Кислячани. Одним файлом

У сховку
В червні  1580-го року від Різдва Христового в селі Красному, над річкою Соб, на Поділлі, тривожно закалатав церковний дзвін, сповіщаючи про напад татар. Чотирнадцятирічний хлопчик Іванко Гардовий, який йшов в ліс за грибами, зупинився, вирішуючи, куди йому тепер? Додому повертатись надзвичайно небезпечно, але й у лісі гарантії, що він залишиться непоміченим, також ніякої немає.
– Іванко! – почувся знайомий голос Петрика Сомика. – А йди-но до нас!
Під великим горіховим кущем Іванко побачив восьмирічних Петрика, Яцька Швеця і ще трьох хлопчиків. Іванко нахилився і побіг до хлопчиків широкою улоговиною.
– Що ви тут робите?
– Ми тут граємось. Ось, викопали землянку – бордюг.
Вітер тихо свистить у буйних верховіттях дерев, над лісом пливе церковний дзвін з Красного, гублячись у лісовій далечині. В лісі пахне сирістю і грибами. Десь ліворуч, у чагарниках, раніше мирно жебонів невеликий струмочок, але цього літа він пересохнув.
– А чому саме землянку? Її ж можуть помітити?
– До сьогоднішнього дня ще ніхто не помітив, – гордо відповів Петрик. – А землянку зробили, бо нам так легше, ніж викопати яму, зробити ляду, як в льоху.
– Де ж та ваша землянка? – озирнувся по боках Іванко.
– А ти знайди, – хитрувато примружив очі Петрик.
Іванко почав уважно роздивлятися навкруги. Щось було не так на цій галявині. Він згадав, як минулого літа збирав тут суниці, і тоді біля старого дубу був невеликий рівчачок, а тепер його нема! Навіть навпаки, замість рівчака тепер там якийсь горбок. Чудасія!
То он воно що! Хлопчики просто поглибили рівчак, зробили рівними стіни, а потім зробили дах! Вхід, напевне, вони зробили від дерева в густих кущах.
Так воно і виявилось. Петрик дуже засмутився, що Іванко так швидко знайшов і саму землянку і вхід до неї.
– Не сумуй, Петрику. Те, що я її знайшов ще не означає, що інші її так само легко знайдуть! Ти сам щойно казав, що до сьогоднішнього дня її ніхто не знайшов!
Тут Яцько покликав всіх на узлісся.
– Хлопці, дивіться! Гайда сюди! Бігом!
Хлопці побачили, що татари вже відрізали дорогу до села.
– Добре, що ми не побігли додому, – сказав Петрик.
З криївки хлопців видно, як з їхнього села по дорозі до Гайсина біжать люди, сподіваючись укритися в фортеці. Щоб дати людям можливість добратися до міста, з нього назустріч ворогу вимчав невеликий кінний загін. Він заступив дорогу татарам.
– Господи, – перехрестився Іванко, – спаси хрещений люд!
– Чому ми ще не козаки, і не можемо ворога бити? – зітхнув Михайлик Яремчук.
Після нещадної січі поріділий загін козаків відступив у Гайсин за фортечні мури і гармати, а кримчаки повернулись в Красне й почали грабувати село й палити хати на околиці.
– Дивіться, – знову сказав Яцько і показав рукою в бік від села.
Діти побачили пораненого козака, який намагається вибратись подалі від села. Іванко весь підібрався, зрозумівши, що треба негайно діяти. Страх, який він відчув спочатку, став покидати його. 
– Значить так, – суворо сказав Іванко, – нам треба негайно мчати до пораненого. Петрик і Мишко за мною, решта чекайте тут.
– Іванку, – боязно відповів Михайлик, – татари скрізь.
– Е-е, чи пан, чи пропав, – сказав Іванко. – Ідемо! Мерщій!
І не слухаючи більше заперечень, Іванко поспішив до пораненого. Мишко поборов страх і пішов за ним, слідом побігли і всі інші хлопчики. Ховаючись за кущами терну, ліщини, за горбками хлопці досить швидко прокралися до козака.
Назад повертались довго, бо таким гуртом непоміченими пройти важко, один необережний крок може стати останнім. Хлопчики спустились у видолинок і врешті-решт їм вдалося добратися до лісу так, що жодний бусурман їх не помітив.
– А пам’ятаєте, – пригадав Петрик, – до нас татари-крамарі приїздили? Я ж вам ще тоді казав, що то вивідачі!
– Пити, – попросив козак хриплим голосом.
Він попив з фляги й в знемозі втратив свідомість.
– І що воно тепер робити? – розгубився Петрик.
– Значить так, – почав командувати Іванко, – зараз перенесемо його до землянки, і перев’яжемо рани, щоб зупинити кров. Це зараз саме головне. Потім подумаємо про інше.
Міняючись, бо нести козака важко, хлопчики все-таки змогли донести його до землянки, а потім і в середину. Плечі дітей здригаються від втоми і щойно пережитого хвилювання.
Тепер час подумати про те, як зупинити кров. Поки Іванко думав, Петрик заліпив рани на плечі козака і на голові землею й туго перев’язав смужками тканини, які він відірвав від своєї сорочки.
– Хто ж це землею рани лікує? – здивувався Іванко.
– А хіба чим? – повернувся до Іванка Петрик.
– Добре було б заліпити рану павутинням, але де її стільки набрати? Хіба по кущам походити, назбирати з гілок?
– Пізно, – сказав Дмитрик Старостенко, який останнім зайшов до землянки, – турки в лісі.
Він швидко закрив за собою двері. Хлопці уже були в безпеці, але Іванко затулив хлопчику долонею рота.
– Ти нічого не плутаєш? – здивувався Іванко. – Точно турки? Може це частина татар, що напали на наше село?
– Що я турків ніколи не бачив? – навіть трохи образився Дмитрик. – Я ще добре пам’ятаю, як вони нападали на нас три роки назад.
Іванко похнюпився. В голові роєм в’ються думки і спогади. Тоді турки наробили русинам багато шкоди, пограбували, спалили цілі села, а багатьох людей полонили і забрали в рабство.
В родині Гардових турки тоді вбили батьків Самійла і Марії – бабусь і дідусів Іванка. Від таких думок хлопцю стало сумно на серці.
– Це не ті, що напали на наше село, то татари, а це турки. Вони прийшли звідкись із глибини лісу.
Тепер годі було й думати потикатися до лісу.
– Що ж, – хитнув головою Іванко, побачивши, що хлопчики розгубилися, – давайте подивимось, що у нас є, бо може доведеться тут сидіти довго. Хтозна, коли ті турки звідси підуть?
Якщо не рахувати глиняних пищиків, рогаток й їм подібних дитячих скарбів, в землянці з цінного знайшовся буханець хлібу і напівпорожня фляга з водою. Навіть ножа у хлопчиків немає. Доведеться тепер туго.
– Отакої, – здивувався Іванко, – не густо. Але все-таки це краще, ніж нічого.
Іванко подумав, що якби в нього був свій подібний сховок, то треба, щоб в ньому обов’язково були: зброя, одяг, міхи з водою, запас харчів, кресало… всього і не перерахуєш. От якби все те було зараз тут, то вижити і врятувати пораненого було би набагато простіше.
Ще хлопчик подумав, що треба було набрати води, та вже пізно. Значить, потрібно буде вночі вибратися по воду. Харчів мало, а ще ж поранений, йому треба добре харчуватися, щоб швидше одужати. Та й взагалі без їжі не можна ніяк. Недарма старі люди кажуть, і соловей голодний не співає.
– Чуєш, Іванку, – запитав Петрик, – а ти знаєш, чому наших козаків називають лицарями?
– Чом ні? Звісно знаю. Розповісти? Наша Січ Запорізька то такий лицарський орден який боронить не тільки наших людей, нашу землю, а й віру нашу православну. А ще козаки ведуть себе навіть по відношенню до ворогів дуже шляхетно, по лицарські.
Дітлахи слухають Іванка, затамувавши подих.
– Як польська шляхта? – запитав Михайлик.
– Зовсім ні, навіть навпаки. Козаки ведуть себе порядно, чесно, справедливо. А тепер всі анічичирк!
Та хлоп’ята вже і самі почули, що хтось ходить по даху їх сховку. Це були турки, але вони не знайшли притулку хлопчиків. Діти замовкли, тільки час від часу кидають тривожні погляди на двері землянки.
Вже під вечір Іванко накраяв половину хліба і виклав його на лист лопуха. Діти взялись до їжі. Козак хоч і опритомнів, але відчуває нехіть до їжі. Під вечір закінчилася вода. Виходити із землянки надзвичайно небезпечно, але іншого виходу просто немає.
Вночі, нехтуючи небезпекою, Іванкові вдалося зробити успішну вилазку до річки Кислячки за водою. Водиця була чиста, холодна, і хлопчик із задоволенням напився досхочу. Весь час йому доводиться бути насторожі.
Ніким не помічений повернувся він до землянки, але до свого сховку добратися не зміг – скрізь були турки. Він зміг пробратися до криївки тільки під ранок, коли уже благословлялося на світ, і більшість турок міцно спали. Хлопчик зірвав кілька листків подорожнику і ще прихопив із собою вологого моху.
– Ну ти, Іванку і відчайдуха, – захоплено сказав Петрик.
Напівживого козака всю ніч трусила пропасниця, а ліків немає. Під ранок козак прийшов до тями, поворухнувся і мимоволі застогнав від гострого болю. Очі його горять хворобливим блиском. По змученому обличчю видно, що справи в козака кепські.
– Хто тут з вас головний? – стомлено запитав він, ледве ворушачи сухими, спраглими губами. – А ну дай-но мені, хлопче, мою торбу. 
Іванко й забув, що при козакові була невелика торба. В ній знайшлися порох і  кресало. Коли рану на плечі розв’язали, козак, долаючи біль, насипав на неї пороху,
викресав вогонь, але порох не загорівся.
– Сукровиця намочила порох. Допоможіть, хлопці.
Іванко обклав рану вологим мохом, щоб не обпалити зайвого і насипав ще пороху. Потім сам підпалив його. Рука в козака затрусилася, немов у пропасниці, а сам козак кілька разів вилаявся. Оглянули рану, виявилось, що частина рани все ще кровоточить.
Знову насипали пороху і підпалили його. Козак від гострого болю втратив свідомість. Але на цей раз вся рана затяглася, кров більше ніде навіть не сочиться.
– От і добре, – полегшено зітхнув Іванко, – тепер прикладемо листя подорожнику. Шкода тільки, що козак втратив свідомість.
В інших дітей радісно заблищали очі. Зажевріла надія, що козак вичуняє.
– Може воно і на краще, – розсудливо сказав Михайлик, – бабуня казали, що сон лікує. А вона точно знає.
Іванко побачив на торбі мідну накладку, на якій був викарбуваний герб і ініціали якогось польського шляхтича. Козак знову застогнав і поворухнувся.
– Терпи, козаче, отаманом будеш, – якось мимоволі вирвалося у Петрика.
Козак не зміг стримати гіркої посмішки, повернув до Петрика своє відкрите, мужнє обличчя, і сказав:
– А ти знаєш, хлопче, що слово отаман походить від старослов’янського слова Атман, що означає бог?
– Ні, не знав. Ви б попоїли, вам треба сил набиратися, щоб одужати.
– Дякую, хлопче, але я вже не тішу себе такою надією, – кволо усміхнувся козак.
Видно, що навіть говорити козаку боляче. Він весь час тремтить, як у лихоманці. Він ще раз посміхнувся, понурив голову і втратив свідомість.
Іванко відчув, що йому також необхідно поспати. Важкий день і безсонна ніч далися взнаки. Наказавши хлопчикам не виходити з землянки, Іванко ліг спати. Прокинувся він опівдні, і почув як хлопці тихо розмовляють між собою.
– Що ти вигадуєш, який ще вітряник? – насміхається Петрик над Яцьком.
Яцько, гарячкуватий і задерикуватий, як півень, сперечається з другом.
– А такий. В лісі є лісовик, а в степу – вітряник. Він може такий вітер підняти, що траву з корінням повириває. Захоче, може худобу розігнати! Бігме, є! О, Іванко прокинувся! 
Козака безперервно б’є пропасниця і мучить спрага. Він ще більше зблід. Іванко витер хусткою спітнілий лоб пораненого. Зажуреним поглядом дивиться козак на хлопчиків. Він обвів поглядом дітлахів і закрив очі. Як виявилося невдовзі, назавжди.
– Мати Василева, – мимоволі вирвалось в Михайлика.
– Не лайся, – осудливо промовив Іванко.
Під вечір Іванко надзвичайно обережно вибрався з бордюгу і з радістю дізнався, що ні турків, ні татар вже ніде немає. Діти повернулись додому, де їх з радістю зустріли щасливі батьки. Вдома діти довідались про те, що лядське військо разом з реєстровими козаками відбили напад татар і турок. 
Наступного дня козака поховали на цвинтарі хутору Киселин, бо він до лісу знаходиться набагато ближче, ніж Красне чи тим більше Гайсин.
– Хай з богом спочиває, – сказав останні слова місцевий батюшка отець Костянтин, віддаючи останню шану загиблому козаку, і покрив червоною китайкою обличчя померлого.
Чоловіки швидко засипали свіжу могилу. Після похоронів хлопчики пішли на поле бою збирати уламки стріл, ґудзики, ножі й інші дитячі скарби. 

Новина
Непомітно пролетіло літо, а за ним осінь. На початку грудня з Січі братчики привезли до Красного важкопораненого козака Трохима Бойчука.
Раніш він із своєю сім’єю мешкав у повітовому містечку Гранові, але під час одного з набігів татари вбили його дружину, а малих діточок затоптали кіньми. Тому козака привезли лікуватися до його батьків.
Від нього сусіди дізнались, що їх односельчанин козак Самійло Гардовий приїде додому на Різдво. Ця новина блискавично поширилась по селу. Син Самійла, дізнавшись цю новину, щодуху побіг додому.
– Мамо, мамо, – як навіжений увірвався в хату окрилений Іванко, – тато живий! Скоро до нас приїде! Я допіру дізнався. Чого ж ви плачете, мамо? Все ж добре?
Хлопець розгубився, бо мати замість того, щоб зрадіти, заплакала.
– Мамо, ви чого? – запитав стривожений син.
– Та то я від радості! Ідіть до мене, діточки!
І мати міцно обійняла сина. Від печі до них підійшла і пригорнулась старшенька донька Оріяна.
– Як добре, діточки, що закінчується цей високосний рік, а новий рік починається так добре – батько до нас приїздить, – витираючи сльози, промовила мати.
Одним словом, очікування Святого вечора було надзвичайно приємним. Повільно минали довгі, важкі зимові, напрочуд холодні дні. 
Після Пилипівки, тобто після пилипівського посту, що перед Різдвом, всі почали готуватися до одного з найбільших християнських свят.
– Оріяно, донечко, – попросила мати, – допоможи мені, сонечко, будь ласка, бо роботи багато. Та й ти, синочку, міг би нам пособити. Не весь же час тобі тільки на вулиці гасати?
Хлопчик почервонів і винувато закліпав очима.
– Із задоволенням, мамо, – відгукнувся Іванко, – що робити?
– Я буду казати. А ти так не хвилюйся, синочку, я не дорікаю.
І Марія почала роботу, по ходу навчаючи дітей. Із дріжджового пшеничного тіста вона зліпила два валика, скрутила їх у джгут і зігнула у формі підкови. Кінці наклала один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки. 
– Запам’ятайте, діточки, найперший різдвяний хліб роблять для корови.
– Для корови? – приснув від сміху Іванко.
– Бо вона наша годувальниця? – здогадалася Оріяна.
– Так, доню. Називають цей хліб «рожеством», «різдвяником» або просто «різдвом». Спечене «рожество» спочатку кладуть на горщик із кутею, а потім його треба повісити на гвіздок над образами.
– А для чого, мамо? – зацікавилась Оріяна.
– Бо його потрібно берегти доки корова не отелиться. Перше, що треба дати їй їсти – це водичку із кусочками «рожества». Тоді корова буде кріпкою і швидше сил набереться.
Здавна на Поділлі до Різдвяно-Новорічних свят печуть кілька різновидів святкового хліба. На Святий вечір на покуті кладуть «хазяїна» – три святкових хліби один поверх іншого.
– Житній хліб – це «хазяїн», він лежить насподі, на ньому тримається все, – продовжує розповідати мати, – «Василь» – найбільший, наче тулуб, а «йорданський калач», менший за «Василя» – голова.
Іванко слухає маму й посміхається. В неї, як у всіх земляків замість калач виходить «колач». Хлопець уже знає, що в інших краях все-таки кажуть «калач». Ці калачі з білого пшеничного борошна діти носять на вечерю у Святвечір хрещеним, родичам, бабам-повитухам.
– «Василь» – це новорічний коровай, – продовжує тим часом мати свою розповідь, – хоч його зазвичай печуть, оце як ми, також напередодні Різдва.
Марія замісила його із здобного дріжджового тіста, зверху виліпила прикраси.
– Раніше, у дохристиянські часи, ці прикраси були магічними знаками. Дивіться, обов’язково має бути вісімка, це знак вічного життя. Щоб був хороший урожай, треба ліпити колоски.
– Мамо, а птахи до чого? – запитала Оріяна, розглядаючи готового «Василя».
– Птахи – то душі наших померлих, вони охороняють урожай. Випікаючи «Василя», господиня повинна бути в гарному настрої – аби рік удався врожайний. Зараз настрій у мене пречудовий, адже батько до нас приїде!
Марія поставила коровай у піч і заспівала:
– Ой, Василю, Василечку,
   Ой, не гони кури по подвір’ячку.
   А наші кури знесуть яєчко,
   А ми спечемо тай Василечка! Це, дітки для того, щоб в господарстві все велося.
– Мамо, а чому Святвечір ще називають сочевником? – поцікавився Іванко.
– Назва сочевник походить від назви ритуальної страви цього вечора – сочива або куті, тобто розмоченого пшеничного зерна з сухофруктами і медом. А ще раніше так називався круглий пиріг із прісного тіста.
Так, у приємних трудах і розмовах линув час.

*  *  *
І хоч як чекала сім’я батька, а приїхав він несподівано. Було це за день до Різдва Христового. Весь день дув скажений вітрюган, хуртовина не вщухала, і сьогодні батька вже ніхто не чекав.
Надворі настала глупа ніч. Упоравшись по господарству, мати закрила зсередини двері в хаті, вона вже розстеляла ліжко, як почувся кінський тупіт, тихе кінське іржання, потім важкі кроки, і хтось владно, сильно постукав у двері. Всі в хаті на якусь мить переполошилися.
– Хто там? – сполохано спитала Марія.
– Пугу, пугу, козак з Лугу, – почули всі такий знайомий, такий рідний голос.
– Самійле! – зойкнула і кинулась до дверей Марія.
– Тату, таточку! – вслід за нею поспішили діти.
Радісна новина враз розігнала всім домочадцям сон. Марія відчинила двері, і в хату увійшов її чоловік. В кімнатці одразу стало тісно, бо Самійло Гардовий широкоплечий, кремезний, здоровий як дуб.
Він в порозі струсив з себе сніг, перший зайшов до світлиці, зняв шапку, тричі перехрестився на ікони в красному кутку і тільки після цього згріб всю сім’ю в свої ведмежі обійми. Всім на радощах хочеться розплакатись, але тільки Оріяна не приховує сліз. Втім Марія не стрималась і забилася в нестримному риданні, але це були сльози щастя.
Коли всі наобіймалися, націлувалися, батько повісив на стіну шаблю і пояс, всипані самоцвітами. Оріяна мимоволі задивилася на самоцвіти, якими були всіяні руків’я шаблі, піхви та пояс.
Потім Самійло вийшов з хати, щоб поставити стомленого коня у хлів та погодувати його. Іванко не витримав, накинув свитку і прожогом вискочив слідом за батьком. Дуже вже заскучав хлопчик за ним. Він допоміг батькові розсідлати коня, дати тому сіна, приніс води.
Потім вони повернулись до хати. У Самійла з собою велика дорожня торба, в якій знайшовся мішечок грудкуватої чорної солі, багато солоної риби, трохи пшона і пшеничного борошна. Іванко помітив в торбі кулелійку, але батько її виймати не став.
– Риба аж із самого Криму, – посміхнувся батько.
– Чумаки привезли? – наївно запитала Оріяна.
– Ні, доню, це ми там били ординців, визволяли наших людей з полону.
Дивиться Іванко на свого батька і надивитися не може, слухає і не наслухається. Марія також дивиться на любого чоловіка, і голова її кружиться від щастя.
– Самійле, ти голодний? – лагідно запитала Марія чоловіка, поклавши йому руки на плечі. – Я зараз щось зметикую на вечерю.
Чоловік поклав свою долоню на руку дружини.
– Ні, кохана, ми на привалі соломахи поїли. Думали, сьогодні додому вже й не доберемось, така заметіль була та темрява. Але потім на наше щастя віхола вщухла, визирнув місяць, а потім небо вияснилося до самого крайнеба. Все було видно – і Волосожар, і Чумацький шлях. Давайте, може, вже лягати спати, бо я таки добряче стомився з дороги.
– Любий, а ще хтось з наших односельців цього разу з Січі приїхав, чи ти один? – поцікавилась Марія.
– Не один. Зі мною ще приїхав Сашко Сомик.
– А той твій друг, веселий такий, що приїздив з тобою минулого разу?
– Сашко лірник? Він поранений, залишився лікуватися на Січі, – тяжко зітхнувши, відповів Самійло. – Він дуже хотів поїхати зі мною, але не зміг.
– Шкода, хороша людина, добра, – пошкодувала дружина. – Ну, дасть бог, вилікується, то наступного разу неодмінно візьми його із собою. Йому ж більше і приткнутися ніде, крім як на Січі.
– Добре, люба, я згоден з тобою, – пообіцяв чоловік і посміхнувся. – Як же добре вдома! І пахне далеким-далеким літом.
Спати сім’я лягла вже далеко за північ, бо всім хотілося поговорити з батьком і чоловіком, послухати його, торкнутися до нього. А він люто боровся зі сном і розповідав про свої пригоди дотепно і весело. За цими розмовами час минав непомітно. Потім всі зморені, але щасливі, нарешті поснули.

Святвечір
І ось настав Святвечір. Буря не вщухає, мороз вимальовує на вікнах чудернацькі візерунки, а в хаті натоплено і по-святковому затишно.
Як і раніше, коли батькові вдавалося бути з родиною за святковим столом, він сховався за хлібом і запитав дітей, чи вони його бачать. Діти мають відповісти: «Ні», але Самійло такий високий, широкоплечий та широкогрудий, що його видно з усіх боків, як не ховайся.
– Ні, – все-таки відповіла Оріяна, а Іванко опустив очі і пирхнув від сміху.
– Дай, боже, щоб і на той рік не бачили, щоб і на наступний рік хліб уродив, – промовив батько, а Іванко знову приснув зі сміху.
– Помолимося усі, – запропонувала мати, – щоб перша зірочка Різдвяна здійснила головне бажання кожного русина – принесла якнайшвидше мир на рідну землю! Нехай Господь огорне своїм  благословенним покривом кожного козака, кожну родину, нехай  дасть нам усім сил, терпіння, мужності та незламної віри у щасливе, безхмарне, мирне майбутнє!
Серед дванадцяти страв на Святвечір на столі було багато пиріжків із різною начинкою – капустою, горохом, вишнями, сливками, маком. Ці пиріжки роздали дітям.
– Треба запам’ятати, із якою начинкою дістався пиріжок, – повчає Самійло дочку і сина, – якщо наступного року заблукаєте, то мусите пригадати, із чим був пиріжок на Святий вечір. І тоді одразу знайдете дорогу додому, ось так.
– А це правда, тату? – здивувався Іванко.
– Твоє щастя, що в мене характер не такий, як був в твого діда, а то ти вже заробив би ложкою по лобі за таке дурне питання!
– Ой, який добрий книш, – відволікла на себе увагу батька Оріяна.
– Ще б пак, – сміється мати, – адже це ти їх робила!
– Дай-но, доню, і я спробую, – потягнувся Самійло за книшом.
Цей святковий хліб роблять так: поверх виліпленої з тіста круглої хлібини накладають маленьку – її ще називають «хліб з душею». Книшом накривають кутю і пригощаються всі, хто зібрався за святковим столом. Вважається, що його пахощами живляться душі померлих родичів, які «прилітають» на Святвечір.
В один із книшів Марія пихнула дрібку солі та свічку і поставила його біля дідуха. Там цей книш буде стояти протягом усіх Різдвяних свят.
– Діти, – покликала Марія, – пригощайтесь «голубами».
Цих «голубів» з пісного дріжджового тіста також випекла Оріяна. Наготувала вона їх багато, щоб і за столом всім вистачило, а ще для того, щоб дарувати їх малим колядникам.
Коли прийшов час носити вечерю, Оріяна з Іванком пішли разом. Вони взяли один калач на двох. Буває, що старші діти не хочуть іти з меншими, тоді мати пече калача кожному, але сім’я в Гардових дуже дружня, тому ні в кого й гадки немає, щоб діти ходили окремо.
Марія, збираючи вечерю, насипала в миску куті, поклала зверху кілька вареників, поверх калач і зав’язала все в білу хустину.
Хрещені чи родичі, до яких заходили Оріяна з Іванком, садовили їх до столу, а вечерю клали на стіл. Пригощали дітей своїми стравами, давали гостинці та гроші. Потім розв’язували принесену вечерю, пробували кутю. Брали один вареник і калач, а натомість досипали своєї куті, клали свій вареник і свій калач, зав’язували хустинку.
Так діти ходили від одних родичів до інших, міняючи вечерю в кожній хаті. Додому принесли калач з останньої хати. В Іванка повна пазуха горіхів, медівників та пряників.
Святковий ранок на Різдво розпочався з того, що Самійло зняв «йорданський калач» і «Василя», поклав їх на рушникові поряд. Потім взяв «хазяїна», поцілував його, перехрестив ножем і накраяв для кожного члена родини. З цього почався святковий сніданок.
«Василь» із «Йорданським калачем» залишились на столі чекати своєї черги: на старий Новий рік з’їдять «Василя», а на Водохреща – «Йорданський калач». «Василем» також частують посівальників. Господиня хрестить ножем «підошву» хліба, крає його на скибки і дає дітям разом із грошима.
– Марія, як там Трохим? – запитав Самійло дружину після сніданку, коли діти вже встали із-за столу.
– Та, – відвела очі дружина, – тане, мов свічка. Люди кажуть, що топче стежку на той світ. Ти б сходив до нього, провідав?
– Неодмінно, люба. Я цілком поділяю твою думку, тож обов’язково сходжу.
Ввечері Самійло пішов до свого побратима Трохима Бойчука, який все ще лікується вдома. Там на козака з нетерпінням чекає добрий десяток сусідів. Всім цікаво почути
новини.
– А що, пане Самійле, – першим запитав старий дід Шкварка, – які там новини у світі? Де був? Що чув? Бо ми давно ніяких новин не чули.
Раніше Шкварка також був низовим козаком, але на старість ослаб, не став лишатися на Січі і переїхав до Красного, звідки він родом, і де живе його рідна сестра з родиною. 
– Невже зовсім нічого не чули? – посміхнувся, бо не повірив Самійло.
– Ну, так, хіба що трохи, – хитро посміхнувся в сиві вуса старий козак, – знаємо, що в 77-му році помер кримський хан Девлет І Гірей, а в 78-му кошовий отаман Іван Підкова. Чули, що ляхи все воюють. 
– Так, вони захопили Великі Луки, Заволоччя і ще кілька міст. Правда, їх розбили під Настас’їним, але вони все пруть і пруть. Але є й приємні новини. В липні минулого року надруковані всі біблійні книги, називаються «Острозька Біблія». Видані вони церковнослов’янською мовою.
Самійло подивився на стіну, біля якої стоїть ліжко його бойового товариша. На цій стіні висить зброя: мушкет, два пістолі, два турецькі ятагани, кілька кинджалів й коштовно оздоблена шабля.
– Слава богу, – тричі перехрестився батюшка отець Костянтин, який також присутній. – Який же я радий! Я чув про це, але зізнаюсь, не повірив. Так значить, це правда?
– Правда, отче, істинна правда. Князь Василь-Костянтин Острозький за свій кошт надрукував ці книги. Думаю, тепер церковнослов’янська мова стане поширюватися серед слов’янського православного світу.
За столом панують невимушеність, дружелюбність, простота почуттів.
– Відверто кажучи, – хмуро промовив батюшка, – давно вже час. Польський король із своєю шляхтою та ксьондзами дуже тиснуть на нас, щоби ми визнали зверхність Папи Римського.
– Так, так, – підтвердив Трохим, – якщо частина православних перейде до них, це буде розкол. Католики стануть ще сильнішими, а ми слабшими.
– З усіх боків обложили, – зітхнув височенний і худющий Василь Голобля, – ти послухай, Самійло, що в нас робиться, бо ви там у своїй Січі,  мабуть і не знаєте такого. На панщину до польських магнатів шість днів на тиждень ходи, чинш плати.
– За поле треба платити зерном, – перебив Василя дід Шкварка, – подимне за хату – плати, рогатизну – за худобу дай корову чи бичка. Маєш вулики – дай пану мед. На млині зерно мелеш – давай борошно.
Самійло слухає, і всередині нього все єство закипає від обурення.
– Не повіриш, Самійле, риби в Собу зловив – дай пану. Вполював звіра – також частину дай. Таке ярмо на шию накинули, що дихнути не можна, – сипав словами як горохом старий Шкварка. – Віриш, немає вже сили терпіти.
– Та й це ще не все. Є наказ польського короля і місцевих панів-магнатів – тих чоловіків, які тікають на Січ, карати на смерть, – голосно додав Василь. – Панські гайдуки вдень і вночі полюють на нашого брата. 
Трохим Бойчук поставив на стіл велику полив’яну миску гарячої житньої затірки. Одразу смачно запахло, бо затірка була з м’ясом дикого вепра. Самійло достав із-за халяви юхтового чобота ложку. Для інших гостей Трохим приніс свої ложки, а ще велику паляницю і ніж.
– Пригощайтесь, пане-браття.
На якийсь час балачки припинились. Опісля Трохим виставив ще медовухи та медові коржі з маком.
– Ото шинкарці біда, – всміхнувся дід Шкварка, – ми до неї сьогодні не підемо, і грошей не принесемо, бо тут є, що випити!
– Нічого з нею не трапиться, не збідніє, не розориться, – скривився Трохим.
– Дозвольте, браття, слово сказати, – піднявся Сашко Сомик, – бажаю вам козацької мужності, дідівської гідності, батьківської мудрості, незламної сили і волі, здоров’я і щастя, благополуччя та родинного затишку, мирного, ясного неба! За наше славне військо Запорізьке! 
І Сашко першим випив, потім сів і став їсти. Поки чоловіки їли, було чути, як на вулиці молодь співає старі колядки. Для дівчат співали про заміжжя, для хлопців – про козацьку вдачу, сміливість. Кілька раз проспівали про народження Ісуса Христа.
Після вечері розмова відновилася.
– А розкажи нам, пане Самійло, що ти цікавого бачив в Московщині? – першим порушив мовчанку і нетерпляче посовався на місці дід Шкварка.
– Не був я на Московщині, – знизав плечима Самійло.
– Як то, не був? Ми ж знаємо, що влітку запорозькі козаки на чолі із козацьким старшиною Яном Оришевським зробили рейд по московських землях, взяли штурмом і спалили кілька містечок та замків, в тому числі місто Стародуб.
– А потім повернули до Почепу, але там вас відбили, і ви повернулися додому з великою здобиччю, – додав Василь Голобля.
Яна Оришевського в цих краях добре знають, бо він заснував в двох верстах від Красного нове містечко Гайсин, в якому є невеличка фортеця в якій ховаються від набігів турок та татар місцеві жителі. Він же отримав для Гайсина торгові привілеї, і влаштував тут кілька власних маєтків.
Якщо вже мова зайшла за Яна Оришевського, то потрібно сказати, що походить він із спольщеної української шляхти. Народився він в Оришеві Ляцькому Белзького воєводства, там має частину дідичного, а ще отримав правом «до живоття» кілька великих надань.
У вересні 1577 року в таборі над Лятарньою король Стефан Баторій надав Оришевському привілей на три розлогі пустки Брацлавського староства: Копистрин біля Кучманського шляху над рікою Мурафою, Гайсин та Гогуль над річкою Соб – лівою притокою Південного Бугу.
Формально, згідно з королівським універсалом від 16 вересня 1578 року, коли був сформований загін із запорожців чисельністю 530 чоловік, очолив його черкаський староста князь Михайло Вишневецький. Загін брав участь в багатьох походах проти московітів, але Вишневецький в ньому фактично і не з’являвся. Командував загоном Оришевський, якого козаки почали називати гетьманом.
– В тому поході була тільки частина запорожців, – пояснив Самійло. – Інша частина боронила південь від татар, шарпала їх по улусам в Криму. Я був серед тих, хто ходив на Крим.
– А звідки тоді в тебе тульська пищаль? Раніше в тебе її не було!
– Просто друг подарував, повернувшись з того походу. От і все.
– Скажи, товаришу, – звернувся Шкварка до Самійла так, як звертаються запорожці один до одного, – не доводилось тобі, часом, мірятися силою з Іваном Підковою? Ти ж дужий козак, підкови розгинаєш!
Шкварка особисто знав покійного гетьмана мало не тридцять років, ще з 1550-го року, коли Підкова прийшов на Січ. Та ще й не сам прийшов, а привів із собою цілий козацький полк. Разом вони ходили в морські походи під проводом Самійла Кішки, а потім вже під керівництвом самого Івана Підкови палили передмістя татарських приморських поселень.
– Що я? – усміхнувся Самійло. – Таку фізичну силу, як Підкова мало хто має. Я на власні очі бачив, як покійний кошовий, узявшись зубами за край бочки меду, перекинув її через голову!
– А я сам бачив, – з задоволенням пригадав старий Шкварка, – як він волячим рогом пробивав дубові ворота. А ще він міг зупинити віз, в який було запряжено шестеро коней, схопивши його за заднє колесо!
– Я також кілька разів пробував, пробити дубові ворота волячим рогом, але не зміг, – зізнався Самійло.
– Скажи, Самійле, чи правда, що Іван Підкова був рідним братом загиблого у боротьбі з турками молдавського господаря Івоні?
Чоловіки з нетерпінням чекають відповіді козака.
– Відверто кажучи, не знаю. Але чим ще можна пояснити те, що три роки тому молдавська знать саме Підкові запропонувала трон господаря Молдавії?
– Вони вірили, що Підкова зможе звільнити Молдавію від турецького ярма, – кивнув дід Шкварка.
– Так. І Підкова із загоном козаків вирушив до Молдавії. На допомогу йому поспішив його побратим кошовий отаман Шах із шістьма сотнями запорозьких козаків. Серед них був і я.
– Що ж ти мовчав? – аж підскочив Шкварка. – То ти був у тому поході? Ану розкажи нам все, як там було насправді, бо в нас люди чого тільки не вигадують! Не знаєш, чому й вірити!
– Як тільки ми перейшли Дністер, до нас приєднались молдавські повстанці. Вони проголосили Підкову господарем Молдавії. Але Петро Кульгавий, поставлений господарем турками, не хотів втратити свою владу і виступив проти нас з турецьким військом. Наші загони були меншими в декілька разів, тому турки і Кульгавий були впевнені у перемозі.
Іванко, який прийшов з батьком навістити Бойчука, як зачарований слухає розповідь батька про справжній бій.
– В центрі своїх бойових порядків Кульгавий поставив 500 яничарів з гарматами та вогнепальною зброєю. Вони відкрили по нам шалену стрілянину, а ми попадали. Турки вирішили, що вбили нас і кинулись вперед. Ми підхопились і відкрили по ним вогонь з рушниць, поклавши на місці більше 300 яничарів!
– І до нас дійшли чутки про ту баталію, – посміхнувся в сиві вуса дід Шкварка. – Ніби серед турок одразу поповзла чутка, що серед запорожців є чаклун, який вміє замовляти кулі. А як воно там було насправді?
– Чаклунства ніякого не було. Просто, коли ми бачили, що турецькі гармаші підносять до гармат гніт, ми одразу падали на землю. Це турки вирішили, що ми ставали невразливими для їх куль завдяки чаклунству. Турків опанував забобонний страх, і вони самі кинулись тікати.
Всі присутні весело розсміялися після цих слів.
– Кульгавий після цієї поразки відправив до турецького султана своїх послів із скаргами на козаків, що вигнали його з Молдавії. Султан дав йому підкріплення, але пообіцяв зняти голову і призначити іншого господаря, якщо той не вижене Підкову. Ми виступили назустріч турецьким військам, коли вони підходили до міста Ясси.
– Це коли турки збирались затоптати вас копитами худоби?
Самійло кивнув і продовжив свою розповідь.
– Того разу вже турки вирішили вдатися до хитрощів. Вони вислали вперед вершників-гарцівників, а за ними погнали велику череду худоби. Турки розраховували, що їх гарцівники спровокують нас на атаку, після чого вони затопчуть нашу піхоту худобою. Але Підкова розгадав їх задум, і ми в атаку не пішли.
Оповідач відпив трохи узвару, аби промочити горло, і продовжив.
– Коли турки наблизились до нас, ми відкрили безперервний вогонь, перебили тих гарцівників і змусили худобу повернути назад. Шаленіючи від пострілів, від голосних звуків і диму, від ран та болю, худоба почала давити самих турків.
Присутні слухають розповідь козака, не стримуючи своєї бурхливої радості.
– Ми обійшли бусурманів і з флангів вдарили по них так, що вони майже і не оборонялися! Правда, Кульгавий із залишками турецького війська встиг таки втекти.
– Все одно молодці! – захоплено вигукнув дід Шкварка.
– Однак всі розуміли, що своїх сил для визволення Молдавії від турок в нас не вистачає. Тому гетьман звернувся до польського короля Стефана Баторія з проханням взяти Молдавію під свій захист.
– Однак король побоявся погроз султана напасти на Польщу.
– Саме так. Через гонця Стефан Баторій наказав Підкові залишити Молдавію.
– Щоб, значить, не дратувати турок? – з розумінням кивнув Голобля.
– Підкова виконав той наказ, але султан почав вимагати від короля, голови нашого гетьмана. Король наказав воєводам зловити нашого ватажка, але ті побоялися відкрито виступити проти нього.
– І як завжди вдалися до обману, підлості та зради, – кивнув отець Костянтин.
По кімнаті прокотилось глибоке зітхання.
– Так. Брацлавський воєвода поїхав до Підкови і почав вмовляти того, щоб він повинився перед королем за те, що зачіпав турків без його відома. Казав, що Підкова лицар, а король поважає лицарів і пробачить його.
– Та не так сталося, як гадалося, – гірко зітхнув і нахнюпився дід Шкварка.
– Підкова послухав воєводу і поїхав до короля. Той наказав закувати нашого гетьмана в кайдани і кинути до в’язниці. Але і після цього турецький султан продовжував вимагати, щоб король видав йому Івана Підкову. Король, побоюючись козацького бунту, вчинив інакше. Два роки назад в присутності турецького посла нашому козацькому отаманові відрубали голову.
– Сором і ганьба, – вигукнув дід Шкварка.
Чоловіки спохмурніли і деякий час сиділи мовчки, поринувши в сумні роздуми. Тишу знову порушив Самійло.
– Так, дуже прикро, але заради справедливості треба визнати, що більшість польських визначних людей засудили цю ганебну зраду короля щодо борця з турецькими гнобителями.
– А що запорожці? – підняв брову Василь Голобля.
– Коли на Січ долетіла звістка про зрадливу страту гетьмана, ми всі поклялися, що будемо мститися і туркам, і полякам. І передчуваю, без великої війни ми з поляками миром не розійдемося. Король наказав коронному гетьману об’єднатися з кримськими татарами і розігнати Січ.
По кімнаті прокотився грізний гул обурення.
– Ти ба, яка наволоч!
– А свій попередній Універсал, писаний при гетьмані Ружинському, обернув так, ніби він наданий тільки реєстровим козакам, хоча насправді Універсал належить саме запорозьким козакам, – додав Самійло.
– Так завжди було. Казав пан – кожух дам, та тільки слово його тепле, – скрушно хитає головою дід Шкварка. 
– Крім цього пан король заборонив усім старостам продавати козакам військові припаси, а тих, хто чинитиме опір – знищувати.
– А дзуськи йому! – з гнівом і обуренням стали голосно говорити чоловіки. – Облизня той ясновельможний король спіймає! Ловити нашого брата в Дикому полі чи Великому Лузі, все одно, що ловити вітер в полі!
– Це точно! Легко сказати, та хай спробує це здійснити, – з твердою впевненістю сказав Сашко Сомик.
У грубці весело палахкотять сухі дрова, приємне тепло розливається по хаті. А в чоловіків починає закипати лють.
– Так ти, Самійле думаєш, що король прагне знищити наше козацтво?
Всі нетерпляче чекають на відповідь козака.
– Ні. Я схильний думати, що король намагається прибрати козаків до своїх рук, щоб спрямовувати нас на тих, кого він має за ворогів. Одне скажу точно – нас не зупинять ніякі накази польського короля, і ми, як ходили, так і будемо ходити проти турків і татар.
– Оце правильно! – схвально вигукнув Василь Голобля.
– Оце по-нашому! – кивнув дід Шкварка. – А що то за історія була, як ви турецькі гармати в річці утопили?
– Ми повертались з походу на Січ з великою здобиччю, і серед неї було 12 турецьких гармат. Коли король довідався про це, то послав проти нас військо, щоб нас знищити, а гармати повернути султану. Побачивши, що сили надто нерівні, ми потопили ті гармати в річці, а самі розчинилися в наших безмежних степах.
Іванко посміхається, так йому подобається те, що козаки знаходять вихід з будь якого становища, навіть із здавалось би безвиході. Такий народ неможливо скорити!
– А з татарами що там вийшло цього року? – пригадав Голобля.
– Проти хана Мехмед-Гірея, який успадкував трон від померлого Девлет-Гірея, виступили два його брати. Але військам хана вдалося загнати заколотників аж до Дніпра.
– Як? На наші землі? Це ще що за новина?
– Так. Козаки Оришевського розгромили татарські загони на нашій землі, схопили братів Гіреїв і відіслали їх до Черкас старості Михайлу Вишневецькому.
Чоловіки засиділись в хаті Бойчука надовго, бо розходитись нікому не хотілось. Хміль ударив у голови, спалахнули суперечки. Жвава, цікава розмова точилася мало не до ранку. Потім добре захмелілі гості почали розходитися. Самійло затримався довше всіх.
– Дякую, пане-брате, що зайшов провідати мене. Відчуваю, як поїдеш на Січ, то більше і не побачимось, – сумно сказав Трохим.
– Не журись, козаче, ще мед питимеш! Ми з тобою ще неодмінно повоюємо, ось побачиш! Хай тобі зозуля накує сто років! Будемо жити, друже!
Високий, дужий, мов дуб, сильний духом Самійло говорить впевнено.
– Сто років? Знаєш, товаришу, а я зовсім не впевнений, що хочу стільки прожити. Та й ряст я в минулому році не топтав, – тяжко зітхнув Трохим і одвів стомлені очі.
Зимові свята пролетіли, як один день, у житті родини Гардових це був найщасливіший час. Але свята промайнули, і Самійло повернувся на Січ. Його щастя, як і в кожного запорозького козака, коротке – знову походи, бої.

Колесо
Знову приїхати додому Самійло зміг вже тільки навесні. Він як раз порався в дворі по господарству, коли його покликав ставний козацький сотник.
– Агов, козаче, не підкажеш, хто тут може полагодити колесо?
Самійло повернувся до сотника і запитав:
– Добридень. А чому ви думаєте, що я козак?
– Так в тебе пояс пов’язаний по-козацьки, – розсміявся сотник, – та й взагалі не схожий ти на гречкосія. Занадто впевнено виглядаєш. Сорочка он з тонкого сукна, жупан із фризького сукна. Селяни так не вдягаються!
Гардовий подивився на свій перський пояс, перетканий золотом та сріблом і розсміявся. Дійсно, селяни такі пояси не носять, та й пов’язують їх не так.
– Ідемо, пане-брате. Мене звати Самійло Гардовий.
– А я Ладислав Бандурка.
В самого Бандурки гарний синій жупан з угорського сукна, а взутий він в дорогі сині сап’янці.
– То ти зі свити гетьмана Оришевського?
– Не зовсім. У свиті гетьмана в основному польські шляхтичі. Наприклад, молоді поручики графи Ясінський і Яновський. А я просто командую сотнею реєстрових козаків. А колесо так, для карети гетьмана.
– Гетьман не полюбляє їздити верхи? – посміхнувся у вуса Самійло. – Він же ще ніби не старий чоловік!
– Не смійся, Самійле, – спохмурнів Бандурка. – Ти нічого не знаєш про пана гетьмана. Якби не він, тут би вже повним ходом йшла громадянська війна, і русини воювали б із поляками, а ми до цього ще не готові, – сказав засмучено сотник. – Це йому вдалося втихомирити козацькі заворушення, викликані стратою Івана Підкови та невдачами в Молдові.
Самійло ніяково всміхнувся.
– Думаєш, я цього не розумію? Ми б винищували одні одних на радість нашим зовнішнім ворогам, які потім легко пошматували б Річ Посполиту. І дійсно ми не готові ні до повстання проти корони Речі Посполитої, ні тим більше до тривалої, а тим більше переможної війни за незалежність України.
– Отож воно і є. Саме Оришевський зміг заспокоїти козаків, дав лад реєстровому козацтву та Січі. Завдяки і його зусиллям король Стефан Баторій офіційно визнав козаків за військову силу королівства та обдарував козацтво прапором, булавою, бунчуком і печаткою – всіма символами законності, які припинили переслідування козацтва як такого з боку уряду Речі Посполитої.
– Та невже? Так таки і припинили? – сухо перепитав Самійло.
– Добре, хай не припинили, але точно зменшили. Згоден? Пан король передав козакам місто Терехтемирів, визначив межі територій, підконтрольних Запорізькій Січі. Тобто узаконив мати нашу Січ. А ще передав реєстровим козакам Зарубський монастир, в якому розмістили арсенал і шпиталь для поранених і літніх козаків.
– Так, – неохоче погодився Самійло, – а ще він призначив усім козакам – і городовим, і запорізьким державну платню: червінець та кожух на рік. Платня, прямо скажемо, символічна.
– Важлива суть, – гаряче перебив Гардового Бандурка, – король визнав, що козаки не вороги короні! А ще 6 тисяч козаків увійшли до реєстру! А що стосується пана гетьмана, то він ще не старий чоловік, йому всього 45 років, і він полюбляє їздити верхи. Але ми прямували в Брацлавське воєводство і гетьман для солідності їхав на кареті. Але колесо зламалося.
Трохи пройшли мовчки. Самійло думав про те, як так вийшло, що братні слов’янські народи досі так і не навчились жити мирно, у злагоді? Чому продовжують боротися, винищуючи та послаблюючи один одного?
Козак згадав, як шарпали цього року запорожці татарські улуси, визволяли хрещений люд, скориставшись із послаблення Криму. Після цього хан оголосив про підготовку до походу на Україну, і на допомогу козакам Оришевського прибули 22 ескадрони кінноти Речі Посполитої. Князь Василь Острозький також заявив, що готовий із своїми загонами виступити проти татар.
Козаки, польські війська і загони одного з найславніших русинських аристократів і полководців – князя Василя Острозького виступили однією збройною силою. От якби завжди так! Скільки лиха можна було б уникнути!
Не перший раз думає козак на цю тему, і завжди виходить, що винні ксьондзи, які хочуть навернути православних християн в католицьку віру.
– Прийшли, – кивнув Самійло на двір, біля якого вони зупинилися. – Агов, Лесь!  Знайомтесь, пане сотнику, це Лесь Коберник – єдиний майстер на кілька навколишніх сіл, який вміє робити колеса. За 10 днів може зробити чотири колеса й віз. Його колеса виходжують років по 15, а то й більше.
Коберник вийшов і привітався з козаками за руку. Рука в нього виявилась напрочуд сильна.
– Що у вас? – запитливо глянув майстер на сотника.
– У кареті пана гетьмана треба замінити колесо. Можеш зробити?
– Можу, звісно. Колесо я роблю за день, але я так розумію, вам треба швидко? Тоді мені потрібні помічники. А ще треба побачити колесо від тої гетьманської карети, щоб зробити точно таке.
– Наш майстер вважає за краще все робити власноруч, – посміхнувся Самійло.
Сотник кивнув й одразу пішов за каретою і козаками. Невдовзі до двору майстра Коберника притягли карету.
– А це як? – здивувався майстер, оглянувши її. – Вісь не крутиться?
– Це на англійський манер, – пояснив кучер, – вісь вигнута і кріпиться до рами. Крутяться тільки самі колеса.
– Добре, розберемося. А, нумо, хлопці, беріться за діло!
У Коберника знайшлася готова дубова ступиця з отвором для металевої втулки, яка підійшла за розміром. В ній вже були просвердлені отвори для спиць. Знайшовся і підходящий ясеновий брусок. Його замочили у воді, а в городі розклали вогонь.
Через кілька годин на вогонь поклали брусок, присипаний землею. Коли брусок розм’якшили вогнем і парою, почали вигинати його на спеціальному пристрої.
– Можна було б впрягти коня, – пояснює Коберник, – але якщо кінь не привчений до такої роботи, може нашкодити. Рвоне, і брус зіскочить із пенька.
Сотник з цікавістю спостерігає за роботою. Нижня частина пристрою для вигинання ободу з верби, що нагадує літеру «У» лежить на землі. На ній стоїть «пеньок» – дерев’яний круг діаметром 17 вершків, схожий на млинові жорна. Він крутиться на кілку, міцно вбитому в землю. Поверх майстер наклав велику жердину з масивною поперечиною – «ключем».
Сотник перший раз бачить, як роблять колеса. До одного краю поперечини Коберник міцно прив’язав кінець розпареного ободу, а до другого – інший кінець. У «ключ» впряглися четверо дужих козаків і почали штовхати його вперед, йдучи по колу. Ще двоє козаків міцно притискають обід «кужбою».
– Пане Коберник, – зацікавився сотник, уважно оглядаючи обійстя майстра, – а чого у вас так багато старих коліс?
– Це для людей.
– Перепрошую. Не зрозумів?
– Хтось на Масляну або у великодню ніч обв’язує старі колеса соломою, обливає смолою, підпалює й пускає з гір. Інколи їх прикрашають травами, стрічками й пускають з горбів у воду. Вірять, що таким чином можна пришвидшити прихід весни і тепла. На Купала на вигоні ставлять «Головатого Івана» – високу тичку з прикрашеним квітами колесом нагорі.
– Так, так, – пригадав сотник, – у купальських піснях сонце зображується, як колесо, що «вище тину стояло, много дива видало».
– А за язичницьких часів колесо було символом сонця. У веснянках приспівували: «Колесом, колесом сонечко вгору йде».
– Точно. А ще, знаєш, вважається, відьми можуть перекидатися на колесо, що само котиться дорогою. Якщо вдарити по ньому, то воно обов’язково перетвориться на жінку-ворожку. Щоб уберегтися від відьом, які відбирають в корови молоко, колесом обкачують кругом хати й обійстя.
– А ще колесо запалюють й котять довкола села, аби захистити жителів від чуми або холери. Від укусу змії застосовують воду, яку пропускають через отвір у ступиці – осердя колеса. Через нього пересипають сім’я та зерно, аби дружно сходили, протягують цибуля, щоб не гнила на грядках. А хтось просто ставить колеса на дерева із зрізаними верхівками, щоб журавлі могли звити собі гнізда. От так ось воно, зрозумів?
Коли обіддя погнули і кінці його зійшлися один із одним, майстер почав його обтісувати.
– Це ж не мужицький віз, – пояснив Коберник, – треба, щоб колесо для карети пана гетьмана було чепурне, тоншої роботи.
Майстер з козаками набили в отвори на ступиці спиці із вільхи й надягли їх на дерев’яний обід. Потім набили залізний обід.
– Все, – оголосив Коберник, – колесо готове! Скільки виходить цей залізний обруч, стільки виходить і це колесо.
– І скільки це? – поцікавився гетьманський кучер.
– Дивлячись по яким дорогам будеш їздити. Якщо більше їздитимеш по камінним дорогам – колесо прослужить менше. А якщо обруч злетить, колесо розсиплеться.
Кучер розрахувався з Коберником за роботу, надів колесо і поспішив до гетьмана. Разом з ним поїхали й козаки на чолі з Бандуркою.
– А що, Самійле, поїсти ми й забули за цією роботою. Складеш мені компанію? – запропонував Лесь.
– Із задоволенням, – посміхнувся козак.
– Синку, – гукнув Коберник, – іди-но, допоможи мені накрити на стіл!
З хати вийшов високий, плечистий, ставний парубок. Це син майстра Мирослав. Він напрочуд скромний, спостережливий і вродливий юнак.
– Здрастуй, Мирославе, – посміхнувся Самійло.
– Доброго дня, дядьку Самійле!
Вони поручкались, і хлопець пішов в хату за посудом і стравами. Самійло дуже любить цього хлопця, бо він кілька років назад врятував від неминучої смерті його дочку. Самійло зробив тоді Оріяні й Іванку саморобні ковзани. Оріяна пішла з подружкою кататись на цих ковзанах на річку Кислячку. Було це вже на початку весни. Лід тріснув, і дівчатка опинились на крижині, яка відкололась і поплила вниз за течією.
Їх крик почув Мирослав, який йшов до лісу по хмиз. Він скинув кожушок, стрибнув в крижану воду і врятував дівчат. Сам хлопець тоді довго хворів, але викарабкався. З тих пір Самійло відверто симпатизує хлопцеві.
В тіні під старою, розлогою грушею в Коберника стоїть стіл. За ним і обідали, чи то пак, вже вечеряли. В майстра знайшлись: сальник із печінки свинини з гречаною кашею, пшоняна бабка з вершками і маслом та яблучний кисіль. Їли мовчки, бо таки добряче зголодніли. Після їжі Самійло подякував хлібосольному господареві.
– Зачекай, Самійле, – сказав Лесь.
Він зайшов до хати і виніс жменю цукерок з гарбуза.
– Візьми діткам, – простягнув майстер цукерки козаку.
– Дякую, Лесю. Та вони в мене ніби вже й не маленькі, – посміхнувся Самійло. – Он до дочки на наступний рік можуть і свати завітати.
– Не спіши жити, – посміхнувся в довгі сиві вуса Лесь, – нехай діти довше побудуть дітьми. Це дуже швидко минає, і хто його знає, що там Господь бог їм приготував в дорослому житті?

На врожай
На Юрія-змієборця ще до схід сонця свяченою вербою Марія вигнала випасатися худобу. Іванко солодко потягуючись, вийшов із хати.
– Мамо, – позіхаючи запитав Іванко, – а навіщо так рано?
– Щоб худоба збила юріївську  росу. Ще моя бабуся казала, що святий Юрій має золоті ключі від землі. Він її відкриває і випускає росу.
– Синку, – невдоволено промовив батько, – а ти молився, як встав? Ні? Починай днину з богом, і добре тобі буде. Запам’ятай це.
Марія взяла хлібину, замотану в рушник, яку тримала в руках Оріяна, зашепотіла замовляння до корови. Іванко напружив слух і почув:
– Юрію-Григорію, паси мою корову. Будь сонечком ясним, будь місяцем красним, ясними зорями принось хазяйці молока цебрами, сир возами, а масло, щоб не поїдали і божу матір споминали.
– Мамо, то він Юрій чи Григорій? – запитав Іванко.
Але матері не було часу відповісти, тому замість неї став розповідати батько. Він розпалив прямо в воротах невелике багаття, і тепер підійшов до дітей.
– Тату, а навіщо ти вогонь розпалив у воротах?
– Сьогодні, синку, свято Георгія-змієборця. В нас на Поділлі на нього кажуть Юр. На Київщині і в центрі – Юрій. На Чернігівщині  кажуть Григорій, на Сумщині – Ригорій, на Полтавщині та Слобожанщині – Гурій або Грицькогурій. До речі, Георгій в перекладі з грецької мови означає «землероб».
– Цікаво і дивно, – не стримався і знову потягнувся Іванко.
– Святого Юрія шанують як покровителя тепла, рослинності й плодючості. В піснях він має срібну або зелену сурму, від голосу якої «всі ліси позацвітали, а всі пташки повилітали». Від Юрія починається справжнє тепле літо. Щоб бути здоровим і красивим потрібно добре вмиватися юріївською росою. Промити очі, щоб добре бачити. Босоніж походити, щоб ноги не боліли і втоми не знали. Доню, ти куди? Вмиватися?
– І вмиватися, – зашарілася Оріяна, – і роси назбирати.
– Як це? – здивувався Іванко. – І навіщо?
– Юріївську росу можна збирати по житі, по траві. Ось в таку чисту тканину, – показала Оріяна чисту латку полотна, – а потім зцідити у чистий посуд. Як назбираю цей глечик, поставлю його за іконами. А як треба буде від хворості якої, можна нею вмиватися чи натиратися. І обов’язково допоможе!
– Слухай, а звідки ти знаєш? – вражено запитав Іванко.
– Мама навчила. Якби ти більше дома тримався і менше з хлопцями гуляв, то й ти б теж знав, – докірливим голосом відповіла старша сестра.
Іванко потупив очі, бо трохи відчуває за собою провину.
– Нехай погуляє, – розсміявся батько, – а то не помітить, як і дитинство пролетить. А ще юріївську росу збирають знахарі та відьми, щоб відібрати в корів молоко. Ти питав, синку, для чого я розпалив вогонь у воротах. Переганяємо через цей вогонь худобу, щоб захистити її від відьом.
Іванко слухає батька з широко розкритими очима.
– Обсипаємо її свяченим маком, і відьма тільки тоді зможе підступити до корови, як визбирає весь мак. Ще стелимо під ноги коровам рушник, підкочуємо під них свячені яйця, щоб не хворіли.
– А замок? – знову запитав син.
– Потрібно аби корова переступила через замкнений замок, щоб вберегти її від вовків, – охоче пояснив батько.
Самійло повісив на шию корові ключ від замка і промовив.
– На замок закриваю, вовчі зуби, щоб не рвали моєї корівки.
– Як цікаво, – здивувався Іванко. – І все це потрібно знати?
– А як же? Он пастухи, яких громада наймає на все літо пасти череду, на Юрія постять, ходять до церкви, ставлять святому свічу й читають молитву: «Ставлю я, Господи, скотинку на луки, вручаю Тобі, Господи, на руки. Святий Спас, щоб Ти мені скотинку спас. Пресвятий Ягорій! Сохрани овець од ябедників, од ябедниць і засунь їх Господи, чавунною лавою!»
В кінці вулиці показалася довга процесія із священиком на чолі.
– Тату, що це? – озирнувся на процесію Іванко.
– Щоб добре вродила нива і не вибив її град, треба обійти поля.
Самійло взяв корзинку з їжею, і вся родина приєдналась до ходи. Коли обійшли людські поля, всі розійшлися обідати по своїм полям. Мати стала накривати обід.
– Мамо, а що це так смачно пахне? Яєчня? – поцікавився Іванко, бо дуже любить жарені яйця. – Щось мене голод смокче за пупа.
– Так, синку, це «пряженя».
Так в Красному називають яєчню з цілими жовтками. Вона нагадує сонце і має викликати сонячне тепло.
– Доброго дня, – привітав їх Лесь Коберник, город якого межує з городом Гардових. Всі йому відповіли. З дальнього кінця городу прийшов Мирослав.
– Всім доброго дня. Здрастуй, Оріяно.
Оріяна зустрілась з захопленим поглядом парубка. З затамованим подихом дивиться він на дівчину.
– Здрастуй, Мирославе, – зашарілась дівчина.
Самійло з Марією перезирнулись і тепло посміхнулись. Марії також давно подобається Мирослав – працьовитий, не з полохливого десятка, широкий в плечах, неквапливий в рухах, скупий на слова.
Жінка обвела дочку і Мирослава лагідним поглядом.
– Синку, не гайся, – позвав Лесь Мирослава.
– Іду, тату, – з погано прихованим жалем відповів Мирослав, – до побачення, Оріяно. Я радий був тебе побачити.
– Я теж, – зашарілась дівчина.
Після обіду Самійло з Марією почали качатися по житу. Іванко помітив, що й інші люди парами качались по пшениці, по житу чи вівсу, що в кого посіяне.
– Це щоб жито родило, – пояснила мати, – так старші люди казали нам. Нам – старі, а ми молодшим. Але там, де люди покаталися, жито і справді гарне росте.
Оріяна, прикривши рукою рота, солодко позіхнула.
– Цікаво, – розсміявся Іванко, – чим це ти вночі займалася, що не виспалась?
– Ти спав, лінюх безтурботний, – образилась сестра, – а ми з мамою встали удосвіта, худоба у хліві ще лежала.
– Навіщо ж так рано? – губиться в здогадках Іванко.
– Треба було посіяти огірки, щоб вони гарно вродили і не було пустоцвіту. На це пішов час.
– Он як. Вибач, сестро. Я не знав, – засоромився Іванко.
По його очах видно, що він не прикидається, що йому дійсно соромно.
– Іванку! – покликав батько. – А ну подивись, синку, чи не сховалась часом десь в нашому житі ворона?
– Тату, де ж їй сховатися, як те збіжжя зійшло горобцю по коліна?
– Так, – зітхнув батько, а за ним і мати.
– Поясніть і мені, щоб я теж знав, – попросив Іванко, переводячи погляд з батька на матір.
– Прикмета така є, синочку, якщо цього дня ворона сховається в житі, то буде врожайне літо. Якщо ж ні, то нас чекає лиха година, – відповіла мати, повернувши до сина своє зажурене обличчя.
І батьки знову важко зітхнули. Оріяна й Іванко також одразу стали серйозними.
– Ти пам’ятаєш, люба, 14 січня туману не було, от і врожаю не буде. І 19 числа був дуже холодний день, за прикметами хліб буде рідкий.
– Пам’ятаю. Схоже, врожай буде на ягоди, фрукти та овочі, а на хліб і гречку ні.
Після цих слів настала напружена мовчанка. Порушила її тужлива пісня. Бурлаки озирнулись і побачили, на краю сусіднього поля сидить сліпий кобзар, грає і співає. Поряд з ним стоїть хлопчик поводир.
– Мене татари в полон взяли,
   На галеру веслярем продали…
– Ідемо, послухаємо, – запропонував Самійло, – Маріє, збери бідолашним неборакам щось поїсти. Бачиш, обидва такі худі, аж світяться.
Марія подивилась на обличчя кобзаря блідо-землистого кольору і їй стало навіть страшно. Її серце розтинає неймовірний жаль.
– Чайки в небі квилять, плачуть,
   Мої очі світ не бачать…
Мовчазні й схвильовані Бурлаки зачудовано слухали українських пісень. Коли кобзар закінчив співати, Самійло запитав:
– Як вас звати, батьку?
– Чара. А поводиря Гліб. Дякуємо за хліб-сіль, – вклонився кобзар.
– Вам і ночувати нема де, еге ж? То ідемо з нами. В нас тісно, але вам місце знайдемо.
– Дякуємо, люди добрі, нам місця і в сіновалі буде в самий раз.
Самійло з Марією подивились на село. Марія пригорнулась до чоловіка.
– Подивись, любий, село наше потопає в зелені, воно ніби обгорнене солодкою дрімотою. Все тут ніби створене для мирного, щасливого життя.
– Так, мила, от тільки вороги наші не дають нам жити ні мирно, ні щасливо.
На наступний день Самійло поїхав на базар до Гайсина і привіз звідти гарну, мальовану скриню. Він заніс її до хати і поставив перед Оріяною.
– Тримай, доню, час вже тобі сватам рушники готувати, – ховаючи усмішку, сказав батько.
В Оріяни аж голова запаморочилася від цих слів, а її щоки вкрилися рум’янцем. Дівчина зашарілася і ніяково посміхнулася. А ще батько подарував дочці дзеркальце в срібній оправі.

*  *  *
В цей самий час король Речі Посполитої Стефан Баторій зустрічався з козацьким гетьманом Яном Оришевським. Зустріч проходить в королівському палаці у Варшаві.
– Пане гетьмане, ти не гірше за мене розумієш, що наше посполите воїнство годиться лише проти ворога, озброєного луком і списом. У війнах з Московією ми на таке військо спиратися не можемо.
– Розумію, ваша світлість.
– Чого я тільки не робив, – скрушно похитав головою король, – де я тільки не шукав справжніх і відданих воїнів.
Гетьман, мовчки, кивнув головою. Йому добре відомо, що король наймав на службу угорських гайдуків, німецьких рейтарів та ландскнехтів, шотландських піхотинців. А ще намагався створити солдатів з польських хлопів, муштруючи їх у лановій піхоті. Проте очікуваного результату так і не отримав.
– Я прийшов до висновку, що є тільки один вихід – зробити ставку на Запорізьке військо. Звісно, воно ще не організоване, але вже зараз воно грізне для любих ворогів. Саме воно може стати порятунком для нашої країни.
– Мій ясновельможний король, воно може стати і загибеллю для польської держави, – насмілився висловити свою думку козацький гетьман.
– Дуже може бути, пане гетьмане. Дуже може бути, але іншого виходу я просто не бачу. Запорозькі роти вже зарекомендували себе у походах на Полоцьк, Луки і Псков. Зарекомендували себе просто чудово. Зараз запорозький козак має з нашої скарбниці 15 флоринів грошима і 4 литовські аршина сукна на рік. Було б дуже добре збільшити козакам платню і нагороди.
– Цілком згоден з вами, – вклонився гетьман. – Тим більше нам вдалося перетворити розбійницьку вольницю на Військо Запорозьке низове. І я бачу в цьому і свої заслуги.
– Ти правий, – король рішуче підвівся з крісла. – Пообіцяй мені, Яне, що якщо зі мною щось станеться, ти продовжиш опікуватися козаками й тими землями сарматськими.
– Обіцяю, – цілком щиро пообіцяв гетьман і вклонився королю.

Людолови
Діти з Красного рибалили на Собу, дехто купався трохи осторонь. Менші діти з галасом вовтузяться на мілині, зчиняючи веселий шарварок. Було дуже тепло, навіть спекотно, над дітьми – безхмарне голубе небо.
Іванко робить меншим хлопчикам поплавки з кори і з пір’я, розташувавшись в затінку столітньої верби. Аж раптом всі почули нелюдські крики страху і болі в кущах на схилі. Іванко першим побіг подивитися, що там таке сталося.
Він не може позбутися тривожного відчуття, що холодить серце. Побачивши, ошелешений хлопець враз подався назад. Там лежить мертвий татарський лазутчик, а по ньому повзає цілий виводок лісних гадюк. Певно, розвідник повз і натрапив на кубло отруйних змій.
– Агов! Що там, Іванко?
– Біда, хлопці. Татарове! Ховайтесь, хто куди! Бігом!
І діти, не роздумуючи довго, квапливо сипонули врозтіч. П’ятеро дітлахів шубовснули у воду, виломили довгі комишини і взявши їх до рота, сховалися у прибережних верболозах у воду з головою.
Троє підлітків перевернули невеликий, видовбаний з липи човник, перекинули через днище кілька великих каменюк, перев’язаних мотузками так, що човен занурився у воду. Після цього хлопці пірнули під нього і виринули під ним. В човнику було повітря, тож є чим дихати.
Іванко і собі хотів приєднатися до них, але сусідський хлопчик дев’ятирічний Петрик Сомик погукав його до себе.
– Іванко! Ходи за мною, тут є потаємна печера. Біжімо мерщій!
– А ти не вигадуєш? Звідки тут печера взялася? – здивувався Іванко.
– Є! Хай мене грім поб’є, якщо я брешу!
– О! Ніби вже й гримить, – пожартував Іванко.
Петрик тільки нетерпляче махнув рукою. Він ступив крок, зашпортнувся, заточився і ледве не впав.
– Тільки треба пірнути під скелю, назовні входу немає.
І він першим пірнув у воду. Іванкові нічого не залишається, як пірнути вслід за Петриком. Пливти майже і не довелося, якийсь метр, може півтора, і він виринув вже у печері. Було темно і вогко. Іванко мимоволі повів плечима і сказав:
– Немов у могилі.
– Тихо, – приклав Петрик палець до губ, і прошепотів, – анічичирк! Дотримуйся тиші, і підіймись сюди. Швидше, Іванку!
Майже під стелею він обережно вийняв камінець із стіни, і в печеру одразу проникло сонячне світло.
– Ой! – зойкнув Петрик, дивлячись у шпарину.
– Що там? – кинувся до нього Іванко.
Через щілину він побачив, що в човні, під яким заховались його друзі, є отвір. Повітря виходить через нього, і за бульбашками у воді дуже добре видно, де знаходиться схованка хлопців. Але саме головне – сильною течією човен несе до берега, на якому хлопців чекають кінні і піші татари.
Ординці терпляче чекали, поки течія не винесла човен з хлопцями на мілину. Троє хлопчаків виринули із води і одразу побачили татар. Двоє з підлітків заклякли на місці, а старший брат Петрика Олесь не розгубився і кинувся у воду, нирнув і поплив під водою.
Але вода в Собу така чиста і прозора, що його добре видно звідусіль. Мабуть ті кримчаки, які знаходились тут, не вміють пливати, бо ніхто не кинувся ловити хлопця у воді. Кілька кіннотників зняли луки і почали стріляти в Олеся. Кілька разів вони промахнулися, але потім одна стріла поцілила хлопцеві прямо під ліву лопатку.
Води річки стали червоними. Олесь перестав гребти і взагалі більше не рухається. Сильна течія підхопила його неживе тіло і понесла до містечка Гайсин, що знаходиться на дві версти нижче за течією.
Іванко прикусив до крові нижню губу. Вони з Петриком стежать за кожним кроком ординців. В цей час двох інших хлопців вже міцно зв’язали. Тепер їм не минути рабства.
– Не пручайся, – міцно, мов обценьками, схопив один з татар хлопчика.
– У-у-у, – завив Петрик, обхопивши голову руками.
Тут ззовні якийсь кримчак наступив на шпарину, через яку в печеру проникало світло, земля осипалася і перекрила доступ світла. В печері знову стало темно і незатишно.
Татарин зупинився, вийняв шаблю з піхов і почав нею штрикати в те місце, де провалилася його закаблука. Але Іванко, ніби відчуваючи, що таке може бути, підпер знизу землю великим пласким камінцем.
– Саліме, що там в тебе? – покликав татарина його приятель.
– Та, певно здалося, – махнув рукою Салім, сховав шаблю в піхви і поспішив до інших ординців. 
Хлопці більше нічого не бачать, не чують, і саме головне – втратили відчуття часу. Вони чують, як над ними ходять, чують голоси, але не можуть розібрати на якій мові говорять ці люди.
– Іванку, а що ти побачив там в кущах, звідки долинув крик? – пригадав Петрик. – Іванку!
– Що? – перепитав Іванко, бо задумався і не почув питання Петрика.
– Що ти бачив там в кущах?
– Мертвого татарина, по якому повзають гадюки.
– А ти вбив хоч одну гадюку? Ні? Я чув, що бог за кожну вбиту гадюку прощає сто гріхів!
– Може я ще в своєму житті так сильно не нагрішив?
– Ну, хай би було на всяк випадок, наперед. Не завадить.
Іванко не став відповідати, прислухаючись до голосів зверху. А на горі односельці шукають хлопців.
Ті п’ятеро хлопчиків, які ховались під водою, нічого розповісти не змогли, бо нічого не бачили і не чули. Вони почали визирати тоді, коли від холоду вже не могли знаходитись у воді. На той час татари вже поїхали, і дітей шукали їх батьки. Хлопчики в промоклій до рубця одежі повилазили на крутий берег.
Безутішна Софія Сомик шукає своїх синів Олеся і Петрика, але не знаходить. Вона навіть принесла з дому пасхальні яйця, які тримала в красному кутку біля ікон. За повір’ям, якщо є утопленик, і кинути у воду таке яйце, то тіло спливає наверх.
– Ой, лишенько моє! Бідна Софія, – зітхнула Марія Гардова, хоча сама не може знайти ні дочки, ні сина, – не допоможуть ті яйця. Тут така швидка течія і чисте дно, що немає як тілу зачепитися.
– А ще таки великі чорториї, – неголосно промовив дід Шкварка, – що ніхто з дітей з них вибратися і не зміг би.
 На радість обом жінкам мокрі Іванко і Петрик нарешті вибралися із печери і одразу потрапили в обійми до своїх матерів. Обидві не можуть натішитись тим, що знайшли своїх синів.
– Зачекайте, мамо, – вирвався Іванко з материних обіймів, – маю дещо розказати. Тітко Софія, вашого Олеся татари вбили. Застрелили з лука. А Михайлика Яремчука і Дмитрика Старостенко захопили в полон.
Це чули десятки односельців, що допомагали безутішним матерям в пошуках їх дітей. Ця тяжка звістка ударила матерів, ніби обухом.
– Синку, – запитала Марія, – а ти не знаєш, де наша Оріяна?
– Вона із старшими дівчатами збиралась купатися вище за течію, за старим млином. А що, її немає? – перепитав Іванко, намагаючись приховати страх за любу сестру.
Мати не встигла відповісти, як із кущів вибіг Яцько Швець, дев’ятирічний хлопчик, кращий друг Петрика Сомика. Він ще здалеку закричав на весь голос.
– Тітко Маріє, вашу Оріяну й інших дівчат татари схопили в ясир!
– Як? – прошепотіла помертвілими губами жінка.
Від такої новини Марія затремтіла, як вишенька під вітром. Вона стоїть, здається, ні жива, ні мертва. Це горе чорною тінню лягло на материне обличчя. Вона мов остовпіла, холонучі від думки, що може вже ніколи не побачить свою донечку.
Ця страшна звістка блискавично розповсюдилась по вулицям села. Слід було поспішати. Все село піднялося на ноги. Марія була украй прибита лихом. Іванко подумав, що ніколи не бачив мати такою пригніченою і засмученою. Інші люди також стоять в нерішучості. У всіх дуже тяжко на душі.
– Плачем горю не поможеш, – насупившись, порушив мовчанку на диво похмурий і мовчазний дід Шкварка. – А що, панове, братове, невже так і дамо тим поганим татарам забрати діточок наших?
Ці слова багатьох людей вивели з остовпіння. Батьки швидко перезирнулись. Всі зрозуміли, що мають на щось зважитись.
– Ні, – чоловіки пожвавішали і разом закричали, – не дамо! Наздоженемо і вирубаємо тих клятих людоловів в пень!
Чоловіки спішно зібрались, озброїлись і як вихор помчали в погоню по сліду за кримчаками, сподіваючись врятувати своїх дочок і синів. Жінкам, дітям й іншим селянам залишилось тільки чекати. Матері побиваються в невтішному горі. Новина про те, що татари полонили дітей, наводить сум на всіх односельців.
– Доню моя, доню, – сплеснула руками і в розпачі заголосила одна з жінок, – не чесати вже мені твої коси. В горі свій вік коротати і мені, і тобі.
– Мило помирати в тім краю, де тебе народила рідна мати, а що тебе чекає на клятій чужині? – вторить їй інша зовсім зніченим голосом.
Жінки плачуть в голос, не стримуючись, старі люди поопускали голови. Марія переживає горе мовчки. Вона ходить по хаті, мов потороча. Іванкові навіть страшно дивитися в сумні, заплакані, запалі очі матері.
Всіх матерів, чиїх дітей татари забрали в ясир обсіли чорні думи. Хтось почав молитися.

