд із тим спостережено зміни у кореляціях термінів слов’янська мова і
староукраїнська (руська) мова від їхнього ототожнення, відтак до розмежування і зародків протиставлення. Суспільно-світоглядова еволюція в напрямку
етнонаціональних цінностей формуватиме опозиційний дискурс термінів
слов’янський – руський. Водночас для тодішньої мовної та мовно-етнічної
37
(національної) свідомості характерна аксіологічна роздвоєність лінгвальних
кодів за вертикаллю своє – чуже (староукраїнська (руська) – польська) та
горизонталлю світське – сакральне (староукраїнська (руська) – церковнослов’янська).
Найяскравішим соціолінгвальним явищем аналізованого періоду стало
створення лінгвономена проста мова (рідше простий (руский) язик). Це новітній
суспільно зумовлений термін, що виник як наслідок впливу європейських
реформаційних рухів та пробудження національної свідомості українців і
припинив своє існування внаслідок бурхливих суспільно-політичних подій у
ХVIII ст. Формалізація руської мови наприкінці ХVI ст. у свідомості мовців як
простої символізувала нове світобачення і, зокрема, належний рівень мовноетнічної (національної) свідомості, що виявилося: а) у потребі доступності мови
читачеві та слухачеві, б) у закоріненні в традицію, в) в опозиційності до
польської та церковнослов’янської мов, г) у знаковій етнічно окресленій
самоназві-атрибутиві руська, ґ) у функційній розширеності мови. Проста руська
мова стала реформаційною кладкою між мовно-універсальним середньовіччям і
національно різномовним передмодерним часом, яку згодом (як найкращий
приклад гетерогенності) природно знесла питома і бурхлива течія народної мови
наприкінці ХVIII ст. Саме проста мова – це апогей статусу староукраїнської
(руської) мови у її функційних можливостях та національній ідентифікації.
Правові документи у їхньому соціолінгвістичному аспекті засвідчили кілька
основних напрямів рецепції староукраїнської (руської) мови в урядовошляхетських середовищах та наповнення її статусу: а) трактування слова як
креативно-знакової одиниці та одного з центрів правових відносин; б) створення
суспільно-демографічної бази функціювання староукраїнської (руської) мови у
контексті опозиції свій – чужий; в) правові приписи суспільного статусу
староукраїнської (руської) мови; г) визначення мотиваційних складників
боротьби за статус староукраїнської (руської) мови, що полягали не лише у
комунікаційній потребі порозумітися з поляками, а в юридичному обґрунтуванні
гарантованих “прав та вольностей” відповідно до Люблінської унії 1569 року, а
також у задоволенні своєї етнічно-національної потреби використовувати свій
“прирожоний руский язик”; ґ) зміна староукраїнської (руської) мови
Литовського Статуту 1614 року на польську мову як зміна ставлення влади;
д) позамовні чинники боротьби за староукраїнську (руську) мову та мотиви
відступництва, виявлені у подальшому полонізаційному курсі Речі Посполитої
та масовій зраді української шляхти.

