***

...Завжди любив ту мить, коли над завмерлим перед негодою Дніпром пролетить її перший подих. Уявіть: небо набурмосилося мало не до чорноти, аж сутінки запали; ріка - темно-сіра, мов та змія, а ще хвилі по ній - так, це лускате зміїне тіло між берегами; навпроти за водою - темно-зелена стіна дерев. Повітря загусло так, що аж дихати важко. Тиша. Я вже чекаю, ось-ось має бути, мружу очі, аж сльзи навертаються, ну, давай же, давай... І є! - перший подув майбутнього буревію перетворює темно-зелену стіну на далекому березі на біло-сріблясту. Вона спалахує, виблискує, жевріє під вітром, ніби тече між чорним небом та сірим Дніпром рідка блискавка...
Це - біла тополя, якою рісняють заплави всіх наших річок; листя в неї зверху темне, а зісподу - біляве. Повертає тополя своє листя білим, як вітер дме: щойно стояла зелена, а за мить вже біла-білесенька, а на тлі буремного неба - яскраво-срібна, моя улюблена.
Чомусь приємно було дізнатися, що науковці білу тополю вважають деревом першої величини. Я десь так до неї завжди ставився, хоча й не за висоту крони (до 40 м), а саме за оцю її здатність - блискавкою спалахувати під ударами вітру, що незабаром перетвориться на буревій.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 27.08.2017. ***
• 18.08.2017. ***
• 17.08.2017. ***
• 10.08.2017. Бабушка и Герцен
• 02.08.2017. про львiвсьki хмари