*  *  *
Довгих пів дня, не жаліючи коней, гналися чоловіки за ординцями і таки надвечір наздогнали! Татар затримав міст через Південний Буг. Кожний рік під час льодоходу цей міст руйнувався, і люди відбудовували його заново.
А в цьому році ще не встигли його відновити. Навіть ніякого натяку на переправу немає. Татари вирішили скоротити путь і відхилилися від свого звичайного маршруту на південь, але відсутність мосту стала для них повною несподіванкою.
Кримчаки вирішили тут відпочити, дочекатись ранку, а вже потім вирушати далі, вздовж берегу.
Ось біля цього мосту, вірніше біля його руїни, чоловіки і наздогнали татар. Ординці як раз оточили Оріяну, розглядають її і, прицмокуючи язиками, посміхаються:
– Якші! Якші!
– Справжня квітка раю! Вона стане окрасою любого гарему!
– За неї багато грошей отримаємо!
Козаки і селяни вволю нагодували коней, щоб ті не іржали, приладнали зброю, щоб не було чути брязкоту. Недалеко від берега росте багато дерев, тому русини змогли підібратися до ординців непомітно і досить близько.
– Ну що, з богом, браття-молодці!
– Начувайтесь, нелюди! – грізно промовив Василь Голобля.
Чоловіки перехрестились і вдарили коней. Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал. Глухо і грізно застугоніла земля.
Татари не чекали нападу, вони як раз вечеряли, коли надвечір на них зненацька мов вихор налетіли переслідувачі. Людолови на мить сторопіли від несподіванки. Першим до тями прийшов їх старший.
– До бою! Прокляття Аллаха на ваші голови! Коня мені!
Бій завирував по всьому полю. Крики лютої ненависті наповнили повітря. Їх доповнюють стогін поранених, хрипіння конаючих, страшна злоба й прокляття. Бій не вщухає ні на хвилину. Всюди точиться жорстока різанина.
Втоми і страху ніхто з батьків дітей не відчуває. Здається, немає такої сили, яка б могла їх зупинити.
В Оріяни від хвилювання серце от-от вирветься з грудей, і в дівчини мимоволі вихопився зойк. Її волошкові очі потемніли від хвилювання. Усі дівчата нараз притихли.
Сили сторін були майже рівні. Татари всюди чинять впертий, відчайдушний опір. Але русини тиснуть, долаючи цей жорстокий опір.
– Бийте їх, – гукнув щосили один з батьків полонених дівчат, – не дайте їм опам’ятатися! Бийте недовірків проклятих!
У небі зграями шугає вороння – вічний супутник військ і кривавих бойовиськ. Русини б’ються, не послаблюючи натиску. Вечірня тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном, мольбами, лайками і прокльонами поранених, що лежать впереміш з убитими.
– Не милуйте їх, – вигукнув громовим голосом батько Михайлика Яремчука, – вони нашого брата не милують!
– Вперед, доблесні сини Магомета, – щосили кричить неймовірно розлючений ватаг ординців. – Вперед!
– Товчи, хлопці, гадів! Громи їх!
Люті нападники з півдня чинять завзятий, оскаженілий опір. Під копитами гуде земля. Січа була страшна, але дітей таки вдалося відбити. Залишки татарського чамбулу поскакали вздовж Південного Бугу на схід. З грудей в багатьох русинів вирвався радісний стогін.
– Ну що, – оглядаючи тіла вбитих татар, не злізаючи з коня, басовито промовив батько Дмитрика Старостенко, – поживилися, як пес макогоном? 
У всіх в серцях бушує радість. Потроху всі приходять до тями. Діти, хоча ще не оговтались від страху, враз пожвавішали, відмовились їсти й відпочивати, так їм хочеться якнайшвидше поїхати подалі від татар.
Вони, не злізаючи із стомлених коней, гризли сухарі, пили воду і просили батьків не зупинятися.
Щасливі дівчата й хлопці разом із своїми батьками повернулися додому в Красне  наступного дня. Обливаючись сльозами, з небувалою радістю й захопленням зустрічали односельці визволених хлопців і дівчат, та чоловіків, які змогли відбити їх в татар. Врятовані діти переходять з одних обіймів до інших.
– В який страшний час ми живемо, – глибокодумно зітхнув дід Шкварка. – Коні людоловів топчуть нашу землю.
– Яке все в цьому світі мінливе і коротко плинне, – скрушно похитав головою Василь Голобля.
– Щастя яке, – витерла хусткою заплакані очі Марія Гардова, – доню, побудь зі мною, щоб я надивилася на тебе, кровиночка моя рідна.
В обох на серці відлягло. Оріяні навіть на якусь хвилину навіть здалося, що вони зовсім і не розлучалися. Вдома на дівчинку чекає ще одна радість – на кілька днів приїхав батько. Тож настрій у всіх в сім’ї Гардових піднесений.

Гребінець
Наступного ранку Самійло з Іванком ходили купати й чистити коня. Потім Самійло лагодив дах хати, обору. Іванко в цей час грався дорогою батьковою шаблею із самоцвітами, яку той забрав в якості трофея у вбитого ним багатого татарина. 
– Ой, мамо, я десь свій гребінець загубила, – позіхаючи, сказала Оріяна, – мабуть, як татари мене схопили.
– Що ж, доню, прямо зараз підемо, купимо тобі новий.
Марія з любов’ю і посмішкою дивиться на свою донечку. Останню добу вона не знаходила собі місця, поки Оріяна не повернулась з полону. Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.
– Куди підемо? В Гайсин? Сьогодні ж не базарний день.
– Ні, підемо на хутір Киселин. Там живе майстер-гребінник.
Марія взяла вузлик з грошима і вони з Оріяною направились на хутір, який знаходиться всього в одній версті від Красного на північний схід.
– А що, синку, – запропонував Самійло, – давай-но ми з тобою приємно здивуємо маму й Оріяну?
В очах Самійла грає розумна лукавинка. Видно, що він настроєний добродушно.
– Чим здивуємо? – трохи розгубився Іванко.
– Поки вони повернуться з Киселина, приготуємо обід? – підморгнув батько сину.
– Я не проти, а що ми приготуємо? Я мало що вмію готувати, – зізнався Іванко, – все мама готує, іноді сестра.
На обличчі в Іванка вираз розгубленості, він винувато розвів руки.
– Треба вчитися, синку. Що ти за козак, якщо не годен зготувати хоча би щось нехитре на обід? Їсти ж любиш?
Іванко замість відповіді пирхнув мов кіт.
– А приготуємо ми куліш. Допоможеш?
– Питаєш! Звісно, допоможу. А що робити?
– Для початку принеси ту пательню, саму більшу, знаєш?
– Це ту, на якій можна відразу 30 яєць посмажити? Звісно знаю. Зараз принесу.
Хлопець підтюпцем побіг за чарою. Коли Іванко приніс пательню, батько якраз розрізав великий шмат сала.
– Тату, це що, все на куліш? – здивувався хлопець.
– Звісно ні, я кусень кілограми на два засолю із часником, перцем, лавровим листям, щоб взяти із собою в дорогу. Мені ж скоро повертатися на Січ. А тепер дивись і вчись.
На велику пательню батько нарізав великими шматками свинину і почав її обсмажувати. На меншій пательні Самійло смажить порізані кубиками моркву і цибулю. Потім він шарами виложив все це у велику гусятницю. Додав в печеню молотий перець, лавровий лист, часник.
Гусятницю поставив у піч. Попутно батько навчає сина.
– Козацький куліш можна назвати «кашею з сокири». До нього можна додавати що завгодно – м’ясо, рибу, гриби. Але обов’язково пшоно. Коли ми ходимо у морські походи, воно просто незамінне. Навіть якщо пшоно в шторм намокне в морській воді, воно не зіпсується. Просто треба його просушити і все.
Потім Самійло з сином нарізали сало шматками 2х2 сантиметри, потім підсмажили його в казані, згодом додали промите пшоно.
– Ще запам’ятай, Іванку, не можна сало пересмажувати.
Через десять хвилин Самійло залив все водою і вкинув до казана свинячу кістку й обрізане з неї м’ясо. Зняв піну, і як закипіло, додав нарізані кубиками моркву і цибулю.
– Половину солі треба насипати одразу, – продовжує вчити сина Самійло, – так швидше закипить. Коли знімаєш піну, треба вкинути трохи перцю – меленого і горошком, лаврового листя. Решту солі додаємо вже в кінці – із кропом та петрушкою.
По дорозі мати стала розповідати доньці про того майстра, до якого вони йдуть.
– Це дуже хороший майстер, доню. Він із села Хомутець, в якому більшість чоловіків займаються виготовленням гребінців з діда-прадіда. Зараз в нашій окрузі таких майстрів залишилось не так і багато.
– А чому? Гребінці ж усім потрібні? Здається, це справа вигідна.
– Час такий непевний, доню. То турки село спалять, то татари, от люди й розбігаються хто куди.
– А з чого той майстер робить гребінці?
– Наскільки я знаю, з коров’ячих рогів та дерева.
Дорога до Киселина не зайняла багато часу. За розмовами Марія з дочкою й не помітили, як підійшли до хати майстра.
– Ой! – прикрила з несподіванки ніс руками Оріяна. – А що то так смердить?
– Смердить? – розсміявся старий носатий дід, визираючи із-за плоту. – Що це ти, дитино, скривилась, як півтора нещастя? Га-га-га!
Дівчина одразу здогадалась, що це і є той майстер, до якого вони йшли. Вона закліпала від незручності, бо майстер почув її слова.
– Так ця робота, доню, дійсно трохи вонюча, не приємна, – відповів майстер і приязно усміхнувся, – що є, то є.
– А що це так недобре тхне? – зашарівшись, запитала Оріяна.
Вона помітила, що під стріхою хати гуде великий рій мух.
– А ти знаєш, як роблять гребінці? – запитав майстер і, не дочекавшись відповіді,  охоче почав розповідати. – Спочатку ріг добре розпарюється, щоб добре розм’якнув. Потім треба сильно стукнути об колоду, щоб випав маслак. Це такий кістяний виріст усередині.
Тут на вулиці почувся тупіт копит і рев багатьох корів.
– Що це, мамо? – занепокоєно запитала Оріяна. – Куди це в такий час женуть отару? Хіба трапилось що?
– То нічого дивного, доню, – заспокоїла Марія дочку. – Це з Гранова в Німеччину женуть круторогих волів на продаж. Вони там дуже цінуються.
Життєрадісний дід тим часом продовжив свою розповідь.
– Кінець рогу обрізую тоненькою пилкою. Отриманий циліндр кладу в чавунний казан із водою й на великому вогні розварюю в печі.
Оріяна відвернулась від старого майстра, приховуючи те, що вона позіхає, бо чесно кажучи, ця розповідь їй зовсім не цікава.
– От при цьому з рогу і витікає смердюча юшка, запах якої ти, доню, відчула. Розпарюю, розрізаю, висушую повністю, а вже потім на вогні вигріваю, розправляю. Далі роблю плашку, і вже тоді з неї витіваю що, куди й як мені треба.
Майстер дістав гребінця у формі трапеції з зубцями з обох боків. З одного боку зубчики були густі, маленькі й гострі, з другого – рідкі й більші.
– Оцей – лупу вичісувати, – почав пояснювати дід, – голову помити, рідшим боком гарненько розчесати. А після того густим гребінцем, і лупи не буде ніколи. Краще нічого й бути не може – усе вичісує. А ще ним гарно масаж робити, ану давай руку.
І дід почав водити гребінцем по руці, а потім по спині дівчини.
– Будеш такий масаж робити, до тебе ніяка холера не пристане і про лікарів геть забудеш!
– Діду, покажіть, що у вас ще є? – попросила Марія.
Старий охоче виклав на стіл під грушею різні гребінці. Тут були такі самі гребінці від вошей, і «попівки» – великі рогові гребінці з рідкими зубчиками, якими священики розчісують свої довгі бороди й волосся, а ще є вгнуті гребінці, які використовують жінки для підтримування волосся і ще багато інших.
– Оце жіночий, спеціально для довгого волосся, – простягнув дід Оріяні «попівку».
– А що це за такий великий гребінь з ручкою?
– То чоловічий. Я їх роблю із великих рогів волів. Обов’язково роблю непарну кількість зубців, тоді волосся не випадає й лисини не буде, – чи то серйозно, чи то жартома промовляє старий майстер.
– Зрозуміло, – кивнула Оріяна.
– Оці шпильки роблю з коров’ячої ратиці. Дерев’яні гребінці виточую на верстаті. Роблю їх з твердого дерева. Краще всього граб, дуже міцне дерево. Добрі виходять з груші, яблуні, клена. А от з берези вже слабші. Беріть, що вам бог на душі положить.
Поки Марія з Оріяною вибирали нові гребінці та шпильки, з хати вийшов онук майстра. Він чемно привітався і пішов кудись за хату.
– Онука свого не хочете навчити цьому ділу? – поцікавилась Марія.
– Вже навчив, але він не хоче гребінці робити. От торгувати ними – інша справа, на це він згоден, – посміхнувся майстер.
– Діду, – попросила Марія, – а покажіть-но нам ще гребінки для прядки.
– От голова, – вдарив старий рукою по нозі, – я ж і сам хотів вам запропонувати. Забув. Що то вік.
І він виніс ночви, повні дерев’яних гребінців. Оріяна також стала їх роздивлятися. Вона давно знає, що дерев’яною гребінкою чешуть вовну, волокно, прядиво. Вставляють її в отвір спеціальної довгої дощечки – днища, на яке сідає пряля. Буває, отвір для гребня роблять прямо в лаві. На нього надівають мичку – пучок конопель або льону – і випрядають з неї нитки.
Жінки розчісуються переважно роговими гребінцями, але якщо випадало волосся або боліла голова, використовували ткацький. Ним також чесалися, щоб не хотілося спати під час прядіння.
На дерев’яному гребні від прядки відрізають пупа новонародженій дівчинці, щоб була хорошою ткалею. Хлопчику – на сокирі, щоб був добрим господарем. Щоб дитина спокійно спала, кладуть гребінь в колиску. Люди вірять, що він захищає немовля від злих сил.
Два з’єднані зубцями гребні можуть захистити худобу від нападу хижаків – «замкнути вовкам губи й зуби». Якщо хворіє корова, то господиня закидає гребінь на грушу, де він має лежати до одужання худоби.
– Новим роговим гребінцем спочатку треба розчесати кота, собаку або свиню, щоб довше не ламалися зубці, – повчає майстер Оріяну.
Не можна класти гребінку на стіл, діжу, вікно, бо ангел не сяде, трапиться якась неприємність. Гребінь, яким розчісували небіжчика, кладуть йому в труну, щоб і на тому світі йому було чим розчісуватися.
Розчісуючи косу, дівчата тягнули її за кінчик із словами: «Рости, коса, до пояса, від пояса до долу», а потім ховали гребінь від сторонніх очей, бо через нього можна наслати порчу.
Також ворожили: розчесавши волосся роговим гребнем, клали його під подушку і промовляли: «Буду хреститься, буду молиться, який сон мені насниться: хто мене розчеше, той мене візьме».
– Зовсім ви мене заговорили, – посміхнулась Марія, – а мені ж ще мандрики з капустою готувати!
– Мамо, я тобі допоможу, і буде швидше. Ти міси тісто на коржики, а я стушкую капусту.
Мати з дочкою розплатилися, попрощалися з майстром і поспішили додому. Коли вони відійшли досить далеко від подвір’я майстра почули, як гудуть бджоли, густо пахне медом і вощиною.
Самійло тим часом доварює куліш. За п’ять хвилин до закінчення приготування страви він додав дрібно порізані сало й часник, а ще влив 100 грам горілки. Коли все закипіло, Самійло зняв казан з вогню.
– От і все, синку. Півгодини ще настоїться, і можна буде їсти. Має вийти густе, наче каша.
Вдома Марія з Оріяною з подивом дізнались, що чоловіча половина сім’ї приготувала обід. Жінка принюхалась до запаху готових страв.
– Пахне смачно, а що це? – запитала Марія.
– Мийте руки і прошу до столу, зараз дізнаєтесь!
Іванко розставив миски, ложки, хліб, а Самійло дістав з печі запашну печеню і, не мішаючи, виклав на тарілки. Куліш всипала всім Марія.
– Яке смачне м’ясо, прямо тане в роті, – блаженно посміхнулась Оріяна. – Нас зустріли, як найдорожчих гостей!
– Так ми з тобою і є самі найдорожчі гості, – розсміялась мати.
– До такої страви добре випити чарку горілки, – також посміхнувся Самійло.
Він встав, приніс з погребу карафінку горілки. На теплі скло враз запотіло. Самійло налив собі й дружині, і вони випили. Після цього Марія почала їсти, а Самійло сказав:
– Наша горілка сама краща. Довелось мені якось пити польський бімбер, це їх самогонка.
– І яка вона? – поцікавилась Марія.
Вона посміхнулась, зустрівшись із захопленим поглядом чоловіка.
– Схожа на нашу буряківку, але більш смердюча.
– Куди ж ще більш? Їж вже, бо вистигне, – посміхнулась дружина. – Ви з Іванком молодці, дуже смачно! А вечерю вже ми з дочкою приготуємо. Постараємося, щоб було не гірше! Правда, Оріяночко?
Іванко слухає розмову неуважно, бо з задоволенням сьорбає гаряче, напрочуд смачне вариво. В цей час повз їх подвір’я проходив Сашко Сомик. Він зупинився біля воріт і глибоко вдихнув носом запахи, що йдуть від казана.
– А що це у вас так гарно пахне на всю вулицю? Прямо слина потекла!
– Заходь, друже, поки не захлинувся, пообідаємо разом! – запросив Самійло.
– Дякую, але я поспішаю.
– Сашко, хіба можна відмовляти товаришу?  – посміхнулась Марія. – Заходь!
– Не запрошуй його, люба,  – ховаючи посмішку, промовив Самійло, – треба його провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих друзів!
– О! Та тут ще й наливають? Оце діло! Тоді зайду! – Сашко потираючи руки, підійшов і примостився біля столу. – Смачного всім!

Гетьманський скарб
З самого ранку першим ділом гетьман Оришевський викликав до себе сотника Бандурку.
– Слухай уважно, пане сотнику. Є нагальна справа. Поїдеш на Південний Буг, до того місця, де в нього впадає Соб. Забереш порох і привезеш його до фортеці.
– Слухаю, вас, ясновельможний пане гетьмане, – вклонився сотник, – але ж, перепрошую, цією справою в нас завжди займався комендант фортеці пан Кшиштоф Броневицький?
– Насправді, Ладиславе, порох це тільки прикриття. Справа не тільки, і не стільки в ньому. З ним прибуде частина моїх особистих скарбів. Тобі я довіряю не зрівняно більше, ніж Кшиштофу. Ще, як собі, довіряю панам Ясінському і Яновському, але вони наразі відсутні у важливих справах.
– То Гайсин стане гетманскою столицею королівства?
– Так, сотнику, – кивнув гетьман. Йому до вподоби кмітливість сотника.
– То ваша дружина пані Ядвіга Рогозинська, сини Ян і Станіслав також переберуться до Гайсина?
– Саме так, – посміхнувся гетьман. – Ти все правильно розумієш.
– Їхати верхи? На човнах надійніше, татари не такі вправні із веслуванням, бо вони діти степу. Та й гармати на стругах є.
– Так то воно так, але нижче села Дмитренки такі пороги, що їх ніяк не пройдеш. Тільки волоком тягти човни по берегу. А лівий берег там височенна гранітна скеля, яка тягнеться аж ген до лісу Коцюрина.
Бандурка на знак згоди, мовчки, кивнув, бо теж добре знає ті місця.
– З правого берегу набагато нижче за течією можна вибратись на берег, але до того місця, де човни знову можна спустити на воду треба по кручам волокти їх кілька верст.
– І в цей час ми будемо дуже вразливі до нападу татар.
– Саме так. Тому тільки верхи і на підводах. На жаль. Назад повертайся лівим берегом. Там для татар ласими є тільки два села Червінки і Черненки, які знаходяться навпроти Дмитренок. Швидше всього, якщо татари і з’являться, вони будуть, ймовірно, полювати на правому березі Собу, тому що там сіл в рази більше, та й доріг також. А ще можна заскочити зненацька купецькі валки.
– Пане гетьмане, але якщо все-таки татари на нас нападуть, і буде зрозуміло, що нам від них не втекти. Як тоді бути?
– Тоді треба скарб заховати. Може, втопити в Собу, але ворогам не віддавати. Отож в разі небезпеки порохом можна пожертвувати, у фортеці є достатній запас. Нам його навіть на випадок облоги ще надовго вистачить.
– Зрозуміло.
– Рушайте з богом, пане сотнику та не баріться там.
Коли козацька сотня виїжджала з воріт фортеці, Бандурка побачив Самійла Гардового з сином і привітно поздоровкався з ними. Гардові також щиро вклонились сотнику.
– Далеко зібрався, пане Ладиславе? – поцікавився Самійло.
– На Південний Буг, – ухильно відповів сотник.
– То може візьмеш із собою Іванка, нехай провітриться?
Бандурка трохи розгубився. Прохання Самійла виявилось вельми недоречним. Не може ж сотник при всіх сказати, що поїздка може виявитись небезпечною, бо їде він за скарбами гетьмана?
– Може іншим разом? – спробував він відмовити.
– Та коли він ще буде, той інший раз?
Сотник вагається, але подивившись в палаючі очі хлопчика, він погодився.
– Ну, гайда. Тільки від мене ні на крок!
Іванкові підвели одного із запасних коней, і він впевнено вскочив у сідло.
– Красно дякую вам, дядько Ладиславе!
Всі добродушно розсміялися, Самійло помахав їм рукою, перехрестив їх в дорогу, і колона попрямувала на південь. Гардовий старший провів її ласкавим поглядом.
До пристані колона прибула вчасно. Козаки на чолі з сотником Бандуркою зустріли корабель з порохом, перевантажили його на вози, а також на окремий віз повантажили бочки з монетами, коштовними прикрасами та самоцвітами.
Вони спокійно проїхали п’ять верст і вже під’їжджали до лісу Коцюрина, коли козак Мотало підвівся в стременах і приставив до очей долоню.
– Пане сотнику! Подивіться, ніби Черненки горять?
Козаки захвилювалися, бо швидше всього це означає що село плюндрують татари.
– Пане сотнику, дозвольте нам у розвідку, – попросилися козаки Борис Мотало і Кирило Ціпцюра, які самі були з села Червінки, яке знаходиться у версті за Черненками.
– Добре, – швидко погодився Бандурка, – тільки там не гайтесь і не видайте себе. Загін, стій!
Козаки разом з возами почали маскуватися на узліссі Коцюрини.
– Пане сотнику, вози ставити один до одного?
– Ні. В нас порох. Татари запаленими стрілами можуть його підірвати. Чекаємо.
Тривожне очікування тривало недовго. Розвідка повернулась швидко.
– Татари! Вони вже пограбували і палять Черненки, а зараз грабують Червінки.
Ніби на підтвердження слів Мотала на Червінками також з’явилися густі дими.
– А що з Дмитренками?
Між палаючими селами на правий берег іде міст, на іншому березі річки Соб знаходиться село Дмитренки.
– Наскільки ми бачили, татари на той берег ще не перебралися.
Запала мовчанка. Бандурка думав недовго.
– Тоді так. Он внизу припнутий рибальський човен. Мотало і Ціпцюра, знімайте верхній одяг, щоб здавалися селянами. Вантажимо на човен порох, ви пливе до правого берегу, щоб татари не змогли поцілити вас із луків. Як зможете, підірвіть міст! 
– Слухаємось! Нумо, хлопці, допоможіть!
– Пане Борисе, – звернувся сотник до Мотала, – сюди вже не повертайтесь. Ми навряд чи будемо вас тут чекати. Позичте в селян коней і повертайтесь до Гайсина. Попередьте коменданта, що в повіті хазяюють татари.
– А якщо ніхто коней не дасть?
– Тоді купіть коней. Ось вам гроші.
Козакам навряд чи вдалося непомітними добратися до мосту і підірвати його, якби не жителі Дмитренок. Селяни з цього села на човнах підпливли до лівого берегу, чим відволікли увагу татар на себе. Ті обстріляли селян із луків,
Але жодна стріла не долетіла до човнів. Кулі ж з мушкетів досягли цілі, й десятки татар впали мертвими. Ординці заволали від злості. Човни зупинились на безпечній відстані, і русини перезарядили мушкети.
Пролунав новий залп, і знову десятки куль влучили в ціль. Татари залементували ще більше, але почали відходити на безпечну відстань. Деякі з кримчаків наближались на відстань польоту кулі, вигукували образливі лайки і повертались назад.
Човни знову рушили, щоб наблизитись до татар на постріл з рушниці.
– Пане отамане, дивіться, наші вже під мостом!
Мотало з Ціпцюрою замінували і підірвали міст в двох місцях. Тепер татарам по ньому точне не вдасться перебратись на правий берег річки. А броду ніде поблизу немає, бо саме в цьому місці річка Соб сама глибока і широка на всій своїй довжині.
Бандурка й інші козаки побачили, як Ціпцюра скочив на коня і поскакав в бік Гайсина. Мотало сів у човен з селянами і поплив до лівого берега, туди, де палає село Черненки.
– Слава богу, – зняв шапку і перехрестився сотник, – тепер і нам потрібно рушати, бо час не жде. Їдемо на схід, потім повернемо на північ, але так, щоб обійти татар стороною. Там є ліс, ним і підемо.
– Пане отамане, – з біллю в голосі спитав козак Козовита, – невже ми так просто підемо? Там же наші люди! Вдаримо на татар! Загинемо, то з піснею!
Вигляд Козовита має засмучений.
– Не можна нам гинути, товаришу. В нас є завдання яке ми повинні виконати, то ж ризикувати не слід. А вціліти в бою в нас шансів немає. Нас сотня, а татар тисяча, не менше!
– Пане сотнику, скільки вам треба козаків, щоб виконати завдання? Візьміть із собою стільки вояків, скільки вам потрібно, а решті дозвольте вдарити на татар!
– А якщо для виконання завдання всієї сотні мало? – незворушно мовив сотник.
– То ваша відповідь: «Ні?»
– Так. І пам’ятай про дисципліну, козаче. Рушаймо! Козовита, наказую їхати вперед і попереджати нас про найменшу небезпеку.
– Слухаюсь, – похнюпився і неохоче відповів козак, але наказ виконав, розвернув коня і помчав чвалом уперед.
Вже через двадцять хвилин він повернувся назад похмурий, заклопотаний.
– Що там? – стурбовано запитав Бандурка.
– Жінки, діти, літні люди з Червінок ховаються в лісі, прямо на нашому шляху, а їх шукають татари.
– Розуміють, кляті, що жінки з дітьми далеко не втечуть. Що ж його робити?
Сотник задумався. Тривожні думки юрмляться в його голові. Він стоїть, розмірковуючи. Іванко тим часом підійшов до Козовита.
– А багато там жінок і дітей? – поцікавився хлопець.
– Сотні три, не менше. А тобі навіщо?
Бандурка повернувся до хлопчика і пильно подивився на нього.
– А що, юначе, може, щось надумав?
– Може. Я, знаєте, що думаю? Там Соб робить поворот, і звідси не видно, що там робиться. От якби можна було зробити десяток плотів, і на них переправити людей на той берег.
– Точно! А там жителі Дмитренок не дадуть їх в біду! Он як вони б’ють татар, ті до берега і підійти не наважуються!
– Там є сухі деревини, – загорівся цією ідеєю Козовита, – багато. Мабуть, люди на дрова заготовили.
– Що ж, – прийняв рішення Бандурка, – приймай під свою руку півсотню і спробуйте врятувати людей. В бій без крайньої потреби не вв’язуйтесь. А ми продовжимо рух на Гайсин.
Сотня розділилася, і обидві полу сотні рушили кожна своїм шляхом. Півсотні Козовита повезло. Мало того, що вони добрались до людей ніким не помічені, так ще люди з Червінок рушили на північ, в напрямок на Гайсин, а татари шукають їх на схід від села.
Козаки встигли нав’язати плотів і непомітно переправити людей на правий берег Собу. А от півсотня під командуванням Бандурки потрапила просто в лабети татар. Ті також розіслали дозори в різні боки, й один з них першими побачили валку козаків.
Колонна Бандурки почала спускатися в глибоке урочище, коли спочатку з одного боку, потім з іншого заржали татарські коні.
– Засідка! – закричав Бандурка. – До бою, браття!
Козаки почали стріляти з мушкетів, пістолів, але перезарядити їх не встигли, дуже вже близько були татари. Розгорівся бій. Сили були надзвичайно нерівні, і скоро від півсотні Бандурки залишилось тільки дванадцять чоловік.
– Пане отамане, а яке в нас було завдання? – раптом згадав Іванко.
– Он на тій підводі скарби гетьмана. Оскільки ми не можемо їх доставити до Гайсина, треба їх десь втопити.
– Он є колодязь, може вкинемо все до нього?
Бандурка згадав, що в обозі є дві заряджені гаківниці. Козаки дали залп. Дим оповив все навколо, і ховаючись за ним, козаки скинули скарби гетьмана в колодязь.
Так би вони всі й загинули, якби на поміч їм не підоспіла півсотня Козовита, а потім ще двадцятеро чоловіків з Черненок і Червінок, які вціліли під час нападу на їх села. Тепер вони зібрались, озброїлись і поспішили на допомогу козакам.
Всім разом їм вдалося відбитися і продовжити свою путь. Але татари не полишали спроб наздогнати їх і захопити в ясир. Якийсь час козакам вдавалось стримувати їх наскоки стрільбою з мушкетів і гаківниць, але коли вдалечині забовваніли фортечні стіни Гайсина, татари пішли у відкриту атаку.
– Ну що, схоже все? – озирається на всі боки Козовита.
– Ні, нам треба за всяку ціну добратися до дамби біля села Куна, ми її підірвемо, і ніякий чорт нас більше не наздожене!
Козаки поспішили до старовинного села Куна, заснованого за переказами самим київським князем Святославом Ігоревичем, який після того, як повоював Хазарський каганат, переселив частину хазарів на береги Собу, заснувавши поселення Верхній і Нижній Айсин, Куну і Кунку.
Козакам таки вдалось першими добратись до дамби. Татари обстрілювали їх з луків, одразу дві стріли попали в спину Козовиту.
– Залиште мене, товариші, – прохрипів він. – Закладіть тут порох під гать, а я його підірву.
Сотник подивився на пораненого козака, побачив, що смертельна блідість вже заливає його обличчя, і зрозумів, що відмовити його не вдасться. Врятувати також. Він кивнув козакам, ті швидко заклали в гать кілька діжок пороху, присипали його зверху порохом і прикрили зверху гілками.
– Прощай, пане-брате, – вигукнув сотник, пришпорив коня і помчав вперед, наздоганяти колону, яка вже від’їхала досить далеко.
Козаки ще в двох місцях заклали порох, причому ще більше, ніж там, де в засідці залишився поранений Козовита. Коли татарська кіннота вже майже доскакала до краю дамби, перед Гайсином, козаки підірвали порох на своєму березі і посередині гаті. Хвилиною пізніше, перемагаючи біль і слабкість, підірвав запас пороху на дальньому березі Козовита.
Татари не очікували такого. Частина з них загинула на місці, частина зірвалися на сполоханих конях прямо в болото і почали тонути. Тих, які залишились на вцілілих частках дамби почали вибивати з мушкетів і пищалей мешканці села Куна, які підпливли на човнах по незамулених частках болота.
Татари очманіло поводять очима в різні боки, не розуміючи, як їм можна врятуватись. Скоро з усім татарським загоном було покінчено.
Загін сотника Бандурки прибув до фортеці Гайсин. Його зустрів сам гетьман.
– Ладиславе, це всі? – занепокоєно запитав гетьман сотника.
– Так, пане гетьмане, – низько схилився в шанобливому поклоні сотник, – всі інші загинули. Порох ми довезли майже весь. Частину витратили на підрив моста через Соб в районі Дмитренок і для підриву гаті в Куні.
– А що із моїм скарбом? – поцікавився гетьман, шукаючи очима фурманку із скарбами і не знаходячи її. Всі вози навантажені діжками з порохом.
– Скарб ми втратили, – з гіркотою відповів Бандурка. – Точніше, ми його заховали. Я вам на мапі позначу те місце.
– То скарб до татар не потрапив? – не ховаючи своєї радості, перепитав гетьман.
– Ні. Гадаю, ми зможемо його забрати.
– Як не прикро, але це добре, – розцвів у посмішці гетьман. Видно, що настрій в нього поліпшився. – А тепер відпочивайте. Пораненим негайно надати допомогу!
Після того, як порох вивантажили в арсенал, сотник відвіз Іванка до батьків в Красне. Перед селом Іванко не втримався, вихопився наперед і помчав стрімголов додому.
– Ну що, пане Самійле, – після привітання сказав Бандурка, – якщо я щось розумію в людях, то з вашого хлопця неабиякий козак вийде. Ось згадаєте моє слово!
– Он як? Дякуємо на доброму слові, пане сотнику. Поживемо – побачимо.
Мати ласкаво пригорнула сина до грудей, а Самійло задоволено підкрутив вуса, бо слова сотника прийшлися йому до душі.

Домовик
Вночі в хаті хтось побив посуд і розсипав борошно. Іванко прокинувся вранці і з подивом розглядає цей погром.
– Мамо, як це сталося? – дивується Оріяна.
– Не дивуйся, доню, це домовичок сердився, бо був голодний.
– Який ще домовичок? – сміється Іванко. – Немає ніяких домових!
– Домовик є, і його треба поважати, – несхвально говорить і повчає Марія дітей. – Запам’ятайте, він не тільки в хаті має силу, а ще й за двором дивиться. Мене ще бабуся примушувала, щоб усе в хаті до вечора було прибрано, підлога позамітана. А якщо цього не робити, то домовик вночі буде ходити й прибирати, стукати-грюкати, спати не даватиме.
В голосі матері відчувається докір. Іванко, ніяково всміхаючись, недовірливо слухає мати.
– Пам’ятаю, бабуся з ним розмовляла по-доброму, хвалила його, дякувала, що він її оберігає і захищає.
– Мамо, – перебив матір Іванко, – а звідки вони беруться?
– Хто вони? – не зрозуміла одразу мати.
– Ну, домовики, – пояснив трохи збентежений Іванко.
– Кажуть старі люди, що домовик – це дух померлого предка. Він живе у кожній хаті, і саме він є справжній «хазяїн» дому, покровитель сім’ї та господи. У нього є своя доріжка, яку не можна займати, улюблене місце, на яке не варто лягати, бо можна захворіти. Живе він на горищі, біля комина або в запічку.
– А він добрий? – запитала Оріяна.
– Домовик любить жартувати. Наприклад, дихати маленьким дітям у вухо. Або ховати потрібну річ, яку ви щойно бачили. Тоді треба поставити на стіл до гори дном порожню склянку, перев’язати ніжку стола поясом, бажано червоним, і тричі повторити: «Погравсь – і віддай!»
Іванко слухає з недовірою, але більше нічого не каже, щоб не засмутити матір.
– Кожна жінка має знайти з ним спільну мову, навчитись його відчувати. Щоб він не гримав дверима, не скидав вночі на підлогу посуд, потрібно йому залишати їсти. Можна залишати хліб, воду й несолену кашу. Він не вередливий у їжі, але солі не терпить. Може розсердитися і наробити шкоди.
Оріяна смішно морщить лоба, старанно намагаючись запам’ятати те, що розповідає мати.
– А ще він не любить п’яних і тих, хто матюкається. Таким людям домовик може побити посуд, підсипати піску в найліпшу кашу, в найжирніше молоко налити води. Може зіштовхнути сплячого з ліжка.
Іванко подумав, що його батька ніякому домовику не під силу скинути з ліжка. Хлопчик навіть посміхнувся цій думці.
– А ще домовик доглядає за худобою. Але якщо вона йому не сподобалась, то він починає ганяти корів по хліву, плутати гриви коням і може замучити їх до смерті.
– Навіть так? А що ж тоді робити? – зацікавилась Оріяна.
– Таку худобу треба продати й купити іншої масті. Якщо з домовиком не здружитись, він може напустити на собаку чи кота блохи.
– Мамо, а як він виглядає? – запитав Іванко.
– Бабця казали, що він такий маленький дідусь з довгою бородою, в червоній сорочці й чорній шапці. Але він може перекидатися на будь-яку тварину, живого чи померлого родича. У багатих людей він волохатий, а в бідних – голий.
– Мамо, а його можна побачити? – загорілись оченята в Іванка.
– Показується він тільки невинним дітям і старим людям. Але побачити його можна, якщо подивитися через борону чи хомут. Або якщо на Різдво чи у Страсний четвер зі свічкою піднятися на горище. Але робити цього не варто, бо зазвичай домовик показується перед бідою.
– Як це? – ще більше зацікавилась Оріяна.
Вона, на відміну від Іванка, ні на мить не сумнівається в тому, що все, що говорить мати – суща правда.
– Попереджує, що щось загориться або поб’ється-поламається.
– Щоб люди були обережними?
– Так, доню. Бабуня розповідала, як її вночі домовик душив. Вона прокинулася, схопила його, а він такий лахматий, м’якенький. Бабця його запитала: «Ти на зло, чи на добро?»  А він відповів: «На зло». Після того хата згоріла.
– Нічого собі, – вирвалось в Іванка, бо це здалося йому неймовірним.
– А ще трапляється, що до хати приблудиться «чужий» домовик. Тоді в хаті починається справжня боротьба. Можна сказати, війна.
– Мамо, а тоді що треба робити?
– Виганяти чужого домовика. Я з цим не стикалась, але чула, що хоч не хоч, а треба йти до ворожки. А ще домовика обов’язково потрібно забрати із собою до нової хати. На сім’ю, що не покликала його, в новій оселі чекають нещастя. Сам домовик без запрошення не може полишити старе житло.
– А як це робиться?
– Треба про себе промовити: «Домовику, домовику! Переїжджаємо ми, і ти сідай на підводу де зручніше, і переїжджай із нами на новосілля наше». Перевозять його при повні у горщику або в старому черевику. У новій хаті для домовика протягом року лишають невибіленим один клаптик. А ще жертвують йому перший кусень хліба, відрізаний в новій оселі.
Мати пояснює все доброзичливо і лагідно. Тут в кімнату з двору зайшов Самійло.
– Маріє, приготуй мені з собою поїсти, – попросив він.
– Ти кудись зібрався, любий? Далеко?
– Ні, не дуже, – посміхнувся Самійло, з любов’ю дивлячись на дружину, – ти ж знаєш, що саме в наше село занадились бусурмани? Враження таке, ніби інших сіл для них і не існує. От наша громада і вирішила поставити «фігуру».
– Яку фігуру, тату? – одразу зацікавився Іванко.
– «Фігура» це хрест, поставлений усією громадою. Зазвичай його ставлять для того, щоб захиститися від епідемій, пошесті, нещасть.
Вигляд у Самійла радісний, урочистий. Іванко уважно слухає батька.
– Любий, його поставлять у центрі села?
– Так, кохана, хоча дід Шкварка, Трохим Бойчук, Василь Голобля, я і Сашко Сомик пропонували поставити «фігури» на всіх в’їздах до села і ще на перехрестях доріг, які вважаються нечистими. Але більшість вирішила інакше.
– Можливо так було б і правильно, – задумливо промовила Марія. – Дуже вже багато нещастя приносять нам напади бусурманів.
– Вже двадцять років не випускаю я шаблю з рук, захищаючи наш народ від різних завойовників. Не знаю, чим завинила наша бідна земля перед богом, що він насилає на нас одну напасть за іншою, – важко зітхнув Самійло.
Іванко згадав, що вже бачив, як в Красному ставили таку «фігуру». Було це під час посухи, і аби викликати дощ, чоловіки за один день привезли з лісу деревину, зробили хрест і встановили його на розхідній дорозі. А жінки тоді за один день виткали рушника і повісили його на щойно виготовлений хрест.
А ще хрести встановлюють з нагоди значущої події. «Обітні» хрести власноручно виготовляли і встановлювали, щоб одужала близька людина, повернувся з війни син, брат чи батько. Іванко все чекає, як підросте, щоб самому встановити такий хрест, аби батько не загинув на війні.
– Запам’ятай, синку, – нагадав Самійло, – хрест є головним символом християнства. Його носять на грудях як ознаку приналежності до християнської церкви. Загубити натільний хрестик це дуже погана прикмета.
Іванко вже знає, що дітям забороняється гратися з хрестом, бо це може призвести до смерті батьків. На хрест не можна показувати рукою, бо її засудомить або на ній з’являться рани.
А ще для захисту господарства від злих сил хрести пишуть крейдою, полум’ям свічки, вугіллям або тістом на одвірках, на дверях, над вікнами, на воротах. Хрестом відлякують нечисту силу – чорта, упиря, ходячого покійника, русалку.
Хрест нагадує людину з розкинутими руками, тому вважається особистим знаком. Саме з цим пов’язаний звичай ставити хрестик замість підпису.
Хрест на могилі небіжчика-чоловіка прикрашають рушником, а жінки – фартухом. Найбільші хрести встановлюють на могилах старих, а найменші – дітей. «Жіночі» хрести тонші, ніж «чоловічі».
На могилах самогубців, відьом і ворожбитів хрестів не ставлять, бо це загрожує засухою всій околиці. Щоб пішов дощ, треба вирвати й кинути в річку хрест із могили вішальника чи утопленика.
Оріяна пригадала, що для того, аби побачити уві сні судженого, дівчата в ніч з четверга на п’ятницю кладуть натільний хрестик під подушку.
– Тату, – запитав Іванко, – а хто сильніше, козаки чи поляки? Я чув, що поляки пишаються тим, що їх воїнство складається з «квітучих людей і добрих коней». Так, здається?
– На мою думку, синку, польське військо не відповідає сучасним вимогам. Фактично за озброєнням і тактикою дій це вже ніяке не військо, а старосвітське ополчення. Проти татар, озброєних луками та списами, поляки ще можуть воювати і перемагати, а проти супротивника, озброєного вогнепальною зброєю, ні.
– Як на мене, польські піхотинці виглядають як циркові блазні.
– Га-га, – не стримався Самійло і весело розсміявся.
І справді, польські воїни, вдягнені в картаті мундири, зшиті з різнокольорових шматків тканини, виглядають дійсно кумедно.
– Вони не тільки виглядають смішно. Озброєні вони мечем чи алебардою, зрідка рушницею, не знають фортифікаційною роботи, в них відсутні дисципліна і кмітливість.
Іванко уважно слухає батька.
– Ти бачив, у їх кінноти високі, оковані залізом сідла? А ще кавалерист має панцерний обладунок і важкий спис. Вже після години похідного маршу і кінь, і вершник стають небоєздатними.
– Якісь польські вояки несправжні!
– Точно! Тому польській король весь час шукає собі справжніх та відданих вояків. Кого він тільки не наймав собі на службу! Німецьких рейтарів і ландскнехтів, угорських гайдуків, шотландських піхотинців. А ще пан король намагався зробити солдатів із польських хлопів, муштруючи їх в лановій піхоті.
– Але краще наших козаків воїнів немає! Правда, тату?
– Так, синку. Яну Оришевському і мадяру Янчі Бегеру вдалося умовити запорожців служити королю. Вже два роки підряд запорожці – справжні діти війни приймають участь в походах на Полоцьк, Великі Луки, Псков.
– Гей, Самійле, – донісся з вулиці голос Сашка Сомика, – ти йдеш?
– Все, вибач, синку, мені треба іти.
– Тату, я з тобою! Можна?
Самійло кивнув на знак згоди, взяв вузлик з обідом, приготований Марією, і вони з сином пішли поруч у центр села. Марія перехрестила їх у слід.
– Без пустощів там, – гукнула Марія їм у слід.
– Добре, – першим відповів Самійло, і всі розсміялися.

Напад
Жаркої літньої днини Самійло з сином пішли на косовицю. Взагалі Іванко полюбляє поспати, але заради того, щоб побути з батьком, він встав зарані. Мати поклала їм з собою у вузлик з білої хустини великий шматок сала, цілу паляницю, десяток варених яєць і глечик молока.
– Та куди стільки? – розсміявся Іванко. – Це ж на цілий тиждень вистачить!
– Синку, синку, – зітхнула мати, – не знаєш ти ще, яка то важка робота.
Майже до полудня косив батько, тільки іноді воду пив. Але втома і спека зморили його, і він з сином вирішили в самі спекотні години відпочити в невеличкому яру, що знаходиться на межі їх поля.
Спека стоїть нестерпна, і все живе заховалось в тіні. Тільки-тільки розклав батько на чистій хустині обід, як неподалік від них на узлісся виїхали кілька ординців. Вони навіть не ховаються, і розмовляють голосно.
– Чого це вони так знахабніли? – здивувався Іванко.
– Сонце в них за спиною, тобто нам в очі, та й вітер дме в їхній бік.
– Що робитимемо, тату?
Самійло подивився в довірливі сині волошкові оченята своєї дитини, і серце його защеміло від туги і болю. Ще не вистачало, щоб його сина вбили чи взяли в ясир.
– Якщо вони поїдуть цим яром, вони нас одразу заскочать, правда?
Після цього питання Самійло прийшов до тями.
– Так, тут нам залишатися не можна. Якщо вони дійсно підуть яром, то не помітити нас не зможуть, а в нас із зброї тільки коса та ніж. По відкритому полю йти не можна, ми на ньому як на долоні, і на конях нас доженуть швидко. Що нам лишається?
– Треба перебиратися до лісу, – запропонував Іванко. – Там легше заховатися. І ще, тату, в мене в лісі, недалеко звідси є землянка. Вхід в кущах, її знайти дуже важко. Крім мене про неї ніхто не знає.
– Тоді так, знімаємо білі сорочки, бо в них нас здалеку видно.
Батько з сином швидко зняли сорочки, склали їх в чисту скатертину, а потім зібрали свій обід, до якого навіть не доторкнулися в полотняну торбу. Зверху поклали пакунок із сорочками. Потім приховали під кущем косу і торбу. При собі Самійло залишив тільки свій захалявний ніж із яким ніколи не розлучається.
– Веди мене, синку, – суворо промовив Самійло. – Поспіши, нам не можна гайнувати часу.
І вони мовчки почали пробиратися в ліс. Їм везло – в лісі були тільки ті татари, яких вони бачили. Скоріш за все це була кінна розвідка, а основні сили ординців ще не підтягнулися.
Іванко дуже добре орієнтується в лісі і тому непомітно провів батька недалеко від татар. Мускулясті, засмаглі тіла Самійла й Іванка не привертають до себе уваги. Батько і син непоміченими добралися до густих хащ, в яких криється вхід до таємної землянки Іванка. Опинившись під віковим дубом, Самійло з подивом спитав:
– А де ж вхід?
Іванко мовчки підчепив петлю з мотузки і відкрив ляду, сплетену з лози, обмащену глиною, до якої присохли листя й трава. Батько думав, що більша частина землянки знаходиться над землею, а виявилося, що вся вона вирита в землі.
Опустилися Самійло с сином по драбині, сходинки на якій прив’язані до жердин мотузками. Не дивлячись на те, що зробив цю драбину чотирнадцятирічний хлопчик, вона чудово витримала вагу дорослого, кремезного чоловіка.
– Що тепер? – спитав Іванко, коли вони опинилися в землянці, закрили ляду і запалили лойову свічку.
Але свічка дає мало світла, тому Іванко запалив ще скіпу. Самійло з подивом і задоволенням оглядає землянку.
– Ми з тобою в безпеці, тепер можна зібратися з думками. Але, знаєш, дуже хочеться їсти. Залишили ми свій обід, забули, що їсти захочеться. В тебе тут є хоч щось їстівне?
– Є! Я зараз, тату, – ствердно хитнув головою син, зрадів і, подумки похвалив себе за передбачуваність.
Іванко почав знімати із саморобної полички різні пакуночки. В одному були сухарі, в іншому в’ялене м’ясо. Самійло відправив в рот кілька сухарів, відрізав ножем шматочок м’яса, з’їв його, потім повторив. Нарешті, трохи втамувавши голод, він заговорив.
– А звідки в тебе це м’ясо? – запитав приємно вражений Самійло.
Батько перевів на сина свій здивовано-запитальний погляд.
– А я тоді, коли минулого разу татари на нас напали, встиг дещо зібрати з полю бою. В тому числі й м’яса трохи. Правда, запах в нього був не дуже, – поморщився Іванко.
Скіпа мерехтливо кидає жовтаве світло.
– Це басдірма. Означає «давлене, пресоване м’ясо». Щоб зберегти м’ясо на довше, татари густо змащують його морською сіллю, і кладуть в полотняні торби. Вони вішаються з двох боків від сідла. Коли наїзник сідає на коня, він ногами придавлює торби із м’ясом, так воно стає спресованим. Але при цьому пропарюються кінськім потом, – пояснив батько і продовжив їсти.
– Я що тільки з ним не робив, – посміхнувся Іванко, – різними травами духмяними натирав, виморожував. Але тепер їсти можна, правда?
– Правда. Мені доводилось їсти басдірму, приправлену пекучими спеціями. Вона гостра на смак, а її аромат відлякує комах і тварин, але так це м’ясо зберігається ще довше.
Самійло на хвилину замислився. Іванко бачить, що батько дуже стривожений. 
– Ти теж їж, синку, а я буду говорити. Слухай мене уважно, тобі потрібно буде посидіти тут самому.
– А ти, тату? – відірвався від їжі син.
– Мені конче треба попередити людей в селі.
– Але ж це дуже небезпечно!
– І все-таки варто ризикнути. На те й війна, щоб ризикувати, – скромно відповів батько. – Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб попередити людей про появу татар. Якщо вони тут просто в розвідці, я після того, як попереджу односельців, повернуся за тобою.
Самійло зробив невелику паузу.
– Якщо ні, то вичекай час і дій на власний розсуд. Сподіваюсь, все буде добре. Я тебе дуже люблю, синку.
– І я тебе дуже люблю, тату! Може, не ходи?
– Ні, Іванку. Є можливість врятувати наших людей, тож варто спробувати.
– Певна річ, – зітхнув син.
Іванко в захваті від відчайдушності свого батька і дивиться на нього з любов’ю. Батько міцно притиснув сина до грудей, поцілував його в чоло, погладив по голові і обережно відчинив ляду. Він довгенько призвичаювався до денного світла, а коли звик, прислухався і вибрався назовні.
Дверцята за ним причинилися, Самійло направився в саму пащу ворога, а Іванко залишився сам. Тепер йому залишається тільки чекати і надіятися на бога.
Самійло причаївся всього в кількох кроках від криївки сина. За той час, що він перебував в землянці, весь ліс заполонили ординці. Скрізь чути їх голоси, кінське іржання, брязкання зброєю та кінською упряжжю. Вибратися непоміченим із центру ворожого табору неможливо, це козак зрозумів швидко. Втім страху він не відчуває.
А попередити людей необхідно. А там же ще його кровиночка, первісточка Оріяна, яка розквітла не по роках, як квітка. І кохана дружина… Якщо татари захоплять село, то заберуть його дочку в гарем якогось багатія. Та й дружина в Самійла ще дуже красива жінка…
Думати про таке було не сила, тому козак вирішив краще діяти, відганяючи від себе такі страшні думки.
Недалеко від землянки кілька гуртів воїнів готують їжу. В один казан поклали овечу голову. Самійло знає, що татари їдять все, і мозок, і очі. В казан поклали часник, цибулю, спеції, і їх гострий, приємний аромат відчув і козак.
Він повернувся до іншого гурту. Там як раз опустили в казан овечі кістки. Самійло зрадів. Він знає, що з овечих кісток готують чорний суп, а для того, щоб суп був готовий, юшка має кипіти дві-три години. Значить, час в нього є, тож можна не дуже поспішати!
Поряд з кущами в яких лежить Самійло, зупинився якийсь татарин і, знявши сорочку, зручно влаштувавшись на землі, заснув. Це ще один добрий знак, одразу збагнув козак, це означає, що кримчаки ще не скоро нападуть на село.
Пересуватися по ворожому табору значно простіше в їх одязі, тому Самійло діяв швидко і рішуче. Одним ударом прикінчив він татарина, який спав поруч з ним і перевдягнувся в його одяг. На щастя татарин був високий, огрядний, і його одяг підійшов. Тепер Самійло став почуватися значно впевненіше.
Козак підвівся і обережно пішов до краю ліса, ховаючись, наскільки це можливо, від стороннього ока. Він розглядав все, що відбувається навколо, рахуючи ворогів. Більшість з них вештаються по табору без діла.
Не пройшов Самійло і сотні кроків, як помітив ліворуч кілька гармат. Отакої! У цього загону є своя легка артилерія. Ось він – вихід! Треба один раз, один єдиний раз вистрілити із пушки, і в селі неодмінно почують і про все здогадаються!
Самому, звісно, після цього пострілу уціліти навряд чи вдасться, але це не головне. Про це козак навіть не думає. Що важить одне його життя, коли мова йде про ціле село?
Треба тільки знайти, де в гармашів лежать порох і ядра. І тут йому повезло знову – пушки охороняв всього один єдиний вартовий! Але козак не став поспішати, видивляючись, де заряди до гармат. А вони знаходились метрах в п’ятдесяти від гармат, і на відміну від самих пушок, біля пороху було не менше десятка ворогів.
Перебити самому десять вояків та ще й зробити це тихо і непомітно, а потім ще вартового біля гармат, перенести порох і ядро, зарядити пушку і вистрілити бодай один раз, на це треба багато часу. Навряд чи це вдасться. А стріляти треба. Щоб не привертати до себе уваги Самійло відійшов в тінь кремезного дубу.
Думай, козаче. Думай, бо вороги не дрімають і над твоїм селом, над твоєю родиною нависла смертельна небезпека.
А власне, навіщо робити один постріл з пушки, якщо можна підірвати одразу увесь запас пороху? І звук буде сильніший, і артилерія татарська не зможе стріляти! І в самого буде шанс вибратися живим! Так, схоже це, якщо і не єдиний, то найкращий вихід!
Було би добре, якби був мушкет або пістоль, але їх немає. Що ж, доведеться скористатися смолоскипом. Хоча…. Неподалік від кущів, де засів козак, татари розвели багаття і смажать молоде ягня. Поки м’ясо готується, чоловіки окрім кухара, завалилися спати. Кухар саме відійшов в кущі, де його чекала смерть в образі козака Самійла.
Козак неспішно підійшов до багаття і взяв в одного із сплячих татар лук і колчан зі стрілами. Витягнув три стріли, намотав на наконечники клоччя, взяв палаючу гілку з багаття і зник в кущах. Біля бочок з порохом на цей час залишилось тільки двоє вартових.
Козак, практично не роздумуючи, поклав на землю лук, стріли, на пеньок палаючу гілку, витяг шаблю і накинувся на вартових. Ті, хоча і вскочили з купи хмизу, на якій сиділи, навіть не встигли витягти свої шаблі чи закричати, як впали замертво.
Самійло відкоркував одну з діжок, і висипав порох на інші бочки. Потім відійшов в кущі, підпалив всі три стріли і по черзі вистрілив по діжках. Побачивши, як зайнявся порох, Самійло, підбадьорений успіхом, кинувся в хащі.
Коли почав зриватися порох, він вже був в небезпеці. Тільки у вухах подзвонює від вибухів. Кримчаки враз, лементуючи,  заметушилися, схопилися із землі і почали бігати, зіштовхуючись один з одним.
– О, Аллах, що це?
– Хто на нас напав?
– Уруси! Звідки вони прийшли?
Скориставшись панікою, Самійло пробрався до кущів, де знаходиться землянка сина. Серце в козака б’ється, аж стугонить в скронях. Прихопивши свої шаровари, які лежали тут же в кущах, козак відкрив ляду і тихо сказав:
– Синку, це я!
Після цього він по драбині спустився вниз і прикрив за собою лаз.
– Добре, тату, що ти повернувся! А то я собі місяця не міг знайти. І добре, що ти попередив, що це ти!
В руках син тримає великий ніж, і батько зрозумів, що Іванко, прийнявши його за татарина, міг би вдарити цим ножем. Вони обійнялися і присіли на лавку.
– Тату, а що це там так сильно бабахнуло?
– А це, синку, я підірвав запаси пороху татар. Сподіваюсь, що і в Красному, і в Гайсині правильно зрозуміли наш сигнал. Тепер будемо з тобою чекати. Ми зробили те, що мали зробити.
Трохи помовчали, Самійло перевдягнувся, а потім Іванко запитав.
– Тату, а чому татари називають нас урусами?
– То вони просто так говорять на свій лад, русини. Була така мова – санскрит. Від неї пішла і наша мова. Так ось на санскриті слово «урус» означає «вранішнє світило» або «ранкова зірка».
– Гарно, – посміхнувся Іванко.
– Знаєш, синку, а я таки здорово зголоднів. Є ще в тебе те м’ясо?
– Звичайно є! Пригощайся, татку!
І вони обидва почали їсти. Вода також знайшлася у міхах з буйволячої шкіри, так що запивати є чим.
– А тепер розповідай, синку, звідки в тебе все це?
– Після того бою не тільки козаки, а й наші селяни почали збирати на полі бою хто що міг. Хтось дорізав поранених коней, хтось розбирав уже вбитих. А я знайшов цю татарську солонину і склав у торбу. Потім почав збирати зброю, дещо з одягу. І ще гроші.
– Які гроші? – здивувався батько.
Іванко поклав перед ним три шкіряні гаманці. В одному було багато мідних монет різної вартості, в другому гаманці було також багато різних срібних монет, а в третьому навіть кілька золотих цехінів і дукатів.
– Отакої! А чому ти матері їх не віддав? – запитав батько, не відриваючи очей від обличчя сина.
– Я віддавав, спитай в неї, але вона побоялася тримати вдома стільки грошей. Сказала, щоб я заховав їх у лісі. А ще мама сказала, що не можна нам привласнити стільки грошей. Тому ми допомагаємо бідним, особливо вдовам і сиротам.
Батько схвально кивнув головою.
– Ти ж знаєш, тату, що пан Гергуленко набирає людей на роботу, а потім або не платить їм зовсім, або платить менше, або віддає гроші довго і частками? А людям як жити?
– Відколи це Гергуленко став паном?
– А хіба ні? Він самий багатий в нашому селі. Та й не тільки в нашому. У нього більше всіх землі, лук, лісів, полів, худоби, пасік, наймитів. Він навіть віру нашу змінив на католицьку. Тепер йому можна давати православним гроші в борг з відсотками. Справжній глитай, дука.
Самійло слухав і не вірив, що мова йде про кращого друга його дитинства. Він ніколи б не міг і подумати, що той Андрій, якого він знав усе життя, перетвориться на такого мироїда.
– Іванку, це ж скільки ти землі викопав, щоб збудувати цю криївку? А землю куди подів?
– Я її торбою виносив і розсипав по полям, тому тут ніякої зайвої землі і не видко.
Помовчали, й Іванко запитав.
– Скажи, тату, в тебе не виникає бажання повернутися до нас, щоб ми завжди були разом? По-моєму, це було б чудово!
– Повір, я про це думав і не раз. Але розумієш, синку, доки існує смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати й наша мати – Січ Запорізька. А значить, моє місце там. Як на мне, дуже мало у нас козаків, треба, щоб було більше.
Довго гомоніли впівголоса батько з сином, лежачи горілиць на тапчані, застеленому тим самим одягом, який зібрав Іванко на полі бою, а потім втома взяла своє, і вони міцно заснули.

Пошуки
В селі почули вибухи і здогадались, що це не до добра. Чоловіки одразу кинулись до зброї і поспішили на околицю села з боку лісу.
Татари вже оговталися від вибухів, зрозуміли, що селяни попереджені про їх появу, і кинулися в атаку. Їх командири відновили дисципліну, і татарська кіннота вискочила з лісу, направляючись на беззахисне село.
По дорозі до Красного, не підозрюючи небезпеки, йшли майстер з Киселина, який робить гребінці із своїм онуком. Татари зі свистом підскочили до них і відрубали старому голову. Онука заарканили і зі сміхом потягли за собою. Люди з села, які бачили все це, отетеріло мовчать.
На підступах до села татарську кінноту очікував неприємний сюрприз – із села по ним відкрила вогонь козацька артилерія. Це в село вступили козаки на чолі з гетьманом Війська Запорізького Яном Оришевським.
Мати Петрика Сомика вирішила заховати сина. Вона завела його до сараю і відкрила верхні дверцята косиниці – великого плетеного кошика для зберігання кукурудзи.
– Залізай, синку, – наказала мати, – і сиди тихо, щоб не сталося!
Петрик слухняно заліз, і мати засипала його зверху кукурудзою, потім прикрила верхні дверцята. Нижні дверці, через які беруть за потреби кукурудзу маленькі, так що Петрик через них не випаде.
– Сиди тихо, синочку, – знову наказала мати і похапцем вийшла із сараю.
Козаки і місцеві жителі завзято боронять село. Але не дивлячись на втрати, татари і не думають відступати. Здається, чиясь залізна воля жене їх вперед. За кілька десятків сажнів до села козаки зустріли ворога дружними залпами з мушкетів. Десятки татар впали з коней, як підкошені.
Кримськотатарська кіннота зупинилась на місці і почала осипати позиції козаків і село тисячами стріл. Деякі ординці підпалили стріли, і від них запалали хати, криті соломою. Погода стоїть суха, сонячна, тож сухі крівлі займаються напрочуд легко.
– От матері твоїй ковінька, – лайнувся в серцях дід Шкварка.
Оскільки більшість жінок і літніх людей з дітьми вже покинули село, поспішаючи до фортеці в містечку Гайсин, чоловіки з села і частина козаків кинулися гасити пожежі.
Татари по щільності вогню зрозуміли, що козаків стало менше, зазвучали зурни, струнні заази, і кримчаки знову відчайдушно кинулися в атаку.
Як вихор увірвались вони на околиці села, нещадно прорубуючись через лави козаки в центр села. На вулицях, які вони захопили, загорілись всі хати. Татари шалено кричать, намагаючись налякати оборонців села і підбадьорюючи один одного.
І коли вже здавалось, що перемога їх близька, в село увірвались п’ять кінних козацьких сотень.
– Слава! Слава! – несеться з усіх боків.
Селяни полегшено зітхнули. Побачивши, що козаки беруть їх в лещата, і вони от-от будуть оточені, татари почали відступ. Бій був запеклий, але більшій частині ординців вдалося вийти з бою і відступити до лісу. Козаки зупинились і не стали продовжувати наступ.
Марія з жахом дивиться, як горить Красне, підпалене татарами з усіх боків. Вона заплакала, коли побачила, як зайнялась їх хата. Жінка розуміє, що потушити вогонь вже неможливо.
– Боже мій милостивий, – гаряче молиться Марія, – змилуйся наді мною, над моєю родиною, над моїми дітками!
Ось зайнялися всі чотири явори, посаджені Самійлом після народження Іванка. На Україні здавна прийнято саджати чотири явори при народженні сина. Зрубують їх тоді, коли потрібно для будівництва хати сину. І от усі чотири Іванкові явори горять, палають.
Поряд з матір’ю стоїть і плаче Оріяна, дивлячись на те, як догорає їхня хата. Дівчина трясеться, мов кленовий лист від вітру, а серце її обливається кров’ю.
Більша частина козаків повернулася в село, спішилася і почала допомагати погорільцям гасити їх хати. Серед нещасних виділяється подружжя Гергуленків. Розпатлані бігають вони навколо своїх будов і волають про допомогу.
– Рятуйте, люди добрі! – слізно благає подружжя Гергуленко. – Допоможіть, бо все згорить!
Сотник Бандурка з подивом спостерігає, як волають ці люди, але нічого не роблять для того, щоб загасити вогонь.
– Хто це? – запитав він у Трохима Бойчука.
– Місцеві глитаї, – сплюнув той. – Ач як розпаслися на сльозах вдів та сиріт. Набирають людей на роботу і дурять їх, як тільки можуть. А людям як жити?
– Зрозуміло, – кивнув сотник, – а я дивуюсь, чому це їм ніхто не допомагає? Ну, тоді хай так і буде.
І жоден односельчанин, жоден козак так і не допоміг Гергуленкам. А пожежа не вгасає. Її відблиски освітили все довкола на багато верст.
Деякі люди виносили з хат великодні крашанки, які тримали в красному кутку біля ікон, і кидали їх просто у вогонь. І в таких хатах пожежі швидко звелись нанівець.
Коли люди погасили пожежі, виявилося, що господарство Гергуленків все ще догоряє. Розпатлана Ярина встигла винести з хати купу одягу та гаманці з грошима, а Андрій вивів з конюшні пару коней. Все інше добро згоріло.
– Будьте ви прокляті! – несамовито верещить на весь куток Ярина, яка, здається, аж позеленіла від злості.
– Самі винні, – похмуро зауважив Трохим Бойчук.
– Побійся бога, Трохиме, – сердито відказав Андрій Гергуленко, – що ти таке кажеш?
– Я? – скипів Трохим. – Це я маю боятися бога? Та я все своє життя із зброєю в руках захищаю віру нашу православну і народ наш від бусурманів, поки ти обдираєш людей, як липок! Якби ти вів себе з людьми по-людські, то і до тебе люди відносились зовсім інакше. А ти розбагатів і вирішив, що вже і самого бога за бороду тримаєш? Та так тобі і треба!
– Ти бач який сучий син, – підтримав Трохима дід Шкварка. – Ніби не знає, чи не розуміє, що його всі ненавидять за жмикрутство і зажерливість.
Старий запорожець гидливо сплюнув. Похнюпився Гергуленко і хоча не згоден із словами Бойчука і Шкварки, вчасно схаменувся, вирішив за краще не сперечатись і мовчки відійшов від козаків. Його дружина продовжує лаятися, мов перекупка на базарі.
– Збирайся, Яринко, поїдемо звідси. Тут нам життя не буде, – безнадійно махнув рукою Гергуленко.
– Куди ж ми тепер? – розгублено перепитала чоловіка Ярина.
– Поки в Гайсин, а там подивимось.
– Правильно, забирай манатки, та йди собі без оглядки! – кинув зневажливо дід Шкварка.
– Що? – повернувся до нього Гергуленко.
В очах Андрія почорніло від образи.
– Я кажу, забирайтесь обоє під три чорти! – твердо сказав Шкварка.
В обох Гергуленків аж забило дух від цих слів, але вони так ні слова не сказавши у відповідь, гнівно глянули на старого козака і просто поквапливо пішли геть.
Після того, як напад татар відбили, в село почали повертатися люди. Хтось відсидівся у верболозах на річці, хтось встиг добратися до фортеці Гайсин. Довго стояли люди в скорботному мовчанні над тілами загиблих односельців і козаків.
– Кров невинних жертв волає про помсту, – промовив дід Шкварка і досадливо додав, – шкода, старий я вже.
У всіх людей настрій пригнічений, і йому так ніхто й не відповів.
Першим ділом Марія з дочкою кинулися шукати Самійла й Іванка. Вони точно знали, де ті мали косити траву, тому швидко знайшли це місце.
На полі пусто, тільки видно, що Самійло встиг накосити багато. В яру під кущем Оріяна знайшла торбу з їжею і сорочками та батьківську косу.
– Вони навіть поїсти не встигли, – схлипнула Оріяна, прибита несподіваним горем.
В Марії враз похололо під серцем. Вона закусила губу, щоб не розридатися. Затуманеними очима дивиться вона на речі чоловіка і сина.
– А чому в торбі разом з їжею їх сорочки? Нічого не розумію.
Трохим Бойчук, який пішов з ними на пошуки, але відстав, подумавши, сказав:
– Думаю, вони скинули білі сорочки тому, що в них вони були б дуже примітними. Не може бути сумніву в тому, що вони першими побачили ворога. Це дуже добре! Є шанс, що вони встигли сховатися. Давайте так: ви йдіть додому, а я продовжу пошуки.
– Дядьку Трохиме, а де ж ви будете їх шукати? – з відчаєм в голосі озвалась Оріяна.
– А де тут, доню, можна сховатися? Тільки в лісі. І досить плакати, журбою горю не поможеш.
– Трохиме, ти думаєш, що Самійло, побачивши ворога в лісі, пішов ховатись саме в ліс? Та ще й сина з собою повів?
– Я б на їх місці вчинив саме так, – скупо всміхнувся Трохим, – інакше їх би неодмінно помітили і полонили. Але сорочки свідчать про те, що хлопці першими побачили татар і, відповідно, мали шанс заховатися.
Від цих слів в Марії раптом з’явилась впевненість в тому, що все буде добре. Майже до темряви шукав Трохим Самійла й Іванка, ходив по лісу і гукав їх, але вони так і не знайшлись. Дуже боліла нога, Трохим вирізав собі костура, щоб спиратися на нього, але не здавався.
Не хотів повертатись в село Бойчук, бо не знав, як подивитись в очі дружини і дочки побратима. І раптом, коли він вже збирався виходити з лісу, до нього звернувся Самійло.
– Чолом, пане Трохиме!
– Чолом, пане Самійле! – зрадів Бойчук, і протягнув руку для вітання.
– Ти яким побитом тут, друже? Нас шукаєш?
По вигляду Трохима видно, що стомився він страшенно.
– Так, вас. А де ви були? Я ж наче весь ліс обійшов?
– Розумієш, пане-брате, в мого Іванка є тут схованка. Натомились ми на косовиці, та й поснули. Спали на сіні як вбиті, і не чули нічого.
І чоловіки з Іванком пішли в село. Йшли повагом, бо в Трохима сильно болить нога. Самійло здалеку помітив, що замалим не половина села обернулася на попіл. Заклопотаний своїми думками Іванко спочатку навіть не звернув на це уваги.
Марія й Оріяна стоять і затуманеним поглядом дивляться на згарище їх хати.
– Хвалити бога, ви живі! – кинувся до них Самійло.
Він перехрестився на схід сонця. Марія з дочкою кинулися в обійми до Самійла. Не зважаючи на трагічність становища, очі їх спалахнули радістю. Всі вкрай розчулились.
– Ти вже знаєш? – з болем подивилась Марія в очі своєму чоловіку. – Татари зарубали батька і мати Трохима.
– Ні, я не знав, – зніяковів Самійло.
Він довго не випускав з обіймів дружину і донечку. На очі їх навертаються непрохані сльози.
Ніч родина Гардових провела в хаті у батюшки отця Костянтина. Наступного ранку Самійла покликав побратим Бойчук, щоби той допоміг йому перекрити дах хати, який татари підпалили стрілами. Кілька хат згоріли вщент, але Трохиму повезло – згорів тільки дах. Це люди встигли розкидати палаючий дах і загасити пожежу.
Вбитих кримчаками батьків Трохим встиг поховати ще вчора, разом з іншими односельцями й козаками.
Для нового даху, як і більшість селян, Трохим обрав річковий очерет. Він, до речі, тонший, ніжніший але кращий і міцніший, ніж морський.
Коли Самійло прийшов до Трохима, інші сусіди вже закінчили робити дерев’яний каркас для даху. Погода гарна, суха, тому майстри сподіваються перекрити хату за кілька днів. Через дірки в дахах із галасом вилітає вороння і піднімається в густо-синє небо.
Рейки каркасу розмістили на відстані два вершки. Очерет укладають товщиною сім вершків. До каркасу його прив’язують грубою ниткою.
– Доброго дня, Самійле, – привітався майстер Коберник.
– Доброго дня, дядьку Самійле, – озвався його син Мирослав, визирнувши із-за купи очерету.
– І вам на все добре. Боже помагай! – голосно сказав Самійло, свіжий від надміру сил. – А що, Лесь, колесами ти сьогодні не займаєшся?
– Не до них, – відмахнувся Коберник, – не «горять» ті колеса.
– А може горять? – пожартував Самійло.
– Треба подумати. Щось в твоїх словах є, – враз стрепенувся Лесь і, відірвавшись від роботи, на хвилину замислився.
Багато селян планували перекрити свої хати, тому вони ще в листопаді минулого року, при перших заморозках заготували собі очерет. Сушили його до травня, і тепер він зовсім готовий. Люди поділилися ним з погорільцями. – Кажуть, такі дахи вигадали в Голландії, – сказав отець Костянтин, який також прийшов допомогти козакові.
– Ти ба, а я був впевнений, що очеретяні крівлі придумали у нас, – здивувався дід Шкварка.
– Не важливо, хто винайшов такий дах, головне, що він хороший, – промовив Василь Голобля.
– Це точно. І град дах з очерету не поб’є, і ніякий мороз не страшний. Зимою під таким дахом тепло, улітку – прохолодно. А ще під таким дахом не чути, як іде дощ.
Мирослав, для якого це все нове, слухає і, як-то кажуть, на вус мотає.
– І прослужить такий дах, якщо вороги не спалять, років 50-70.
– Мені так багато не треба, – сумно пожартував Трохим, – я стільки не проживу.
– Ти що це, товаришу? Не гніви бога, не можна так казати. Щось ти зовсім розкис. Кинь ти лихом об землю, та смійся! Веселому легше любе лихо перебути, – промовив дід Шкварка.
Тут хтось затягнув пісню, розмови припинились. Кілька чоловіків стали  підспівувати, а під пісню завжди краще працюється. Так за працею непомітно пролетів цей напружений день.
Тепер кілька нових дахів виділяються на фоні старих. Але це ненадовго. За рік очерет потемніє і набере свого природного кольору.
– Самійло, Маріє, – сказав Трохим, – прошу вас, живіть у мене. Я все одно тепер один живу, думаю, місця нам всім вистачить. А як мене не стане, хата вам буде.
Марія не стрималась, заплакала, і без сил опустилася на ослін, а Самійло міцно потиснув руку Трохиму. Він також розчулився і змахнув з ока сльозу.
– Дякую тобі, товаришу, – тільки і зміг сказати Самійло. – Хай береже тебе матір божа і сила небесна.
– Маріє, – сказав Трохим, – там в «холодній» кімнаті є татарські подушки, килими, посуд. Вибирай, що тобі до вподоби і користуйся. Тепер ти тут хазяйка.
– А звідки це все? – зрадів Самійло.
– В татарському таборі встиг взяти в якості трофеїв. Ординці все покидали, коли тікали. Живим про живе думати, – ніби вибачаючись, додав Трохим.
В широко розкритих очах Марії стоять сльози, однак голос жінки, коли вона заговорила, прозвучав твердо:
– Дякую тобі, Трохиме! Добра ти душа! А я вже не знала, як дітей ростити, як вік доживати. Спасибі тобі і низький уклін! Піду, порадую Оріяну й Іванка!
Діти в цей час були вдома у батюшки. Мати порадувала їх новиною, що віднині вони житимуть в хаті Трохима Бойчука.
– Іваночку, синочку, завтра зранку підемо з тобою до твого сховку, візьмемо частину грошей. Будемо обживатися на новому місці! Та й іншим погорільцям треба допомогти грошима.