Сергей Козий   01.03.2019 14:46   Заявить о нарушении

Запропоновані терміни лінгвоправовий і лінгвотеоретичний лінгвосоціум
використано для пізнання мовної картини гетьманських канцелярій. Лінгвоправовий лінгвосоціум виявився в утвердженні староукраїнської (руської) мови
як основної мови провадження справочинства на тлі полілінгвізму самих
гетьманів; у правових приписах використовувати староукраїнську (руську) мову
у внутрішніх та міждержавних угодах; в опосередкованому визначенні
38
суспільно-демографічної основи функціювання староукраїнської (руської) мови
або її ослабленні.
Лінгвотеоретичний лінгвосоціум виявлений у творенні та використанні
знакової термінології як мовного оформлення нових суспільно-політичних
взаємин, починаючи від традиційного використання хоронімів Русь, Русія, а
відтак новоствореного політоніма Україна переважно у документації гетьманів
Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка та І. Мазепи, а також
етноатрибутива малоросійський та етноніма малоросіяни; в основах мовних
рефлексій, зокрема в ототожненні території України з грецькою вірою та мовою.
Наведені міркування руйнують поширене трактування мови у ранньомодерному
часі як вторинного чинника в українському націєтворенні. Додатковим
підтвердженням засадничої ролі староукраїнської (руської) мови у націєтворчих
процесах є запровадження терміна прирожоного язика (рідної мови) –
безумовного стрижня тодішньої правової і мовної свідомості. Своєрідність дії
лінгвосоціумів зумовлена постійною зміною суспільно-політичних умов буття
українців (русинів): від розвитку та утвердження староукраїнської (руської)
мови як державної у складі ВКЛ та в період Гетьманщини, відтак поступового її
усунення з усіх суспільних сфер після Люблінської унії 1569 року і, врешті, до
офіційного утвердження винятково польської мови, відповідно до рішення
варшавського сейму 1696 року. Антрактом у тій історії знищення староукраїнської (руської) мови як українського етносу і тимчасово втіленої Козацької
Держави як Війська Запорозького можна вважати добу існування гетьманських
канцелярій, активно чинних від часів Хмельниччини і вигаслих упродовж
наступного ХVIII ст. разом із основним продуктом кінця ХVI ст. – першої чверті
ХVII ст. простою руською мовою.
Основним генератором ідей та їхнім монополістом у ХIV–ХVII ст. була
Церква та її духовно-освітні середовища. Ставлення української Церкви до
руської (простої) мови стало іспитом на віднайдення та утвердження
українськомовної ідентичності і спроможності на власну реформу. Живий
струмінь впливів Відродження та Реформації захитав консервативність
церковнослов’янського простору і проста мова, продираючись крізь світоглядові упередження та ортодоксальність, увійшла до сакральних текстів з
провідною прагматичною мотивацією зрозумілості для читача. Проте цього
було замало, щоб Церква стала провідником у розвиткові мовно-етнічної
(національної) свідомості та кристалізації української ідентичності. Основним
виявом Реформації в аналізовану пору стало виникнення унійної Церкви як
провідної події українського етнотворення, всупереч усталеним досі кордонам
конфесійності. Новостворена унійна Церква внесла у свідомість кліру та мирян
нове трактування єдності: не конфесійне, а етнічне, і староукраїнська (руська)
мова у тих процесах посіла далеко не другорядну роль, попри подальше тяжіння
кліру до “нашого церковнослов’янського язика” й одночасного протиставлення
його простій руській мові. “Вестернізований” релігійний вибір заклав основи
39
нового структурування мовно-етнічної (національної) свідомості з визначальним
етногенетичним та мовним чинником.
Виняткового значенням в ідейному спрямуванні, релігійно-політичній та
мовній історії всіх наступних століть набула подія відновлення православної
ієрархії 1620 року. Комплекс ідей, сформованих на підтримку православ’я в
Україні ззовні, слушно означено “малоросійською ідеєю” як злиття України з
Московією через православну єдність і церковнослов’янську мову. У цій
концепції спільної “рускои” ідентичності з Московією не стало місця для
простої руської мови.
Українська духовна еліта у своїх творах, перекладах, передмовах та
післямовах до текстів тощо залишила чимало рефлексій про староукраїнську
(руську) мову та саму діяльність нею. Переважно вони мають загальний
