Нарешті русини дістались до Речі Посполитої. Обличчя у всіх одразу посвітлішали. В першому ж місті вони всі разом пішли на ярмарок.
– Ти поглянь, чого тут тільки нема! – в захваті промовив Роман Коломак.
– Все! Ви, пани товариші, як хочете, – жартує Сашко Сомик, – а я поки не вип’ю вареного меду, далі не їду!
– А я весь час мріяв про пиво, – зізнався Кочубей.
– А мені квасу хочеться, – сказав Петрик, – холодненького!
Навколо козаків почали юрмитись містяни. Вони, звісно, чули про запорізьких козаків, але до цього дня бачити їх нікому не доводилось. Містяни з подивом спостерігають за козаками.
– Стривайте! Це що, справжні запорожці? – загомоніли в натовпі.
Дуби, клени, липи кидають великі тіні. Під ними і зупинились козаки з дітьми і звільненими жінками.
– Синку, а ти чого бажаєш? – обернувся Самійло до Іванка.
– А мені весь час, доки я був в полоні і на чужині хотілось вівсяного кисілю. Ось зараз я й відведу душу! – аж просяяв Іванко. – Це вам не той бусурманський айран!
– Скромне яке в тебе бажання, хлопче, – розсміявся Рий, – в твоєму віці треба вже оковиту вживати, а ти вівсяний кисіль! Хлопчисько!
Козаки весело розсміялися і почали купувати й пити те, що хочуть. В основному горілку. Скоро вони розібрали всі кухлі й коновки на базарі. Сашко Сомик випив чималий кухоль вареного меду. Добряче пообідавши і випивши, всі вирішили далі їхати вже завтра. Козаки виїхали за місто і там влаштували табір, щоб тут ніч переночувати.
– Про що знову задумався, синку? – звернувся Самійло до сина.
– Ми побували в кількох країнах, і я звернув увагу, що в їх містах дуже розвинуті ремісництво і торгівля. Скрізь повно кравців, кушнірів, шевців, чоботарів, ковалів, зброярів, ювелірів. І майже нічого цього немає у нас в Гайсині.
– Ну, синку, Гайсин ще дуже молоде місто, а ти мало де був, – заперечив, було, Самійло, але тут же замовк, бо Іванко встиг побувати багато де і в своєму житті вже встиг побачити «смаленого вовка». – В цілому ти правий. В селах всього цього майже немає, а кляті бусурмани не дають нам розвиватись, нищать, руйнують, палять наші міста і села.
– Мабуть, я не помилюсь, – задумливо промовив Іванко, – якщо скажу, що ми помітно відстаємо в розвитку і рівні життя від інших країн. Це одразу впадає в око.
– Це ти правильно кажеш, пане-брате, – вставив Рий, – безперервні напади кримчаків виснажують наш народ, бо ми самий їх ближній сусід. Дорослих ці нелюди вбивають, дітей відривають від батька-матері. Така в нас сумна дійсність.
– Не знаєш, звідки чекати напасті, – додав Сашко Сомик, – всім до нас є діло: і татарам, і туркам, і московітам. Та й від ляхів власне, як мені здається, добра чекати також не доводиться.
На хвилину в розмові запала тиша. Всі мовчать, напружено думаючи.
– Мені казали, – додав Кочубей, – поки не відбудовані школи, дітей навчають батюшки при церквах. А при монастирях розводять сади. Як доживу до старості, приб’юсь до якогось монастиря, теж буду вирощувати сади!
Самійло з гордістю дивиться на свого сина, такого молодого, але не по рокам хороброго, чесного і розумного. І шкода батькові, що не вдалося відвоювати мир для свого народу, для своїх дітей.
* * *
Ось і настав довгоочікуваний день, коли втікачі повернулись додому! Закінчились їх поневіряння по чужим країнам. Он гайсинська фортеця, за нею бовваніють глави двох церков, а вверх по течії річки Соб – село Кисляк!
Козаки одразу поскакали додому, а граф Ясінський вирішив спочатку навідатись до фортеці. Йому треба десь розташувати дві сотні козаків, з якими він був веслярем на турецькій каторзі.
В фортеці його привітно, радо, як рідного брата, зустрів граф Яновський. Він дивиться на Ясінського немовби не вірячи тому, що бачить.
