Р. 15. Украина в условиях модернизации 1929-1939гг

РОЗДІЛ 15. УКРАЇНСЬКА  РСР  В  УМОВАХ  МОДЕРНІЗАЦІЇ.
(1929 -  1939 рр.)               

15.1.  Зміни  в  політичному  керівництві  країни.
15.2.  Історична  необхідність  індустріалізації  та  колективізації.
15.3.  Перший  п”ятирічний  план  розвитку  народного  господарства.
15.4.  План  другої  п”ятирічки.
15.5.  План  третьої  п”ятирічки.
15.6.  Промисловість  України  напередодні  Другої  світової  війни.
15.7.  Суцільна  і  прискорена  колективізація  у  сільському  господарстві.
15.8.  Голод  1932-33 років.
15.9.  Завершення  колективізації.
15.10.  Конституція  побудованого  соціалізму.
15.11.  Масові  репресії  в  Україні.
15.12.  Культура  України  в  30-х рр.  ХХ ст.

Поняття  „модернізація”  походить  від  французького  слова „moderne”  -  новітній,  сучасний,  тобто  це  -  зміни  суспільства  в  зв”язку  з  новими  сучасними  вимогами.  Концепція  капіталістичної  модернізація  була  розроблена  і  відтворена   в  житті  в  середині-кінці  ХІХ ст.,  що  призвело  до  формування  індустріальних  суспільств  у  Європі  та  США.
         Теоретичні  підстави  радянської  модернізації  були  розроблені  в  останніх  творах  В.І.Леніна  і  визначені  на  партійних  з”їздах,  пленумах  ЦК  ВКП(б)  та  конференціях  в  20-х роках  ХХ століття.  Вони  передбачали  прискорене  проведення  наступних  реформ:
    ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ  -  створення  сучасної  промисловості;
    КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ  -  створення  колективних  і  радянських  сільських  господарств (колгоспів  і  радгоспів);
    КУЛЬТУРНА  РЕВОЛЮЦІЯ  -  підвищення  культурного  рівня  і  освіти  населення,  затвердження  в  суспільстві  комуністичної  ідеології, створення  радянської  інтелігенції.
          Ці  реформи  ще  називали  ЛЕНІНСЬКИМ  ПЛАНОМ  ПОБУДОВИ  СОЦІАЛІЗМУ  в  СРСР.
 
  15.1. ЗМІНИ  В  ПОЛІТИЧНОМУ  КЕРІВНИЦТВІ  КРАЇНИ.
        Тяжко  хворий В.Ленін  з  1922 р.  фактично  був  ізольований  від  партії  і  суспільства  на  державній  дачі  в  Горках.  Й. Сталін,  маючі  посаду  Генерального  секретаря,  все  більше  забирав  владу  в  партії  і  державі.  В.Ленін,  якому  лікарі  заборонили  читати  і  писати  все  ж  продовжував  працювати  поки  ще  міг,  диктуючі  секретарці  свої  останні  твори,  записки,  листи.  В  кінці  грудня  1922 р. він продиктував  листа  до  з”їзду  партії.  Цей  лист  потім  назвали  „заповітом  Леніна”.
          В  ньому  він  дав  характеристику  членам  ЦК  партії  і  запропонував  ЗНЯТИ З ПОСАДИ  ГЕНСЕКА  Й.СТАЛІНА.  Мовою  оригіналу  пропозиція  була  такого  змісту:  „Тов.Сталин,  сделавшись  генсеком,  сосредоточил в  своих  руках  необъятную  власть,  и  я  не  уверен,  сумеет ли  он  всегда  достаточно осторожно пользоваться этой  властью… Я предлагаю товарищам    обдумать  способ  перемещения  Сталина  с  этого  места  и  назначить    на  это  место  другого  человека,  который  во  всех  других  отношениях  отличается  от  тов. Сталина  только  одним  перевесом,  именно  более  терпим,  более  лойялен,  более  вежлив  и  более  внимателен  к  товарищам,  меньше  капризности  и  т.д.  Это  обстоятельство  может  показаться  мелочью  Но  я  думаю… это  такая  мелочь,  которая  может  получить  решающее  значение”.
          Лист  був  зачитаний  по  фракціям  на  ХІІ  з”їзді  партії  і  делегати,  прослухавши  його ...  ЗАЛИШИЛИ  Й.СТАЛІНА  НА  ПОСАДІ  ГЕНЕРАЛЬНОГО  СЕКРЕТАРЯ  ЦК  партії  більшовиків.
         Зразу  ж  після  смерті  В.І.Леніна,  який  помер  21  січня  1924 р.,  серед  членів ЦК ВКП(б) почалася боротьба за владу, яка  прикривалася  боротьбою  навколо  питань  подальшого  розвитку  СРСР  і  побудови  майбутнього  соціалістичного   суспільства. 
         Всі  члени  ЦК  ВКП(б)  були  згодні  відносно  побудови  в  СРСР  соціалістичного  ладу  замість  капіталістичного.  Але  виникли  суперечки  про темпи  будівництва  нового  суспільства,  про  його  шляхи,  про  джерела  фінансування  такого  величезного  проекту.  Ці  суперечки  використав  Й.Сталін  для  усунення  конкурентів  на шляху до  встановлення  ОСОБИСТОЇ  ДИКТАТУРИ.
         Найбільш  послідовним  суперником  Й.Сталіна  був  інший  претендент  на  одноособову  владу  -  Л.ТРОЦЬКИЙ.  Заручившись  підтримкою  членів  ЦК  ВКП(б) в  першу  чергу Л.Каменєва  і  Г.Зінов”єва (замісника  В.Леніна у  Раднаркомі  і  голови  Комуністичного  Інтернаціоналу),  М.Бухаріна (головного  редактора  газети  „Известия”),  О.Рикова (голови  Раднаркому  СРСР),  М.Томського (голову  всесоюзної  профспілки),  а  в Україні  -  Л.Кагановича (тоді  генерального  секретаря ЦК  КП(б)У),  Г.Петровського (голови  ВУЦИК),  В.Чубаря (голови  Раднаркому,  який  у  1923 р.  замінив  на  цій  посаді  знятого  Х.Раковського),  М.Скрипника  та  ін.,  Й.Сталін  звинуватив Л.Троцького  у  „підкопі  під  НЕП”,  у  закликах  до  форсованої  індустріалізації  за  рахунок  сільського  господарства,  у  зниженні  цін  на  сільськогосподарську  продукцію  і  підвищенні  на  промислову  та  в  інших  багатьох  економічних  та  політичних  гріхах,  в  яких  він  був  і  не  був  винуватим.
          У  1925-26 рр.  Л.Троцький  був  знятий  з  усіх  посад,  а  на  ХУ з”їзді  ВКП(б) (грудень  1927 р.) виключений  з  партії  і  незабаром  засуджений  до  вислання  за  кордон.  За  кордоном  він  широко  розгорнув  боротьбу  проти  Й.Сталіна.  Той  вже  жалкував,  що  випустив  його  з  країни.  В  1940 р.  за  наказом  Й.Сталіна  Л.Троцький  був  підступно  вбитий  у  Мексиці. 
         Тепер  на  заваді  до  абсолютної  влади  Сталіна  стояли  такі  впливові  члени  ЦК,  як  Л.КАМЕНЄВ  і  Г.ЗІНОВ”ЄВ.  Проти  них  сфабрикували  справу  про  „Ленінградську  опозицію”  і  звинуватили  у  підтримці  ідей  Л.Троцького  відносно  темпів  і  шляхів  побудови  соціалізму.   Й.Сталіна  підтримали  М. Бухарін,  О.Риков,  М.Томський  та  українські  партійні  і  державні  діячі.  Незабаром  Л.Каменєва  і  Г.Зінов”єва  також  позбавили  всіх посад  в  партії  і  державі,  а  потім  в  30-х  рр. за  сценарієм,  написаним  під  контролем  Й.Сталіна,  засудили  і  розстріляли,  як  „ворогів  народу”.
         За  цей  час  навколо  Сталіна  скупчилися  його  прихильники  -  В.Молотов,  К.Ворошилов,  М.Калінін,  В.Куйбишев  та  ін. З  Києва  до  Москви  був  викликаний  Л.Каганович,  який  вже  тоді  віддано  служив   Й.Сталіну.   Першим  секретарем  ЦК  КП(б)У  у  1928 р.  був  призначений  також  прихильник  Й.Сталіна  С. КОСІОР.
         Настала  черга  останніх  представників  ленінського  колись  ЦК ВКП(б)  -  М.БУХАРІНА,  О.РИКОВА,  М.ТОМСЬКОГО.  Їх  звинуватили  в   „правому  ухилі”,  тобто в збереженні  капіталістичних  відносин,  що  виникли  в  період  НЕПу.   В  1929 р.  їх  зняли  з  посад,  виключили  з  партії,  потім  заарештували,  засудили  і  в  кінці  30-х рр.  розстріляли.  М.Томський  перед  арештом  застрелився.  Інші  представники  ленінської  гвардії:А.Луначарський,Г.Чичерін,Г.Кржижановський вимушені були подати      у  відставку. Репресії  чекали  керівників  партії  і  держави  в  Україні,  які  допомогли в свій час Й.Сталіну закріпитися у владі і ліквідувати  суперників.