консервативно-універсальний характер. Попри цю загальну тенденцію, тривало
формування нового духовного дискурсу з окресленим статусом староукраїнської
(руської) мови, що мав несистемний характер. Староукраїнська (руська) мова у
духовному дискурсі має низку основних виявів: комунікативно-прагматичний
(потреба застосовувати у духовній літературі зрозумілу мову, себто просту
руську); соціально-психологічний (неоднозначна шкала оцінки староукраїнської
(руської) мови від потреби писати і перекладати нею до застосування лише у
проповідях із відповідною системою мотивацій) та філологічний (мовні знання:
теорія мови–слова, культура мовлення, антропоніми як етнічні ідентифікатори,
етимологізування як пізнання суті речей, стилістичні прийоми).
Траєкторія рецепції староукраїнської (руської) мови, починаючи від кінця
ХVI – впродовж ХVII ст. – це неухильний завершальний спад у її функціюванні,
що перейшов через етап прагматичної потреби застосовувати цю мову у
конфесійних текстах, її амбівалентне трактування у проповідях та службі Божій
і, врешті, впродовж наступного століття пристосування на підмосковській
Україні до московської редакції церковнослов’янської мови. Саме духовноосвітні середовища є яскравим прикладом характерної для того часу розбалансованої та неоднорідної мовно-етнічної (національної) свідомості, виявленої у
переважній частковій мовно-етнічній збіжності (М. Смотрицький, Й. Ґалятов.-
ський), характерній мовно-етнічній незбіжності (С. Оріховський, Л. Баранович)
та рідкісній повній мовно-етнічній збіжності (І. Вишенський, Й. Кунцевич).
Персоналістична лінгвофілософія в діахронній соціолінгвістиці – один із
найрезультативніших способів реконструкції мовної та мовно-етнічної свідомості. Вибір запропонованих мовних особистостей: С. Оріховського, І. Вишенського, І. Потія, М. Смотрицького, П. Могили – зумовлений їхнім персональним
внеском у лінгвістичну компетенцію свого часу та систему лінгвальних
пріоритетів; в утвердження суспільного статусу староукраїнської (руської) мови
та у формування мовно-етнічної (національної) свідомості. Всі ці видатні
духовні постаті об’єднані ідеєю лінгвального універсалізму з його одночасним
ієрархічним полілінгвізмом, що від часів С. Оріховського-Роксоланина до П.
40
Могили стрімко еволюціонує до потреби застосовувати практичний принцип у
мовному виборі: зрозумілої для загалу простої руської мови переважно з
християнською (а не рідномовною) мотивацією для “спасіння душі”. Водночас
всі ці автори демонструють “нижчий етнічний рівень” національної свідомості
через наскрізно уживані самоназви руский народ і руский язик (діалект) у
протиставленні до інших етносів та мов.
Основним напрямом діяльності духівництва віддавна була освіта, що мало
передбачувані наслідки для функціювання староукраїнської (руської) мови, яка, з
огляду на чужомовну освітню систему – греко-слов’яно-латино-польську, –
посідала марґінальне місце. Попри те, тиск українськомовного позашкільного
середовища спричинився до її спорадичного використання у навчальному процесі,
видання українськомовної літератури в друкарнях усіх братств, типовості
українськомовної публічної лектури у школах та колегіях (декламації, діалоги,
шкільна драма), мимовільної кодифікованості староукраїнської (руської) мови у
перших двомовних церковнослов’янсько-латинсько-староукраїнськомовних словниках, а також наявність приписів в урядово-адміністративних документах про
дозвіл або потребу “руських” навчальних закладів. Зовнішнє середовище випереджало рівень мовної свідомості освітніх провідників, тобто верхівки духівництва, з їхніми церковнослов’янськими та іншими чужомовними пріоритетами.
Еволюція статусу староукраїнської (руської) мови впродовж ХIV–ХVII cт.
показує українцям одвічну згубність їхнього аксіологічного роздвоєння між
своїм та чужим, старим та новим, вільним та залежним. Розвиток та загасання
староукраїнської (руської) мови впродовж наступного ХVIII ст. – це пересторога
для нації у системній нерішучості та роздвоєності її державно-духовного
проводу. Формування і виростання мовної, мовно-етнічної (національної)
свідомості змінювало матрицю статусу староукраїнської (руської) мови. Вона
(матриця) розсипалася під тиском доби Романтизму з провідним національним
рідномовним пріоритетом.