– Очам своїм не вірю, – на якусь мить розгубився а потім розкрив руки для обіймів Яновський, – пане Збігневе, чи це дійсно ти чи мені сниться?
– Здрастуй, пане Лешек. Це таки я!
– А ми ж тебе поховали! Всі думали що ти згорів у своєму домі. Який же я радий, що ти живий! Тільки змарнів дуже. То де ж ти пропадав?
– Я був в полоні на турецькій каторзі. Дякувати Єзусу Крістосу і козакам, вони мене з того пекла врятували.
– Як тільки ти витримав ту каторгу агарянську? – поспівчував Яновський приятелю. – Слухай, Збігнев, а чому ти не сказав татарам, хто ти? Вони б, напевне, випустили тебе за викуп!
– Хто його знає? Якби вони дізнались, що я поручик при гетьмані, могли б мордувати, катувати, щоб вивідати все, що мені відомо. Могли б тортурами замучити до смерті. Крім того я не дуже багатий і забирати гроші в дружини і дітей не хочу.
Графи міцно потиснули один одному руки й обнялись. Ясінський розповів про те, що йому довелось пережити в полоні. Яновський слухав, не проронивши жодного слова.
– Я страх радий бачити тебе живим, здоровим і на волі! А зараз їдемо до мене в Кисляк. Відпочинеш з дороги, підберемо тобі одяг, взуття, які відповідають твоєму стану.
Ясінський не став заперечувати і поручики поїхали в Кисляк. Там Ясінського чекало багато несподіванок. Все тут змінилось за той час, поки він перебував у неволі.
Від містечка Киселин практично нічого не залишилось, зате на північ і захід в маєтку Яновського виросле нове, гарне, мальовниче село. Люди вирішили не шукати більш безпечних місць, а оселитися поряд.
Навчені бідою, жителі села в лісі на північ від села викопали й замаскували кілька десятків землянок, щоб в любу пору року можна було сховатись і перечекати набіги татар чи турок. Крім цього, багато хто з людей викопали погрібці прямо в середині хат, щоб можна було дуже швидко заховатись, не виходячи з хати.
Над річкою Соб козаки збудували дерев’яну три банну церкву візантійського типу. Збудували без жодного цвяху. А навколо церкви вже висадили фруктовий сад.
Що стосується пана Лешека, то він побудував справжній фільварок. Тут тобі й панський будинок, навіть три будинки. У дворі під дахом велика піч, а ще гуральня, в якій виробляють горілчані вироби, й чинбарня для обробки й вичинки шкір. А ще кузня, в якій працює коваль.
Навкруги простягаються – панський ліс, поля і пасовиська, сади й городи, сіножаті. В полях вирощують пшеницю, жито та ячмінь. На річці панський млин. Прямо на території маєтку викопано сажавку – ставок, в якому розводять рибу.
– В тебе майже як у князів. Тільки музикантів, жонглерів не вистачає і звіринця! І ще лікарів. То ти плануєш організовувати тут полювання, бенкети для шляхти? Може, й самого короля плануєш запросити на гостини? Ну ти й розвернувся, – захоплено сказав Ясінський.
– І ти розвернешся, – по-змовницьки підморгнув Збігневу Лешек і приголомшив друга. – А лікар в мене вже зараз є. І звіринець теж.
– Постараюсь. Але спочатку маю побудувати костьол. Розумієш, я дав таку обітницю пану богу. Якщо він мене врятує з турецького полону, то я збудую на його честь церкву.
– Розумію. Але знай, тобі треба робити все швидко, – виразно глянув Яновський на Ясінського.
– Що так? Куди поспішати?
– Бачиш, друже, галицька шляхта масово переселяється на Київщину та й до нас у Подільське воєводство. Їх вабить служба при княжих дворах. А ще простолюдини з заходу королівства переїжджають на незаселені терени Брацлавщини та Київщини. Скоро тут незайманої землі не залишиться зовсім. Уторопав?
Ясінський напружено слухає приятеля. В нього немає сумнівів, що за допомогою старого друга він також зможе збудувати собі фільварок і зажити в достатку. Після довгих поневірянь, графу дуже хочеться затишку, комфорту і ситого, заможного життя.
– Тепер зрозуміло. Дякую за інформацію й пораду. Ми з тобою не якась там дрібна шляхта, хоча, звісно, і не магнати. Нам потрібно мати вотчинну землю, на якій будуть працювати наші піддані.
