НемарнотаДеякий письменний китобій вигукував слідом за Соломоном: «Все марнота» – а тоді додавав: «ВСЕ»* – саме так, великими літерами, наче оголошував остаточний вирок і цьому світу, і поневірянням людського духу в ньому. А світ – о, марното марнот! – не забарився з помстою: «Ну, як ВСЕ, то нехай вже ВСЕ!»: і роман письменного китобоя з тим вироком, і сам китобій опинилися в забутті, непам’ятті, безвісті… – надовго, проте не назавжди; втім, хтозна, як довго триває будь-яке «назавжди» в цьому світі, який весь – ВЕСЬ – марнота? Це було би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю, дешевим піаром, цинічною зневагою до авторитетів etc., але це – моє переконання: є дещо в світі, що немарнота. Це дещо може час від часу зникати, наче вітрило судна, що віддаляється, але то відбувається не через його нікчемність. Як зникнення вітрил за обрієм пояснюється формою земної кулі, а не чеснотами корабля, що несе ті вітрила, так і немарні речі опиняються в полі зору, коли зір їх шукає; а озброєний – а радше, обеззброєний Соломоном, зір їх – не бачить, вухо – не чує, пам’ять – не нагадує. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю… Отже, колись давно, колись дуже-дуже давно один французький король на ім’я Вільгельм зібрав чимале військо та окупував острови, відомі як Британські. Згодом корона, що поєднувала континент і острови, розділилася навпіл, а між французами та британцями залягла тривала ворожнеча. Вона варіювалася від взаємної зневаги, кпин і фобій аж до кривавих війн, яким не могла завадити (або й сприяла) доволі широка та мінлива протока між ними. В епоху наполеонівських війн (1796-1815) французи та англійці поводилися традиційно та безжально нищили одне одного на суші та на морі. Для морських баталій обидві нації будували величезні кораблі; і 1800 року Франція спустила на воду 74-гарматний красень Duguay-Trouin, якому судилося взяти участь у вирішальній Трафальгарській битві 1805 року, переможній для Британії та вкрай нищівній для Франції. Duguay-Trouin – один з небагатьох французьких вітрильників, що ту битву пережив, та лише для того, аби за місяць знову битися з англійцями, втратити всі три щогли, капітана та мало не всю команду вбитими й опинитися в полоні. Англійці відремонтували корабель, дали йому нове ім’я – Implacable, тобто «Невблаганний», та записали до королівських ВМС, у складі яких корабель аж до 1842 року щасливо бився з флотами усіх держав, з якими ворогували британська корона, в тому числі – з флотом своєї колишньої батьківщини. У лютому 1842 року «Невблаганного» визнали непридатним для служби та поставили в док в Давенпорті, де він і простояв аж до 1855 року, коли його знов почали використовувати, тепер як навчальний корабель, яким він і служив аж до початку наступного, XX століття. 1905 року виповнилося 100 років перемозі у Трафальгарській битві; святкування сколихнуло патріотичні почуття нації та її інтерес до історії – це був той самий випадок, коли зір загострюється та починає розрізняти немарноту в світі, який весь – марнота. Ясна річ, що ветеранів Трафальгару до 1905 року не лишилося живих жодного – якщо не рахувати кораблі, а рахувати їх вистачило би пальців однієї руки. Досі був живий англійський флагман Victory: саме на його щоглах майорів заклик England expects that every man will do his duty, «Англія очікує від кожного виконання його обов’язку»; саме з його палуби адмірал Нельсон віддавав переможні накази; саме на його палубі він зазнав смертельного поранення; і саме адмірал Нельсон донині пильнує британську столицю своїм єдиним оком з верхівки колони, що височіє посеред Лондону. Victory до того часу практично зогнив і тримався на плаву дивом; та британці схаменулися й заходилися рятувати його, і корабель дожив аж до XXI століття та досі – живий. І про «Невблаганного» згадали, але дещо пізніше: адже це також був учасник Трафальгарської битви, неабиякий трофей, доказ британської морської звитяги, до того ж красень: французи навіть військові судна, приречені на жорстоке знищення, оздоблювали бездоганно. Пізніше – але не запізно: і впродовж 10-х і 20-х років ХХ століття британські королі та королеви, Адміралтейство, філантропи та широкий загал докладали щоденних і дуже вартісних зусиль до порятунку корабля, завдяки чому він, власне, і зберігся, інакше б ця прекрасна дерев’яна конструкція, що понад 100 років пробула на воді, вже давно б спочила на дні. Та у 30-і роки інтерес до корабля