Сергей Козий   01.03.2019 14:46   Заявить о нарушении

Говорить - говорыты, казаты, балакать, розмовляти.
Мова - mowa(польский)- речь.
Польский язык - Język polski.
Речь общения - komunikacja głosowa.
Язык общения - Język komunikacji.

Сергей Козий   02.03.2019 10:54   Заявить о нарушении

«Руководствуясь главнейше украинофильской тенденцией и как бы силясь доказать теорию о самостоятельности малорусского народа, они («национально сознательные» - Авт.) стараются отдалить язык «украінсько-руськой» литературы от языка общерусского, - отмечал профессор Т.Д.Флоринский. – С этой целью для передачи отвлеченных понятий, для которых не оказывается соответствующих выражений в простонародной речи и для которых весьма легко было бы найти соответствующие слова в русском образованном языке, они употребляют слова чужие, преимущественно польские, или искажают до неузнаваемости слова общерусские, или прямо куют и сочиняют совсем новые слова и выражения».581 Флоринский приводит примеры таких тенденциозных заимствований из польского языка: «аркуш», «вага», «вартість», «видатки», «випадок», «виразно», «вплив», «вправа», «докладно», «друкарня», «залежати», «затверджене», «зиск», «знищений», «зручність», «книгарня», «мова», «мусить», «наукова», «незвичайно», «папір», «переважно», «перегляд», «переклад», «помешкання», «поступ», «праця», «приємно», «рахунок», «спадок», «спілка», «справа», «сформована», «товариство», «увага», «умова», «фарба», «часопис», «читач», «шануючи» и др. Все эти примеры были взяты из изданий «Научного общества им. Шевченко», возглавляемого М.С.Грушевским, или из сочинений самого М.С.Грушевского. «И таких чужих и кованных слов можно набрать из изданий «Товариства» на целый том, а то и больше. Спрашивается, что же это за язык? Ужели мы имеем перед собою настоящую малорусскую речь? Не служит ли этот искусственный, смешанный малорусско-польский говор резкой насмешкой над литературными заветами того самого Шевченко, имя которого носит «Наукове Товариство»?!» – задавался вопросом Т.Д.Флоринский и приводил слова другого выдающегося ученого А.С.Будиловича: «Лучше уж перейти к чистому польскому языку, чем писать на смешанном русско-польском жаргоне, напоминающем гермафродита». Тимофе́й Дми́триевич Флори́нский (28 октября 1854, Санкт-Петербург — 2 мая 1919, Киев) - состоял членом Киевского общества Нестора Летописца (с 1882), членом-корреспондентом Югославянской Академии наук в Загребе (с 1890), Королевского Чешского общества наук в Праге (с 1891), Сербской королевской Академии (с 1897), членом Чешской Академии императора Иосифа (1898), Русского Археологического института в Константинополе (с 1895), Московского Императорского археологического общества (с 1896), Славянского вспомогательного общества в Москве (1903), Церковно-исторического и археологического общества при Киевской духовной академии (1904), почетным членом Славянского благотворительного общества в Болгарии (1904), лауреатом премий митрополита Макария (1889) и имени М. В. Ломоносова ИАН (1897).

Сергей Козий   02.03.2019 12:04   Заявить о нарушении

Язык - это знаковая система система, включающая в себя АЛФАВИТ(некоторое множество знаков) и систему правил, как кодировать, знаками из алфавита, звуки речи в словах(лексических единицах), предложениях и текстах и как воспроизводить в звуках речи слова, предложения и тексты, закодированные в знаках, а также строить образные представления в сознании, соответствующие фрагментам речи и словам и предложениям текстов.