Таким чином відбулися зміни в політичному  і  державному  керівництві СРСР та УСРР. В 1929 р. ВСТАНОВИЛАСЯ ОДНООСОБОВА   ДИКТАТОРСЬКА  ВЛАДА  Й.СТАЛІНА,  відбувся  „великий  перелом” (за  сталінською  термінологією).  Він  означав  відмову  від  НЕПу,  повернення  до  старих  воєннокомуністичних методів  організації  суспільного  життя,  ліквідацію  багатоукладності  економіки,  її  повне  одержавлення,  початок  реформ  з  перетворення  радянської  держави  і  встановлення  тоталітарного  режиму.
              15. 2.  ІСТОРИЧНА  НЕОБХІДНІСТЬ  ІНДУСТРІАЛІЗАЦІ
                ТА  КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ.
         Необхідність  соціалістичної  індустріалізації  диктувалася  зовнішнім  і  внутрішнім  становищем.  Капіталістичний  світ  не  міг  змиритися,  що  на  1/6  суші  земної  кулі   в  Російській  імперії  перемогла  робітничо-селянська  революція  і  вона  вийшла  з  капіталістичної  системи,  позбавивши  влади  і  прибутків  олігархів.  Крім  того,  революція  могла  перекинутися,  а  така  загроза  була  реальною  в  1917-22 рр.,  в  їх  країни.  Тому  і  була розв”язана тоді  іноземна  інтервенція  проти  радянських  республік.
         Після встановлення Радянської  влади  і  утворення  Радянського  Союзу  не всі капіталістичні країни  його  визнали.  США довго  не  визнавали  СРСР і  визнали  тільки  в  1933 р.,  а  до  цього  часу  навіть  на  картах  світу  в  американських  школах  на  території  СРСР  було  порожнє  місце.
        Капіталістичний  світ  готував  нову  війну,  нову  інтервенцію  проти  країни  Рад.
          Це  стало  однією  з  причин  розвитку  в  першу  чергу  важкої  промисловості,  необхідної  для  могутнього  озброєння  Червоної  Армії.  Створення  оборонної  промисловості  повинно  було  відбутися  в  найкоротші  строки,  бо  невідомо  коли  почнеться  нова  війна.  Цим  виправдовувався  курс  на  ПРИСКОРЕНУ   ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЮ.. 
          У  1925-26 рр.,  коли  була  відбудована  промисловість  і  країна  досягла  рівня  передвоєнного  1913 р.,  це  був  рівень  середньорозвинутої  капіталістичної  держави  з  пережитками  феодалізму.  Комуністична  партія  більшовиків поставила завдання побудувати економічно розвинуте  суспільство  майбутнього  -  соціалістичне.  Але  в  СРСР  не  було  для  цього  важливих  галузей  промисловості  таких,  як  важкого  машинобудування, авіаційної,  автомобільної,  верстатобудівної,  тракторної та  інших.
         Без  них  не  можна  було захистити  державу,  розвивати  народне  господарство,  не  може  бути  піднесення сільського  господарства, забезпечення  селян  сільськогосподарськими  машинами  і  знаряддям.  Розвиток  важкої  промисловості  необхідний  був також  для  переозброєння  легкої  і  харчової  промисловості,  що  повинно  сприяти  піднесенню  матеріального  добробуту  і  культурного  рівня  народу.
        Для  забезпечення  населення  величезної  країни (СРСР  займала треттє
місце  в  світі  щодо  кількості  населення)  продуктами  харчування,  треба  було  корінним  чином  перетворити  сільське  господарство.  У  царській  Росії  головними  постачальниками  хліба  були  поміщицькі  господарства  і  господарства  заможних  селян.  Внаслідок  революції  і  громадянської  війни  поміщики  були  ліквідовані  як  клас.  Тепер  постачальниками  хліба  стали  заможні  і  середні  верстви  селян. В  період  НЕПу  їх  господарства  досягли  значного  розквіту.
         Але  селяни  не  хотіли  віддавати  державі  і  продавати  на  ринку  хліб  за  безцінь. Коли в 1923-24 рр. з”явилися  „цінові  ножиці”,  виникла  і  перша хлібозаготівельна  криза.  Її  перебороли  адміністративними  засобами.            
        Взимку  1925-26 рр.  виникла  друга  хлібозаготівельна  криза.  Її  також  перебороли  адміністративними  засобами.  Держава  підвищила  закупівельні  ціни  на  хліб  і  в  той  же  час  „заморозила”  деякі  новобудови.
         Взимку  1927-28 рр. виникла  третя  хлібозаготівельна  криза.  Ціни  на  хліб, установлені  державою,  не  задовольнили  селян  і  вони  не  погодилися
здавати зерно на заготівельні пункти. Тому  в  країні у  1928 р. були  введені  картки  на хліб  та  інші  продукти  харчування  для  робітників  і  службовців.
         На  цей  раз  події  розгорталися  за  іншим  сценарієм.  Й.Сталін  звинуватив  заможні  верстви  селян  в  саботажі  хлібозаготівель  і  закликав  суди  і  прокуратуру  застосувати  до  них  107-му  статтю  Кримінального  кодексу  РСФРР  про  спекуляцію. Для  боротьби  із  заготівельною  кризою  застосували  силу  держави.
         У  Радянському  Союзі,  в  тому  числі  і  в  Україні, прокотилася хвиля арештів серед селянства. Протягом 1928-29 рр.у республіці  було  притягнуто  до  суду  за  „спекуляцію”  хлібом  33 тис.  селян.  На  заможні  господарства,  які  вважалися  куркульськими  і  яких  в  Україні за  офіційними  даними нараховувалося  5%,  накладені  були  великі  податки.
          Правлячій  Комуністичній  партії  стало  зрозумілим,  що  покладалися  на  одноособове  селянське  господарство,  особливо  заможне,  у  постачанні  продуктів  харчування  державі  неможливо.  Середні  верстви  села  могли  викинути  на  ринок  і  постачати  державі  тільки  незначну  кількість  хліба,  а  бідняки  ледь-ледь  самі  себе  годували.  Зростаюча  кількість  населення  міст  вимагала  все  більше  продуктів  харчування.  Взяти  їх  у  окремих  селянських  господарств  було  занадто  складно.  Легше  буде  вирішувати  хлібозаготівельну  проблему,  якщо  одноосібні  господарства  будуть  ОБ”ЄДНАНІ  У  ВЕЛИКІ  КОЛЕКТИВНІ  ГОСПОДАРСТВА.
       Так виникла необхідність перетворення дрібних селянських  одноосібних    господарств  у  великі  колективні,  вже  соціалістичні,  господарства  - КОЛГОСПИ і створення державних радянських господарств  -  РАДГОСПІВ.

               15. 3.  ПЕРШИЙ  П”ЯТИРІЧНИЙ  ПЛАН  РОЗВИТКУ
                НАРОДНОГО  ГОСПОДАРСТВА.         
         ХУ  з*їзд  ВКП(б)  у  грудні  1927 р.  прийняв   Директиви   на   перший 
п”ятирічний план  розвитку  народного  господарства  СРСР.  Було  вирішено,  що  господарство  повинно  розвиватися  не  стихійно,  а  ПЛАНОВО.
        Оптимальний  план  розраховувся  на  п”ять  років  з  розбиттям  його  на  мінімальні  плани  в  один  рік.  Перша  п”ятирічка  була  спланована  на  1927/28  -  1932/33 рр. .  Тоді  господарчий  рік  розраховували  з  погляду  на  аграрну  економіку,  а  цей  рік  не  співпадав  з  астрономічним.
         Відповідно  до  основних  показників  п”ятирічного  плану  розвитку  народного господарства СРСР, було розроблено план економічного  розвитку  господарства  України.  У  травні  1929 р.  він  був  затверджений  ХІ   Всеукраїнським  з”їздом  Рад.
        В  Україні  планувалося  завершити  будівництво  електростанцій,  визначенних планом ГОЕЛРО, в тому числі   ДНІПРОГЕСУ – Дніпровської  гідроелектростанції,  побудувати  значну  кількість  заводів,  фабрик,  спорудити  багато  шахт. Передбачалося  збільшити  в  Україні   виробництво електроенергії в 2,5 рази,  продукції  важкого  машинобудування  -  в  3  рази,  хімічної  промисловості  -  у  3,5  рази.
         В  цілому  по  СРСР  планувалося  вкласти  у  капітальне  будівництво  64 млрд.  крб.  З  них  у  капітальне  будівництво  України  -  13 млрд. крб.
         На  перший  рік  п”ятирічки  -  1928/29 рр. планувалося  збільшити  валову  продукцію  промисловості  УСРР  на  16,5%.  Але  план  був  перевиконаний.  Валову  продукцію  збільшили  на  20%.  Цей  успіх  натхнув  керівників  держави  на  думку,  що можна швидко  вирватися  з  економічної  відсталості  і  перейти  у  розряд  економічно  розвинутих  країн.