поволі згасав, а з початком Другої світової згас остаточно: британці забули і про цей корабель, і про багато чого іншого – адже на кін тоді поставили виживання країни та, можливо, цілого світу. Вітрильник скнів без уваги в бухті Фалмута аж до 1949 року, коли з’ясувалося, що 150-річному, другому за віком британському вітрильнику необхідна вже не реставрація, а термінова реанімація, ціна питання – 200 тисяч фунтів (нині це понад 6 млн.). Але переможна Британія вийшла з війни вкрай злиденною – ні в корони, ні в приватних осіб не знайшлося таких грошей, та й публіка якось збайдужіла до музейних справ. «Невблаганного» запропонували французам: мовляв, це ж ваше судно, рятуйте свою реліквію, але переможна Франція також бідувала. І повоєнні злидні двох переможних націй прирекли корабель на смерть: 2 грудня 1949 року вітрильник підірвали та затопили; все, що від нього лишилося – носова фігура та кормовий балкон, які нині прикрашають музеї. Корабель пішов на дно під прапорами обох країн, Великої Британії та Франції, що ворогували від часів Вільгельма Завойовника, – хіба не чудовий символ для найглибших роздумів про марноту і немарноту? І нація справді сколихнулася такими думками; нація згадала власну історію та свій другий найстаріший вітрильник; нація збагнула, що всі найтяжчі роки, з 1939 до 1945, на його щоглах майорів заклик адмірала Нельсона: England expects that every man will do his duty. І нація обурилася долею «Невблаганного», та цього разу запізно; але те обурення, те раптове та потужне загострення відчуття, що не всі в світі – марнота, врятувало дещо інше. На тій хвилі корона, Адміралтейство, філантропи та широкий загал об’єднали зусилля та врятували інший славетний корабель, перший кліпер серед перших, Cutty Sark, а що ще немарне тоді врятували – також є підстави поміркувати… Звісно, першість – марнота; сказано, що перші можуть бути останніми, а останні першими. Та людство має незбагненну та неабияку шанобу до всіх перших – і додам, також до всіх останніх, через згадану мінливість долі. Cutty Sark, врятована через загибель Implacable, (мало не) остання з родини чайних кліперів, була вищим досягненням вітрильного розвитку, уособленням всіх парусних чеснот, яке й вичерпало до краю їхній потенціал, за чим і настала смерть флоту вітрильного та почалася нова ера судноплавства. Що ж тоді немарнота? Чи всі ті рештки суден, уламки та кістяки зниклих цивілізацій, розкидані по музеях, – чи це вона? Відповідь на таке питання була би чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, короткозорістю, однобокістю etc., але це – моє переконання. Немарнота – це… ні, спершу дещо розповім. 1858 року в Йорку народився Генрі Скотт Тук, художник-імпресіоніст. Вся його творчість мала дві теми; перша – море, кораблі, моряки, хвилі, одним словом, мариністика, друга – оголена чоловіча натура. Обидві теми Тук розкривав майстерно, хоча друга на ті часи коштувала йому скандальної слави. Отже, 1925 року Тук намалював дещо вже занедбаного та підзабутого англійцями «Невблаганного» на стоянці в гавані Фалмута – а далі виникає (або можна вигадати) певний збіг доль художника та його натури. 1929 року Тук помер, і про нього забули аж до 70-х років, коли його слава відродилася, як відродилася слава «Невблаганного» після його знищення. А той малюнок Тука 1925 року нині вважається іконічним образом міста Фалмут, його мистецьким символом; на тому малюнку «Невблаганний» і досі існує, як досі існують усі намальовані Туком кораблі, усі його чоловічі моделі, що не повернулися з Першої світової, як досі живе сам Тук у своїх творах… Звісно, і будь-які твори – марнота; час знищить їх так само, як нищить і марнує все. Але творчість як така не зазнає впливів часу; сам потяг до творчості незнищенний і, мабуть, первинний: всі боги, яких уявляло або вигадувало людство, були творцями; вони створювали цей світ, через акт і процес творчості проявляючи себе та свою сутність: ніщо (або бозна-що) перетворювати на дещо. Отже, творчість – зовнішня до світу, не належить до нього, а він – залежить від неї, через неї – здійснився та існує. Отже, творчість – (чи не єдина) немарнота світу, який весь марнота, ВЕСЬ. Отаке моє переконання – а воно й справді може бути чим завгодно: дурістю, зарозумілістю, легковажністю, кроткозорістю, однобокістю… 2018 *Герман Мелвіл, «Мобі Дік», Глава XCVI «Салотопка» © Copyright: Максим Федорченко, 2018.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