– Правильно! То що, пане Збігневе, спочатку пообідаєш з дороги, поки лазню розтоплять? Чи почекаєш, а вже потім до столу?
– Почекаю, якщо ти не голодний.
– І я почекаю. Ходімо, пане-брате, я тобі свій будинок покажу, – не без гордощів запропонував Яновський.
Обійшовши всі кімнати будинку, поручики зайшли в робочий кабінет Яновського. Ясінський одразу звернув увагу на великий портрет свого приятеля.
– А це що? – здивувався він.
– Це я, хіба не схожий? Був я в Варшаві і побачив портрет короля Стефана Баторія, написаний художником Войцехом Стефановським. І так мені той портрет запав в душу, що я захотів мати і свій портрет!
– То тепер така мода пішла? Раніше, я пам’ятаю, більше малювали на біблійські теми?
– Правильно пам’ятаєш, друже. Але зараз почав розвиватись і світський портретний живопис. А ще з нового, з’явився вертеп, то такий пересувний ляльковий театр. Дуже цікаво!
– Як же це відрізняється від тої клятої каторги, – аж здригнувся і невесело усміхнувся Збігнев. – Стільки всього змінилося, поки я був в рабстві.
– Відвикай, друже, ти тепер знову вільний і ти шляхтич єстем! – дружньо поплескав його по плечі Яновський.
Ясінський підійшов до шафи, на якій стоять книги й свитки. Він був украй здивований тим, що побачив. Яновський задумався. Із задуми його вивів голос друга.
– «Короткий Київський літопис», «Радзивіллівський літопис», – вголос прочитав Ясінський. – Ти зацікавився історією? Раніше я за тобою такого не помічав!
Граф Ясінський був людиною всебічно освіченою, тому одразу гідно оцінив книги й свитки. Поряд з книжковою шафою, графу стало так спокійно на душі.
– Розумієш, пане Збігневе, татари під час своїх набігів палять не тільки церкви, а й школи, архіви, бібліотеки. Одним словом знищують осередки нашої культури. Не можна такого допускати. Он русини в своїх церквах відроджують своє літописання. Я збираю бібліотеку, книги, літописи. А ще веду своє діловодство, архів.
– Міркую, це правильно і далекоглядно.
– Цілком згоден з тобою. А ще вимальовується одна проблема, – вів далі Лешек. – Тут цього ти не побачиш, а ось на захід від нас, особливо у великих містах з’являється все більше і більше колоністів з Західної Європи, особливо німців.
– А що в цьому поганого? Наскільки я розумію, вони несуть із собою здобутки їх культури, освіти, науки, їх технічні досягнення. Це ж здорово!
– Це на перший погляд так. Точніше, так повинно бути, але вони крім цього ще витісняють нашу мову, нашу культуру. Нашу! Про русинів я взагалі мовчу.
– То ти з власної ініціативи і за власний кошт хочеш зберегти нашу культурну спадщину?
– Так, – гаряче відповів Лешек, – саме так!
– Наскільки я розумію, це важкий і відповідальний обов’язок. Я схвалюю твій намір. Скажи, а ти не боїшся, що війни знищать те, що ти збираєш? – висловив сумнів Ясінський.
– Війни, звісно, річ страшна. Але, як на мене, дещо ми можемо зробити. В моєму маєтку є підземні сховища, де можна сховати книги. А ще мені здається, що війн ближнім часом не буде. В усякому разі великих.
– Цікаво. І чому ти так думаєш?
– Я багато думав, і мені здається, що туркам вже не до нас. Період їх найвищого економічного і військового розквіту, їх політичної могутності пройшов. Припинились їх успішні завоювання. Султани більше не отримують військової здобичі й данини.
– Звідки тобі це відомо? Маєш докази?
– За відсутності пана гетьмана, я читаю усі циркуляри. Османи у своїй імперії в десять разів збільшили податки на райя – скорене населення. Є в них навіть данина «за невірність» – тобто на не мусульман.
– То ти вважаєш, що Османська імперія зупиняється у своєму розвитку?
Збігневу захотілось зосередитись і подумати над тим, що почув від Лешека, бо є таки над чим замислитись.
– Саме так! – відповів Лешек, гоноровито задерши голову.
– Що ж, будемо сподіватись, що так воно і є, але порох треба тримати сухим.
Тут у двері постукали і зайшов слуга і повідомив, що лазня готова.