          В роки  першої  радянської  п*ятирічки   капіталістичні   країни  переживали  страшну  економічну  кризу,  яка  почалася  у  1929 р.  в  США  і  незабаром  охопила  всі  країни  Європи.  У  Сполучених  Штатах  Америки  криза увійшла в  історію  як  „Велика  депресія”.  Влітку  1932 р.  промислове  виробництво  тут  скоротилося  в  два  рази  у  порівнянні  з  1929 р.  Тисячі  банків,  промислових  і  торгових  компаній  збанкрутували,  дрібні  і  середні  фірми  повністю  розорилися,  фермери  блукали  по  країні  у  пошуках  роботи.  Кількість  безробітних  у  1933 р.  досягла  цифри  у  17  мільйонів. 
         На  цьому  фоні  успіхи  в  економіці  Радянського  Союзу  були  вражаючими.  Але  Й.Сталіну  цього  було  замало.  Він  вирішив  створити  „ривок  в  індустріалізіцію”.  На  1929/30 рр.  було  заплановано  приріст  валової  продукції  на  32%,  а  на  1930/31  господарський  рік  -  на  45%.  Звичайно,  це  були  нереальні  плани  і  вони  не  були  виконані.
         Створення  фундаменту  соціалізму  вимагало  значних  зусиль  усього  радянського  народу.  Тому  керівництво  СРСР  почало  шукати  нові  методи  інтенсифікації  праці  робітників.  А  праця  була  дуже  важка  і  головним  чином  ручна.  Машин  і  різних  механізмів  не  вистачало.  При  створюванні  котлованів під фундамент  великих  будівель,  землю  зорювали  селянськими  плугами,  потім  лопатами  кидали  на  бричку  і  кіньми  вивозили  на  поверхню.  Мокрий  бетон  греблі  Дніпровської  ГЕС  будівельники  утрамбовували  ногами.
           20 січня 1929 р. в  газеті  „Правда”  була  надрукована  стаття  В.Леніна  „Як  організувати  змагання?”, написана  ним  ще  в  1917 р.  після  Жовтневої  революції  і  яка  досі  не  була  опублікована.  Вона  стала поштовхом  до  організації   масового   ВИРОБНИЧОГО   ЗМАГАННЯ  серед  працівників. 
          31  січня  1929 р.  керівництво  шахт  „Центральна”  і  „Північна”  тресту  „Артемвугілля”  в  Донбасі  підписали  перший  в  Радянському  Союзі  господарсько-політичний  договір  про  змагання,  яке  незабаром  отримало  назву  „соціалістичне  змагання”.  9  травня  1929 р.  ЦК  ВКП(б)  прийняв  постанову  „Про  соціалістичне  змагання  фабрик  і  заводів”.  Згідно цієї   постанови  профспілки  були  зобов”язані  забезпечити  організацію  змагання  серед  робітників  і  перетворити  ударну  працю    у  звичайну  норму.
         Зростаюча  промисловість,  нові  заводи  і  фабрики  вимагали  нової  техніки,  нового обладнання.  Їх  купували  за  кордоном  за  хліб,  що  вилучали  з  сільського  господарства  і  за  золото  та  коштовності.  Спеціалістів  також  купували  за  кордоном,  бо  своіх  було  недостатньо.
          На   своїх  спеціалістів  і  господарників,  які  виступали  проти  високих  темпів  сталінської  індустріалізації,  дозволили  собі  її  критику,  з  1930 р.  почали  навішувати  ярлики  „ворогів  народу”  і  „шкідників”.  Відносно  них  почалися  репресії.
         Для  „ворогів  народу”  і  „шкідників”  у  листопаді  1930 р.   була  створена  система  концтаборів,  на  чолі  якої  стояло  Головне  Управління  Лагерів   -   сумно  відомий  ГУЛАГ.
         Розвиток  промисловості  вже  у  першій  п”ятирічці  вимагав  швидкої  підготовки  кадрів  кваліфікованних  робітників.  Щоб  не  знижувати  темпи  вирішено  було  готувати  кадри  безпосередньо  на виробництві.  Ініціатором  руху  з  підготовки  кваліфікованих  кадрів  шахтарів  на  виробництві  виступив  вибійник  шахти  „Кочегарка”  в  Горлівці  МИКИТА  (НІКІФОР)  ІЗОТОВ.  У  1932 р.  на  своєму  робочому  місці  у  вибої  він  навчив  нелегкій  праці  вибійника  десять  молодих  шахтарів.  Цей  почин  отримав  назву  „ІЗОТОВСЬКИЙ  РУХ”  і  його  почали  застосовувати  в  інших  галузях  промисловості.  Завдяки  йому  за  короткий  час  в  країні  підготували  на  виробництві  сотні  тисяч  кваліфікованих  робітників.
           При  підведені  підсумків  виконання  першої  п”ятирічки  з”ясувалося,  що  після  1929 р.  щорічний  приріст  валової  продукції  становив  15,7%,  а  не  сталінські  32%  чи  45%.  Але  Політбюро  ЦК ВКП(б)  у  своєму  рішенні  від 1 лютого 1933 р. оголосив, що перший п”ятирічний  план  був  виконаний  достроково  за  4  роки  і  3  місяці  і  що  в  Радянському  Союзі  був  за  цей  час  ПОБУДОВАНИЙ  ФУНДАМЕНТ  ДЛЯ  СОЦІАЛІЗМУ.
            Українська  РСР  за  роки  першої  п”ятирічки  зробила  великий  крок  уперед.  20%  усіх  капіталовкладень  СРСР  було  реалізовано  в  Україні.  Значно  збільшилася  виплавка  чавуну  у  чорній  металургії  -  4,3 млн. т.  у  1933 р.  проти  2,4  млн. т.  у  1928 р.  У  вугільній  промисловості  показник  видобутку  вугілля  зріс  з  27  млн. т.  до  45  млн. т.
          В  різних  галузях  промисловості  будувалося  або  було  збудовано  400  нових  підприємств. У  1931 р.  країна  досягла  рівня  розвитку  електроенергетики,  передбаченого  планом  ГОЕЛРО.  Були  побудовані  Київська,  Криворізька,  Харківська,  Дніпродзержинська  ДРЕС. Потужність  Штеровської  ДРЕС  досягла  у  1931 р.  157 тис. кВт.  і  стала  однією  з  найпотужніших  в  країні.  В  1932 р.  почала  давати  електрику  Зуївська  ДРЕС  потужністю  у  150 тис.  кВт.  1  травня  1932 р.  дала  перший  струм  найбільша  в  Європі Дніпровська  гідроелектростанція  в  Запоріжжі  -  Дніпрогес,  п”ять  агрегатів  якої  виробляли  кожний  по  62 тис. кВт.
          У  Донбасі  було  збудовано  і  почали  давати  вугілля  53  нові  шахти.  На  діючих  металургійних  заводах  України  збудували  12  доменних  і  24
мартенівські  печі.  За  15  місяців  був  збудований  у  Харкові  тракторний  завод,  з  конвейєра  якого  1  жовтня  1931 р.  зійшов  перший  трактор  з  маркою „ХТЗ”. У 1932 р. тракторобудівники Харкова  дали  державі  16,8 тис.  тракторів.  У  Запоріжжі  до  ладу  став  завод  інструментальних  сталей  -  „Дніпроспецсталь”.  Почалося  будування  „заводу  заводів”  -  Ново-Краматорського  машинобудівного  заводу (НКМЗ)  та  реконструювання  Старо-Краматорського  машинобудівного  заводу (СКМЗ).
          Виникають  інші  великі  новобудови.  Україна  перетворилася  у  великий  будівельний  майдан.

                15.4.  ПЛАН  ДРУГОЇ  П”ЯТИРІЧКИ.
        План  другої  п”ятирічки  був  визначений  на  1933-1937 рр.  Тепер  господарський  рік  співпадав  з  астрономічним  роком,  бо  вважалося,  що  країна  з  аграрної  перетворилася  в  індустріальну.  Особливу  увагу  в  новій  п”ятирічці надавалося завершенню будівництва підприємств,  які  почали  будуватися  у першій  п”ятирічці,  і  побудови  та  освоєнню  нових  підприємств  у  чорній  металургії,  машинобудуванні,  паровозобудуванні,  вугільної  і  хімічної  промисловості,  легкої  та  харчової  промисловості  тощо.  Все  це  повинно  було  створити  модернізовану  технічну  базу  всіх  галузей  промисловості.
         Прорахунки  першої  п”ятирічки  з  „штурмівщиною”  і  сталінським  «стрибком  в  індустріалізацію»  заставили  тверезо  підійти  до  планування  другої  п”ятирічки.  Тепер  передбачалося,  що  приріст  промислової  продукції  СРСР  у  1933-37  рр.  становитиме  кожен  рік  16,5 %.  Це  відповідало  життєвим  реаліям. 