Сергей Козий   02.03.2019 13:27   Заявить о нарушении

Водночас саме на зламі ХVI–ХVII ст. спостережено народження
нової, не конфесійної, а етнічно-національної свідомості “Руси з Руссю” та
відокремленої збіжної мовно-етнічної свідомості, що підтверджено новонародженою терміносполукою прирождений язик як виявом обстоювання свого
права на вживання рідної мови у колонізованому і багатомовному середовищі.
Термін прирождений язик кореспондується з ширшим терміном природне право
корінного етносу, що виконує засадничу націє- та державотворчу функцію.
У дослідженні використовуємо терміни мовно-етнічної (національної)
свідомості, оперуючи основними поняттями мовно-етнічної незбіжності,
часткової мовно-етнічної збіжності і повної мовно-етнічної (національної)
збіжності і ґрунтуємося на поглядах дослідників про Середньовіччя як джерело
етнічно-національної ідентифікації українців та єдність поняття етнонаціоналізму з різними рівнями етнонаціонального самоусвідомлення. Пропонуємо
таке визначення мовно-етнічної (національної) свідомості: це усвідомлення
народом своєї етнічності через мову, що, з огляду на колоніальний статус та
провідну конфесійну свідомість, виявлено у мовно-етнічній незбіжності,
частковій мовно-етнічній збіжності і повній мовно-етнічній збіжності ціннісних
настанов українців (русинів) у діахронії (ХIV–ХVII ст.).
Стрижневим предметом дослідження є автолінгвономен руська мова,
проста мова як основні на ту пору назви літературної мови. Описуючи ці
поняття крізь призму мовно-етнічної свідомості провідних духовно-освітніх та
урядово-шляхетських еліт, використовуємо складний термін староукраїнська
(руська) мова, що одночасно вказує на хронологію (середньоукраїнський період)
та давню і сучасну етнічну самоназву. Дослідження зосереджене на європейських та власне українських позамовних ідейно-ментальних та суспільнополітичних чинниках виникнення терміна проста мова, а відтак предметом
студії є характер і контекст його використання та занепаду. Таким способом
термін проста мова стає ключем, що відкриває мовну свідомість наших предків.
Промовисте етнічне наповнення терміна проста мова самими носіями: вони
вважали себе русинами (себто українцями), тому поряд зі словосполукою
проста мова додатково окреслювали її етноатрибутивом руська (мова).
Найбільшим досягненням середньоукраїнського періоду вважаємо
формалізацію руської мови наприкінці ХVI ст. у свідомості мовців як
простої: а) доступної читачеві та слухачеві, б) закоріненої в традицію,
в) опозиційної до польської та церковнослов’янської мов, г) етнічно (національно) окресленої самоназвою-атрибутивом руська. Проста руська мова стала
реформаційною кладкою між мовно-універсальним середньовіччям і націо-
12
нально різномовним передмодерним часом, яку згодом природно знесла
бурхлива течія народної мови наприкінці ХVIII ст.
У другому розділі “Історія становлення лінгвон

Сергей Козий   04.03.2019 01:55   Заявить о нарушении

языкъ (язик) – найпоширеніший у діахронії (від Х ст. до ХХ ст.)
лінгвономен і водночас багатозначне слово праслов’янського походження. У
нашому випадкові трансформації понять від язика до мови внутрішня форма
слова “язик” свідчить про історичний процес метафоричного перенесення (за
функцією) семи з органа мовлення язика на новостворений в українській мові у
ХVI ст. (а також у білоруській) металінгвономен – мову. Пам’ятки ХVI – першої
половини ХVII ст. засвідчують уживання лексеми язик у значеннях “мова”
(разом із метафоричним значенням), “народ”, “полонений”, “орган тіла людини
чи тварини”, “ботанічний термін” із найвищою частотністю функціювання слова
у значенні лінгвономена. Провідне значення лексеми язик як мови і водночас
їхнє ототожнення з народом та вірою ілюструє “Гадяцький договір…” 1658
року: “В\ра Греческая древная сия и таяжде, съ якою старожитный (древный)
Русский народъ до корони Полской приступилъ, дабы при своихъ прерогативахъ,
сир\чъ преимуществахъ и свободномъ употребленіи набожества прибывала,
поки язикъ народу Руского засягаетъ…” [Ак. ЮЗР 1863, т. IV, с. 142]. Саме
термін язик виконує ідентифікаційну функцію, окреслюючи етнічні кордони, що
не збігаються з державними. На значення лінгвономена вказує типова
сполучуваність лексеми язик із найчастотнішими етноатрибутивами –
словенський (34), грецький (28), латинський (13) (за КІС), а також уживання в
освітньо-релігійному дискурсі, де його етноатрибутивне окреслення свідчить
про багатомовність тодішнього суспільства.
Для середньої доби характерна найвища сполучуваність лінгвономена язик
із етноатрибутивом сла(о)венский (церковнослов’янський), відтак руский, що
зумовлено культом словенської (церковнослов’янської) мови. Водночас
порівняно з ієрархічно найвищими у суспільстві так званими священними
мовами етнолінгвономен руский ужито 12 разів (за КІС), із них здебільшого з
присвійно-займенниковими означеннями, що свідчать про суспільносвітоглядове зростання ролі зрозумілої рідної мови: “… коли писма и книгъ
святыхъ отець…въ нашомъ языку рускомъ не маемъ…” [РИБ Унія, с. 118].
Підтверджує це характерне використання у синтагмі з терміном язик атрибутива
прирожоний (пор. стч. přirožený, стп. przyrodzony): 1) спадкоємний, 2) рідний
[ССУМ ХIV–ХV 2, с. 244]; 1) природний, 2) рідний [ТМС ХV–ХVIII кн. 2,
13
с. 233] як символу родинного начала в житті людини і пошанування
споконвічних народних традицій. Дуже високу продуктивність цього терміна
засвідчують польські тексти ХV–ХVIII ст., що, без сумніву, мали вплив на
використання цього терміна у староукраїнській (руській) мові.