Коноплі
Марія з Оріяною вибирають коноплі. При цьому мати навчає дочку.
– Коноплі, доню, сіють ранесенько навесні. Треба посіяти їх у мокру землю ще ген до Благовіщення, іще як ніхто не оре й не копає. Найкраще сіяти коноплі після теплого дощу, тоді вони виростуть густі й рівні.
– Мамо, а якщо після холодного, такого, знаєш, краплистого дощу?
– Тоді вони вродяться погані та криві. Добре сіяти смерком, після заходу сонця або вдосвіта до сходу, щоб, як кажуть старі люди, горобці не бачили і не пили конопель. Запам’ятовуй, доню, під конопляник краще вибирати низовину, зазвичай це в кінці городу. А льон краще сіяти в полі.
Деякий час працювали мовчки, потім Марія випросталась, витерла спітніле чоло і промовила.
– Вважається, що посіяні чоловіком коноплі родять краще, ніж жінкою. Якщо чоловік сіятиме ще й мовчки, із чистої торбинки, у новому одязі або й цілком голий, то коноплі будуть чистими, без бур’янів.
Дочка поривалася щось сказати, але мати перебила її.
– Не поспішай, доню, всьому свій час. Що ти хотіла спитати?
Оріяна пригадала і запитала.
– Мамо, а мені здається, в минулому році ти збирала коноплі аж в першій половині вересня. Чи я помиляюсь?
– Ні, доню, не помиляєшся, – посміхнулася Марія, – коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, плоскун, і жіночі стебла – матірку або сім’янку. У вересні збирають матірку, а зараз ми з тобою збираємо плоскінь. Жіночі стебла грубіші, тому вони йдуть на мішки, устілки, шнури, мотузки, шворки. А з плосконі волокно іде на тонку тканину.
– Для сорочок, скатерок, рушників на ікони? – здогадалася дочка.
– Так, доню. Щоб усунути речовину, яка склеює волокна, коноплі треба мочити. Вимочують їх де тільки можна: в озерах, копанках-ямах, річках, на болотах.
Марія продовжила працювати, робить вона це не кваплячись. Оріяна трохи подумала і запитала.
– Мамо, а як дізнатися, що коноплі вже вимокли так, як треба?
– Спочатку потрібно скласти їх навхрест у воду. Ряд кладеш завдовжки, а тоді ряд зверху поперек навхрест. І прикладаєш зверху купиною або землею, щоб не випливали. І не раніше ніж через тиждень приходиш подивитись. Тоді береш три коноплини отак потреш їх, як од волокнини стебло одпадає, то воно готове. Якщо не відпадає костриця, то воно ще сирове.
– А як взяти сире?
Мати посміхнулася, бо задоволена тим, що її дочка так серйозно сприймає її науку. Оріяні ж хочеться про все розпитати, дізнатися одразу про все.
– Як буде не домочене, тоді полотно вийде сірувате. А як добре вимочиться, то буде біле-біле. Стебла матірки треба мочити довше, ніж плоскінь. А перед тим обов’язково витрусити сім’я. До речі, із насіння конопель можна бити олію.
– Я знаю. Нею присмачують страви, а ще використовують як ліки від опіків.
– Правильно доню. Можна ще розтерти коноплі у ступі, додати води й вийде конопляне молоко. Ним також можна заправляти страви, особливо у піст. А наприкінці зими треба давати пити дітям, щоб легше перенесли холоди.
– А нам з Іванком ви також давали пити таке молоко?
– Так. І ще запам’ятай, доцю, не треба відкладати вимочування конопель на потім. Ти ж, напевне, помічала, що в багатьох жінок коноплі киснуть в лісових озерах мало не до зими? А потім жінки застуджуються, коли витягають їх холодами. Ти намагайся так не затягувати.
– Добре, мамо. Скільки ж всього треба знати!
– Нічого, Оріяночко, все в тебе буде гаразд, не святі горщики ліплять!
Помовчали, якийсь час працювали без розмов, а потім Оріяна сказала:
– Але ж і страшний сморід від тих мочених конопель.
– Так, – поморщилася Марія, – ще й вода псується від гниття. Як готове, треба їх у чистій воді виполоскати. Розставити отак кружечками. Воно постоїть, висохне. Тільки з добре висушених стеблин виходить легке й гнучке прядиво.
Гардові почали тіпати коноплі – звільняти волокно від костриці – лушпиння із стебел. Спочатку на давиці (бительні), а потім на терниці. Ще батько Марії зробив їх з коротких колод на ніжках. По довжині вони мають видовбаний паз, у який заходить закріплене в одному кінці паза рухоме било.
Горстки конопляних стеблин Марія клала в паз, і протягуючи, товкла билом. Отримані волокна микають, тобто, розчісують дерев’яними гребнями. Від цього волокна стають шовковистішими. Із ручки тіпаного волокна виходить мичка розчесаного. Із куделя (жмутка) розчесаного волокна скручують нитку за допомогою веретена або прядки.
– Зазвичай, – повчає Марія доньку, – ми починаємо прясти й ткати на верстаті у Пилипівку.
Раніше ткали Марія і її батько, а з цього року замість нього ткати почала Оріяна. Вони роками ткали не тільки для себе, а й для людей. За цю роботу люди розраховувалися з ними продуктами, прядивом або готовим полотном.
– А ще, доню треба дивитись за погодою на преподобного Феофана Сповідника, це 25 березня. Якщо цього дня туман, то буде гарний врожай на льон і коноплі. Запам’ятай це. Щоб прикмета збулася, треба підгодовувати птахів лляним і конопляним насінням.
– Я постараюсь запам’ятати, мамо, – пообіцяла Оріяна.
– А ще, якщо на Феофана занедужає кінь, то буде хворіти все літо.
– Мамо, а чому про людей з дивною поведінкою кажуть: «Вискочив як Пилип із конопель?» – пригадала Оріяна.
– Хіба ти не знаєш, доню, що од конопель паморочиться голова? А якщо пройти по полю, коли коноплі цвітуть, то й голова буде боліти. Вибирати коноплі треба від краю. Про що думаєш, доню?
– Скільки ж є роботи в людей? – сказала замислено донька.
– Так, доню, безперечно. Живеш і не маєш вільної хвилини. Так і проходить життя. Але ти повинна розуміти, що наше – найкраще!
– Мамо ти про наш національний одяг?
– І про одяг, і про мову, віру, звичаї, бо все це надійний захист від національного занепаду. Все це наш народ проніс як символ через віковічні утиски й страждання, через пригноблення і зневагу.
Марія помовчала, а потім продовжила.
– Такого дивовижного колориту, як в українському одязі, ще треба пошукати! Віночки, стрічки, вишиванки, запаски, намисто, пацьорки, коралі – мало в якого народу знайдеш щось подібне! Природа наша багата і різноманітна, і вона дає чимало доброго матеріалу для намиста: тут тобі й овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або самі ягоди. Ними і понині користуються в багатьох наших селах.
Оріяна подумала, що їй дуже подобаються скляні буси, в яких залиті склом срібні або й золоті платівки, проте вголос нічого не сказала, бо розуміє, що такі буси її батькам не по карману.
– Наш одяг має свої прикмети, почуття міри: нечисленність убрання, простота крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас, відсутність зайвої оздоби. В будні дівчатам при роботі не варто одягати багато намиста. Існує повір’я, що коли намисто розірветься, бути якійсь біді.
Оріяна давно це знає, але все одно не перебиває матір і слухає з цікавістю і повагою.
– Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень. Старі люди кажуть, що намисто оберігає дівчину від усілякої застуди, тому треба мати на шиї бодай одну нитку намиста.
Дочка нічого не відповіла, просто кивнула, бо вона і це давно знає, і носить намисто так, як прийнято.
– Одяг захищає людину не тільки від холоду, вітру, вологи, а ще й від злих духів і зурочення. Вишивка це такий вид оберегу, доню. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду.
– Знаєш, мамо, а я пам’ятаю, як бабуня казала, що протистояння злу красою, це наша давня українська традиція.
– Так, доню. Саме це спонукає нас довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі та своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття та свою любов до них.
Оріяна знає, що всі ці кружечки, хвильки, зубці, ромби, сосонки – не просто узори. Ці знаки символізують зображення сонця, землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Дочка це знає, але все одно із задоволенням слухає розповідь матері.

Криївка
Андрій Гергуленко тим часом спробував попасти на прийом до самого гетьмана Оришевського, але йому пояснили, що гетьмана зараз немає в Гайсині. Гетьман в цей час знаходиться на Томаківській Січі, займаючись організацією Запорозького війська.
Стефан Баторій став першим польським королем, який проявив турботу про поранених вояків. При ньому у війську з’явилися перші лікарі. Оришевський за прикладом короля відкрив у місті Терехтемирові шпиталь для поранених запорожців.
– Якщо хочете, вас прийме поручик Ясінський, – запропонували Гергуленку.
Той погодився, і через кілька хвилин вже стояв перед молодим графом, який сидить за дубовим столом на масивних ніжках. Граф зустрів Гергуленка підкреслено сухо.
– Слухаю вас.
Гергуленко шанобливо схилився перед графом і відвісив йому низький, земний уклін.
– Я хочу найнятись на службу до пана гетьмана. Буду служити його милості вірою і правдою, – улесливо промовив Гергуленко і бундючно додав. – Слово честі!
Граф трохи затримався з відповіддю, він стиснув свою вузьку долоню в кулак, але зовні спокійно сказав:
– Слово честі? І звідки воно у вас?
– Тобто, як звідки? – розгубився Гергуленко.
– Ви думаєте, що Красне то десь дуже далеко від Гайсина, і тут ніхто нічого не знає про Гергуленків? Ви дурите вдів, набираєте людей на роботу і не розраховуєтесь з ними. Це така у вас уява про честь?
– Помилуйте, мосьпане, але я погорілець, – з тремтінням у голосі пробелькотів, приходячи до тями Гергуленко. – Татари спалили все моє добро!
Він здивовано витріщився на поручика. Граф Ясінський зважив прохача важким, суворим поглядом. В його очах загорілись недобрі вогники, а лють спотворила його гарне, шляхетське обличчя.
Гергуленко не витримав пильний, пронизливий погляд графа, і відвів очі вбік.
– Коли татари спалили ваше майно? Півроку назад? Рік? Може, два роки назад? Три? – підвищив голос Ясінський. – А ви дурите людей роками! Ні, тут ви роботи не знайдете. Геть звідси!
Гергуленко ніяк не сподівався такого повороту подій. Він відчув, що розмова набула небезпечного для нього характеру, і мовчить, тільки зблід, як мрець. Граф взяв зі столу невеликий срібний дзвіночок і задзвонив. Одразу до зали зайшов велетенський охоронець реєстровий козак Свирид Байрак.
– Виведіть його, – з погано прихованою огидою і відразою промовив граф, – запам’ятайте цього лайдака і більше ніколи сюди навіть на поріг не пускайте. А якщо він ще поткнеться сюди, всипте йому канчуків!
Граф зміряв Андрія Гергуленка грізним поглядом. Байрак ствердно кивнув.
– Буде зроблено! – з задоволенням відповів козак, не приховуючи глузливої посмішки.
Приголомшений, зовсім збитий з пантелику Гергуленко мовчки позадкував до дверей, злякано позираючи на козака, квапливо вийшов із фортеці, витираючи рясний піт. Він не знає, що діяти. Плечі в нього безсило опустилися і він поплентався до дружини.

*  *  *
Петрик Сомик сидів на стовбурі зламаної берези над річкою Соб на самому вищому пагорбі в околицях Красного і механічно малював щось патичком на піску. Тут його і знайшли його друзі.
– Привіт, Петрику, – ще здаля вигукнув Яцько Швець, піднімаючись на узгірок, і привітно помахав рукою.
– Привіт, друзі, – зрадів Петрик.
– Над чим замислився? – запитав Михайлик Яремчук.
– Бачите, в нас є де заховатися від татар чи турок в лісі і біля річки.
– А ще у Гайсинській фортеці, – підказав Яцько.
– Правильно. А якщо татари заскочать нас у селі? Мене, наприклад, мати під час останнього нападу татар ховала у сараї в косиниці для кукурудзи.
– А мене у хліві, – пригадав Яцько і зізнався. – Ох, і страшно було!
– От-от. А якби татари підпалили той хлів чи сарай?
Хлопчики постояли в задумі кілька секунд.
– І що ти надумав? Адже ж ти вже щось вигадав?
– Так, є ідея. Ви ж усі знаєте той старий колодязь-журавель, який пересох?
– А-а, розумію. Ти пропонуєш зробити криївку прямо в колодязі?
– Ну, не зовсім в колодязі, а збоку біля нього. Але вхід – так, через колодязь. То що, збудуємо схованку?
– Значить, домовились?
Всі разом загомоніли, обговорюючи пропозицію Петрика. Потім діти розійшлись по домівках, щоб взяти заступи. Потім зібрались на пустирі, порослому дерезою, біля пересохлої криниці.
– Діло це не таке і просте. Отут легше копати, тут пісок.
Не гаючи часу хлопчики завзято взялись до роботи та так захопились риттям схованки, що й не помітили, як до них підійшов Мирослав Коберник.
– А що це ви, діти, вирішили криницю почистити?
Михайлик на якусь мить розгубився і аж скрикнув від несподіванки.
– Та ні, – чесно зізнався Петрик, – хочемо зробити тут схованку від татар. Ну, щоб було де заховатись під час їх нападу на село. Бо просто сподіватись кожного разу на щасливий випадок якось нерозумно.
– А що, хороша справа, – оцінив Мирослав, – ви молодці, міркуєте, як дорослі! Давайте я вам допоможу. Ви не проти?
Хлопчики на знак згоди дружньо закивали головами. Та хоч як старався Мирослав і дітлахи, але викопати яму необхідного розміру вони за день не змогли. І за два дні не спромоглися. І за три також, хоча в цей день їм на допомогу несподівано прийшов Василь Голобля.
За дні важкої роботи діти дуже прив’язалися до Мирослава і Василя. Як відомо, діти дуже чутливі на ласку й ніколи не подружаться з людиною байдужою або черствою.
– Хлопці, – поцікавився Мирослав, – а як ви бачите, що має бути у вашій хованці?
– Та, – розгубився Петрик, – думали, сіна наносимо, щоб було на чому спати за потреби, та й усе.
– Зрозуміло, – стримано посміхнувся Мирослав і переглянувся із Василем.
Тільки на вечір четвертого дня вони викопали котлован і почали обшивати його стіни дошками, а підлогу зробили з жердин. Приміщення розбили на дві відносно великі кімнати і ще одну маленьку обладнали під туалет. Підлогу в ньому не робили, щоб за потреби можна було викопати ямку і присипати її.
Хлопчики брали із собою їжу і днювали з ранку до пізнього вечора на своєму будівництві. За роботою час минав непомітно.
Василь Голобля з Мирославом кілька разів їздили в ліс і привезли достатню кількість колод для перекриття. Жердини хлопці заготували самі над Собом. В кожній кімнаті вони зробили лежанки з жердин на товстих колодах. Зверху ці лежаки вони вкрили товстим шаром соломи й сіна.
Також виготовили прості столи. Після цього стали робити дах. Вклали шар колод, потім засипали все глиною, намочили і втрамбували її. За допомогою дорослих вдалось зробити це швидко і якісно. А ще насипали землі, посадили зверху кущі і вкрили все дерном.
Вихід зробили один – через колодязь. На ньому замінили стару мотузку на нову, щоб часом не порвалася.
– Ось і все, – урочисто промовив Мирослав, – можна перевіряти на міцність. Ну, хто перший?
– Я! – одразу зголосився верховода хлопчаків Петрик Сомик.
Мотузка його чудово витримала, і хлопчик без проблем потрапив до схованки, а потім вибрався назовні.
– Дякуємо вам, дядьку Василь і Мирослав! Ми б самі так добре і так швидко ні за що не зробили! Одне погано, не змогли ми зробити криївку непомітно, багато людей нас бачили.
– Нічого страшного, – м’яко заперечив і ласкаво потріпав Голобля Петрика по голові, – люди в нас добрі. Не стануть вони видавати вас бусурманам! Бути такого не може!
– Навіть не сумнівайтесь, – додав Мирослав.
Раптом небо наче тріснуло, розкололося, і з нього впала блискавка й покотився грім. Навкруги одразу потемніло.
– Ну, горобенята, поки вас не заскочила злива, розбігайтесь по домівках!
– Дядьку Василь, та ми пересидимо дощ в нашій новій схованці!
– Ні, краще біжіть по домам, а то батьки будуть за вас хвилюватись! Завтра посидите у вашій криївці! Ну!
Діти не стали сперечатись і шугонули в різні боки, поспішаючи по домівках. Наступного дня Петрик і Михайлик, не змовляючись, принесли до своєї криївки по баклазі з водою.
– Будемо оновлювати воду раз на два дні. Що скажеш, Петрику?
– Згоден. Треба ще щоб тут було що поїсти. Може, сухарів принесемо?
– Миші можуть їх перетрубити. Ні, треба подумати. Може, як татари нападуть, просто візьмемо з дому хліба і ще чогось, що вдома буде?
На тому і порішили.   
– А хороша в нас вийшла схованка, скажи? – посміхається Михайлик.
– Згоден. Думаю, нікому не спаде на думку шукати нас в старому колодязі.

Лучник
Ранні морози закували річки й озера в крижані панцирі. Самійло зміг приїхати додому на початку зими. Одразу ж почав поратися по господарству, а на наступний день пішов із сином в ліс по хмиз. Снігу випало мало, тому йти не важко.
Самійло з Іванком прислухаються до шепотіння вітру. Їм обом здається, що крім них нікого немає в темному лісі.
– Тату, знаєш, а я навчився добре стріляти з лука! Ну, правда, я дуже влучно стріляю! Ось побачиш!
– Де побачу? – добродушно посміхнувся Самійло.
Батько з сином за розмовою не одразу помітили, що темні хмари закрили небо, і м’які пухнасті сніжинки почали сипатись на плечі.
– А в лісі і побачиш, в мене і там є лук із стрілами!
– У твоїй схованці? – здогадався батько. – Добре, синку. Але спочатку назбираємо хмизу. Домовились?
І вони заходились збирати і ламати з дерев сухе гілляччя. В кучерявих соснах шумить вітер. Десь поскрипує суха гілка. Небо все більше, і більше заволікають темні снігові хмари.
Якийсь час працювали мовчки, аж поки батько не почув якісь звуки. Вони дуже нагадують йому кінській храп. Самійло завмер, напружено вслухаючись. В серце закралась неясна тривога. Досвідчений козак відчув небезпеку.
– Синку, – з погано прихованим хвилюванням, тихо покликав Самійло Іванка, – іди вже за луком і стрілами. Швиденько, мій хороший. Поквапся.
Іванко здивувався тому, що батько говорить тихо, і його несподіваній ласці. Але він нічого не сказав, а просто слухняно побіг до своєї схованки.
Він був в землянці і не бачив, як із-за дерев татарин накинув аркан на шию його батькові. Самійло не встиг скористатися захалявним ножем, коли до нього підскочили двоє татар, сильно вдарили по голові, повалили його на холодну землю й почали в’язати.
Саме в цей час із-за старого дубу вискочив Іванко і побачив, як його батька забирають в полон. У хлопця від побаченого аж мороз пройшов по спині, а в роті пересохло. Самійло занімів від гострого болю.
Від страху і злості в Іванка шалено забилося серце, але він не розгубився. Хлопець встромив в трухлявий пень три стріли, одну взяв в руку. Недарма він казав батькові, що навчився влучно стріляти! Іванко видихнув перелякано, зачаїв подих і прицілився.
Перша стріла увійшла здоровому татарину в шию. Поки той незграбно переступав з ноги на ногу, Іванко встиг вистрілити в другого татарина, але промахнувся. Той вже зрозумів, що відбувається і шукав очима, звідки стріляють. Він обернувся до Іванка, побачив хлопчика, на мить загаявся, і стріла увійшла йому прямо в око. Татарин впав замертво. Діло зроблено!
– Швидше, сину, розв’яжи мене! Хто знає, скільки їх тут! Мерщій!
Іванко підбіг, розрізав мотузки, і батько тут же прожогом кинувся до ближнього татарина і вихопив з його піхов шаблю. Тепер він почуває себе значно впевненіше. Ось якби ще сина тут не було, щоб не ризикувати його життям! Але з іншого боку, якби сина тут не було, то Самійло вже топав би у полон.
– Дякую, синку. Врятував ти мене. А ти дійсно дуже добре стріляєш! Не страшно було?
Самійло міцно обняв сина однією рукою, він дуже розчулений вчинком Іванка. Очі батька потепліли, дивлячись на сина, а той почервонів від задоволення.
– Добре мати в бою такого сміливого і вірного товариша, як ти, синку!
– Татку, звідки вони тут взялися взимку? Раніше вони завжди нападали з середини весни до осені?
– Потім, синочку. Спочатку подивимось, скільки їх тут, бо ця зустріч не обіцяє нам нічого втішного.
І вони нишком почали підкрадатися до коней, яких покинули кримчаки за деревами. Біля коней знаходиться один татарин. Веде він себе спокійно, вочевидь не чекає нападу. Він мерзлякувато ховає руки в рукави і тупцяє на місці.
Самійло прислухався, придивився і вирішив, що поблизу татар більше немає.
– Синку, посидь тут тихо і не дивись. Тобі не треба того бачити.
Самійло більше нічого не сказав і крадькома став підбиратися до татарина. Він підбирається до ворога, додержуючись цілковитої тиші. Іванко порушив батьків наказ і дивиться на нього. Він бачив, як батько витягнув із-за халяви чобота ніж.
Іванко вирішив, що батько збирається кинути у вартового ніж, але той підкрався до татарина дуже близько, а потім швидко, мов шуліка, підскочив до татарина і перерізав тому горлянку.
Раніше Іванка ймовірно знудило б від цієї картини, але після того, як він сам сьогодні вбив двох ворогів, він сприйняв це майже спокійно. До того ж йому вже цілих п’ятнадцять років, і батько не раз казав, що він майже козак!
Втім довго роздумувати часу не було. Батько розпутав ноги коням, потім повернувся до сина.
– Іваночку, нам треба вирішити, що робити. Не могли ці татари приїхати до нас з Криму втрьох, розумієш? Їх поява означає страшну біду для людей. Нам потрібно негайно скакати в село і попередити про небезпеку.
– Тоді не гаймо часу і поскакали, – знизав плечима син, – ти ж сам навчив мене їздити верхи.
– А може, краще, ти пересидиш всю цю катавасію у своєму сховку? Тим більше метелиця почалася, сніг пішов, він засипне твої сліди.
Глибоко в душі Самійло плекає надію, що син погодиться.
– Ні. Я вмію стріляти із лука, і зайвим не буду, – запально заперечив син. – Там наші люди. Там мама, Оріяна. Ти сам казав, долі конем не об’їдеш. Поскакали, тату.
Тут тільки, ніби вперше помітив Самійло, як витягнувся його син, роздався у плечах, помітив чорний пушок, що висіявся під носом у його сина. І цей вольовий, рішучий погляд, ніби це сам молодий Самійло дивиться на себе в дзеркало.
Більше нічого не сказав козак, тільки на знак згоди мовчки кивнув, і скочив у сідло. Те ж саме зробив його син. От життя, не встиг Самійло і побачити, як виросли його діти.
Опинившись у сідлі, козак відчув себе спокійніше і впевненіше. Щойно пережитий страх змінився радістю. Іванко накинув на голову затулу. Самійло з сином майже одночасно вдарили нагайками коней, і ті стрімголов понесли їх в село. В обличчя Самійлу й Іванку сипнуло колючим снігом. Вони скачуть поряд.
– Скажи, синку, а чому ти вирішив навчитися стріляти з лука?
– Літо було дуже жарке, дощів майже не було.
Добрі коні летять навскач, тільки колючий сніг та пронизливий холодний вітер люто шмагають в обличчя. Іванко ледве встигає за батьком.
– І врожай також поганий видався?
– Так. Я часто ходив на річку, ловити рибу, щоб можна було зварити юшку. Соб наш аж кишить рибою і раками. Ще я ходив покупатися. А на річці стільки водяного птаства! І качки, й крижні, дикі гуси, лебеді… От я і вирішив навчитися влучно стріляти, щоб на птицю полювати.
– Треба буде нам з тобою, як буде час, сходити на рибалку, – мрійливо сказав батько, – і юшки наварити. З пшоном, та затовкти салом! Ох, прямо слинка потекла!
Далі батько з сином скакали мовчки. Самійло трохи вирвався вперед. Іванко пригнувся до самої луки сідла, руки до болю в суглобах тримають вуздечку. Влетівши в село, Самійло осадив коня, і що є сили, закричав.
– До зброї! Татари!
Мирне щастя знову скінчилось. Ніхто не чекав біди, але люди, яким випало жити в цей неспокійно-жорстокий час, так звикли до нападів татар і турок, що ніхто не розгубився. Чоловіки покинули справи, схопили зброю і вибігли на вулиці. Гардові припнули коней, і Самійло почав командувати.
– Вози викочуйте! Перекриваймо вулиці, щоб затримати татарську кінноту!
Чоловіки почали перегороджувати вулиці. На шум прибігла Марія, почались гарячі обійми і чоломкання, сльози радості матері.
– Тату, – здушеним голосом сказав Іванко, – їдуть!
Самійло приклав долоню до лоба. З лісу, з якого нещодавно прискакав він із сином виїжджає татарська кіннота.
– Та скільки ж їх там, – вражено сказав Іванко.
– Кепські справи, – підтвердив дід Шкварка. – Я почав, був, рахувати, та швидко збився з ліку – їх там тисячі.
І дійсно, татар було багато, тисячі три, не менше. У хлопчика похололо під серцем. Здається, тільки чудо може врятувати жителів Красного.
– Дивно, – повів плечима Трохим, – зазвичай орда ділиться на загони по 500-600 чоловіків, щоб заскочити одночасно більше сіл. А тут такий великий загін на одне невелике село? Не розумію.
Тим часом в Красне на допомогу прискакав загін козаків із залоги Гайсина на чолі із сотником Бандуркою.
Татари розгорнулися в цеп, охопивши Красне півколом. Самійло окинув оком захисників. Сотні три селян, сотня козаків. Виходить на кожного бійця по 7-8 татар. Козак зітхнув, бо з багаторічного військового досвіду знає, шансів вистояти немає жодних.
– Агов! Дядьку Самійле, допоможіть!
Гардовий озирнувся і побачив Мирослава Коберника, який махає йому рукою.
– Що тобі допомогти, синку? – без довгих роздумів кинувся козак до юнака.
– Ми з батьком закріпили між двома колесами колоди, обмотали їх просмаленим ганчір’ям, мотузками, соломою. Тепер їх треба підпалили і покотити з горба на ворожу кінноту. Але вдвох це важко зробити, бо колоди досить важкі.
– Тоді не гаймо часу!
Самійло підбіг до подвір’я Коберників і побачив дев’ять таких колод на колесах. Навіть самі колеса обмотані просмоленим ганчір’ям.
– А здорово вигадали! Підпалюй!
Втрьох вони скотили одна за однією палаючі колоди на колесах на ординців. Їх коні і самі вершники перелітають через колоди, ламаючи ноги. На деяких кримчаках загорівся одяг. Інші повернули, намагаючись об’їхати палаючі колоди.
– Пане Коберник, а як ти до такого додумався?
– Пам’ятаєш, Самійле, як ми перекривали дах на хаті Бойчука? І я тоді сказав, що колеса «не горять?» Ось тоді я подумав, що вони  можуть горіти з користю для нас. От ми з Мирославом і зробили на пробу дев’ять таких штук. Більше не встигли, бо робота була.
– Добре. А тепер до бою!
Перші ряди татарської кінноти вже увірвалися в село. З нальоту кіннота прорвала натягнуті поперек вулиць канати, розтрощила оборонну лінію з возів. Пролунав залп із козацьких самопалів, кілька десятків татар впали з коней мертвими. Але решта, здається, навіть не звертає уваги на втрати.
Спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій. Русини рубаються люто, помирають, але не здаються. Взаємна ненависть така, що навіть поранені не відступають, а б’ються на смерть.
Бій проходить з перемінним успіхом. Татарські вершники вбивають всіх, хто чинить їм опір, деякі з них вже почали палити хати, сараї, виганяти худобу: коней, волів, корів, кіз, баранів.
Свиней кримчаки загнали в кошару Яремчуків, зачинили ворота і підпалили. Загарбники без жалю плюндрують село. Людей, яких татари захопили в полон, погнали до лісу.
Захисники Красного під тиском переважаючих сил татар, відступають до центру села. Але кримчаки вже хазяйнують і тут. Вони встигли підпалити дерев’яну сільську церкву. Іванко напружено спостерігає за боєм, в безсилій люті стискаючи кулаки.
– Будемо захищати людей, скільки сил наших стане, – голосно крикнув Самійло.
– На! Маєш! – двома точними ударами зарубав двох татар Трохим.
Зовні Трохим спокійний, він кріпиться, але поволі втрачає сили. Самійло знає, що серця захисників не здригнуться перед смертельною небезпекою і в саму найсуворішу хвилину. Навколо козака вирує криваве бойовище. Люди скрізь чинять запеклий опір. Самійло не раз рятував односельців від вірної загибелі.
Безперервним, страшним, нестримним, нескінченним потоком вривається в Красне татарська кіннота. Здається, ніяка сила вже не стримає цього навального натиску, що жителів села і його захисників ніщо не врятує.
Але в житті трапляються справжні дива. З заходу по татарській кінноті вдарили гармати, потім залпи пострілів з рушниць. Захисники Красного затамували подих. Шальки терезів схилилися на користь козаків і селян. Здивовані і зраділі люди з надією дивляться на захід.
Виявилося, на поміч підійшли гайдуки з Гранова, які повертаються з берегів Німецького (Балтійського) моря, куди супроводжували місцевих купців. Їм і судилося відіграти вирішальну роль в цьому бою.
Гайдуки добре знають військову справу, і їх влучні постріли з гармат і рушниць одразу відбили в татар охоту продовжувати бій. Татарський загін зупинився, збився до кучі, став тупцяти на місті, перетворившись на чудову мішень.
Становище для нього враз ускладнилося. Татари страх не люблять флангових ударів, і почали відступили.
– За мною, братці! Вперед! – голосно вигукнув Самійло.
Село здригнулось від його громового крику. Нехтуючи смертю, окрилені успіхом чоловіки, охоплені спільним почуттям, вдарили коней і, підстьобуючи коней, риссю помчали за татарами.
Козаки разом з гайдуками навіть змогли відбити полонених і захоплену в Красному здобич. Селяни полегшено зітхнули.
Але перемога була гіркою. На площі, біля церкви, де татари ділили бранців, вони встигли вбити хворих, старих і літніх людей, непридатних до важкої дороги і невільницьких робіт. Люди довго дивляться на страшну картину і не можуть отямитися від побаченого.
– Яке нещастя, – нарешті кволо промовив дід Шкварка.
Сліпий кобзар Чара вдарив по струнам бандури і заспівав старечим голосом:
– За річкою вогні горять,
   Там татари полон ділять,
   Село наше запалили
   І багатство заграбили,
   Стару неньку зарубали,
   А миленьку в полон взяли.
Йому слабким, жалібно дитячим голоском підспівує поводир Гліб. В кожного з жителів села в серцях горить пекельна ненависть до татар і жадоба помсти. Іванко деякий час стояв розгублений, потім відійшов від кобзаря.
– Тату, навіщо татари палять все, і хати, і церкви?
– Наскільки я знаю, синку, вони так, димом і вогнем повідомляють іншим загонам, що тут ясир вже захоплено.
Цей важкий день закінчується. Іванко мимоволі задивився на те, як велике червоне сонце повільно спускається за далекий небосхил. Але ніколи було милуватися чудовим краєвидом. І люди, і коні стомилися і потребують відпочинку.
Тяжкі думи обсіли Самійла. Не дає йому спокою одна думка, чому татари так облюбували його рідне село, що по кілька разів на рік нападають на нього? І що тут можна вдіяти? Козак чудово розуміє, що сьогодні тільки щасливий випадок врятував жителів Красного і козаків Бандурки.

Зрадник
Самійло зайшов до Бойчука. Чисто вибілена, натоплена хата зустріла його запахами чабрецю, сушених грибів, кислицями та жолудями.
– Заходь, заходь, друже, – зробив широкий жест рукою Трохим, – двері моєї хати, як і моє серце завжди відчинені для тебе! Та, власне, це вже й твоя хата.
Як водиться, спочатку чоловіки випили по чарці і закусили. Потім почали жваво обговорювати, чого це татари так зачастили в Красне.
– Не розумію, звідки на нас звалилось це лихо. Раніше, бувало, ранньої весни вони ніколи до нас не приходили, а це вже і взимку нападають.
– А й справді, поки трава на виростала, вони в наші степи не їздили.
– Схоже, на південь від нас вже ніхто і не живе. Всіх бусурмани винищили і в рабство позабирали. Он вже й Київ став прикордонним містом.
– Дуже схоже на те, – з досадою похитав головою старий сліпий кобзар Чара, – я досхочу поневірявся, поблукав по світу. В тій Європі й Африці вже давно дивуються, звідки ще в нас люди беруться, стільки нашого брата продають на їх невільницьких ринках.
– Згадаєте мої слова, – похмуро сказав Самійло, – скоро не тільки Канів і Черкаси, а й Вінниця, Бар, Кам’янець-Подільський стануть прикордонними містами. Татарська загроза посилюється, а королівських військ на півдні майже немає.
– Правда твоя, Самійле. В Західній Європі дуже виросли ціни на продовольство, прямо в кілька разів. Тож польським панам стало надзвичайно вигідно вивозити зерно і продавати його там, в першу чергу в Голландії й Англії. Польська шляхта отримує великі доходи від торгівлі зерном, тому воювати їй зовсім не хочеться.
Самійло ствердно хитнув головою. Чоловіки знову перехилили по чарці, закусили.
– Сейм навіть заборонив збільшення королівської армії, і дуже неохоче дає дозвіл на збір шляхетського ополчення, так званого «посполитого рушення».
Коли гості розійшлися, сотник Бандурка якось дивно подивився на Самійла і по-змовницькі сказав:
– А знаєш, пане-брате, чому татари так зачастили у наші краї?
– Хочеш сказати, ти це напевно знаєш? – враз пожвавішав Самійло.
– Так. Ми взяли у полон кількох татар і допитали. Вони зізналися, що всі ці рази приїздять сюди по твою, Самійле, душу. І по душі твоєї родини. Тому-то смерть так і ходить о круч тебе і твоїх рідних.
– А це ж чому? – здивувався Самійло.
Сотник Бандурка встав, підійшов до стіни і зняв шаблю в дорогих піхвах.
– Пам’ятаєш, звідки вона в тебе?
– А чого ж не пам’ятати? У 72-му році у битві при Молодях я взяв її у вбитого мною татарина. І що з того?
– А те, що то був не простий татарин. То був перший, старший, любимий син і спадкоємець мурзи Перекопського каймаканства Азамата Айдарова. Мурза дуже любив свого старшого сина, і поклявся бородою пророка, що відплатить вбивці, тобто тобі, і винищить весь твій рід, чого б це йому не вартувало. Ось так-то, пане-брате.
Після тривалої мовчанки Самійло запитав:
– А звідки тому мурзі відомо, хто я і звідки?
– Серед наших полонених знайшовся зрадник, який тебе пізнав і пообіцяв мурзі допомогти знищити тебе.
– За це його звільнили з полону? – здогадався Самійло.
– Не тільки. Ще йому дуже добре заплатили.
Гардовий на хвилинку задумався. Бандурка не заважає йому зібратись з думками.
– То тобі відомо, хто цей зрадник? – відірвавшись од своїх думок, запитав Самійло. – Полонені назвали його ім’я? Ну, не мовчи, Ладиславе, не муч мене. Хто це?
– Андрій Гергуленко.
Самійло не чекав такого повороту. Чоло в козака нахмурилося, а в роті в нього раптом пересохло. Спочатку він остовпів від здивування, потім в сильному схвилюванні схопився на ноги.
– Де? Де ця погань, сто болячок йому в живіт! Я своїми руками задушу цього Іуду! Клянуся всіма апостолами й архангелами, я помщусь! Не за себе, а за діточок моїх!
Самійло почервонів від хвилювання й гніву. Така злість охопила його, якої він в житті ще жодного разу не відчував. Гіркий клубок здушив козакові горло.
– Ми трохи запізно дізналися про нього, але я одразу розіслав два десятки козаків на його пошуки. Якщо на те буде воля божа, вони його знайдуть.
– Це ж треба, а я не помітив нічого.
– Я не хотів здіймати зайвого галасу, – пояснив сотник.
До самого ранку не міг заснути Самійло, бо тепер точно знає, що не дадуть життя його дітям, його дружині татари, доки живий той клятий мурза. А ще пече його ненависть до боягуза і зрадника Гергуленко. Це до якої підлості, ницості треба дожитися, щоб наводити татар на своїх земляків, на дітей, напевно знаючи, що їх чекає?
Але бог таки є, і ранком козаки привезли зв’язаного Гергуленка. Довбиш загамселив у тулумбас, скликуючи людей на сільський майдан.
Самійло поспішив до козаків і підійшов до Андрія. Зазвичай гоноровитий, той розгублено поглянув навколо, зблід і закліпав очима.
– Як же ти міг? – спитав його здушеним голосом Самійло, з огидою дивлячись на колишнього товариша. – Ти ж весь наш славний козацький рід зганьбив!
Але Гергуленко зволікає з відповіддю, він не насмілюється збрехати, тому мовчить і тільки відвів очі. Здається, зі страху йому відняло мову.
– За що, Андрію? Я ж тобі життя не раз рятував! Будь ти тричі проклятий! Ти ж гірше любого бусурмана!
Бридкий страх засвітився в очах зрадника.
– А що, браття, може стукнути його по дурній довбешці, щоб швидше віддав богові душу? – викрикнув дід Шкварка.
– Не будемо брата гріха на душу, – похмуро промовив старий огрядний козак Вітер, – судити будемо цю наволоч. Щоб все було честь по честі.
Слова старого козака викликали грім схвальних вигуків. Гергуленко слухає, і поволі його лице вкриває смертельна блідість. Зате в Самійла очі загорілися вірою у справедливість.
Тут козаки прикотили дві здоровенні діжки і поклали на них кілька дощок. На цей поміст легко забрався сотник Бандурка.
– Слухайте мене, люди добрі, – промовив сотник, і дужий голос його пролунав урочисто, – судити будемо зрадника і боягуза Гергуленко.
Зчинився неймовірний галас. Люди зневажливо дивляться на Гергуленко. В його очах світиться неприхований переляк. Обличчя людей враз посуворішали.
– Якого біса? Що там судити? Ця людина скрізь сіє кривду, всім приносить нещастя і завжди виходить сухим з води. Скарати його на горло!
Ці слова викликали загальне схвалення. Гергуленко здригнувся, глянув на суворі обличчя людей і опустив голову. Не без підстав він вважає, що пощади йому бути не може.
– Собаці – собача смерть! Тут двох думок і бути не може!
– Холера ясна! Такий виродок не має права жити!
– Ганьба зрадникові і смерть!
І жодного голосу на захист підсудного. У всіх одна думка. Чоловіки суворо дивляться на зрадника. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сиплються з усіх боків.
– Тяжкий гріх на тобі, козаче, лихий би тебе забрав.
– Бійся бога, пане сотнику! Який він козак? – спалахнув щирим обуренням козак Вітер. – Він самий справжній душогуб! Правильно сказав Самійло, він у сто разів гірший від любого кримчака чи турка!
Зрадник аж почорнів від страху і втягнув голову в плечі. Не в одного козака рука мимоволі потяглася до шаблі, і тут заговорив Самійло.
– Люди добрі, панове козаки, товариші мої, – зняв шапку-бирку, вклонився всім присутнім і з болем вимовив Гардовий. – Цей зрадник зробив все, що міг, аби татари вбили мене, мою дружину, мою дочку і мого сина. Тож дозвольте мені самому його покарати.
В почервонілих від сліз очах Марії – страх і ненависть до зрадника. Серце її стислося, в безсилій люті стискає жінка кулаки.
– Твоє право, козаче, – накрутив на пальця свій довгий сивий вус старий козак Вітер, – карай.
– Карай, – наперебій загукали козаки і односельці Гардових і Гергуленків.
– Дякую, панове-браття, – низько вклонився товариству Самійло.
Похмуро дивиться він на Гергуленко, очі його виблискують, мов криця. Потім він повернувся до сотника Бандурки і спитав.
– Чи не позичиш мені свою шаблю, пане Ладиславе?
– Навіщо? – з подивом глянув сотник на Самійла. – Хіба твоя гірша?
– Може, навіть і краща.
– Не розумію, – стримано повів плечима сотник, – але на, бери.
І він витягнув з піхов і протягнув Самійлу свою шаблю.
– Бігме, може не треба, – першим здогадався, що буде, козак Вітер і кинув на Самійла виразний погляд.
– Хай тобі грець! Не заслуговує цей зрадливий пес на таку честь, – зневажливо додав сотник і з сумнівом похитав головою.
– І то правда, – додав дід Шкварка. – Самійле, чи ти часом не здурів? Йосип голий! Повісити цього запроданця, та на тому і все!
Але Самійло розсудив інакше. Зрадник зблід ще більше. В очах його застигли переляк і мольба, але він не став просити помилування, бо розуміє, що його не буде. Ніяке диво вже не врятує його. Остання надія згасає в очах Гергуленко.
Самійло розрізав мотузку, якою були зв’язані руки зрадника. Той почав розминати тремтячі руки. Видно, що він про щось напружено думає.
– Ну що, недолюдку, настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь за все, що ти накоїв.
Гардовий протягнув йому шаблю сотника. На блідому обличчі Гергуленко почав з’являтись рум’янець. Зрадник на мить зам’явся.
– Захищайся, Андрію, – суворо сказав Самійло і похмуро блиснув очима.
Зовні Гардовий абсолютно спокійний. Гергуленко нарешті підвів на Самійла очі. Збентежений Іванко зітхнув, не розуміючи, чому батько іде на безглуздий ризик, адже зрадник все ще дуже міцний чолов’яга.
Гамір почав стихати. Всі стоять непорушно, тільки з подивом і повагою дивляться на Самійла. Треба віддати належне, Гергуленко ще не розучився тримати шаблю в руках та й сили йому не займати. Важкий і на вигляд незграбний, він першим кинувся на козака. Але Самійло і не думає відступати.
Шаблі викрешують іскри, дзвін стоїть на всю вулицю. Відчай додає зраднику сили, він все ще дуже небезпечний. Іванко ще більше стривожився і зачудовано дивиться на смертельний герць за участі батька.
Бій проходить у повній тиші. Огрядний, опасистий Гергуленко швидко вкрився потом, почав жадібно хапати ротом повітря. Його широкі груди й огрядний живіт здіймаються як ковальські міхи. Піт градом котиться з його блідого обличчя.
Всі завмерли, і, затамувавши подих, спостерігають за двобієм. Чути тільки як важко дихає зрадник, та дзвенить криця об крицю. Гергуленко не має куди відступати й обороняється люто, завзято.
Втім, бій тривав недовго. Несамовитий в гніві Самійло могутнім ударом розкроїв голову зрадника мало не навпіл. Без зойку той впав навзнак.
– Це тобі, за моїх діточок, – пролунав дужий голос Самійла.
Іванко нарешті видихнув з полегшенням.
– З усіма так буде, хто зрадить віру нашу християнську, люд наш, цвіт народу – діточок наших, – суворо сказав старий козак Вітер і хвацько підкрутив вуса.
– Славно! Славно!
– Погань, – крикнув гнівно і плюнув дід Шкварка на тіло Гергуленко. – Будь ти проклятий! Окаянна твоя душа.
Прокотився грізний гул загального схвалення. І ніхто, ніхто не відчуває жалю за вбитим зрадником.

Добра традиція
Перед самим Водохрещем чоловіки знову зібралися у Трохима Бойчука і Гардових, які тепер живуть разом з Трохимом.
– А ми до тебе, Самійле, – хитро мружиться дід Шкварка, – щоб ти нам, значить, розповів новини. Що там у білому світі коїться?
– Це вже перетворюється на добру традицію, – всміхнувся Трохим.
Тут в кімнату зайшла Оріяна, але вона тут же зникла так же нечутно і непомітно, як з’явилася. Самійло почав розповідати, і в кімнаті одразу запанувала тиша.
– З останніх новин – 15 січня московський цар Іван ІV Васильович і польський король Стефан Баторій за посередництвом папи Римського Григорія ХІІІ підписали Ям-Запольський мир. За цим миром Московія відмовилась від Лівонії та Полоцька.
– Чули ми трохи, що в серпні минулого року ляхи оточили і взяли в осаду Псков. Подейкують, що осада тривала п’ять місяців, а потім поляки відійшли від Пскова. Розповідав нам сотник Бандурка, що шведські війська Делагарді зайняли Нарву і ведуть військові дії в Карелії, – кивнув дід Шкварка.
Самійло тільки посміхнувся від того, що відомо його односельцям.
– Знаємо, що війну ту, з нападу на Лівонію, розпочав Іван ІV ще в 1558 році, щоб здобути вихід до Німецького (Балтійського) моря. Але вже через рік він вимушений був підписати перемир’я із шведами, які зберегли за собою Івангород і все узбережжя Фінської затоки. А ще знаємо, що Польща приєднала Ригу до себе.
– То ви багато чого знаєте, – розсміявся Самійло. – Що ж ви, діду, прибіднюєтеся, що нічого не знаєте?
– Хіба я таке казав? – рішуче заперечив дід Шкварка, а потім жартома додав. – Я просив, щоб ти нам повідав про те, чого ми ще не знаємо!
– Ну, добре, добре, домовилися! – посміхнувся Самійло. – Чи знаєте ви, пане-браття, що таке аптека?
– А кат його знає, що воно таке? Поясни?
– Це така крамниця, в якій продають ліки. Так що до травників, знахарок і ходити більше не треба. В минулому році в Москві і по всій Руській державі почали працювати такі аптеки.
– Он воно як, – покрутив вуса дід Шкварка. – Їй богу, зберусь якось, покину все та поїду в ту Московщину, щоб відвідати аптеку!
Після того, як всі вдосталь насміялися, Трохим налив всім медовухи і сказав.
– Ну, здоровенькі будьмо, та себе не гудьмо!
Всі з задоволенням випили, повеселішали, і Самійло продовжив.
– На початку осені Єрмак Тимофійович пішов війною на Сибір, бо московітам набридли набіги татар. Вони розорили Перм Велику. А ще цар московський ввів заповідні літа, це термін на протязі якого в деяких районах Руської держави забороняється селянський вихід в осінній Юріїв день.
Всі засуджуючи похитали головами.
– В середині листопада цар Іван ІV в Олександрівській слободі під Москвою у припадку гніву вдарив свого сина Івана, спадкоємця престолу, палицею із залізним наконечником у скроню і вбив його. 
Шкварка досадливо поморщився і гарячкувато сказав.
– Досить вже про тих можновладців. Нам до них діла немає.
– На жаль в них до нас діло є. Он війна Польщі з Московським царством закінчилася. Як думаєте, ким тепер поляки займуться? – охолодив Шкварку Трохим.
– Ясно. Нами й займуться, нема чого і думати, – першим відповів дід Шкварка. – Ніхто з нас в цьому і не сумнівається.
На його обличчі з’явилась погано прихована досада і роздратування.
– Помовчи вже, старий базікало, – сказав Василь Голобля, звертаючись до діда Шкварки. – Самійле, не слухай ти його. Кажи вже щось! 
– Накинулися! – іронічно посміхнувся дід Шкварка. – Подумаєш, не так сказав!  Розповідай, пане Самійле щось добре.
– Про добре? Це можна! В серпні в Острозі вийшла у світ церковнослов’янська Біблія. Вона звірена з кількома дуже авторитетними списками, у тому числі грецьким – із самого Ватикану, отриманим від папи, і слов’янським – з Москви від того самого царя Івана Васильовича. Це певні вісті.
Почувши цю новину, батюшка на радощах тричі перехрестився.
– А до цього на початку травня в Острозі вийшов друком календар «Хронологія» з віршами Андрія Римші, надрукований Москвитином Іваном Федоровичем.
– От життя, хто б це мене навчив грамоті, щоб почитати Біблію і ті вірші? А то так і помру темним, – не стримався і знову пожартував дід Шкварка.
Всі знову посміялися, хтось крякнув, а Марія з Оріяною тим часом принесли вечерю. Всім більше всього сподобалася буженина з пивом і запечені галушки з сиром, тертими яйцями та сметаною.
Як завжди, засиділись надовго. Нарешті, чоловіки поклали ложки, подякували господарям за хліб-сіль. На тому й розійшлися. Останнім пішов отець Костянтин. Самійло вийшов його провести. Батюшка уважно подивився на козака, примружився і запитав.
– Бачу, брате, щось тебе муляє? Не мучся, питай.
– А таки муляє. Ось поясніть мені, батюшка таку річ. Я чув, що через 10 років буде сто років від народження Христа. А календар ми рахуємо вже 1582 роки від його народження? Як це?
– Сам дивуюсь. Я задавав це питання нашому архієрею, але він сказав, що це богохульство. Ось так, – відповів батюшка і витримав паузу, що була красномовніша за слова.
– Ну, якщо вже і вам правди не кажуть, – похитав головою козак. – На добраніч, отче.
Самійло повернувся додому й ліг спати.

*  *  *
Почався новий мирний день. Самійло став ще зі сходом сонця. Він вийшов із хати і здригнувся від раптового холоду. Навколо все оповите туманом. Самійло подивився на фортецю і містечко Гайсин, але зміг роздивитись тільки неясні обриси горбів, на яких вони знаходяться.
Трохи пізніше вийшла Марія, підійшла до чоловіка, який гострить сокиру.
– Скучила, люба? – посміхнувся Самійло.
– Так. Але прийшла попросити тебе зрізати старий бук, знаєш, який при дорозі на Гайсин? Він так навис над гостинцем, що може звалитися під час бурі. Ще шкоди якої людям наробить, не дай бог, – перехрестилася дружина.
– Добре. Сьогодні ж і спиляємо з Іванком.
Почало сходити сонце, і туман швидко розсіюються. За якусь годину туман майже повністю розвіявся.
Самійло з сином поснідали, зібрались і поїхали за дровами в невеличкий ліс, що росте вздовж дороги на Гайсин. З-під ніг коня зірвався заєць, налякавши Іванка. Нарешті приїхали на місце. Біля самої дороги росте старий бук.
– Ти бачиш, синку, як він навис над дорогою? Треба нам з тобою його зрізати.
Іванко тремтить, здригаючись від холоду, намагаючись стати так, щоб хижий північний вітер менше шмагав його.
– Замерз? Нічого, синку, зараз зігріємось. Ну, не будемо гаяти часу. 
Їм довелося добряче помучитись, але хоч і з великим зусиллям бука вони спиляли і перерізали на півметрові колоди.
Тут якраз вчасно шляхом проїздив козацький сотник Бандурка з десятком козаків, вони спішилися і допомогли відтягти колоди з дороги на узбіччя, а потім навантажити віз дровами.
– Дякую вам, – наостанок сказав, сотник, – добру справу ви зробили. Бо в нас то часу на це не було, то просто забували за більш важливими справами. Ну, до зустрічі!
– До зустрічі, – привітно попрощались Гардові.
Після цього козаки поїхали своєю дорогою, а Гардові за кілька ходок перевезли дрова додому. Кінь втомився, і Самійло веселим словом і жартом підтримує його. Коли в’їхали у двір з останніми дровами, Самійло сказав Іванкові.
– Іди синку до хати, поїж, попий чогось гарячого, зігрійся. Я тут вже сам впораюсь.
Іванко так стомився і замерз, що навіть не став відмовлятись. А потім удома почалися справжні дива. Спочатку Самійло ніяк не міг поколоти дерево навпіл. Потім, як було, закинув колоду в піч. Але дерево не горить. Зола тліє навколо нього, а дрова обходить.
– Комин горить! – раптом сполохано крикнула Марія.
І дійсно, комин зайнявся. Оріяна широко розплющеними очима з подивом і жахом дивиться на те, як палає комин. Самійло з Іванком ледве загасили вогонь.
– Неймовірно, – дивується Самійло.
– Тату, а чого комин загорівся? – здивовано запитала дочка.
Але батько не зміг дати відповіді. Він зблід, і якийсь час мовчав.
– Ніде правди діти, не знаю, доню. Причину я так і не знайшов. Воно ніби само по собі якось загорілося. Я в перший раз таке бачу, – зніяковіло зізнався батько.
– Я теж навіть не чула ні про що подібне, – додала мати.
Усім стало трохи моторошно. Самійло був здивований і вражений. Він витяг дрова з груби і виніс їх надвір. Спробував ще раз їх порубати. Коли серцевина відпала, козак побачив чорні хрести. Вони були ніби випалені на деревині.
Самійло сторопів і йому стало моторошно від такого дива. Спочатку ошелешений козак навіть не повірив своїм очам. Він відчув, як здригнулося серце. Пригнічений чоловік якийсь час мовчав, не знаючи, що робити.
– Хай йому грець! І що воно таке? Не інакше, якийсь недобрий знак. Цур йому та пек! Будемо молитися і сподіватись на краще.
Він не знав, що робити з цими колодами і поклав їх під огорожу. Розказувати про хрести Гардові нікому не стали, бо посоромилися та й не знали, як віднесуться до цього люди. Але розколоті колоди побачила сусідка і чутка про них блискавично поширилась по селу. Дійшла вона і до священика.
Отець Костянтин одразу прийшов, щоб побачити те диво на власні очі. Батюшка подивився на Іванка, який стоїть біля батька, і, посміхнувшись, сказав:
– Ач, який в тебе, Самійле, син виріс? Гарний, як намальований, як янгол, якого на образах у церкві пишуть. А що, може віддаси ці колоди з хрестами нам у церкву?
– З радістю, – пожвавішав Самійло. – Забирайте, батюшко!
– Дякую, Самійле! А ти, отроче, рости у страху божому, будь добрим козаком!
Колоди перевезли до церкви села Красного. Одну з них наступного дня відвезли до архієпископа і той освятив її. До церкви потягнулися паломники з усього повіту.
А ще через день Самійло повернувся на Січ.

Великдень
Родині Гардових знову пощастило, кошовий Запорізької Січі Самійло Зборовський відпустив на Великодні свята усіх одружених козаків по домівках. Тож Самійло неждано-негадано знову зміг приїхати додому.
Перед Великоднем всі русини стараються вишити нові вишиванки. Марія з дочкою встигли вишити вишиванки для себе, для Самійла й Іванка. Надвечір сім’я Гардових зібралася, вдягнули самий кращий одяг і пішли до церкви на Всенощну службу.
Коли родина піднялась на пагорб, з якого видно церкву, вони побачили, що біля її воріт горить велике багаття. Поряд з ним лежать старі, непотрібні в господарстві речі – розсохлі бочки, старі вози й колеса до них, сміття.
– Тату, а для чого все це? – здивувався Іванко.
– Бачите, дітки, напередодні Пасхи розперізується всіляка нечисть. От щоб вберегтися від неї і розкладають вогнище біля церкви. А відьми так ті лякають до смерті людей, які поночі йдуть до Всенощної служби.
– Розкажи, таточку, як це? – зацікавилась Оріяна.
– Вони з’являються перед людьми то у вигляді копиці сіна, то велетенської жаби, білої сукні, клубка чи колеса, що котиться, колоди, яка повільно сама суне дорогою.
Саме в цю хвилину під церквою діти почали бити в калатало, а старші хлопці стали дрючками гамселити по церковній огорожі.
– Це вони також для того, аби відлякати нечисту силу, яка цієї ночі рветься до церкви, – пояснив батько.
– Ой, як цікаво! – здивувався Іванко. – А от цікаво, можна якось дізнатись, хто займається відьмацтвом?
Батьки перезирнулись і посміхнулися.
– Якраз на Великдень і можна, – відповіла мати. – Тільки для цього потрібно готуватися заздалегідь. На Святвечір треба взяти з-під скатертини часник і посадити його в черепочку, щоб ріс до Пасхи. На Великдень покласти його під язик і побачиш відьму.
– А ще можна кожного понеділка Великого посту відкладати по одному поліну дров. На Великдень вдосвіта розтопити піч цими дровами. Відьма одразу прибіжить і буде просити вогню, бо таке вогнище пече її зсередини, – додав батько.
– Як довго, – розчаровано сказала Оріяна, – це ж раніше наступного року і не довідаєшся, хто в нашому селі відьма.
– Ну, чому? – хитро посміхнувся батько. – Є простіші способи. Он стоїть гурт жінок. Коли ми будемо проходити повз них, я складу з пальців дулю, одну руку покладу до кишені, а другу закладу в пазуху. Якщо серед цих жінок є відьма, вона обов’язково відгукнеться.
– Тату, а що вона скаже? – благально подивився Іванко на батька.
– Синку, потерпи хвилинку. Якщо там немає відьми, тоді я скажу, що вона мала б сказати.
Але відьма в гурті жінок таки була. Коли Гардові проходили повз них, від гурту відокремилася шинкарка Наталка Микитенко і зло сказала Самійлові:
– На чортового батька ти мені дулю даєш? Віднеси своєму батькові!
Замість відповіді Самійло тільки голосно розсміявся. Оріяна з подивом спостерігає цю сцену. Іванко аж рота роззявив від подиву і заблимав очима. Коли сім’я відійшла трохи далі від гурту жінок, Марія упівголоса спитала:
– Любий, то Наталя дійсно відьма?
– Так, сонце.
Кілька десятків кроків родина пройшла мовчки, потім Самійло сказав:
– Відьми на Пасху казяться. Одна поперед другої лізуть, хто перший до батюшки доторкнеться, тільки що ризи на ньому не пообривають. Це їх так мучить і крутить, тому вони таке витворяють. Як священик стане закривати храм, скаже: «Христос воскрес!», і люди обходитимуть тричі церкву, то хто з усіма не йде, а кидається цілувати клямку від церкви, то і є істинна відьма.
– Що ж, подивимось, – збентежено сказала Оріяна.
– Знаєте, – пригадала мати, – я згадала, як минулого року на Пасху деякі жінки не хотіли йти із церкви. Вже батюшка всіх до єдиної душі з церкви вигнав, церкву замкнув. Вже третій раз обійшли церкву, батюшка сказав: «Христос воскрес! Христос воскрес!», а двері церкви не відчиняє. То ті жінки мало його з ніг не збили. Він їх не пускав, то вони замка цілували! А коли батюшка вже відімкнув двері, то вони так кинулись, щоб першими у церкву вскочити!
– Значить, щось вони таке знають, що попа штовхають, а самі першими хочуть у церкву вскочити? – запитала дочка.
– Мабуть, знають таки. А ще кажуть, на Всенощну службу чаклунки приносять до церкви пікову шістку. І коли священик виходить з вівтаря й каже: «Христос воскрес!», вони нібито тихо промовляють: «У мене в кармані карта є». Така карта допомагає відьмам змінювати свою подобу, сприяє їм у чаклуванні.
– А я чула, що великодньої ночі відьми нібито злітаються до Києва на шабаш, – промовила Оріяна. – Щоб полетіти, треба роздягнутися, зняти хреста й намазатися маззю із собачої кіски, котячих мізків і людської крові. Далі сісти верхи на хлібну лопату, кочергу або мітлу й вилетіти через димар. Тому засувка комина у відьминій хаті завжди відкрита.
Мати схвально кивнула і додала.
– Збираються чаклунки на київській Лисій горі, там вони розважаються до перших півнів із нечистим.
– Як бачите, не всі відьми полетіли до Києва. Принаймні наша шинкарка залишилась, – усміхнувся батько.
– Рідні мої, – ласкаво промовила мати, – сьогодні таке велике, таке світле свято. Годі нам вже про цю нечисть говорити.
Всенощна служба пройшла швидко, в усякому випадку так здалось. Коли Гардові підійшли після третього кола до ганку, вони побачили як шинкарка Наталка Микитенко випхалася наперед і цілує клямку від церкви.
– Я, звісно, знав, що вона злопам’ятна жінка і, здається, людина невеликого розуму, але щоб відьма, – почав Самійло.
– Ну все, – рішуче повернулася до шинкарки спиною Марія, – ідемо додому, будемо розговлятися.
Після ситного, смачного сніданку діти полягали спати, а Самійло з Трохимом вийшли з хати у двір.
– Христос воскресе! – долинув до них голос сотника Бандурки.
Сотник спішився і квапливо підійшов до чоловіків.
– Воістину воскрес!
Після того, як козаки тричі обмінялися вітаннями і почоломкались, Трохим запросив Бандурку в гості.
– Дякую, пане-браття, але маю наглу справу. Дуже поспішаю.
– Є новини? Нас стосуються?
– Ще й як стосуються. В нашому повіті помічені татарські розвідники. Значить, і головні сили татар десь на підході.
Самійло і Трохим слухають, не перебиваючи і не перепитуючи.
– Невже вони і на Великдень можуть напасти? – здивувався Трохим. – Нічого святого в них немає.
– Це точно, – охоче погодився сотник, сідаючи на коня. – Знаєте, я був присутній при зустрічі пана гетьмана з посланцем короля Речі Посполитої Мартином Броневським, який у 78-му році кілька місяців прожив у Криму.
Всі з цікавістю слухають розповідь сотника.
– І я запам’ятав, що він сказав тоді про кримських татар: «Народ цей хижий і голодний, не дорожить ніякими клятвами, ні союзами, ні дружбою, але має на меті тільки свої вигоди й живе грабунками і постійною зрадницькою війною».
– Точно сказано. Є про що подумати, – перезирнулись Самійло і Трохим. – Що ж, дякуємо тобі, пане сотнику!
– Скоро побачимося, – пообіцяв Бандурка і пришпорив коня.
– То що, Самійле, невже у Великдень будемо готуватися до бою?
Несподівана, тяжка звістка ошелешила бувалого козака. Журлива тінь лягла на обличчя Самійла. Якусь мить він ще повагався, збираючись з думками.
– Навіть не знаю. Таке велике свято. Більшість людей після всенощної сплять.
Тихим, мирним сном спить Гайсин, спить Красне. Але дізнавшись страшну новину, люди, які живуть у ці буремні роки, встають. Звиклі до тривожного життя селяни не зчиняють крику, лементу, а швидко хапають зброю і поспішають на східну околицю села.
Через годину в Красне вступили реєстрові козаки з артилерією.
– Добридень, добрим людям! Козаків-молодців приймайте, вином, медом угощайте, – пожартував сотник.
– Це можна, – підкрутив вуса дід Шкварка. – Це ми з задоволенням!
– Та жартую я. Самійле, – звернувся до Гардового сотник Бандурка, – допоможіть нам сховатись в селі так, щоб татари не помітили.
– З радістю! Зараз зробимо в кращому виді! – запевнив Самійло.
Через годину село ніби вимерло, на вулицях пусто. Коли кримчаки підійшли до села, вони нічого не запідозрили.
– Відпочивають невірні, святкують, – з насмішкою сказав молодий мурза Гусман Айдаров, який командує загоном, – зараз ми їх всіх тепленькими візьмемо!
Татари розвернулися широкою лавою і помчали до села. Яке ж було їх здивування, коли від околиці по ним вдарили козацькі гармати, а потім мушкети! Проте засмаглі степовими вітрами обличчя ординців виражають рішучість.
Хтось зачепив Самійла за плече. Козак обернувся і побачив діда Шкварку. Той в руках тримає французьку шпагу.
– Діду, що це ви таке надумали? – не стримався і посміхнувся Самійло.
– А що, я вже й не козак? Ну, немає в мене сили тримати шаблю, але шпагою я ще годен якось татарина проштрикнути! Хоч мала, але все-таки поміч вам. Сила наша, синку, не в руках, а в твердості й мужності наших сердець.
Не дивлячись на серйозність положення, Самійло посміхнувся.
– Йшли б ви, діду, додому. Без вас впораємось!
– Ні, товаришу. Я давав клятву нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені нищать народ наш. Та якби я й сидів вдома, якщо татари село захоплять, хіба вони мене помилують?
– Ваша правда, діду, – погодився Гардовий.
Самійло кивнув, що згоден із словами Шкварки. Дійсно, старих та немічних людей, які не витримають дорогу до Криму і не можуть працювати, татари просто безжалісно вбивають на місці.
– Так що, синку, хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди смерть. А так я, може, ще в пригоді стану.
І старий козак залишився. Люди спостерігають, як татари важкою лавиною рушили на них. Люті бусурмани скажено мчать, і як вихор, увірвались в село, але швидко зрозуміли, що сили надто нерівні і почали потрохи відступати до околиці.
Самійло відчув, як його душу починає охоплювати скажена лють.