          Головне  задання  другої  п”ятирічки  -  ПОБУДУВАТИ  ОСНОВИ  СОЦІАЛІСТИЧНОГО  СУСПІЛЬСТВА.  Для  цього  вводилася  програма  соціальних  перетворень  і  остаточне  витіснення  капіталістичних  елементів. Планувалося  також  ліквідація  поділу  суспільства  на  класи  взагалі,  що,  звичайно,  було  неможливо,  особливо  в  той  час.
          В 1934 р. у  зв*язку  з  перетвореннями  у  сільському  господарстві,  добрим  врожаєм  і  хлібозаготівельними  успіхами  карткова  система  була  відмінена.  Держава  перейшла  до  вільного  продажу  продовольчих  і  промислових  товарів  через державну торгівлю  із  фіксованими  цінами.  На  виробництві  почав  відтворюватися  принцип:  «Від  кожного  за  здібностями,  кожному  -  за  працею»,  тобто  скільки  виробив,  стільки  і  заробив.  Таким  чином  підвищувалася  матеріальна  зацікавленність  робітників  і  стимулювалася  робітнича  ініціатива  у  підвищені  продуктивності  праці.  Наслідком  цього  стало  виникнення  СТАХАНОВСЬКОГО  РУХУ,          В  ніч  на  31  серпня  1935 р.  вибійник  шахти  „Центральне-Ірміно”  в  м.Кадіївка (зараз  -  м.Стаханов)  ОЛЕКСІЙ  СТАХАНОВ  застосував  новий  метод  роботи.  Раніше  вибійник  рубав  вугілля  і  сам  же  кріпив  покрівлю  вибою,  на  що  йшло  багато  часу. Тепер О.Стаханов  взяв  з  собою  у  вибій  двох  кріпильників – Тихона  Щиголєва  і  Гаврила  Борисенкова. Весь  робочий  час  він  добував  відбійним  молотком  вугілля, а кріпильники йшли за ним  і  кріпили  покрівлю.  Результатом  розподілу  виробничих  операцій  було  те,  що за робочу  зміну  замість  норми  у  7 т.  вибійник  нарубав  102 т. вугілля.  Таким  чином,  О.Стаханов  зробив  норму  за  себе,  за  двох  товаришів  і  перевиконав  її  в  декілька  разів. 
          Цей  почин  був  широко  підхоплений  у  вугільній  промисловості  всього  СРСР.   Незабаром  стахановський  рекорд  був  перекритий  іншими  вибійниками.  Неперевершенний  рекорд  встановив  1  січня  1936 р.  на  шахті  №1  „Кочегарка”  в  м.Горлівка  вславлений  вже  горняк  М.Ізотов.  За  допомогою  12  кріпильників  він  за  зміну  нарубав  607 т.  вугілля.
           Послідовники  стахановського  методу  роботи  з”явилися  в  інших  галузях  народного господарства – у верстатобудуванні,  у  ткацькій  промисловості,  автомобілебудуванні  та  ін.  На  залізничному  транспорті  вперше  впровадив  новаторські  методи  машиніст  депо  „Слов”янське”  Донецької  залізниці  Петро  Кривоніс,  у  металургійній  промисловості  маріупольський  сталєвар  Макар  Мазай  встановив  рекордні  норми  у  виплавці  сталі.
          Рекорди  стахановців  стали  підставою  для  перегляду  у  1936 р. норм  виробітку та їх збільшення  на  35-45%.  Не  всі  робітники  могли  витримати  таке  навантаження  і  це  призводило  до  перенапруження  виробничого  процесу,  незадоволення  робітників  та  інженерно-технічних  працівників. В  1937 р.  замість  росту  виробництва  почалося  його  зниження.  Тоді  з”явилася  практика  приписок  та  „липових” рекордів.
        У  другій  п”ятирічці  Україна  зробила  значний  крок  уперед  до  індустріалізації.  Особливо  швидко  розвивалося  машинобудування,  де  було  налагоджено  виробництво  свердлових,  радіальних,  шліфувальних  та  інших  верстатів,  великих  турбогенераторів,  підйомних  кранів,  доменного  і  прокатного  обладнання,  потужних  паровозів.
       Реконструйований  паровозобудівний  завод  у  Луганську  мав  змогу  випускати  значно  більше  паровозів,  ніж  всі  заводи  царської  Росії  разом  взяті.  Запорозький  завод  „Комунар”  став  найбільшим  підприємством  у  світі  з  виробництва  зернових  комбайнів.  Харківський  завод  „Серп  і  молот”  почав  випускати  складні  молотарки,  якими  було  забезпечено  все  сільське  господарство  СРСР.  Київський  завод  „Ленінська  кузня”  випускав для  всієї  країни  річкові  суда.  Сумський  завод  ім. М,Фрунзе  та  київський завод „Більшовик” спеціалізувалися на хімічному   машинобудуванні.  Горлівський  завод  гірничого  обладнання  відіграв  значну  роль  у  технічній  реконструкції  вугільного  Донбасу  та  інших  вугільних басейнів Радянського Союзу. Горлівський та  Дніпродзержинський  азотнотукові  заводи  почали  випуск  мінеральних  добрив  для  сільського  господарства.
        У  харчової  промисловості  виникли  нові  галузі  -  маргаринова,  молочна,  комбікормова,  хлібопекарна,  маслобойна.  Були  побудовані  Херсонський  консервний  завод,  три  цукровиробничі  заводи  - Лохвицький, Веселянський,   Куп”янський.
          Практично  знову  в  Україні  була  створена  легка  промисловість.  В  Києві,  Харкові, Дніпропетровську виникли взуттєви  фабрики  з  конвеєрним  виробництвом. В  Одесі,  Харкові,  Києві  -  трикотажні  фабрики.  Але  попит  на товари  повсякденної  потреби  був  дуже  великий  і  легка  промисловість  не  встигала  їх  задовольняти.
        В  1934 р.  був  введений  в  дію  гігант  важкого  машинобудування  -  Новокраматорський  машинобудівний  завод (НКМЗ),  який  став  одним  з  найбільших  заводів  цього  профілю  в  Європі.  До  ладу  стали  такі  гіганти  металургії,  як  „Запоріжсталь”,  „Криворіжсталь”,  „Азовсталь”.
        Все  це  було  створено  тяжкою  працею  мільйонів  робочих  рук  з  великим  напруженням  сил.  Україні  допомагали  всі  радянські  республіки.
Символом  співдружності  і  взаємодопомоги  народів  СРСР  стала  будова  Дніпрогесу.  Важливу  роль  у  його  завершенні  відіграли  ленінградські  робітники  заводу  „Елетросила”,  які  створили  шостий  генератор  для  станції,  не  гірший,  ніж  ті,  що  були  закуплені  за  валюту  в  США.  Ленінградські,  Іжорські  машинобудівники  виготовляли  для  українських  металургійних  заводів  блюмінги  -  великі  стани  для  прокату  металу. Вони  були  встановлені  на  Макіївському,  Краматорському,  Дніпровському  металургійних  заводах. Іжорці допомогли  робітникам  Старокраматорського
заводу  важкого  машинобудування  налагодити  виробництво  власних  блюмінгів,  які  направлялися  в  республіки  СРСР  на  новобудови.
        Українські  трудівники  також  допомагали  іншим  республікам  Радянського  Союзу.  Особливо  велика  допомога  з  боку  України  мала  місце  при  споруджені  Туркестано-Сибірської  залізниці (Турксибу), при створені  кольорової  металургії  та  вугільної  промисловості  у Казахстані, при освоєні корисних  копалин  на  Кольському  півострові та ін.  Союзні  республіки  допомагали  одна  одній,  як  це  буває  у  добрій  сім”ї.
          Незабаром  ЦК  ВКП(б)  оголосив,  що  план  другої  п”ятирічки  у  промисловості  СРСР,  звичайно  і  в  УСРР,  був  виконаний,  як  і  першої  п”ятирічки,  за  4  роки  і  три  місяці.  В  СРСР  в  ОСНОВНОМУ  БУЛО  ЗБУДОВАНЕ  СОЦІАЛІСТИЧНЕ  СУСПІЛЬСТВО.

                15. 5.  ПЛАН  ТРЕТЬОЇ  П”ЯТИРІЧКИ.
         ХУІІІ  з”їзд   ВКП(б),  який  відбувся  в  березні  1939 р.,  затвердив  Директиви  на  третю  п”ятирічку,  розраховану  на  1938-1942 рр.
        В  цей  час  капіталістичний  світ  готувався  до  нової  світової  війни  знову за перерозподіл  поділеного  світу. Ударною  силою  була обрана нацистська  Німеччина,  яку  капіталістичні  олігархи  світу  спланували направити на  захоплення територій СРСР і повалення тут  Радянського  ладу.
        Виходячі  із  загрози  війни, у новій п”ятирічці в СРСР значно  збільшили  асигнування  на  оборону  країни.  Якщо  в  1939 р.  вони  становили  25%  державного  бюджету,  то  в  1941 р.  -  43,4%.  Новобудови  і  нові  виробництва  почали розгортатися  у  східних  районах  СРСР,  а  в  західних,  в  тому  числі  в  Україні,  передбачалося  досягти  швидкого  розвитку  воєнно-промислових  галузей.  Також  в  УРСР  планувалося  збільшення  видобутку  вугілля,  нарощування  потужностей  новобудов  і  реконструйованих  підприємств  електроенергетики,  машинобудівної,  металургійної,  хімічної  та  інших  галузей  промисловості.