– Дякую, – кивнув Яновський і відпустив пахолка. – Ну, Збігневе, час в баню. Вибач, не хамам, але цілком пристойно!
Ясінському аж погано стало. Він пригадав, що весь час його перебування рабом на каторзі, він взагалі жодного разу не мився.
– Знаєш, пане Лешеку, – гірко усміхнувся Збігнев, – мені звісно відомо, що хамам це турецька лазня, але я ній жодного разу не був.
– Вибач, друже, – зразу ж схаменувся Яновський, – це був невдалий жарт. Вибач, прошу пана.
Яновський знітився і намагається зам’яти негарне враження, яке склалося після допущеної ним нетактовності.
Після бані Ясінський перевдягнувся в чистий, новий одяг. Його підстригли і поголили. Поручики пішли в столову, щоб повечеряти і випити. Вже добре захмелілі вони перейшли в робочий кабінет Яновського.
Ясінський вже сідав за стіл, коли побачив на полиці книжкової шафи кілька сувоїв, запечатаних червоним воском.
– Ого! Лешеку, тобі пише хтось з князів?
Він знає, що князі, як і король, мають право запечатувати листи червоним воском. Збігнев збирався пожартувати з цього приводу, чи не якась княгиня стоїть з приятелем в любовній переписці, коли помітив на листах вислі печатки на червоних шнурках. А на таке має право тільки король. Ясінському враз перехотілось жартувати.
– Лешеку, звідки це в тебе? – тільки і запитав він.
– На полюванні знайшли тіло королівського гонця. Кінь потрапив в яму, зламав передні ноги. Вершник також зламав ногу і руку, тому не зміг вибратись з-під коня. Так вони обидва і померли. При гонцеві в подорожній торбі й були ці листи.
– Чому ж ти не повернеш їх пану королю?
– Жартуєш? Де король, і де я? – став вагатись Яновський. – А втім, ти правий, потрібно буде передати їх до Варшави.
* * *
Кисляк облетіла несподівана й дуже радісна новина – з полону повернулись Самійло й Іванко Гардові, Сашко і Петрик Сомики, граф Ясінський. Всі кислячани, які їх знають, потяглися подивитись на дивом врятованих земляків.
Всім кортить почути розповідь про їх неймовірні пригоди. Оскільки Самійло не може відірватись від коханої дружини, доньки й онучат, основним розповідачем став Сашко Сомик.
– Самійле, – пригорнулась до чоловіка Марія, – що ти хочеш на вечерю?
– Ой, люба, я так відвик від нашої кухні, що всього хочу! А найбільше борщу з сушеними опеньками, вареників з картоплею й вишнями, голубців, холодцю, сальтисону, сала, домашньої ковбаси та кров’янки, а ще холодяних в’юнів. Одним словом, всього нашого!
Марія на радощах щасливо розсміялась. Та й що може бути кращого, коли вся сім’я в зборі, та ще й після таких страшних поневірянь?
– Все буде, любий! Я іду готувати.
Марія така щаслива, що, здається, навіть помолодшала. Вона, як то кажуть, літає, мов на крилах.
– Ні, кохана, побудь з нами. Я так скучив за тобою, за Оріяною. Знаєш, починаєш розуміти і цінувати головне тільки тоді, як його втратиш.
– Я тебе чудово розумію. Чого я тільки не пережила, поки вас з сином не було. Навіть згадувати страшно. Іваночку, а ти чого посміхаєшся?
– Зозуля на калині кує, соловейко співає. Ми вдома! Як же хороше!
Самійло лагідно гладить не по рокам посріблене тугою волосся дружини.
– От голова садова, – згадав раптом Самійло, і ляснув себе по лобі, – ми ж з сином вам з Оріяною подарунки привезли!
– Звідки? – здивувалась Марія, бо ніяк не сподівалась на них.
– Щось з Далмації, щось з Угорщини, щось вже тут купили. Вірніше не тут, а в самій Варшаві!
І батько з сином подарували Марії з Оріяною намиста, хустки і східні солодощі, про які жіноча половина їхньої родини до цього навіть не чули.
– Дякуємо, звісно, – змахнула сльозу Марія, – але навіщо? В нас сьогодні і так радощів – хоч відбавляй, ви повернулись! Таке щастя – ви живі і з нами!
– Правда, тату, – пригорнулась до батька Оріяна.