Архип упевнено їде попереду. Самійло подивився на нього і його вразила зміна у всьому виді козака. Це його здивувало.
– Що з тобою, друже?
– Горить моя душа, пане-брате. Після загибелі Софії пекельний вогонь пече мене із середини, не дає жити. Лють каламутить мені розум, і я стаю сам не свій. Помсти жадаю і смерті.
– Не можна так, Архипе. Жити треба. Час все вилікує.
Самійло закусив губу, розуміючи, що нічим не може допомогти товаришу. Тут їх розмову перебив схвильований Сашко Сомик. Радість спасіння виявилась передчасною.
– Турки! – голосно вигукнув стривожений Сашко.
– Яничари? Так швидко? – здивувався Самійло.
– Ні, озброєний загін якогось спагії. Хоча, схоже, не якогось, а Тюфекчі. Та он і він сам! Не полінувався, не всидів вдома, вирішив сам нас наздогнати, лайдак!
Навіть здалеку помітно що спагія тримається пихато. Видно він вже святкує легку перемогу над козаками.
– Ач, розприндився, – з відразою буркнув Самійло і запитав неспокійно. – Скільки їх там?
Тюфекчі ніби почув козака і злорадно всміхнувся. Сомик з ненавистю дивиться на його до безтями ненависне обличчя.
– Якщо не помиляюсь, сімдесят, – тут же відповів Сашко і сумно додав. – На кожного з нас, рахуючи Петрика і важко пораненого поручика Ясінського, по п’ятеро.
– Прокляття, – не стримався Самійло. – Оце і називається, з вогню та в полум’я.
Усім стало трохи моторошно, але хоча справа повертає на кепське, козаки не занепали духом.
– По коням, – поквапливо вигукнув Самійло, не втрачаючи надії. – За мною!
Козаки помчали на захід. Їхали швидко, хоча кожен розуміє що надії немає. Турки не відстають. На відміну від русинів у кожного османа по два коня, тож вони їх періодично міняють. Нарешті коні козаків вибилися з сил. Турки наздоганяють русинів, тож бій неминучий.
– Стій, – скомандував Гардовий, – все, готуймось до бою, браття.
– Так, – неголосно промовив Кочубей, – долі конем не об’їдеш.
Турки теж зупинились і не поспішають в атаку, певне щось недобре затівають. Самійло подивився на суворі, зосереджені обличчя побратимів. З почорнілим від передчуття близької смерті лицем стоїть Кочубей.
Становище дійсно важке. Наближається вирішальний бій, секунди відчаю пройшли. Геть! Геть чорні думи! Верх бере завзята козацька вдача. А от Ясінський відчуває себе зовсім зле.
– І звідки в того осоружного спагії коні, ми ж ніби всіх забрали? – дивується Сомик.
– Може в сусідів позичив чи в зятя свого, хто його знає? Тепер це вже немає значення, хіба ні?
– Хлопці, якщо хтось з нас втратить коня, рубайте ворожим кіннотникам коліна, – заклопотано говорить Самійло. – Потім легше буде їх добивати.
– В кого є самопали – заряджай, щоб у тих клятих османів відпала охота лізти до нас, – сказав Сашко Сомик і додав, не ховаючи усмішки. – Синку, а ти чого рота роззявив? Так, дивись, чого доброго, і муха до рота залетить!
Сашко щиро розсміявся, заражаючи сміхом усіх. Козаки також розсміялися, а Петрик, уважно приглядаючись до чогось, показав рукою вниз:
– Що то таке, тату? Я такого зроду не бачив і не чув про таке!
Всі подивились вниз і побачили, як до кінного загону Тюфекчі під’їжджають чотири десятки людей, верхи на верблюдах.
– А то синку верблюди.
В цю тривожну, напружену мить Петрик розсміявся:
– Які ж вони смішні і незграбні! Вдома розповісти – ніхто, мабуть, і не повірить! А ти, Іванку про що думаєш?
– Яке тут все не схоже на Поділля, але теж гарно.
В цей час Тюфекчі вишикував своїх вояків і запитав в них:
– Може запропонувати тим клятим рабам, щоб вони здалися?
– Це уруси, ефенді. Вони без бою не здадуться. Запропонувати, звісно, можна, але повірте, ми тільки час на пустопорожні балачки згаємо.
З місця, де стоять козаки, відкривається широкий краєвид на долину. Сашко Сомик підійшов до Самійла й Іванка, які вже зайняли позиції для стрільби лежачи.
– Пани-браття, розмова є. Я ось що думаю. Шансів в нас вціліти немає жодних. Так чого нам всім гинути? Тим більше, Петрик ще зовсім дитина. Але відпускати його одного сенсу немає, бо сам він додому не добереться, гарантовано знову опиниться в рабстві.
– То що ти пропонуєш? – озирнувся Самійло.
– Нехай Іванко прямо зараз з Петриком скачуть звідси. Може, вціліють і проживуть ще? Доберуться додому, розкажуть нашим рідним, як ми загинули? Щоб і Кіш про це знав. А ми затримаємо погоню скільки зможемо.
– Увага! – враз стрепенувся і несамовито закричав Кочубей. – Турки в атаку пішли!
