Пообідавши, нагодувавши і напоївши коней, козаки відпочили і почали збиратись в дорогу.
– Чого зажурився, синку? – звернув увагу Самійло на те, що в Іванка настрій явно пригнічений. – Все ж просто чудово?
– В нас так. Але я як подумаю, скільки нещасних невільників русинів залишилось в Далмації, серце кров’ю обливається.
Батько ненадовго задумався. Згадка про невільників крижаним холодом наповнила серце козака, але він миттю опанував себе. Потім спитав:
– То ти пропонуєш повернутись назад і звільнити наших людей?
– Так. Навіть якщо ми врятуємо двадцять, ну нехай навіть десять людей, це буде чудово. Далмація це не Крим куди іноді прориваються козаки і звільняють наш люд. Тут такого не було і, може, ніколи вже більше не буде.
– А я з Іванком згоден, – серйозно додав Сашко Сомик, – ми стільки людей можемо ощасливити і надію вселити в серця тих, хто загинається у рабстві. Можливо хтось з них і сам піде нашим шляхом і втече?
– Що ж, я згоден, – Самійло вліз на високий камінь. – Панове козаки, всі до мене!
Коли козаки зібрались, виявилось що їх більше двох сотень. Самійло розповів на загал про пропозицію Іванка.
– Е, та що там казати, – за всіх відповів Архип Таран, – щоб славне на весь світ запорозьке лицарство залишило в біді наших людей? Та такого бути не може! Молодець, хлопче, що надумав таке! Всі, як один, підемо!
– Ні, всім іти в Далмацію не треба. Кажуть, і тут вештаються любителі легкої наживи, полюючи на живий «товар» і конокради. Хтось має залишитись і охороняти дітей. Хто хоче піти з нами?
На диво іти звільняти невільників зголосились виключно всі, включаючи Петрика Сомика і важко пораненого графа Ясінського.
– Дякую вам, браття, – низько вклонився Самійло, – але всі іти не можуть. В нас сорок дітей, їх треба охороняти.
В Далмацію повернулись шість груп по двадцять п’ять чоловіків.
– Чекаємо радісних вістей, – сказав Таран, який залишився в таборі за старшого.
– Ми не забаримось, – пообіцяв Роман Коломак.
Група Коломака непомітно підкрались до причалів, до яких пришвартовані три військові галери. Команди суден з яничарами були на березі, на кораблях залишилась тільки охорона.
Козаки з гайдуками перебили охоронців, і з подивом дізнались, що гребці також зійшли на берег для того, щоб помитись, підстригтись, випрати одяг. Тож звільнити на кораблях козаки нікого не змогли. Забравши з кораблів різні припаси і підпаливши кораблі, козаки відступили.
Група Самійла Гардового, в яку увійшли Іванко, Сашко Сомик, знову, вже в третій раз відправились у фільварок спагії Тюфекчі. Маєток турка потопає у розкішній зелені парку.
Він щасливо врятувався разом з сімома аскерами, а всі інші турки загинули. Спагія ніяк не чекав на новий візит козаків і спокійно спав у своєму робочому кабінеті, коли його збудив Сашко Сомик.
– Ну що, нелюде, пізнаєш мене? – грізно спитав Сомик. – Є суд божий, а є суд людський, і я виношу тобі вирок: «Смерть!»
Тюфекчі виряченими з переляку очима дивиться на свого колишнього раба. Він зрозумів, до нього пожалували не просто так, і пощади не буде. Очі в нього запалали, як у хворого. Спагія вихопив з-під подушки короткий кинджал і кинувся на козака.
– Помри, рабе, – верескливим голосом закричав він.
Але Сомик холоднокровно відбив шаблею удар кинджала, і другим ударом відправив турка до праотців. Забравши гроші, козак вийшов на двір. За час поки він був в Тюфекчі, інші козаки вже перебили охорону, звільнили невільників, осідлали коней і підпалили маєток з усіх боків.
– Всі готові? – запитав Самійло. – По коням! За мною!
Всі групи, крім Коломака, повернулись із звільненими русинами. В одній тільки групі охоронці вбили сімох козаків і чотирьох бранців. Решта груп повернулись без втрат. Всього звільнили з турецького рабства сто шістдесят чоловіків і тридцять трьох жінок.
– Сподіваюсь, ти задоволений, синку?
– Звичайно, тату! Уяви, якби всі ці люди так і залишилися в полоні?
Задиханий і схвильований Сашко Сомик квапливо підійшов до Гардових і повідомив їм, що за ними женеться погоня.
– Хто? – здивувався Самійло, бо ніякого нападу на території Венеційської республіки не очікував.