         Темпи  розвитку  промисловості  не  відставали  від  запланованих.
        В 1938 р. для всіх робітників і службовців були введені трудові книжки,  налагоджувалася трудова дисципліна. В зв”язку з недостатньою кількістю робітничих кадрів на підприємствах почався рух за  сумісність  професій  і рух  багатоверстатників.  Для  підготовки  спеціалістів  робітничих  професій  Наркомат  освіти  створив    державні  школи  фабрично-заводського навчання (ФЗН),  ремісничі училища  (РУ),  залізничні училища  (ЗУ).
          В період  перших  п”ятирічок  був  встановлений  7- годинний  робочий  день і  6-денний  робочий  тиждень.  В  умовах  загрози  війни  Верховна  Рада  СРСР  прийняла  указ  „Про  перехід  на  8-годинний  робочий  день,  на  7-денний  робочий  тиждень  і  про  заборону  самовільного  залишення  робітниками  і  службовцями  підприємств  і  установ”.  Цим  указом  було  введено  суворе  покарання  за  порушення  трудової  дисципліни.  Воно  прирівнювалося  до  кримінального  злочину  і  каралося  ув”язненням  навіть  за  спізнення  на  роботу  без  поважних  причин.
        Третя  п”ятирічка  виконувалася  з  успіхом,  але  виконана  не  була.  Її  перервала  в  1941 р.  Велика  Вітчизнянна  війна.

               15. 6. ПРОМИСЛОВІСТЬ  УКРАЇНИ  НАПЕРЕДОДНІ
                ДРУГОЇ  СВІТОВОЇ  ВІЙНИ.       
         Довоєнні  п”ятирічки  вивели  Україну  на  більш  високий  економічний  рівень.  З  АГРАРНОЇ  країни  вона  перетворилася  в  ІНДУСТРІАЛЬНУ  і  увійшла в  ПЕРШУ  ДЕСЯТКУ  РОЗВИНУТИХ  КРАЇН  СВІТУ.  За  обсягом  виплавки  чавуну  Україна  посіла  друге  місце  в  Європі (після  Німеччинні),  четверте місце у світі за видобутком вугілля. За  виробітком  металу  і  машин  йшла  попереду  Франції,  Італії,  догоняла  Англію.  Швидко  нарощувалися  потужності  підприємств  важкого  машинобудування.
        В  Україні  були  збудовані  сотні  великих  і  середніх  заводів,  фабрик,  електростанцій,  шахт  та  інших  підприємств.  Будувалися  вони  головним  чином  в  традиційних  промислових  центрах  -  у  Донбасі,  Придніпров”ї,  на  Слобожанщині,  Одесі,  Києві,  Харкові  та  в  інших  великих  містах  республіки.  Біля  новобудов  промисловості  виростали  нові  міста  і  містечки,  які  заселялися  робітниками  і  службовцями,  переселенцями  з  сільської  місцевості.
       Практично заново  була  створена  важка  індустрія,  включаючі  хімічне виробництво,  машинобудування,  оборонну  промисловість. 
         З  35  найбільших  новобудов  перших  п”ятирічок  12  припадало  на  Україну.  З  них  7  новозбудованих  -  Дніпрогес,  „Запоріжсталь”,  „Криворіжсталь”,  „Азовсталь”,  Харківський  тракторний  завод,  Ново-Краматорський  машинобудівний  завод,  Дніпроалюмінієвий  завод  і  п”ять докорінно  реконструйованих  підриємств.
        Частка  України  в  Радянському  Союзі  становила  у  видобутку  вугілля  -  50,5%.  Недарма  Донбас  називали  „всесоюзною  кочегаркою”.  Виплавка  чавуну  становила  49,7%,  сталі  -  48,9%,  видобуток  залізної  руди  -  67,6%.  від  загальносоюзного. 
      Україна за роки  перших  п*ятирічок  перетворилася  у  високорозвинуту  індустріальну  країну  світу.
       Вражаючі темпи  розвитку  важкої  промисловості  не  супроводжувалися  таким же приростом продукції  легкої  і  харчової  промисловості,  соціально- культурної  сфери.  Хоч  життя  трудящих  за  роки  перших  п”ятирічок  значно  покращалося,  але  потреби  їх  не  були  повністю  задоволені.  Нормою  стала  практика  підписки  на  щорічні  державні  позики,  започатковані  з  1926 р.  Вони  проводилися  фактично  примусово  у  розмірі  місячної  заробітної  плати.  Високі  темпи  зростання  кількості  міст  і  населення  в  них  ускладнювали  і  доти  непросту  житлову  проблему.
   
               15.7. СУЦІЛЬНА  І  ПРИСКОРЕНА  КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
                У  СІЛЬСЬКОМУ  ГОСПОДАРСТВІ.
         Другим значним  кроком до побудови  соціалізму,  крім  індустріалізації,  Комуністична партія більшовиків вважала переведення селянства  з  дрібного  одноособового господарства  на  рейки  великого  колективного  виробництва.  Але  яким  шляхом  це  повинно  було  відбутися?
         У січні 1923 р. В.І.Ленін закінчив диктувати  статтю  „Про  кооперацію”.  В  ній  він  писав,  що  уявлення  про  соціалізм  як  про  безтоварне  господарство,  засноване  на  прямому  продуктообміні  між  виробниками  -  ХИБНЕ  і  доводив,  що  тільки  в  КООПЕРАЦІЇ  знаходиться  те,  що  об”єднує  приватну  торгову  зацікавленність  з  інтересами  держави  і  що  без  товарно-грошових  відносин  неможливо  побудувати  нове  суспільство  -  соціалізм.  В.Ленін  зробив  дуже  важливий  висновок:  лад  цивілізованих  кооператорів  при  суспільній  власності  на  засоби  виробництва,  при  класовій перемозі пролетаріату над буржуазією  -  це і є ЛАД  СОЦІАЛІЗМУ.
         З  цього  висновку  витікало,  що  не  колективізація  складає  головний  напрям  соціалістичного  будівництва  на  селі,  а  кооперування.  Соціалізм  забезпечує  кооперування.  Самі  селяни-власники  ніколи  добровільно  на колективізацію  не  підуть.  В.Ленін  у своїй  статті  підкреслює,  що  тільки  кооперація  робить  перехід  до  нового  суспільства  „найбільш  простим,  легким  і  доступним  для  селянина”.         
       В  к. 20-х  років  ленінська  концепція  кооперування  селянського  господарства  була  ДЕФОРМОВАНА  і  замінена  сталінською  ідеєю  „ЗАГАЛЬНОЇ  КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ”.  Після  створення  колгоспного  ладу  всі  форми   селянської   кооперації,   крім   споживчої,   взагалі  були  ліквідовані.
Замість  них  з”явилися колективні господарства (колгоспи)  і  радянські  господарства  (радгоспи).               
        Залежно  від ступеня усуспільнення  колективні  селянські  господарства  поділялися  на  три  типи.  Найбільш  простим  були  товариства  спільної  обробки  землі (ТСОЗи),  в  яких  селяни  об”єднували  тільки  свою  працю.  Вони  спільно  обробляли  своїм  реманентом  землі  членів  ТСОЗу,  засівали  їх,  допомагали  збирати  врожай.
        Другим  типом  були  сільськогосподарські  артілі (КОЛГОСПИ).  В  колгоспах  об”єднувалася  земля, сільськогосподарський  реманент,  тяглові  і  домашні  тварини,  особиста праця.  Колгоспники  спільно  обробляли  землю,  спільно  засівали  і  збирали  врожай,  який  також  був  спільним,  а  потім  ділили  його  між  собою.  У  колгоспників  залишалися  присадибні  ділянки,  дрібна  худоба,  домашні  птахи.
        Третій тип колективного  господарства,  в  якому  повністю  розчинялися  одноособові селянські господарства були КОМУНИ. В них все  було  спільне  -  земля, реманент, худоба, праця, врожай,  присадибні ділянки  тощо.  Навіть  годувалися у спільній їдальні  і  жили  в  гуртожитку.  Як  правило,  в  комуни  об”єднувалися  найбідніші  селяни.
        З  трьох  типів  колективного  господарства  був  обраний  другий  -  колгоспи. В них можна  було  об”єднати  всіх  селян  -  заможних,  середняків  і бідняків. Крім того, цей варіант був  найкращий  з  викачування  селянських  ресурсів, особливо хліба, у державний бюджет. Таким  чином,  із  створенням  колгоспів  ВИРІШУВАЛАСЯ  ХЛІБОЗАГОТІВЕЛЬНА  ПРОБЛЕМА.