Гардові й Сомики озирнулись. На них дійсно скачуть більше сотні османів.
– А що робити мені? – запитав Петрик.
– Ляж за каменем, мовчи та диш, – відповів йому батько.
– До бою! Іванку, бери Петрика і геть звідси! Ну, не марнуй часу! – вигукнув Самійло.
– А ти, тату?
– Не судилося, – тільки й відповів батько і повернувся до турків.
Грізний гул наближається, гудить земля від сотень кінських і верблюжих копит, турки все ближче і ближче, а Іванко ніяк не може зрушити з місця. Через хвилину розгориться нерівний бій.
– Петрику може, ти сам поїдеш? Не можу я залишити батька, товаришів.
– І я не можу. Лишаймось, Іванку! – без найменшого вагання сказав хлопчик.
І тут в най вирішальний момент сталось несподіване – чийсь чужий голос, але на рідній мові вигукнув: «Плі!», і вуха заклало від пострілів з двох сотень рушниць, мушкетів і самопалів. Турки з криками полетіли через голови коней, верблюдів і попадали на землю.
– Слава! – несеться з усіх боків. – Слава!
З обох боків від козаків піднімаються з високої трави, із-за кущів і дерев, із-за каменів козаки. Зустрівши несподівано рішучий опір, турки з лементом відкотились. Бій швидко ущухав.
– Це що, сон? – дивується Самійло. – Звідки тут козаки?
Можна чекати різних несподіванок, але такої справді не ждав ніхто. У всіх русинів спантеличені обличчя. Небезпека минула. Запала тиша.
– А я їх впізнаю, – посміхається Сашко Сомик, – це ж ті самі козаки, з якими ми були на каторзі! Оце так збіг обставин! Гей, друзі, ви звідки тут?
Але йому ніхто не відповів. Увага всіх прикута до зустрічі Архипа Тарана з трьома братчиками, з якими вони колись були в Переяславському курені Запорізької Січі.
– Архипе! Брате, невже це ти? Не може бути!
З розкритими обіймами до Тарана квапливо йдуть одразу три козака. Після міцних обіймів Таран повернувся до своїх нових товаришів і захоплено сказав:
– Знайомтесь, це мої побратими: Оверко Муха, Роман Коломак і Стас Ніс!
– Не забув ще, чортяка, як нас звати? – сміється Оверко Муха.
– Жартуєте? Хіба таке забувається? – палко підтвердив Архип. – Ми ж з вами були нерозлучними!
Навколо збираються розчулені зустріччю старих друзів козаки. З неприхованою цікавістю спостерігають вони за побратимами, які давно не бачились. Тільки граф Ясінський обвів всіх байдужим поглядом, глибоко зітхнув і стомлено опустився на землю.
– А все-таки, звідки ви тут? – не вгаває Сомик.
– Якщо коротко, то на нас напали венеційські військові кораблі. Галеру нашу потопили, нас полонили. Але коли зрозуміли, що ми не турки, всіх звільнили. Гроші з корабля ми зберегли, тож купили все необхідне, підлікувались і ниньки прямуємо додому.
– Обрали короткий шлях, уздовж кордону з Туреччиною, але сьогодні із-за землетрусу стались каменепади, тож ми вирішили їх обійти і, схоже, попали на територію Османської Порти. Побачили вас і вирішили допомогти.
– Спасибі вам величезне, братці, а тепер нам треба поспішати і повернутись на територію Венеційської республіки. А то за нами крім цих османів ще й яничари полюють. А додому ви, схоже, не поспішаєте.
– Лікувались довго. В нас багато поранених було від обстрілу венеціанців, та уламками щогл, палубних надбудов багатьох контузило.
– Зрозуміло. Ще раз спасибі вам!
Залишивши десятки вбитих аскерів на полі бою, турки відступили і, охоплені сумнівами і нерішучістю, з новим наступом не поспішають.
– Долі своїй дякуйте! Сподіваюсь, далі ми підемо посполу? – запитав Стас Ніс.
– Звичайно, разом! – радісно відповів Самійло. – А ви всі комонні?
– Так, ми всі кінні!
– Ого, скільки вас! Дивлюсь я на вас і душа радіє, – сказав Самійло, – всі маєте коней і вогнепальну зброю. А на Січі мало хто з братчиків має коня, до того ж більшість з них все ще озброєні луками.
Всі швидко зібрались, зарядили вогнепальну зброю, скочили на коней і поскакали на захід. Впевнившись, що вони вже перетнули кордон, проїхали ще трохи, вершники спішились і влаштували привал.
– Вже давно час обіду, а ми ще й не снідали, – згадав Самійло, – гей, Архипе, що в нас є з готової їжі?
– Є подварак, це індичка з овочами, квасоля по-сербські з копченими ковбасками, солодким перцем і помідорами, цибулею й часником. Софія готувала, – важко зітхнув і глухо відповів Архип. – Але цього на всіх не вистачить, треба щось готувати.
– Ну, за цим діло не стане.
Вирішено було готову їжу віддати дітям, врятованим з каторги, а для себе козаки наварили крутої пшоняної каші з салом.