Полон
Занапастила козака гаряча кров. Забувши про все на світі, помчав Самійло за татарами і не помітив, що крім нього ніхто цього не зробив. Не побачили і козаки як він гайнув в сторону через двір діда Шкварки на паралельну вулицю. Та й сам Самійло, коли скакав через двір, побачив тіло діда Шкварки й не подумав про те, що він один.
Старий козак Шкварка лежить поряд з трупами двох ординців, яких він таки зміг заколоти своєю шпагою. Життя прожив козаком і загинув в бою. Честь йому і вічна пам’ять, тільки і встиг подумати Самійло. На біду, його дужий кінь ні разу не спіткнувся.
Кінь виніс Гардового за село, де на нього одразу накинувся десяток кримчаків. Поки четверо відволікали його, вступивши з ним в рубку, решта по черзі намагалася заарканити козака. Самійло мовчки відбивається від розлютованих ворогів. З боку здається, що його шабля не знає втоми. А самому козаку здається, що серце ось-ось вискочить з грудей.
Три аркани Самійло зміг розрубати, але потім татари змогли накинути на нього аркан, який обвив його навколо стану, потім ще два аркани. Ординці зачепили козака списом з гаком, стягнули з коня.
Самійло пручається щосили, але три найсильніші батири кинулись до нього, міцно зв’язали і забрали із собою. Люта ненависть, гнів, жаль струснули серце козака.
– Це він, – вигукнув хрипко один з кримчаків. – Це точно Гардовий!
– Слава Аллаху! Нарешті!
Ті ординці, які перегородили центральну вулицю палаючими возами й огорожами радісно закричали: «Алла!», побачивши, кого полонили їх приятелі. Поки частина татар з полоненим Самійлом вихором мчала до лісу, більша частина продовжувала стримувати козаків, осипаючи їх сотнями стріл.
Коли татари з полоненим були майже на узліссі, відступила й решта ординців. Козаки дали по ним прощальний залп з мушкетів і гаківниць, але переслідувати не стали. Не так вже багато було козаків, до того ж частина з них поранена.
Самійло озирнувся і подивився на рідне село. З усіх боків в небо чорними стовпами здіймаються густі дими. Велике горе, страшна біда прийшли до них. Навіть на відстані чути, як плачуть жінки, як перелякано притулившись до матерів, кричать малі діти.
Марія кинулась шукати чоловіка, але знайшла тільки його коня і дорогу шаблю, яку татари в поспіху не забрали. Серед загиблих свого чоловіка Марія не знайшла. Невідомість гнітить жінку. Дуже схоже на те, що Самійла взяли в полон. Марії погано тільки від однієї цієї думки.
– Самійле! – щосили гукає налякана, прибита горем жінка, але кругом реве настрахана худоба, і Марія не може її перекричати.
– На бога, що трапилося? – схвильовано спитав Трохим.
– Ради всього святого, скажи, Трохиме, ти знаєш, де Самійло? Що з ним?
Обличчя жінки спотворилось від туги, яка рве її серце. Тут до них підійшли Оріяна й Іванко. З болем вони дізналися, що батько, ймовірно, в полоні. Вибухом бомби пролунала для них ця неймовірна, жахлива звістка.
Іванко з Оріяною заклякли, пригнічені цією страшною, сумною звісткою, що як сніг упала їм на голови. Невже немає ніякої надії?
Хлопець подивився на зажурене лице матері, і серце його стислося від болю. Він не може примиритися з думкою, що може батька більше не побачити. Іванко довго не роздумував, одразу зрозумів, що потрібно діяти негайно й рішуче. Він вирішив наздогнати татар і бодай спробувати врятувати батька.
– Пробачте, мамо, але я не можу спокійно сидіти вдома, коли батька везуть в неволю. Я не знатиму ні жалю, ні співчуття, ні втоми, доки не найду і не звільню тата!
– Не їдь, синочку, ти ж іще дитина. Пропадеш тільки, як муха восени. Тут вже нічого не вдієш.
– Послухай матір, хлопче, бо іноді не все можеться, що хочеться, – додав Василь Голобля. – Якщо не хочеш вкоротити собі віку, лишайся вдома. Даремно це все.
Але син не послухав матері. Він взяв батькового коня, який повернувся додому, дав йому їсти й пити, а сам почав збиратися в далеку дорогу. Мати з надією дивиться на Іванка, і хоча серце її розривається від думки, що може втратити не тільки чоловіка, а ще й свою дитину, в її серці ворухнулась гордість за сина.
Спочатку хлопець взувся у постоли. Потім замотав в чисту ганчірку сухарі й сало, набрав міхи з буйволячої шкіри води. Це добрі турецькі міхи, які Іванко забрав собі з полю бою. Коли міхи були наповнені водою, хлопець зав’язав їх шкіряними шворками. А ось перекинути їх через сідло в нього сили не вистачило.
– Давай, хлопче, допоможу, – запропонував йому Трохим Бойчук, який прийшов з околиці довідатися, чи є новини про Самійла. – Ти зібрався батька рятувати? Зачекай мене, разом поїдемо, бо один в полі не воїн.
Трохим вражено похитав головою.
– Іванку, дядьку Трохиме, і я з вами, – визвався Мирослав Коберник, – почекайте мене, поки зберуся.
– Ні, – заперечливо мотнув головою Бойчук, і голосом, який не може викликати ні тіні заперечення, додав, – дякуємо тобі, хлопче, але куди тобі зараз вириватися в таку дорогу?
Мирослава сьогодні поранили тричі – стрілою в живіт і в голову, а ще шаблею розрубали плече. Всі рани кровоточать, і пов’язки наскрізь просякли кров’ю. Мирослав важко зітнув. Йому дуже хочеться їхати з Іванком, але він краще всіх розуміє, що помічник з нього зараз ніякий, тільки й того, що душа в тілі. 
Марія ще більше стривожилася, заголосила, посірілими від страху очима дивиться вона на сина. Важкі думи гнітять її душу. Трохим сказав.
– Не бійся, Іванко у вас хоробрий достобіса, кмітливий, він цілим вийде і з вогню, і з полум’я, ось побачиш і згадаєш тоді мої слова.
– Трохиме, а як ти витримаєш дорогу, ти ж ще не поправився після поранення?
– За справедливе діло і голову не жаль покласти. Колись же однак треба помирати.
– Ти вже придивись за ним, – крізь сльози благально подивилась Марія на козака. – Ти ж знаєш, молодість часто буває безрозсудною. От і наш син саме такий.
Видно, що страх за Іванка завдає жінці неймовірних душевних мук. Глибока задума ще більше затьмарила її обличчя.
– Обіцяю, – ствердно кивнув Трохим у відповідь.
– Визволимо батька, або самі загинемо, – твердо пообіцяв Іванко матері.
Потім він побачив, що мати ледве стримується, щоб не розплакатись, і вже м’якше сказав:
– До Криму світ не близький. Я сподіваюсь, що зможу вирвати батька з лап тих клятих людоловів. Вибачте, мамо, але нам не можна гаяти й хвилини.
На обличчі матері з’явився вираз нестерпимого болю. Марія розуміє, що вся надія тепер тільки на Іванка і Трохима.
Не злізаючи з коня, хлопець окинув поглядом село. Прощання було коротке. Іванко мовчки вклонився матері, тут з хати вийшов Бойчук. Козак збирався недовго, і невдовзі вони з Іванком разом виїхали за околицю. Марія перехрестила обох в дорогу. Повними жаху очима дивиться Оріяна, як від’їжджає в невідоме її молодший братик.
Із своєї схованки в лісі хлопець прихопив пару кинджалів, дорогий лук з тисового дерева і стріли. Звідти вони з Бойчуком погнали коней чвалом.
Марія більше не стримується і невтішно виплакує своє лихо. Сумно дивиться вона на світ почервонілими від сліз очима. Їй страшно було відпускати сина в таку небезпечну подорож, але вона знає, що не змогла би втримати його вдома силоміць.
І змиритися з думкою, що втратила Самійла назавжди, вона також не може. Одразу в їх хаті стало порожньо і сумно. Мати знову залилася сльозами.
Щоб якось відволіктися від гірких думок, прибиті горем, Марія з дочкою пішли на люди – допомагати пораненим. Та й діда Шкварку, інших загиблих односельців і козаків треба поховати.
Клопотів багато, і Марія дійсно на деякий час трохи відволіклась від свого горя. Але прийшов вечір, можна повертатися до хати, а йти не хочеться. В хаті жінка знову забилася в нестримному риданні.
– Мати божа, цариця небесна, – гаряче молиться Марія, – збережи їх!
Цілу ніч пролежала Марія з розплющеними очима, думаючи про чоловіка і сина. Горе оповило її серце.
Так само лежав зв’язаний Самійло, думаючи про свою сім’ю. І така туга запекла йому серце, що мало не заплакав козак від душевного болю.
Оріяні також не спиться, хочеться поговорити з матір’ю, але дівчина боїться, що тільки ще більше розтривожить тій душу. І вдень, і вночі гризе її неспокій.
Трохим Бойчук по дорозі з подивом дивився на Іванка і розумів, що дитинство вже відступило від цього хлопця, що гіркі думки сушать його душу. Трохим мимоволі зітхнув.
– Що з вами, дядьку Трохим? – тут же повернувся Іванко до козака, спиняючи коня. – Старі рани тривожать?
– Ні, синку. Думаю ось, що від своєї долі не втечеш. Але нічого, не сумнівайся, живі будемо – своє здобудемо!
Іванко не зрозумів, що саме має на увазі козак, але перепитувати не став. Вони вже сьомий день переслідують ординців, намагаючись залишатися непоміченими.
По дорозі татари оминули місто Терехтемирів, в якому базуються реєстрові козаки. Якби Іванко й Трохим це знали, то поскакали б у місто за допомогою, але вони ці місця не знають.
Кримчаки по дорозі нападають на невеликі села і хутори, грабують та палять їх, вбивають всіх, хто чинить опір, влаштовують облави на людей та забирають їх у полон, щоб потім продати на невільницьких ринках у Кафі, Бахчисараї, Карасубазарі або у Гезлеві.
Дорослих і молодих чоловіків татари розставили в ряди, зв’язали руки за спиною сирицею, крізь ремені проділи дерев’яні шести, на шиї зав’язали мотузки. Літніх жінок і дітей татари не зв’язують.
Полонені йдуть пішки, тому швидкість пересування невелика. Кримчаки оточили людей кіннотниками, тягнуть за мотузки, підганяють людей нагайками. Душі й тіла людей просять спочинку, але відпочивати бранцям татари не дають. Самих слабих і кволих полонених вони вже вбили.
Іванко звернув увагу на те, що дітей, молоденьких дівчат везуть. Трохим пояснив, що це самий дорогий товар, тому ординці їх бережуть.
Татари женуть полонених мов юрму овець. Йти полоненим важко, ремені вп’ялися в руки, ноги весь час болять. Йти доводиться по 15 годин на добу. Уздовж дороги на Крим, яку русини називають Дорогою сліз, місцями біліють кістки людей, колишніх бранців.
Під час дороги до Криму багато бранців натерли на ногах мозолі. В деяких людей мозолі полопалися, до ран попав бруд, і рани загноїлися.
На привалі Самійло сидів разом із земляком із Гранова Сашком Сомиком, який так же, як і Трохим Бойчук, свого часу перебрався до Красного. Його полонили, збивши з ніг конем.
– Якби це було вдома, – сказав Сомик, розглядаючи мозолі на нозі, – я б відварив яйце в круту, почекав, щоб воно вистигло, почистив його. Знаєш, так, щоб не зачепити тої тоненької плівочки, що між яйцем і шкаралупою? Наклав би її на мозоль, вона сама пристає. Наступного дня повторив би ще раз. Так мозоль не болить і сходить швидше. А ти, Самійле, як би лікував свої мозолі?
– Я би взяв чорнослив без кісточок, розварив би його в молоці.
– В молоці? – здивувався Сашко.
– Так, саме в молоці. У воді виходить не так добре. Гарячий чорнослив приклав би до мозоля. Треба так робити не менше чотирьох разів, постійно замінюючи плід на новий. Мозолі тоді сходять швидше.
– Гей, полонені, тихо там! Ніяких розмов!
І татарський вершник шмагнув Сомика нагайкою по обличчю. Сашко мало не скрикнув від гострого болю, але стерпів. Козаки з великою неохотою притихли й озирнулися на ординців. На обличчях бранців розпач і гнів.
– Я уб’ю його, – перетерпівши біль, сказав Сашко.
– Не треба гарячкувати, друже. Не зараз, – поклав йому на плече свою важку руку Самійло, – не вартий він того, щоб за нього загинути. Почекай, може, підвернеться ще випадок, тоді порахуємось і з ним, і з усіма іншими.
Після стоянки прямо на землі залишилось кілька трупів бранців. Поховати їх людям ординці не дозволили, залишивши небіжчиків на поживу воронам, орлам і сіроманцям.
Чим ближче до Криму, тим більша туга на серці в Самійла. Ніби розуміючи це, один з потурнаків, який знайшовся в загоні татар, розсміявся:
– Нічого, козаче, не турбуйся, звикнеш і ти до рабства, як пташка звикає до клітки, а собака до ланцюга! Га-га!
Самійла аж пересмикнуло від цих слів. Тяжко терпить неволю козак, серце його крається від розлуки з рідними, а на слова клятого потурнака він не став ніяк реагувати. Тільки подумки картає себе за необачність, адже міг в полон і не потрапити.
– Нічого, – говорить Сашко Сомик, – ніхто не знає, що завтра буде.
– Де ще те завтра? – зітхнув стомлено якийсь старий сивочолий, але ще міцний козак.
Йдуть людолови по Дикому Полю, тому Іванко з Трохимом тримаються від них подалі, щоб не бути захопленими зненацька.
Ослаблі і поранені люди не витримують важкої дороги, падають, знесилені, і конвоїри їх добивають. Деякі бранці нишком проклинають свою гірку долю.

Невдача
Не звиклий до тягот військового життя Іванко важко переносить дорогу. Довга їзда верхи втомила хлопця, але він вперто намагається ночами, коли зірки ховаються за хмарами, пробратися до табору кочівників, аби спробувати звільнити батька. До сьогодні йому це не вдавалося.
Сьогодні ж їм поталанило – перед ночівлею Трохим примітив невеликий але досить глибокий байрак, який густо поріс кущами терну і глоду. На дні байраку знаходиться невеличке озеро з прозорою, чистою водою. Зраділі Трохим і Іванко нарубали кущів на дрова і розпалили багаття.
Іванко нарвав сухої нехворощі і намостив її під кущем. Потім заслав її широкою попоною.
Поки вогнище розгорялось, Іванко зумів із свого лука підстрелити молодого сайгака. Поки Трохим варив круту пшоняну кашу з м’ясом сайгака, Іванко поповнив запаси води і вперше за час переслідування вимився. Поїли дуже смачно і ситно, після цього хлопця непомітно зморив сон.
Прокинувся Іванко далеко після опівночі і відчув себе сповненим сил. А ось Трохим навпаки занедужав. Він і так ніяк не оклигає після важкого поранення, а тут ще така важка дорога також далася взнаки. Тому цієї ночі козак залишився в таборі, а Іванко сам попростував до ворожого табору.
– Чекайте мене тут, дядьку Трохиме, – сказав Іванко. – Сподіваюсь, сьогодні мені пощастить і я повернусь разом із батьком!
– Дай бог, – зітхнув Трохим і тричі перехрестив хлопця. – Хай береже тебе, синку, цариця небесна та сила божа.
Іванку вдалося пробратися прямо в табір ординців. Вартових ніде не видно. Хлопець не надав цьому значення. Може вони поснули, але як би там воно не було, йому це тільки на руку. Непоміченим добрався він до того місця, де спить Самійло.
– Тату, таточку, – прошепотів Іванко і його гаряча сльоза капнула на щоку батька.
В грудях хлопця радісно тьохнуло серце. Іванко прихилився до грудей батька.
– Синку? Звідки ти тут? – вигукнув здивовано Самійло.
– Я від самого Красного їду за вами, щоб звільнити тебе. Тату, у нас обмаль часу. Давай, я переріжу тобі мотузку.
– Ні, синочку, тобі це не вдасться, – важко зітхнув батько і скрушно похитав головою, – я не зв’язаний. Мене закували в кайдани. Їх ножем не переріжеш. Не тільки руки, а й ноги скуті залізом.
– То піднімайся, тату, підемо так, як зможеш. Нам аби з табору вибратися. Ну, давай, я допоможу тобі стати на ноги. Ну, не гаймося!
Коли Самійло підвівся на ноги, поряд роздався неприємний, гортанний сміх.
– Що, урус, думав, зможеш від нас втекти? Бачиш, як добре вийшло, ми ще й щеня твоє схопили, – насмішкувато повів оком Гусман Айдаров, один із синів перекопського мурзи, старший цього загону.
Із-за наметів вийшло добрих три десятки ординців. Один з них підкинув у вугілля оберемок сухої трави і вона одразу спалахнула, освітивши все навколо. Потім у вогнище поклали сухих дровець.
Обличчя Іванка пополотніло, він не зміг приховати збентеження. Скільки надій було, скільки сил витрачено, і на тобі, замість того щоб звільнити батька, він також потрапив в полон. Кров шугонула хлопцю в обличчя.
– А що там з тим, другим? – запитав молодий татарин в дорогому одязі, взутті та з дорогою зброєю.
Він повернувся до Іванка і втупив в нього чорні, мов достиглий терен, очі.
– Вже привезли, – донісся голос десь збоку, і невдовзі на освітлений майданчик вийшли три татарина, які ведуть зв’язаного Трохима Бойчука.
Він іде важко, з розбитої голови тече кров. Видно, козак опирався до останнього.
– Що з ним робити, мурза?
– А що з ним робити? Хіба він на щось здатен? Він же сам помре доки дійде до Криму. Тільки буде нас затримувати, та ще годуй його. Чуєш, гяуре, – криво посміхнувся молодий мурза, – я зроблю тобі подарунок. Я звільню тебе від земних страждань!
І мурза замахнувся на Трохима шаблею, але його зупинив владним помахом руки дуже молодий, навіть юний татарин в дорогому, ошатному вбранні з дорогою зброєю.
– Зачекай, Гусмане.
– Ти що, Азхаре, вирішив пожаліти цього нечестивого гяура?
– Звісно ні, – хитро примружив ліве око Азхар. – Просто він ще може принести нам користь.
– Яку ще користь, брате? – ніяк не може зрозуміти Гусман. – Про що ти?
– Думаю, ми можемо потренуватися на ньому.
Несподіване бажання молодшого брата сподобалося старшому. Азхар вийняв свою криву шаблю з піхов.
– Чом би й ні? – хижо посміхнувся старший брат і схвально додав. – Точно! Як це я сам до такого не додумався? Розв’яжіть цього мерзенного гяура!
Ординці в очікуванні несподіваної розваги незвичайно пожвавились. Кілька воїнів розв’язали руки Трохиму і один з них дав йому шаблю. Гусман підбадьорив козака важким стусаном в бік.
Руки Трохима затекли, він ще тільки почав розминати їх, як Азхар поквапливо накинутися на нього. Козак відступає, слабко відбиваючи напади юного татарина.
Стомлені, виснажені бранці, які прокинулись, мовчки спостерігають за поєдинком. Ось татарин зробив випад, рубанув козака по лівій руці, і рукав одразу став червоним від крові. Татари задоволено засміялися, голосно зацокали язиками від задоволення.
– Молодець, брате, – задоволено вигукнув Гусман і зловісно усміхнувся.
Підбадьорений підтримкою, Азхар став ще більше насідати на Трохима, а той все відступає та відступає. З непослабним інтересом слідкують за поєдинком і невільники й кримчаки.
Самійло уважно спостерігає за двобієм. Його дуже дивує поведінка Трохима, бо він впевнений, що навіть поранений Бойчук легко може здолати юного татарина. І Самійло не помилився. Трохим навмисно підігравав тому, навіть дав себе легко поранити, бо чекав, доки руки відійдуть від мотузок і в них повернеться сила.
– Молодець, Азхар, – радіють ординці, але радість їх була передчасна.
З боку здається, що юний мурза тисне і давить, гонить козака, а насправді це козак спеціально підвів свого суперника крок за кроком поближче до глядачів – татар. Потім він одним ударом в горлянку заколов Азхара.
– О небо, – закричав Гусман, і люто повів очима, – брате!
Трохим тим часом могутнім ударом зніс голову одному з глядачів, і ще встиг зарубати двох вояків, поки решта не прийшла до тями. 
Гусман не зумів приховати своєї розгубленості. Обличчя молодого мурзи посиніло від гніву. Люті, брунатні очі втупилися в козака. З цих чорних очей струмує лють.
– Вбийте його, шайтанові діти!
Татари схопилась за зброю і прожогом кинулись до Бойчука і вмить оточили. Його закривавлена шабля сіє смерть.
Восьмеро татар разом накинулись на козака. Він чудово розуміє, що справитися з усіма йому не вдасться, тому сам несамовито кинувся уперед і встиг зарубати ще двох ординців, доки шаблі шістьох інших не опустилися йому на голову. Трохим охнув, випустив шаблю, заточився і впав.
Іванкові здається, забракло повітря, він зойкнув від жаху і злякано перехрестився, Самійло заскрипів зубами. Він згадав, як в Красному обіцяв Трохиму, що вони ще мед поп’ють і повоюють. От побратим його і повоював. На славу повоював, так, що татари ще довго будуть його пам’ятати.
Гусман наказав вже мертвому Трохиму відтяти голову. А Самійло вимушений сам, своїми ногами йти у полон. Козак застогнав від безсилля і ненависті до ординців.
– Кляті бусурмани! – вирвалось в нього.
– В’яжіть це щеня, – показав молодий мурза рукою на Іванка, – та стережіть його добре. Коней їх привели?
На Іванка накинулись три людолови і міцно скрутили. Хлопець тепер не може поворухнути ні рукою, ні ногою, тільки з жахом дивиться, як в’яжуть йому руки і ноги.
Після цього старший брат почав оплакувати смерть молодшого брата і проклинати Трохима Бойчука і всіх русинів взагалі. У Гусмана здригаються плечі, з грудей виривається глухе ридання.
Інші татари розійшлися, щоб ще трохи поспати до ранку. Вартові вийшли з тіні, в якій вони ховалися, поки Іванко пробирався в табір. Самійло безпорадно сів на землю біля Іванка.
– Синку, а як татари довідалися про тебе?
Не знав Трохим, не знав Іванко, що молодий мурза, який командує цим загоном розіслав у всі боки більш як на п’ять верст невеликі дозори, які повідомляють йому про все, що діється навколо. Скільки око в степу добачити може – все контролювали дозорці.
Один з таких розвідувальних дозорів і помітив силует хлопця, коли той на заході сонця стояв на вершині могили з кам’яною бабою на горі.
Кримчаки часто ходили цим шляхом і добре вивчили ці місця, тому знають цю могилу. Хоча Іванко стояв непорушно, розвідники одразу зрозуміли, що це людина, бо кам’яна баба була одна.
Один з розвідників поспішив до табору, щоб доповісти про переслідувачів. Інші ординці не поспішаючи підкрались до байраку, в якому розташувались на ночівлю Трохим й Іванко.
На той час Іванко вже пішов у табір татар. Так і вийшло, що його там вже чекали. Саме тому він не побачив вартових, бо йому спеціально дали можливість підійти до полонених.

*  *  *
Василь Голобля йшов по вулиці, коли побачив Марію Гардову. Він був вражений змінами, які відбулись в зовнішності цієї красуні. Прибита горем жінка змарніла, під очима залягли чорні тіні. Та й самі її сині очі примеркли, а в них зачаїлися сум і безнадія.
– Здрастуй, доню, – вклонився Василь, – чи є вістка від Іванка чи Самійла?
– Ні, дядьку, немає, – журно відповіла жінка.
Василь скрушно похитав головою. По обличчю жінки промайнула тінь. Голобля подумав з сумом, що не може нічим допомогти її горю.
– Нічого, доню, – якомога спокійніше сказав Голобля. – Часу пройшло ще мало. Будемо сподіватись на краще.
Василь вклонився, на цьому вони й розійшлися в різні боки, несучи гризоту в серці. Біля воріт хати Гардових на Марію чекає Мирослав Коберник. Парубок відкашлявся і запитав.
– Здрастуйте, тітко Маріє. Чи є новини про дядька Самійла й Іванка?
Не спускаючи очей з Марії, Мирослав чекає на відповідь.
– Ні, Мирославе, нічого не чути, – важко зітхнула Марія. – Ти проходь до хати, гостем будеш.
– Здрастуй, Оріяно, – привітався хлопець з дівчиною, яка у вікно побачила матір і вийшла із хати. – Тітко Маріє, може, вам треба щось допомогти?
– Та ніби нічого не треба. Хіба трохи дров нарубати? А то мені щось не здоровиться, сил немає, а Оріяна, як на зло, руку розрізала.
– З задоволенням! Я зараз, – пожвавішав Мирослав і до самого вечора рубав Гардовим дрова. Тільки кілька разів попив води.
Як не просила його Марія повечеряти разом, він відмовився, бо його вдома чекають. На тому і розійшлись.
– Хороший хлопець, – тепло сказала йому в слід Марія, звертаючись до дочки. І вперше за останні дні обличчя жінки розпогодилось.
Мати ледь помітно усміхнулась, Оріяна також блиснула повеселілими очима.

Тінь Аллаха
В цей час перекопський мурза Азамат Айдаров повертався із столиці Оттоманської Порти Стамбула. Він стояв на борту каторги і згадував все, що передувало цим подіям. Як прискакав чауш кримського хана з наказом терміново прибути в Бахчисарай, щоб потім разом плисти до самого турецького султана Мурада ІІІ.
З ханом їхали мурзи всіх кримських каймаканств. Султан у своєму мобейні провів нараду з вищим керівництвом Кримського Юрту. Крім кримчаків на нараді були присутні великий візир, члени дивану – візири, головний євнух, шейх-уль-іслам, радники, паші, чаушбаші, чауші, а ще придворні про посади і роль яких мурза навіть уяви немає.
– Сто років назад іспанці відкрили новий континент, який назвали Америкою. Наші вивідачі та подорожні з Європи розповідають, що іспанські кораблі весь час привозять з тієї Америки золото і ніяк не можуть його вивезти, – похмуро розповідав султан. – А ще вони везуть шоколад, тютюн, чай, каву….
Мурза подивися на одяг падишаха всесвіту, який ряхтить щирим золотом, перлами й самоцвітами, і зрозумів, що султан все одно заздрить іспанському королю, який отримує так багато золота. Схоже султан осліплений багатством короля, а в самого султана мстива і заздрісна натура.
З іншого боку, якщо відверто, то небачене багатство і розкіш султанського палацу, одягу падишаха всесвіту боляче хльоснули по самолюбству мурзи.
– Деякі європейські країни стали казково багатими за рахунок грабунку Америки. Практично нескінченим потоком пливе золото в їх казну, а ми з цього нічого не маємо. Цьому потрібно покласти край. На золото іспанський король може найняти велику армію, – розсудливо промовив султан. – Це може створити нам проблеми.
Осліплений багатством «тіні бога на землі», мурза весь час відволікається від того, що говорить султан. Мурза дивиться на султанський долбанд з двома плюмажами усіяний безліччю коштовних камінців, кожен з яких вартий всього маєтку мурзи.
Султан тим часом пригадав як в 1529 році стотисячне турецьке військо взяло в облогу австрійську столицю Відень, але вимушене було відступити, зазнавши ганебної поразки.
– О, наш сонцеликий падишах, славний повелителю трьох суходолів, – низенько вклонився кримський хан, – хай Аллах продовжить твої золоті літа! А що заважає нашому грізному хондкару на чолі непереможних воїнів ісламу напасти на Іспанію і відібрати це золото й інші скарби іспанської корони? Кожний захисник ісламу вартий десятка тих нікчемних, мерзенних, охоплених гординею гяурів!
– Я згоден з тобою, хан, але по суходолу до Іспанії далеко, треба завоювати половину Європи, а по морю…. Не хочеться визнавати, але військовий флот іспанців сильніший за наш.
Султан знову занурився у думки. Туреччина має сильний флот, і вже намагалась встановити контроль над Середземним морем. У 1522 році османи відвоювали у хрестоносців острів Родос. Тоді турецьке підданство прийняли алжирські пірати, які постійно нападали на іспанські галеони, які вивозили з Америки золото і срібло.
У 1541 році король Карл V направив проти піратів 518 військових кораблів. Більше 150 з них були потоплені. Іспанське військо втратило десятки тисяч вояків вбитими й полоненими. Ціна на іспанських рабів в Алжирі тоді впала до ціни цибулини.
У 1565 році величезний турецький флот більше чотирьох місяців намагався захопити острів Мальта, який є «замком» до західної частини Середземномор’я, а коли на допомогу захисникам острову підійшов іспанський флот, османи відступили. Далі на захід від Мальти просунутись турки так і не змогли.
Османи добились того, що прохід кораблів через проливи Босфор і Дарданелли можливий тільки з їх дозволу. Але це все.
Мурза Айдаров, який знає історію, пригадав битву при Лепанто у 1571 році, в якій турки зазнали поразки. Цим, як здається мурзі, були остаточно зруйновані плани османів на панування в Середземному морі, а султан хоче вийти в Атлантичний океан і панувати там? Мурза допустив крамольну думку, чи сповна розуму цей султан?
– На нас чекає багато роботи, щоб невдовзі Стамбул став беззаперечним центром світської та релігійної влади й культурного життя не тільки нашої імперії, а й всього світу! Ми думаємо, нам необхідно будувати могутній флот. До речі, гребці на ньому нам знадобляться у великій кількості.
Кримські мурзи полегшено зітхнули. Вони побоювалися, що їм доведеться йти на велику війну до Іспанії, з якої можна і не повернутись, але, схоже, вони будуть займатись своїм звичним ремеслом – грабувати Україну, Московщину і Ляхистан. Їх грабіжницький запал розгорівся з новою силою.
– І не слід забувати, що запорожці – смертельні вороги ісламу. А ще в мене до вас є особисте прохання, – почав султан і зробив паузу.
– Мій богоданий повелителю, свічадо божественної мудрості, ми розуміємо, – знову низько вклонився кримський хан Мехмед І Гірей.
– Що ви розумієте? – підняв брову султан, пильно приглядаючись до хана.
Від тону його голосу серця присутніх кримчаків наповнилися крижаним холодом.
– Прохання повелителя правовірних, тіні Аллаха на землі це той самий наказ!
Султан задоволено посміхнувся і прихильно подивився на хана.
– Я хочу, щоб козацький гетьман Оришевський якомога швидше помер. Він проявляє до нас навіть більшу неповагу ніж польський король.
У залі на хвилину запанувала могильна тиша. Ніхто не спішить виявити бажання виконати прохання тіні Аллаха на землі. Перекопський мурза підхопився з отоманки, зробив крок вперед, схилився в поклоні до підлоги і застиг в напруженні. 
– О, мій найясніший, всемогутній повелителю правовірних, володарю трьох суходолів, прошу доручити цю справу мені.
Голос мурзи прозвучав хрипко, але доста гучно. Мурзі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, яке враз охопило його. Очі султана блиснули радістю. Кримський хан усміхнувся самими устами, інші мурзи прикипіли поглядами до султана.
– Добре, – з привітним усміхом промовив султан, і ствердно хитнув головою, – ми задоволені вами! Я завжди знав, що кримські татари мої найвідданіші слуги! Якщо вб’єте того гетьмана, на вас чекає велика винагорода, мурза!
Мурза Айдаров почав поволі заспокоюватися.
– Дякую, хранителю мудрості пророка, але ми служимо і раді служити великому повелителю правовірних не за нагороди! Воля падишаха – воля Аллаха!
Султан ще більше посміхнувся. Мурза теж внутрішньо зрадів. Він вважає, що тепер вполює одразу двох «зайців» – вислужиться перед самим турецьким султаном і заволодіє грошима Оришевського. Айдаров залишився задоволений собою. Невтримна радість збурилась в його серці.
Мурза впевнений, що гетьман тримає гроші в Гайсині, який він зараз розбудовує. Та й козацька старшина, особиста варта гетьмана, на думку мурзи, люди не бідні. Це означає, що чамбул на Гайсинщину треба повести особисто самому мурзі.
Кримській хан й інші мурзи теж залишилися задоволеними, бо не хотіли, щоб таку відповідальну справу доручили їм. Виконати особисте прохання султана, володаря світу це дуже добре. Але якщо не вийде? Ніхто не сумнівається, що в такому випадку вони проживуть не дуже довго і помруть не дуже легко.
Бризки солоної морської води остудили розпашіле обличчя мурзи. Він зітхнув і викинув з голови важкі думки.
До цієї подорожі до Стамбулу мурза був певен, що він дуже багата і впливова людина. Звичайно, столиця Кримського Юрту Бахчисарай більша і багатша за помістя мурзи і до ханського палацу йому далеко. Але все-таки на це якось можна закривати очі, бо великий хан він і є великий хан.
Але те, що побачив мурза в столиці Оттоманської Порти, вразило його надзвичайно сильно. Навіть ханський палац не вражає так своєю величчю і розкішшю, багатством і пишнотою, як палац турецького султана, його гарем також приголомшує.
Мурза пригадав, яким маленьким він здався собі, коли проходив біля величезних дзеркал в золотих оправах роботи кращих венеціанських майстрів.
Згодом він трохи заспокоївся, коли зрозумів, що султан порівняно з ним, справжнім воїном Аллаха, просто смішний, бо корчить з себе великого завойовника і, схоже, мріє про лаври Олександра Македонського. Мурза пригадав м’яке, невиразне обличчя падишаха, і про себе знову посміхнувся.
Ще на підході до бухти Золотий Ріг мурза зрозумів, що таких розкошів він за своє довге життя ще не бачив. У нього навіть пересохли губи, і він облизав їх язиком.
Мурза знову подумки поринув у спогади. Далі все було, як уві сні. Величні будівлі, високі позолочені двері тронної зали біля яких стояли охоронники велетні-нубійці в білосніжному одязі.
Ще вразила яничарська варта, яка салютує падишаху шаблями і, здається, кожний з рослих, дужих яничарів готовий за одного погляду султана кинутися на любого і розірвати його голими руками. Згадав, як зустрічають султана, коли він виходить із свого палацу тисячі вигуків: «Уй я уй!», що означає: «Земний бог!»
Мурза задумався. О Аллах, як же тут гарно! Рай, та й годі! Все тут вражає, в тому числі і напрочуд красивий берег Маримор’я. Вперше в житті йому захотілося виїхати з Криму до Туреччини і залишитись жити там.
Десь у глибині душі ворухнувся страх. Легко було пообіцяти султану, що він вб’є українського гетьмана, але мурза знає, що зробити це дуже непросто. Мати справу з запорожцями, цими дітьми півночі, дітьми війни завжди важко. А мати справу доведеться і з ними. Думки мурзи плутаються.
А що, як не вдасться вбити гетьмана? Тоді замість ласки султана можна потрапити в немилість. Мурза згадав про Семивежний замок, в якому відбувають покарання навіть особи правлячої династії. А ще є страшні каземати Єди-Куле. Одним словом, можна закінчити життя в ганьбі і неславі. А можна і взагалі позбутися голови.
Треба дуже добре подумати, бо, як кажуть русини, поспішиш – людей насмішиш. В цьому вони абсолютно праві. Мурзі стало не по собі. Невдача загрожує йому величезними неприємностями. Думки Айдарова плутаються.
Він мріє, як порадує своїх близьких подарунками, які накупив на стамбульському ринку. А ще тим, що він зробить у своєму замку ремонт. Він вже бачить стіни задрапіровані барвистим шовком і килимами, великі дзеркала в золоченій оправі, шафи з бронзовими ручками, картини і невеликий фонтан з красивою мармуровою чашею.
Мурза вже купив кілька великих золочених дзиґарів і столики з позолоченими ніжками для них. В нього тепер теж будуть дорогі годинники, як в самого намісника бога на землі.
Мурза вже бачить нові широкі, застелені важкими килимами канапи. А ще золотий і срібний посуд. Звісно, до розкошів палацу падишаха буде далеко, але для Кримського юрту це буде небачено! Він із своєю родиною заживуть у справжній розкоші!
І ще розкішний сад треба обов’язково висадити, а то в маєтку мурзи ростуть тільки тополі та акації. І квітники треба завести, щоб дружинам, донькам і невісткам, онучкам  подобалось, а то зараз маєток мурзи з його віконцями-бійницями, що виходять на всі чотири сторони світу, більше нагадує військову фортецю, а не родове гніздо багатих людей.
А ще треба побудувати сучасний просторий палац з великими кімнатами, і обставити їх з небаченою для степового Криму розкішшю. Як він не подумав про це раніше? Час вже подбати про себе, про своє майбутнє і майбутнє своїх нащадків!
Мурза знову заглибився у мрії. Треба буде побудувати лазню, де підігріту воду будуть скраплювати трояндовою олією. Його жіноцтву це неодмінно сподобається! Айдаров навіть посміхнувся цій думці.
Він не може відірватися від своїх думок і пильно вдивляється в далину, бо не може дочекатися хвилини, коли зійде на берег рідного Криму. А ще таки побоюється, щоб не зустріти в морі козацькі струги з запорожцями, бо тоді всім планам гаплик. Доведеться тоді риб годувати на дні Чорного моря, яке ті кляті уруси називають Козацьким.
А ще його дружинам і донькам, невісткам і онучкам неодмінно сподобається дороге шовкове вбрання, мережені золотими й срібними нитками черевички, які він купив для них в самому Стамбулі. А ще оксамит, золотоголов із золотою ниткою, одяг із соболів та боброві хутра.
Задоволений собою мурза навіть посміхнувся від тих мрій, уявляючи щасливе життя, яке скоро почнеться в нього самого і в його близьких. Міркувати про це, наближаючись до Криму, слухаючи пісні хвиль, мурзі було напрочуд приємно.
Він прожив життя, сповнене тривог, небезпек, час вже пожити в спокої. Він чесно заслужив це право і може повісити свою бойову шаблю на стіну. Хай тепер сини воюють. Татарам повезло, їх каторги не зустрілись із козацькими човнами, і всі кримчаки повернулися додому здорові і щасливі.
Мурза повернувся до Криму в дуже гарному настрої. А ще сам кримський хан перед тим, як вони зійшли з корабля на берег, сказав, що дуже задоволений мурзою і на знак вдячності і пошани подарував йому напрочуд дорогого прудконогого арабського скакуна.
– Як вб’єш того нечестивого гяурського козачого гетьмана, одразу повідом мені, – наостанок наказав хан.
– Неодмінно доповім, – вклонився і твердо пообіцяв мурза.
– Чекаю, хай будуть благословенні твої дні!
Одним словом, мурза їхав додому з погано прихованою радістю. На рідній землі йому дихається легко і радісно. Та й у сідлі він почувається набагато впевненіше, ніж на хиткій палубі корабля у відкритому морі.
Вдома мурза розповів своїй великій родині про свої плани і обдарував всіх дорогими подарунками. Жінки сприйняли подарунки саме так, як і сподівався мурза. Вони сміялися, дякували йому, мружили від задоволення очі, прицмокували губами. Обличчя їх світилися тихою радістю.
– Яка краса! Дякую, татку!
Ще більший лемент знявся, коли висипалися, мов пшоно з мішка, онуки. Менші діти й онучата радіють небаченим солодощам.
– Дякую, діду! – онучата прагнуть залізти йому на руки.
– Будь ласка, діти мої дорогі, – задоволено відповідає мурза, дивиться в чорні, як вуглинки очі онуків і посміхається.
– Дайте дідові спокій, – гримнула Гульнур. – Він стомився від довгої дороги!
– Нічого, кохана! Я за всіма вами дуже скучив!
– Дякую, любий! Ти мене приємно вразив!
Очі його старшої дружини Гульнур заблищали від захоплення. Мурзі, який і так знаходиться в стані душевної млявості, від радощів стало тісно в грудях, і з його обличчя довго не сходив радісний усміх.
В маєтку мурзи до глибокої ночі багато й довго говорили, бо всі були напрочуд задоволені життям. В житті мурзи і його близьких, мабуть, не було щасливішого дня в житті. Здається, чого іще бажати?
Втім є ще одне бажання, яке сушить, палить пекельним полум’ям мурзу із середини – бажання вбити козака Самійла Гардового і його сім’ю. А ще треба виконати обіцянку, дану самому турецькому султану. Це пообіцяти було легко, а спробуй виконати!
– Яка я рада, що ти більше не будеш ризикувати, і ми тепер завжди будемо разом, – ледве стримуючи радість, мрійним голосом сказала дружина Гульнур.
– Ні, мила, один раз мені ще конче треба з’їздити до ілляхів. Але обіцяю, люба, це буде в останній раз.
Дружина посміхнулася, пригорнулася до чоловіка і поклала йому голову на його все ще міцне плече.
– Правда? Навіть не віриться, Азамате, що ти будеш завжди зі мною, з дітьми. Ти дійсно більше нікуди від нас не поїдеш?
– Так, – ствердно хитнув головою мурза. – Ні.
– То так, чи ні? – лагідно посміюється Гульнур.
– Знаєш, мила, є в мене одна мрія, ще дитяча. Як повернусь з Ляхистану, хочу її нарешті здійснити, – зніяковіло сказав чоловік. – Розповісти?
– Питаєш! Звичайно кажи! Я вже просто згораю від нетерплячки! Чи це якась таємниця?
– Від тебе, кохана, – урочисто сказав мурза, – в мене таємниць немає.
Азамат подивився в чорні, розумні, допитливі очі дружини. Вона вперше бачить чоловіка таким схвильованим і зворушеним. Йому знадобився час, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його.
– Ти ж розумієш, я, як всі ми, дитя степу. Найбільша річка, яку я бачив у дитинстві, це Салгир. Ніякі Чатирлик, Чурук-Су, Чаан-Баїр, Куру-Узень та інші ні в яке порівняння навіть із Салгиром не йдуть, не те, що з Озу, могутньою рікою, яку нечестиві гяури називають Дніпром.
– Авжеж, любий, я розумію.
– Після Озу я бачив кілька морів. Але дуже мені хочеться, чого б це мені не коштувало, побачити Присмерковий (Північно-Льодовитий) океан, – замріяно сказав мурза, і тут же в нього мимоволі вихопилось з вуст, – смієшся наді мною? 
– Що ти, коханий! Звичайно ні! Я тобою пишаюсь! Хоча ти грізний воїн, в душі ти все ще юнак! Ти в мене такий романтик! Я тебе дуже сильно люблю! І знаєш, що? Візьми мене в подорож до Присмеркового океану!
Видно, що мурза знаходиться в полоні світлих і хвилюючих мрій.
– Там може бути дуже важко, небезпечно, а я не хочу ризикувати тобою.
Мурза допитливо глянув на дружину.
– Азамате, любий мій, за мене не турбуйся, мене не лякають ніякі труднощі. І знай, з тобою мені нічого не страшно. А якщо що, я буду щаслива розділити із тобою твою останню мить.
Айдарову навіть дихання перехопило після цих слів коханої, вірної дружини. Він не зміг нічого сказати, тільки міцно притиснув її до себе і обійняв.
– То що, візьмеш? – з прихованою надією в очах запитала Гульнур і подивилась в очі коханому чоловіку знизу вверх.
Гульнур з надією дивиться на чоловіка, в його вперті і водночас лагідні очі. Мурза такий здивований і зворушений, що не може слова із себе добути. На знак згоди мурза ствердно хитнув головою.
– Обов’язково, кохана, – упевненим голосом пообіцяв мурза. – От тільки повернуся з Ляхистану, і ми з тобою одразу поїдемо в цю подорож!
– Одразу? Перепрошую, а як тоді всі ці зміни, які ти розпочинаєш в маєтку?
– Робота ця необтяжлива. Щось зробиш ти, поки я буду в поході, щось зроблять діти, поки ми з тобою подорожуватимемо. А ні, то повернемось із Півночі, доробимо! Що скажеш?
– Я в усьому покладаюсь на тебе, коханий!
В цей день в маєтку мурзи панувало незвичайне хвилювання, безжурна веселість, а всі мешканці довго не могли заснути.

Козацький напад
Сонце припікає немилосердно. Довга колона бранців неквапливо рухається на південь, дорога здається надзвичайно довгою. Люди йдуть, неначе з прив’язаним до ніг камінням, щомиті оглядаються назад, де лишається їх люба батьківщина, сім’ї, друзі.
– Татку, таточку, що ж тепер буде?
Іванку здається, що в їх становищі вже безглуздо на щось сподіватись. У свою чергу Самійло мовчить, бо не хоче лякати сина. Сумними очима дивиться козак на сина, згадує мертвого побратима, який віддав своє життя за те, щоб звільнити Самійла з полону.
– Тату, розкажи мені, як загинула родина дядька Трохима, – несподівано попросив Іванко, ніби почувши думки батька.
– Ти ж знаєш, синку, що татари частіше всього нападають на невеликі села та хутори? А тоді вони взяли і напали на Гранів, а це велике повітове містечко. В ньому навіть своє військо є – гайдуки. Не знаю, як там і чому, але татари наскочили на Гранів. Більша частина Гранова знаходиться за річкою Вербич. На тому березі і фортеця стоїть.
– То татари напали на ту частину містечка, що була на березі, де немає фортеці? – здогадався Іванко.
– Так. В цій частині і мешкала сім’я покійного Трохима. Ординці полонили його дружину і дітей. В нього також були донечка і синочок. Доньці було три рочки, а сину не було і року. Людолови вже почали відступати, коли через міст із фортеці за ними погналися гайдуки. Татари зрозуміли, що не зможуть втекти з ясиром, тому всіх вбили.
Самійло на хвилину замовк, потім, страшенно хвилюючись, продовжив розповідь.
– Малих дітей кіньми затоптали. Як Трохим це пережив, я досі не розумію. Воістину його душа пережила за сорок мучеників і дванадцять апостолів. А він як був чудовою людиною, таким і залишився, добрим, безоглядно хоробрим в бою, безмірно щедрим в дружбі. Та ти й сам це знаєш.
Іванко йде приголомшений. Ніде правди діти, невідомість, яка чекає на хлопця, лякає і гнітить його. Помовчали, потім Іванко з острахом повторив своє питання.
– Тату, скажи правду, що буде з нами?
Самійло ще хвилинку помовчав. Його огрубіле в боях і походах серце защеміло від нестерпного болю, а очі зволожилися сльозами. Козак відвернувся і витер їх, щоб син не побачив.
– Мене, скоріше всього, чекає страшна агарянська каторга. Продадуть мене на галери, бо я сильний чоловік. Там я і помру від важкої праці, поганої їжі, постійних побоїв, знущань та хвороб, якщо тільки братчики під час морського походу не визволять.
Самійло трохи помовчав.
– Якщо повезе, мене залишать собі або продадуть комусь у Крим.
– А в чому тут везіння? – не зрозумів Іванко.
– Татари через 5-6 років своїх бранців, буває й відпускають на волю. Турки, наприклад, так ніколи не роблять, попасти до них означає майже вірну загибель, – сумно відказав батько.
–  Татку, а що буде зі мною?
Іванко дивиться на батька широко розкритими очима. Самійло застогнав від жалю до свого сина, але згодом з натугою промовив пересохлими губами.
– Працівник з тебе ще ніякий, тому навряд чи тебе візьмуть для якоїсь важкої роботи. Ти гарний, ставний, тож швидше всього тебе куплять для «насолоди».
Розпалена уява козака малює одну картину страшнішу за іншу. Іванко подумав, що така неволя гірше смерті, а він буде зовсім безпорадний у полоні. Ситуація здається йому ще нестерпнішою, ніж була. Неможливо примиритись із таким майбутнім.
– Краще смерть, – твердо відповів хлопець. – Тату, пообіцяй, що якщо нам не вдасться втекти, і ми дійдемо до Криму, ти краще вбий мене сам, щоб обійтися без страждань і сорому. В тебе залізні кайдани, ти дуже сильний… вдар мене в скроню і все.
Самійло зніяковів, відвернувся від сина і вперше за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, заплакав від горя і безсилля. Про себе він не думає, себе йому не жаль, а от за сина, за те, що з ним може бути, душа його плаче і горить вогнем, а серце наповнюється люттю і відчаєм. Але козак взяв себе в руки і сказав:
– Не будемо поспішати, синку. Знаєш, як кажуть: «Козак – не без щастя, дівка – не без долі?» Будемо сподіватись на краще. До Криму ще далеко. Ще не вся надія пропала.
Самійло вирішив більше цієї теми в розмовах із сином не торкатися. Але як у воду дивився батько! За один денний перехід до Перекопу татари помітили, що з півдня прямо їм назустріч насувається піщана буря. Ординці порадились і прийняли рішення обійти буревій стороною. Для цього колона пішла не на південь, а на схід.
–  Куди це ми? – спитав хтось з невільників.
Але відповісти йому ніхто не встиг, бо в напруженій тиші з хмари піску донісся бойовий козацький клич! Невимовне хвилювання охопило бранців.
– Слава, – несеться з усіх боків. – Слава!
Серце Самійла й інших бранців зраділо, очі засіяли від щастя. Багато хто з русинів полегшено зітхнув. Ніхто з них вже й не сподівався на таке, але доля їм несподівано усміхнулася.
– От тобі й маєш, – захоплено вигукнув хтось із бранців.
В цей час з пилу виносяться все нові й нові чубаті запорожці. Козаки діють рішуче і вміло. Гамір стоїть страшенний.
– Кари бусурманам! – кричать козаки. – Бий! Коли! Ріж їх!
– Не жалуйте вражої крові! Вони нашого брата не жаліють!
Так близько від Криму татари не сподівались нападу, їх охопили розгубленість і паніка. Переконавшись, що козаків більше, ординці безславно відступили, вони покинули свою здобич, вбитих, поранених та бранців і кинулися на південь. Стрілянина вщухла.
– Тікають, кляті! – крикнув хтось в захваті.
– Дякую тобі, боже милостивий, – несамовито хреститься одна з жінок.
Полонені, які затамувавши подих, слідкували за боєм, зітхнули з полегшенням, хрестяться і моляться. Всі вони мріяли про диво, і тепер, несподівано здобувши свободу, розгубились. Жінки розплакались. Іванко навіть не знає, що йому на радощах робити.
– Спасибі, братчики! – першим вигукнув Самійло. – Швидше звільніть нас!
Але жоден козак не кинувся розв’язувати полонених, бо не можна було дати отямитись татарам. Ще з більшим завзяттям козаки всі разом продовжили переслідувати відступаючих кримчаків.
– Доведеться зачекати, – зітхнув Самійло і пригорнув як міг скутими руками сина до себе. – Поки сонця й світу, не помре козацька слава, синку!
Правильно кажуть, що щастя, як вино – п’янить. Іванко так зрадів несподіваному щастю, що, пригорнувшись до батька, сміється і не може зупинитися. В очах хлопця з’явився життєрадісний блиск.
– Будемо повертатися додому, – мрійливо сказав Самійло, – знайдемо останки Трохима, поховаємо по-людські. Могилу його барвінком та рутою уквітчаємо, калиною червоною засадимо. 
Інші бранці, пошалівши від щастя, в цей час стали підбирати зброю вбитих татар та розрізати мотузки, якими були зв’язані. Звільнили всіх, окрім Самійла, бо його кайдани можна тільки ключем відкрити, або зубилом перерубати.
В Іванка давно пересохло в горлянці, і він почав шукати воду. Знайшов кумис – кисле кінське молоко, але воно йому не сподобалось. Нарешті він знайшов воду, попив сам і налив кухоль батькові. 
– Ну що, браття, – запропонував один із чоловіків, – може скористаємося цією щасливою нагодою, не станемо чекати та потрохи підемо назад, поки вітер не вщух, і нас не видно? Крим близько, бозна, що може трапитися? А наші на конях нас наздоженуть.
Багато людей гаряче підтримали цю пропозицію.
– Правильно, кажеш! Тепер кожний – пан своєї долі.
– Ну, гайда! Доганяйте нас.
– Бувайте здорові!
– А, може, і ви з нами? Чекати на виду ризиковано.
З ним згодились, не роздумуючи, всі його земляки із Черкащини і ще кілька чоловік. Набралось більше чотирьох десятків людей. Зібравши міхи з водою, їжу, тепло попрощались з тими, хто залишився чекати на повернення запорожців, вони вирушили в зворотну дорогу на північ.
Решта залишились на осонні чекати повернення козаків, бо в них тепер не лишалось сумніву, що все закінчиться добре. Серед звільнених русинів панує атмосфера спокою і впевненості.
– Щаслива вам дорога, Боже провадь! – вигукнув Самійло людям услід.
Чекати довелося недовго, невдовзі бранці почули кінське іржання зі сходу. Радість звільнених русинів виявилася передчасною. Самійло насторожився, і в нього тьохнуло серце. До горла підступила невиразна тривога. Він одразу зрозумів, що тут щось не те.
– Чому зі сходу? – збентежено запитав він, бо не зміг приховати подиву, і серце його стислося від болю й тривоги, – адже козаки погнали татар на південь!
Схоже, рано він радіє. Сильно хвилюючись, Самійло схопився на ноги і став прислухатися. Страшна здогадка різонула ножем по серцю. Його тіло разом покрилося холодним потом. Він опанував себе, внутрішньо напружився, повернув сина за плечі обличчям до себе і серйозно сказав.
– Іваночку, синочку, слухай мене уважно. Мерщій тікай! Сховайся в першій ліпшій баюрі і перечекай, доки тут все скінчиться. Потім іди додому. Іди де дорогою, де навпростець. Але йди тільки ночами. Їж все, що можна – рогоз, зернята, але дійди додому.
Самійло тричі, навхрест поцілував сина і озирнувся в бік, звідки долинає кінське іржання. В ньому тривога зростає все більше і більше. Невже все пропало?
– Буде важко, але йди і дійдеш. Ти вже не маленький. Воїн уже, що довів не раз. І оминай людей, бо тут багато розбійників навіть серед нашого люду. Пам’ятай, у степу немає іншого поводиря, як вночі зорі, а вдень сонце. Нумо, бігом звідси! Благаю тебе!
– Чому, тату? – розгубився Іванко.
Самійло, вражений новим горем, повністю усвідомлює безвихідь свого положення. Він благально глянув на сина. А той стоїть похнюплений в нерішучості.
– Не питай, не гай часу, синку. Закликаю усім святим, тікай! Не гаймо й хвилини! Дорогу знайдеш. Ти ж козацького роду, а козак де раз був, там не заблудить. Та й світ не без добрих людей, допоможуть.
– Тату, я залишуся з тобою.
Іванко враз сполотнів, і завмер ні живий, ні мертвий біля скутого батька, мов приріс до землі.
– Ні, ти мені нічим не допоможеш. Біжи, синку! Ну, гайда! Поспішай, любий, дорога кожна хвилина! Ну-бо, сину! Тікай, поки не пізно! Чого обом пропадати? Тікай, ну ж бо!
Але було вже пізно. З імли з’явилися вершники, це були татари. Все сталось так несподівано, що всі, не вірячи своїм очам, на якусь мить остовпіли. Недовго тривало щастя звільнених русинів.
– Хай ти сказишся! Стережись, – вигукнув хтось з русинів.
Несамовито закричала якась жінка, розуміючи, що вона знову потрапить в полон. Нікому не хочеться вірити, що прийшла нова біда. Люди знову впали в розпач, деякі почали вголос скаржитись на свою нещасну долю.
– Не пощастило, – голосно зітхнула якась на смерть перелякана дівчина.
– Тату, – спохмурнів Іванко і спитав збентежено, – що ж це таке приключилось? Вони що, перебили наших?
– Не думаю, синку, – розсудливо відповів батько, розглядаючи одяг, зброю та кінський упряж татар, – це не ті татари. То були кримчаки, а це ногайці.
– Звідки ж вони тут взялися?
– Із-за Дону. Думаю, вони їдуть в Крим продавати невільників, яких захопили в Руському царстві. Я чув, як їх невільники балакають по-московському.
Ногайці швидко зорієнтувалися в ситуації і почали ловити русинів. Тих, хто опирається із зброєю в руках, нещадно вбивають.
– Тату, чого це вони так? – здивувався Іванко. – Адже ми для них живий товар, гроші. Чому ж вони так грошима розкидаються?
– Скоріше всього їх всю дорогу переслідували донці, шарпали їх. Багатьох ногайців вбили. Якби тих донських козаків було більше, вони б звільнили своїх полонених. А ці татари боялись, що до донців прибуде підкріплення, і тоді вони усіх ординців переб’ють. Тому вони такі скажені.
Приголомшені невдачею русини отетеріли. Біля них зупинився ногайський вершник і зупинив на Гардових погляд, який не віщує нічого доброго.
Над людьми кружляють ворони й орли, але поки не наважаються сісти біля вбитих людей. Іванко прислухається до гиркання татар.
– Тату, а ти що, розумієш татарську мову?
– Повоював би ти з моє, теж би вивчив і татарську, і турецьку мови.
Іванко замислився, згадавши, що всі русини розуміють польську мову, бо живуть поряд одні з одними. Мабуть, і татарську, і турецьку мови можна було б вивчити.
Переловивши нових полонених ногайці продовжили свій шлях у Крим. Самійло не хоче вірити, що вони з сином знову опинилися в полоні. Важкі думки точать мозок козака, як шашіль дерево.
Він озирнувся на довгу колону бранців і з подивом зрозумів, що не бачить Сашка Сомика, який залишався з ними до останньої хвилини.
Буря поступово вщухає, і навколо почало розвиднюватися. Іванко часто оглядався назад. Скоро всі помітили, що назустріч їм мчать запорожці. Вони наздогнали кримчаків і розбили їх вщент. Тепер козаки поспішають за звільненими земляками, яких залишили в степу.
Побачивши ногайців і їх бранців, козаки здійснили відчайдушну спробу звільнити полонених. Розгорівся нерівний бій.
– Рубайте гяурів! – командує ватаг ногайців.
– Не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!
– Бийте нехристів! Уперед, братчики! Уперед!
Тисячоголосе «Алла!» лине над полем бою. Козаки люто рубаються з ворогом, не послаблюючи натиску, але ногайців в десятки разів більше. Обидві сторони несуть відчутні втрати, але сили занадто нерівні, і вбиті запорожці один за одним падають додолу.
На цей раз запорожці зазнали повної поразки. Тільки жменьці сміливців вдалося прорватися і відійти в степ.
– Хай йому грець, – сказав спересердя хтось із бранців.
Стомлені, сп’янілі від крові ногайці не стали переслідувати запорожців, і після короткого перепочинку попрямували далі.
Страх і відчай крають серця полонених, які не встигли втекти. Похнюплені люди знову стали ясиром і йдуть на поталу ворогові. Іванко йшов і час від часу обертався назад, поки вони не вступили на територію Кримського Юрту, як кримчаки називають свою країну. Крим, країна сліз і горя. Швидко гасне надія на спасіння.
– Перекоп, – зітхнув Самійло, – по татарські Кирим. А ще це місце називають Воротами сліз. А то затока Сиваш, ми його називаємо Соляний Брід.
Мати, сестра Оріяна, друзі, мала і велика батьківщина залишилися позаду. Іванко з батьком йдуть на вічну розлуку з близькими й Україною. До останнього надія боролася в ньому з безнадією. І ось тільки тепер Іванкові стало по-справжньому страшно.
Розум відмовляється вірити в те, що вони з батьком в Криму. Але нічого не поробиш, доводиться йти і терпляче чекати своєї долі. Остається тільки молитися і надіятися. Адже відомо, що надія держить нас на світі.
Самійло подивився на сина, але слів розради не знайшов. Про себе козак подумав: «Боже, навіщо ти посилаєш мені таке страшне випробування?», а в слух промовив:
– Все, синку. Мусимо бути готовими до найгіршого.
Ногайці їдуть, не поспішаючи, бо більше не бояться погоні. Ослаблими, не своїми ногами ідуть бідні невільники по Криму. Помирає надія, яка ще жевріла до того моменту, поки вони не дійшли до Криму.
Нікому не хочеться думати про те, що це вже назавжди. Їх віднині чекає рабство, приниження, знущання, важка робота і смерть в чужому, нелюбому краю.
Сутінки густішають, і колона завернула на ночівлю до найближчого караван-сараю. Бранці ж, як і раніше, заночували під відкритим небом.

*  *  *
Надвечір, тільки зсутеніло, до хати, де мешкають Гардові, хтось постукав.
– Хто б це міг бути в такий час? – здивувалась Марія.
– Тітко Маріє, Оріяна, це Мирослав, – донеслося із-за вікна.
Марія з дочкою відчинили двері і вийшли у двір. Оріяна подивилась в очі хлопцю і завмерла, не в силі промовити ні слова. Мирослав дивиться на дівчину, не приховуючи хвилювання.
– Доброго вечора, – шанобливо вклонився і привітався Мирослав. – Вибачте, що так пізно турбую. На полюванні я був і здобув косулю. Ось, візьміть, будь ласка, приготуйте собі.
– Та не треба нам того м’яса, – відмахнулась Марія.
– Не відмовляйте, тітко Маріє, я вас дуже прошу. Це ж від щирого серця! Їжте на здоров’я!
– Та куди нам двом стільки? Це ж половина!
Здається, Марія збентежена, навіть вражена такому несподіваному подарунку.
– Хай і половина, візьміть, будь ласка, – наполегливо промовив Мирослав.
На тому розмова і закінчилась. Хлопець в останній раз вклонивсь і поспішив до дому. Вже в хаті, після того, як парубок пішов, мати сказала.
– Ну що, доню, маємо ще одну нагоду переконатися, що Мирослав дуже хороший, добрий хлопець. І ще, по-моєму, ти йому подобаєшся.
– Скажете таке, мамо, – зашарілася Оріяна, але подумки сама собі зізналася, що так воно і є. І що Мирослав їй також дуже подобається.

Новий похід
Мурза Айдаров лютує. Гонець доніс йому злу новину – весь загін на чолі із синами мурзи Гусманом і Азхаром знищений вщент. Це вже другий і третій сини, який загинули, намагаючись вбити козака Самійла Гардового, того самого, що вбив його первістка, його улюбленого старшого сина, спадкоємця Вахіда.
– Гнів Аллаха на ваші голови! – лається мурза, вивергаючи на оточуючих страшні прокльони.
Аскери виструнчились перед ним і мовчать. Татари живуть тільки війною й грабунком, і найбільшу частину здобичі традиційно віддають своєму ханові або мурзі, але мурзу Айдарова вже давно не радують ні полонені люди, ні красуні, ні коні, ні дорогі речі. Мурза думає тільки про помсту, живе нею.
– Нечестиві гяури! Трясця їх матері! – кричить розпалений гнівом мурза. – О, Аллах, я вже ночами не можу спати!
Розпашіла кров жаром б’є в скроні мурзи, побілілі від ненависті очі втупились в небо. Мурза лає підлеглих на всі заставки. Грізний син самої смерті, мурза люто і непоштиво вигукнув:
– О, Аллах, чому ти допомагаєш нашим ворогам? Мої сини шаблею слугували тобі, о всевишній! Вони прокладали шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави, а ти?
Враз мурза схаменувся. Він зібрався з думками і наказав готувати новий похід в Красне, щоб раз і назавжди знищити родину козака Гардового.
– А хто очолить цей похід? – запитав його син Ділявер.
Мурза в червоній сорочці сидів в своєму кабінеті, коли до нього з цим запитанням навідався останній син.
– Я! – запалали гнівом очі мурзи. – Я сам очолю!
Він підвівся з м’яких килимів і подушок, на яких сидів, і пішов перевіряти, як виконується його наказ. Мов несамовитий, метався мурза по подвір’ю. Він встигав скрізь, здалеку вирізняючись рівною, твердою ходою, різкими рухами, вольовим обличчям.
– Неповороткі віслюки, – лунає його брудна лайка. – Ішаки! Дурні барани!
Татари намагаються не дивитися в допитливі чорні очі мурзи, уникаючи пронизливого погляду, якого не витримує ніхто.
Переконавшись, що підготовка до нового походу розпочалась, і все йде так, як треба, мурза трохи заспокоївся. Він навіть вирішив оглянути свою частину здобичі, привезеної з походу сином Ділявером.
Навколо юрмляться люди. Чуються зітхання і схлипування полонянок. Гострий щем з новою силою охопив серця русинів. Всі люди надзвичайно зажурені.
Серед полонених знаходяться Самійло з Іванком, яких купив у ногайців Ділявер. Побачивши Самійла, мурза насторожився і рвучко підійшов до бранця. Щось тріпнулось в його серці, і очі мурзи зловісно блиснули. Неймовірний здогад пронизав його свідомість.
Хоча б не здогадався, що це я, подумав Самійло, бо має таки дуже впізнавану зовнішність. Раптом, ніби читаючи його думки, мурза ошелешив козака несподіваним запитанням.
– Звідки ти, козаче? – голос Айдарова прозвучав холодно, різко. – Як тебе звати?
Мурза підійшов майже впритул до козака і запитав, оглядаючи міцного чоловіка, руки якого зв’язані сирицею за спиною. Він ніби відчув щось, насторожився і пильно дивиться на Самійла, ніби хоче проникнути в його найпотаємніші думки.
Його обличчя враз скам’яніло, а колючі очі недовірливо примружились. Він прикипів поглядом до козака, але той витримав погляд мурзи. От, халепа!
Мурза Айдаров нахмурив чоло. Довго і пильно дивиться він на козака, Самійло розуміє, досить одного необережного слова, щоб накликати на себе біду. І так немає ніякої надії на спасіння, ще не вистачає, щоб Айдаров дізнався, що в його руках Самійло Гардовий із сином.
– Мене звати Карпо Невінчаний. Я із Звенигородки, що на Черкащині, високошановний ага, – відповів Самійло і шанобливо вклонився своєму самому лютому і непримиренному ворогові.
До самого Криму разом з ним йшли люди із Звенигородки. Горе зближує людей, розкриває серця. Самійло з ними багато розмовляв, тому за необхідності може відповісти на питання і про саме місто, і про людей. Але мурза більше нічого не сказав і пішов далі.
Самійло дивується запаху, який оточує, здається, з усіх боків. Він не знає, що в травні в Криму стоїть запах троянд, бо вони квітнуть скрізь.
Вже через два дні воїни Айдарова стали сідлати своїх огирів, тонконогих румаків. Гульнур підійшла до чоловіка.
– Хай не спіткнеться твій кінь на далекій, нелегкій дорозі, милий. Ми всі чекаємо на тебе. Пам’ятай, ти обіцяв, що це твій останній похід!
– Так і буде, люба, – лагідно відповів мурза. – Бувай!
– Добре, коханий. Бо якщо з тобою щось трапиться, я не переживу цього. До зустрічі, Азамате!
І похід через козацькі степи на Поділля розпочався. Попереду їде сам мурза, жорстокий, мов гнів самого Аллаха.
До Грановської волості кримчаки добралися непоміченими, без жодної пригоди, бо їхали таємними дорогами, старанно оминаючи козацькі застави бекети, і не відволікались нікуди. Вони йшли з метою – знищити козака Самійла Гардового, його дружину, доньку і сина.
Мурза вважає, що настав час сквитуватися за все. Потім треба буде виконати обіцянку, яку він дав самому турецькому султану – вбити українського козацького гетьмана. А пограбувати і набрати ясир можна буде пізніше, на зворотному шляху.
В Грановській волості налічується три міста і більше півсотні сіл, але татари всі їх старанно оминули, щоб непоміченими добратися до села Красного. Тепер татари не стали поспішати і нападати похапцем, навіть не знаючи, є в селі ті Гардові, чи ні. Мурза хоче напевне знищити всю родину Самійла раз і назавжди.
Ліс ставав усе густішим та темнішим, загін насилу пробирався через лісову гущавину. Зупинилися татари в самій гущавині великого лісу на північній схід від Красного. Мурза наказав негайно вислати розвідку.
– Хто-небудь знає, чого це кляте село називається Красним, якщо нічого червоного там не спостерігається? – запитав молодий воїн Ураз, для якого цей похід став першим, здалеку розглядаючи село.
– Серед русинів вважається, що в цьому селі живуть красиві люди, як то кажуть, і тілом і душею.
Посеред лісу аскери вирубали в хащах галявину і поставили на ній намети для мурзи і його близького оточення. Велике розкішне шатро мурзи виділяється серед інших.
Азамат Айдаров з нетерпінням чекає на повернення розвідки. Він сидить на розшитих золотом і сріблом м’яких міндерах, набитих перемитою верблюжою шерстю. В піалах перед ним холодний шербет.
– Чому так довго? – накинувся він на командира розвідників. – Чи бачились ви з нашим вивідачем?
Помутнілими від гніву очами мурза ніби намагається спопелили своїх аскерів.
– Так. Затримались тому, що з Гранова до Німеччини йшла велика валка з медом та хутрами. Її охороняли гайдуки. Ми перечекали, поки вони від’їдуть подалі, щоб нас не помітили.
Мурза вимушений визнати, що розвідники вчинили правильно.
– Що повідомив наш вивідач? Чи всі Гардові вдома?
– Ні, Самійла і його сина зараз немає.
Все давно готове до нападу. Мурза прикро вражений тим, що Самійла з сином вдома відсутні. Але від того, є вони чи ні, залежить успіх всього походу.
– Доведеться зачекати, але однак буде по-моєму, – незадоволено промовив мурза. – Аллах свідок, я виведу рід Гардових так, що і на насіння не залишиться, побив би їх Аллах! Я люто помщу козаку і його родині! А як Гергуленко? Не відмовляється допомагати нам?
– Андрія Гергуленка зарубав Самійло Гардовий. Вдова Гергуленка тепер допомагатиме нам.
Мурза кивнув, і вивідачі, мовчки кланяючись, почали виходити з намету. Жителі Красного спокійно займаються своїми справами, не підозрюючи смертельної небезпеки, яка вже нависла над ними.
Недарма кажуть, що немає лютішого звіра на людину, як сама людина. Мурза є одним з таких страшних звірів.
Ліс заповнився різнокольоровими наметами. Всюди татарські вози – арби, палають вогнища, випасаються воли й верблюди, бродять стриножені коні. Ліс надійно захищає татар від стороннього ока та несподіваного нападу.

*  *  *
Шинкарка Наталка Микитенко помітила, що Ярина Гергуленко періодично ходить до лісу, і повертається з нього з порожніми руками. Вона не витримала і надвечір прийшла до неї додому.
– Зізнавайся, подруго, – хитро примружилась і хтиво посміхнулась шинкарка після того, як вони випили по три чарки наливки, – ти собі полюбовника завела? Чому мені не хвалишся, ми ж з тобою все життя дружимо? Раніше в нас із тобою таємниць не було.
– Ти що, подруго? Немає в мене нікого. Що це ти вигадала? – Ярина перелякалася, сторопіла, не змогла стримати своїх почуттів і скочила, мов ошпарена.
Шинкарка недовірливо подивилась на подругу.
– Вигадала? – останні слова вразили шинкарку. – А чого тоді ти весь час до лісу ходиш? Та ще й стараєшся, щоб тебе ніхто не побачив. Я сама бачила! І не раз!
В очах Наталки блимнула ще більша зацікавленість.
– Що ж, так і бути, тобі розповім. Мій покійний чоловік допомагав татарам. Вони хочуть знищити Самійла Гардового та всю його сім’ю. Тепер я їм допомагаю.
– А якщо наші дізнаються про це? Ти розумієш, що тоді тобі голови не зносити? Якось треба тобі, подруго, з цієї халепи вибиратися. Хоча тут нелегко щось путнє придумати.
– Розумію. Я багато про це думала і вирішила, що не скажу татарам про те, що в селі на них чекають козаки з пушками. Може тоді наші їх переб’ють, і кляті татари забудуть і про мене, і дорогу сюди. 
– А що, це правильно. Схоже, іншого виходу в нас немає. А то спалять татари село, з чого мені тоді жити? А татари горілку не п’ють, так що мені від них зиску ніякого.
– Тільки ти подруго, не проговорись, бо тоді мені точно не жити, – попросила наостанок Ярина.
– Та ти що, Яринко? Невже ти гадаєш, що я можу тобі нашкодити? Поганої ж ти про мене думки.
Втамувавши цікавість, шинкарка попрощалась із подругою і важко потрюхикала до корчми. Вдова Андрія Гергуленка заспокоїлась і повеселішала.