– Яничари з Дубровника. Їх новий командир Арслан-бей намагається вислужитися і не покидає наміру знищити або полонити нас. Але наші товариші, які чекали на нас тут, підготували для них гідний «подарунок!»
– Подарунок? Який саме?
Самійло озирнувся на всі боки але нічого не помітив.
– Не спіши, Самійле. Потерпи трохи і побачиш!
– Точно-точно, – погодився Архип, – цікавіше буде!
«Подарунком» виявився підпиляний дерев’яний міст через річку Цетина. Коли кінні яничари вискочили на нього, по команді козаки вдарили своїх коней. Прив’язані до сідл мотузки натяглися. До цього їх не було видно, бо вони звисали і ховались у воді.
З другого боку з-за кущів вискочили кілька десятків козаків і довгими тичками почали штовхати підпиляну ділянку мосту.
– Ого! То ви тут часу даремно не гаяли! – під враженням сказав Самійло.
– Аякже! – посміхнувся Архип.
Коні потягли міст з одного боку, козаки надавили з іншого, і проліт мосту нахилився вправо і впав у воду. Кілька турецьких вершників з криками впали у стрімкий потік. Ще з десяток вершників, не встигнувши зупинитись, також полетіли вниз. Решта яничарів зупинились на мосту.
– Плі! – командує Таран.
Дві сотні мушкетів і самопалів вдарили по ворогу. Арслан-бею вдалось вивести живими тільки два десятки яничарів.
– От і все, – задоволено підвів підсумки Таран, – тепер ми для них недосяжні. Думаю, можна розбити табір і заночувати прямо тут.
Так і зробили. За виключенням пораненого Ясінського, який ніяк не може зігрітися, всі заснули швидко. Граф вкрився вовняними кобеняками і під плин власних думок нарешті непомітно заснув.
– Світає вже, – обережно збудив графа Самійло.
На ранок довжелезна колона вирушила на північ, оминаючи ту частину Далмації, яка окупована османами. Щасливі русини прямують додому, вони не поспішають, бо не бояться більше погоні. Шукайте тепер, кляті турки вітер в полі!
– Про що думаєш, Самійле, – наздогнав Гардового і поїхав поряд Сашко Сомик, – яка думка тебе мучить?
– Та ось думаю, нас багато, діти, жінки, а дорога дальня. Чи вистачить нам грошей на таку путь? А якщо не вистачить, що тоді робитимемо в чужих країнах? Нічого зайвого, щоб продати, в нас, здається, нема. Хіба частину коней продати, а не хочеться.
– Не турбуйся, друже, і вибач, що одразу не сказав тобі, – відчуваючи ніяковість, промовив Сашко. – Я в того яничарського аги в Дубровнику забрав кілька гаманців з золотом. Так що грошей вистачить!
– Дякую, друже, ти просто камінь зняв з моєї душі, – Самійло був надзвичайно задоволений. – Тепер точно все буде добре!
Русини спокійно їдуть додому. І як же добре їхати не криючись, не озираючись по боках, очікуючи можливого нападу ворога!
* * *
Намісник Османської імперії в Дубровнику Шахін Бариш-паша зібрав на нараду все місцеве начальство.
– Вбито п’ятьох поважних спагій, в тому числі мого давнього друга і родича Селіма Тюфекчі. Їх маєтки розорені і спалені! Звільнено більше двохсот рабів. Спалені три військові кораблі! Ці гайдуки зовсім розперезались! Ми повинні покласти цьому край! – з напускною суворістю промовив паша.
Повний, опецькуватий, незграбний паша не викликає в нового бюлюк-баші ніякої поваги. Скоріше, навіть навпаки, паша викликає у воїна огиду.
– Бариш-паша, – злегка вклонився і перебив його Арслан-бей, – це не гайдуки.
– Як це не гайдуки? А хто? – занепокоївся Бариш-паша.
Яничарського агу розсмішило те, як злякався і розгубився паша, але яничар нічим своїх почуттів не видав.
– Це уруси, ефенді, – незворушно відповів Арслан-бей.
Паші вже відомо, що вивести з рівноваги командира яничарів важко, майже неможливо.
– Це взагалі нечувано, – вигукнув, вражений і зовсім спантеличений почутим Бариш-паша, – звідки тут взятись тим дітям півночі? Більше трьохсот років на ці землі не ступала нога жодного ворожого вояка!
– Вони були гребцями на одній з наших галер. Змогли звільнитись, перебили всю команду судна й яничарів. Але потім на них напали венеційські військові кораблі. Галеру потопили, а козаків взяли в полон. Розібравшись, відпустили їх на волю.
– Хто б міг подумати, що таке можливо? Скільки їх і де вони зараз?
