Я вышла в сад. он черный, неживой.
Ему уже и яблочко не снится.
Лишь лёгкий шум походки молодой
В извивах старой памяти ютится.
Печален сад, как прежде нелюдим,
Меня узнал он! Хоть смотрел устало.
В круговороте промелькнувших зим
Так изменился он, и я молчала…
А он спросил: -ну что ж ты не пришла
В другую пору, в светлый час цветенья?
Сказала я : - наша любовь была
На все года, дарила вдохновенье.
И я пришла не струшивать ренклод,
Не делать из твоих плодов наживу,
Чужие пусть приходят в час щедрот,
А я пришла, как к морю в час отлива.
И только в этом все мои права…
И опускалось солнце за горами,
И сад шептал шершавыми губами
Какие-то прощальные слова…
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...