Вільні люди
В Красне несподівано наїхали непрохані гості – пахолки графа Четвертинського із Брацлава, розшукуючи селян, які втекли від пана на Січ.
Одного з втікачів вони захопили одразу, тільки-но в’їхали в село. На радощах його одразу прип’яли до дерева в центрі села, розділи до поясу і з нечуваною жорстокістю почали нещадно шмагати різками. В селі несамовито завалували собаки.
– Стривайте! Що ви робите? – намагався зупинити катів священик отець Костянтин, але його ніхто і не думає слухати.
Частина пахолків обійшли все село, але більше нікого не знайшли.
– Не може такого бути, – гнівається старший із переслідувачів, миршавий польській панок з так званої «голопузої» шляхти, який сам служить багатому шляхтичу на побігеньках, – їх було четверо. Не стали б вони роз’єднуватися. Шукайте, вони десь тут!
Але і повторні пошуки ні до чого не привели.
– Йолопи! Шукайте! Їх десь тут ховають місцеві жителі.
– Та немає тут де сховатись. Ми вже все обшукали і не один раз. Схоже, вони таки встигли накивати п’ятами.
– Я сказав, шукайте далі! – зловісно вигукнув підпанок.
Втікача, якого пахолки зловили, вже мало не до смерті забили. Біль стає все нестерпніше, але закатований втікач мовчить, пересилюючи себе. Особливо старається високий, хирлявий пахолок, який намагається вдарити нещасного найдошкульніше.
Петрика Сомика, який спостерігає цю картину, побачене глибоко вразило. Хлопчик аж тремтить від обурення, тому він не стримався, підняв камінь і жбурнув його в пахолка, який б’є нещасного.
Камінь потрапив кату прямо в потилицю. Той ледве встояв на ногах, скрикнув від болю, випустив з несподіванки канчук, схопився за голову, озирнувся і зустрівся очима з палаючим поглядом Петрика. Несамовита лють враз переповнила все єство пахолка і скаламутила розум.
– Ах ти, щеня! Я тебе зараз приб’ю! Шкуру з тебе живого спущу!
Розлютований пахолок підняв канчук і кинувся за хлопчиком. Петрик одразу вирішив бігти до криївки в пересохлому колодязі. Користуючись тим, що він краще орієнтується в селі, хлопчик побіг так, щоб сади закрили його від очей переслідувача.
– Стій! Де ж ти дінешся? – голосно крикнув переслідувач.
Так і вийшло, як Петрик сподівався – ніким не помічений він вже опустився в колодязь, коли на пустир вибіг захеканий пахолок. Він озирається навкруги, але слід втратив. Хлопчик щезнув так несподівано, що пахолок і не зрозумів, як це сталось.
Пахолок обійшов пустир, навіть зазирнув у колодязь, але нічого підозрілого не помітив. Він люто тупнув ногою, спантеличено зітхнув, вирішив покинути марні пошуки і повернувся до своїх.
Петрик завмер біля самого краю лазу до схованки. Він бачив тінь пахолка, який зазирав в криницю. В цю хвилину хлопчик навіть дихати перестав. Коли пахолок пішов, Петрик зітхнув з полегшенням і навпомацки пішов далі. В першій же кімнаті він об щось зашпортнувся.
– Ой! – мимоволі вирвалось в нього.
– Заради бога, тихіше, хлопче, – попросив його хтось невідомий, бо голосу його хлопчик не знає.
– Ой, – здригнувся і знову скрикнув хлопчик, – хто тут?
Від страху в нього похололо серце. Виявилось, що в дитячій схованці знайшли прихисток ті самі втікачі, яких ловлять пахолки графа Четвертинського.
– А як ви дізнались про цю схованку? – здивувався Петрик.
– Та хіба це таємниця? Майже все село знає про неї! Нам показали її добрі люди з вашого села. Ти не знаєш часом, хлопче, що там з нашим товаришем?
Нарешті Петрик повернув остаточно до пам’яті. Його переляк минув, свідомість прояснилася. Стривожені чоловіки чекають на відповідь хлопчика. Один з них викресав вогонь і запалив невеликий каганець.
– Тепер розповідай.
– Чом не знаю? Знаю. Його зловили і немилосердно побили. Може, ще й зараз б’ють.
Після слів Петрика у сховку запала гнітюча тиша, тільки один з чоловіків часто кашляє в шапку, щоб його не почули ззовні.
– Он яка примхлива доля. Значить, не судилося Павлу стати козаком, – з болем у серці зітхнув хтось з втікачів. – Сідай, дитино, а там видно буде.
В цей час, коли слуги графа викликали сільського старосту – війта Лозицького, щоб той вказав, кого з сільських хлопчиків немає, щоб знайти Петрика.
Непривітні вирази обличь жителів Красного, які оточили майдан також нічого хорошого для пахолків не віщують. В натовпі наростає невдоволений гамір.
Пахолкам враз наче відібрало мову. І тут в Красне верхи в’їхали два десятки чоловіків, які повертаються з сінокосу. Вони одразу зацікавились тим, що відбувається на сільському майдані.
– То не ваша справа, – пихато відказав їм панок, що керує пахолками. – Їдьте своєю дорогою. Як це у вас кажуть? Не лізь до панського проса, бо будеш без носа!
– Всього-на всього? – з насмішкою перепитав Василь Голобля.
– А чи не забагато гонору в пана? – всміхнувся один із жителів Красного, запорізький козак, який знаходиться вдома на побивці. – Пропоную, пане-браття, цьому підпанку гонору зменшити!
– Та й іншим панським лакизам також, – дружно підтримали його односельці.
Хирлявий пахолок, який ганявся за Петриком, знітився і втягнув голову в плечі.
– Так! За цим діло не стане! Гей, нелюди, годі калічити людину! А то зараз ви опинитесь на його місці!
Це вже була неприхована загроза. Панок із пахолками не знають, на що зважитись, тому вони вдали, що не почули слів селян, хоча панських слуг вдвічі більше.
– Вони дійсно недочувають чи таки чекають на добрячого прочухана? Чуєте, панове, даємо вам хвилину, і щоб духу вашого тут не залишилось! А як ні, то начувайтесь!
Сказано це було так різко, що підпанок вважає за краще не сперечатись. Він чудово знає, що у вільних русинів слова не розходяться з ділом, і від погрози до рішучого вчинку в них один крок. Він гостро відчув, що ще мить і чоловіків з Красного вже ніхто не зупинить. Тому він з пахолками не гаючись скочили на коней.
Двоє пахолків відв’язали втікача і хотіли забрати його з собою, але селяни не дозволили цього зробити. Серця їх сповнюються люттю. Чоловіки кіньми загородили шлях пахолкам і нахилили вперед коси.
– А оце вже ні, – суворо сказав один з них.
– Це холоп пана Четвертинського! – бундючно відрізав підпанок.
Чоловіки проявили тверду рішучість, вони були невблаганні і вийняли з піхов шаблі. Старший з них з мало прихованою зневагою промовив.
– Ну, якщо панове готові скласти голови за пана Четвертинського, то хай так і буде. Відмовляти не станемо!
Але складати прямо сьогодні голови за свого пана в плани пахолків і їх підпанка зовсім не входило. Ніхто з пахолків не посмів заперечити чоловікам жодним словом. Здоровий глузд підказує їм, що краще дати драла. Тож, залишивши скатованого втікача, слуги графа бій не прийняли і подалися з Красного до Брацлава.
– Держіть їх! – голосно вигукнув Василь Голобля, і селяни розсміялися.
– Що не кажіть, а не розійтись нам миром з цими польськими панами, – задумливо сказав один із чоловіків, спостерігаючи цю сцену.
– Нумо, браття, треба допомогти небораці, – сказав Василь Голобля.
Селяни почали змивати кров і мастити рани побитого втікача, який вже не тямить себе від болю, але мужньо тамує ридання. Він навіть зміг сказати:
– Дякую вам за спасіння, бо я вже був певен, що залишаю цей милий білий світ.
Після цих слів він втратив свідомість. Яцько Швець тим часом поспішив в колодязь за Петриком.
– Агов, друже! Ти тут? Вилазь, небезпека минула!
– Так швидко? – зрадів Петрик. – А що сталось?
– Наші чоловіки прогнали тих збитошників! І дядька того, що злапали і побили, теж забрали. Не дали слугам польського пана відвезти його із собою! Ти б бачив, Петрику, як ті зайди полякались, коли наші шаблі повитягали!
– Як шкода, що я цього не бачив!
Зраділі брацлавчани також хутко вилізли з колодязя і поспішили на майдан до свого товариша.
– Що то рідні люди! – зрадів один із них. – Не дали тим польським нелюдам загубити християнську душу!
– Вільні люди, – зітхнув другий, – у нас би в Брацлаві ніхто б не заступився.
– Таки бути Павлу козаком! – радіють втікачі. – Шкода тільки що ті посіпаки поїхали безкарно. А вам, хлоп’ята, величезне спасибі за вашу схованку!

*  *  *
Пахолки на чолі із підпанком зупинились тільки тоді, коли від’їхали від Гайсина на три версти.
– Що робитимемо, пане Юзефе? Пану Четвертинському дуже не сподобається, що ми отак запросто залишили його холопа. Як би нам самим не дісталось на горіхи?
Підпанок озирнувся на шлях, бо його ще трусить від пережитого страху. Йому ввижається, що за ними гоняться озброєні чоловіки з Красного.
– Правду сказати, навіть не знаю, що його далі робити.
Один з пахолків, помітивши розгубленість на обличчі пана Юзефа запропонував.
– А давайте скажемо, що не знайшли втікачів і все? Скільки доріг навколо! Чи це в перший раз, що ми не змогли найти тих клятих холопів, що тікають на Січ?
Юзеф трохи забарився із відповіддю, бо задумався.
– А що, це правильно! Тільки ми всі маємо казати одне й те саме. Згодні? Бо як хто проговориться, погано нам всім буде.
– Не проговоримося. Нема дурних!
Звісно пахолки були згодні, вони з радістю пристали на цю пропозицію, бо отримати канчуків від пана їм зовсім не хочеться.
– А що, хлопці, – посміхнувся пан Юзеф, – чи не промочити нам горло? Та й не снідали ми ще сьогодні, а вже час обідати. Я пригощаю!
Пахолки погодились і з задоволенням поїхали до ближньої корчми. Так пан Четвертинський і не дізнався про те, що його холопів пахолки знайшли, але, можна сказати, відпустили.

*  *  *
Втікачі заночували на хуторі Киселин, щоб їх не застукали зненацька панські слуги, якщо повернуться більшою ватагою. Наступного дня вони подалися на Січ.
Хлопчики на чолі з Петриком Сомиком знову зібрались на пагорбі над Собом.
– Петрику, ну ти й відчайдуха, – захоплено запитав Михайлик Яремчук, – як ти тільки наважився кинути камінь в того лайдака?
– Правду кажучи, сам не знаю, – чесно зізнався хлопчик.
– Все одно молодець! Я не знаю, чи зміг би я так, як ти. І добре, що ми зробили ту схованку, а то тебе могли злапати!
Всі дружно погодились з Михайликом.

Втеча
На четверту ніч після того, як мурза із великим загоном пішли на Україну, Самійла, що спав на товстій очеретяній маті, хтось обережно збудив.
– Хто тут? – здивувався Самійло, не розуміючи зі сну, що коїться.
– На бога, Самійле, – почув він знайомий голос, – тихіше, а то збудиш усіх!
Повисла сторожка нічна тиша. Самійло кулаком протер заспані очі. На обличчі в нього з’явився вираз крайнього подиву.
– Сашко? Сомик, ти? – не може повірити Самійло і з неприхованою радістю запитав. – Звідки ти тут?
Серце в Самійла колотиться, як навіжене. Його подиву й радості немає меж. Козак проганяє сон і мовчки збирається з думками.
– Я, – притишив Сомик голос до шепоту. – Довго розповідати.
– А якщо в двох словах?
Самійло не може мовчати, бо страшенно зрадів несподіваній удачі. На нічному небі сходить вузький серп місяця. Козак міцно обняв Сашка.
– Та не тисни ти так, ведмедю, бо ребра зламаєш! Пам’ятаєш, як йшли за нами покійний Трохим Бойчук і твій син? Отак само і я невідступно йшов за вами, – просто і навіть весело розповів Сашко.
– Ось тепер ясно. Ну, ти даєш! – сказав з почуттям Самійло.
– А що, хіба я вже і не козак? – посміхнувся Сашко, гордо закручуючи оселедець за вухо. – Чи, може, ти думаєш, що я міг розвернутися і спокійно повернути додому?
– Спасибі, товаришу, – розчулено подякував Самійло. – Правду люди кажуть: «На все бог і добрі люди». Скажи, Сашку, а ти, часом, не знаєш, де Іванко?
Козак не приховує свого хвилювання і з вдячністю дивиться на Сомика.
– Чом не знаю? Знаю! Тому й прийшов за тобою тільки зараз, бо ці дні видивлявся, де тримають твого сина. А ще я ж не знав ні розташування кімнат, ні секретів хитромудрих татарських замків, ні кількості тутешніх мешканців, ні системи охорони.
Серце Самійла радісно закалатало в грудях. Сашко тим часом розрізав і зняв з Самійла мотузки, якими той був зв’язаний.
– Тримай, товаришу, – протягнув він кривий турецький ніж Самійлу.
– Звідки він у тебе? – зрадів той і попробував пальцем наскільки гострий ніж.
– Взяв в одного з бусурманів, який тебе вартував. Йому він уже точно не знадобиться, – жартує Сашко.
Козаки прислухалися. Чути, як перегукується надвірна варта мурзи.
– А що йому ще не знадобиться? – хитро примружив очі Самійло.
– Ще добра шабля, лук із стрілами, бурдюк з водою, кукурудзяні коржі, тарань, дрібка солі, ковдра і кілька золотих цехінів.
– Правду кажуть, що щастя іде до сміливих! А коней в нього не було?
– Коні є в іншому місці. Не хвилюйся, Самійле, пішки додому йти не доведеться.
– Це добре. Ти знаєш, що татари пішли до нас?
Самійло визирнув через маленьке віконечко назовні. На мурах сонно стовбичать вартові, їх силуети добре вирізняються на фоні сірого неба.
– Так, знаю, – зітхнув Сашко.
– Нам треба поспішати. Заберемо Іванка і одразу в дорогу! Тепер надія на швидких козацьких коней. Та й ніч, мати козацька, допоможе нам!
Сказав, а про себе подумав, що кожну хвилину варта може викрити втечу і зчинити тривогу. Тоді на ґвалт збіжаться татари, і кінець всім мріям. Знову в полон Самійло не хоче.
– Ти знаєш, друже, я б так не поспішав. Як кажуть, поспішиш – людей насмішиш. Давай, обміркуємо все якнайкраще. Нас будуть шукати і можуть заскочити. Я думаю, що нам треба кілька днів відсидітись десь, де нас точно шукати не будуть.
Завжди дійовий і рішучий Сомик зараз був весь охоплений сумнівами і ваганнями.
– Мудро, – вимушений був погодитися Самійло, не дивлячись на те, що душа його так і рветься додому.
Але якщо вирватися в дорогу зараз, дійсно можна стати легкою здобиччю татар. Як не крути, а це було би нерозумно. Козаки вибрались назовні, і Сашко провів Самійла до кімнати, де тримають Іванка.
Його також стереже один чатовий. Він збирався поїсти, бо перед ним лежить лаваш і великі шматки відвареного м’яса, а в глиняній плошці горить шматок баранячого жиру.
Самійло підійшов до вартового майже впритул. Татарин дивиться на Самійла широко розкритими очима.
– Салям, правовірний, – з насмішкою привітався з ним козак на татарській мові.
– Салям. Ти хто?– вигукнув злякано охоронець.
Вартовий ще дужче вирячив очі. Брови в чатового зійшлися на переніссі. Він розгублено дивиться на кремезну постать, і не впізнає, хто це?
– Мене прислав Ділявер, хай Аллах продовжить його літа! – відповів козак і міцніше стиснув кулаки.
Охоронець підозріливо глянув на козака, побачив його величезні, мов корчі, кулаки. Обличчя татарина враз посіріло, він підхопився на ноги. Якусь мить він стояв ні живий, ні мертвий.
Гардовий вдарив чатового, і той сильно вдарився потилицею об стіну. Потім Самійло легко, мов курчаті скрутив йому в’язи, так що козаки розжилися ще на одну шаблю. Сашко відкрив важкі, обковані залізом двері і відступив на крок вбік.
– Тату! – кинувся Іванко до батька.
Батько з сином обнялись і так постояли в мовчанні якусь хвилину.
– О, дядьку, Сашко, а ви тут як?
– Хто так любить батька свого, як ти, синку, – посміхається Сашко Сомик, – що свого життя для нього не пожалів, тому милосердний Господь не дасть пропасти.
Сашко Сомик вже й не пам’ятає, коли плакав в своєму житті. А тепер він відчув, як важкий клубок підкотився йому до горла. Він на хвилинку відвернувся від Гардових. Так усе переплелося: горе з радістю. Збожеволіти можна!
– Сашку, я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти звільнив мене і сина, – розчулено сказав Самійло.
Після гарячих обіймів, всі поспішили на господарську частину за конями. Сашко перший рушив у темряву ночі. Втікачам таланило, їм вдалося непомітними зняти охоронців і вивести шестеро коней.
Хоча маєток мурзи знаходиться далеко від моря, всі стежки викладені крупною морською галькою, на якій не залишаються сліди.
Їхати було легко, бо повний місяць добре освітлює все навкруги. Свіжа ранкова прохолода надає сил. Очманілий від радощів Самійло не випускає з руки руків’я кривої татарської шаблі. Поки все йде напрочуд добре.
– Синку, хіба я не казав, що від своє долі не втечеш? А тепер наша доля в наших власних руках, – радіє козак. – Сашку, ще раз величезне тобі спасибі за себе, і за мого сина!
– Не треба зайвих слів, Самійле. Святкувати перемогу рано, ми все ще в Криму.
– Тримай, брате, – зняв з шиї і протягнув Сашкові Самійло свій натільний козачий хрест, – віднині ми з тобою побратими!
Сашко також зняв свого хреста і віддав його Самійлу. Іванко їде поряд з батьком, сяючі від радощів. Козаки поспішають, бо світанок наближається катастрофічно швидко.
За порадою Сашка Сомика втікачі повернули на схід. За ті дні, що Сашко вивідував, де тримають Іванка, він знайшов байрак, який знаходиться в стороні від доріг. Це глибокий яр з деревами та невеличким озером.
Під’їзд до байраку прикривають густі зарості високого терну. Ще до сходу сонця в тіні цих дерев козаки й зупинилися. У них одразу полегшало на серці.
– Тепер ми у відносній безпеці, – оголосив Сомик і зітхнув з полегшенням.
– Сашку, дай, будь ласка, чого-небудь підкріпитися.
– Пригощайтесь, – простягнув Сомик лаваш, кукурудзяний коржі і відварене м’ясо Гардовим.
Самійло перехрестив хліб святий, розламав навпіл, простягнув один кусень сину, і вони почали їсти.
– Ще б чарку оковитої, і зовсім добре було б, – задоволено примружився Сашко.
– І не кажи! – підтримав його Самійло. – А краще по три!
Втікачів кинулися вже вранці, і одразу організували погоню. Але дарма ганялися татари за ними, бо ті ховаються зовсім в іншому боці. Ординці впевнені, що козаки поспішають на північ до Перекопу, щоб якнайшвидше повернутися на Україну і попередити про напад мурзи Айдарова.
Дві доби шукали втікачів кримчаки, але навіть і слідів їх не знайшли. Натомість Гардові мали вдосталь часу, аби набратися сил для далекої дороги.
– Прокляття! Як це може бути? – сердиться останній син мурзи Ділявер.
Пекельний гнів розпирає йому груди. Здається, він аж тремтить від люті.
– Хто їх знає? Може ті кляті уруси були ворожбитами, чаклунами, або, як вони самі кажуть, характерниками?
Втікачі чекають слушного часу, щоб відправитись додому. Час для них тягнеться набридливо довго. Козаки не можуть дочекатися, коли можна буде вирушити в дорогу.
Перевдягнений татарином Сомик кожен день ходив у селище, щоб довідатися, чи шукають їх. Крім того він купував продукти в дорогу. Він накупив вдосталь сухарів, сушеного м’яса, пшона.
– Такий на їхньому базарі гамір, що без звички аж голова крутиться! Шкода, сала тут взяти ніде, – пошкодував Сашко.
– А що ще є цікаве та тому їхньому базарі?
Іванко з цікавістю слухає розповідь Сомика.
– Знаєте, не дивлячись на те, що це Крим, мабуть, саме страшне місце для нас, але це справжній райський сад фруктів і овочів. Я за все життя не бачив стільки сортів яблук, слив, черешень, відбірного винограду, горіхів. А які тут кавуни й дині! Та й тутешній мед дуже добрий.
– А є щось таке, що в нас є, а тут немає? – запитливо глянув на Сашка Самійло. – Ну, звісно, крім сала і свинини.
Сашко відповів одразу, без довгих роздумів.
– Особисто мені незвично, що на базарі немає пива, квасу, вареного меду, та навіть вівсяний кисіль не знайдеш. А хочеться!
На третій день він повернувся радісний і повідомив, що погоня повернулася в улус і більше їх ніхто не шукає.
– Все, друзі! Можемо їхати! – сповістив Сашко.
– Слава богу! – тричі перехрестився Самійло.
Вночі, коли ще й не благословлялось на світ, троє вершників в татарському одязі, щоб не привертати до себе уваги, з трьома запасними кіньми, нав’ючені продуктами і питною водою відправилися на північ. Іванко міцно тримається в сідлі.
Раптом засвистів сусол, зірвалося, налякане вершниками стадо степових кіз.
– Тьху ти, налякали! – сплюнув Іванко. 
– Молодець, синку, що із сідла не випав! Держись, мов реп’ях кожуха!
Під прикриттям короткої літньої ночі, ніким не помічені, русини об’їхали татарське селище і попрямували до Перекопу.
Втікачі часто зупинялися, пильно вдивлялись і прислухалися, щоб не зустрітись з татарськими роз’їздами, які їздять по степу. Адже на території ворога небезпека чатує повсюди й зусібіч. Ховаючись у бур’янах, по-вовчому виють здичавілі собаки.
На день втікачі зупинялися в різних ярах, щоб не бути поміченими. Крім того, як на зло, було дуже спекотно, а в степу ні легесенького вітерцю, ні хмаринки. Сонце стоїть високо і дуже пече. Повітря вдень стає таке гаряче, що нічим дихати.
Кілька разів з луків змогли підстрелити диких гусей, так що голодувати не довелось. Звісно, душею всі вони рвуться додому, але розуміють, що треба бути обережними.
– Навіть не віриться, – посміхався Самійло, – скоро почуємо нашу солодку мову!
– Тату, он дерева, може там зупинимось на ночівлю?
– Ні в якому разі, – вигукнув Сашко, – ви бачите, які там високі тополі? Скоріше за все там знаходиться татарський аул! Треба нам об’їхати це місце стороною.
Він з тривогою поглядає в бік тих тополь. Вони від’їхали від цього місця подалі, і вже там знайшли місце для ночівлі. По дорозі знайшли тіло Трохима Бойчука і поховали його. На могилі встановили нашвидкуруч збитий хрест.
– Дуже добре, – перехрестившись, сказав Самійло, – моя душа буде спокійною, що поховали Трохима за християнським звичаєм. Тепер мені і помирати буде легше.
– Це точно, – погодився Сомик, – і так по степу розкидано тисячі кістяків наших людей, обгризених вовками і здичавілими собаками.
– Трохим завжди буде для нас зразком безсмертя, незламної мужності, відваги, відданості, любові до свого народу й України.
На прощання Самійло доземно вклонився могилі товариша. Козаки вдягнули шапки і попрямували далі. Довго їхали мовчки. Краєвид почав змінюватись. Замість рівного степу пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.
Іванкові дуже подобається спати просто неба. Він і вдома любив спати надворі, або на горищі, повному свіжого сіна. А ще дивитись на зорі крізь відчинені дверцята.
Разом козаки нарізали сухого очерету і зв’язали з нього мати, щоб спати на них, а не на сирій землі.
І нарешті в один із днів вони почули собачий гавкіт і церковний дзвін, а трохи згодом наткнулися в хащах на плетену з лози хату-курінь. Татари так не живуть, тому козаки зрозуміли, не може бути сумніву, вони добрались до України! 
В Самійла відлягло від серця, стало трохи спокійніше на душі. Сашко також полегшено зітхнув і блиснув очима. Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю.
– Україна! Рідна моя! Вітчизна моя дорога! Ну що, пане-браття, – невимовно зрадів і радісно сказав Сашко, – тепер можемо їхати швидше, не криючись. Тут нас навряд чи зненацька заскочать татари.
Іванко з подивом розглядає виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар.
Із густих кущів вийшли два чоловіки і дві жінки із дітьми. Виявилося, що за деревами є ще десяток таких самих хат і навіть церква, побудована з комишу та мулу. З димарів цих хат в’ються сизі вечірні дими.
– Доброго дня вам, люди добрі. Ви звідки і куди? – трохи здивовано запитали люди козаків.
Люди страху не виявляють, тільки з неприхованою цікавістю дивляться на несподіваних гостей. Козаки зітхнули з полегкістю. Самійло розповів хуторянам про свої пригоди. Почуте вразило людей до глибини душі.
Втікачі почувалися під гостинною стріхою, як дома. Хуторяни прийняли козаків дуже сердечно. Потім господарі нагодували подорожніх і показали, куди їм треба їхати.
– Може ще погостюєте, відпочините?
– Дякуємо, але ні. Час не жде. Татари до нас їдуть, треба нам наших попередити. Ну, будьте на добро багаті, – подякувавши сказав Самійло. – Будете в наших краях, будемо раді вас бачити!
– Ні, – заперечливо похитав сивою головою небалакучий дід, який до цього більше відмовчувався, – ми під ярмом ясновельможного панства нажились досхочу. Більше не хочемо. Краще вже тут, без усілякої шляхти. 
Іванко подивувався словам цих людей, бо на всьому тут лежить печатка нестатків, тривоги і неспокою.
– Хай не оминає вас щастя, – побажав один з жителів хутору.
Хуторяни попрощались з кожним і не один раз, що мимоволі викликало в Іванка посмішку.
– Тепер серед своїх людей не пропадемо, – посміхнувся Сомик. – Ну, бувайте! Нам треба поспішати. Щасти вам!
На дорогу гостинні лісовики дали козакам золотистих пухких паляниць та відвареного м’яса дикого тура. Самійло пригостив гостинних людей родзинками й мигдалем, які вони прихопили в татар.
Нарешті многотрудна подорож скінчилась, і втікачі повернулися додому. Неможливо описати, як зраділи дружини козаків та їх діти. Марія й Оріяна плачуть від радості і цілують Самійла й Іванка. Марія з риданням упала на груди коханого чоловіка.
Таке саме відбувається і в хаті Сомиків. Коли уляглись перші бурхливі почуття, Марія відірвалась від чоловіка і подивилась на нього і сина.
– А схудли як, змарніли, аж почорніли, – запричитала вона.
– Нічого, мила моя, були б кістки, а сало наросте! Я з вами, любі мої, і в радощі, і в горі! Люблю вас більше всього на світі!
Односельці, які вже не сподівались побачити Самійла й Іванка живими, прийшли до них, щоб розділити їх сімейну радість. Кругом панує святкове пожвавлення. Жінки заходилися варити обід.
Але святковий настрій тривав недовго, бо від Гардових і Сомика люди дізнались про загрозу, яка чатує на них. Святкове піднесення змінилось войовничою рішучістю.

Останній бій
Не тільки в татар є розвідка. Гетьману Оришевському набридло, що ординці по кілька разів на рік з’являються біля його містечка Гайсин. Тож, не зважаючи на зайнятість важливими державними справами, він вирішив хоч на деякий час покласти цьому край.
Розіслав гетьман вивідувачів у всі боки, і таки завчасно дізнався про появу великого татарського загону. Поручик Ясінський за дорученням гетьмана з охороною з’їздив до Гранова, щоб домовитись про військову допомогу.
І знову в Красному зробили засідку. Оришевський зібрав тисячу реєстрових козаків з гарматами. Артилерію командувати він доручив поручику Яновському, козаками – поручику Ясінському.
З Гранова прибули чотири сотні гайдуків з гарматами. Порох і ядра їм видали з Гайсинської фортеці. Гайдуки непомітно розмістилися в лісочку, на північний схід від Красного, між селом і хутором Киселин.
А ще по ближнім селам кинули клич, щоб бажаючі приєднались до оборонців Красного. Із запорожців, які в цей час були вдома, та місцевих селян набралось майже три сотні чоловіків. Щоб не заважати реєстровим козакам, цей загін розташувався в сосновому лісі на південно-східному напрямку між Красним і Гайсином.
Тепер лінія оборони схожа на підкову, відкриту на схід. Самійло з Сашком Сомиком приєдналися до реєстрових козаків. Селяни з Красного самі прийшли з лопатами, копати шанці для оборонців села та «вовчі ями» для кримськотатарської кінноти.
Ярина Гергуленко доповіла вивідачам мурзи, що вся сім’я Гардових зараз знаходиться в Красному, а козацький гетьман в Гайсині. Ті передали ці новини мурзі, який в цей час їв незмінну тушковану баранину.
Мурза зрадів удачі і вирішив, що кращого часу для нападу, такої щасливої нагоди для вбивства гетьмана Оришевського і родини Гардових і бажати годі. Все складається саме так, як він і розраховував. За його наказом кримчаки одразу виступили до Красного.
Люди в селі спішно ховають до комор своє добро. Козаки читають «Вірую» й «Отче наш», під час молитви наполовину виймаючи шаблі з піхов на знак того, що готові із зброєю в руках відстояти віру православну.
Кримчаки пішли в атаку з першим промінням сонця. Але на цей раз татарам навіть не дали увійти в село. Їх зустріли ще на підході, загуркотіли гармати. Заревіла налякана худоба. Козаки обстріляли татар з гармат і мушкетів, а потім кіннота помчала на татар. Заколихалися козацькі бунчуки й стяги. Козаки перейшли в рішучий наступ.
Ординці неймовірно вражені тим, що їх зустрічають не самі сільські жителі, а козаки з гарматами. Це було настільки несподівано, що не витримавши навали, татари почали поволі відступати. Всі їх плани пішли шкереберть.
Татари почали обстрілювати хати, покриті очеретяними дахами, підпаленими стрілами. Мурза нервується, лютує і в безсилому гніві кусає губи. Досвідчений воїн, він чудово розуміє, що, якщо так піде далі, на нього чекає неминуча поразка.
– Погані гяури, – лається мурза. – Рахманова до мене!
Коли один із татарських сотників підскакав до мурзи, той вказав нагайкою на артилерію козаків.
– Батале, що хочеш роби, але щоб ті шайтанові гармати замовкли! За всяку ціну, чуєш? – гарикнув мурза. – Зробиш – озолочу! Ти мене знаєш. Мерщій!
Скажена злоба спотворила його обличчя. Він сподівався швидко захопити Красне, вбити Гардових, потім одразу взяти штурмом Гайсин, захопити гетьмана Оришевського, а застряг на околиці села.
– Буде зроблено, мурза! – гучно пообіцяв татарський сотник.
Рахманов пришпорив коня і помчав до своєї сотні. За його наказом татари помчали вскач, оминаючи центральну частину бою. Обійшовши бойові порядки козаків, вони з півдня вдарили на батарею. Козаки саме перезаряджали гармати, коли аскери Рахманова обсипали їх сотнями стріл. Мурза побачив це і трохи заспокоївся.
В живих серед гармашів залишились тільки поручик Ясінський і двоє поранених козаків. На графа вже накинули аркан, і до нього, ошкірячись, підходить татарин, готовий зарубати полоненого, коли із-за рогу палаючого будинку вискочила Оріяна Гардова. В неї в руках дошка, яка сильно горить.
Оріяна, не роздумуючи, сунула цей смолоскип в обличчя татарину. Той завив від болю і кинув шаблю. Обома руками схопився він за обпалене обличчя. В цю мить до них підбігла Марія Гардова і сильно штрикнула татарина в бік вилами.
Граф Ясінський, нарешті звільнився від аркану, схопив шаблю і добив пораненого татарина. На нього напали ще двоє ординців, але граф зміг впоратися і з ними. Поранені козаки перев’язали один одному рани і кинулись до гармати.
– Дякую вам, – низько вклонився граф Марії й Оріяні, мимоволі скривившись від болю, – скільки житиму, стільки пам’ятатиму вашу доброту. Віднині і до самої смерті я ваш боржник. А тепер ховайтесь.
Сам граф кинувся на поміч гармашам. Гармати ожили і зробили кілька пострілів. Ядра розірвались прямо в центрі наступаючої татарської кінноти.
– Наддаймо, братці, – кричить козак Вітер дужим голосом.
– Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти! – вторить йому Сомик.
– Великі воїни ісламу, – кричить мурза Айдаров, – усі дома клятих урусів димом пустити і з землею зрівняти!
На захопленому краю села кримчаки почали вбивати собак і свиней та скидати їх в колодязі. В тій частині села, яку захопили татари, загорілось все, що тільки може горіти. Горить все швидко, скоро від багатьох хат залишаться тільки печі з димарями.
Тут сталося непередбачуване для кримчаків – з півночі по ним вдарили гармати гайдуків, з півдня – мушкети й рушниці запорожців і селян, які спочатку, щоб не видати себе, відійшли занадто далеко від села.
Козаки впевнено тіснять ворогів. Бій стає дедалі запеклішим. Мурза зрозумів, що може опинитися в оточенні. Скрегочучи зубами від безсильної злоби, він віддав наказ відступати.
– Добивайте проклятих скоріше, – командує Бандурка.
Козаки гнали татар до самого лісу, але в ньому ординці зайняли кругову оборону і зустріли козаків хмарою стріл. Серед ординців багато вправних стрільців, які одночасно можуть влучно стріляти одразу двома, або навіть і трьома стрілами.
Випали шаблі з рук кількох десятків козаків. Кримчаки завзято бороняться, тож, зазнавши значних втрат, козаки відступили. Вони оточили лісок з усіх боків, але під стріли кримчаків вже не поспішають. Бойовий запал потроху вщухає.
– Може підтягнути сюди гармати, та й пробити собі дорогу до лісу? А там ми з ними швидко впораємось!
– Воно ніби і можна, але дерева жаль. Це ж не панський ліс, сюди людям можна ходити. Що ж його придумати? Не ставати ж облогою, поки в татар їжа чи вода скінчиться?
– Та й скільки пороху й ядер потрібно, щоб викурити татар з лісу?
Козаки ламають собі голови, але даремно, рішення знайти вони не можуть. Самійло, Вітер з Сомиком приєднались до запорожців. До їхнього гурту підійшов збуджений Іванко.
– Товариші, приймайте поповнення, – розсміявся якийсь молодцюватий, підтягнутий козак.
– Тату, – покликав Іванко, – послухай, що я надумав.
– Вибач, синку, зараз не до тебе, – незадоволено відповів Самійло. – І взагалі, не лізь поперед батька в пекло. Це не твого розуму діло. До речі, чому ти тут, а не вдома? Мати там тебе, напевне, вже обшукалася, не знає, що й думати.
– Тату, послухай, в мене є пропозиція, як здолати татар так, щоб менше наших людей загинуло, – наполегливо промовив Іванко.
– А я тобі кажу, їж борщ з грибами, та держи язик за зубами. Малий ти ще козакам вказувати, що і як робити!
Голос Самійла прозвучав незадоволено. Іванко був прикро здивований, зблід, похнюпився і розгублений збентежено замовк. Розпач вдарив його в груди. Хлопчик не посмів перечити батькові, натомість він ладен заплакати від безсилля.
– Йосип голий! От вражий сину, – не стримався старий козарлюга Вітер, наїжачив вуса, і охолодив гарячого Самійла, – навіть вислухати сина не хоче! Говори, хлопче, що в тебе?
– Розповідай, – дружньо підморгнув Іванку один з молодих запорожців.
Козаки, посміхаючись, повернулись до Іванка, стали кружка і слухають хлопця залюбки. Очі дорослих світяться цікавістю. Іванко спочатку зніяковів, але, зігрітий увагою, швидко опанував себе і вів далі своє.
– Товариші козаки, преславні лицарі запорозькі. А що, як збудувати десяток «Гуляй-городів», тільки колеса поставити так, щоб вони захисною стіною їхали до лісу? 
– Дурниці верзеш, – спересердя перебив Іванка батько. – Тільки час віднімаєш. Підійдемо до лісу, татари нас з боків і зверху, з дерев переб’ють.
– Почекай, Самійле, – обурився Вітер, – не гарячкуй! Щось у пропозиції твого хлопця таки є. Дай подумати.
Задоволений похвалою Іванко, який уже не сподівався на підтримку і розуміння,  мало не скрикнув від радості.
– Я не доказав, – трохи почервонів Іванко й продовжив, – можна збудувати «Гуляй-городи» з боковими стінами й дахом! І колеса щоб були і з переду, і з заду!
Козаки стоять нерухомо і вражено прислуховуються до кожного його слова. На відміну від батька, ніхто ніяких докорів, нарікань чи насмішок на адресу хлопця не виказує.
– І в них піч з лежанкою, – вже миролюбніше але все ще незадоволено буркнув батько. – А ще шуба з подушками, і миска з галушками.
Але козаки вже почали жваво обговорювати ідею Іванка. Хлопець з надією пильно вдивляється в обличчя присутніх.
– Легко сказати. Це небезпечно. Татари стрілами можуть підпалити «Гуляй-городи», не встигнемо до того лісу й добратися, – завагався один з козаків.
– Облиш. Значить, треба зробити так, щоб не підпалили, – розсудливо промовив Сашко Сомик.
– А це як? Зробити їх з мокрого дерева? Чи поливати водою?
– Зачекай, зараз ми щось придумаємо. Неодмінно вигадаємо!
– Слухайте, пане-браття, – знову заговорив Іванко, – може у вас в обозі є татарські щити й кольчуги? Можна ними обвішати «Гуляй-городи».
– Точно! В нас ще є польські й німецькі кіраси, панцири!
– Якщо все вийде, втрати в нас будуть мінімальні! Це ж не просто нечувана річ, це справді безпечний захист. Молодець, хлопче!
– Слухайте, товариші, і добре запам’ятайте мої слова, – з захопленням промовив старий козак Вітер, хвацько підкручуючи свого довгого, сивого вуса, – б’юся об заклад, з цього хлопця кошовий вийде, так і знайте!
І на похмурому, завжди суворому обличчі старого козака з’явилась лагідна усмішка. Козаки слухають, тепло всміхаючись та приязно киваючи хлопцю головами. Іванко від такої похвали був на сьомому небі і зашарівся. Самійло за цей час більше не проронив ані слова.
– Дякуємо тобі, хлопче! Намажуть татари п’яти салом, даром, що мусульмани!
– А тепер за діло. Нумо, братці-молодці! – враз посерйознішав і закликав Вітер.
І козаки взялись до роботи. Їм допомагали місцеві селяни. Колеса зібрали по ближнім селам. Кілька десятків коліс дав майстер Коберник і місцевий священик отець Костянтин. Усі працювали до сьомого поту.
Наступного ранку з усіх боків до лісу поволі посунули чотири десятки «Гуляй-городів» з дахами і боковими стінами. У безмежному подиві розглядають ординці небачене диво – прямокутні хатки, обвішані кірасами, панцирами, щитами і кольчугами.
Коли «Гуляй-городи» наблизились на достатню відстань до лісу, відкрилися бійниці і більше сотні мушкетів дали залп по кущам на узліссях, в яких ховаються татарські лучники. Крики поранених показали, що принаймні частина куль влучили в ціль.
Поки мушкети перезаряджали, бійниці закрили. Татарські лучники обстріляли атакуючі «Гуляй-городи», але шкоди не завдали ніякої. Козаки знову відкрили бійниці і знову дали залп із мушкетів, і частина куль знову влучила в кримчаків.
Ординці не стали чекати, доки «Гуляй-городи» доберуться до узлісся, зібрались по команді в південно-західній частині лісу і звідти помчали в атаку на козаків.
– В ім’я пророка, – в нестямі кричить мурза Айдаров, який не може примиритися з поразкою, – в ім’я могутності Османської Порти і Кримського Юрту! Вперед, непереможні воїни ісламу! Хай Аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі! Смерть гяурам!
– Хай славиться ім’я пророка! На невірних, славні оборонці ісламу! – вторить йому сотник Рахманов.
Татарська кіннота  значно переважає за кількістю козаків, і здається, що ординці зможуть прорвати козацькі ряди й вирватися в Дике поле, а за ним і в свій Крим. Але їх знову чекала неприємна несподіванка.
Коли татари майже доскакали до десятка «Гуляй-городів», що наступала на них з цього напрямку, козацька кіннота, яка знаходилась позаду піших козаків, розступилася. Татари побачили два десятка фальконетів.
Не встигли татари опам’ятатися, як всі фальконети дали залп, накривши передні ряди ординців картеччю. Поле вкрила хмара порохового диму. Від вибухів здригається і стугонить ліс. Крики болю і несамовитої люті пролунали у відповідь на козацькі постріли.
Козацьке «Слава!» и татарське «Алла!» злилися в одне суцільне, протяжне «А-а!»
Не дивлячись на своїх поранених, татари продовжили наступ, розраховуючи, що козаки не встигнуть перезарядити фальконети, і татари все таки зможуть вирватися із оточення.
Б’ються татари з почуттям приречених на смерть, бо їм немає куди відступати. Але їх знову чекає напрочуд неприємний сюрприз. Передні стіни «Гуляй-городів» опустилися вперед на ременях, і з кожного з них вистрілила 14-ти ствольна ожига. Заряджені вони дробом, тому вразили більшу частину татарської кінноти.
Поранені дико заверещали від раптового болю. В татар почалась паніка, бо вони бачили, як багато їх товаришів загинули від залпу, який дали ожиги. Поки ординці приходили до тями, свій другий залп дали фальконети, а за ними і козацькі мушкети.
У свіжому ранковому повітрі відгонить кров’ю і димом. Наступила вирішальна хвилина. Загули козацькі сурми, довбиші закалатали в литаври й бубни.
– Товариші, – піднявся в стременах сотник Бандурка, високо піднявши шаблю, – тільки в рішучому бою здобувається вікторія!
– Боже, допоможи, – перехрестився старий козак Вітер. – Ну, братці-молодці, хто в бога вірує, за мною!
– Слава! – донеслося із-за спин татар. – Слава!
Це з лісу винеслась козацька кіннота. Іванко з подивом дивиться на розпашілі, але задоволені обличчя козаків, які в бій ідуть як на празник! Татари обороняються люто, але сила сьогодні на боці козаків.
– О, правовірні! Аллах відступився від нас! О, горе нам!
– О горе нам, сини Магомета! Хай Аллах буде милостивий до нас!
Даремно лютував і лаявся мурза, дарма погрожував найлютішими карами, його вже ніхто не слухав.
– Бийте проклятих! Смерть бусурманам!
– Бийте їх так, щоб і духу нашого боялися!
Усе злилося в дикий нелюдський рев: хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки командирів, постріли, лайка і прокльони. Копита коней ковзаються в крові. Козак Вітер щосили вигукнув.
– Синки, тих татар, що здаються, не вбивати! Ми за них потім виміняємо з неволі наших людей!
Самійло рубається мовчки, зціпивши зуби. Частина татар зрозуміла, що в них вже немає ніякої надії на удачу, і почали здаватися в полон.
– Аман! Аман! – лунає з усіх боків, це татари, проклинаючи свою долю і все на світі,  просять пощади, помилування і милосердя. Деякі з них навіть падають на коліна.
Але то тут, то там ще спалахують короткі кровопролитні сутички. Татари б’ються мов скажені, але козаки знищили їх швидко, ніхто з ординців так і не зміг пробитися і повернутися у свій улус.
Не оминув своєї чорної долі й сам мурза. Примхлива доля звела його віч-на-віч з Самійлом. Козак невимовно зрадів, впізнавши мурзу. Серце його радісно забилося.
– Ну що, мурза, здибались ми, як кажуть, на вузькій доріжці? Тепер миром не розійдемось.
– Ти? – не повірив своїм очам мурза, спохмурнів, і в його очах блиснули злі вогники. – Не може бути! Поганий гяур! Раб! Втік від Ділявера?
– Це дрібниця, – посміхнувся, розпашілий від бою, Самійло і твердо відрубав, – хочу, щоб ти знав – я і є той самий козак Самійло Гардовий, заради якого ти прийшов сюди.
Почувши ці слова, в першу мить мурза аж відсахнувся. Безмежний подив і розчарування застигли на його обличчі. Він аж ціпеніє від досади, злоби і люті. Мов зацькований хортами вовк, озирнувся мурза по сторонам.
– А ти ж, поганий гяуре, був в моїх руках, – гірко промовив мурза, дивлячись на похмурого велетня.
– Був, – посміхнувся козак. – І син мій також був. А тепер помри!
Дикий, звірячий рев вирвався з грудей мурзи Айдарова. Лють скаламутила йому розум. В нестямі він першим кинувся на свого ворога, але дуже швидко пересвідчився, що шансів подолати козака в нього немає.
Мурза глянув у вічі козака, і розпач охопив його. Він зрозумів, що пощади бути не може. Перед його очами промайнуло все його життя, залишився гіркий осад від думки, що головна його мрія так і не здійсниться, і не побачить він Присмеркового океану.
Татарин бився із завзятістю і самозабуттям приреченого, але скоро шабля Самійла опустилася йому на голову. Мурза охнув і впав під ноги свого вірного коня.
– Катюзі – по заслузі, – гримнув козак Вітер, який спостерігав за двобієм, готовий за потреби в кожну мить прийти Гардовому на допомогу.
Розлютовані, вражені смертю мурзи, залишки ще не полонених ординців з новою силою кинулись на козаків. Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Знову ожили ожиги, значно скоротивши кількість татар. Відомо, що сила солому ломить. Козаки стоять безстрашно, ні на крок не відступаючи назад.
Стрілянина почала вщухати. Бій скінчився. Стихла гарматна стрілянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпашілі боєм воїни. З усіх боків чуються радісні вигуки переможців. Форкають стомлені коні.
Втомлені але задоволені козаки важко відхекуються, витирають піт з лобів і поволі заспокоюються, витираюсь шаблі від крові. Самійло підійшов до Іванка, ведучи коня в поводу.
– Вибач, сину, якщо можеш. Даремно я гнівався на тебе.

Весілля Оріяни
Пройшло два роки. Жителі Красного, спаленого татарами майже вщент, на сході одностайно вирішили будуватись в іншому місці – на високому березі річки Кислячки, яка впадає в річку Соб недалеко від хутору Киселин. Справа в тому, що Красне знаходилось в низині, і під час паводків весь час страждало від повені.
До них приєднались люди з інших сіл та хуторів, які постраждали від татарської навали. На місті хутору Киселин з натхненням і завзяттям розбудувалось ціле містечко, яке швидко стало більшим за Гайсин. Назву воно зберегло хутору.
Тільки церкву поки не встигли відбудувати, тому на службу по вихідним і святковим дням люди їздять і ходять до Гайсина та ближніх сіл.
Поручик Ясінський заклав свій родовий маєток – фільварок в Гайсині на схід від фортеці, а Яновський – на західній околиці Киселина.
Кількох татар Оришевський відпустив, щоб вони розповіли в Криму про їх поразку, загибель мурзи Азамата Айдарова, і про те, що козаки готові обміняти полонених татар на русинів, які знаходяться в рабстві у кримчаків.
Син мурзи Айдарова Ділявер зайняв місце батька, очолив Перекопське каймаканство. В нього з’явилось напрочуд багато різних справ, тож йому наразі не до помсти за загибель батька і братів. Він з радістю здійснив обмін полоненими, щоб показати своїм підданим, який він дбайливий мурза.
Мати Ділявера Гульнур перетворила фортецю в квітучий сад, а замок в розкішний палац, як того й хотів її покійний чоловік Азамат. Тільки до Присмеркового океану вона так і не поплила.
Ян Оришевський переселився до Києва і, як запорозький гетьман, захищає київських міщан від нападів польської шляхти.

*  *  *
Літо видалося дуже багате на гриби, тому діти за першої нагоди йшли за ними в ліс. Матері, звісно, хвилювалися за ними, але життя, сповнене тривоги та злигоднів, так призвичаїло всіх до небезпек, що спокуса покращити харчування грибами, засолити і насушити їх на зиму примушувала відпускати дітей по гриби.
От і сьогодні тільки-тільки заспане сонце визирнуло із-за крайнеба п’ятеро хлопчаків на чолі з Петриком Сомиком пішли у ближній ліс. Вони назбирали повні кошики білих грибів і щасливі поверталися додому, коли побачили кримчаків.
Ті виїхали із-за лісу, роздивляючись навколо. Побачивши дітей, татари з криками: «Алла!» кинулись до них. Дітей охопив страх, вони заклякли на місці, бо не знають, на що зважитись за таких обставин.
– До лісу ближче, – переборовши хвилинну слабкість, першим опам’ятався Петрик (все-таки недарма він верховодить серед хлопчаків). – Кидайте кошики і за мною! Бігом!
І хлоп’ята дременули до лісу, але татари верхи швидко наганяють їх. І коли вже не залишалось сумніву, що ординці от-от доженуть дітей, заграла козацька сурма, грянув козацький бойовий клич: «Слава!» і з лісу назустріч дітям в розгорнутому строю винеслась козацька сотня.
Козаки витягли з піхов шаблі і понеслись назустріч татарам. Пролітаючи повз дітей молодий, дужий козак, який тримає корогву, повернув обличчя до дітей і підморгнув ним.
– Та це ж Іванко Гардовий! – першим пізнав козака Михась і посміхнувся.
Татар більше, але козаки протиставили великій кількості ворогів виучку і військову майстерність. Нікому з татар втекти не вдалося.
Вдома Петрик захоплено розповів про це матері.
– Добре наші всипали сьогодні тим татарам! Я сам бачив!
– Синочку, – із сльозами на очах погладила вона його по голові, – скоро і твій час настане. Неправда панує в Україні. Поки різні зайди не дають нам мирно жити, бути і тобі козаком землі нашої.
– Які зайди, мамо? – запитало хлоп’я і під серцем в дитини прокотився неприємний холодок.
– Та хто тільки не намагається знищити нас: польські магнати, ксьондзи, татари, турки. В Україні вже, мабуть, не залишилось жодної сім’ї, де б хоч хтось не загинув, або не потрапив в неволю. Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту мало не всю Україну турки, татари, поляки і, чого гріха таїти, свої запроданці.
Затамувавши подих, не наважуючись перебити, слухає її син, бо ніколи ще мати так з ним не розмовляла.
– На схід він нас майже повсюди попелища і запустіння. Такий страшний і суворий час. Мені іноді навіть не віриться, що є ще наш народ, що знаходить сили боронитись від усіх наших ворогів. Але таки є і, дасть бог, переможе!
– Мамо, а чому ви плачете? – пригорнулось хлоп’я.
– Сьогодні вдень через наше село їхали кілька запорожців. Вони привезли нам страшну вістку. Синочку, батька нашого вбили.
І мати зайшлася в тужному плачі. З цією новиною не хочуть миритися дружина і син. Стисло хлопченя кулачки і теж заплакало. Дуже хочеться Петрику вирости якомога швидше, щоб взяти до рук шаблю і стати в один стрій з іншими захисниками України.

*  *  *
В середині жовтня до батьків Оріяни Гардової з хлібом прийшли посланці від Мирослава Коберника – його батьки і старости, щоб укласти попередню угоду про шлюб. На знак згоди Оріяна розрізала принесений хліб і сказала старостам:
– Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть як свою дитину.
Самійло з Марією благословили молодих, і Оріяна перев’язала старостів рушниками, а нареченому подала хустку, молодому і свекру дівчина ще подарувала по сорочці, а матері – хустку.
На ознаку заручин молоді отримали атрибути: Мирослав – барвінкову квітку, Оріяна – червону стрічку у коси. За гостиною обговорили деталі майбутнього весілля.
Обговорили посаг – тобто придане. Кожна русинська дівчина готує собі придане, зокрема ту його частину, що становить так звану скриню. Взагалі посаг складається з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, її виділяє батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі.
Але те, що входило до скрині, дівчина готує собі сама або разом з матір’ю. Скриня включає постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина має обдаровувати весільних гостей.
     Отож, до весілля дівчині належить багато працювати. Втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися водночас.
Завершують готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов’язування молодих його урочисто везуть до нареченого. Скриню супроводжують брати й свахи, які дорогою показують посаг гостям та односельцям – виймають із скрині гарні речі.
Однак посаг має продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризує дівчину як добру майстриню, її почет зустрічають хлібом-сіллю, співають величальної.
Мирослав, як всі парубки також брав участь у створенні матеріальної основи своєї майбутньої сім’ї – він працював у господарстві. До цієї праці його залучили з 12 років. Адже молодий, беручи шлюб, має сплатити нареченій віно – своєрідний викуп, вартість якого дорівнює приданому, або навіть перебільшує його.
Гостей на весілля, як здавна прийнято, запросили за два тижні. Оріяна ходила з дружками, а Мирослав – з боярами. Приходячи в хату, молоді тричі вклонялись господарям і казали: «Просили мати, просили батько, і ми вас просимо до себе на весілля». На що господарі відповіли: «Нехай вас бог благословляє і я вас благословляю на щастя, на долю, на многая літа».
Напередодні весілля Оріяні влаштували дівич-вечір на знак прощання молодої з дівуванням. Дружки сплели молодій та молодому маленькі віночки з барвінку, який символізує тривале кохання. Віночок не має жодного вузлика, але міцний. Все це супроводжується піснями.
Також дівчата зробили маленькі букетики для гостей та прикрасили гільце. Як гільце, що символізує красу та молодість, використовували велику гілку вишні довжиною два метри. Його оздобили стрічками, колосками, квітами, горіхами, калиною. Мати Оріяни викупила вінок та гільце, подякувала дівчатам та побажала до кінця року усім вийти заміж.
Весілля почалося, коли молодий поїхав по наречену. Для цього Мирослав запасся «викупами», бо на шляху до коханої трапляється чимало перешкод. У домі молодої пару благословили батьки та хрещені батьки Оріяни. Наречені вклонилися кожному тричі, поцілували руки і хліб.
Після цього пара і гості відправилися на вінчання до церкви. Оскільки церкву в Киселині добудувати ще не встигли, вінчались молоді в Гайсині. Марія, мати молодої посипала їх зерном, монетами та окропила свяченою водою.
Після повернення додому, молодят зустріли батьки медом. Перед тим як сісти за стіл, подружжя разом з боярином, який тримає гільце, та старостою, який тримає коровай, тричі обійшли весільний стіл заставлений багатим частуванням.
Батьки посідали на почесних місцях. Гості роздивляються весільний одяг та прикраси Оріяни – дукачі, бурштинове намисто, корали.
Столи заставлені різними блюдами, але більше всього пирогів з капустою, гречкою, квасолею, м’ясом і голубців з соусом з чорносливу. Наївшись і напившись «хреновухи», гості пішли танцювати.
– Я вже втомилась, – прошепотіла Оріяна Мирославу, – хочу, щоб ми скоріше залишилися вдвох!
– І я теж. Кохаю тебе і буду кохати, поки смерть не розлучить нас. Знаєш, кохана, ти завжди напрочуд гарна, а зараз взагалі маєш приголомшливий вигляд! Хіба можна бути такою красивою?
Закінчилося весілля розплітанням коси молодої. Молодого посадили на стілець, поклали йому на коліна вишиту подушку. В цей час молода танцювала зі старшим боярином, який лише з третього разу садив її на подушку, оскільки дівчина пручається.
Свекруха зняла з голови Оріяни вінок і пов’язала їй хустку, теж з третього разу. Наречена потанцювала зі свекрухою, з усіма незаміжніми дівчатами, а потім з неодруженими хлопцями.
Після цього роздали коровай. Староста розрізав коровай: верх віддав молодим, інше – гостям, а «підошву» – музикам.
Але навіть після роздачі короваю подільське весілля не завершилось. Молодих проводили на першу шлюбну ніч, а гості продовжили веселитись. В Коберників велика хата і молодим відвели дві кімнати з окремим входом.
– Я божеволію від тебе, – посміхнувся Мирослав і обійняв дружину, – знай, я завжди кохатиму тільки тебе!
– Обійми мене ще міцніше, – попрохала щаслива Оріяна.
На другий день всі знову зійшлися на поправини або «дурне» весілля. Серед веселих сусідів обрали «дурного молодого» і «дурну молоду», причому роль нареченої виконує чоловік, а нареченого – жінка. Вони танцювали і жартували, але гості кричали: «Це не наші молоді!»
Нарешті з’явилася справжня пара, й усі знову сіли за стіл.
– Ще раз вітаю вас всіх, друже, – сказав Василь Голобля Самійлу, – тепер твоя дочка доросла. Я хотів сказати, що одружена людина завжди користується більшим авторитетом у громаді, ніж парубок і дівчина. Щастя молодим на довгі літа!
– Хай щастить вам, діти, у всьому! – голосно додав сотник Бандурка.
Батьки щасливі, їх серця сповнені радістю за молодих. Танцювали люди дружно, не дивлячись на те, що хтось взутий в юхтові чоботи, а хтось просто в постоли.
Пізно ввечері худий, цибатий, вайлуватий Василь Голобля, коли трохи прочуняв від випитого, підійшов до весільної мами.
– Маріє, пробач мені великодушно, а коли вже кисіль почнуть давати? Гадаю, гостям вже давно час розходитися. Давай, я допоможу, швидше буде.
– Це ще не скоро, пане Василю, – сказала, підсміюючись, весела Марія Гардова, – правду кажучи, його ще й не варили!
В її голосі бринить радість. Василь розгубився і не зміг приховати подиву.
– Як це – не варили? – завмер спантеличений Голобля. – Це ще що за новина?
– Та нехай люди гуляють, поки хочуть і можуть! – урочисто відповіла Марія. – Таке свято, така радість у нас! Один раз в житті буває!
– Тут ти безумовно права, – охоче погодився з Марією Василь, збагнувши, що його запитання було недоречним. 
Усі гості залишились напрочуд задоволені весіллям Оріяни й Мирослава, першим весіллям в новому містечку Киселин.

Сварка
Самійло Гардовий і старий козак Вітер були важко поранені в бою з ногайцями. Коли їм обом стало трохи краще, курінний отаман дозволив козакам виїхати до Киселина, щоб там вони остаточно долікувались.
– Одужуйте, – на прощання сказав їм курінний отаман Сава Репетило, – і доки не наберетесь сил, назад не повертайтеся. Зрозуміли?
Вітер сім’ї не має, тож Самійло запросив його до себе. Ввечері, коли Іванко приїхав додому, вся родина зібралась за столом. Марія подала вечерю.
– Розкажи мені, синку, як так вийшла, що ти не з нами? – суворо запитав батько, свердлячи Іванка поглядом.
Самійло дивиться на сина докірливо, хоча без гніву, без зла. Але Іванко навіть розгубився, бо батько ніколи з ним так не розмовляв і не дивився на нього так. Вигляд батька не віщує нічого втішного.
  – Як це не з вами? – не зрозумів Іванко.
– Я маю на увазі, чому ти в реєстровому козацтві, а не в Запорозькому?
Іванко зніяковів, так глибоко вразила його неприхована ворожість батька. Хлопець дуже хвилюється, хоча намагається не показувати цього. Не сподівався він на таке вороже ставлення до себе з боку рідного батька. Це вкрай зіпсувало йому настрій.
– Різні причини, тату, – розсудливо відповів син.
– Ми нікуди не поспішаємо. Я слухаю. Розповідай.
Вітер слухає розмову, але не втручається в неї, бо вважає, що це справи сімейні. Старий козак не звик лізти не в свої діла.
– Скажи, тату, чи відомо тобі що поляки узаконюють те, що селянин, який прожив на землі феодала 10 років, стає його кріпаком? А реєстрові козаки мають право на власні земельні володіння. Я в реєстровому козацтві для того, щоб ми всі, мама, Оріяна не стали кріпаками, а залишались вільними людьми.
– Ти в це дійсно віриш? Хіба ти не знаєш, що в нас є тільки один привілейований прошарок – це шляхта, – заперечив батько. – І все!
– Тату, ти впевнений, що закон не буде діяти?
– Я точно знаю, що на Київщині і Брацлавщині землі багато, а робочих рук не вистачає. Тому землевласники тут ще довго будуть надавати селянам більше пільг, аніж на заході королівства, – уперто стоїть на своєму Самійло.
Іванкові стало досадно на душі, він насупився і мовчить. Від гніву й марної образи кров шугонула йому в голову. Оріяна з острахом спостерігає цю сцену, бо вперше бачить, щоб батько і брат сварилися.
– Ну добре, – просторікує Самійло, – ти казав, причини різні. Які там в тебе ще є резони?
Говорить Самійло сердито, хоча й намагається стримувати свої почуття. Він навіть закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити, чого не слід.
– Ти сам казав, що козаків дуже мало, треба, щоб нас було більше.
– Верзеш казна-що. Я говорив про низових козаків! – стримуючи гнів, що закипає не серці, відповів батько.
– Яка різниця? – твердо стоїть на своєму Іванко. – Низових козаків в десятки разів більше ніж реєстрових, а ми тут, щоб ти знав, також не сидимо без діла. Ми боронимо всю Київщину, Подолію, захищаємо Кучманський шлях. А по ньому татари йдуть на захід, прямо в глиб Речі Посполитої.
Самійло на це не відповів нічого. Він набурмосився, незадоволено засопів і на якийсь час замовк. Іванко продовжив.
– Добре хоч новий московський цар Федір, на відміну від його померлого батька Івана ІV, залишив нас у спокої. Славне Низове товариство обійдеться без мене, а от реєстрове – ні.
Тут дуже вчасно втрутилась Марія. Вона встала, підійшла до чоловіка і поклала руки йому на плечі.
– Любі мої, ваша суперечка зайшла занадто далеко. Ще не вистачає, щоб самі  близькі, найдорожчі мені люди пересварились. Самійле, це я вблагала Іванка, щоб він пішов в реєстровці. Мені досить того, що я тебе роками не бачила, то хай хоч наш син буде коло мене. По любому я його бачу частіше, ніж тебе.
– І я радий, що часто бачу маму й сестру, – додав Іванко.
– Та не думав я сваритись, – спроквола сказав Самійло, поклавши свою важку долоню на руку дружини, – просто хотів знати, чому син так вчинив. Тепер знаю. Ну, давайте вечеряти.
На ранок, коли Самійло прокинувся, а прокинувся він рано, Іванка вдома вже не було. Спираючись на костура, і сильно припадаючи на ліву ногу, Самійло підійшов до дружини.
– Маріє, а де син?
– Вже на службі. Його поручик Ясінський відіслав з якимось листом до Гранова. Так що повернеться він не скоро. А що?
– Вибачитися хотів перед ним за вчорашнє. Я вже вилаяв сам себе останніми словами, що не стримався. Віриш, я готовий провалитися від сорому на цьому самому місці.
– Це добре, що ти зрозумів, що був неправий. Вибачишся, як син повернеться. Добре буде, якщо на майбутнє ти запам’ятаєш що одне й те саме можна сказати різними словами і різною інтонацією, не ображаючи співрозмовника. Тим більше свою власну дитину.
– Дитину? – посміхнувся Самійло. – Схоже, ти не помітила, люба, але наш син вже виріс, і він вже самий справжній козак!

*  *  *
Іванко під’їжджав до лісу, коли побачив Петрика Сомика. Той, зігнувшись, як то кажуть в три погибелі, несе міхи з водою. Видно, що хлопчику важко.
– Здрастуй, козаче, – вклонився Петрик, з захватом дивлячись на Іванка.
– І ти здоров будь, хлопче. Що це ти робиш?
– Пам’ятаєш мою землянку? – по-змовницьки прошепотів Петрик, ніби тут хтось міг їх підслухати.
– Як не пам’ятати, – ствердно кивнув Іванко. – Шкода тільки, не змогли ми тоді нічим зарадити тому пораненому козаку.
На серці в обох стало важко. На хвилину запала тяжка мовчанка, яку першим порушив Петрик.
– Ось, ось. Я вирішив, що тепер в моїй землянці буде все необхідне, і їжа, і вода, і зброя, і одяг, і що можна з ліків. Раптом щось подібне повториться, то треба бути до цього готовим. Еге ж?
– Правильно міркуєш, хлопче, – Іванко на мить задумався. – А знаєш що? Ховай міхи під кущем і залазь на коня. В мене в цьому лісі також є землянка. Я тобі її покажу, може, знадобиться? Колись, завдячуючи їй, я врятувався сам і батька врятував. Причому двічі!
– Як двічі? – вигукнув вражений Петрик. Оченята його загорілись від цікавості, а голос затремтів.
– А ти сідай попереду мене, я тобі по дорозі розповім.
Петрик не примусив чекати на себе, поклав міхи під розлогим кущем і швидко скочив у сідло. І хоч його ніхто не підганяє, кінь прудко побіг знайомою стежкою. По дорозі до землянки Іванко розповів хлопчику обидві історії, пов’язані із землянкою.
– Думаю, дві землянки краще, ніж одна, – посміхнувся Іванко, – тим більше, що вони розташовані в різних частинах лісу. Хто знає, може вони і тобі зіслужать добру службу? Ось вхід. Зліва біля драбини кресало і трут. Розпалиш світло і добре роздивись, де там що є. Тепер ти тут повноправний господар. А мені час. Бувай, Петрику.
– Бувай, Іванку! І величезне дякую тобі! Їй богу, добре, що ми зустрілися!
– Петрику, там є лук, стріли, вчись влучно стріляти. Це вміння ніколи не завадить, а може і життя врятувати.
Молодий козак легко скочив у сідло, посміхнувся, привітно махнув рукою хлопчику і поскакав до Гранова.
Петрик спустився в криївку, розпалив вогонь і з захватом почав вивчати все, що тут є. Він і не мріяв про те, щоб в нього стільки всього було та ще й так швидко.
Його власна землянка, якою він ще зранку так пишався, тепер здається йому лисячої норою проти сховища Іванка. Тут тобі і дерев’яні лежанки і стіл, килими, одяг, взуття, посуд, зброя! Петрик не може натішитись тим, що Іванко заповів йому таке багатство. На таке щастя хлопчик ніяк не сподівався!
А ще йому захотілось навчитись всього того, що має знати і вміти козак. Хлопчик дав собі слово, що віднині він кожного дня буде вчитись чомусь потрібному для військової справи.
Йому не хотілось вилазити з цієї чудової землянки, але він зібрався з силами, загасив свічку, виліз, причинив ляду і поспішив до своєї. Там він заніс воду і не затримуючись ні на хвилинку, квапливо пішов до Киселина.
Від Іванка він дізнався, що Самійло і Вітер зараз вдома, тож він одразу направився до хати Гардових. Самійло був чимось зайнятий, а старий козак Вітер, який після дороги з Січі почуває себе вельми кепсько, хлопчика вислухав. Прохання Петрика прийшлось йому до вподоби.
– Хороше діло ти задумав, хлопче, – розсудливо сказав старий козак, – от тільки вчитель з мене зараз ніякий.
– Дядьку Вітер, – благально дивиться Петрик на козака, бо йому дуже не терпиться розпочати навчання негайно, – може ви поки почнете вчити мене татарській мові?
– Мові? Мові це можна. Знаєш, я й турецьку непогано знаю.
– І турецьку? – загорілись оченята в хлопчика. – Хочу, хочу! Вчіть вже, ну будь ласочка!
Петрик на радощах навіть поцілував старого в шорстку щоку. Вітер розсміявся і з цього дня почав вчити хлопця татарській і турецькій мовам.
– Батьку, і хочеться вам гратись з цим хлопчиком? – пожартував якось Самійло.
– А чом ні? Хороший хлопчак. Дивись, і характерник з нього вийде. А як ні, то просто хороший козак буде.
Самійло тільки підсміюється над словами старого козака. А Петрик кожну вільну хвилину присвячує бойовій підготовці. Він невтомно вчиться стріляти з лука, метати спис, ніж, вправлятися із шаблею, їздити верхи, надавати медичну допомогу.

*  *  *
По обіді Оріяна стала, крекчучи, вдягатися. Чути, як вона важко дихає, та раз по раз зітхає. Чоловік не зводить з неї погляду.
– Куди це ти зібралась, кохана? – поцікавився Мирослав.
– На річку. Прання назбиралось, тож піду.
Відповідь Оріяни викликала в чоловіка на якусь мить розгублення.
– Нікуди ти не підеш, – в ту ж мить, не довго думаючи, рвучко підвівся Мирослав, – ач що вигадала! Ти он ледве ноги по хаті переставляєш. Залишайся вдома, тобі треба самій берегтися і первісточка нашого берегти. Я сам все виперу.
Турбота чоловіка схвилювала Оріяну до глибини душі. Вона має чудову нагоду переконатися, що Мирослав дуже чуйний і дійсно її кохає. А ще вона й сама чудово розуміє що в її положенні берегтися не завадить. Оріяна почала вагатися.
– Не варто. Любий, зрозумій, я з цим погодитись не можу. Іншим вагітним жінкам не легше, ніж мені. Я сама.
– А я сказав, ти залишаєшся вдома, я сам все виперу! – вперто повторив Мирослав. – Ти й так щодня на ногах від світанку до пізнього вечора.
Оріяна ще не бачила Мирослава таким схвильованим. Немає ніякого сумніву в тому, що чоловік дійсно не пустить її на річку прати.
– Нізащо! Люди сміятимуться над тобою, – Оріяна посумніла і розгублено заблимала очима. – Це нікуди не годиться!
– То що з того? Нехай сміються, як їм більше робити нема чого, – нітрохи не збентежився і не стидаючись свого пориву, без вагання відповів Мирослав, – а я тобі не дозволяю працювати. Краще он ляж, полежи. Відпочинь, одним словом.
Мирослав був невмолимий, він підійшов і допоміг дружині зняти верхній одяг, потім повісив його на вішалку.
– Дякую, любий, – пригорнулась Оріяна до чоловіка, – я зовсім трішечки полежу, а потім приготую тобі чогось добренького на вечерю.
– Домовились! Я тебе дуже, дуже люблю!
– І я тебе! Ти в мене самий кращий!
Вони поцілувалися, і Оріяна лягла на ліжко горілиць. Мирослав, не гаючись, вдягнувся і уперше в житті пішов на річку Кислячку прати одяг. Його бачило багато односельців, але хлопцю не було соромно за те, що він робить жіночу роботу.
Молодий чоловік прав і не міг діждатися, коли він повернеться додому, до коханої дружини. Тільки шинкарка Наталка Микитенко з Яринкою Гергуленко, спостерігаючи за Мирославом через вікно шинка потішалися над ним.
– Ну, – налила Наталка подрузі і собі по самі вінця чарок оковитої, – давай, за те, щоб хата була і корчма неподалік! Га-га!
Шинкарка Наталка Микитенко з вдовою Андрія Гергуленка збудували новий шинок, але жінки з Киселина саме цієї ночі спалили його. Після цього шинкарка з Яриною Гергуленко перебрались до Брацлава. Поряд з ним вони на паях відкрили новий шинок.