Сергей Козий   04.03.2019 01:59   Заявить о нарушении

language
the method of human communication, either spoken or written, consisting of the use of words in a structured and conventional way.
язык
метод человеческого общения, устный или письменный, состоящий из использования слов структурированным и общепринятым способом.
Видеть-слышать-звучать = language = Lingua(латынь)


Сергей Козий   04.03.2019 02:38   Заявить о нарушении

Як свідчать виявлені на цей час документи канцелярії Б. Хмельницького, із
475 одиниць 172 документи написано староукраїнською (руською) мовою.
Знаковим щодо мовного питання є один із його універсалів 1648 року та 9-й
пункт Зборівського трактату від 1649 року. Мовний пасаж із “Универсалу
гетмана…” засвідчує ставлення тодішнього провідника нації до мови: “…Бог
Творець далъ чолов\ку уста на глаголанiе, тые Поляки строгими указами
своими заграждали и н\мствовати, надъ политику и всегосв\тные звычаи,
вамъ були приказали. Якое незносное бремя и устъ заключеніе пон\важъ
милость Божія всемогущая благословила, и помогла намъ оружіемъ нашимъ
военнымъ отс\кти и отомкнути поб\жденіемъ въ двухъ вышейреченныхъ
поб\дахъ Поляковъ, супостатовъ нашихъ” [Ак. ЗР 1853, т. V, с. 78]. Суспільний
статус староукраїнської (руської) мови підкреслено обумовлений у 9-му пункті
23
Зборівського трактату. Йдеться про роздавання королем гідностей та урядів у
Київському, Брацлавському, Чернігівському та Руському воєводствах,
відповідно до давніх прав та привілеїв із характерним мовним уточненням:
“…до чого книги й виписи із книг мають видаватися руським письмом…”
[УСПД ХVII, т. III, кн. 1, с. 231]. Переяславські статті не містять окремо
порушеного мовного питання, натомість наголошують на “підтвердженні прав
та вольностей” як засадничих термінів тодішньої правосвідомості, а також на
обранні урядників “із наших людей”: “В городех урядники чтоб из наших людей
обираны были” [ДХ, с. 323; УСПД ХVII, т. III, кн. 1, с. 262–263], що
закономірно забезпечувало соціальну основу утвердження староукраїнської
(руської) мови.
Із канцелярії І. Виговського опрацьовано близько 60-х документів, більшість із яких написано староукраїнською (руською) мовою, хоч, звісно, далеко
не всі оригінали дійшли до нашого часу. У мовному плані віховою стала
польськомовна в оригіналі Гадяцька угода від 6 вересня 1658 року, де виразно
виписано взаємозалежний та невіддільний зв’язок між мовою, релігією, етносом
та державою: “В\ра Греческая древная сия и таяжде, съ якою старожитный
(древный) Русский народъ до корони Полской приступилъ, дабы при своихъ
прерогативахъ, сир\чъ преимуществахъ и свободномъ употребленіи набожества прибывала, поки язикъ народу Руского засягаетъ во вс\хъ град\хъ,
м\стечкахъ и селахъ такъ въ корон\ Полской, яко и въ Великомъ Княженіи
Литовскомъ, такожде на сеймахъ, войскахъ и трибуналахъ, не точiю въ
церквахъ, но публ\чно в процессіяхъ, въ пос\щенiи болныхъ зъ божественною
евхарістіею, погребеніи мертвыхъ и во всемъ всячески такъ, яко набожества
своего употребляетъ свободно и публ\чно в\ра римская” [Арх. ЮЗР 1871, ч. I,
т. IV, с. 142; УУГ, с. 48–49]. Уперше у цьому документі терени стародавньої
