Естетичнi канониЙшов я собі вчора Києвом і тільки плечима знизував. Як змінюються естетичні канони професій! Років із 30 тому будмайданчики нагадували околиці Ізенгарду часів зради Сарумана. Глинисті урвища та провалля, заляпані цементом грубезні риштування, іржаві величезні механізми, натовпи брудних страхолюдних істот, що борсалися в багнюці та виліплювали з неї орків, гоблінів і урукхаїв, а ще - типові 7-9-12-15-типоверхівки - цілі квадратні кілометри житла. А ще та багнюка вихлюпувалася назовні, вилазила в місто через занозистий дерев'яний паркан, розповзалася навсібіч, а тоді намертво вчіплялася в підбори перехожих та приносилася ними додому, де її годі було відмити... І тривало так, доки все те бруднодійство не зупинилося, разом із країною, що породила його та решту подібних дійств; зупинилося, завмерло чи вмерло? - часто ще на стадії бетонної або цегляної коробки, по коліно в глинистому урвищі, коробки, що здається доісторичною потворою, яка відлежала в ґрунті належні тисячі років і полізла в наш час з минулого, наче імаго з лялечки, небачене створіння, все - суцільна порожня фасетка очей-вікон... Та час не сприйняв істоту, яка вже давно поза ним: так і завмерла вона, ледве здійнявшись зі своєї глинистої схованки, і дотепер стирчить і довго ще стирчатиме в міському пейзажі, відчайдушно та мовчазно випроставши навсібіч і до неба гнуті, зім'яті арматурні жили крил, що так і не підняли її в небо... Так, ота будівельна естетика зупинилася! - та не назавжди; вона завмерла, аби відродитися за деякий час у новому економічному форматі, з усіма тими девелоперами, ново-Калитками, еліта-центрами та рештою притаманних йому досягнень і виразок. Але ж я про естетику! - естетичний формат також новий. Нині просто в середмісті крокуєш повз охайні сітчасті ґратки, за якими на майже стерильному майданчику, практично на подіумі - адже ми всі глядачі, а вони всі актори! - практично на подіумі мальовничо розташувалися чистенькі барвисті механізми, очі та гідравлічні деталі яких життєствердно спалахують проти сонця; а ще там є робітники... ні, будівельники... ні, зодчі! - серед яких уже чимало вишуканих бороданів, які на той подіум вигулькнули просто зі стильного барбершопа за рогом, - усі в яскравих жилетах, помаранчевих окулярах і сонцесяйних шоломах; вони зверхньо роздивляються крутобедрих німф із відділу продажу, які на височенних стілето-підборах водять подіумом покупців, теревенять мобільними та безтурботно підносяться з грішної землі кудись у недосяжну височінь ажурними люльками або оглядають місцевість із кабін Ейфелевих кранів і балконів щойно й послужливо вирослих за їхніми спинами споруд - і яких споруд! Здається, це нащадки отих доісторичних потвор, мертві тіла яких подекуди псують краєвиди наших міст, але еволюція завела їх так далеко, що й не впізнати; головним же чином вона попрацювала над естетичним виглядом істот. І зі стерильних будівельних подіумів у небо стримлять - ніби самі собою та нізвідки! - новенькі, незліченої кількості поверхів вежі, чергові холи з немісцевими іменами, дива не ремесел, не професій, не наук - а мистецтва!.. Далі я хотів розповісти, що професії вже не тхнуть потом, як колись; і не одні тільки будівельники вийшли з непривабливої лялечки та перетворилися на яскравого метелика. Ті ж комбайнери! - це колись ланами пересувалися дивізії брудних й масних пожирачів олії, дизпалива та щирої лайки замордованих і замащених ними людей; тепер тими ланами бігають один-два ламборджині аграрного ґатунку, щось таке зелене, на високих колесах - а до нього чіпляється безліч механізмів, воно має комп'ютерний мозок, зв'язок із космосом, інтернет і кондиціонер. Ясна річ, що водій там не замордований і не замащений, а лається він тепер вже від естетичного захвату своїм транспортом або щоб добитися підвищення чималої зарплати... - хотів чи ні, але це вже розповів. Далі я хотів розгорнути перед вашими очима широченне полотно кольору небесної лазурі, по якому вивести - широко, святково, навіть патосно світлом призахідного сонця: людина більша за свій фах! - ну от, і це зроблено, а я все ще не сказав головного. Минулого літа були ми у Львові, а мешкали на Сихові, в родичів. Гуляли ми з дружиною Сиховом... - а там, хто не був, багато таких будиночків у стилі радянського арт-деко, такі сіренькі багатоповерхівочки з синенькими вгорі вставочками - онде, і отам, і там - багацько. Часи ж нині, самі знаєте: треба гроші рахувати, а гігакалорії економити; ну от сихівські вуйки та сихівське панство заходилося утеплюватися. І до синенького оздоблення на піддашку сихівського арт-деко додалися квадрати та прямокутники рожевого, сірого, чорного, брунатного, зеленого та решти кольорів, невибагливо розкидані по сірих стінах. Певна абияка одноманітність, яку навіть можна було б назвати "стиль", якби не його кричуча вбогість і віджилість, була без жодної турботи про естетику заплямована - і заплямована буквально. Гуляли ми тими заплямованими вуличками, а я й кажу коханій: - Ну це ж Львів, форпост Європи в Україні, взірець у багатьох сенсах і все таке інше! Ну от чому було не зібрати людей, досягти консенсусу та зробити те утеплення колективно, суцільно, з оптимізацією витрат - це зветься ефект масштабу - а головне естетично й стилістично одноманітно. Це ж не просто так "житло", абстракція з піраміди Маслоу. Це - монументальне мистецтво та - як не крути - монументальна пропаганда, і не чого-небудь, а радянщини, в її найслабшому - естетично-технологічному бутті; кажете, декомунізація пам'яток і назв? - а скільки тих пам'яток і скільки тих назв? А будинки - онде, сотні, тисячі - хіба тільки Сихів і Львів? Київ, Дніпро, Херсон - скрізь, куди не кинь оком: левова, супер-, мегасуперлевова частка житла в наших містах - спадок СРСР. І той спадок транслює в наші голови свій - тобто радянський естетичний канон; а тепер, коли той канон заплямований хаотичним і стихійним утепленням, транслює він в наші голови естетичний хаос... - а на його тлі і роздовбаний тротуар ок, і все решта непотребств - також. Це життєвий простір, Lebensraum, який пригнічує не настрій, а саме бажання жити - жити яскраво, барвисто, творчо, цікаво, гідно та естетично насичено... Приходимо додому, тобто до родичів, а вони раптом те саме кажуть - про утеплення, естетику, монументальну пропаганду та той прикрий Lebensraum. Я навіть не зміг пошкодувати за власною неоригінальністю, що мені, бачте, як людині з творчими амбіціями, муляє... Але цього разу не зміг! - про надто важливе йшлося, і добре, що я не був оригінальним. Отже, це очевидні речі, ідеї, які ширяють ноосферою та навіть уже втрапили в деякі голови!... ...видно, не в ті голови або голів тих поки що замало. Ну, що я міг зробити? Тільки "лайкнути" та "поширити". Може, ще хтось так зробить, і тоді ідеї з ноосфери - перепрошую за Маркса! - таки перетворяться на матеріальну силу. 2018 © Copyright: Максим Федорченко, 2018.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