Обіцянка
Ділявер Айдаров перевіряє свою скарбницю. Він сидів, схрестивши ноги, коли до нього швидко підійшла схвильована Гульнур.
– Щось трапилось, ана? Що тебе хвилює?
– Синку до нас прибув великий хан! – стурбовано відповіла мати.
– Як? – підхопився із-за столу Ділявер. – Невже сам кримський хан тут?
Звістка про приїзд хана приголомшила Ділявера. Нечасто кримський хан буває в прикордонному Перекопському каймаканстві, значить, на те є якась важлива причина.
– Так, він чекає на тебе у дворі. Поспіши, синку.
Молодий мурза зачинив скарбницю і поспішив у двір. Там його дійсно чекає хан Мехмед І Гірей. Хан з подивом розглядає маєток мурзи, який надзвичайно змінився після останнього відвідування хана. Тепер це місце більше нагадує султанський палац і сад в мініатюрі, ніж прикордонну фортецю.
Ділявер до землі вклонився хану. Він збентежений відвідуванням самого кримського хана, і не знає, що чекати від цього візиту. Зовні мурза дуже радо зустрів великого хана.
– Що привело падишаха до скромного слуги його? – запитав він, опанувавши почуттями.
– Є важлива розмова, мурза. Де ми можемо поговорити віч-на-віч?
Гульнур в цей час розпорядилась, і в робочому кабінеті мурзи накрили багатий стіл. Хан присів на міндер, відмахнувся від їжі, і взяв тільки келих холодного шербету.
– Я поспішаю, мурза, тож одразу перейдемо до справи, – неуважно махнув рукою великий хан.
– Мій володарю, як я можу відпустити вас голодним? – навіть розгубився Ділявер.
– Дякую, мій дорогий Ділявере, я не голодний. А справа в мене до тебе така, – стомлено відповів хан, погладив борідку і молитовно склав руки. – Твій батько, який зараз гуляє в райських садах Аллаха, пообіцяв самому турецькому султану, що вб’є гяурського гетьмана Оришевського.
– Але ж батько загинув? – розгубився Ділявер.
Останні слова хана надзвичайно вразили молодого мурзу. В очах Айдарова потемніло від сплеску почуттів. Настрій його миттю зіпсувався, і він не зумів це приховати.
– Так. На жаль, він загинув. Але це нічого не міняє. Це означає, що ти, як син, як спадкоємець свого батька, повинен закінчити цю справу. Розумієш?
Мурза розгубився ще більше. Від хана не приховалось напруження, яке охопило молодого мурзу. Ділявер ухилився від прямої відповіді, хоча він розуміє, що йому доведеться змиритися.
– Мій повелителю, вивідачі доповідають, що козацький гетьман постійно знаходиться в Києві. В мене немає стільки воїнів, щоб взяти Київ, – винувато розвів руками Ділявер, тамуючи хвилювання. 
– Значить, треба зробити це малими силами, без взяття Києва. Подумай, як це краще зробити.
– Здається, вже придумав. В мене є надійні потурнаки. Я відішлю їх, нехай покажуть, на що здатні.
– Що ж, – піднявся на ноги задоволений хан, – гадаю, це слушна думка. Я вірю в тебе, Ділявере. Тільки постарайся зробити це якомога швидше.
– Слухаюсь, мій повелитель, – низько вклонився мурза.
– Виконаєш – повідом мене про це якомога скоріше. 
Кожен із співрозмовників зостався наодинці зі своїми думками. Зваживши всі «за» і «проти», Ділявер вирішив здійснити похід на Гайсинщину не тільки силами потурнаків, а й татар.
– Захопимо ясир, – пояснив він матері, – заробимо грошей.
Молодий мурза вирішив сам очолити похід, але захворів. Тільки пізньої осені татари нарешті змогли вирушити до Гайсина. Айдаров молодший дуже сподівався на те, що застане козацького гетьмана в його володіннях, а не в Києві.
Зима видалась ранньою, і сніг вкрив землю вже в середині листопада. Тож в Киселині й Гайсині ніхто не чекав на те, що можуть з’явитися татари. Спочатку Ділявер вислав розвідку з потурнаків, на яких ніхто з русинів й уваги не звернув. Потурнаки принесли невтішну звістку – гетьмана Оришевського в Гайсині немає.
– Ну що ж, доведеться діяти за попереднім планом. Ми пограбуємо Киселин, інші села, і повернемось додому. А ви залишитесь тут і будете чекати на гетьмана. Вірю, що все у вас вийде. Після виконання завдання повернетесь до нас.
Татари напали на Киселин під ранок, коли ще всі люди спали. Серйозного опору організувати русинам не вдалось. Єдине, що, відбиваючись від кінноти, чоловіки дали можливість жінкам з дітьми втекти до лісу, що на північ від містечка. Ще влітку люди на всякий випадок вирили там землянки, щоб при потребі ховатись від чужинців.
Поки чоловіки стримували ординців, їх родини добрались до землянок і поховались в них. Завірюха швидко замела всі сліди, так що татари не змогли знайти навіть слідів. Але втекти вдалось не всім. Ті жителі, що мешкали біля лісу зі сходу і понад річкою Кислячкою, потрапили в полон.
Літніх людей татари вбили на місці, решту погнали із собою. Серед бранців опинився і Петрик Сомик. Він ішов, спотикаючись мало не на кожному кроці, постійно озираючись назад. А там горить, палахкотить Киселин. Власне кажучи, містечко спалене повністю.
Тільки маєток пана Яновського вцілів, бо знаходиться в стороні, і татари до нього просто не дійшли. Мурза вишикував чотири десятки потурнаків і десяток татар.
– На жаль гетьмана в Гайсині немає. Але не може такого бути, щоб він не приїздив до себе додому. Тому ви залишаєтесь тут для того, щоб вбити того клятого Оришевського. Старший серед вас Батал Рахманов, головний серед урусів – Марко Лис. Якщо з Лисом щось трапиться, старшим буде Захар Рудь.
– Якші, – схилив голову Рахманов.
– Першим ділом знайдіть собі прихисток. Гроші і продукти ви зараз отримаєте, вам їх надовго вистачить. А ще можете викрадати гарних дівчат, дітей і присилати їх до нас. І гроші не зайві для вас будуть, і новини для мене будете передавати. Ну, питання є?
Питань ні в кого немає. Мурза покликав до себе Рахманова, і вони неквапливо від’їхали трохи вбік.
– Дивись, Батале, я на тебе дуже розраховую. Русинам особливо не довіряй, хто їх знає, як вони себе поведуть тут, можна сказати, вдома, серед свого люду? Будь завжди напоготові. І нікуди самі не лізьте, дарма не ризикуйте, для цього є уруси. На них ніхто уваги не зверне, а от вас одразу примітять. Ну, успіхів тобі!
– Дякую за довіру, мурза. – вклонився Рахманов. – Я не підведу.
Вони розпрощались і роз’їхались в різні боки. Невеликий загін Рахманова спішив покинути район, де можуть бути загони козаків, які переслідують валку Ділявера Айдарова. Інші пішли на схід. Дійшовши до уманського шляху, татари зупинились.
– Нас напевне будуть шукати і знайдуть, – вголос розмірковує Ділявер, – тому треба їх перехитрувати. Вони впевнені, що ми йдемо на Умань, а потім на Крим. А ми підемо в напрямку Гранова. Навряд чи вони подумають, що ми підемо до сильної фортеці та ще й зробимо з полоненими гак.
– Це точно, мурзо. Вони точно до такого не додумаються!
І колона повернула на північ від уманського шляху. Віхола швидко заносить сліди валки. Петрик чув цю розмову і тепер думає, як попередити козаків про те, де шукати ординців. Лісова дорога вигинається між старими соснами і ялинами.
Через якийсь час хлопчик помітив знайомі місця. Він вивчав ліс, і тепер знає його, як свої п’ять пальців. В усякому разі північну його частину. Звідси відносно недалеко до Іванкової землянки.
План народився сам собою. Хлопчик ледве плентається, ніби зовсім вибився з сил. Коли колона зупинилась трохи відпочити і поїсти, Петрик на ламаній татарській мові попросив охоронців відпустити його в ліс до вітру.
– Хіба тобі тут хтось заважає? – регочуть татари.
– Мені соромно. Тут жінки і дівчата.
– Добре, – пожалів хлопчика один з ординців, – але верхній одяг і шапку залиш тут. Швидше повернешся.
Петрик з готовністю скинув свитку, шапку, рукавиці і зіщулившись від холоду й пронизливого вітру попрямував за дерева.
– Не барись там, – крикнув йому той самий кримчак, – а то не помітиш, як перетворишся на снігову бабу! І дивись мені без жартів, бо я швидкий на розправу!
– Добре, я швидко, – пообіцяв хлопчик і відвів очі.
За деревами виявився яр, якого не видно з дороги. Але снігу в ньому стільки, що Петрик вирішив його обійти. За деревами ростуть кущі, а за ними схил. Зайшовши за кущі хлопчик зламав кілька ялинових гілок, замів сліди, і ніби забувши про обережність, чим духу побіг, ламаючи віти невисоких дерев.
Він точно знає, що з дороги його вже не видно. Завірюха швидко замітає сліди хлопця. Коли татари кинулись шукати Петрика, його слід, як то кажуть, пропав. Сніговій встиг замести всі стежки й дороги.
– Гей, малий, ти де? Що за дурні жарти? – намагаючись перекричати вітер, спантеличено вигукнув один з аскерів.
– Втік? Тільки цього нам не вистачало.
Кримчаки розчаровані втечею хлопчика і зовсім не приховують цього.
– Та ну його, – нарешті махнув рукою один з переслідувачів, – замерзне та й все. Це його вибір. Треба продовжувати путь.
Втім своєму старшому про те, що один з невільників втік, татари нічого не сказали. Кримчаки продовжили свій путь, а Петрик тим часом все біг і біг, намагаючись втекти якомога далі і не замерзнути.
По дорозі йому так і не пощастило знайти сякий-такий затишок від сніговію. Він перевів дух тільки після того, як заліз в Іванкову землянку. Тільки тут він відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Петрик замерз так, що зуб на зуб не попадає.
Хлопчик зіщулився від холоду і тільки тепер зрозумів, наскільки сильно він замерз.
Він запалив вогонь, обдивився освітлену каганцем і свічкою криївку. З верхнього одягу підходящого розміру знайшовся тільки татарський кожушок. Петрик вдягнув його, на голову татарський малахай і почав підстрибувати, махати руками, присідати.
Коли він зігрівся, загасив каганець і свічку, накинув поверх малахая відлогу, виліз із сховку, причинив ляду і поспішив до Киселина. Там над берегом річки Кислячки його зі спини хтось міцно схопив, сильно притиснувши руки до тулуба.
Душа в Петрика від страху шугнула у п’яти. Він раптом жахнувся від думки, що знову опинився в татарському полоні.
– Сюди, – гримнув знайомий, владний голос, – я татарського лазутчика упіймав! Ходіть лишень сюди!
– Дядьку Василь, це ви? – полегшено зітхнув Петрик.
– Я. А ти хто? Голос ніби знайомий?
На крики підбігло декілька містян. Хлопчик оговтався і стоїть, обливаючись сльозами радості.
– Так це ж Петрик, син покійного Сашка Сомика! – впізнав хтось.
– Тьху ти, – сплюнув Василь Голобля і відпустив хлопчика, – обізнався. Радій, малий, що я тебе просто схопив, а не вперіщив чим-небудь. А ти чого в такому вигляді розгулюєш?
Голобля дуже здивований вигляду Петрика. Тут, почувши збуджені голоси, до них приєднався сотник Бандурка. Він з цікавістю дивиться на хлопчика і чекає на відповідь.
– У полоні я був, дядьку Василь, але втік.
– Хлопче, а де зараз татари, знаєш? – занепокоєно запитав Бандурка.
– Так, пане сотнику, знаю. Вони впевнені, що ви будете їх шукати на уманському шляху і на південь від нього, тому вони вирішили вас обдурити і повернули на Гранів.
– Не все втрачено, – полегшено зітхнув Бандурка. – Зачекай, вони що, хочуть напасти на Гранів?
– Ні, вони спеціально зроблять півколо там, де ви їх напевне шукати не станете. А потім вже, коли ви припините пошуки, підуть на гостинець, який іде на Умань.
– Коли ми припинимо пошуки і повернемось назад, – уголос міркує сотник. – Хитро придумано. А ти нічого не переплутав? Ти хіба знаєш татарську мову?
– Ні, все точно. З одного боку слова Умань і Гранів важко переплутати, та й повернули вони на північ, а Умань на сході. А з другого боку я дійсно розумію татарську.
– Ну, молодець! Спасибі тобі, хлопче. Тепер ми знаємо, де шукати ординців. Може пощастить і ми відіб’ємо наших людей. А ти, синку, біжи до дому, заспокой матір. Твої зло пригоди скінчились.
Козаки почали збиратися в погоню. Було багато охочих з містян, щоб догнати татар, але сотник взяв тільки тих, в кого є коні. Таких назбиралось вісімдесят чоловік.
– Агов, Гардовий, – гукнув сотник Іванка, – що це ти за сувої тканини несеш? Гендлювати зібрався?
– Знадобляться, – ухильно відповів юнак, – на місці розповім. Їдьмо вже, бо в нас дуже мало часу.
– Згоден. По коням!
Козаки квапилися, спішили, як могли, і таки випередили татар. Часу обмаль, тому вони одразу стали влаштовувати засідку.
– Ет, – зітхнув, озираючись на всі боки, Голобля, – шкода, що в чистому полі не можна зробити засідку. Ото була б для нехристів несподіванка!
– Чому ж не можна, – стримано посміхнувся Іванко, – можна!
– Нас же помітять. Не сліпі ж вони? А ми в цих кожухах на снігу, як мухи на білій стіні.
– Я взяв льняну тканину. Ми нею накриємось, то нас і видко не буде. Та ще й снігом трохи притрусить. Он метелиця не вщухає.
– Точно, – відгукнувся Бандурка, – а ще в нас є трохи парусини. Ми її також для маскування використаємо.
Чотири десятки козаків, озброєних мушкетами, залягли прямо в снігу у полі. Інші їх прикрили парусиною і льняною тканиною. Потім сосновими гілками замели сліди і відійшли до лісу. Завірюха не втихає, тож скоро всі сліди геть замело, ніби тут ніхто й не ходив.
– Запам’ятайте, пане-браття, головне наше завдання – відбити наших людей. Тому атакуємо тільки тоді, коли бранці підійдуть до нас. Лучники, ви цілитесь по конях, піших татар ми потім вирубаємо. Все, тиша!
– Чуєш, Василю, – жартує хтось, – припини теревені!
Колона татар з полоненими вийшла з лісу і попрямувала на південь. Коли основні сили татар пройшли засідку, пролунала команда, і по ар’єргарду татар вдарили лучники. Зчинилась паніка.
– Люди добрі, – щосили закричав Голобля, – полонені, падайте в сніг, щоб вас не зачепили!
Бранці слухняно повалилися на землю. Ділявер тим часом розгорнув основні сили, щоб вдарити по козакам. Але прямо в чистому полі на них чекала несподіванка.
– Плі! – голосно гукає Іванко.
Козаки з сорока мушкетів разом вистрілили по татарам, і сорок вершників звалились з коней мертвими.
Татари одразу навіть не зрозуміли, звідки по ним стріляють. Це дало можливість козакам перезарядити мушкети і зробити другий залп. І ще сорок вершників упокоїлись на українській землі.
Вітер несе сніговий пил, тож за ним не дуже й видно, де, власне, пил, а де дим від пострілів. Звуки сильний вітер також відносить вбік. 
Після третього залпу, втративши більше сотні вояків, мурза Айдаров наказав відступати. Як не крути, а поблизу знаходиться Гранів, а там гайдуки і гармати. Хто знає, кому всміхнеться примхлива доля, якщо ще й гайдуки підоспіють до місця бою.
– Відходимо, – голосно крикнув Ділявер.
Кримчаки почали відступати. Їх ніхто не переслідує, бо козаків і містян менше, а ще піших ординців треба добити або полонити.
– Дивіться! Тікають кляті світ за очі!
– Ми молодці, – посміхається Голобля, – людей ми врятували!
Але він поспішив із висновками. Кілька десятків татар, які опинилися в оточенні, втративши своїх коней, кинулись вбивати невинних бранців. Вони встигли зарубати два десятки жінок і юнаків, поки їх самих не перебили. Розгнівані русини в полон жодного татарина не взяли.
– Царство їм небесне, – зняв шапку-бирку над вбитими жителями Киселина і перехрестився сотник, – вічна пам’ять, і нехай їм земля буде пухом.
– Як же це ми так, га? – зажурився Голобля.
Інші козаки й односельці загиблих вражено мовчать. Гнітюча мовчанка здається безкінечною. У всіх на обличчях відчай і безсилля.

Невдалий напад
На Гайсинщині почали пропадати гарні дівчата. Дуже скоро дійшло до того, що батьки перестали відпускати дівчат самих будь куди. Скрізь їх супроводжують озброєні чоловіки, батьки, або старші брати. З часом потурнаки Рахманова почали нападати і на них.
– Ніяк не второпаю, – нервує поручик Яновський, проводячи нараду з козацькою старшиною, – хто це може бути? І де нам їх шукати?
Всю весну й початок літа безкарно крадуть потурнаки красивих дівчат, і все їм сходить з рук. Ніхто не зміг навіть хоч раз побачити цих крадіїв.
Літо видалось напрочуд жарке, Соб обмілів так, що відкрились печери, в яких колись жили первісні люди. Хлопчики, які гасають скрізь, де тільки можна і не можна, першими довідались про це. Вони принесли в Киселин камінні сокири, наконечники списів, стріл, древні знаряддя праці, як-то крем’яні серпи, скребки тощо.
Батюшка отець Костянтин назбирав стільки старовинних речей, що вдома в нього утворився справжній музей.
Навіть поручик Яновський знайшов час і пройшовся печерами. Щоб потрапити в деякі з них потрібно пройти по коліна у воді.
– Це я першим знайшов ті печери, – вихваляється Петрик Сомик матері, – тільки вхід до печер тоді був під водою. Але це не завадило нам з Іванком сховатися в них від татар!
Не дивлячись на те, що надзвичайно спекотно, і трава погоріла, тож коням сіна мало, татари зненацька знову прийшли аж під Гайсин.
Поручик Яновський саме їхав верхи додому на обід, коли йому на зустріч вибігли перші юрми селян.
– Стійте! Що трапилось? – голосно крикнув граф.
– Татари! Татари йдуть!
Такого граф не сподівався, йому аж моторошно стало. Він озирнувся, сумніву немає, до Гайсина люди пішки навряд чи встигнуть добігти. Кінні татари їх неодмінно доженуть і полонять.
– Люди добрі! – щодуху заволав граф, намагаючись перекричати розпачливі вигуки жінок. – До Гайсина далеко! Біжіть до печер! Ховайтесь там! Чуєте мене? Ховайтесь в печерах!
Люди зупинились в нерішучості, стали озиратись. Не чекаючи на відповідь, граф Яновський зціпив зуби, пришпорив коня і помчав додому. Він встиг, татари ще не дійшли до його фільварку. Навколо ані душі.
Покинувши коня серед двору, граф вбіг в будинок. У спальні він знайшов перелякану дружину з синочком.
– Пані Кароліна, – сердито гукнув граф, – чому ви ще тут? Хіба я не казав вам, що ви маєте робити в подібній ситуації? Вам треба було одразу тікати й ховатись!
– Не гнівайтесь. Казали. Але мені страшно, і я розгубилася, – безпомічно розридалася дружина.
За вікном почулися вигуки на татарській мові. Яновський здригнувся, витер рукавом спітніле чоло, схопив дворічного сина на руки і кинувся до свого кабінету.
– За мною, – рішуче гукнув він дружині. – Часу в нас небагато.
В кабінеті він посунув стола, прибитого до підлоги. Стіл слухняно від’їхав вбік і під ним відкрився лаз в підземне укриття. Граф пропустив вниз дружину, подав їй дитину, потім спустився сам. Він закрив ляду, стіл став на місце. Поручик заклинив механізм спеціальною скобою. Тепер зверху посунути стіл і відкрити люк неможливо.
Після цього граф одразу повеселішав і зітхнув з полегшенням.
– Зараз, пані Кароліно, почекайте хвильку, зараз я викрешу вогню.
Граф запалив смолоскип і вони втрьох перейшли в простору кімнату. Тут знаходяться кілька шаф, диванів, столи, стільці, а головне вода й їжа. Дружина графа поволі заспокоїлась і перестала плакати.
Граф вставив смолоскип у спеціальне кріплення на стіні, потім підійшов до дружини і пригорнув її до себе.
– Ну все, сонечко моє, заспокойся. Тут нас татари не злапають!
– Дивина! Коханий, коли ти все це встиг зробити? Мені і не снилося, що у нас в домі є така чудова криївка!
Після слів пані Кароліни запала глибока тиша, тільки чути, як потріскує полум’я каганця, а ще чути кроки ординців над головами.
Кримчаки були страшенно розчаровані результатами нападу на Киселин. Мало того, що вони нарвались на шалений опір, втратили кілька десятків своїх аскерів, то ще ясиру майже не взяли.
– Як прикро! Куди подівались ці кляті уруси? Ніби скрізь землю провалились, – гнівно пробурчав один з кримчаків.
– І не кажи. Такого ще не бувало. До фортеці вони не могли встигнути, ми б їх перехопили. Це точно.
– Дива та й годі, – досадливо мовив третій татарин, розгніваний і лютий.
Далі ординці поїхали бурмочучи якісь прокляття.

*  *  *
Яновські відсиділи у підземному укритті дві доби, спокійно перечекавши небезпеку. Тільки після цього граф пройшов підземним ходом до берегу сажавки, відчинив двері і подивився, що там коїться на горі. Як він і сподівався, татари вже відступили.
На березі ставка форкають стриножені коні, а в дворі, гучно перемовляючись, хазяйнують козаки на чолі із сотником Бандуркою. Яновський зрадів і вийшов до них.
– Пане поручику, – радісно привітав графа сотник, – а ми тут вас обшукалися! Вже не знали, що і думати!
Козаки зустріли поручика Яновського радісними вигуками. Граф тепло привітався за руку з усіма, розчулений тим, що за нього так хвилюються козаки.
– Все в порядку, Ладиславе. Все добре! А що то за метушня на вулиці?
– Пане поручику, ви родину Гардових знаєте?
– Звичайно, – навіть розсміявся граф, – а що?
– Уявляєте, в таку скрушну годину, поки татари були тут, їх дочка Оріяна народила двійню хлопчиків! Перші діти, народжені в Киселині! Чим не подія? Ця радісна звістка вже облетіла все містечко, – не приховує своїх радощів сотник.
– Та ти що? Аж не віриться! Ладиславе, а хто прийняв пологи?
– Місцева повитуха баба Вертуха, хто ж іще?
– Значить, все пройшло добре, – радісно вигукнув граф і в захопленні сплеснув руками. – Треба мені провідати породіллю, привітати і щось подарувати. Уявляю, які зараз в них вдома радісні клопоти! Як же добре!
– Так, дійсно хороше!
Граф такий зворушений гарною новиною, що радіє за Оріяну, як за рідну. Марія в цю хвилину милується онуками.
– Як буде оказія, передамо батькові на Січ, що він вже дід. Ото він зрадіє, правда, доню? А там, дивись, приїде до нас, щоб онучат побачити!
Оріяна тільки кивнула на згоду, бо їй самій ще просто не віриться, що вона вже мама і в неї двійко діточок. Її серце стискається від неймовірної радості.
– Доню, як назвемо синочків? – обернулася до неї Марія.
– Ми з Мирославом вже говорили про це. Нехай будуть Роман і Руслан.
– Гарні імена. Хай так і буде!
Гардовим сьогодні, навіть не дивлячись на напад кримчаків, так легко і весело на серці. І в Оріяни, і в Марії очі світяться від радості.
– Діточки мої, – лагідно усміхнулась Оріяна до своїх синочків, притискаючи їх крихітні тільця до себе, – дай боже вам щастя і миру!
Надвечір, звільнившись від служби, до сестри примчав Іванко. Видно, що він перебуває в гарному настрої. Припнувши коня до конов’язі, він вмився і увійшов до хати.
– Вітаю тебе, люба сестро з народженням діточок! Можна мені на них подивитися? Ну, хоч одним оком? Це ж мої племінники!
– Дивись, синочку, – замість сестри відповіла мати і розсміялась.
– Мамо, а чому ви смієтесь? – здивувався син.
– Та навіть не віриться, синку, що ти вже не просто Іванко, а дядя Ваня!
– Ви тільки подивіться на нього, – засміялася Оріяна, – задер кирпу, що і кочергою не дістанеш! Дядя Ваня!
– Мій боже, – радісно і розчулено мовив Іванко, не звертаючи уваги на жарт сестри, – які ж вони гарнесенькі!
Іванко не зводить з діточок очей, повних цікавості, гордості й захоплення. Марія рукавом змахнула сльозу.
– Чого ви, мамо? – з острахом запитала Оріяна. – Щось болить?
– Для повноти щастя не вистачає нашого батька. Але щось в мене серце за нього нестерпно болить. Якась тривога в душі зародилась. Цікаво, як він там?
Видно, що невідомість сильно гнітить її. Лихі передчуття крають серце матері, але думати про погане не хочеться.
– Будемо сподіватись, що все в тата добре, і чекатимемо на нього.

Нова застава
Наступного дня із самого ранку поручик Ясінський викликав до себе в кабінет сотника Бандурку.
– Проходь, Ладиславе, сідай, будемо думу думати.
Сотник присів у велике крісло, і поставив руки на руків’я шаблі, яку впер у підлогу.
– Пане сотнику, впевнений, для тебе не новина, що Київщина і Брацлавщина живуть під постійною загрозою набігів татар. Досвід Гайсина яскраво показує, що місто просто зобов’язане мати укриття, куди може стікатись місцеве населення, ховаючись від татар.
– Так. А ще добре, коли містяни несуть військову службу. Вони можуть удень і вночі чергувати на стінах і баштах фортеці.
– Згоден, це дуже правильно.
Поручик задумався на якусь хвильку, сотник, більше нічим не проявляючи своїх почуттів, спокійно вичікує, що ще скаже граф. А той скрушно похитав головою.
– Пане Ладиславе, тобі по службі відомо, що на південь від Умані і Терехтемирова королівських військ немає. Тому татари практично непомітно і безкарно доходять мало не під стіни Гайсина. І що особливо неприємно, наші селяни не встигають заховатись від них.
Бандурка на знак згоди схвально кивнув.
– Є в мене думка – побудувати декілька сторожових застав, щоб наші козаки першими виявляли татарські чамбули ще на підході до Гайсинщини. І давали їм бій.
– Малувато в нас сил, щоб давати бій татарам на всіх підступах.
– Не зближаючись, розумієш? Не доводячи справу до шабельного бою. Обстрілювати татар з мушкетів, гармат, а потім відходити. Цілитись по їх коням, щоб не промахнутись. А самі застави з часом перетворимо в маленькі фортеці. 
Сотник з належною увагою слухає поручика. А той в роздумі, поринувши в свої думки, встав і заходив туди й сюди по кабінету.
– А в селян буде більше часу для того, щоб сховатись.
– Точно так! – ствердно кивнув граф. – Відряди два десятки козаків у напрямку на схід. Там ще недавно були села. Можливо, не всі будівлі спалені. А як всі, то хай виберуть місце, побудують куріні, конов’язь.
– Зрозумів. Буде виконано! – пообіцяв сотник.
– І щоб через кожні два дні доповідали, що там в них і як. Кого думаєш відправити? Справа важлива.
– Думаю, десятки Мотала і Ціпцюри. Старшим призначу Мотала. Зв’язківцем призначу Гардового.
– Це син того запорожця, здорового такого? Із-за якого татари кілька років плюндрували наші краї?
– Так, пане поручику.
– Міркую, хороший вибір, – охоче згодився поручик. – Отримуйте провіант, порох, кулі, парусину для палаток. Одним словом, все що знадобиться козакам. І з богом! Хай оберігає їх найсолодший Єзус Крістос.
Вже на наступний день два десятки козаків і посильний Іванко Гардовий відправились на пошуки місця для першої сторожової застави. Таке місце знайшлося у двох десятках верст на схід від Гайсина і на південь від дороги на Умань.
Тут був хутір, але татари спалили його. А от сіновал залишився цілим, можливо тому, що збудований в стороні від інших житлових та господарських будівель.
– А що, браття козаки, – вставши в стременах, і роззираючись на всі чотири боки, спитав Мотало, – може, тут і зупинимось?
– Мабуть таки так, – погодився Кирило Ціпцюра. – Для першої застави цілком підходить. Сьогодні заночуємо в цьому сіновалі. Навіть будувати нічого не треба.
Козаки зрубали кілька деревин і нашвидкуруч збудували конов’язь. Оскільки соломи мало, наломили і застелили підлогу ялиновим галуззям. Поверх нього встелили шар соломи. Кілька годин кипіла робота.
І тільки-но вони закінчили, як почалася злива. Здається, з неба ллється суцільна лава води. Блискавиці б’ють безперервно. Козаки сховались у сіновалі.
– Оце так погода, трясця її матері, – лайнувся один з козаків.
– Пане отамане, дощ косий, і цю стіну заливає. Коби солома не змокла.
– В нас є парусина, давайте завісимо цю стіну, – сказав Мотало.
Невдовзі всю стіну завісили парусиною, і дощ перестав потрапляти до сіновалу. Оскільки про те, щоб розвести багаття не може бути й мови, козаки повечеряли хлібом з салом і цибулею. А дощ і не думає ущухати.
– Ну що, пани-товариші, – сказав Мотало, – дощ періщить так, що ніяка холера нас не знайде. Думаю, можемо чатових і не виставляти.
– Хіба що із середини на двері приладнаємо залізну клямку, щоб ззовні не можна було відкрити, – запропонував Ціпцюра.
Всі погодились і скоро повкладались спати. Засинаючи, Іванко подумав, що такого сильного дощу він на своїй пам’яті і не пригадує.
Вдосвіта першим прокинувся Іванко. Він з насолодою потягнувся, радіючи новому дню, й тому, що він добре відпочив. Солодко позіхнувши, він остаточно прокинувся, і зрозумів, що дощ вже не йде. Зник і нічний морок.
Навіть не віриться, з вечора здавалось, що на дворі справжнісінький потоп, а тепер тиша і спокій. Ранок видався сірий, непривітний, було вогко і хмарно, але дощу вже нема.
Іванко зазирнув у шпарину між дошками і одразу відсахнувся назад. Навколо сіновалу суцільними колами стоять татари! Молодий козак протер очі і ще раз визирнув у шпарину, потім кинувся до Мотала і став його будити. Завбачливо він прикрив рота Моталу рукою.
– Що за, – рвонувся і намагається лайнутися Мотало, але Іванко не дав йому нічого сказати.
– Тихіше, пане отамане. Татари!
– Де? – пошепки запитав отаман, одразу прокинувшись, ніби він щойно і не спав.
– Скрізь. Оточили нас з усіх боків.
– А щоб тобі. Буди хлопців. Тільки тихо!
Всі козаки швидко посхоплювались на ноги. Сон вмить втік геть. Мотало від сорому ладен провалитися крізь землю за те, що занапастив козаків. Коли всіх збудили, отаман, похиливши голову, тихо промовив.
– Вибачайте, пани-товариші, смерть за нами прийшла. Моя вина. Треба було таки виставити вартових.
На душі в Мотала сумно і безнадійно. Загартований в боях козак зараз виглядає розгубленим і безсилим. Обличчя в нього почорніло від передчуття близької смерті.
– Не вини себе, – рішуче сказав Ціпцюра, – ми всі винні. Але недарма люди кажуть, козак не без щастя, дівка не без долі. Значить, така наша доля. До бою, браття, семи смертям не бути, а однієї не минути!
Роздумувати не було коли. Козаки тихо, як тільки могли, зарядили мушкети і влаштувались під стінами сіновалу.
– Панове козаки, – неголосно наказав Мотало, – домовтесь між собою, в кого цілите, щоб не вийшло такого, що на одного татарина три кулі витратили. Готові? А тепер вогонь!
Гримнув залп и двадцять один татарин впав замертво.
– Ну що, вражі діти, не чекали на таке? Перезаряджай, хлопці! Плі!
І ще двадцять один татарин впали вбитими. Татари у відповідь обстріляли сарай з луків, але жодна стріла не потрапила в щілину між дошками. Тоді татари обстріляли сіновал запаленими стрілами, але мокрі дошки не загорілись.
Тим часом козаки зробили третій залп. І знову всі кулі потрапили в ціль.
– Поки вони перезаряджаюсь рушниці, рубайте стіни, – закричав татарський ватажок.
Кілька батирів з великими сокирами кинулись до рогу сіновалу, де стоїть з мушкетом Ціпцюра. Він швидко заряджає його, а татари тим часом рубають стіну. У вирубану пробоїну почали влітати татарські стріли. Один козак впав мертвим, ще двох поранили. 
Татари встигли обмотати стовп мотузкою з залізним гаком, накинути її на коня. Кінь рвонув і вирвав стовп. Дах нахилився, бокові стіни посипались. Кримчаки почали обстрілювати козаків через цей пролом у стіні. Гримнув останній залп з мушкетів.
– Рубайте їх, в полон вони не здадуться, – скомандував ватаг ординців.
Татари з криками кинулись з шаблями у пролом. Розгорівся нерівний бій. Козаки з шаленою впертістю тримають оборону. Зав’язалась запекла рубка, але козаків мало, деякі з них поранені, тож невдовзі татари почали святкувати перемогу.

*  *  *
Поручик Ясінський заклопотаний справами тільки на третій день згадав, що ще вчора мав прибути посильний від Мотала, але не прибув. Схвильований він викликав до себе сотника Бандурку.
– Не хочеться думати про погане, але Гардовий так і не з’явився. Ймовірно це означає, що або він, або всі козаки загинули. Вирушайте негайно і розберіться, що там і як?
Сотник спочатку надіслав гонця в Киселин до матері Іванка, але та запевнила, що син не з’являвся. Доповівши про це графу Ясінському, Бандурка на чолі своєї сотні виїхав на пошуки козаків Мотала. Дорога від сильних дощів розкисла, тож їхати було важко.
Надвечір вони знайшли місце трагедії, бо мокрий сіновал, підпалений татарами, ще диміть. Біля нього на траві в ряд складені вбиті козаки.
– Пане сотнику, наших тут дев’ятнадцятеро, – доповів Свирид Байрак, різко жестикулюючи руками.
– Кого немає? – запитав засмучений, похмурий Бандурка.
– Бориса Мотала й Іванка Гардового. Я схильний думати, що вони потрапили в полон, – поміркувавши, сказав Байрак.
– Так, схоже на те, – пригніченим голосом відповів Бандурка. – Якби вони були живі, то вже давно дали б про себе знати.
Серце сотника обгортає сум. Могил кримчаків козаки налічили вісімдесят три, але це мало втішає їх і сотника.

*  *  *
Козаки з селянами розраховували, що татари вже повертаються в Крим, але ті навіть не думали їхати з Гайсинщини. Занадто мало вони захопили живого товару, тож, кримчаки до часу схоронилися у великому лісі на південний захід від Гранова, що підходить аж до самого Киселина.
Ніхто їх не шукає, а самі ординці вичікують слушного часу, щоб напасти на Киселин і села навколо нього. Їх дозорці й лазутчики нишпорять навколо лісу, винюхуючи і вивідуючи все, що може їх стосуватись.
Через чотири дні лазутчики доповіли, що частина залоги Гайсина на чолі з поручиком Яновським поїхали до Брацлава. Через три години після від’їзду козаків із фортеці татари напали на Киселин, села і хутори біля нього.
До самої фортеці ординці підходити не стали, а ось містечко Гайсин пошарпали добряче. Одним з перших на їх шляху став маєток графа Ясінського, бо він знаходиться на східній околиці Гайсина.
До графа якраз приїхала з Варшави його дружина Ельжбета й діти, і граф вирішив познайомити дружину із своїми рятівницями – Оріяною і Марією Гардовими.
Вони всі як раз чаювали, коли почули тривожне биття церковного дзвону. Граф кинувся до вікна і тут же відсахнувся від нього.
– Матка Боска Ченстоховська, – перехрестився він, – ординці вже у нас у дворі! Всі за мною! Хутчій!
Він відвів свою сім’ю і Гардових до бальної зали. Вона абсолютно порожня.
– Збігневе, – розгубилась його дружина, – тут же немає де сховатись!
– Пані Ельжбета, це спеціально, щоб всі саме так і думали. Насправді, люба, тут є вхід до потаємної кімнати.
Граф натиснув один із завитків на панелі, і частина стіни виїхала вперед.
– Ось підсвічник, ось все, що треба, щоб добути вогонь. Обережно на сходах. Там є кілька кімнат, є канапи, ковдри, одяг, вода, їжа. Вам на кілька днів точно вистачить.
– А ти, любий? – спантеличено запитала Ельжбета.
– Я сховаюсь в іншому місці. Заходьте.
– Хіба не можна разом? – недовірливо глянула на графа дружина.
– На жаль, ні. Замок поламався, а відремонтувати його не встигли. Тож двері можна відкрити і закрити тільки зовні. Все, поспішіть, бо мені теж треба десь схоронитись. Як все закінчиться, я вас відчиню. Сидіть тихенько і нічого не бійтесь!
Коли його діти, дружина й Гардові зайшли у сховок, граф закрив двері і тільки після цього зітхнув із полегшенням. Отже, тепер можна подумати і про себе. Він визирнув у вікно, що виходить у широкий двір – там вже скрізь порядкують татари. Швидко перейшов до вікна, яке виходить на задній двір, але там також одні татари.
Граф взяв ножиці і з жалем відстриг собі пишні вуса, волосся нижче шиї. Тепер він став схожим на простолюдина. Граф швидко перевдягнувся в одяг селянина. По коридорах вже чути, як наближаються татари. Озирнувшись по боках, Ясінський сховав за пазуху кілька срібних кухлів. За цим заняттям його й застали татари.
– Ви тільки подивіться, – розсміявся один з ординців, – господаря ще й слід не прохолов, а слуга вже його обкрадає! Га-га!
– А ну покажи, що ти там поцупив? – сказав другий татарин і шаблею розрізав мотузку, якою підперезана довга сорочка графа.
Срібні келихи з брязкотом посипались на дерев’яну підлогу.
– Га-га-га! – сміються татари, а другий татарин вперіщив графа нагайкою.
– А не кради в свого хазяїна, рабе! – глузують кримчаки.
– Все, виводьте його звідси, хай іде до інших полонених.
Граф мовчки вийшов із свого будинку і розчинився в натовпі бранців. Багато хто з містян пізнали графа, але ніхто й виду не подав, навіть не дивлячись на те що той вдягнений, як простий селянин.
Скоро колону погнали на схід. Люди йдуть, раз по раз озираючись назад. Сум розриває їм груди.
Тільки через добу заскрипів запірний механізм, і двері потаємної кімнати відчинились.
– Гей, де ви там, виходьте, – проскрипів чийсь неприємний голос.
Як виявилось, це сільська повитуха баба Вертуха. Кого-кого, а її точно ніхто не очікував тут побачити.
– А де пан граф? – запитала дружина Яновського.
– І як ви взагалі тут опинились? – здивувалась Марія.
– Так мене пан посвятив у цю таємницю на той випадок, якщо треба буде відкрити ці кляті двері, а його не буде. От його вже і немає.
– Як це нема? Що ви таке кажете? Його що, вбили? – зблідла, відчувши біду, пані Ельжбета. – Ну? Не мовчіть!
– Та, – вже м’якіше сказала баба Вертуха, – люди кажуть, він згорів в дальній половині цього будинку. Царство йому небесне, сердешному. Відмучився.
І стара тричі перехрестилася. Почувши цю страшну новину, дружина графа одразу занепала духом і почала оплакувати чоловіка.

Знову в полоні
Самійло нарешті видужав і повернувся на Січ. Там його з радістю зустріли братчики.
– Товариші! А подивіться, хто до нас приїхав, – з захопленням гукнув Сашко лірник. – Так це ж Самійло Гардовий! Браття, всі сюди!
  Козак переходить з одних рук до інших.
– Боюсь запитати, – допитливо подивився на Гардового курінний отаман Репетило, – а де батько Вітер? Невже помер?
– Та ні, пане отамане, він живий, але цього разу дуже важко йде на поправку. Тож йому ще потрібен час для лікування.
– А як ти? Сподіваюсь, видужав, раз ти вже тут?
– Так! Скучив за вами всіма, за службою. Готовий хоч прямо зараз в бій!
– Ну то й добре. Он бачиш, Перепелиця, Сало і Деркач стоять біля коней? Вони мають їхати чергувати на дальній бекет. Дуй з ними старшим.
– З задоволенням! – пожвавішав Самійло. – Єдине, якщо можна, я зайду до Покровського храму, помолюсь і свічки поставлю.
– Добре, – погодився Репетило, – це діло богоугодне! Іди.
Збиратись довго не довелось, і козаки швидко відправились на один з козацьких пунктів спостереження за степом. Добрались вони туди без проблем, змінивши там сторожу.
Самійло обдивився вежу. Це справжня «фігура» складена із дев’ятнадцяти бочок із смолою. На землі, просоченій смолою, стоять шість бочок, зв’язаних докупи просмоленими линвами, в яких є тільки дно, вони по вінця залиті смолою. На цих бочках стоять ще п’ять, таких же, на них – ще три, ще вище – дві.
А нагорі стоїть порожня бочка без дна і верху задля тяги повітря, в ній залізна перекладка з довгою мотузкою, з якої звисає товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто лишень викресати вогню, щоб вся ця споруда спалахнула.
Інші козаки в цей час розвантажили коней, припнули їх і почали обживати старий трав’яний курінь.
– Хто бажає першим на варту? – запитав Самійло.
– Давайте я, – з готовністю відізвався Сало.
– Добре, – охоче погодився Самійло, – думаю, це зайве, але нагадую, гратися вогнем ні на вежі, ні біля неї не можна!
Сало виліз на «фігуру» і став спостерігати за степом, не зводячи очей з виднокола. Іноді поглядав він на шпилі інших веж, де також чергують козаки, бо й там може спалахнути сигнальне полум’я, а проґавити такий сигнал ніяк не можна.
Деркач приготовив обід, козаки поїли втрьох, після чого Перепелиця заліз на вежу, змінивши Сало, а той поспішив вниз і теж став обідати. Після обіду козаки покурили і лягли спочити від довгої дороги. Прокинулись вони від голосного крику Перепелиці.
– Прокидайтесь, браття! Біда!
Козаки схопились на ноги. З півдня і південного сходу скільки сягає око просто на них несеться суцільна лава татарських вершників. Деркач зупинився вражений.
– Пробачте, товариші, проспав я, – безпорадно розвів руки і голосно повинився Перепелиця. – Ніби на хвильку примружив очі і не зчувся, як заснув.
Козак з досади і від розгубленості почухав потилицю. Всім іншим козакам стало не по собі і вони вражено мовчать.
– Кепські справи, – докірливо сказав Деркач, – трясця!
Все сталося так несподівано. Сало стоїть, мовчки, блимає сонними очима.
– Досить жалітися, – гримнув Самійло, – підпалюй «фігуру», негайно!
Перепелиця так хвилюється від своєї провини, що руки в нього трясуться. Кресало випало з них, вдарилось об дерев’яний поміст, підстрибнуло і відскочило в бік. Самійло побачив, як кресало впало з вежі на землю, порослу густою травою.
– О, ні, – вигукнув Перепелиця в розпачі. Його розбирає злість на самого себе.
– А хай тобі грець, – в серцях лайнувся Гардовий, потім схаменувся. – Годі! Деркач, Сало, забирайте всіх коней і геть звідси! Швидко!
– А ти, Самійле? – здивувався Сало.
– Немає чого всім пропадати. Ну, не гайнуйте часу, скачіть вже! Це наказ! – гнівно пробурчав Самійло. – Ви мене зрозуміли?
Він з жалем подумав про те, що його власне кресало лежить в подорожній сумці, а не в кишені. Він кинувся шукати кресало в густій траві.
– Тримай, – сунув йому в руку своє кресало Деркач, – і прощавай! Щасти вам!
Деркач і Сало скочили на коней і щодуху помчали до ближньої «фігури». Самійло затиснув в руці кресало і швидко поліз на вежу. Татари вже майже доскакали до них.
Гардовий глянув на блідого товариша і побоявся доручати йому розведення вогню.
– Не хнюпся, хлопче, – примирливо промовив Самійло. – Шаблю в руки і до сходів, тримай їх, поки я розпалю вогонь, бо часу в нас з тобою обмаль.
А татари вже лізуть по щаблям дерев’яної драбини наверх, до площадки, на якій стоять Гардовий і Перепелиця.
Самійло нахилився над діжкою і швидко викресав вогонь. Гніт зайнявся, а за ним загорілася смола. Вогонь розгоряється і гудить. В лице козаку війнуло жаром.
– От тепер добре, – задоволено сказав Самійло і перехрестився. – Тепер і померти не шкода.
Він повернувся до Перепелиці і побачив, що той мертвий лежить поряд, стікаючи кров’ю, а з нього стирчить десяток стріл. Схоже, козак прикрив своїм тілом Самійла, поки той розводив багаття. Ціною власного життя він дав можливість подати знак іншим бекетам.
Однак міркувати над цим було ніколи. Гардовий закрив очі вбитому козаку, схопив його шаблю, витягнув із піхов свою і кинувся до драбини. Там він став люто й нещадно рубати татар. Тіла зарубаних кримчаків одне за одним полетіли вниз.
Кілька татар схопились за луки і почали цілитись в Самійла.
– Стояти! – застережливо підняв руку їх командир. – Не вбивати цього батира. Ми його продамо і виручимо за нього хороші гроші.
– А поранити його можна? – занепокоївся один з лучників.
– Навіть треба, бо інакше він ще багатьох наших аскерів вб’є.
Самійло побачив, що в нього ціляться з луків. Він зміг відбити дві стріли, але третя вп’ялась йому в передпліччя правої руки. Шабля випала з його руки. Четверта стріла потрапила йому в ліве плече. Самійло застогнав від болю і випустив другу шаблю. Йому було нестерпно боляче, тож він більше не може чинити опір.
– Досить, – махнув рукою татарський начальник, – в’яжіть його! Хутчіш!
Скориставшись тим, що Самійло випустив шаблі, намагаючись перетерпіти біль, татари накинули йому на шию два аркани і силоміць повалили козака на поміст.
– От і все, – подумав досадливо козак.
– Зніміть його швидше, а то згорить ще. Шкода буде, якщо така купа грошей пропаде, – ошкірився командир татар, – і швидше перев’яжіть йому рани, а то ще, чого «доброго», кров’ю стече.
Самійло перебував у напівзабутті, коли ординці спускали його на мотузках на землю. Йому перев’язали рани і поклали його на арбу.
Козаки на інших вежах вже помітили чорний дим, який піднімається до неба, і підпалили свої «фігури». Величезна заграва нависла на небі.
– Знову до нас пожалували непрохані чужинці, – сказав один з козаків, приставивши долоню до лоба, – цікаво, це просто напад татар, чи нова війна?
А по степу одна за однією розгоряються все нові й нові «фігури». Так за якусь годину вся Україна буде знати що ворог знову прийшов на її землі.
В такий напружений час мирний люд, який працював в степу чи плавнях, гречкосії з сіл, хуторів, пастухи й рибалки, лісоруби й вуглярі, мисливці й солевари, всі починають сушити сухарі, підсмажувати пшоно для каші, забивати свиней, заривати в землю збіжжя, хліб та гроші.
Хтось, захопивши якесь майно, жінок і дітей, старих батьків, квапились заховатись в містечках за фортечними стінами, або взагалі тікають в Московщину, щоб не потрапити в рабство або не загинути. По дорогам подалі від татар ідуть череди рогатої худоби, отари овець, табуни коней.
А козацтво повсюди почне готуватися до відсічі. Завдяки сміливості, героїзму, самовідданості, єднання цілої нації русинам завжди вдається вистояти у всі війни.
Деркач і Сало з козаками з інших «фігур» нарешті прибуло на Січ. Там їх зустрів курінний отаман Сава Репетило.
– А де Гардовий і Перепелиця? – стурбовано запитав він, озираючись навколо. – Ну, кажіть толком, вражі діти, не мовчіть!
Похнюпившись, збентежені й розгублені козаки розповіли все, як було.
– Значить, вони, швидше за все загинули, або потрапили в полон. Шкода, – зітхнув курінний отаман.
Тут закалатав дзвін січової церкви, скликаючи козаків на схід. Розмова разом закінчилась, бо козаки разом поспішили на січовий майдан.
– Що трапилось? – вийшов з куреня, позіхаючи, Сашко лірник, якого збудили крики, гуркіт і голос церковного дзвону.
– Схоже, війна, брате, – відповів йому хтось з козаків на ходу.

Потурнаки
Отець Костянтин був у парафіяльних справах в гайсинських церквах, і вже виїхав за ворота фортеці, коли його побачив граф Яновський, який повертається додому зі служби. Поручик впізнав батюшку, наздогнав його і поїхав поряд.
– Доброго дня, отче, – підняв капелюх, вітаючись граф. – Маю до вас розмову.
– Слухаю вас, – відповів отець Костянтин, гублячись в здогадках, що від нього потрібно поручику.
– Чув, ви збираєтесь відкрити при церкві школу для дітлахів?
– Так, це правда. А ви що, проти? – занепокоївся батюшка.
– Не треба відноситись до мене, як до ворога тільки тому, що я поляк і шляхтич, – доброзичливо і твердо відказав граф, остудивши запал отця Костянтина.
– То чого тоді вам треба? – вже спокійніше перепитав батюшка, ніби застидавшись свого душевного пориву.
– Об’єднати ваші й мої зусилля. Вам же відомо, що дітей ниньки навчають не тільки при церквах і монастирях, а ще в маєтках приватних осіб.
Граф помітив на обличчі батюшки гостре почуття незадоволення.
– Дякую, але ні, – твердо відповів отець Костянтин, – я категорично проти того, щоб наших, православних дітей виховували католики. Для нас важливо, щоб наші діти виростали українцями і православними.
– Святий отче, так я ж проти нічого не маю! Я чудово розумію, що осередком української національної самобутності, культури, духовності залишається православна церква. Вважаю дуже правильним, що центрами освіти стали ваші церкви і монастирі. До речі, а хто у вас навчає дітей?
– Вчителями є духовенство, а підручниками виступають церковні книги. Спочатку ми вивчаємо з дітьми азбуку та склади, потім читати, пізніше – арифметику, церковні співи та письмо.
Вони спустились з гайсинської гори і зупинились над берегом Собу. Коні стали скубати густу, соковиту траву.
– А хто має право вчитись у ваших школах?
– Діти, хто ж ще? В містах в наших школах навчаються діти ремісників, а в селах – діти селян.
– Скажіть, отче, а ви вже чули, що при костелах і католицьких монастирях стали відкривати латинські школи?
– Звісно, чув, – сповненим тривоги голосом відповів батюшка. – Але я вже вам сказав, що я проти, і в Киселині такого не буде!
– Та не гарячкуйте ви так, отче! Я не закликаю вас віддавати ваших дітей до латинських шкіл, – зі смутком в голосі сказав граф. 
– Тоді повторюю питання, що вам треба?
– Не гнівайтесь на мене, святий отче. Я пропоную вам, навчати ваших дітей латині! Я сам можу це робити.
Пропозиція графа була настільки несподівана і незвичайна, що батюшка на якусь хвильку розгубився.
– Не потрібна нашим людям ваша латина!
Здається, отець Костянтин ладен був закінчити розмову і поїхати.
– Думаю, ви помиляєтесь. Я вибачаюсь, але схоже, ви не розумієте, що знання латині відкриває українській молоді шлях до європейської освіти і науки. У нас такі розумні, талановиті діти, невже вам байдуже, що вони не досягнуть того, на що здатні тільки із-за того, що вони не будуть володіти латинською мовою?
– Звісно не байдуже.
Граф продовжив пояснювати свій задум.
– Від нас не дуже далеко до Краківського університету, який дає чудову освіту. Ви навчите дітей писати й читати, я – латині, і діти зможуть навчатися в любому університеті!
– Навіть не знаю, що вам сказати, – подолавши розгубленість, відказав батюшка. – Схоже, ваша таки правда.
– Ви розумієте, що у вас вже зараз є такі розумні діти, які можуть принести користь всій країні? Наприклад, Михайлик Яремчук, Яцько Швець, а чого вартий наш шибайголова Петрик Сомик! О, Петрику! Оце так збіг! Тільки тебе згадали, а ти вже тут як тут!
– Про вовка промовка, – посміхнувся батюшка.
– Ти звідки і куди? – поцікавився граф.
– Я біг у фортецю, до вас, пане поручику!
Хлопчик має дуже стомлений вигляд. Видно, що він дійсно поспішав з усіх сил.
– Для чого? Трапилось що?
– Так. Ходив я за грибами. Дійшов аж он до того лісу, – Петрик показав рукою на північ, – зайшов глибоко в середину. Чую, коні форкають. Я вліз на дерево, а був саме полудень. Бачу, чоловік сорок моляться по-мусульманські на маленьких килимках.
– Татари? Чи може, турки?
– В тім-то й справа, що ні! На вигляд наші, русини. І балакають по-нашому! А моляться, як мусульмани.
– Потурнаки, – зрозумів граф.
Отець Костянтин явно оторопів від такої новини. Поручик і батюшка мовчки перезирнулися. А хлопчик продовжує розповідь, все більше розпалюючись.
– Це ще не все. В них там яма викопана глибока, а в ній тримають наших дівчат. Я чув, як один з потурнаків говорив іншому, що скоро їх відправлятимуть у Крим. Вже відправили б, але хочуть вкрасти ще 3-5 гарних дівчат.
– Все зрозуміло. Кажеш, там в землі вирита тюрма. А ще щось там збудоване?
– Так, там багато куренів, навіс під яким вони їдять. Є конов’язь і вона також накрита дахом.
– Значить, це їх табір, і нікуди вони тепер звідти не дінуться. Святий отче, я вас дуже прошу, побудьте тут з Петриком, а я зараз швиденько в фортецю за козаками. Це займе час. На зворотному шляху візьму Петрика із собою. Ти ж зможеш нам показати те місце, де обснувалися потурнаки?
– Так, звісно, зможу, – радо погодився Петрик.
– Добре, дякую. А поки що відпочивай.
Граф привітно посміхнувся, повернув коня і помчав у фортецю. Час для хлопчика тягнувся довго. Петрик встиг відпочити і вже почав нудитися, коли з Гайсина, нарешті прибули козаки. Це сотня знайомого хлопцю Бандурки.
– Сідай, хлопче. Вмієш їздити верхи? – пожартував сотник.
– Таке питаєте. Звісно, вмію.
Петрик скочив на коня, і всі рушили на північ. Коли всілася дорожня пилюка, поїхав і батюшка. Але поїхав не до Киселина, а на шлях, по якому поїхали козаки, щоб першим дізнатись про результати їх вилазки.
Козаки непомітно оточили табір потурнаків з усіх боків. В двох місцях ті виставили дозорців, але козаки їх виявили і тихо захопили в полон. Якийсь час поручик, Бандурка і козаки спостерігали за потурнаками. Сотник потирає руки, передчуваючи удачу.
– Легка здобич, – тихо промовив Свирид Байрак. – Застукаємо їх зненацька!
– Аср! – раптом вигукнув один із потурнаків. – Готуємось, браття!
Козаки з подивом дивляться, як потурнаки розстеляють килимки, потім вдягаються так, що практично все тіло прикрите одягом, вмивають обличчя і руки. Коли всі сіли на килимки, обличчям на південь, і почали молитись, Бандурка запитав в Яновського.
– Що будемо робити, пане поручику?
– А що з ними робити? Ти ж бачиш, це вороги. Дітей наших крадуть. Вирубаємо їх в пень, як скажених собак, та й усього!
– А допитати?
– В нас вже є двоє їх полонених. Думаю, вони нам все розкажуть! Передай всім – не ризикувати. Не варті ці кляті зрадники, щоб хоч один козак із-за них загинув. За командою стріляємо з мушкетів, потім з пістолів, і тільки після цього переходимо в рукопашний бій.
Так і зробили. Потурнаки закінчили творити намаз, піднялись на ноги і стали згортати килимки, коли пролунав голос Бандурки:
– Здавайтесь! Руки вгору!
Але зрадники і не думають здаватись. Вони разом кинулись до зброї.
– Плі! – гримнув поручик Яновський.
Після залпу з рушниць і пістолів, майже всі потурнаки були вбиті або поранені. На галявину, на якій розташувався їх табір, вийшли піші козаки з шаблями наголо.
– Аман! Аман просимо! – пронизливо закричав один з потурнаків.
– Ти бач, яке стерво, – презирливо подивився на нього велетень Свирид Байрак, – ця наволоч вже й мову нашу забула! По татарському просить пощади. Тільки ти її не дочекаєшся!
Й козак з усієї своєї богатирської сили рубонув зрадника по голові. Інші потурнаки завили від страху, не без підстав вважаючи, що жити їм залишилось недовго.
Петрик кинувся до земляної тюрми і відчинив ляду. Поряд лежить драбина, і хлопець опустив її вниз. По ній одразу почали вилазити змарнілі дівчата. Вони різні – різні за ростом, кольором волосся, формою обличчя, але всіх їх об’єднує одне – всі вони напрочуд гарні.
Звільнені дівчата спочатку розгубились і довго не можуть отямитися від радощів. Вони все ще налякані і боязко озираються по сторонах. Граф повернувся до Бандурки.
– Пане сотнику, полонених до мене!
Коли полонених вишикували перед графом, він пильно подивився на них і суворо запитав:
– Я запитаю тільки один раз. Скільки вас всього? Чи всі ви тут?
– Всі, – поспішив з відповіддю Рудь.
В цю саму хвилину одна з дівчат впізнала Свирида Байрака. Вона кинулась до нього, заливаючись сльозами.
– Братику! Любий! А я вже думала, що ніколи тебе не побачу!
Козак здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому зненацька наче відібрало мову. Вони з сестрою кинулись обійматись. Козаки й дівчата були вражені несподіваною зустріччю рідних брата й сестри не менше них самих.
– Заспокойся, сестричко! Тобі вже ніщо не загрожує!
Інша дівчина, простоволоса, з розмаяною косою, підійшла до графа. Бандурка подивився на неї і не зміг відірвати погляду.
– Не вірте йому, – ледве стримуючи ненависть, промовила дівчина. – Взагалі нікому з них не вірте. Це один з їх начальників. Скільки ви налічили цих бандитів?
– Тридцять сім. Всі русини, – втрутився в розмову сотник. – Це всі?
– Ні. П’ятнадцятеро поїхали туди, де були села Черненки і Червінки. Їм відомо, що десь там козаки заховали частину скарбів гетьмана Оришевського. Вони їх шукають. Ще є десятеро татар, вони поїхали полювати на живий товар. І ще немає двох. Один з них – Марко Лис, старший над потурнаками.
В очах зрадника Рудя блиснув лихий вогонь.
– Мовчи, гадюка, – гаркнув щосили Рудь і метнувся прожогом до дівчини.
Троє козаків, не змовляючись, стрімголов кинулись їй на допомогу, але не встигли. Дівчина вихопила з піхов козака, який стояв поряд, ніж і зустріла зрадника ударом в живіт. Потурнак впав і скарлючився від нестерпного болю. Козаки такого не сподівались і вражено мовчать.
– Оце характер, – першим опам’ятався Бандурка, – така і в неволі не пропаде! Хто знає, якби ти потрапила в Туреччину, може, з тебе б нова Роксоляна вийшла?
– Яка ще там Роксоляна, – відкинула дівчина прядку волосся з обличчя.
– Була така українка. Потрапила в рабство ще дитиною, а потім стала дружиною турецького султана. І син її також став султаном. Вона померла тридцять років назад.
– Погана вона була султанша, раз турки не перестали на нас нападати.
– Не спіши судити, – похитав головою поручик.
– Яка ти гаряча! – посміхнувся Бандурка, все ще збентежений її красою.
– А що, хлопці, може віддамо її татарам, раптом і вона стане султаншою? Дивись, тоді і війні з турками кінець? – пожартував граф.
– Га-га, – гучно зареготали козаки.
– Ой, бідна моя голівонька! Не хочу я бути ніякою султаншою. З мене і пани сотниківні буде в самий раз!
– І як звати, величати майбутню пані сотниківну? – підморгнув дівчині граф.
– Поки що Гафія Листопад, – з гідністю відповіла красуня.
Бандурка був трохи спантеличений словами Гафії, і почервонів, а козаки знову дружно розсміялись. Поручик Яновський згадав:
– Пане сотнику, про татар ми зовсім забули.
– Не забули. Наші хлопці пантрують з усіх боків. Думаю, ми не проґавимо появи татар. Значить, так: забираємо трофеї, ховаємо в тій земляній тюрмі вбитих потурнаків, і залишаємо тут сорок наших хлопців. Решта повертається в Гайсин. Старший – Созон Растроста. Перевдягніться в одяг потурнаків, щоб бути схожими на них.
Але татари не з’явились ні в цей день, ні на наступний.
– Схоже, ми їх все-таки чимось сполохали. То що, Созоне, почекаємо їх ще, чи повертаємось до Гайсина?
– Повертаємось, – не приховуючи розчарування відповів Растроста. – Думаю, сюди вони вже не повернуться.
Козаки зібрались і поскакали до містечка. Вони помилились, татари повернулись, бо поряд з табором ховають гроші.
– Що робитимемо, Батале? Повернемось додому?
– Просто так – ні. Як мінімум, треба ще захопити живого товару. Шкода, стільки гарних дівчат з рук вислизнули.
– Це нічого. Головне, що ми живі, здорові і на волі. А на гарних дівчат уруси багаті, ми собі ще наберемо!
Забравши приховані гроші, татари направились на південний схід. Об’їжджаючи Кисляк, ординці в лісі побачили Петрика Сомика, який знову вийшов в ліс по гриби. Грибів багато, хлопчик захопився «тихим плюванням», і не помітив, як його оточили татари.
Один з кримчаків пильно подивився на хлопчика.
– В’яжіть його міцніше. Це той самий хлопець, що втік від нас взимку. Я пам’ятаю, урусе, ти розумієш нашу мову. На цей раз тобі не вдасться нас ошукати, затям це собі.
Так Петрик знову потрапив в полон. Думки його сплуталися, в очах промайнув переляк, і щоб приховати його, хлопчик відвів погляд убік.

Новий підрозділ
Сотник Бандурка без виклику прийшов до поручика Яновського. Той одразу зрозумів, що сотник прийшов сам неспроста.
– Трапилось що, Ладиславе? – стурбовано запитав граф. – Проходь, сідай.
– Пане поручику, мене турбує та частина потурнаків, яка знаходиться біля Черненок. Сподіваюсь, їм ще невідомо, що ми знайшли і знищили їх табір і більшу частину їх загону. Тому в нас є час знайти їх і перебити.
– Є про що подумати. Що ти пропонуєш?
– Візьму дві сотні козаків і прочешемо ті ліси.
– Ні. В мене є інша пропозиція. Я довго думав, і мені здається, нам потрібно мати окремий невеликий підрозділ добре підготовлених вояків, які б коштували один десяти. Не знаю, як його назвати, але він нам потрібен.
– Знаєте, а мені ваша пропозиція подобається. Бувають ситуації, коли завдання легше виконати меншими силами. Розвідка, наприклад, чи коли треба когось знищити, викрасти чи підірвати. Не завжди ж треба на рожен лізти і ризикувати великою кількістю вояків.
Граф посміхнувся, бо радий, що сотник підтримав його ідею.
– То ти не проти? Тоді давай визначимось, кого можна включити до цієї групи. І саме їй доручимо цю справу. Думаю, групі з шести-семи чоловіків буде легше непомітними підібратись до потурнаків, чим двом сотням кінних козаків.
– Це точно! Пропоную включити Арсена Дрімайла і Якима Євтушка, бо вони вміють битися двома шаблями, тобто обома руками. Хороших рубак в нас багато, але так вміють битись тільки вони.
– Добре, дуже добре. Пане сотнику, я зараз зайнятий справами, то ти, будь ласка, сам збери цей загін і відправ на пошуки потурнаків. До речі, ти знаєш точне місце, де заховані скарби пана гетьмана, які вони шукають, то, може, сам очолиш цю вилазку?
– Згоден. Дякую за довіру.
Бандурка заквапився на вихід. Сотник чудово знає своїх підлеглих, тож йому не знадобилось багато часу для того, щоб відібрати кращих із кращих вояків для нового підрозділу. До нього крім Дрімайла і Євтушка, увійшли Назар Одарич, Карп Журба, Гнат Баш, Захар Книш, Федь Закутько та Орест Злидня.
Десятником у групі сотник призначив Карпа Журбу. Той запевнив, що впорається із завданням без допомоги сотника. Бандурка подумав трохи і погодився з командиром нового підрозділу. Не відкладаючи виконання завдання у довгий ящик, Журба зібрав козаків на нараду.
– Ну що, пане-браття, те що нам під силу знищити тих потурнаків у відкритому бою, в мене особисто жодного сумніву не викликає.
– В нас теж, – життєрадісно посміхнувся Гнат Баш, – але як їх відрізнити від наших? Я маю на увазі – від православних християн?
– Гарне запитання. Пропоную добратись до лісу біля Червінок і звідти почати пошуки табору потурнаків.
– А якщо вони ночують кожний раз в іншому місці?
– Значить, нам доведеться на пошуки витратити більше часу. А зараз збирайте харчі, почистіть рушниці, пістолі, якщо треба – гостріть шаблі. Після обіду вирушаємо на пошуки потурнаків. І ще, треба хоча б одного з них затримати живим.
– Раз треба, значить, візьмемо, – кивнув Захар Книш.
Під вечір козаки добрались до лісу і розпочали пошуки. До ночі вони не знайшли жодних слідів, і відклали пошуки на ранок. Повечерявши, козаки повкладались спати. Багаття не розводили, щоб не привернути увагу потурнаків.
Вранці, коли сонце вже висушило росу, козаки вирушили на пошуки потурнаків. Сотник досить точно повідомив місце, навколо якого шукають скарби потурнаки.
Вже до обіду козаки натрапили на місце ночівлі ворогів. Далі козаки пішли по їх слідах.
– Стій, – раптом наказав Журба і приклав вказівний палець до губ.
Щось йому тут відразу не сподобалось. Він зліз з коня, ліг на землю і вухом притиснувся, щоб почути, чи не скажуть десь неподалік коні. Послухавши з хвилину, Журба піднявся і махнув рукою, щоб всі відходили назад.
– Там однозначно хтось є. Не менше двох десятків коней. Треба все добре розвідати, але дуже обережно. Підеш ти, Назаре. І пам’ятай, їх сторожа може бути на деревах. Ми тебе чекатимемо он там, за яром.
Назар Одарич спішився, залишив товаришам рушницю й довгу шаблю, зняв кирею і неквапливо зник серед дерев та кущів. Він не поспішав і повернувся назад за чотири години.
– Нарешті! Доповідай, що там? – нетерпляче запитав Журба. – Дізнався, що там?
– Так. Там табір потурнаків.
– Впевнений, що то потурнаки? – зрадів удачі Карп.
– Без сумніву, – ствердно відповів Одарич, – вони творили намаз, я сам бачив.
– Добре, дуже добре, – силкується не показати своєї радості Журба. – Скільки їх в таборі, всі п’ятнадцять?
– Ні, їх там двадцять п’ять. І ще четверо дівчат-полонянок. Що будемо робити, отамане?
– Скажи, Назар, ти, часом, не чув, про що вони там балакали?
– Чув. Скарб вони ще не знайшли. Про те, що ми їх основну частину за Киселином перебили, вони, схоже, ще не знають. Але двоє їхніх ще десь є, можуть в любу хвилину з’явитися і попередити про те, що нам відомо про них.
– Ще щось чув? Може, щось про їх плани?
– Так! Точно! Вони ще два дні будуть тут, потім планують повернутись до основного табору. Частина з них розраховує разом з татарами везти дівчат у Крим.
– Добре. Тепер давайте, будемо думати, як нам їх здолати. До табору легко пробратись?
– Ні. Охорона скрізь, навіть на деревах. Один-два ще прокрадемось, але всі – точно ні. До того ж не варто забувати, двадцять п’ять це не п’ятнадцять, – розсудливо додав Назар. – Годі й думати, щоб заскочити їх зненацька і здолати у відкритому бою.
– Кепсько. Пропонуєш викликати підмогу? – задумливо протяг Карп Журба. – І провалити наше перше завдання? Ні, я вважаю, що ми маємо впоратись самі.
– Авжеж. Тоді треба щось вигадати. Але що?
Козаки почали думати. Всім надзвичайно подобається, що їх виділили в окремій підрозділ, і всім хочеться виконати завдання самим, та ще й без втрат з їхнього боку, але гарантій цього немає ніяких. Після того, як вони знайшли табір потурнаків, це бажання подесятерилося.
– От якби нам вдалося роз’єднати тих потурнаків на кілька груп, щоб звести нанівець їх чисельну перевагу, і з кожною групою розібратися окремо, – задумливо протяг Орест Злидня.
– А що, це ідея! От тільки як це зробити?
Знову почали думати, гадати, міркувати уголос. Вони довго сушили голову над тим, як розв’язати задачу.
– А пам’ятаєте, в поручика Яновського в Киселині є звіринець, а в ньому ведмідь, який різні фокуси робить? А якщо нам взяти того ведмедя, привезти його сюди на возі і випустити поблизу табору? Може, вони спокусяться і вийдуть на полювання? Звісно, не всі.
– Та й з точки зору безпеки вони мають його вполювати, щоб він на них не полював, коли вони будуть ходити до вітру! А що, непогано придумано!
Всі забалакали разом, посміялись і вирішили, що саме так і вчинять.
Федь Закутько з’їздив до графа Яновського і повернувся назад з дресированим ведмедем і його наглядачем. Вдвох вони тихо, як тільки могли, відвели ведмедя поближче до табору потурнаків, і там зняли з ведмедя ланцюги.
Табір знаходиться на великій галявині, яку щільно обступив старий, густий ліс. Ведмідь принюхався і пішов прямо до табору потурнаків. Галявина оточена кущами, і гілки затріщали під вагою тварини.
– Що це? – першим почув шум Семен Бобик. – Карпе, ти ближче всіх до тих кущів, подивись, що воно таке?
Карп Курило пішов подивитись. Через дві хвилини він стрімголов кинувся назад. В цей час козаки Журби, користуючись тим, що увага потурнаків прикута до ведмедя, не привертаючи до себе уваги, підібрались до кущів.
– Ведмідь! Там ведмідь! – аж скрикнув з радощів Карп.
– О! Слава Аллаху! Свіже м’ясо саме йде нам до рук, – зрадів Семен, – хто зі мною? Вполюємо звіра на обід!
– І на вечерю! Га-га!
Троє потурнаків квапливо пішли до кущів, троє пішли в обхід з одного боку, ще двоє – з другого. Там їх зустріли козаки. Через кілька хвилин потурнаків, рахуючи двох вартових на деревах, стало на десятеро менше. Наглядач забрав ведмедя і відвів його до воза, де завів того в клітку.
– Ну що, – запитав Назар, упоравшись з потурнаками, – їх залишилось п’ятнадцять. Нападемо на них?
– Почекай, – відповів Журба, – давай спробуємо ще когось витягти сюди. Я вмію ревіти, як ведмідь.
На цей раз на рев пішли ще четверо потурнаків.
– Цих візьмемо живими, – наказав Журба. – Все, ані пари з вуст!
Коли четверо потурнаків потрапили в полон, Журба сказав:
– Все, полонених нам вистачить. Думаю, хоч когось з них ми розговоримо. Тих, що ще залишились, можна вбити. До бою!
Настала німа тиша. Решта потурнаків зрозуміли, що їх товариші занадто довго ніяк не проявляють себе. Та й ведмедя вже не чути. Зрадники занепокоїлися.
– Гей! Де ви там? Ви живі? – неспокійно гукнули потурнаки. Вони з тривогою чекають на відповідь своїх товаришів.
– Плі! – скомандував Журба.
Козаки разом вистрелили з луків, потім дали залп з рушниць, затим з пістолів. Всі потурнаки попадали мертвими.
– Бездоганно! Тепер давайте сюди полонених. Поговоримо. Назаре, де дівчата?
Звільнені красуні від радощів плачуть і не можуть зупинитися. Вони без кінця дякують своїм рятівникам за те, що їх звільнили.
Сотник Бандурка залишився надзвичайно задоволений тим, що новий підрозділ чудово впорався із своїм першим завданням. Цілий тиждень у фортеці Гайсина козаки Журби були героями дня.
Хвилююча історія знищення групи потурнаків і звільнення дівчат передавалась із уст в уста, обростаючи все новими і новими подробицями спочатку як чутка, потім як легенда про силу, мужність і винахідливість козаків.
Через тиждень на Гайсинщині не було жодної людини, яка б не чула цю історію, хоча б два-три рази.
Козаки нового підрозділу купили однакове сукно, і для них кравці пошили форму, яка є тільки в них.