       Вперше  офіційно  гасло  суцільної  колективізації  було  проголошено  на  листопадовому (1929р.)  пленумі  ЦК ВКП(б).  На  ньому  була  заслухана  доповідь  генерального  секретаря  ЦК  КП(б)У  С.Косіора  „Про  сільське  господарство України і про роботу на селі”. У  постанові  за  цією  доповіддю  стверджувалося,  що  Україна має  розвинуту  матеріально-технічну  базу  для  перетворень  в  сільському господарстві  і  пропонувалося  прискорити тут  темпи  колективізації.
        На  Пленумі  виникла  суперечка  відносно  темпів  і  кінцевих  строків  завершення  колективізації.  Була  створена  комісія  на  чолі  з  наркомом  землеробства  СРСР  Я.Яковлєвим  для вирішення  питань  з  суцільної  колективізації.  На  підставі  рекомендацій  комісії  була  видана  постанова  ЦК  ВКП(б)  від  5  січня  1930 р.  „Про  темпи  колективізації  і  заходи  допомоги  держави  колгоспному  будівництву”.
        За  цією  постановою  вся  територія  СРСР  була  поділена  на  регіони  і    визначені строки,  коли  повинна  бути  закінчена  суцільна  колективізація  в  кожному  регіоні.  Україна  відносилася  до  тих  регіонів,  де  колективізацію планували  завершити  восени  1931 р.  чи  весною  1932 р.  На  той  час  тут  повинні  визріти  умови  для  суцільної  колективізації.  Постанова  визначила,  що  основним  типом  колективізації  повинні  бути  КОЛГОСПИ  -  СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА  АРТІЛЬ  і  закликала  до  соціалістичного  змагання  в  організації  колгоспів.
         Для  забезпечення  успішної  колективізації  потрібна  була  сільськогосподарська  техніка  -   трактори,  комбайни  тощо.  Без  них  колективізація  зводилася  нанівець.  В  країні  такої  техніки  було  дуже  замало.  Ще  не  був  побудований  ХТЗ  і  трактори  закупали  за  кордоном.  Потрібні  були  і  кадри  механізаторів. 
        Щоб  вийти  з  такого  складного  становища,  почали  створювати  державні  сільськогосподарські  підприємства,  де  знаходилися  механізатори  і  скупчували  сільськогосподарську  техніку.  Ці  підприємства  отримали  назву  -  МАШИННО-ТРАКТОРНІ  СТАНЦІЇ (МТС).  Їх  головне  завдання  було -  виробничо-технічне  обслуговування  колгоспів  і  радгоспів.
       Кожен  колгосп  чи  радгосп  підписував  договір  з  МТС  про  тракторну  оранку  землі  і  комбайнове  збирання хліба. Тракторні  бригади,  обробивши  землю  одного  колгоспу,  переїзджали  на  поля  інших  колгоспів  району.  Розрахунок за працю з механізаторами МТС відбувався  після  збору  врожаю. 
       Перша  в  Радянському  Союзі  МТС  була  створена  в  1928 р.  в  Україні  на  базі  радгоспу  ім.  Т.Шевченка  Березівського  району  Одеської  області.  Проіснували  машинно-тракторні  станції  до  1958 р.
          Партійно-державне  керівництво  України  на  чолі з С.Косіорм  і П.Чубаром  вирішили  прискорити  темпи  колективізації  в  республіці.  ЦК КП(б)У  видав  інструктивний  лист  до  місцевих  парторганізацій,  в  якому  запропонував провести суцільну колективізацію  в  Україні  під  час  весняної  посівної  кампанії  і  завершити  восені  1930 р.,  тобто  скоротити  строки  колективізації  на  рік-півтори.
         Крім  прискорення  темпів  колективізації  в  багатьох  районах  України  замість  сільськогосподарських  артілей  почали  створювати  комуни.  Селяни і так віддавали в колгоспи тільки під  тиском  свою  землю,  реманент,  худобу,  а  тут  почали  усуспільнювати  все,  що  було  у  селянському  господарстві,  навіть  курей  та  іншу  дрібну  живність.
         Реакцією  став  опір  селянства  насильницькій  колективізаці.  В  деяких  місцях селяни взялися за зброю. Вбивали  організаторів  створення  колгоспів,  так  званих,  «двадцятип*ятисячників»,  головним  чином  комуністів  і  комсомольців, робітників, яких прислали з  міст  для  допомоги  в  організації  колгоспів.  Почалися  підпали  колгоспних  будівель  і  отруєння  колгоспної  худоби,  псування  колгоспного  реманенту  тощо.  Щоб  не  здавати  до  колгоспу  своїх  коней,  корів  та  іншу  худобу,  селяни  почали  їх  різати  і  забивати. В цей час було знищено стільки худоби, що тваринництво  України  не  змогло  досягти  передколгоспного  рівня  навіть  у  передвоєнні  роки.
        Ігнорувати  ці  події  було  неможливо.  21  лютого  1930 р.  в  Москві  відбулася  нарада   партійних  керівників  радянських  республік  за  участю  Політбюро  ЦК ВКП(б),  де  розглядалися  заходи  щодо  виправлення  становища. Аграрна реформа погрожувала  новою  громадянською  війною.
       В  березні  1930 р.  Й.Сталін  виступив  у  газеті  „Правда”  зі  статтею  „Запаморочення  від  успіхів”,  де  засудив  „перегини”  і  „викривлення  партійної  лінії”,  в  яких  звинуватив  місцеве  керівництво.  Тоді  ж  був  опублікований  Примірний  Статут  сільськогосподарської  артілі, в якому точно визначалося, що підлягало усуспільненю,  а  що   залишалося  в  одноособовому  господарстві  колгоспника.
       Колгоспники  тепер  отримували  законне  право  мати  у  своєму  особистому  господарстві  присадибну  ділянку,  одну  корову,  дрібну  живність,  свійських  птахів,  дрібний  реманент.
       За  „перегини”  при  створені  колгоспів  деякі  місцеві  керівники  були  покарані.  Почався  масовий  відплив  селян  з  колгоспів.  Насильницько  створені  колгоспи  розвалилися.  Тільки  наприкінці  1930 р.  цей  процес  було  припинено.
        В  ході  колективізації  гостро  постало  питання  про  заможних  селян.  Офіційна  ідеологія  зображувала  їх  куркулями  і лютими  ворогами  радянської  влади.  Дійсно,  більшість  з  них  не  визнавали  радянської  влади,  не  хотіли  розлучатися  із власною  землею  і  вступати  до  колгоспів.  Прискорення  колективізації  викликало  опір  з  боку  заможних  селян.  В  деяких  районах  вони  почали  створювати  повстанські  загони, для  придушення    яких  були  застосовані  армійські  частини.  Боротьба  в  селі  ставала  все  гострішою.
         В  грудні  1929 р.  Й.Сталін  на  конференції  істориків-марксистів  поставив  завдання  - „ЛІКВІДУВАТИ  КУРКУЛЬСТВО  ЯК  КЛАС”.    Наприкінці  січня  1930 р.  була  опублікована  постанова  ЦК  ВКП(б) „Про  заходи  з  ліквідації  куркульських  господарств  у  районах  суцільної  колективізації”.
        За цією постанової куркулі  були  поділені  на  три  категорії  і  віповідно  до  категорій  йшли  покарання. До  першої  категорії  відносилися  куркулі,  які  приймали  участь  у  збройній  боротьбі  проти  радянської  влади (повстання,  вбивства  організаторів  колгоспного  руху  тощо).  Їх  карали  розстрілом,  „ізоляцією”  у  в”язницях  і  таборах.  До  другої  категорії  відносилися  ті,  хто  чинив  опір  при  розкуркуленні.  Цих  селян  виселяли  разом  з  сім”ями  у  північні,  східні  райони  Росії,  до  Сибіру.  Третю  категорію  складали  куркулі,  які  не  чинили  ніякого  опору  при  розкуркуленні. Їх  провина  була  в  тому,  що  вони  не  хотіли  вступати  до  колгоспів.  Їм надавалися наділи  землі  поза  селом  після  розкуркулення  і    виселяли  із  села.  Земля,  майно,  реманент  розкуркулених  підлягали  передачі  у  колгоспну  власність.
        Долю  куркулів  вирішували  батрацько-бідняцькі  збори.  Часто  до  списку  на  розкуркулення  підпадали  середняцькі  господарства,  хазяї  яких  чимось  не  догодили  керівництву  колгоспів.  За  офіційними  даними  в  СРСР  було  5%  заможних  селян,  а  розкуркулили  -  15%.  В  Україні  за  роки  колективізації  було  розкуркулено  200 тис.  селянських  господарств.
       Багато  хто  з  розкуркулених селян  намагалися  силою  зброї  захистити  своє  майно.  Помста  приймала  жорстокі,  дикі  форми  -  вбивства  цілих  сімей  колгоспних  керівників  і  активістів,  підпали  колгоспних  будівель  і  селянських хат, отруєння тварин. Кількість жертв з обох  сторін  не  рахували.

                15.8.  ГОЛОД  1932 – 1933  РОКІВ.
           Наслідком  аграрної  реформи  30-х рр.  ХХ ст.  був  голод  1932-33 рр.,  який  в  незалежній  Україні  буде  названий  ГОЛОДОМОРОМ.  Вважається,  що  ця  назва  означає  щось  більше,  ніж  просто  голод.