– Більше двохсот. Наші вивідачі доповідають, що вони вже дістались Угорщини. Тож появи їх тут очікувати вже не доводиться. Ручаюся за кожне слово.
Слова яничарського чорбаджії одразу підняли настрій паші.
– Значить, небезпека нам більше не загрожує? Раз так, то ми не будемо доводити до відома Блискучу Порту про те, що тут трапилось.
– Це дуже мудро, Бариш-паша, а то можна й голови втратити за такі новини. І ще думаю, треба відзначити бюлюк-башу Арслан-бея за його холоднокровність, професіоналізм, витримку і далекоглядність. Будь в нього гаряча голова, ми б вже мали війну з Венецією, а наш сонцеликий султан цього може і не підтримати. Не нам розпочинати війни, – улесливо всміхнувся каді (суддя) Омар.
Всі навколо разом загомоніли, одностайно підтримуючи слова каді.
– Цілком з вами згоден, як на мене, тут двох думок бути не може, – розцвів солодкою посмішкою Бариш-паша, явно бажаючи зам’яти неприємну історію, – із свого боку нагороджую Арслан-бея сотнею золотих цехінів! Аллах свідок, ви це заслужили!
Всі розійшлись надзвичайно задоволені собою, ніби нічого й не сталося. Чиновники з задоволенням повернулись до звичних, буденних справ.
А Бариш-паша зайнявся своєю улюбленою справою – їжею. Він аж розплився в посмішці, коли відкусив пахлаву, а потім локма – солодкі кульки з тіста, обсмажені в олії і политі медовим сиропом.
* * *
Мирослав Коберник збирався вийти з хати, щоб попоратись по господарству, але завжди гарячий до діла, в дверях він зупинився. Чоловік повернувся і дивиться на дружину. Оріяна губиться в здогадках, не розуміючи, що сталось.
– Милий, ти чого стоїш?
– Я вже скучив за тобою, – захоплено промовив Мирослав.
– Але ж ти навіть за поріг не встиг вийти! – розсміялась Оріяна. – Знаєш, я теж скучила за тобою! Іди до мене!
Вони міцно обнялись, Мирослав поцілував дружину. Він помітив, що Оріяна прикусила губу і стала серйозною. Видно, що вона чимось стривожена.
– Що з тобою, люба? Щось сталося?
– Я сама не можу до ладу розібратися в своїх почуттях. В мене в голові безладний рій думок. Я все думаю, такий чудовий білий світ, така гарна природа. Здається, жити та й жити, а ми все воюємо. Замість щасливого в нас життя, повне боротьби, небезпек, страждання.
Мирослав навіть не підозрював, що його дружину хвилюють такі думки.
– Що тут вдієш, люба? В тому не наша вина. Ми змушені захищатися. Ти ж знаєш, ми дуже мирний народ і самі ні на кого першими не нападали і не нападаємо.
– Воно-то так, я це розумію. Але хіба мало людям місця на землі? Чому наші народи не можуть жити в мирі, по-доброму, по-сусідські? Мені страшно уявити, що тебе або мого батька чи брата може вбити якийсь московіт, лях, татарин чи турок.
– Мені здається, все старе, як світ. Багаті із-за війн стають ще багатшими. Хто має владу, отримує її ще більше. А ще іноземцям не до вподоби наша воля, наша віра, наша культура. Зате дуже до вподоби наша земля.
– Невже це ніколи не кінчиться? Живеш і не знаєш, звідки на тебе чатує смерть, – Оріяна пригорнулась до чоловіка. – Я так боюсь втратити тебе.
– Не бійся, кохана, нічого зі мною не станеться, бо я дуже кохаю тебе, і наша любов мене збереже! Ти в мене неймовірна жінка!
Оріяна схлипнула, потім, подолавши розгубленість, подивилась в очі коханому чоловіку і запитала:
– Що ти хочеш на вечерю, любий?
– Та що зготуєш, те й буду їсти. А ти чого б хотіла?
– О! Я точно знаю, чого хочу! Будь ласка, як будеш повертатись додому, не рви сьогодні квіти, а то їх скоро в луках зовсім не залишиться! Та й ставити їх мені вже нема де! Ну все, іди. Я вже жду, не діждуся, коли ти повернешся!
– То, може, мені і не йти нікуди? – пожартував Мирослав.
– Облиш! А роботу хто за тебе зробить? – ховаючи усміх, відповіла Оріяна. – Ні, як не добре нам разом, а треба йти!
Мирослав, який і так завжди гарячий до діла, працював, не даючи собі відпочинку, ніби він не почуває втоми, щоб швидше виконати роботу і повернутись до коханої дружини і малих діточок.