Руси ототожнено не лише з грецькою вірою, а мовою руського народу, що не
збігається з державними кордонами, однак становить об’єктивну етнічну
реальність. Мова і релігія подані як тотожні явища. Поширення цієї віри та мови
має охопити всі царини життя так само, як цього вільно та публічно заживає
римська віра. Саме у другому розділі трактату, що містив постанови про внутрішній устрій Руського князівства, йшлося і про судочинство староукраїнською
(руською) мовою [УУГ, с. 26]. Гадяцька угода передбачала традиційну
соціальну основу для розвитку староукраїнської (руської) мови: “Въ русскихъ
воеводствахъ учредить печатари, маршалки и подскарбiи, уряды сiи будутъ
раздаваться толко русскимъ” [УУГ, с. 47], а також ліберальні освітні умови без
зазначеного викладання у них староукраїнської (руської) мови: “Русскимъ
им\ть свою Академію, метрики, канцеляріи и типографіи, гд\ бы, кром\
польскихъ, были русские учителя” [УУГ, с. 46].
Мовні вимоги виявлено в угодах П. Дорошенка. З його канцелярії
збережено відомих понад 50 документів, більшість із яких староукраїнсько-
24
мовна. Одинадцятий пункт Корсунських статтей від березня 1669 року містить
характерний мовний припис: “А занеже народъ рускій не в\сть иного языка
кром\ природного, прилежно молитъ нашъ начальникъ и господинъ, да егда къ
намъ возвратятцы послы отъ салтанова величества, грамоты писаны будутъ
гетману и ко всему войску казацкому или по руску или по греческу. Послы
паки, иже будутъ приходити въ наши страны, да всячески глаголютъ рускимъ
діалектомъ” [УУГ, с. 381]. Гетьман висуває гідну вимогу не лише надсилати
грамоти з Туреччини староукраїнською (руською) чи грецькою мовою, а також
скеровувати послів, які б володіли староукраїнською (руською) мовою. У
приписі вжито одне з базових слів-мотивантів і слів-концептів того часу
природний язык, що свідчить про прив’язаність наших предків до мови свого
роду як найвищої форми мотивації в обстоюванні предковічного права. В
інструкції послам на елекційний та коронаційний варшавський сейм 1669 року
за підписом П. Дорошенка міститься вимога просити сейм і короля про запровадження знову староукраїнської (руської) мови в королівській та литовській канцеляріях, видання нею декретів щодо українських воєводств, писання
королівських респонсів і відписів та про права подання на сейм інструкцій
староукраїнською (руською) мовою [Арх. ЮЗР 1893, ч. I, т. IХ, с. 197]. Улітку
1670 року П. Дорошенко подав угоду для переговорної комісії з королівськими
комісарами, у 5-й статті якої вперше виписано мовно-освітню вимогу викладати
в академії староукраїнською (руською) мовою: “Академію въ Кіев\ чтобъ
строити волно, въ которой греческимъ, латинскимъ и рускимъ языкомъ Русь
учити им\ютъ…” [Арх. ЮЗР 1893, ч. I, т. IХ, с. 197, 199; УУГ, с. 385].
Як відомо, І. Мазепа розпочав свою гетьманську діяльність із підписання з
Московією руйнівних для України Коломацьких статей (1687 р.), у 19-й із яких
закладено своєрідну суспільно-політичну основу знищення “прирожденого
руского язика”. У ній ішлося про те, аби “народъ малороссійский всякими м\ри
и способи з великороссійскомъ народомъ соединят и в неразорванное кр\пкое
согласіе проводит супружествомъ и иным повеленіем…” [УМ I, с. 60].