На каторзі
Петрика Сомика на невільницькому ринку в Кафі купив підстаркуватий турок. Разом з іншими невільниками хлопчика привели на борт галери, яка має рушати до Османської Порти. Перед відправленням старший з наглядачів вишикував нових бранців.
– Мене звати Каракюрт Корутюрк. Я старший наглядач на цьому кораблі. Мені потрібен помічник з числа невільників. Чи є серед вас хто-небудь, хто розуміє турецьку або татарську мову?
Петрик подумав, що краще бути на палубі з вільними руками, чим сидіти під замком, може, пощастить, і вдасться втекти, тож одразу, не вагаючись, відгукнувся.
– Пане, я розумію і татарську, і турецьку!
Інші діти мимоволі зміряли Петрика недовірливими поглядами.
– Добре, ошкірився старший наглядач, – дуже добре! Будеш моїм помічником. Носитимеш гребцям їжу та воду. Писати на турецькій мові вмієш?
– Ні, пане, ні писати, ні читати я не вмію.
– Це погано, – презирливо посміхнувся старший наглядач. – Але якщо мені сподобається, як ти працюватимеш, варваре, я тебе навчу писати і рахувати.
– Дякую, ага, – цілком щиро відповів Петрик і вклонився.
– Але пам’ятай, я жарту не знаю, – суворо попередив старший наглядач. – Затям це.
Після цього всіх завели на галеру. Невільників закрили в один із трюмів, тільки Петрик залишився на верхній палубі. Каторга тим часом важко відійшла від причалу, розвернулась і направилась у відкрите море.
– Ідемо, я тобі покажу, де набирати воду, і де ти будеш отримувати їжу для рабів.
Петрик дуже швидко все зрозумів, тож Корутюрк залишився задоволений кмітливістю нового раба.
– Ідемо, гяуре, покажу, де ти будеш працювати.
І вони спустились до гребців. В ніс вдарив гострий сморід немитих людських тіл і поту. Петрик з незвички мимоволі зморщив носа. Наглядачі, побачивши Корутюрка, почали голосно командувати і нещадно шмагати гребців.
Петрик тим часом роззирається на всі боки. І одразу він побачив таке, що вимушений був прикусити язик, щоб не зойкнути. На першій же лаві для гребців з лівого борту сидить Іванко Гардовий! Іванко теж пізнав Петрика, але вигляду не подав.
На п’ятій лаві з правого борту хлопчик впізнав графа Ясінського! Недарма люди кажуть, що світ тісний, ой недарма! Ще більше в цьому переконався Петрик, коли на останній лаві побачив Самійла Гардового. Правда Самійло, зайнятий веслуванням, на хлопчика не звернув ніякої уваги.
Закінчивши огляд, старший наглядач з Петриком піднялись нагору. Там хлопець із задоволенням вдихнув чисте, прохолодне морське повітря.
– Тепер я тобі покажу свою каюту, будеш мені прислуговувати за потреби. Дивись, гяуре, у цій комірчині є вино. Будеш набирати по глечику і кожний вечір приносити мені. Але так, щоб ніхто про те не знав, інакше шкіру з тебе живого спущу, зрозумів?
– Так, – низько схилив голову Петрик.
Йому вже відомо, що Коран забороняє алкоголь. Послідовники Ісламу пам’ятають слова пророка Магомета: «Що п’янить у великій кількості, заборонене і в малій». А старший наглядач порушує Коран!
– Я все зрозумів, – вклонився Петрик.
– Ну, то й добре. Поки що можеш відпочити в тіні. Скоро на тебе чекає робота.
Петрик сидів в тіні, з цікавістю розглядаючи море, якого раніше ніколи не бачив, і прислухаючись до розмов турків. Через кілька годин його знайшов один з наглядачів. Він явно не в дусі.
– Що це ти розлігся, як собака? – зло спитав він, шмагнув хлопця нагайкою, а потім буркнув кисло. – Іди, старший наглядач тебе кличе.
Петрик поспішив до старшого наглядача, потираючи забите місце.
– Набирай воду, їжа вже підготовлена. Рознеси її гребцям. І затям собі, роби добросовісно, інакше будеш покараний. Я двічі нічого не повторюю, – сказав Корутюрк і боляче штовхнув хлопчика. – І дивись, без витівок мені!
– Слухаюсь, пане, – запопадливо вклонився Петрик.
Він спустився під палубу. Там в пекельній задусі почав роздавати їжу і воду, починаючи з перших лав, на кожній з яких в тісняві сидить по чотири гребці. Дійшовши до графа Ясінського, хлопчик вклонився і неголосно привітався.
– Здрастуйте, пане поручику.
– Сомик? Петрик! Сон це чи дійсність? Ти яким побитом тут?
– Та, так само, як і ви.
Погляд хлопчика мимоволі зупинився на босих, брудних ногах поручика. Раніше граф носив дорогі зелені або червоні сап’янці.
– Бідний хлоп, – зі співчуттям промовив граф. – Якщо найсолодший пан Єзус Крістос звільнить нас із цієї каторги агарянської, я йому власним коштом збудую костьол! Слово честі шляхтича!
– Вибачте, пане. Мушу йти, – сказав неохоче Петрик.
Коли вода чи їжа закінчується, Петрик повертається, щоб поповнити запас. Він пройшов вже половину гребців, коли один з них, випивши кухоль води і витерши рот рукою, сказав:
– Дякую, синку!
Петрик здригнувся, ніби його блискавицею вдарило від цього голосу. Адже такого просто не може бути – це голос його рідного батька! Хлопець закліпав очима і дивиться в схудле обличчя батька і не може повірити, що той живий.
– Тату, ти? Живий? – голос Петрика зрадливо затремтів. – А нам сказали, що ти загинув! Мама так плакала. І я теж. Ото вона зраділа б, якби дізналась, що ти живий!
На очі хлопчику раз у раз набігають сльози, і він витирає їх рукавом. Петрик поривався щось сказати, але батько нахмурив брови, усім своїм виглядом даючи знати, щоб син не подавав виду, що впізнав його.
– Живий, як бачиш. Мене поранили і взяли в полон. Рана була важка, замалим не коштувала мені життя, але я якось оклигав.
Петрик до крові закусив губу, щоб не виявити своїх справжніх почуттів. Поступово він зібрався з думками.
– Ну, йди, синочку, щоб кляті бусурмани не запідозрили нічого. Не треба, щоб турки здогадались, що ми з тобою знайомі, а тим більше, що ми рідні.
Петрик пішов далі, за кожної нагоди озираючись, щоб ще раз побачити батька. Він опустив очі додолу, щоб приховати радісний блиск очей. Нарешті хлопчик дійшов до останніх рядів. Наглядачі як раз відвернулись, розмовляючи один з одним, тож Петрик досить голосно сказав:
– Доброго дня, дядьку Самійле! Не пізнаєте?
– Ну ти даєш, хлопче, який же він добрий? – осудливо сказав один з гребців. Ще кілька похмурих, пригнічених веслярів на знак згоди понуро похитали головами.
– А я не сказав, що він добрий. Я бажаю, щоб він став добрим, – з простакуватим виразом обличчя відповів хлопчик.
– Петрик? Сомик! – зрадів Самійло. – Ти давно в полоні? Що там вдома?
Козаки з цікавістю дослухаються до розмови.
– Що, Самійле, земляка зустрів?
– Новин багато, є хороші, є погані. З яких починати?
– Давай з хороших, раз вони є. А то ми нічого доброго давно не чули і не бачили. Кажи вже.
Наглядачі перервали бесіду і повернулись до Петрика, але не запідозрили нічого поганого і відвернувшись, продовжили свою розмову.
– Дядьку Самійле, а ви вже дід. Оріяна двійню хлопчиків народила.
– Ого! Вітаємо тебе, побратиме! – радісно загомоніли козаки. – Ото щастя!
Ближчі до Самійла веслярі дружньо похлопали його по плечах. Гарна новина звеселила серця геть усім.
– Нашому роду нема переводу! Дочка твоя молодець, одразу двох козаків народила!
Самійло не може оговтатись від такої гарної новини. Він непомітно змахнув сльози, які в несподівано зволожили йому очі.
– А ще, знаєте, виявляється, мій батько живий!
– Це точно? Звідки знаєш? – здається, ще більше зрадів Самійло.
– А він також на цій каторзі. Онде, майже посередині корабля.
Самійло став дивитись, Сашко Сомик якраз обернувся назад, і козаки зустрілись поглядами. Петрик в цей час не забуває про свої обов’язки, і роздає гребцям їжу й воду.
– А погані новини які?
– Ваш Іванко також в полоні. І він теж на кораблі. На першій лаві в цьому ряду. А на п’ятій лаві по правому борту поручик Ясінський.
Самійло відвернувся, щоб хлопчик не побачив його сліз, потім він оговтався від цього удару, зібрався і сказав:
– Ось що, Петрику. Сам бог тебе нам послав, інакше і бути не може. Ми плануємо повстання і втечу, але нам треба перепиляти оцей цеп, – і він показав товстелезний довгий ланцюг, який іде вздовж борту корабля. В кожного з гребців на ногах кайдани, і ланцюг пропущений через ці кайдани.
Наглядачі знову озирнулись, і Самійло замовк. Втім, не помітивши нічого підозрілого, наглядачі відвернулись.
– Ми пробували перетерти той клятий ланцюг, але він не піддається. Тобі треба за будь яку ціну знайти напилок, або наждак, а краще декілька або ножівку по металу. І ще, нам конче треба знати скільки турок на борту.
– Я зрозумів. Про турок можу хоч зараз розповісти. Вас – гребців на кораблі більше двохсот, і ще сорок хлопчиків, таких, як я. З команди на борту 30 вільних моряків, 16 бомбардирів і 20 яничарів. Скільки наглядачів ще не знаю, але обов’язково довідаюсь.
– Все, хлопче, вода й їжа закінчились, – сказав один з козаків, – іди від гріха подалі. Ти нам потрібен не зачинений у трюмі, а тут. Іди, буде ще час поговорити. І спасибі тобі!
Дійшовши до першого ряду, Петрик неголосно промовив:
– Іванку, мусиш знати, на задній лаві в цьому ряду твій батько.
Іванко аж кинувся, вражений почутим. Новина про батька вразила козака, мов грім серед ясного неба. Ця звістка приголомшила його, він не стримався і озирнувся назад. Його очі зустрілись з очима батька.
Петрик з усіх сил тримається, аби не подати і знаку, що знає когось із бранців. Він попростував до трапу і піднявся на палубу. У вічі йому вдарило яскраве сонячне проміння, і рвучкий морський вітер забив дихання. І йому, і полоненим козакам є про що подумати.
– Самійле, чуєш, друже, – спитав нетерпляче один з нових товаришів Бурлаки Гнат Рий, – як думаєш, цей хлопчик впорається?
– Петрик? Без сумніву! Я його від народження знаю. Він такий, що й самого чорта не боїться. А ще він не по роках кмітливий і розумний, має голову на плечах. Серед сільських хлопчаків він був незмінним верховодою. Справжній відчайдуха. Одним словом, він зможе. Тим більше його батько серед нас. Схоже, браття, доля нам таки посміхнулась.
– Давайте одразу домовимось, – запропонував Рий, – як звільнимось, наглядачів, які ні за що шмагають нас нагайками, гарапником і яничарів винищимо до ноги. Ну, а з моряками потім можна буде і поговорити.
До сьогоднішнього дня в кожного з невільників десь на самому дні серця жевріла малесенька надія на спасіння, тепер вона розгоряється все більше і більше.

Визволення
Цілий тиждень шукав Петрик на кораблі напилки й ножівки по металу, і нічим не міг порадувати невільників. Його весь час мучили думки, як бути і що робити?
Зате він зміг вкрасти і передати козакам кілька ножів і в’яленого м’яса, бо тої їжі, яку дають гребцям, дуже мало для виконання такої тяжкої роботи, як веслування важким, 10-ти метровим веслом.
Надвечір восьмого дня старший наглядач, як завжди, випив глечик вина, але йому захотілось ще. Він викликав Петрика і наказав принести йому ще один глек вина.
– Набери мені гранатового шарапу. Ні, стій! Ще набери вина з шовковиці.
– У вас якесь свято, ефенді? – з улесливою посмішкою поцікавився Петрик.
– Так, гяуре. В мене сьогодні день народження, але ніхто про це не знає. Тож я сам святкую своє свято. Ну, іди вже, – сердито тупнув ногою старший наглядач.
Видно, дуже вже йому не терпиться випити вина.
– Слухаюсь, ага, – вклонився Петрик. Він вже знає, що старший наглядач не терпить, коли з його думкою не погоджуються. Навіть наглядачі не наважуються перечити Корутюрку. 
– Ні, стій. Години через дві зайди до мене. Якщо я буду спати – вимий глеки і чашку, щоб ніхто не здогадався, що я пив шарап.
– Буде зроблено, – твердо пообіцяв Петрик.
Він одразу прийняв рішення зайти пізніше, щоб турок точно заснув. Так він і зробив. Коли Петрик вільно, не ховаючись, зайшов до старшого наглядача, той вже міцно спав. Другий глек порожній, тож зрозуміло, що турок п’яний і спить міцно.
Петрик підійшов до столику, що стоїть біля канапи наглядача, щоб взяти глеки і чашку, з якої Корутюрк пив вино, коли на щось наступив.
Хлопчик нахилився і підняв з полу в’язку ключів. У Петрика аж дух перехопило, бо він знає ці ключі. Серед них є ті, якими відмикаються замки на тих самих ланцюгах, які козаки хочуть перепиляти. Петрик одразу зрозумів, що це надзвичайна удача.
Забувши про глечик, Петрик схопив ключі, затиснув так, щоб вони не дзенькнули, і поспішив вниз, до гребців. На морі дує сильний вітер, тож каторга іде під парусами, і гребці мають можливість трохи відпочити. Наглядачі також дрімають, а частина з них навіть відлучилась, щоб поспати в комфортних умовах.
Петрик постояв, зачекавши, поки очі після місячного світла звикнуть до майже повної темряви, потім крадучись навшпиньках, нечутно прослизнув до Іванка. На щастя, той ще не спить.
– Іванку, Іваночку, – тихо шепоче Петрик, – тримай.
– Що це?
– Це ключі старшого наглядача. Серед них є ключ від замка цього ланцюга, а замок повинен бути десь тут, біля тебе.
– Дякую, Петрику! Жвавий з тебе козак! – зрадів і полегшено зітхнув Іванко. – Значить, спробуємо втекти сьогодні або ніколи. Слухай мене уважно. Ми тут самі впораємось, а ти йди наверх. Там яничари, нам з ножами впоратись з ними буде непросто. Потрібна зброя. Зможеш дістати?
– Думаю, так. Дістану, – твердо пообіцяв хлопчик.
– Ну то іди, хлопче. З богом! А ми тут не гаймо часу.
Петрик не примусив себе довго чекати і поспішив наверх. В цей час Іванко почав тихенько будити гребців. Коли всі вже не спали, він підібрав ключ і відчинив замок. Потім невільники почали тихенько передавати ланцюг назад.
Знайшовся і ключ від замка до ланцюга правого борту. Невдовзі й другий ланцюг почали тихо передавати назад. Були на в’язці й ключі від кайданів.
Коли двадцять гребців звільнили ноги, їм передали ножі, які раніше приніс козакам Петрик. За командою вони швидко накинулись на наглядачів і прикінчили їх.
Після цього ланцюги почали тягнути швидше. Частина козаків захопивши шаблі й пістолі охоронців, кинулись до трапу, який веде на верхню палубу. Іванко нашорошив вухо, прислуховуючись.
– Тихо, – сказав Іванко, – іде хтось!
Але це був Петрик. Він приніс десяток шабель.
– Дякую, синку, – обняв його Самійло, – ти всіх нас врятував! Дякуємо, Петрику, а тепер сховайся десь, бо нам ще треба з яничарами, бомбардирами, іншими наглядачами й вільними моряками розібратися! Зможеш показати, де вони знаходяться?
– Звичайно!
– Ну то веди нас.
– Зачекайте, дядьку Самійле. Може, буде краще, якщо хтось з вас перевдягнеться в одяг наглядачів?
– Може й так. Ну, пани-браття, кому одяг за розмірами підходить, вдягайтесь, та не баріться!
– Батьку, – запропонував Іванко, – може не будемо спішити? Хай ті турки міцніше заснуть. Можливо частина наглядачів прийде на зміну цим, вбитим, їх тут легше буде прикінчити, чим у відкритому бою.
Порада слушна, але невільникам так хочеться волі, що вони готові ризикнути. Чекати мало хто хоче. Петрик тим часом приніс ще десяток шабель і кілька пістолів.
– Ні, синку, ми не будемо чекати. Раптом підійде ще якесь турецьке судно, або декілька? Що тоді маємо робити? Ні, нам потрібно якнайшвидше захопити корабель. Згодні, товариші?
– Е-е будь, що буде! До бою! – підтримав Самійла Мирон Загайгора.
– В кого є зброя, за мною, – наказав Самійло, – решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак!
Напад козаків був швидкий і рішучий. Організувати справжній опір змогли тільки яничари, але невдовзі і з ними було покінчено. Яничари були вражені тим, з якою несамовитою люттю атакували їх невільники.
Захоплені зненацька моряки й бомбардири, стали легкою здобиччю козаків. Всіх інших перебили або полонили швидко.
– Не розумію, – дивується Самійло, – це що, не турки?
– Ні, це греки й християни з Малої Азії. Турки сухопутна нація, і хоча має сильний флот, укомплектовує його навіть перебіжчиками з європейських країн.
– Значить, вони зрадники, потурнаки, і заслуговують на смерть. На дно їх! Нехай раків годують, чи хто тут у них в морі замість раків!
– Дядьку Самійле, – стурбовано запитав Петрик, – ви мого батька не бачили?
– Ні, Петрику, не бачив. Зараз знайдемо, почекай.
Але Сашка Сомика серед звільнених невільників так і не знайшлося. Тут один з гребців пригадав:
– Його забрали як стемніло. І не тільки його одного.
– От діла, і спитати немає в кого, – бідкається Самійло. – А скільки ще людей пропало?
Але тут з грюкотом розчинилися двері і із своєї каюти вийшов Корутюрк. Він з подиву вирячив очі, сполотнів, якось дурнувато всміхнувся і отетерілий закляк на місці. Видно, що жах скаламутив йому розум.
– Що, турку не христяний, так і хочеться сказати: «Свят! Свят! Свят?», – з насмішкою запитав Іванко.
Всі почувають себе щасливими, перебувають в гарному настрої і розсміялись над жартом хлопця. Переляканий турок промимрив щось незрозуміле.
– Е, та він п’яний, як чіп, – розсміявся Рий, подивившись у вирячені від подиву очі старшого наглядача.
Корутюрк ніяк не може отямитись від несподіванки. Очі турка бігають сюди-туди, марно шукаючи в поглядах козаків, які щойно звільнились від кайданів і рабства, якогось співчуття.
– Петрику, а що, на кораблі є, що випити?
– Так, є. Он в тій коморі запас їхньої горілки, називається раки і різне вино.
Козаки, більшість з яких перебувала в неволі рабами на цій каторзі кілька років, на радощах не втримались і нажлуктились так, що на ногах стояти не можуть.
– А якщо зараз в бій? – осудливо запитав Самійло.
– Та де він ще, той бій? Проспимось ще, – сміються п’яні козаки.
Самійло підійшов до головного наглядача. До свідомості Корутюрка нарешті дійшло, що це не сон. Смертний жах лежить на обличчі турка. Самійло суворо дивиться на нього.
– З корабля пропало десятеро наших товаришів. Де вони?
Турок мовчить, ніби не розуміє. Самійло не втримався і сильно вдарив полоненого в печінку. Турок впав на коліна, зіщулився і заскавулів від болю. Бурлака дістав з піхов шаблю.
– Не вбивайте! Я все розповім! Я їх продав вчора ввечері одному спагії із Дубровника. Його звати Селім Тюфекчі.
– Дубровник, це де? – на мить розгубився Самійло.
– Це на півдні Далмації, – з готовністю відповів турок.
В Самійла аж голова запаморочилась. Він думав, що вони ще десь недалеко від Криму – біля Румунії або Болгарії, а вони вже біля Далмації! Ох і далека їх чекає путь додому!
– Що будемо робити, батьку? – запитав Іванко. 
– Синку, пам’ятаєш, як Сашко Сомик врятував нас з полону в Криму? Я не можу повернутись додому, не спробувавши врятувати його. Ми з ним побратими.
– Я з тобою, – тут же з готовністю озвався Іванко.
– То що, синку, готуємось з тобою до висадки на берег? Знайдемо Сашка і врятуємо його, або загинемо разом?
– Так, тату! Тільки так! – твердо відповів син.
– Дядьку Самійле, Іваночку, і я з вами, – кинувся Петрик. – Це ж мій тато! Запевняю, я не підведу!
Весь цей час хлопчик кріпився, намагався приховати свій смуток.
– Важко сперечатись, – після недовгих роздумів відповів Самійло. – Що ж, і ти з нами!
– Прошу пана, – підійшов до них граф Ясінський, – про мене забули? Я з вами! Тільки з вами! Ваші Оріяна і Марія врятували мені життя, якби не вони, мене б вже давно не було на цьому світі. Я в неоплатному боргу перед вашою родиною. Тому я не можу покинути вас. Слово шляхтича!
– Питання серйозне, пане поручику. Як все вийде, нам повертатись назад через всю Османську імперію. Розумієте?
– Самійле, – підійшов до них козак Гордій Кочубей, один з трьох гребців, які сиділи за одним веслом з Бурлакою, – що далі робитимемо?
– А чого ти мене питаєш?
– А кого? Ми всі тут ніби вибрали тебе нашим отаманом, – розважливо відповів Гордій. – Тож командуй!
– Може, хтось старший є із козацької старшини або от пан поручик?
– Ні, пане Самійле, я від морського діла далекий. Тож керуй вже ти. Я підкоряюсь! – сказав граф Ясінський.
Самійло стримано посміхнувся.
– Що ж, тоді так. Всі тверезі на варту. По можливості всім помитись. Перевдягнутися в турецький одяг. Кому його не вистачить – випрати, полагодити свій. Вранці попрямуємо до берегів Далмації. А до того треба обдивитись, що на кораблі є такого, що може нам знадобитись у подорожі.
– А хто керуватиме кораблем?
– Самі впораємось. За стернового буде Гнат Рий, його змінить за потреби Мирон Загайгора. За капітана – я.
За ніч козаки проспались, потім поснідали і почали стригти волосся і нігті, голитись, митись і прати одяг. Скоро з довгими чубами і великими вусами всі знову стали схожі на запорозьких козаків.
Корабель тим часом прямує до південного берегу Далмації. Козаки обшукали весь корабель.
– Що там є цікавого? – запитав Самійло.
– Крім полонених дітей є багато джуту, шпагату, мотузок, канатів, мішків, килимів. Є лляне волокно. Джут різний: від золотистого, аж світло жовтого, до сірого і бурого.
– Ну, нам воно ні до чого. Що ще є? З корисного?
– Є човен, на якому доберемось до берега. Є гроші, багато. Є провізія. Візьмемо з собою скільки зможемо, і можна буде перший час навіть не показуватись місцевим жителям на очі, – доповів Іванко.
– Оце, синку, ти правильно вигадав, а то хто його знає, як там люди налаштовані до нас? – зрадів Самійло.
Тільки-но Гардові почали завантажувати човен, до них підійшли козаки, з якими Самійло разом веслував одним веслом.
– Далеко збираєшся, товаришу? – швидко запитав Кочубей.
– Так, далеко. А що? – відповів Самійло, ковзнувши поглядом по суворим обличчям козаків.
– Не говори загадками. І чому нас з собою не кличеш? – обурено вигукнув Кочубей. – Чи ми тобі чужі?
– Не чужі, пане-браття, не чужі. Але це наша з сином справа. До того ж вона дуже ризикована.
– Не вірю своїм вухам. Скажи, що тобі дає право думати, що ми боїмось небезпеки, і ладні кинути товаришів у біді? – здивовано стенув плечима і похмуро запитав Рий.
– Так не годиться. Дійсно, Самійле, ти нас ображаєш, – додав Кочубей. – Хіба смерть вперше заглядає нам в очі?
– Знаєш, Самійле, а я вважав що ми друзі, – сказав Загайгора.
– Ну звісно, друзі, – трохи ніяковіючи запевнив Самійло, і тонка посмішка торкнулась його вуст.
– Тоді ти повинен розуміти, що можеш завжди покластися на нас. Ми друзі, а це означає, допомагати один одному, не кидати у важких ситуаціях. Не сподівався я такого від тебе.
Всі троє козаків без вагань зголосилися іти з Бурлаками хоч в невідому їм Далмацію, хоч до самого Вельзевула в пекло.
– Хай що буде, те й буде! – урочисто підсумував Рий.
Петрика весь час гризла нетерплячка, але тільки надвечір наступного дня група сміливців відчалила від каторги на човні і попливла до берегу Далмації.
– Бувайте! – гукнули вони козакам, які залишились на каторзі.
Решта колишніх невільників, обравши нового отамана, подалась на схід. Проте їм не поталанило. Вже наступного ранку вони натрапили на кілька венеційських військових кораблів. Побачивши турецький військовий корабель, прапор, венеціанці вступили в бій.
Від першого ж їх пострілу з гармати впала, як підрубана щогла, прибивши собою кількох козаків. Корабель загорівся.
Наступними пострілами нижче ватерлінії венеціанці пробили дно судна, і каторга пішла на дно. Всі, хто був на борті, опинились у воді.
– Пане капітане, – звернувся один із венеційських офіцерів до командира корабля, – а це не турки!
– Як не турки? А хто? – на високому лобі капітана зібрались зморшки.
– Не знаю, але вони точно не турки. Вони біляві, синьоокі, світлошкірі. І кричать на незнайомій мові. Що будемо робити?
– Спочатку врятуємо їх, а потім дізнаємось, хто вони такі.
Коли останнього козака підняли на борт, їх почали допитувати. Але як венеціанці не розуміють мови русинів, так само русини не розуміють мови венеціанців.
– Можливо вони володіють турецькою мовою, адже вони були в полоні в турків?
І дійсно, тут же виявилось, що більшість врятованих розуміє турецьку мову.
– Пане капітане, це українські козаки. Вони були в рабстві на тій каторзі, але змогли звільнитись, перебили турок і повертались додому.
– Виходить, ми їм завадили? Що ж, вороги османів – наші друзі, тим більше запорозькі козаки! Доведеться взяти їх із собою. Висадимо їх на берег, а там нехай прямують, куди захочуть.

В Далмації
Самійло з товаришами добрались до берегу Далмації під ранок. Сторожі на березі немає, отже все складається якнайкраще. Козаки не зводять погляду з чужого берегу.
– Он ніби гирло якоїсь річки. Добре було б заховати човен у комишах, – мрійливо сказав Самійло, – щоб ніхто не здогадався, що ми тут висадились, а то ще чого «доброго», шукати нас стануть.
Втікачам пощастило, висадка на берег пройшла без ускладнень. Але виявилось, що комиші хтось спалив. Самійло уважно розглядається навколо.
– Що ж воно його тепер робити? – легенько зітхнув граф. – Лишати човен на березі було б необачно.
– Так, про те, щоб лишити човен на виду, годі й думати, – погодився Рий.
– А що нам лишається? Не тягти ж нам човен із собою? Значить, притопимо його десь біля берега. Он і каміння підходяще є, – прийняв рішення Самійло.
Так і зробили. Прийшлось попотіти, бо човен великий, і каміння знадобилось багато. Але затопили човен так, що його з берегу не видно. Самійло залишився задоволений.
– Тепер треба поспішати. До світанку нам треба десь заховатись.
Коли почало благословлятися на світ, всі побачили два лісочки – один на схід від них, другий на північ. Вирішили йти до того, що на схід, бо до нього ближче. Тільки-но вони в нього увійшли, як на берег виїхав десяток добре озброєних турецьких вершників. Вони їдуть не поспішаючи, ретельно оглядаючи узбережжя.
– Як добре, що ми встигли заховатись, а то мали б зараз клопіт, – сказав Рий.
– Не можна, щоб про нас довідались, поки ми не владнаємо нашу справу, – додав Кочубей.
Козаки заглибились в хащі і там зупинились на відпочинок. Вирішили сьогодні нікуди не йти, і роздивитись, коли охорона перевіряє берег. А вже завтра в перерві між появою берегової охорони, добратися до найближчого селища, щоб зорієнтуватись на місцевості.
– Тут не тільки турки живуть, тож ми можемо зійти за сербів. Тільки тобі, Самійле, не варто нікуди ходити. Дуже вже ти примітний! – сміється Ясінський.
Наступного дня Гордій Кочубей і Мирон Загайгора зранку пішли шукати селище. Повернулись вони вже ввечері, коли охоронці останній раз перевірили берег.
– Ну, – кинувся до них Самійло, – щось довідались?
– Не спіши жити, друже, – посміхнувся Гордій, – можна сказати, все дізнались!
– Та невже? Ну то розповідай, – вимагає Самійло.
– Ну то слухайте! Виявляється, Дубровник від нас зовсім недалеко. Спагію цього, що купив наших козаків тут усі знають. Він живе на північ від міста. Власне, і про наших хлопців ми теж все дізнались. Вони працюють в цього турка, вичавлюють з ріпаку олію.
– Охорони там півтори калічки, їх можна не брати до уваги. Тож звільнити наших бранців можемо хоч завтра. Але є одне «але». Люди кажуть, Сомик і решта наших такі кволі, слабкі і хворі, що, думаю, не зможуть витримати дороги додому, – додав Загайгора.
– Це точно, – підтакнув Кочубей, – хлопцям вже зараз несила терпіти знущання, побої, важку роботу, недоїдання, хвороби.
Він і досі не може заспокоїтися від того, що дізнався про бранців, і тремтить від обурення. Іванко сумно глянув на прибитого горем Петрика.
– Стільки хлопці перемучились, стільки горя зазнали, і знову потрапили з вогню та в полум’я, – похмуро сказав Рий. – Мене страшенно турбує питання, якщо будемо чекати з їх звільненням, чи не буде тоді пізно?
– Ну, то що, давайте думати, як нам бути. Робота в того турка, я так розумію, ні сили, ні витривалості нашим хлопцям не додають. Значить, виручати їх треба якомога швидше, – підсумував Самійло.
– Так, – разом згодились козаки, – так буде краще.
– Коні можна купити? – запитав граф. – Грошей в нас вдосталь.
– В мене був час подумати. Мені здається, не треба нам поки що купувати коней, – розсудливо сказав Кочубей. – Нас семеро, та ще десяток полонених. Цей табун коней треба годувати, ховати. А вони можуть нас видати своїм іржанням.
– І ще, нам треба якомога швидше вибиратись з цього ліска. Нам сказали, тут часто бувають контрабандисти, тому берегова охорона все відстежує, – згадав Загайгора.
– До речі, комиші вони і спалили, щоб контрабандистам не було, де ховатись з човнами і товаром.
– Ну, ось тепер ніби є повна ясність. То що, може не будемо гаяти часу і сьогодні вночі вирушимо до Дубровника?
На цьому і порішили. Вивідачі спочили, поїли, і, як стемніло, всі разом рушили до міста. Коли козаки піднялись на пагорб, вони озирнулись і побачили, як більше сотні турок оточили той лісочок, в якому вони ховались.
– Ото вскочили б ми в халепу, якби там залишились, – сказав Гордій Кочубей.
– Тут ми теж в небезпеці. Треба нам якомога швидше вибиратись звідси подалі.
Ховаючись за деревами, кущами, пагорбами, спускаючись в яри, козакам таки вдалось непоміченими добратися до маєтку Селіма Тюфекчі.
– Сьогодні відпочиваємо, а вже завтра підемо на розвідку, – сказав Самійло, але Петрик подивився на нього такими благальними, повними сліз очима, що Бурлака тут же змінив своє рішення. – Добре, сьогодні подивимось, що тут до чого.
Все виявилось точнісінько так, як розповіли серби Кочубею: біля камінної огорожі розташована олійня, на якій у дві зміни працюють полонені і четверо турецьких бідняків. Ці турки такі худі, що одразу видно, що голод – постійний супутник їх життя.
Охороняють їх троє озброєних турок. Петрик дивиться, і не може надивитися на свого батька.
На очах в Гардових і Петрика наглядачі кілька разів сильно били гарапником тих, хто на їх думку працює погано. А хворі, напівголодні люди і не можуть легко катати важенне камінне жорно, яким душать із смаженого насіння ріпаку олію.
– Ну, в кого які є думки, – першим порушив гнітючу тишу Самійло після того, як вони з Іванком і Петриком повернулись із розвідки.
Їх невеличкий загін сховався в глибокому байраку, густо порослому терном. Вогонь поки не розводили, щоб не видати себе.
– Становище прояснилось, – промовив Кочубей, – тепер можемо діяти не наосліп.
– А давай, Самійле, спочатку свої думки висловиш ти, – запропонував Рий.
– Ну що ж, давайте. Обстановка неясна. Місцевості ми не знаємо зовсім, тож, у випадку, якщо за нами вишлють погоню, можемо стати легкою здобиччю. Вважаю доцільним спочатку вивчити місцевість, обрати нове, безпечніше місце для табору, а то тут і оборонятися ніяк, і вже потім звільнити наших товаришів.
– Ніби все правильно говориш, друже, але це все в ідеалі. Пам’ятаєш, як продали Сомика й інших буквально за кілька годин до того, як ми звільнились? А якщо щось подібне трапиться і тут? Або когось з наших товаришів просто заб’ють до смерті? – сказав Рий.
– То ви вважаєте, що треба звільняти наших братчиків прямо сьогодні?
– Так. Які можуть бути сумніви? Сьогодні звільнимо їх, а там подивимось. Дівка не без щастя, козак не без долі!
– Це точно, Бог не видасть, свиня не з’їсть! – говорить збуджено, голосніше, ніж зазвичай Загайгора.
– Коли нападемо? Може, коли одна зміна міняє іншу? – запропонував Кочубей. – Тоді всі наші будуть в одному місті.
– Ні, так не годиться, – заперечливо захитав головою Самійло, – нам треба більше часу, щоб ми змогли відійти якомога далі. Без коней це зробити важко. До того ж всього не передбачиш. Тому ми нападемо вночі, коли обидві зміни будуть відпочивати.
– Давайте думати, де нас в першу чергу будуть шукати?
– Ну вже точно подалі від цього місця! – вихопилось в Кочубея. – Сподіваюсь, нікому не спаде на думку шукати нас в себе під носом! 
– От і я так думаю. Очевидно, нам потрібно заховатись десь тут, де нас навряд чи стануть шукати! І ще добре було б ввести турків в оману.
– І як нам це зробити?
– Треба викрасти в цього спагії коней, і відігнати їх якомога далі. При цьому залишити ясні сліди, щоб по ним нас і шукали. А ми коней десь кинемо, а самі манівцями повернемось сюди. Для цього вистачить двох, ну трьох чоловіків!
– І завтра ж іти в місто, вивчити його, щоб при потребі ми могли загубитись в ньому. Та й свіжини якоїсь треба купити, ліків для наших братчиків, а то ті недолюдки їх так б’ють, що шкіра клаптями злітає.
Жвава розмова ще довго не припинялась. Самійло хотів передбачити всі можливі варіанти розвитку ситуації.
Було вже за північ, коли козаки, за виключенням Петрика, прокрались в маєток спагії. Там вони обережно перебили охоронців: і тих, хто ніс службу на чатах, і тих, що спали. Після цього стали відкривати комірчини з заґратованими вікнами, в яких сплять невільники. Самійло пізнав Сашка Сомика і почав його тормосити, щоб збудити.
– Хто тут? – досить голосно запитав той.
– На бога, Сашку, побудиш всіх!
– Я що, сплю? Самійле, ти? Не може бути! – розчулено вигукнув Сашко.
Перемагаючи сильний біль, схвильований Сомик піднявся і встав на ноги.
– Чому не може? – як ні в чому не бувало, відповів Самійло. – Чи я вже не козак?
Сашко тихенько розсміявся, пригадавши, що це він так казав, коли звільнив з полону в Криму Самійла й Іванка.
– Красненько дякую, брате! Просто я ніяк не чекав, що ти мене тут знайдеш! Це найдивніша пригода, яка траплялась зі мною! То ви що, спеціально за мною приїхали в Далмацію?
– Саме так, друже! Чи ми з тобою не побратими?
Самійло дивується тому, як швидко і сильно Сашко зчорнів на виду, тільки очі блищать. І ще він безперервно просить пити. Видно, що йому дошкуляє спрага. Сашко все ще не вірить в те, що сталося.
– Не може бути!
– Чому ж? Добре слово і добре діло ніколи не забувається. Ми з Іванком завжди пам’ятатимемо те добро, яке ти для нас зробив.
– А ще кажуть, дива не бувають! А ми їх самі творимо. Самійле, де мій син? – спроквола сказав Сашко, потім витер долонею спітнілого лоба. – Він живий?
– Не хвилюйся, друже, з ним все в порядку. Він чекає на нас в надійному місті.
– Дякую вам, друзі! Ви навіть не уявляєте, який я радий, що помру не рабом, а на волі! Знаєш, Самійле, а я все обманював себе примарними надіями, все ще на щось сподівався. І тепер щасливий, бо бог милостивий, і я помру вільною людиною!
– Чого це ти зібрався передчасно помирати? – здивувався Самійло.
Він почув в голосі Сашка щось нове, не властиве йому раніше. Невже його так зігнули і зламали страждання?
– Так я, пане-брате, такий, що в сідлі триматись не можу, а пішки йти тім більше. А ми знаходимось в Туреччині. То що ж мені залишається? – пересилюючи біль, безнадійно поворухнув білими губами Сашко.
– А ми, Сашку, нікуди не поспішаємо. В тебе і в інших буде час підлікуватись, набратись сил. І тільки тоді ми почнемо рух додому. А зараз досить розмов, треба нам звідси вибиратись.
– Ні, я все таки скажу. Яке ж страшне це жалюгідне почуття безсилля, почуття принизливої безпорадності. Стільки гіркоти й відчаю я пережив. І як чудово, що все це лишилось в минулому! А тепер ходімо!
– Тоді і я скажу. Якщо судилось жити, будемо жити, куди б доля не занесла, бодай і в саме пекло!
В цей час Ясінський, Рий і Кочубей вивели з конюшні десяток коней, осідлали їх і повели в поводу за межі маєтку. Стомлені до нестями невільники, майже не розмовляючи, пішли до байраку, де на них чекає Петрик. Він навіть не знає, як виразити свою радість.
– Тату! Таточку! – не витримав і розплакався Петрик, падаючи в обійми батька.
А батько невідривно дивиться завороженим поглядом на сина, гладить його по голові зашкарублою долонею і не помічає, як і в нього самого течуть сльози. Самійло уважно подивився на Сомика. Вигляд у того дійсно поганий.
– Сашку, а що з тобою трапилось?
– Та приїхав на олійню наш господар Тюфекчі. І дуже йому не сподобалось, як я працюю. А я краще і не міг, бо сил немає. В полон я потрапив поранений, потім та клята каторга останні сили забрала. Спагія гарячий і скорий на руку, то ж одразу почав мене бити гарапником. Мабуть, до смерті забив би, якби до нього в гості не приїхав його зять.
Сашко скинув сорочку. На його спину страшно дивитись, бо вона являє собою суцільну рану. Під час катування він тільки стогнав від болю і безсилої люті.
– Зрозуміло. Так, сьорбнув ти лиха, друже. На десятьох вистачить.
В Петрика очі зволожились сльозами, і він відчув, як в нього перехопило подих від жалю до батька. Сашкове скатоване тіло просить спокою, він украй знесилів, тож козак закрив очі і знесилений затих на циновці.
– Кріпись, друже, – підбадьорив його Самійло. – Небезпека минула. Відпочивай, тут тобі нічого не загрожує.
Петрик дбайливо намостив батькові велику копицю сіна, щоб тому було м’якше спати. Після ситої, гарячої їжі втомлений до безтями Сашко розімлів і заснув. Петрик примостився спати біля батька. Втома далася взнаки всім козакам, тож, за винятком двох чатових, вони також швидко поснули.
Перед сном Самійло наказав вартовим ні в якому разі не спати, бо їх шукають, тож треба бути готовими до всього. Але це зайве, бо знову опинитися в полоні ніхто не хоче. Тому вартовим було не до сну.

*  *  *
На ранок на турок чекала неприємна несподіванка. Вони кинулись, що на олійні ніхто не працює і виявили, що охорона невільників перебита, а самі бранці втекли.
– Як таке могло статися? Кляті уруси, – шаленіє спагія, який не може повірити, що таке трапилось в нього, – говорили мені, що їх треба краще стерегти, а я не вірив.
Таке зухвальство рабів вивело його з рівноваги. Тюфекчі не стримався і роздратовано вилаявся.
– Ефенді, може їм хтось допоміг втекти? – запитав начальник охорони і подивився на господаря. Але зіткнувшись із швидким, гострим, владним поглядом темних очей спагіїї, він відвів очі в бік.
– Дурниця! Скільки їх втекло?
– Всі десятеро, яких ви привезли останнього разу, ефенді.
– А скільки пропало коней? Також десять, розумієш?
– Значить, вони самі змогли вибратись із своїх камер і здолати охорону? – не може надивуватися начальник охорони.
– Добре, гадати не будемо. Наздогнати їх і доставити сюди. Живими! Я сам з них усіх живих шкуру спущу! І не здумайте позбавити мене цієї можливості! Їдьте вже, я чекаю на втішні новини.
Турки легко знайшли сліди втікачів, бо ті і не крилися, і весь день ганялися за козаками. Але розшуки нічого не дали. Вже стемніло, коли турки, піймавши облизня, припинили пошуки. Повертатись до господаря ні з чим вони не насмілились, тому заночували там, де їх застали сутінки.
Рано вранці, тільки-но розвиднилось, вони продовжили пошуки і натрапили на покинутих коней. Жодних слідів самих втікачів вони так і не знайшли.
– Ніби скрізь землю провалились, – виправдовувались вони перед спагією. – Подальші пошуки вважаємо недоцільними.
– Чує моє серце, без допомоги сербських гайдуків тут не обійшлося, інакше чужинців би одразу помітили і доповіли. Нічого, я почекаю, – в очах Тюфекчі блиснули злі вогники. – Впевнений, що вони нам скоро неодмінно попадуться.

Гайдуки
Самійло вирішив, що треба почати купувати одяг місцевих жителів.
– Ну не весь же час нам ходити в турецькому одязі, еге ж?
З ним погодились всі, тож вирішено було виходити в місто по двоє, щоб скупитись. Першими пішли Кочубей і Іванко. Перший вже кілька разів був на базарі, тому його тут вже мало що дивує, а ось Іванко весь час смішно вертить головою на всі боки, дуже вже місцевий базар відрізняється від гайсинського ярмарку.
– Калькуттська пенька! – мало не оглушив Іванка один з торговці. – Краща у світі калькуттська пенька! Підходимо, купуємо! Калькуттська пенька!
Кочубей спеціально зайшов на базар не через ті ворота, де торгують продуктами харчування. Вони проходять між рядів, завалених килимами, рогожами, кошиками, капцями. І хоча до рядів з їжею далеко, сморід риби, яка вже псується, дістає і сюди.
– Ти чого, Іванку? – скосив очі на парубка Кочубей, побачивши, що той крутить головою на всі боки, і поспішно запитав, – помітив щось підозріле?
– Та ні. Якийсь запах незнайомий, але дуже приємний, – захоплено відповів Іванко. – Навіть гадки не маю, що то воно таке? Не знаєте, часом?
Кочубей принюхався і посміхнувся.
– Чом не знаю? Знаю. Це кава. Чув про таке? Хочеш скуштувати? А запах іде он із тієї кав’ярні. Ну що, ходімо?
– Ходімо! А то буду шкодувати, що був в Туреччині, а кави на скуштував! Так дивись, вдома ще засміють!
Козаки попили кави, Іванку вона дуже сподобалась, потім купили собі верхній одяг, шапки, і на зворотному шляху живого барана.
– Оце правильно, – схвалив цю покупку Самійло, – давно хочеться свіжого м’яса! А ліки які-небудь знайшли?
– Так. Торговець казав, що від цієї мазі рани загоюються прямо на очах. Бреше, мабуть, але нічого іншого ми все одно не знайшли.
Коли барана запекли на вертелі і всі сіли їсти, почалась розмова про повернення додому.
– Нам би провідника, бо до України, ох як далеко, а місця скрізь незнайомі, – сказав Самійло. – А ти про що зажурився, синку?
– Та я думаю, неправильно те, що ми просто так сидимо. Навколо нас стільки турків, а вони наші смертельні вороги. Я вважаю, ми повинні з ними битися і тут, на їхній землі.
Ні Самійло, ніхто інший із козаків не встигли нічого відповісти, як пролунав гучний, незнайомий, різкий голос.
– Правильно кажеш, синку. Турка треба бити скрізь! Тільки це не їх земля, а земля наших братів сербів. Не лякайтесь, люди добрі, ми гайдуки. А я запорізький козак Архип Таран. Доброго вам вечора!
Козаки зірвались на ноги, а до них повагом спустились п’ятеро гайдуків. Вони підійшли до козаків впритул. Всі почали вітатись за руку і знайомитись.
– Драган Зорич, – першим привітався високий, ставний блондин.
– Мілован Булатович, – представився широкоплечий чорнявий гайдук.
Двоє інших так схожі, мов рідні брати – середнього зросту, цупкі, скуласті, але виявилось, що вони не родичі.
– Петар Хаджич.
– Йован Чирич.
– Наші друзі, – незворушно кивнув Таран на гайдуків, – розуміють вас. Це із-за довгого спілкування зі мною. Крім того сербська мова дуже схожа на нашу.
– Прошу всіх до столу. Сідайте, прошу, – запросив Самійло гостей. – Не ображайтесь, але ми не знаємо, хто такі гайдуки?
– Турки вважають нас розбійниками, – посміхнувся Мілован Булатович, – але ми борці за визволення Далмації від османського ярма. Щоб ви знали, гайдуки є не тільки тут, а ще в Болгарії, Румунії, Угорщині. Наш рух стає все могутнішим і могутнішим.
– Пане Архипе, ти в них за головного, чи як?
– Ні, головний в них Мілош Стойкович, але зараз його з нами немає.
Самійлу кортіло запитати, де він, але козак стримався і промовчав.
– Пане Самійле, – тим часом сказав Таран, – ми за вами не перший день спостерігаємо. Нам відомо, що ви звільнили своїх товаришів з рабства Тюфекчі, ми чули ваші розмови, тож ми повністю вам довіряємо.
Самійлу неприємно, що ніхто з козаків, включаючи його самого, не помітили, що за ними слідкують, та ще й зблизька.
– Ми готові запропонувати вам залишитись з нами і продовжити боротьбу з османами. Але ви в праві діяти на власний розсуд, і якщо хочете повернутись додому, ми вам допоможемо.
– Цікаво, як ви можете нам допомогти?
– Ми чули, ви збираєтесь повертатись територією Османської імперії, а це надзвичайно небезпечно. Я б навіть сказав, це практично неможливо. Тож про такий варіант нічого й думати.
– Є інший шлях? – з цікавістю подивився на Архипа Самійло.
– Звичайно є! Ви, схоже, не знаєте, що значну частину Далмації контролює Венеційська республіка? Недалеко звідси знаходиться місто Трогір, а то вже Венеція. Ми можемо провести вас до кордону і допомогти його безпечно перетнути. А далі ви зможете спокійнісінько їхати додому по християнським країнам Європи, де вам нічого не загрожуватиме! Моя вам добра порада – оберіть саме цей шлях.
– Несподівано! Дякую, брате! Як ви вважаєте, чи доцільно нам залишатись тут, чи треба підшукати інше місце? Вам же відомо, що нам потрібен час, щоб наші люди видужали і набрались сил?
– Відомо, – посміхнувся Таран. – Наш табір знаходиться в Динарських Альпах, звідти ми нападаємо на турок. Але ваші поранені товариші, навряд чи туди доберуться. Значить, знайдемо вам безпечне місце десь тут. В нас багато помічників і людей, які нам співчувають і підтримують.
Далі гайдуки розповіли про те, як вони воюють із османами. Самійло тим часом неголосно запитав у Тарана:
– Архипе, а ви не хочете повернутись додому з нами?
– Додому? Та не має в мене ні кола, ні двора. Я з тих козаків, про яких кажуть сіромаха-нетяга. І рідні в мене ніякої немає. Не знаю, чи хто з братчиків ще є живий. Дуже вже нас в останньому бою, коли я пораненим попав у полон, турки пошарпали.
– А в якому курені ви були? – поцікавився Самійло.
– В Переяславському, – відповів Архип.
– Це ж треба! – не зміг приховати радості Самійло. – Так і я з Переяславського куреня! І от Сашко Сомик також!
– Ти ба, як може бути? І хто у вас зараз курінний отаман?
– До того, як я потрапив у полон був Сава Репетило.
– Репетило? Живий! Та це ж мій найкращий друг! Ми з ним з одного села, разом прийшли на Січ. Стільки всього пережили разом!
Видно, що Архип надзвичайно розчулився при згадці про старого друга. На душі йому стало легко і радісно. Його спогади перебив Іванко.
– Пане Архипе, підкажіть, будь-ласка, де нам краще облаштуватися?
– Думаю, краще он там на захід звідси.
– Чому не на схід? – недовірливо подивився Сашко Сомик на гайдука. – Наскільки я можу судити, там ближче до лісів.
– Бачите он ті будівлі? – Таран показав рукою. – То казарми яничар. Там квартирує їх бюлюк-баша Каган-бей. Страшнішої людини особисто я не знаю. Саме жахливе, що може трапитись в житті гайдука – потрапити до лабетів Каган-бея.
– Чим же він такий страшний?
– Це не просто кат, це справжня потвора, нелюд. Він власноруч ламає гайдукам руки й ноги, відрубає їх і голови. Він зовсім не знає жалю. І взагалі таке робить, що навіть говорити про те гидко. Не можна вам розташовуватися поблизу з ним.
Самійло з Іванком переглянулися між собою.
– Що ж, дякуємо, пане Архипе. Заночуєте з нами?
– Ні, в нас ще є нагальні справи на сьогодні. Ми навідаємось до вас завтра під вечір. А поки що на добраніч і до побачення! Дякуємо за смачну вечерю!
Гайдуки тепло попрощались з козаками і зникли в темряві. Сашко Сомик покликав до себе Гардових. Коли Самійло з Іванком підійшли до нього, він запитав:
– А що, пане-браття, ви теж вважаєте, що нам варто триматися подалі від яничарської залоги міста і їх командира?
– Ні, брате, – першим відповів Самійло, – я впевнений, Каган-бей вважає, що його всі бояться так, що ніхто не посміє напасти на нього, та ще й в яничарській казармі. А ми нападемо! Зробимо подарунок гайдукам і місцевим жителям, вб’ємо цього виродка!
– А то думка! Цілком згоден з тобою, – гаряче підтримав його Сашко, – тільки дочекайтесь, поки я зможу піти з вами.
– Обіцяю. Тим більше, що не можна лізти на рожен, треба вивчити місто і самі казарми, щоб діяти напевне. А для цього потрібен час.
– Значить, вирішили? Перед тим, як піти звідси, покараємо цього яничарського нелюда, – зрадів Сашко. – Самійле, ще раз від усього серця, від усієї моєї сім’ї величезне тобі спасибі за те, що врятував мене.
– Та годі тобі вже. Мені вже аж не зручно слухати твої подяки.
– Не перебивай, брате. Ти ж знаєш які правила у побратимів на Січі? Я дуже боявся, що ти прийдеш до Тюфекчі з тим, щоб замінити мене в рабстві. Добре, що ти вирішив мене визволити!
Козаки, виставивши чатових, повкладалися спати. Весь наступний день пройшов в очікуванні зустрічі з гайдуками і їх командиром. Всі чомусь були впевнені, що на цей раз до них завітає і сам Мілош Стойкович, жива легенда цих місць. Так і вийшло.
– Добро вече! – першим привітався владним голосом ватажок гайдуків. – Добрий вечір, по-вашому!
З першого погляду і перших слів зрозуміло, що ватаг є людиною дії, рішучою і наполегливою.
– Доброго вечора, – першим відповів Самійло. – Ви і є Мілош Стойкович?
– Так це я. Чи доводилось вам чути про Мілоша Обилича?
– Відверто кажучи, ні, – зніяковів Самійло.
– Мілош Обилич то є наш, сербський національний герой! У 1389 році на Косовому полі в день битви з турками-сельджуками він заколов турецького султана Мурада в його шатрі. Правда, ту битву ми програли, і за наказом Баязида, який став наступним турецьким султаном, Мілоша Обилича в той же день закатували разом з іншими полоненими сербами. Мене назвали Мілошем саме на честь нього!
Видно, що гайдуцький ватажок надзвичайно пишається цим.
– Та війна народила такого героя, якого пам’ятають вже дві сотні років?
– Так. Війна це час страшних випробувань, боротьби, гніву й болі. І водночас війна – це випробування нації, держави і час народження нових героїв, військових легенд і міфів. Ми втратили свою сербську державу, але ми її обов’язково відродимо!
– Як це схоже на нашу історію, – з розумінням кивнув Самійло.
– Ми знайшли місце для вас. Збирайтесь, коні й вози готові. Перевеземо ваших побратимів в безпечне місце, – сказав Мілош.
– Пане Стойкович, а де Архип Таран? Чому він не з вами?
– Він чекає вас на місці, – чомусь посміхнувся Мілош. – Ну, час рушати.
Коли козаки добрались до місця, стало зрозуміло, чому Стойкович посміхався. На великій фермі порядкує жвава, гарна молодиця. З першого погляду видно, що вона закохана в Архипа, а він в неї.
– Знайомтесь, – трохи зніяковівши, сказав Архип, – наша господиня Софія Обрадович.
– Добридень, пані Софіє, дуже приємно!
– Добридень! Яка я рада вітати в себе наших побратимів по боротьбі з триклятими османами!
Вдягнена господиня в тунікоподібну сорочку, багато прикрашену вишивкою, мереживом і тасьмою. Поверх неї вдягнена оксамитова безрукавка, також багато прикрашена. Фартух теж орнаментований. Спідниця бавовняна, підперезана поясом, схожим на чоловічій, але коротший. На голові в хазяйки шапка, обшита шнурами і монетами. Взута Софія в опанці.
– А чим нас сьогодні пригощатимеш, Софіє? – запитав Мілош.
– М’ясною чорбою, лесковачкою мучкаліцею, чевапчічі.
– Ну перше, то, мабуть, суп з м’ясом, – посміхнувся Сашко Сомик, – а більше нічого не зрозуміло!
– Зізнатись, я теж нічого не второпав, – всміхнувся Кочубей.
Всі доброзичливо розсміялись, а Софія пояснила:
– Лесковачка мучкаліца то є свинина, тушкована з овочами, а чевапчічі це жарені сербські ковбаски з рубленого м’яса з сиром та ароматними травами. Ви не хвилюйтесь, все дуже смачно! А на обід будуть: паприкаш з куркою, бурек, бундевара, а на десерт – сербський кох.
Козаки знову розсміялись, бо знову нічого не второпали із сказаного господинею, крім того, що голодними вони не будуть. Всі смачно поїли, потім почали розташовуватись на новому місці.
Гайдуки скоро поїхали у своїх справах, залишились тільки гостинна господарка і Архип Таран.
В обід з’ясувалось, що паприкаш це тушкована курка з галушками, бурек це смачні пироги з м’ясною, овочевою та сирною начинкою, бундевара – струдель з гарбуза, а сербський кох – то пиріг з молочною начинкою, який їсти треба ложкою, бо він «мокрий», як наш манник.
Українським козакам сербська кухня надзвичайно сподобалась.
– Тепер зрозуміло, чому Таран не хоче повертатись додому, – пожартував Рий.
– З таким харчуванням ми видужуємо набагато швидше, – додав Сомик.
– Наїлись? – доброзичливо посміхається Мілош. – На здоров’я! А тепер давайте влаштовуватись, бо знаходитись такою компанією тут небезпечно.
Козаки думали, що їх влаштують у домі або на фермі, але на їхній величезний подив Софія повела їх до самої маленької будови, яка знаходиться над урвищем. Русини перезирнулись між собою, але вголос нічого не сказали.
Коли всі почали входити в будівлю, вияснилось, що основне приміщення знаходиться нижче підлоги – воно викопане в землі і вирубано в скелі. Брязнув засов, Софія відчинила важку ляду.
– Вдень будете сидіти тут, – сказала господиня, – в нас буває дуже спекотно, але тут завжди прохолодно. Як стемніє, можна відчинити вікно і провітрити приміщення.
– Про цей поверх ніхто не знає, – повідомив Архип, – точніше, крім гайдуків про це нікому не відомо. Ми користуємось ним, як шпиталем, а ще зберігаємо тут запас зброї.
– Що, вся зброя в одному місці? – здивувався Самійло.
– Звісно ні. Це одна з багатьох наших схованок. Було діло, яничари нас три тижні шукали в горах, становище було справді складне, а ми весь той час відсиджувались тут. Можна сказати, в них під носом!
– Це Архип вигадав, – почервонівши, сказала Софія. – В ту скрутну годину це було найбезпечніше місце у всій Далмації!
– Було? – вирвалось в Сашка.
– Було, і зараз таким залишається. Тому не сумнівайтесь, приятелі, ви тут в повній безпеці, – запевнила Софія.
– Бачу, зброї у вас багато, – гідно оцінив Самійло.
– Тепер так. Не повірите, але в першу засідку проти османів ми пішли озброєні тільки гарлигами і ножами. Гарлига це така чабанська палиця з гаком.
Вечором Самійло неголосно запитав в Тарана:
– Архипе, а де інші жінки?
– Дружину Мілоша вбили турки, – з превеликим жалем і сумом відповів Таран, – по-звірячому закатували, а інші гайдуки ще не одружені.
Кожне слово, сказане Архипом, просто згусток болю. Він тяжко зітхнув. Всі козаки разом, ніби зговорившись, піднялись і замовкли, вшановуючи світлу пам’ять дружини ватажка гайдуків. Так козаки і простояли в задумі кілька хвилин.

Бій з яничарами
От і настав день, коли всі козаки, врятовані від спагії Тюфекчі, повністю одужали і набралися сил настільки, що готові повертатись додому. Навіть не віриться, що ще кілька тижнів назад деякі з них без сторонньої допомоги і ходити не могли.
– Ну що, – запропонував Самійло, – купимо коней, і в дорогу? Але спочатку навістимо яничарського бюлюк-башу.
– Друже, послухай мого слова, – сказав Сашко Сомик, – навіщо витрачати гроші на коней? Нам додому ще добиратись і добиратись, гроші ще стануть в нагоді і не раз. Давайте краще, візьмемо коней в нашого «доброго» господаря Тюфекчі? Треба ж йому хоч якось віддячити? Не можна пробачати тому виродкові страждань наших людей.
Всі з пропозицією Сомика охоче погодились. Зібравши речі, вночі козаки висунулись до маєтку спагії. Сторожу перебили, і забрали всіх коней, а їх було більше двохсот.
Після цього Самійло з Тараном, Сашком Сомиком і Кочубеєм направились до казарм, де розміщені яничари.
– Тату, я хочу з тобою, – сказав Іванко.
– Ні, синку, думаю, вистачить і нас чотирьох. А ви ідіть за місто, і на дорозі на Трогір чекайте на нас. На всякий випадок будьте готові до несподіванок. Архипе, гайдуки де нас чекають?
– Там, де ти сказав, за містом біля дороги на Трогір. Іванку, нагадай їм, щоб почекали нас. Ти почув?
– Звичайно! – відгукнувся Іванко.
Козаки розділилися, і група Самійла поспішила до яничарських казарм. Їм вже давно відомо, де знаходяться апартаменти бюлюк-баші, розташування постів і караулів, коли і як відбувається зміна вартових.
Незабаром вечірні сутінки погустішали, і козаки нечутно перестрибнули через паркан, зняли чатових біля крила будинку, де мешкає Каган-бей. Жоден з караульних не встиг крикнути.
– Ну, з богом, пани молодці! Не баримось!
Сьогодні удача на боці козаків, тож ніхто не помітив їх появи. До зміни чатових ще півтори години, так що навряд чи хтось кинеться, що варта в цьому крилі перебита. Козаки навшпиньки прокралися до коридору, де знаходяться кімнати Каган-бея. Біля його дверей на отоманці сидить яничар.
– Не спить, – мотнув головою Таран. – Добігти не встигнемо, він підніме тривогу.
– Значить, кинемо в нього ножа, а поки він падатиме, хтось добіжить і підтримає тіло, щоб воно впало без звуку. Хто з нас швидше всіх бігає?
– Мабуть, я, – сказав Сашко і почав скидати чоботи.
– Дай, я, – попросив Таран.
Він кілька разів підкинув у руці ніж, потім швидко вийшов із-за рогу і метнув його в чатового. Ніж увійшов тому прямо в широко розкрите, здивоване око. Яничар ще навіть не почав падати, як босий Сомик кинувся до нього. Козак підтримав тіло мертвого яничара, так що все пройшло тихо.
Поклавши тіло на підлогу, Сомик взувся. Всі четверо увійшли до напівпорожньої і напівтемної кімнати. Каган-бей спокійно спить у ліжку.
Самійло подивувався тому, як він схожий з цим яничарським чорбаджією. Той не просто схожий на Бурлаку зростом і статурою. По його обличчю, кольору волосся видно, що його забрали в полон в якійсь слов’янській країні.
Він повинен бути на боці русинів, сербів, а воює проти них. Втім, розмірковувати немає коли, бо навколо сотні яничарів.
– Ну що, товариші, будемо його будити? – запитав Кочубей.
– Навіщо? – здивувався Таран.
– Щоб він точно знав, від чиїх рук загине.
– Обійдеться. Занадто багато честі. Собаці – собача смерть!
І Таран першим рубонув Каган-бея по шиї. Сомик встромив у спину яничару ножа. Той смикнувся від болю але одразу затих.
– Добре, – задоволено промовив Таран. – Добре! Можемо йти!
Але тут в коридорі пролунали швидкі кроки. Ніхто з козаків не міг передбачити появи яничара.
– Де вартовий? Тривога! До зброї! – закричав якийсь очмарілий від несподіванки яничар. – Тривога! Гей, всі сюди!
– Халепа, – чортихнувся Гордій.
В казармі піднявся скажений гармидер. Сашко закрив важкі, дубові двері кімнати на засув. Тепер ззовні їх просто так не відкриєш.
– Все, – наказав Самійло, – всі на вихід! Через вікно! Швидко!
Козаки відкрили вікно і почали вистрибувати в нього. Самійло останній раз обвів поглядом кімнату і побачив на стіні дворучний меч. Гардовий схопив його і також вистрибнув у вікно.
А по коридорам казарми вже тупотять десятки ніг, то яничари піднялись по тривозі. Їх голоси й кроки стрімко наближаються.
– Самійле, сюди!
Козаки вже біля паркану. Вони приставили до нього лаву, щоб легше було перескочити через нього і пірнули в густу темряву. Без перешкод козакам вдалося втекти з військового містечка яничар.
Але ті і не думають відступати. Дві орти яничарів із смолоскипами висипали на вулиці.
– Стій! – голосно скомандував Арслан-бей, заступник вбитого Каган-бея. – Тиша!
Він першим зупинився і підняв руку догори. Яничари разом зупинились і замовкли. В цій тиші всі почули лункі кроки козаків, які поспішають по бруківці на вихід з міста.
– За ними! Туди!
І яничари кинулись в погоню. Заступник Каган-бея зупинив більшу частину яничарів.
– Назад! Сідлайте коней! Верхи ми їх наздоженемо швидше!
Сашко озирнувся і сказав з жалем:
– Наздоганяють. Мчать прямо сюди.
– Значить, так, – скомандував Самійло, – щоб не наражати всіх на небезпеку, наказую: відходьте! А я їх затримаю. Ну, швидше! Чого баритесь? Біжіть! Чуєте, це наказ! 
– Ми повернемось, – пообіцяв Кочубей, – за мною, хлопці!
Козаки зникли в темряві. Коли спітнілі і захекані яничари підбігли до Самійла, він спокійно очікував їх, обпершись на дворучний меч. Яничари дружно кинулись на козака. Вуличка вузька, і Самійло мечем дістає якраз від однієї стіни до іншої.
Якийсь час йому вдавалось стримувати яничарів, не дивлячись на їх чисельну перевагу і те, що вони настирливо насідають на козака. Самійло своїм мечем стинає яничарам голову за головою, так що ті стали потроху відступати.
Навіть самі бувалі турецькі воїни ще не бачили нічого подібного. Вся вулиця червона від одягу яничарів.
– Живцем взяти, – командує новий командир яничарів Арслан-бей, – чуєте, шайтанові діти, тільки живим!
– Легко сказати, – неголосно пробурмотів один з яничарів.
Хоча Самійло надзвичайно дужий і спритний козак, але довго битись важким дворучним мечем йому стає все важче і важче. І тут йому на поміч прискакали козаки і гайдуки. Пролунав дружний залп із самопалів, і кілька десятків яничарів впали вбиті і поранені.
– Швидше, тату! Сідай! Та кинь ти вже того меча!
Самійло скочив на коня, і козаки з гайдуками почали відступати. Сашко Сомик натягнув поперек вулиці канат.
В цей час на допомогу пішим яничарам підоспіли кінні. Частина з них озброєна мушкетами. Кілька яничарів, які наздоганяли втікачів верхи, налетіли на канат і попадали. Яничари почали стріляти і вбили трьох козаків і чотирьох гайдуків. Але решті вдалось відірватись від переслідувачів.
Козаки з’єднались з іншими своїми товаришами й гайдуками, коли на них одразу з двох сторін налетіли піші турки. Це були два загони спагії Тюфекчі, які шукають вкрадені коні свого господаря.
Поки козаки з гайдуками відбивались від турок, тим на допомогу прибули яничари під командуванням Арслан-бея. Шальки терезів схилились на бік османів.
– По конях, – голосно скомандував Мілош Стойкович, – цей бій нам не виграти. Відступаємо до річки!
Кілька годин триває переслідування яничарами козаків і гайдуків. І от, коли вони вже скакали по мосту через річку Крка, раптом стався сильний поштовх землетрусу. Міст майже посередині розломився і впав у стрімкий потік ріки. Не встигши зупинити коней, в річку полетіли Петар Хаджич, Йован Чирич та Мирон Загайгора.
– Стій, – закричав Мілош не своїм голосом, – назад!
– Не можна назад, – похмуро сказав Самійло, – там на нас чекають турки.
– І назад не можна, і вперед ніяк. Що ж його робити?
– Послухай мене, тату, – зосереджено промовив Іванко, – а давай ми табун Тюфекчі спрямуємо на турок?
Перелякані коні збились до купи, і не знають, що їм робити. В цей час яничари дали по козакам і гайдукам залп із самопалів. Без крику і стогону мертвими впали Драган Зорич і Мілован Булатович. Застогнала і опустилась на міст Софія Обрадович. Голова її безсило хилиться набік.
Таран кинувся до дівчини, а вона беззвучно ковтає повітря, шукаючи слова. Але допомогти їй вже ніхто не зміг би – одразу дві кулі влучили їй в живіт. Софія в останній раз подивилась на Архипа, посміхнулась, помертвілими губами прошепотіла: «Коханий…. Не судилося» і віддала богу душу.
Таран закрив їй очі і в останнє поцілував мертву кохану в лоба. Всі гайдуки і козаки мовчазно схилили голови над тілом Софії. Смерті на війні є неминучими, але від цього вони не менш болючі. Раптом Ясінського мов вогнем обпекло.
– Ох, клятий, – лайнувся граф Ясінський і схопившись за бік, осів на землю. З-під його долонь витікає кров.
– Ви як? – нахилився до поручика Самійло.
– Чесно кажучи, бувало і краще, – з прихованим смутком відповів граф, важко підвів голову і зціпив від болю зуби. В очах йому пожовтіло. – Помираю, здається. Не згадуйте лихом.
Він втратив свідомість і завалився на бік. Іванко перев’язав рану графу. Архип сидить біля тіла Софії, охопивши голову руками. В Самійла боляче стиснулося серце від цієї картини. Великі очі графа глибоко позападали. З кожною миттю він відчував, як втрачає сили. Він лежить нерухомо.
– Викрешіть вогню, робіть смолоскипи, – вигукнув щосили Мілош, побачивши, як безславно гинуть його гайдуки, – поки нас всіх не перебили!
– Так, – додав Сомик, – гаятись справді небезпечно.
Іванко дістав із дорожньої сумки чир – кору з дерева, висушену на губку, яка потрібна при кресанні вогню.
Коли смолоскипи загорілись, козаки почали лякати коней, деяким навіть припікали під хвостами. Оскаженілий табун наосліп понісся до позицій яничар, змітаючи всіх на своєму шляху. Слідом за табуном скачуть гайдуки з козаками.
– Більше разу не вмирати, – крикнув Сашко Сомик, – хутчій!
І тільки-но вони вискочили на берег, як струснуло вдруге. Залишки мосту впали в стрімку річку. Табун зім’яв яничарів і понісся далі. Яничари потроху почали приходити до тями. Досить скоро вони відновили погоню за козаками і гайдуками.
На щастя, дужий кінь Іванка ні разу не спіткнувся. Молодий козак мовчки помолився за це Господу богу.
Мілош веде козаків і гайдуків плутаними гірськими стежками. Самійло оглянувся, і пересвідчившись, що вони відірвались від погоні, і в них є трохи часу, зупинив коня, а за ним зупинились всі.
– Що сталось, – озираючись по сторонам, запитав Мілош.
– Нічого. Тут ми з вами розлучимось, – пояснив Самійло. – Не можна, щоб ви загинули. Вам треба продовжувати боротьбу з османами тут, в Далмації. Так що далі ми самі. Величезне вам дякую від нас усіх, ви вже й так заплатили за нашу волю надзвичайно велику ціну. Прощавайте, друзі.
– Якщо колись вас закине доля в наші краї, знайте, там у вас є справжні побратими, – додав Сашко Сомик, – ми будемо щасливі допомогти вам. І поспішайте, бо ті кляті яничари, як хорти йдуть по нашим слідам.
До них під’їхав Кочубей, який трохи відстав. Він не чув про що говорив Сомик.
– Поспішіть, за нами по п’ятах женуться яничари!
Гайдуки в останній раз обійнялись з козаками і почали сідати на коней. Тільки Архип Таран залишився стояти.
– Архипе, а ти хіба не з нами? – озирнувся на нього Мілош.
– Ні, друже. Нашим все одно потрібен провідник, то краще ним буду я. І знайте, товариші, – голосно заговорив Таран, звертаючись до гайдуків, – я вважаю за честь те, що боровся з вами пліч-о-пліч з нашими спільними ворогами. Мав би за честь загинути поряд з вами, але якщо є змога допомогти козакам, я лишаюсь з ними.
– Добре, – промовив Мілош, – я тебе розумію.
– Як виживу, може ще Батьківщину свою любу побачу. Прощавайте! Я вірю, прийде час і вся Далмація стане вільною від османського ярма!
– Так. За для цього ми не пошкодуємо своїх сил і самого життя, – твердо промовив Мілош.
Гайдуки в останнє потиснули Архипу руку, сіли на коней і поскакали на північній схід. Козаки якийсь час дивились їм услід, потім теж скочили на коней і риссю помчали на північний захід. Їх залишилось разом з Архипом і Петриком Сомиком чотирнадцять.