         Масштаби  голоду  були  вражаючі.  Він  охопив  сільські  місцевості  не  тільки України, але й Північного Кавказу, Кубані, Центрально-Чорноземного  району  Росії,  Поволжя,  Північного  Казахстану,  Західного  Сибіру.  Від  голоду постраждало  майже  100  млн.  людей,  або  60%  відсотків  населення  Радянського Союзу. Слід зауважити,  що  голод  був  ТІЛЬКИ  В  СІЛЬСЬКІЙ  МІСЦЕВОСТІ. У МІСТАХ  ГОЛОДУ  НЕ  БУЛО. Робітники  і  службовці  отримували  продукти  харчування  за  карточками,  які  були  введені  у  1928 р.  і  проіснували  до  1934  р.
          Під  час  голоду  1921-22 рр.  на  допомогу  голодуючим  в  радянських  республіках  прийшло  міжнародне  суспільство,  але  на початку  30-х  років  йому  було  не  до  радянських  голодуючих.  Міжнародне  суспільство  само  переживало  трагедію  голоду,  безробіття  і  страшну  економічну  кризу.
        Причини  голоду в  Радянському  Союзі потрібно  шукати  не  тільки  в  аграрній  реформі,  тобто,  у  внутрішній  політиці  держави,  а  і  в  зовнішній  міжнародній  ситуації.  До  зовнішних  причин  слід віднести світову економічну кризу 1929-1933 рр., або „Велику депресію”. Вона почалася у  США  і  за  короткий час охопила всі країни  Європи,  Америки  і  більшість  країн  Азії та  Африки.               
         Економічні  кризи  є  закономірним  явищем  у  капіталістичному  світі.  До  них  призводить  анархія  капіталістичного  виробництва  і  прагнення  до  отримання  надприбутків,  наслідком  чого  стає  перевиробництво  товарів.  При  капіталістичному  виробництві  настає  час,  коли  товарів  вироблено  дуже  багато,  але  капіталісти  не  бажають  знижувати  на  них  ціни  і  таким  чином  знижувати  свої  прибутки.  Тоді вони  закривають  підприємства,  робітників  виганяють  на  вулицю.  У  сільській  місцевості  фермери  відмовляються  засівати  землю,  вирощувати  тварин  і  сільськогосподарські  площі  заростають  бур”яном,  а  тварин  забивають.
         Капіталісти  вдаються  до  злочину.  Вже  вироблені  товари  і  продукти  харчування,  щоб  не  знижувати  на  них  ціни,  підлягають  знищенню  -  зерно  спалюють  в  паровозах  або  викидують  в  океан,  гори  картоплі,  апельсінів  переливають  гасом,  вирізають  домашню  худобу,  а  м”ясо  пересипають  вапном  та  закопують  у  землю.  За  те,  що  капіталісти  не  виробляють  товарів,  фермери  не  вирощують  зерно,  овочі,  а,  навпаки,  знищують  їх,  держава  видавала  премії.  І  це  відбувалося  серед  голоду,  який  у  1929-33 рр.  охопив  Сполучені  Штати  Америки,  країни  Європи,  Америки,  Азії.
        Весною  1933 р.  в  США  нараховувалося  17 млн.  безробітних.  Вони  організували  два  „голодних  походи”  на  Вашингтон.  24  тис. ветеранів  Першої  світової  війни  у  1932 р.  також  пішли  походом  на  Вашингтон,  вимагаючі  виплати  пенсій.  За  наказом  тодішнього  президента  США  Гувера  війська  і  поліція  застосували  проти  голодуючих  зброю.  Силою  зброї  всі  ці  походи  розігнали.  Було  багато  вбитих  і  поранених.
         У  всіх  своїх  негараздах  капіталістичний  світ  звинувачував  СРСР.  На  початку  30-х  років  міжнародний  капітал  почав  готувати  ударну  силу  для  війни  проти  Радянського  Союзу.  Ударною  силою  капіталізму  стала  нацистська  Німеччина,  де  в  1933 р.  до  влади  прийшов  А.Гітлер.
         Така  міжнародна  ситуація  мала  значний  вплив  на  внутрішню  політику  СРСР.  Тут  відбувалася  форсованими  темпами  індустріалізація,  „сталінський  стрибок”.  Швидко  будувалися  нові  заводи,  шахти,  фабрики,  електростанції  тощо.  Зростав  військовий  потенціал  СРСР.  Фінансування  перетворень  і  новобудов  в  країні  було  дуже  недостатнє.
        Індустріалізація  відбувалася  за  рахунок  сільського  господарства  Це  і  було  однією  з  головних  причин  голоду  на  селі  1932-33 рр.  Але  не  слід  забувати,  що  завдяки  швидкій  індустріалізації  радянські  люди  отримали  перемогу  у  Великій  Вітчизнянній  війні.
         Держава  мала  велику  потребу  в  хлібі.  Для  цього  необхідно  було  створити  на  селі  новий  клас  хліборобів,  який  би  вирощував  і  надавав  хліб  державі.  З  цією  метою  почалася  велика  АГРАРНА  РЕФОРМА  -  КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ.  Колгоспи  створювалися  швидким  темпами  і  часто-густо  насильницьким  шляхом.  Одночасно  почалося  розкуркулення  селян  і  заможні  селяни  були  ліквідовані  як  клас.
         Колгоспи   створювалися,  головним  чином,  із  середняцьких  і  бідняцьких  господарств.  Середняки  і  бідняки  звикли  працювати  в  одноосібному приватному господарстві, працювати на себе. У  колективному  господарстві  вони  працювати  НЕ  ВМІЛИ  І  НЕ  ХОТІЛИ,  бо  це  праця  на  когось.  Наслідком  було  те,  що  озимі  культури  восени  1931 р.  посіяли  невчасно і вони загинули. Літо 1932 р. виявилося посушливим, ярові культури  зійшли  погано. В результаті  такого  господарювання  виявився  значний  НЕДОРІД  зернових  культур.
         Не  дивлячись  на  неврожай,  держава  ПЛАН  ХЛІБОПОСТАВОК  НЕ  ПОНИЗИЛА.  Політбюро  ЦК  ВКП(б)  на  чолі  із  Й.Сталіним  прийняло  рішення  -  ВИКОНАТИ  ЙОГО  ЗА  БУДЬ-ЯКУ  ЦІНУ.
У  всі  хлібні  райони  СРСР   виїхали  спеціальні  уповноважені  ЦК.  До  України прибули В.Молотов і Л.Каганович.  Хліб  у  селян  почали  відбирати за допомогою сили.  Але  навіть  таким  шляхом  план  хлібозаготівель  виконаний  не  був.  Тоді  на  колгоспи,  які  не  виконали  свій  план, почали  накладати  штрафи, їх  заносили  на  „чорну  дошку”.   У  тих  колгоспах, які  попали  до  «чорних  списків»,  конфісковували  продовольчі  й  посівні  фонди,  в  села  припиняли  постачання  товарів.   В  рахунок  штрафів у  колгоспників   відбирали  продукти  харчування,  навіть  буряки  і  картоплю. 
           Наслідком  такої  політики  стало  те,  що  в  села  прийшов  ГОЛОД.  Селяни  змушені  були  їсти  все,  що  можна  було  з*їсти:  собак,  котів,  щурів,  траву,  листя  й  кору  дерев.  Були  випадки  канібалізму.  Населення  почало  масово  вимирати.  Щоб  якось  вижити,  люди  крали  колгоспне  зерно,   коли  воно  ще  колосилося  у  полі.  Поля  охоронялися  і  селяни  таємно  пробиралися  до  них  та  ножицями  зрізали  колоски.  Цих  селян  називали  „перукарями”. 
          Голови  колгоспів  намагалися  не  надавати  звіт  про  точну  кількість  зібраного  врожаю,  залишали  зерно  в  соломі  при  обмолоті,  щоб  потім  таємно колгоспники  могли   його  перемолотити ще  раз. Бувало,  що  крали  зерно  з  амбарів,  які  теж  охоронялися.
         У серпні 1932 р.  ВЦВК  і  РНК  СРСР  видали  постанову „Про  охорону  майна державних підприємств, колгоспів  та  кооперативів  і  про  укріплення  суспільної  (соціалістичної)  власності”.    Згідно  з  цим  законодавчим  актом,  за  крадіжку  колгоспної  чи  кооперативної  власності передбачався  розстріл  з  конфіскацією  майна,  а  при  „пом”якшуючих  обставинах”  -  позбавлення  волі  строком  не  менше  10  років.  У  народі  цей  закон  назвали  „законом  про  п”ять  колосків”.
       Знаючі,  що  в  містах  люди  не  голодують,  багато  селян  почали  перебиратися  до  міста  і  там  становилися  робітниками.  Щоб  поставити  населення  Радянського  Союзу  під  тотальний  контроль  і  припинити  втечу  людей  із  села,  в  1932 р.  в  СРСР  були  введені  ПАСПОРТИ.  Селянам  паспортів  не  видавали.  Видавали  тільки  населенню  міст.  Фактично  тепер  селяни  були  прикріплені  до  свого  села  і  до  свого  колгоспу.  Щоб таємно  селяни  не перебиралися  до  міста,  були  встановлені  заградзагони,  бійці  яких  повертали  втікачів  додому  в  село.