Сергей Козий   04.03.2019 07:07   Заявить о нарушении

Соціолінгвістичний та частково когнітивно-концептний аналіз уможливили
проникнути у внутрішньомовні чинники статусу мови, серед яких найпоказовіше – це діахронне становлення лінгвономенів руський язик – українська
мова, крізь призму опозицій руська мова – церковнослов’янський язик і язик як
знак церковнослов’янської традиції та мова як символ живого процесу.
Синтагматичні зв’язки терміна руська мова (язик) як прирожона, природна і
церковнослов’янського язика як конотативно означеного: славний, широкий,
спасительний та ін. – засвідчили зростання цінності ідеї рідної мови, що входила
у базове поняття тодішньої правосвідомості старовини і прав та вольностей. На
ту пору припадає зародження терміна мовлення (мовленьє), що у створюваному
ланцюгові язик – мова – мовленьє відіграє роль структурування особистісного
чинника як мовленнєвої діяльності, а отже, свідчить про зміну моделі світу з
теоцентричної на антропоцентричну.
Поряд із тим спостережено зміни у кореляціях термінів слов’янська мова і
староукраїнська (руська) мова від їхнього ототожнення, відтак до розмежування і зародків протиставлення. Суспільно-світоглядова еволюція в напрямку
етнонаціональних цінностей формуватиме опозиційний дискурс термінів
слов’янський – руський. Водночас для тодішньої мовної та мовно-етнічної
37
(національної) свідомості характерна аксіологічна роздвоєність лінгвальних
кодів за вертикаллю своє – чуже (староукраїнська (руська) – польська) та
горизонталлю світське – сакральне (староукраїнська (руська) – церковнослов’янська).
Найяскравішим соціолінгвальним явищем аналізованого періоду стало
створення лінгвономена проста мова (рідше простий (руский) язик). Це новітній
суспільно зумовлений термін, що виник як наслідок впливу європейських
реформаційних рухів та пробудження національної свідомості українців і
припинив своє існування внаслідок бурхливих суспільно-політичних подій у
ХVIII ст. Формалізація руської мови наприкінці ХVI ст. у свідомості мовців як
простої символізувала нове світобачення і, зокрема, належний рівень мовноетнічної (національної) свідомості, що виявилося: а) у потребі доступності мови
читачеві та слухачеві, б) у закоріненні в традицію, в) в опозиційності до
польської та церковнослов’янської мов, г) у знаковій етнічно окресленій
самоназві-атрибутиві руська, ґ) у функційній розширеності мови. Проста руська
мова стала реформаційною кладкою між мовно-універсальним середньовіччям і
національно різномовним передмодерним часом, яку згодом (як найкращий
приклад гетерогенності) природно знесла питома і бурхлива течія народної мови
наприкінці ХVIII ст. Саме проста мова – це апогей статусу староукраїнської
(руської) мови у її функційних можливостях та національній ідентифікації.
Правові документи у їхньому соціолінгвістичному аспекті засвідчили кілька
основних напрямів рецепції староукраїнської (руської) мови в урядовошляхетських середовищах та наповнення її статусу: а) трактування слова як
креативно-знакової одиниці та одного з центрів правових відносин; б) створення
суспільно-демографічної бази функціювання староукраїнської (руської) мови у
контексті опозиції свій – чужий; в) правові приписи суспільного статусу
староукраїнської (руської) мови; г) визначення мотиваційних складників
боротьби за статус староукраїнської (руської) мови, що полягали не лише у
комунікаційній потребі порозумітися з поляками, а в юридичному обґрунтуванні
гарантованих “прав та вольностей” відповідно до Люблінської унії 1569 року, а
також у задоволенні своєї етнічно-національної потреби використовувати свій
“прирожоний руский язик”; ґ) зміна староукраїнської (руської) мови
Литовського Статуту 1614 року на польську мову як зміна ставлення влади;
д) позамовні чинники боротьби за староукраїнську (руську) мову та мотиви
відступництва, виявлені у подальшому полонізаційному курсі Речі Посполитої
та масовій зраді української шляхти.

Сергей Козий   04.03.2019 07:57   Заявить о нарушении

Тарас Шевченко, что скажете о докторской Фарион?
1000-летний Руский Язык - староукраинский по Фарион

Сергей Козий   06.03.2019 16:07   Заявить о нарушении

Польская речь = Polish speech = Polska mowa
Польский язык = Polish language = Język polski

Сергей Козий   01.06.2019 21:15   Заявить о нарушении

Ру́сское воево́дство (польск. Województwo ruskie)

Сергей Козий   01.06.2019 21:37   Заявить о нарушении

czy(польский) = чи(украинский) = або(украинский) = или(руский)

Сергей Козий   02.06.2019 04:09   Заявить о нарушении

Мени однаково чи буду
Я жить въ украини чи ни.

ни(южнорусский) = nie(польский) = нет(руский)

Сергей Козий   02.06.2019 04:20   Заявить о нарушении