Несподівана допомога
Архип упевнено їде попереду. Самійло подивився на нього і його вразила зміна у всьому виді козака. Це його здивувало.
– Що з тобою, друже?
– Горить моя душа, пане-брате. Після загибелі Софії пекельний вогонь пече мене із середини, не дає жити. Лють каламутить мені розум, і я стаю сам не свій. Помсти жадаю і смерті.
– Не можна так, Архипе. Жити треба. Час все вилікує.
Самійло закусив губу, розуміючи, що нічим не може допомогти товаришу. Тут їх розмову перебив схвильований Сашко Сомик. Радість спасіння виявилась передчасною.
– Турки! – голосно вигукнув стривожений Сашко.
– Яничари? Так швидко? – здивувався Самійло.
– Ні, озброєний загін якогось спагії. Хоча, схоже, не якогось, а Тюфекчі. Та он і він сам! Не полінувався, не всидів вдома, вирішив сам нас наздогнати, лайдак!
Навіть здалеку помітно що спагія тримається пихато. Видно він вже святкує легку перемогу над козаками.
– Ач, розприндився, – з відразою буркнув Самійло і запитав неспокійно. – Скільки їх там?
Тюфекчі ніби почув козака і злорадно всміхнувся. Сомик з ненавистю дивиться на його до безтями ненависне обличчя.
– Якщо не помиляюсь, сімдесят, – тут же відповів Сашко і сумно додав. – На кожного з нас, рахуючи Петрика і важко пораненого поручика Ясінського, по п’ятеро.
– Прокляття, – не стримався Самійло. – Оце і називається, з вогню та в полум’я.
Усім стало трохи моторошно, але хоча справа повертає на кепське, козаки не занепали духом.
– По коням, – поквапливо вигукнув Самійло, не втрачаючи надії. – За мною!
Козаки помчали на захід. Їхали швидко, хоча кожен розуміє що надії немає. Турки не відстають. На відміну від русинів у кожного османа по два коня, тож вони їх періодично міняють. Нарешті коні козаків вибилися з сил. Турки наздоганяють русинів, тож бій неминучий.
– Стій, – скомандував Самійло, – все, готуймось до бою, браття.
– Так, – неголосно промовив Кочубей, – долі конем не об’їдеш.
Турки теж зупинились і не поспішають в атаку, певне щось недобре затівають. Самійло подивився на суворі, зосереджені обличчя побратимів. З почорнілим від передчуття близької смерті лицем стоїть Кочубей.
Становище дійсно важке. Наближається вирішальний бій, секунди відчаю пройшли. Геть! Геть чорні думи! Верх бере завзята козацька вдача. А от Ясінський відчуває себе зовсім зле.
– І звідки в того осоружного спагії коні, ми ж ніби всіх забрали? – дивується Сомик.
– Може в сусідів позичив чи в зятя свого, хто його знає? Тепер це вже немає значення, хіба ні?
– Хлопці, якщо хтось з нас втратить коня, рубайте ворожим кіннотникам коліна, – заклопотано говорить Самійло. – Потім легше буде їх добивати.
– В кого є самопали – заряджай, щоб у тих клятих османів відпала охота лізти до нас, – сказав Сашко Сомик і додав, не ховаючи усмішки. – Синку, а ти чого рота роззявив? Так, дивись, чого доброго, і муха до рота залетить!
Сашко щиро розсміявся, заражаючи сміхом усіх. Козаки також розсміялися, а Петрик, уважно приглядаючись до чогось, показав рукою вниз:
– Що то таке, тату? Я такого зроду не бачив і не чув про таке!
Всі подивились вниз і побачили, як до кінного загону Тюфекчі під’їжджають чотири десятки людей, верхи на верблюдах.
– А то синку верблюди.
В цю тривожну, напружену мить Петрик розсміявся:
– Які ж вони смішні і незграбні! Вдома розповісти – ніхто, мабуть, і не повірить! А ти, Іванку про що думаєш?
– Яке тут все не схоже на Поділля, але теж гарно.
В цей час Тюфекчі вишикував своїх вояків і запитав в них:
– Може запропонувати тим клятим рабам, щоб вони здалися?
– Це уруси, ефенді. Вони без бою не здадуться. Запропонувати, звісно, можна, але повірте, ми тільки час на пустопорожні балачки згаємо.
З місця, де стоять козаки, відкривається широкий краєвид на долину. Сашко Сомик підійшов до Самійла й Іванка, які вже зайняли позиції для стрільби лежачи.
– Пани-браття, розмова є. Я ось що думаю. Шансів в нас вціліти немає жодних. Так чого нам всім гинути? Тим більше, Петрик ще зовсім дитина. Але відпускати його одного сенсу немає, бо сам він додому не добереться, гарантовано знову опиниться в рабстві.
– То що ти пропонуєш? – озирнувся Самійло.
– Нехай Іванко прямо зараз з Петриком скачуть звідси. Може, вціліють і проживуть ще? Доберуться додому, розкажуть нашим рідним, як ми загинули? Щоб і Кіш про це знав. А ми затримаємо погоню скільки зможемо. 
– Увага! – враз стрепенувся і несамовито закричав Кочубей. – Турки в атаку пішли!
Гардові й Сомики озирнулись. На них дійсно скачуть більше сотні османів.
– А що робити мені? – запитав Петрик.
– Ляж за каменем, мовчи та диш, – відповів йому батько.
– До бою! Іванку, бери Петрика і геть звідси! Ну, не марнуй часу! – вигукнув Самійло.
– А ти, тату?
– Не судилося, – тільки й відповів батько і повернувся до турків.
Грізний гул наближається, гудить земля від сотень кінських і верблюжих копит, турки все ближче і ближче, а Іванко ніяк не може зрушити з місця. Через хвилину розгориться нерівний бій.
– Петрику може, ти сам поїдеш? Не можу я залишити батька, товаришів.
– І я не можу. Лишаймось, Іванку! – без найменшого вагання сказав хлопчик.
І тут в най вирішальний момент сталось несподіване – чийсь чужий голос, але на рідній мові вигукнув: «Плі!», і вуха заклало від пострілів з двох сотень рушниць, мушкетів і самопалів. Турки з криками полетіли через голови коней, верблюдів і попадали на землю.
– Слава! – несеться з усіх боків. – Слава!
З обох боків від козаків піднімаються з високої трави, із-за кущів і дерев, із-за каменів козаки. Зустрівши несподівано рішучий опір, турки з лементом відкотились. Бій швидко ущухав.
– Це що, сон? – дивується Самійло. – Звідки тут козаки?
Можна чекати різних несподіванок, але такої справді не ждав ніхто. У всіх русинів спантеличені обличчя. Небезпека минула. Запала тиша.
– А я їх впізнаю, – посміхається Сашко Сомик, – це ж ті самі козаки, з якими ми були на каторзі! Оце так збіг обставин! Гей, друзі, ви звідки тут?
Але йому ніхто не відповів. Увага всіх прикута до зустрічі Архипа Тарана з трьома братчиками, з якими вони колись були в Переяславському курені Запорізької Січі.
– Архипе! Брате, невже це ти? Не може бути!
З розкритими обіймами до Тарана квапливо йдуть одразу три козака. Після міцних обіймів Таран повернувся до своїх нових товаришів і захоплено сказав:
– Знайомтесь, це мої побратими: Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс!
– Не забув ще, чортяка, як нас звати? – сміється Оверко Муха.
– Жартуєте? Хіба таке забувається? – палко підтвердив Архип. – Ми ж з вами були нерозлучними!
Навколо збираються розчулені зустріччю старих друзів козаки. З неприхованою цікавістю спостерігають вони за побратимами, які давно не бачились. Тільки граф Ясінський обвів всіх байдужим поглядом, глибоко зітхнув і стомлено опустився на землю.
– А все-таки, звідки ви тут? – не вгаває Сомик.
– Якщо коротко, то на нас напали венеційські військові кораблі. Галеру нашу потопили, нас полонили. Але коли зрозуміли, що ми не турки, всіх звільнили. Гроші з корабля ми зберегли, тож купили все необхідне, підлікувались і ниньки прямуємо додому.
– Обрали короткий шлях, уздовж кордону з Туреччиною, але сьогодні із-за землетрусу стались каменепади, тож ми вирішили їх обійти і, схоже, попали на територію Османської Порти. Побачили вас і вирішили допомогти.
– Спасибі вам величезне, братці, а тепер нам треба поспішати і повернутись на територію Венеційської республіки. А то за нами крім цих османів ще й яничари полюють. А додому ви, схоже, не поспішаєте.
– Лікувались довго. В нас багато поранених було від обстрілу венеціанців, та уламками щогл, палубних надбудов багатьох контузило.
– Зрозуміло. Ще раз спасибі вам!
Залишивши десятки вбитих аскерів на полі бою, турки відступили і, охоплені сумнівами і нерішучістю, з новим наступом не поспішають.
– Долі своїй дякуйте! Сподіваюсь, далі ми підемо посполу? – запитав Стас Ніс.
– Звичайно, разом! – радісно відповів Самійло. – А ви всі комонні?
– Так, ми всі кінні!
– Ого, скільки вас! Дивлюсь я на вас і душа радіє, – сказав Самійло, – всі маєте коней і вогнепальну зброю. А на Січі мало хто з братчиків має коня, до того ж більшість з них все ще озброєні луками.
Всі швидко зібрались, зарядили вогнепальну зброю, скочили на коней і поскакали на захід. Впевнившись, що вони вже перетнули кордон, проїхали ще трохи, вершники спішились і влаштували привал.
– Вже давно час обіду, а ми ще й не снідали, – згадав Самійло, – гей, Архипе, що в нас є з готової їжі?
– Є подварак, це індичка з овочами, квасоля по-сербські з копченими ковбасками, солодким перцем і помідорами, цибулею й часником. Софія готувала, – важко зітхнув і глухо відповів Архип. – Але цього на всіх не вистачить, треба щось готувати. 
– Ну, за цим діло не стане.
Вирішено було готову їжу віддати дітям, врятованим з каторги, а для себе козаки наварили крутої пшоняної каші з салом.

Додому!
Пообідавши, нагодувавши і напоївши коней, козаки відпочили і почали збиратись в дорогу.
– Чого зажурився, синку? – звернув увагу Самійло на те, що в Іванка настрій явно пригнічений. – Все ж просто чудово?
– В нас так. Але я як подумаю, скільки нещасних невільників русинів залишилось в Далмації, серце кров’ю обливається.
Батько ненадовго задумався. Згадка про невільників крижаним холодом наповнила серце козака, але він миттю опанував себе. Потім спитав:
– То ти пропонуєш повернутись назад і звільнити наших людей?
– Так. Навіть якщо ми врятуємо двадцять, ну нехай навіть десять людей, це буде чудово. Далмація це не Крим куди іноді прориваються козаки і звільняють наш люд. Тут такого не було і, може, ніколи вже більше не буде. 
– А я з Іванком згоден, – серйозно додав Сашко Сомик, – ми стільки людей можемо ощасливити і надію вселити в серця тих, хто загинається у рабстві. Можливо хтось з них і сам піде нашим шляхом і втече?
– Що ж, я згоден, – Самійло вліз на високий камінь. – Панове козаки, всі до мене!
Коли козаки зібрались, виявилось що їх більше двох сотень. Самійло розповів на загал про пропозицію Іванка.
– Е, та що там казати, – за всіх відповів Архип Таран, – щоб славне на весь світ запорозьке лицарство залишило в біді наших людей? Та такого бути не може! Молодець, хлопче, що надумав таке! Всі, як один, підемо!
– Ні, всім іти в Далмацію не треба. Кажуть, і тут вештаються любителі легкої наживи, полюючи на живий «товар» і конокради. Хтось має залишитись і охороняти дітей. Хто хоче піти з нами?
На диво іти звільняти невільників зголосились виключно всі, включаючи Петрика Сомика і важко пораненого графа Ясінського.
– Дякую вам, браття, – низько вклонився Самійло, – але всі іти не можуть. В нас сорок дітей, їх треба охороняти.
В Далмацію повернулись шість груп по двадцять п’ять чоловіків.
– Чекаємо радісних вістей, – сказав Таран, який залишився в таборі за старшого.
– Ми не забаримось, – пообіцяв Роман Коломак.
Група Коломака непомітно підкрались до причалів, до яких пришвартовані три військові галери. Команди суден з яничарами були на березі, на кораблях залишилась тільки охорона.
Козаки з гайдуками перебили охоронців, і з подивом дізнались, що гребці також зійшли на берег для того, щоб помитись, підстригтись, випрати одяг. Тож звільнити на кораблях козаки нікого не змогли. Забравши з кораблів різні припаси і підпаливши кораблі, козаки відступили.
Група Самійла Гардового, в яку увійшли Іванко, Сашко Сомик, знову, вже в третій раз відправились у фільварок спагії Тюфекчі. Маєток турка потопає у розкішній зелені парку.
Він щасливо врятувався разом з сімома аскерами, а всі інші турки загинули. Спагія ніяк не чекав на новий візит козаків і спокійно спав у своєму робочому кабінеті, коли його збудив Сашко Сомик.
– Ну що, нелюде, пізнаєш мене? – грізно спитав Сомик. – Є суд божий, а є суд людський, і я виношу тобі вирок: «Смерть!»
Тюфекчі виряченими з переляку очима дивиться на свого колишнього раба. Він зрозумів, до нього пожалували не просто так, і пощади не буде. Очі в нього запалали, як у хворого. Спагія вихопив з-під подушки короткий кинджал і кинувся на козака.
– Помри, рабе, – верескливим голосом закричав він.
Але Сомик холоднокровно відбив шаблею удар кинджала, і другим ударом відправив турка до праотців. Забравши гроші, козак вийшов на двір. За час поки він був в Тюфекчі, інші козаки вже перебили охорону, звільнили невільників, осідлали коней і підпалили маєток з усіх боків.
– Всі готові? – запитав Самійло. – По коням! За мною!
Всі групи, крім Коломака, повернулись із звільненими русинами. В одній тільки групі охоронці вбили сімох козаків і чотирьох бранців. Решта груп повернулись без втрат. Всього звільнили з турецького рабства сто шістдесят чоловіків і тридцять трьох жінок.
– Сподіваюсь, ти задоволений, синку?
– Звичайно, тату! Уяви, якби всі ці люди так і залишилися в полоні?
Задиханий і схвильований Сашко Сомик квапливо підійшов до Гардових і повідомив їм, що за ними женеться погоня.
– Хто? – здивувався Самійло, бо ніякого нападу на території Венеційської республіки не очікував.
– Яничари з Дубровника. Їх новий командир Арслан-бей намагається вислужитися і не покидає наміру знищити або полонити нас. Але наші товариші, які чекали на нас тут, підготували для них гідний «подарунок!»
– Подарунок? Який саме?
Самійло озирнувся на всі боки але нічого не помітив.
– Не спіши, Самійле. Потерпи трохи і побачиш!
– Точно-точно, – погодився Архип, – цікавіше буде!
«Подарунком» виявився підпиляний дерев’яний міст через річку Цетина. Коли кінні яничари вискочили на нього, по команді козаки вдарили своїх коней. Прив’язані до сідл мотузки натяглися. До цього їх не було видно, бо вони звисали і ховались у воді.
З другого боку з-за кущів вискочили кілька десятків козаків і довгими тичками почали штовхати підпиляну ділянку мосту.
– Ого! То ви тут часу даремно не гаяли! – під враженням сказав Самійло.
– Аякже! – посміхнувся Архип.
Коні потягли міст з одного боку, козаки надавили з іншого, і проліт мосту нахилився вправо і впав у воду. Кілька турецьких вершників з криками впали у стрімкий потік. Ще з десяток вершників, не встигнувши зупинитись, також полетіли вниз. Решта яничарів зупинились на мосту.
– Плі! – командує Таран.
Дві сотні мушкетів і самопалів вдарили по ворогу. Арслан-бею вдалось вивести живими тільки два десятки яничарів.
– От і все, – задоволено підвів підсумки Таран, – тепер ми для них недосяжні. Думаю, можна розбити табір і заночувати прямо тут.
Так і зробили. За виключенням пораненого Ясінського, який ніяк не може зігрітися, всі заснули швидко. Граф вкрився вовняними кобеняками і під плин власних думок нарешті непомітно заснув.
– Світає вже, – обережно збудив графа Самійло.
На ранок довжелезна колона вирушила на північ, оминаючи ту частину Далмації, яка окупована османами. Щасливі русини прямують додому, вони не поспішають, бо не бояться більше погоні. Шукайте тепер, кляті турки вітер в полі!
– Чого зажурився, Самійле, – наздогнав Гардового і поїхав поряд Сашко Сомик, – яка думка тебе мучить?
– Та ось думаю, нас багато, діти, жінки, а дорога дальня. Чи вистачить нам грошей на таку путь? А якщо не вистачить, що тоді робитимемо в чужих країнах? Нічого зайвого, щоб продати, в нас, здається, нема. Хіба частину коней продати, а не хочеться.
– Не турбуйся, друже, і вибач, що одразу не сказав тобі, – відчуваючи ніяковість, промовив Сашко. – Я в того яничарського аги в Дубровнику забрав кілька гаманців з золотом. Так що грошей вистачить!
– Дякую, друже, ти просто камінь зняв з моєї душі, – Самійло був надзвичайно задоволений. – Тепер точно все буде добре!
Русини спокійно їдуть додому. І як же добре їхати не криючись, не озираючись по боках, очікуючи можливого нападу ворога!

*  *  *
Намісник Османської імперії в Дубровнику Шахін Бариш-паша зібрав на нараду все місцеве начальство.
 – Вбито п’ятьох поважних спагій, в тому числі мого давнього друга і родича Селіма Тюфекчі. Їх маєтки розорені і спалені! Звільнено більше двохсот рабів. Спалені три військові кораблі! Ці гайдуки зовсім розперезались! Ми повинні покласти цьому край! – з напускною суворістю промовив паша.
Повний, опецькуватий, незграбний паша не викликає в нового бюлюк-баші ніякої поваги. Скоріше, навіть навпаки, паша викликає у воїна огиду.
– Бариш-паша, – злегка вклонився і перебив його Арслан-бей, – це не гайдуки.
– Як це не гайдуки? А хто? – занепокоївся Бариш-паша.
Яничарського агу розсмішило те, як злякався і розгубився паша, але яничар нічим своїх почуттів не видав.
– Це уруси, ефенді, – незворушно відповів Арслан-бей.
Паші вже відомо, що вивести з рівноваги командира яничарів важко, майже неможливо.
– Це взагалі нечувано, – вигукнув, вражений і зовсім спантеличений почутим Бариш-паша, – звідки тут взятись тим дітям півночі? Більше трьохсот років на ці землі не ступала нога жодного ворожого вояка!
– Вони були гребцями на одній з наших галер. Змогли звільнитись, перебили всю команду судна й яничарів. Але потім на них напали венеційські військові кораблі. Галеру потопили, а козаків взяли в полон. Розібравшись, відпустили їх на волю.
– Хто б міг подумати, що таке можливо? Скільки їх і де вони зараз?
– Більше двохсот. Наші вивідачі доповідають, що вони вже дістались Угорщини. Тож появи їх тут очікувати вже не доводиться. Ручаюся за кожне слово.
Слова яничарського чорбаджії одразу підняли настрій паші.
– Значить, небезпека нам більше не загрожує? Раз так, то ми не будемо доводити до відома Блискучу Порту про те, що тут трапилось.
– Це дуже мудро, Бариш-паша, а то можна й голови втратити за такі новини. І ще думаю, треба відзначити бюлюк-башу Арслан-бея за його холоднокровність, професіоналізм, витримку і далекоглядність. Будь в нього гаряча голова, ми б вже мали війну з Венецією, а наш сонцеликий султан цього може і не підтримати. Не нам розпочинати війни, – улесливо всміхнувся каді (суддя) Омар.
Всі навколо разом загомоніли, одностайно підтримуючи слова каді.
– Цілком з вами згоден, як на мене, тут двох думок бути не може, – розцвів солодкою посмішкою Бариш-паша,  явно бажаючи зам’яти неприємну історію, – із свого боку нагороджую Арслан-бея сотнею золотих цехінів! Аллах свідок, ви це заслужили!
Всі розійшлись надзвичайно задоволені собою, ніби нічого й не сталося. Чиновники з задоволенням повернулись до звичних, буденних справ.
А Бариш-паша зайнявся своєю улюбленою справою – їжею. Він аж розплився в посмішці, коли відкусив пахлаву, а потім локма – солодкі кульки з тіста, обсмажені в олії і политі медовим сиропом.

*  *  *
Мирослав Коберник збирався вийти з хати, щоб попоратись по господарству, але завжди гарячий до діла, в дверях він зупинився. Чоловік повернувся і дивиться на дружину. Оріяна губиться в здогадках, не розуміючи, що сталось.
– Милий, ти чого стоїш?
– Я вже скучив за тобою, – захоплено промовив Мирослав.
– Але ж ти навіть за поріг не встиг вийти! – розсміялась Оріяна. – Знаєш, я теж скучила за тобою! Іди до мене!
Вони міцно обнялись, Мирослав поцілував дружину. Він помітив, що Оріяна прикусила губу і стала серйозною. Видно, що вона чимось стривожена.
– Що з тобою, люба? Щось сталося?
– Я сама не можу до ладу розібратися в своїх почуттях. В мене в голові безладний рій думок. Я все думаю, такий чудовий білий світ, така гарна природа. Здається, жити та й жити, а ми все воюємо. Замість щасливого в нас життя, повне боротьби, небезпек, страждання.
Мирослав навіть не підозрював, що його дружину хвилюють такі думки.
– Що тут вдієш, люба? В тому не наша вина. Ми змушені захищатися. Ти ж знаєш, ми дуже мирний народ і самі ні на кого першими не нападали і не нападаємо.
– Воно-то так, я це розумію. Але хіба мало людям місця на землі? Чому наші народи не можуть жити в мирі, по-доброму, по-сусідські? Мені страшно уявити, що тебе або мого батька чи брата може вбити якийсь московіт, лях, татарин чи турок.
– Мені здається, все старе, як світ. Багаті із-за війн стають ще багатшими. Хто має владу, отримує її ще більше. А ще іноземцям не до вподоби наша воля, наша віра, наша культура. Зате дуже до вподоби наша земля.
– Невже це ніколи не кінчиться? Живеш і не знаєш, звідки на тебе чатує смерть, – Оріяна пригорнулась до чоловіка. – Я так боюсь втратити тебе.
– Не бійся, кохана, нічого зі мною не станеться, бо я дуже кохаю тебе, і наша любов мене збереже! Ти в мене неймовірна жінка!
Оріяна схлипнула, потім, подолавши розгубленість, подивилась в очі коханому чоловіку і запитала:
– Що ти хочеш на вечерю, любий?
– Та що зготуєш, те й буду їсти. А ти чого б хотіла?
– О! Я точно знаю, чого хочу! Будь ласка, як будеш повертатись додому, не рви сьогодні квіти, а то їх скоро в луках зовсім не залишиться! Та й ставити їх мені вже нема де! Ну все, іди. Я вже жду, не діждуся, коли ти повернешся!
– То, може, мені і не йти нікуди? – пожартував Мирослав.
– Облиш! А роботу хто за тебе зробить? – ховаючи усміх, відповіла Оріяна. – Ні, як не добре нам разом, а треба йти!
Мирослав, який і так завжди гарячий до діла, працював, не даючи собі відпочинку, ніби він не почуває втоми, щоб швидше виконати роботу і повернутись до коханої дружини і малих діточок.

Два графи
Нарешті русини дістались до Речі Посполитої. Обличчя у всіх одразу посвітлішали. В першому ж місті вони всі разом пішли на ярмарок.
– Ти поглянь, чого тут тільки нема! – в захваті промовив Роман Коломак.
– Все! Ви, пани товариші, як хочете, – жартує Сашко Сомик, – а я поки не вип’ю вареного меду, далі не їду!
– А я весь час мріяв про пиво, – зізнався Кочубей.
– А мені квасу хочеться, – сказав Петрик, – холодненького!
Навколо козаків почали юрмитись містяни. Вони, звісно, чули про запорізьких козаків, але до цього дня бачити їх нікому не доводилось. Містяни з подивом спостерігають за козаками.
– Стривайте! Це що, справжні запорожці? – загомоніли в натовпі.
Дуби, клени, липи кидають великі тіні. Під ними і зупинились козаки з дітьми і звільненими жінками.
– Синку, а ти чого бажаєш? – обернувся Самійло до Іванка.
– А мені весь час, доки я був в полоні і на чужині хотілось вівсяного кисілю. Ось зараз я й відведу душу! – аж просяяв Іванко. – Це вам не той бусурманський айран!
– Скромне яке в тебе бажання, хлопче, – розсміявся Рий, – в твоєму віці треба вже оковиту вживати, а ти вівсяний кисіль! Хлопчисько!
Козаки весело розсміялися і почали купувати й пити те, що хочуть. В основному горілку. Скоро вони розібрали всі кухлі й коновки на базарі. Сашко Сомик випив чималий кухоль вареного меду. Добряче пообідавши і випивши, всі вирішили далі їхати вже завтра. Козаки виїхали за місто і там влаштували табір, щоб тут ніч переночувати.
– Про що знову задумався, синку? – звернувся Самійло до сина.
– Ми побували в кількох країнах, і я звернув увагу, що в їх містах дуже розвинуті ремісництво і торгівля. Скрізь повно кравців, кушнірів, шевців, чоботарів, ковалів, зброярів, ювелірів. І майже нічого цього немає у нас в Гайсині.
– Ну, синку, Гайсин ще дуже молоде місто, а ти мало де був, – заперечив, було, Самійло, але тут же замовк, бо Іванко встиг побувати багато де і в своєму житті вже встиг побачити «смаленого вовка». – В цілому ти правий. В селах всього цього майже немає, а кляті бусурмани не дають нам розвиватись, нищать, руйнують, палять наші міста і села.
– Мабуть, я не помилюсь, – задумливо промовив Іванко, – якщо скажу, що ми помітно відстаємо в розвитку і рівні життя від інших країн. Це одразу впадає в око.
– Це ти правильно кажеш, пане-брате, – вставив Рий, – безперервні напади кримчаків виснажують наш народ, бо ми самий їх ближній сусід. Дорослих ці нелюди вбивають, дітей відривають від батька-матері. Така в нас сумна дійсність.
– Не знаєш, звідки чекати напасті, – додав Сашко Сомик, – всім до нас є діло: і татарам, і туркам, і московітам. Та й від ляхів власне, як мені здається, добра чекати також не доводиться.
На хвилину в розмові запала тиша. Всі мовчать, напружено думаючи.
– Мені казали, – додав Кочубей, – поки не відбудовані школи, дітей навчають батюшки при церквах. А при монастирях розводять сади. Як доживу до старості, приб’юсь до якогось монастиря, теж буду вирощувати сади!
Самійло з гордістю дивиться на свого сина, такого молодого, але не по рокам хороброго, чесного і розумного. І шкода батькові, що не вдалося відвоювати мир для свого народу, для своїх дітей.

*  *  *
Ось і настав довгоочікуваний день, коли втікачі повернулись додому! Закінчились їх поневіряння по чужим країнам. Он гайсинська фортеця, за нею бовваніють глави двох церков, а вверх по течії річки Соб – село Кисляк!
Козаки одразу поскакали додому, а граф Ясінський вирішив спочатку навідатись до фортеці. Йому треба десь розташувати дві сотні козаків, з якими він був веслярем на турецькій каторзі.
В фортеці його привітно, радо, як рідного брата, зустрів граф Яновський. Він дивиться на Ясінського немовби не вірячи тому, що бачить.
– Очам своїм не вірю, – на якусь мить розгубився а потім розкрив руки для обіймів Яновський, – пане Збігневе, чи це дійсно ти чи мені сниться?
– Здрастуй, пане Лешек. Це таки я!
– А ми ж тебе поховали! Всі думали що ти згорів у своєму домі. Який же я радий, що ти живий! Тільки змарнів дуже. То де ж ти пропадав?
– Я був в полоні на турецькій каторзі. Дякувати Єзусу Крістосу і козакам, вони мене з того пекла врятували.
– Як тільки ти витримав ту каторгу агарянську? – поспівчував Яновський приятелю. – Слухай, Збігнев, а чому ти не сказав татарам, хто ти? Вони б, напевне, випустили тебе за викуп!
– Хто його знає? Якби вони дізнались, що я поручик при гетьмані, могли б мордувати, катувати, щоб вивідати все, що мені відомо. Могли б тортурами замучити до смерті. Крім того я не дуже багатий і забирати гроші в дружини і дітей не хочу.
Графи міцно потиснули один одному руки й обнялись. Ясінський розповів про те, що йому довелось пережити в полоні. Яновський слухав, не проронивши жодного слова.
– Я страх радий бачити тебе живим, здоровим і на волі! А зараз їдемо до мене в Кисляк. Відпочинеш з дороги, підберемо тобі одяг, взуття, які відповідають твоєму стану.
Ясінський не став заперечувати і поручики поїхали в Кисляк. Там Ясінського чекало багато несподіванок. Все тут змінилось за той час, поки він перебував у неволі.
Від містечка Киселин практично нічого не залишилось, зате на північ і захід в маєтку Яновського виросле нове, гарне, мальовниче село. Люди вирішили не шукати більш безпечних місць, а оселитися поряд.
Навчені бідою, жителі села в лісі на північ від села викопали й замаскували кілька десятків землянок, щоб в любу пору року можна було сховатись і перечекати набіги татар чи турок. Крім цього, багато хто з людей викопали погрібці прямо в середині хат, щоб можна було дуже швидко заховатись, не виходячи з хати.
Над річкою Соб козаки збудували дерев’яну три банну церкву візантійського типу. Збудували без жодного цвяху. А навколо церкви вже висадили фруктовий сад.
Що стосується пана Лешека, то він побудував справжній фільварок. Тут тобі й панський будинок, навіть три будинки. У дворі під дахом велика піч, а ще гуральня, в якій виробляють горілчані вироби, й чинбарня для обробки й вичинки шкір. А ще кузня, в якій працює коваль.
Навкруги простягаються – панський ліс, поля і пасовиська, сади й городи, сіножаті. В полях вирощують пшеницю, жито та ячмінь. На річці панський млин. Прямо на території маєтку викопано сажавку – ставок, в якому розводять рибу.
– В тебе майже як у князів. Тільки музикантів, жонглерів не вистачає і звіринця! І ще лікарів. То ти плануєш організовувати тут полювання, бенкети для шляхти? Може, й самого короля плануєш запросити на гостини? Ну ти й розвернувся, – захоплено сказав Ясінський.
– І ти розвернешся, – по-змовницьки підморгнув Збігневу Лешек і приголомшив друга. – А лікар в мене вже зараз є. І звіринець теж.
– Постараюсь. Але спочатку маю побудувати костьол. Розумієш, я дав таку обітницю пану богу. Якщо він мене врятує з турецького полону, то я збудую на його честь церкву.
– Розумію. Але знай, тобі треба робити все швидко, – виразно глянув Яновський на Ясінського.
– Що так? Куди поспішати?
– Бачиш, друже, галицька шляхта масово переселяється на Київщину та й до нас у Подільське воєводство. Їх вабить служба при княжих дворах. А ще простолюдини з заходу королівства переїжджають на незаселені терени Брацлавщини та Київщини. Скоро тут незайманої землі не залишиться зовсім. Уторопав?
Ясінський напружено слухає приятеля. В нього немає сумнівів, що за допомогою старого друга він також зможе збудувати собі фільварок і зажити в достатку. Після довгих поневірянь, графу дуже хочеться затишку, комфорту і ситого, заможного життя.
– Тепер зрозуміло. Дякую за інформацію й пораду. Ми з тобою не якась там дрібна шляхта, хоча, звісно, і не магнати. Нам потрібно мати вотчинну землю, на якій будуть працювати наші піддані.
– Правильно! То що, пане Збігневе, спочатку пообідаєш з дороги, поки лазню розтоплять? Чи почекаєш, а вже потім до столу?
– Почекаю, якщо ти не голодний.
– І я почекаю. Ходімо, пане-брате, я тобі свій будинок покажу, – не без гордощів запропонував Яновський.
Обійшовши всі кімнати будинку, поручики зайшли в робочий кабінет Яновського. Ясінський одразу звернув увагу на великий портрет свого приятеля.
– А це що? – здивувався він.
– Це я, хіба не схожий? Був я в Варшаві і побачив портрет короля Стефана Баторія, написаний художником Войцехом Стефановським. І так мені той портрет запав в душу, що я захотів мати і свій портрет!
– То тепер така мода пішла? Раніше, я пам’ятаю, більше малювали на біблійські теми?
– Правильно пам’ятаєш, друже. Але зараз почав розвиватись і світський портретний живопис. А ще з нового, з’явився вертеп, то такий пересувний ляльковий театр. Дуже цікаво!
– Як же це відрізняється від тої клятої каторги, – аж здригнувся і невесело усміхнувся Збігнев. – Стільки всього змінилося, поки я був в рабстві.
– Відвикай, друже, ти тепер знову вільний і ти шляхтич єстем! – дружньо поплескав його по плечі Яновський.
Ясінський підійшов до шафи, на якій стоять книги й свитки. Він був украй здивований тим, що побачив. Яновський задумався. Із задуми його вивів голос друга.
– «Короткий Київський літопис», «Радзивіллівський літопис», – вголос прочитав Ясінський. – Ти зацікавився історією? Раніше я за тобою такого не помічав!
Граф Ясінський був людиною всебічно освіченою, тому одразу гідно оцінив книги й свитки. Поряд з книжковою шафою, графу стало так спокійно на душі. 
– Розумієш, пане Збігневе, татари під час своїх набігів палять не тільки церкви, а й школи, архіви, бібліотеки. Одним словом знищують осередки нашої культури. Не можна такого допускати. Он русини в своїх церквах відроджують своє літописання. Я збираю бібліотеку, книги, літописи. А ще веду своє діловодство, архів.
– Міркую, це правильно і далекоглядно.
– Цілком згоден з  тобою. А ще вимальовується одна проблема, – вів далі Лешек. – Тут цього ти не побачиш, а ось на захід від нас, особливо у великих містах з’являється все більше і більше колоністів з Західної Європи, особливо німців.
– А що в цьому поганого? Наскільки я розумію, вони несуть із собою здобутки їх культури, освіти, науки, їх технічні досягнення. Це ж здорово!
– Це на перший погляд так. Точніше, так повинно бути, але вони крім цього ще витісняють нашу мову, нашу культуру. Нашу! Про русинів я взагалі мовчу.
– То ти з власної ініціативи і за власний кошт хочеш зберегти нашу культурну спадщину?
– Так, – гаряче відповів Лешек, – саме так!
– Наскільки я розумію, це важкий і відповідальний обов’язок. Я схвалюю твій намір. Скажи, а ти не боїшся, що війни знищать те, що ти збираєш? – висловив сумнів Ясінський.
– Війни, звісно, річ страшна. Але, як на мене, дещо ми можемо зробити. В моєму маєтку є підземні сховища, де можна сховати книги. А ще мені здається, що війн ближнім часом не буде. В усякому разі великих.
– Цікаво. І чому ти так думаєш?
– Я багато думав, і мені здається, що туркам вже не до нас. Період їх найвищого економічного і військового розквіту, їх політичної могутності пройшов. Припинились їх успішні завоювання. Султани більше не отримують військової здобичі й данини.
– Звідки тобі це відомо? Маєш докази?
– За відсутності пана гетьмана, я читаю усі циркуляри. Османи у своїй імперії в десять разів збільшили податки на райя – скорене населення. Є в них навіть данина «за невірність» – тобто на не мусульман.
– То ти вважаєш, що Османська імперія зупиняється у своєму розвитку?
Збігневу захотілось зосередитись і подумати над тим, що почув від Лешека, бо є таки над чим замислитись.
– Саме так! – відповів Лешек, гоноровито задерши голову.
– Що ж, будемо сподіватись, що так воно і є, але порох треба тримати сухим.
Тут у двері постукали і зайшов слуга і повідомив, що лазня готова.
– Дякую, – кивнув Яновський і відпустив пахолка. – Ну, Збігневе, час в баню. Вибач, не хамам, але цілком пристойно!
Ясінському аж погано стало. Він пригадав, що весь час його перебування рабом на каторзі, він взагалі жодного разу не мився.
– Знаєш, пане Лешеку, – гірко усміхнувся Збігнев, – мені звісно відомо, що хамам це турецька лазня, але я ній жодного разу не був.
– Вибач, друже, – зразу ж схаменувся Яновський, – це був невдалий жарт. Вибач, прошу пана.
Яновський знітився і намагається зам’яти негарне враження, яке склалося після допущеної ним нетактовності.
Після бані Ясінський перевдягнувся в чистий, новий одяг. Його підстригли і поголили. Поручики пішли в столову, щоб повечеряти і випити. Вже добре захмелілі вони перейшли в робочий кабінет Яновського.
Ясінський вже сідав за стіл, коли побачив на полиці книжкової шафи кілька сувоїв, запечатаних червоним воском.
– Ого! Лешеку, тобі пише хтось з князів?
Він знає, що князі, як і король, мають право запечатувати листи червоним воском. Збігнев збирався пожартувати з цього приводу, чи не якась княгиня стоїть з приятелем в любовній переписці, коли помітив на листах вислі печатки на червоних шнурках. А на таке має право тільки король. Ясінському враз перехотілось жартувати.
– Лешеку, звідки це в тебе? – тільки і запитав він.
– На полюванні знайшли тіло королівського гонця. Кінь потрапив в яму, зламав передні ноги. Вершник також зламав ногу і руку, тому не зміг вибратись з-під коня. Так вони обидва і померли. При гонцеві в торбі й були ці листи.
– Чому ж ти не повернеш їх пану королю?
– Жартуєш? Де король, і де я? – став вагатись Яновський. – А втім, ти правий, потрібно буде передати їх до Варшави.

*  *  *
Кисляк облетіла несподівана й дуже радісна новина – з полону повернулись Самійло й Іванко Гардові, Сашко і Петрик Сомики, граф Ясінський. Всі кислячани, які їх знають, потяглися подивитись на дивом врятованих земляків.
Всім кортить почути розповідь про їх неймовірні пригоди. Оскільки Самійло не може відірватись від коханої дружини, доньки й онучат, основним розповідачем став Сашко Сомик.
– Самійле, – пригорнулась до чоловіка Марія, – що ти хочеш на вечерю?
– Ой, люба, я так відвик від нашої кухні, що всього хочу! А найбільше борщу з сушеними опеньками, вареників з картоплею й вишнями, голубців, холодцю, сальтисону, сала, домашньої ковбаси та кров’янки, а ще холодяних в’юнів. Одним словом, всього нашого!
Марія на радощах щасливо розсміялась. Та й що може бути кращого, коли вся сім’я в зборі, та ще й після таких страшних поневірянь?
– Все буде, любий! Я іду готувати.
Марія така щаслива, що, здається, навіть помолодшала. Вона, як то кажуть, літає, мов на крилах.
– Ні, кохана, побудь з нами. Я так скучив за тобою, за Оріяною. Знаєш, починаєш розуміти і цінувати головне тільки тоді, як його втратиш.
– Я тебе чудово розумію. Чого я тільки не пережила, поки вас з сином не було. Навіть згадувати страшно. Іваночку, а ти чого посміхаєшся?
– Зозуля на калині кує, соловейко співає. Ми вдома! Як же хороше!
Самійло лагідно гладить не по рокам посріблене тугою волосся дружини.
– От голова садова, – згадав раптом Самійло, і ляснув себе по лобі, – ми ж з сином вам з Оріяною подарунки привезли!
– Звідки? – здивувалась Марія, бо ніяк не сподівалась на них.
– Щось з Далмації, щось з Угорщини, щось вже тут купили. Вірніше не тут, а в самій Варшаві!
І батько з сином подарували Марії з Оріяною намиста, хустки і східні солодощі, про які жіноча половина їхньої родини до цього навіть не чули.
– Дякуємо, звісно, – змахнула сльозу Марія, – але навіщо? В нас сьогодні і так радощів – хоч відбавляй, ви повернулись! Таке щастя – ви живі і з нами!
– Правда, тату, – пригорнулась до батька Оріяна.

Нєх жиє круль!
12 грудня 1586 року в Гродно помер король Речі Посполитої Стефан Баторій. Для обрання нового короля на перше лютого наступного року був призначений конвокаційний сейм. Як представник запорізького козацтва на нього поїхав козацький гетьман Ян Оришевський. По дорозі до Варшави він заїхав в Гайсин.
– Пане гетьмане! – зрадів граф Ясінський, який як раз знаходився у фортеці. – Радий вас бачити!
– Навзаєм, пане Збігневе! Навзаєм! – не вірячи сам собі відповів Оришевський. – А мені казали, що ти загинув!
– Я був в полоні, точніше у рабстві веслярем на турецькій каторзі. Проходьте сідайте, пане гетьмане! Ви, як я розумію, прямуєте на сейм? Якщо не таємниця, за кого думаєте голосувати?
Запитання було несподіване, тож гетьман на якусь хвилину забарився із відповіддю.
– Для нас всіх було би добре, щоб королем став князь Василь Костянтин Острозький. Він не просто найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Його річний прибуток складає 10 мільйонів злотих. У дуже стислі терміни він може виставити 20 тисяч війська. Головне, що він русин і православний.
– Хіба він може стати королем? – здивувався поручик.
– Так, він вважається одним з головних претендентів на трон. Ти не знав?
Договорити вони не встигли, бо в двері постукали, двері широко розкрилися, і в кабінет рвучко увійшов сотник Бандурка. Він має стурбований вигляд.
– Пане поручику, – почав він, але побачив гетьмана і знітився від несподіванки, – вибачте, пане гетьмане, я не знав, що ви тут.
– Ладиславе, – розцвів у посмішці гетьман, – живий! Я радий тебе бачити!
– Я також, – вклонився сотник. – До ваших послуг!
Вони міцно поручкались, і розчулений гетьман навіть обійняв сотника. Потім гетьман сів у високе дубове, різьблене крісло.
– Доповідай, Ладиславе, що ти хотів?
– Козаки в Гайсині щойно затримали двох підозрілих, – повідомив сотник.
– І що в них підозрілого? – з цікавістю запитав гетьман.
– Сьогодні свято, в церкві правиться, дзвони дзвонять, а ці двоє пройшли повз церкву, не зупинились, шапок не зняли і не перехрестились, ніби нехристі які.
– То, може, вони і є нехристі? Чого тоді вони швендяють тут так вільно? На таке варто подивитись. Сюди їх!
Сотник вийшов і через хвилину з козаком Свиридом Байраком поволі ввів двох затриманих. Один з них Марко Лис, а другий – Корній Сільмаха. Вони не опираються, тільки з цікавістю зиркають навкруги.
– Розповідайте, хто ви і для чого тут, – суворо запитав Оришевський. – Ну, швидше! Жартувати з вами не входить в мої наміри.
– Розповімо, обов’язково розповімо, – з готовністю пообіцяв Лис, приглядаючись до гетьмана, – але спочатку скажіть, будь ласка, ви дійсно гетьман Оришевський?
– Так, дійсно, я і є гетьман Ян Оришевський. А що?
На хвилину запала така тиша, що стало чути, як перегукуються вартові на вежах Гайсинської фортеці.
– Розумієте, пане гетьмане, – схилився у поклоні Лис, сміливо глядячи йому в очі, – ми ж ніколи вас не бачили, а помилитися нам не можна.
Хитрі очі Лиса перебігають з одного обличчя на інше. Сільмаха видається дуже схвильованим, але він стоїть і ані пари з вуст. Від пильного, допитливого погляду Бандурки не втекло замішання, яке той переживає.
– Загадками якимось говориш. Що все це означає? В чому помилитись?
– Правду сказати, ми маємо вас вбити, – зловтішно вигукнув Лис, видно, він чекав цієї миті довго, – тож помилки бути не може!
Ще промовляючи останні слова, Лис хутко витягнув із-за халяви чобота два плоских ножі для метання. Один він кинув в горлянку козаку Байраку, другий – в гетьмана. Козак впав мертвий. Граф Ясінський кинувся навперейми і встиг прикрити собою гетьмана, ніж поранив його в ліве плече.
Лис тим часом сильно вдарив Бандурку в обличчя, і збив того з ніг. Після цього Лис швидко вихопив з піхов мертвого Байрака шаблю і оскаженіло кинувся на гетьмана. Бандурка витяг із-за пояса пістоль і, лежачи, вистрелив зраднику в спину. Той впав замертво.
Другий потурнак Корній Сільмаха закляк на місті, він так нічого і не зробив.
Поручик Ясінський, який не впевнений в тому що Лис вбитий, затиснув рану рукою, пересилюючи біль, витягнув з піхов шаблю і сильно опустив її на голову найманому вбивці. Бандурка перевів дух.
– Чому ти нам допоміг? – нетерпляче запитав сотник, звертаючись до Сільмахи. – Адже, якби не ти, ми могли б і не впоратись з цим нападником. Хто вас надіслав?
– Ми були в полоні у мурзи перекопського каймаканства Азамата Айдарова. Щоб вижити, прийняли іслам. Старий мурза пообіцяв самому турецькому султану, що вб’є вас. Але він загинув біля Красного. Кримський хан нагадав новому мурзі Діляверу Айдарову, що треба виконати обіцянку батька.
Сільмаха виструнчився і винувато опустивши очі до долу, застиг у важкій задумі.
– Зрозуміло, – зневажливо промовив Оришевський. – Ладиславе, ти як? Відведи його до підвалу. Потім договориш з ним, і доповіси мені особисто. Пане поручику, я хочу трохи спочити з дороги.
Гетьман пішов відпочивати у свої покої. Після відпочинку він викликав до себе сотника Бандурку.
– Присідай. Варений мед будеш? Кращого меду, ніж той, що варять в Кисляку особисто я ніде не пив. Навіть у Києві та Варшаві такого немає!
Сотник не відмовився і гетьман налив йому меду. Вони задоволено зробили по кілька добрячих ковтків.
– Ладиславе, я правильно розумію, на сьогоднішній день ти залишився єдиний, хто знає, де заховані мої скарби?
– Так, пане гетьмане. Накажете, дістати їх і доставити сюди?
– Ні. Зараз мені треба їхати на сейм, на якому виберуть нового короля. Я впевнений, що кримчаки обов’язково скористаються тим, що в нас немає короля і нападуть на нас. Тому зараз піднімати скарб і перевозити його вкрай ризиковано. Повернусь з Варшави, тоді подивимось. Над цим слід подумати. Спішити не будемо.
Сотник низько вклонився і хитнув на знак згоди головою. Тут в двері постукав граф Яновський.
– Дозвольте? З вашого дозволу, мосьпане. Ладиславе, – попросив граф, – будь ласка, залиш нас. В мене є приватна розмова до пана гетьмана.
Оришевський підняв брову, але обличчя в нього залишається непроникним. Бандурка вклонився і, мовчки, вийшов з покоїв.
– Взагалі я сотнику Бандурці довіряю, як самому собі. Як то кажуть, в мене від нього секретів нема. Сподіваюсь, це дійсно щось важливе, поручику?
– Думаю, так, – зніяковіло пробурмотів граф, ще раз вклонився і протягнув гетьману королівський лист.
– Звідки він у вас? – гетьман дивиться на поручика, ніби вперше бачить його.
Яновський розповів, як лист потрапив йому до рук. Потім запала мовчанка. Гетьман зірвав печатку і розгорнув сувій, пробіг його очима. Помітно, що прочитане схвилювало його.
– Дякую, поручику. Шкода тільки, що цей лист вчасно не дійшов до мене, – важко зітхнув Оришевський.
– То він адресований вам? – блиснув очима на радощах Яновський.
– Так, – коротко кинув козацький гетьман. – В ньому колишній король наказує мені збільшити кількість реєстрових і запорозьких козаків, будувати нові струги. Виділяє на це гроші з казни.
– То це ж чудово, прошу пана! – зрадів поручик.
– Якби він вчасно дійшов до мене – так. А тепер все залежатиме від нового короля, а він може і не підтримати цього рішення. В любому випадку, вам величезне спасибі, а я візьму лист із собою на сейм, як доказ намірів колишнього короля.
– Пане гетьмане, в мене до вас ще є одне прохання. Візьміть із собою до Варшави сотника Бандурку з усією його сотнею. Хто знає, що ще може трапитись в дорозі? А з ними ви будете в більшій безпеці.
– Що ж, в вашій пропозиції є здоровий глузд. Добре, так і зробимо.

*  *  *
Гетьман був правий. Користуючись тим, що Річ Посполита залишилась без короля, мурза Ділявер Айдаров вирішив скористатись цим і напасти, щоб поживитись і в черговий раз спробувати вбити гетьмана Оришевського. Але крім нього й інші татари пішли в Польщу за ясиром.
Монахи з Лядського монастиря, який заснував ще в ХІ столітті сам преподобний Антоній Печерський, дізнавшись, що козаки побудували в Кисляку нову церкву, вирішили поділитись з нею церковним начинням.
Монастир знаходиться на вісімдесят верст на південь від Гайсина, і дорога з нього перетинає Кучманський шлях, яким ординці полюбляють ходити вглиб Польщі. Монахи були надзвичайно обережні, розуміючи, що можуть натрапити на татар. За провідника їм був настоятель Кисляцького храму отець Костянтин.
Їх валка успішно подолала майже весь шлях. Оскільки січень видався теплий і Соб не замерз, останню частину шляху вони вирішили пройти на човнах, які позичили в селі Куна, де їм в цьому посприяв місцевий батюшка.
Монахи вже підпливали до пагорба, на якому звели Кисляцьку церкву, коли з бокових проток, прихованих очеретом, їм напереріз випливло з десяток човнів, повних кримчаків. Ченців вони наскочили несподівано.
– Як бути? Куди нам тепер? – вигукнув один з монахів.
– Онде з права в Соб впадає річка Кислячка, давайте туди! – вигукнув отець Костянтин.
Тим часом на пагорбі з боку Гайсина з’явились козаки Бандурки, виділені ним в окремий підрозділ. Вони зразу помітили, що відбувається на річці, і всі разом осадили коней.
– Що робитимемо? – першим запитав Гнат Баш.
– А що тут думати? Треба рятувати ченців, поки ще не пізно, – з твердою рішучістю відповів Карп Журба, – часу в нас обмаль. За мною!
Козаки помчали до річки, щоб спробувати врятувати ченців та їх вантаж. Монахи почали гребти швидше і їм вдалось трохи відірватись. Човни монахів вже минули те місце, де ще недавно знаходилось містечко Киселин.
До лісу залишалось кількасот метрів, коли назустріч монахам випливли нові човни з ординцями. Монахи опинились в скрутному становищі.
– Що робитимемо, братіє?
– Виходу, здається, немає, давайте все цінне за борт. Тут чорторий, татари не зможуть нічого дістати, – роздумував недовго отець Костянтин. – А ми, дасть бог, з часом все піднімемо.
Коли татари підпливли до човнів монахів, ті вже встигли викинути за борт усе церковне начиння. Тут були мідні, срібні і навіть золоті євхаристичні набори, дароносиці, дарохранильниці, різні кадила, храмові лампади, водосвятті чаші та купіль для хрещення, богослужбові книги і ще багато чого, що повинно бути в храмі.
Розгнівані татари всіх монахів і отця Костянтина вбили. Козаки на допомогу не встигли. Вони прискакали на берег Кислячки тоді, коли ординці добивали церковну братію. Враженому зорові козаків відкрилось це моторошне видовище побоїща невинних людей. Такого козаки не чекали.
– Холера ясна! Прокляті нелюди, виродки, – в серцях вигукнув Федь Закутько, якого так і розпирає лють, – яке нещастя. Командуй, Карпе!
– Значить, так, – швидко прийняв рішення Журба, – заряджаємо мушкети, а потім з луків почнемо вибивати кримчаків, починаючи з останнього човна.
Так і зробили. Карпо дав знак своїм козакам, і ті почали стріляти. Татари не одразу помітили, що по ним стріляють з луків. Коли один з ординців озирнувся, то з подивом побачив, що на останніх трьох човнах татари вбиті, а частина з них впала за борт.
– Уруси, – закричав вражений татарин, якому стало моторошно від того, що він побачив.
Серед ординців зчинився переполох. Одна річ вбивати беззахисних, беззбройних  ченців, і зовсім інша – мати справу з козаками. Кримчаки швидко розвернули човни і попливли в зворотному напрямку до річки Соб.
– Тепер можна і з самопалів, – сказав Журба, і очі його блиснули вогнем. – Тільки, браття, щоб на кожного ординця по одній кулі!
Козаки швидко домовились, хто в кого стріляє і дали залп. На двох човнах татари попадали мертвими. У відповідь вони почали відстрілюватись із луків, але козаки вміло ховаються за деревами і горбами, тож ординцям не вдалося поцілити жодного з козаків.
Вони встигли перезарядити і ще двічі вистрілити по кримчакам із мушкетів, поки татари вирішили відступати. З десяти човнів живі татари залишились тільки на трьох.
– Тікають, кляті, – з превеликим жалем сказав Орест Злидня.
– Доженемо і винищимо, – наказав Журба, – заряджай! Стежте пильно, щоб до татар на відстань польоту стріли не наближатись. Полонених не брати!
Голос десятника був крижаний. Як татари не поспішали, щоб добратись до річки Соб, яка значно ширша за Кислячку, і де є надія відплисти подалі, щоб козацькі кулі їх не діставали, втекти їм не вдалося. Козаки на чолі з Журбою всіх їх перестріляли.
– От і славно, – перехрестився Журба. – Шкода, монахів ми врятувати не встигли. Збираємо човни, браття, поки їх течія не понесла до Південного Бугу.

Дорога на Січ
Самійло з Іванком вирішили їхати на Січ. Вони зовсім трохи побули вдома. Проте Іванко встиг за цей нетривалий час зробити для своїх племінників – двійняток Оріяни Романа й Руслана гойдалку.
– Та вони ж ще малі для неї, – сміється сестра.
– Нічого, – стримано відповів Іванко, – хто знає, коли я знову зможу побувати вдома? А так будуть знати, що гойдалку для них зробив їх дядько Іван.
– Дядько? – приснула від сміху Оріяна. – Дядько Іван?
– Смійся, смійся, – не образився Іванко, – звісно дядько, а то хто ж?
Цієї ночі довго Самійло не міг заснути, часто перевертався з боку на бік. Навіть уночі він живе думками про Кіш.
– Як не добре вдома, а треба повертатись до війська, – обійнявши дружину, сказав Самійло ранком. – Збирай сина в дорогу, дружино моя кохана.
– Я розумію, милий, мабуть, так треба, – відповіла Марія. Здається, вона зовсім і не здивувалась. – Ти там по можливості бережи сина й зятя.
Самійло чудово розуміє занепокоєння дружини. Він посміхнувся, намагаючись відвернути Марію від важких думок.
– Звичайно, люба. По іншому і бути не може.
– І себе бережи, – із сльозами на очах промовила Марія і пригорнулась до широких грудей коханого чоловіка.
– Постараюся. А ти приглядай за дочкою й онучатами.
Оріяна також виряджає на Січ свого чоловіка Мирослава. Вона обняла його і заплакала.
– Не плач, сонечко. Так треба. Хіба можу я в такий важкий для нашої Вітчизни час сидіти на запічку? Ти ж розумієш, що не у всіх селян є воля й бажання битись з ворогами? В мене є. Колись же мусить прийти цьому нескінченному горю край?
– Я розумію, любий, в кого серце козацьке, християнське, не може зараз сидіти вдома, але мені так лячно, я дуже боюсь за тебе. Я розумію, що тільки на вас вся надія наша.
– Дурнесенька, чого ти ховаєш мене заздалегідь? Подивись, твій батько козак і брат козак, і вони все ще живі, а чого їм тільки не довелось пережити! Я повернусь! Я дуже люблю тебе і наших діточок!
Оріяна склала молитовно руки. Серце її стискується від гордості за чоловіка.
– І я тебе дуже люблю! Хай тебе обминає лиха година!
Марія приготувала обід – засмажила курку, наварила вареників з капустою й вишнями, перемастила їх салом. А ще шуліки з медом, які так полюбляє Іванко. Після обіду Гардові вийшли з хати.
І тут виявилось, що разом з ними на Січ збирається їхати майже двісті односельців і жителів навколишніх хуторів.
– Подумали ми, Самійле, буде краще, якщо ми підемо в козаки. Набридло вже жити в страху, непевності. Швидше перемогу над тими клятими татарами й турками отримаємо, віру нашу православну відстоїмо, та спокійне, мирне життя завоюємо, – за всіх сказав Василь Голобля.
– Добре подумали? Тоді з богом! Буду радий воювати разом із земляками!
І валка з возами рушила до Запорізької Січі. Жодна з жінок, які проводжають своїх чоловіків чи синів не приховує своїх сліз. Діти проводжали батьків, дідів і старших братів далеко за край села.
Якось само собою вийшло, що всі звертались до Самійла, як до старшого за порадами і поясненнями. Так він став отаманом людям, які йдуть у військо Запорізьке.
Самійло по дорозі висилає кінні роз’їзди, щоб знати, що коїться попереду і з боків колони, щоб не потрапити в засідку до кримчаків. В один із днів розвідники повернулись дуже швидко. Вони принесли тривожні вісті.
– Пане отамане! Прямо на нас ідуть татари!
– Скільки їх, порахували?
– Приблизно п’ятсот, – відповів Василь Голобля.
Бій був неминучий. Самійло задумався. Чоловіки тим часом спішились і стали чекати, яке рішення прийме Самійло. Селяни розуміли, що на них чекає нове, невідоме, хвилююче життя, але не очікували, що почнеться воно прямо в дорозі.
– Для відкритого бою нас малувато, їх приходиться по два, а то й по три на кожного з нас, але дати їм відсіч нам до снаги. Значить, треба зробити засідку, – почав міркувати вголос отаман. – Відходимо до лісу й будуємо засіки.
На тому й порішили. Селяни кинулись рубати середні і тонкі дерева, щоб зробити в лісі, через який йде дорога, засіки. Потім дерева стали укладати між дерев, загострювати гілки у гострі коли. Коли закінчили, Сашко Сомик згадав:
– У нас в обозі є татарський одяг! Давайте перевдягнемо лучників в татарський одяг. І нехай вони замаскуються з боків дороги перед засікою.
Так і зробили. Стало тихо, тільки чути, як коні форкають.
– Коней відведіть подалі, щоб їхнього іржання не було чути. Всі інші готуйтесь до бою. В кого є вогнепальна зброя – заряджайте її. До бою, пане-браття! Ворогів більше, але ми міцніші духом, ми на своїй землі, ми воїни справедливої справи, ми захисники нашої Вітчизни!
Кримчаки також вислали вперед розвідку, але козаки швидко і тихо перебили їх з луків. Тож основна колона татарського чамбулу в’їхала в ліс не підозрюючи, що тут хтось є, крім них.
– Нехай під’їдуть якомога ближче, – тихо командує Самійло, – першими вогонь хай відкриють лучники.
Лісова дорога не широка, тому татари їдуть по двоє. Для них було повною несподіванкою, коли з обох боків дороги засвистіли стріли. Одразу десятка три вершників попадали мертвими.
– Засідка! – гаркнув татарський командир. – До бою!
Татари також почали відстрілюватись. Але русини опинились у більш вигідному становищі, бо їх менше, вони піші, і їм легше ховатись за деревами. Відстрілюючись, селяни відступили до засіки.
– Пане отамане, – радісно доповів Василь Голобля, – ординців стало десь на сімдесят менше!
– Це добре, але не забуваймо, що селяни ще не козаки. Вони не досить досвідчені й вправні у військовій справі.
Тут із-за повороту дороги вискочили татарські вершники. Вони несуться так швидко, що перші ряди налетіли на загострені кілки засіки. Пролунали жахливі крики болю, хрип поранених і помираючих людей і коней.
Татарська кіннота зупинилась перед засікою, потім вершники почали роз’їжджатись в боки, оточуючи русинів. Доведеться скрутно, зрозумів Самійло.
– Плі, – голосно скомандував Самійло і махнув рукою.
Гримнув дружний залп з рушниць і пищалей, але їх було небагато. Татари це вмить зрозуміли і ще більш настирливо полізли на позиції кислячан.
– Вперед, доблесні воїни Аллаха! В атаку! Не дайте їм перезарядити їх шайтан-труби!
Кримчаки щодуху кинулись на засіку, прорубуючи собі шлях через гілки дерев. Місцями бій вже перейшов в рукопашний, але русини тримаються стійко, не відступаючи ні на крок.
– Піддай, браття! – завзято кричить Сашко Сомик.
Самійлу навіть здалося, що вони можуть перемогти татар, але відомо, що сила солому ломить. Однак бог любить козаків, і несподівано в тил татарам вдарили мушкети, полетіли стріли. Кислячани невимовно зраділи неочікуваній допомозі. Становище суттєво змінилось.
Ординці опинились в оточенні. Відступати їм можна тільки в ліс, що залишки татар і зробили. Після того, як бій закінчився, на дорогу вийшов Самійло з закривавленою шаблею в руці.
– Гей, – голосно крикнув він, – я козак Переяславського куреня Низового війська Запорізького Самійло Гардовий! Кому нам дякувати за допомогу і спасіння?
Назустріч йому вийшов такий же здоровань в простому селянському одязі. Він зняв смушеву шапку-бирку і мне її у величезних долонях.
– А ми селяни з села Леухи, що на річці Сороці. Йдемо на Січ, щоб стати козаками. Мене звати Пилип Грицай, я серед наших за старшого.
– То що, браття, може, далі підемо разом? Бій показав, що краще нам триматися разом. Що скажете?
– Ми тільки за. Разом воно, звісно, і веселіше, і батька легше бити, – жартома відповів Грицай. – Що вже казати про ворогів наших!
Так і зробили, далі пішли однією колоною. До самої Січі більше їм ніхто не зустрівся, і нічого не трапилось. Гардові і Мирослав їдуть поряд.
– Запам’ятайте, діти, – по ходу повчає Самійло Іванка й Мирослава, – в запорожців не прийнято бити молоду дичину. Добряче це запам’ятайте. Не можна допускати такого.
– Запам’ятаємо, тату, – відповів Іванко, – а багато дичини біля Січі?
– Дуже багато, годі й полічити. Водяться там дикі кабани, кози, зайці, борсуки, лисиці, вовки. А ще дикі коні – тарпани. З птаства – дикі качки, гуси, лебеді. В нас не буває такого, щоб пішов на полювання і повернувся ні з чим.
– А риба? – пожвавішав Мирослав, бо він затятий рибалка.
Самійло встав в стременах і озирнувся на довжелезну колону. Потім опустився в сідло і підстьобнув стомленого коня. Більшість вершників теж стомились і їдуть мовчки.
– О! Риби там стільки, що її можна ловити голими руками! Хоч убийте, правду кажу! Ось самі переконаєтесь, і спом’янете моє слово!
Це повідомлення звеселило серце Мирослава, який може просидіти з вудками цілісінький день.
– А все-таки, яка риба там водиться? – не вгаває він.
– Білуга, соми, осетри, севрюга, стерлядь, судак, лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирозуб, камбала, язь, марена. А ще раки! Ет, недарма кажуть: «Степ та воля – козацька доля!»
– Вже не терпиться піти на риболовлю на Січі, – всміхнувся Мирослав.
– А ще меду там багато. Бджоли відкладають мед не тільки в дуплах, а навіть в ямках між травою.
– Батьку, – слухає і дивується Іванко, – тебе послухати, то Кіш це просто рай на землі! Все там для щастя є!
– Голодними не будете, це точно. Одного там не вистачає, – зітхнув Самійло, – як і по всій нашій багатостраждальній землі – миру.
– Тату, а серед козаків тільки русини є? – не може приховати зацікавленості Іванко, що заблищала в його очах.
– Ні, синку, різні люди є, не одні русини. Є поляки, молдавани, білоруси, калмики. Є навіть московіти. От так ось.
– Цікаво, і які вони вояки?
– А такі, як усі, – посміхається Самійло, – нечувано кмітливі, відчайдушні, сміливі, рішучі й відважні. І завжди готові відати життя за віру нашу православну, за друзів своїх.
Після цих слів Іванко заглибився в свої думки, і розмова якось сама по собі вщухла.

*  *  *
Одного дня стомлені і змучені довгою дорогою селяни й козаки, врешті підійшли до січових воріт. Першим, хто зустрів їх на воротах був давній приятель Самійла – Сашко лірник.
– Не може бути! Побий мене грім! Та це ж Гардовий! – скрикнув він радісно на весь голос. – Очам своїм не вірю! Живий?
– Як бачиш, друже! Живий! Наш брат козак і у вогні не горить і у воді не тоне!
– Гей, браття, всі до мене! – голосно вигукнув Сашко лірник, і обличчя його засяяло щасливою усмішкою. – Мироне! Біжи сюди!
Козаки обійнялись і почоломкались. Радощів немає меж. Самійла зустріли привітно, веселими вигуками й жартами, і передають з одних обіймів в інші. Тут до нього підійшов, накульгуючи, товариш Самійла по агарянській каторзі Мирон Загайгора.
Не втримавшись, на радощах Самійло кинувся назустріч товаришеві. За ним поспішили Іванко і Сашко Сомик.
– Не може бути! – в свою чергу ошелешено вигукнув Самійло, адже він на власні очі бачив, як Мирон впав з частиною мосту під час землетрусу у воду. Хоча в житті, а тим більше на війні все трапляється. – Живий?
Здається, Мирон вражений не менше, ніж Самійло. В нього від несподіванки радісно забилося серце, мало з грудей не вирветься.
– Живий, а от Петер Хаджич тоді загинув, – міцно обняв Бурлаку Загайгора. Очі його сповнені жалю. – Йован Чирич теж вижив. Він повернувся до гайдуків. Мене виловили з води венеціанці, підлікували. За їх допомоги мене торговим судном доправили до Молдавії. Ну, а вже звідти я добрався сюди.
– Аж не віриться. Який же я радий, що ти живий! Я ж весь час картав себе за те, що ти загинув із-за мене. Мені не давала спокою думка, що якби ти не пішов за мною в Далмацію, жив би.
– Облиш! Все добре, друже, – врівноваженим голосом відповів Мирон.
На крики похапцем збіглись й інші козаки. Навколо них юрмляться селяни, які з подивом оглядають Січ. Почувся гомін здивування і радості. Прийшов і курінний отаман Репетило. Козаки розступилися перед ним. Гомін улігся. Репетило пильно оглянув селян.
– Не знаю їх. Хто ви такі будете?
Курінний отаман вичікувально дивиться на селян. Вперед виступив височенний Василь Голобля. Дивиться він на курінного прямо і твердо. Василь перезирнувся з земляками, зняв шапку і з гідністю, статечно промовив.
– Пане отамане, кланяємось тобі хлібом-сіллю. Ми хочемо стати козаками славного Низового війська Запорізького.
Селяни ще тісніше обступили Репетила, потім всі разом вклонились курінному отаману аж до землі. Враз запала тиша.
– А-а, так он воно що, – Репетило прихильно оглянув натовп. Потай, в душі, він усміхнувся.
Селяни непорушно стоять, очікуючи на відповідь. Тут до них, звернувши увагу на незвичайне скупчення народу, підійшов кошовий отаман війська Запорізького Богдан Макошинський. Він чув розмову курінного отамана з селянами.
– Похвально. А чи віруєте ви в Бога? – голосно запитав кошовий отаман.
Запанувала напружена тиша. Можна тільки здогадуватись, які почуття нуртують у грудях селян. Вони, як по команді, всі, як один, зняли шапки.
– Віруємо! – щиро, без пафосу відгукнувся натовп.
– І в Богородицю віруєте? – кошовий завмер в незворушній позі.
– І в Богородицю віруємо! – в один голос відповіли селяни.
– А ну перехрестіться!
Селяни дружно тричі перехрестились. Виглядає це досить урочисто. Кошовий весело всміхнувся і по паузі додав:
– Вітаю вас, віднині ви козаки славного війська Низового Запорізького! Як ви дивитесь на те, щоб назвати нові курені Кисляківський і Левушківський? Не заперечуєте?
Нові козаки зустріли слова кошового веселими вигуками.
– Ні! Нехай так і буде! Славно!
– Гарно! Правильні назви!
В деяких козаків на радощах перехопило подих. Інші почали підкидати догори шапки. Коли хвилювання нових козаків трохи вщухло, кошовий запитав:
– А кого ж ви хочете своїми курінними отаманами?
– Самійла Гардового! Ми його добре знаємо, він перший вступає в бій і останнім з нього виходить!
– Пилипа Грицая! – одностайно закричали чоловіки з Леух.
Кошовий отаман не стримався і розплився в задоволеній усмішці.
– Пани отамани, землі в нас багато, тож обирайте місця і будуйте хати. Кожна на сто козаків. Ну Самійло це все й сам знає. І взагалі, він знає, що робити. А ми допоможемо всім, чим тільки зможемо.
По січовому майдану прокотився дружний гул схвалення. І тут наперед вийшов Архип Таран.
– Сава! Це дійсно ти?
– Архипе? Друже мій дорогий! Побратиме мій! Невже ти живий? – і курінний отаман Репетило, не втримавшись, на радощах, кинувся до братчика, з яким пройшов десятки військових доріг, сотні боїв, в яких вони не раз рятували один одному життя.
Архип відчув, як гаряча сльоза скотилась по щоці. Але козаку чомусь від цього зовсім не соромно. Пізнавши Репетила спішать до нього й інші його братчики – Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс.
– Саво, ти мене пам’ятаєш? – запитав Оверко.
– Ну, як не пам’ятати! Пани-товариші, пани-браття! Друзі мої! Живі!
Репетило такого не чекав, він іде назустріч побратимам, широко розставивши руки для обіймів.
Всім хочеться говорити, сміятися, плакати. Сьогодні у всіх величезна радість, і ніхто з козаків не думає про те, що невдовзі на них чигають нові випробування, злигодні і поневіряння, війни, походи, важкі бої, кров і смерть. Сьогодні козакам не до цього, сьогодні вони всі щасливі.





Кінець




Гайсин, Кисляк
                2021-2023