        Підрахунків  померлих  від  голоду  ніде  не  велося.  Різні  наукові  інститути  зараз  вважають,  що  загальна  кількість  жертв  голоду  в  Україні  склала  3-3,5 млн.  людей. Деякі  українські  націонал-заклопотані  політики  говорять,  що  ця  цифра  занижена  і  що  від  голоду  тоді  загинуло  10-15  мільйонів  українців,  а сполученноштатівські політики навіть приводять  цифру  у  20-25  мільйонів.  В  той  час  на  території  Україні проживало  36  мільйонів  населення.   
        Які  б  не  були  підрахунки,  але  голод  1932-33 рр.  був  страшною  трагедією  не  тільки  українців,  а  всіх  народів,  що  жили тоді  в  Україні  та  людей  різних  національностей  всього  Радянського  Союзу.  Ті,  хто  вижив  на  селі  під  час  голоду  1932-33 рр.  створили  новий  клас  хліборобів  -  КОЛГОСПНЕ  СЕЛЯНСТВО.
        У  листопаді  2006 р.  під  тиском  Президента  України  В.Ющенка  Верховна  Рада  України  прийняла  Закон  „Про  голодомор  1932-1933  років  в  Україні”,  в  якому  звинувачують  керівників  СРСР  у  навмисній  організації  голоду  в  Україні  з  метою  винищення  українців.  Верховна  Рада  визнала  голод  1932-33 рр.  ГОЛОДОМОРОМ  і  ГЕНОЦИДОМ  УКРАЇНСЬКОГО  НАРОДУ.  Таким  чином  можновладці незалежної  України   намагалисяся  відвернути  увагу  суспільства  від  примари  голоду,  що насувалася на Україну, як  наслідок  їх  бездарного  керування  державою.
          Хоч  більшість  країн  світу, які  входять  до  складу  ООН,  а  також міжнародні  організації  такі, як  ЮНЕСКО,  не  визнали   ці події  геноцидом,   в  незалежній  Україні погрожують КРИМІНАЛЬНИМ  ПОКАРАННЯМ  тим  громадянам,  хто  публічно  не  визнає  голод  1932-33 рр.  голодомором  і  геноцидом  Українського  народу. 
           Сполучені  Штати  Америки  в  той  час  не  тільки  не  засудили  політику  Комуністичної  партії  та  радянського  уряду,  а  навпаки:  президент  США  Ф.Рузвельт  у  1933 р. визнав  СРСР  і  встановив  з  ним  дипломатичні  та  інші  відносини.  Відбулося  це  після 16  років  невизнання  Радянської  влади.

                15. 9. ЗАВЕРШЕННЯ  КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ.
         Складна  ситуація,  що  створилася  під  час  проведення  суцільної  і  прискоренної  колективізації,  призвела  до  особливих  методів  керівництва  у  сільському  господарстві.   Рішенням  січневого (1933 р.)  пленуму  ЦК  і  ЦКК ВКП(б)  були  створені  ПОЛІТИЧНІ  ВІДДІЛИ  МТС  і  радгоспів.  Політвідділи  мали  великі  повноваження  і,  спираючись  на  місцевий  актив  та  репресивні  органи  Народного  Комісаріату  Внутрішніх  Справ (НКВС),  мали  налагодити  роботу  колгоспів  і  довершити  розгром тих  сил,  які  заважали  завершенню  коллективізації.
        Було  здійснено  масову  перевірку  керівників  колгоспів  -  бухгалтерів, голів,  бригадирів,  завідувачів  ферм.  Шукали  шкідників  і  саботажників  колгоспного  будівництва  -  „куркулів”  і  „підкуркульників”.  Багатьох  людей  в  цей  час  було  звинувачено  в  протиколгоспній  діяльності  і  репресовано.
        В  1933 р.  Й.Сталін  відмовився  від  посиленних  темпів  колективізації,  вважаючі, що  в  цьому  напрямку  завдання  аграрної  реформи вже  виконані.  Також  була  відмінена  продрозкладка,  яка  діяла з  початком  колективізації.   
        В січні 1933 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну   постанову „Про  обов”язкову  поставку  зерна  державі  колгоспами  й  одноосібними господарствами”. За цією  постановою  фактично  поверталися  продподаток  і  аграрна  політика,  яка  проводилася  під  час  НЕПу.  Але,  якщо  раніше  це  зачіпало  тільки  одноосібні  господарства,  то  тепер вона  була  спрямована  на  колективні  господарства. 
        Колгоспи  повинні  були  тепер  здавати  державі  хліб,  залежно  від  кількості  засіяних  гектарів  землі.  Навесні  колгоспам  доводилося    до  відома,  яка  частина  врожаю  залишається  у  виробника,  а  яка передається  державі.  Надлишки  зерна,  що  залишалися  у  колективних  господарствах та  одноосібників  після  твердо  зафіксованої  норми  хлібоздачі  державі,  дозволялося  розділяти  між  колгоспниками  чи  реалізовувати  за  цінами  ринку. Цим  відкривалася  зацікавленність  у  виробників  хліба  у  розширені  посівних  площ  та  збільшенню  у  вирощуванні  та  збиранню  врожаїв.
        Відбулася  РЕОРГАНІЗАЦІЯ  колгоспів.  У  кожному  колгоспі  були  створені  виробничі  бригади  з  постійним  складом  працюючих  на  чолі  з  бригадиром.  За  ними  закріплювалися  земля,  сільськогосподарська  техніка,  робоча  худоба.  Бригади  поділялися  на  ланки  на  чолі  з  ланковими  і  постійним  складом,  за  якими  закріплювалися  також  земля  і  реманент  на  весь  виробничий  сезон.
       Зрівнялівка  в  оплаті  праці колгоспникам  була  ліквідована.  Впроваджувалися  ТРУДОДНІ,  як  індивідуальна  і  дрібногрупова   прогресивно-відрядна  оплата  праці,  чим  також  матеріально  зацікавлені  були  виробники.
       Водночас укріплювалася МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА  БАЗА  сільського  господарства.  Сільськогосподарську  техніку  в  Україні  випускали  Харківський  тракторний  завод (ХТЗ),  Запорізький  комбайновий  завод  „Комунар”,  Харківський  завод  „Серп  і  молот”,  Кіровоградський  завод  „Червона  зірка”  та  ін.  Якщо  на  початку  20-х рр.  головними  знаряддями  праці в сільському господарстві були плуг, серп  і  ціп, то  наприкінці  30-х рр.  у  958  МТС,  які  здійснювали  технічне  облслуговування  колгоспів,  налічувалося  100 тис.  тракторів (у  15-ти сильному  обчислені), 33  тис.  комбайнів,  550  тис.  вантажних  автомашин. 
       Суцільна  колективізація  сільського  господарства  була  завершена  під  кінець  другої  п”ятирічки. У  1937 р.  колгоспи  України  об”єднували  96,1%
селянських  господарств  і  99,7%  посівної  площі.
       Напередодні  Другої  світової  війни  у  1939 р.  в  УРСР  існувало  30 тис.  колгоспів і близько тисячі радгоспів. Більшість господарств  мали  допоміжні  виробництва  -  бджолярство,  птахівництво,  садівництво  та  ін.,  почали  створюватися  тваринницькі  ферми.      
        Як  в  промисловості,  так  і  в  сільському  господарстві  поширився  рух  за  високу  ПРОДУКТИВНІСТЬ  ПРАЦІ.  У  буряководів  він  увійшов  в  історію, як  рух „П”ЯТИСОТЕНИЦЬ”. Його ініціаторами  стали  колгоспниці Київської області  -  ланкова  колгоспу  села  Старосілля  Марія  Демченко,  а  також  Марія  Гнатенко  і  Галина  Кошова.  Вони  вирощували  по  500  і  більше  центнерів  цукрових  буряків  з  гектара,  при  середньому  врожаї  в  Україні  130-135  центнерів.
          На  початку  1935 р.  ініціатором  соціалістичного  змагання  за  високу продуктивність  праці  серед  МЕХАНІЗАТОРІВ  виступила  бригадир  тракторної  бригади  Старобешівської  МТС  Мар*їнського  району  на  Донеччині  Прасковія  Ангеліна.  Вона  була  одна  із  перших  жінок,  яка  сіла  за  кермо  трактора.  Раніше  це  була  прерогатива  чоловіків.
         Паша  Ангеліна  створила  першу  в  Радянському  Союзі  жіночу  бригаду  трактористок,  яку  і  очолила.  Вона  закликала    механізаторів до  всесоюзного  змагання  тракторних  бригад.  Викликаючі  на  соціалістичне  змагання  чоловічі  тракторні  бригади,  неодноразово  виходила  переможцем.  За  новаторську  і  сумлінну  працю  була  нагороджена  двічі  званням  Героя  Соціалістичної  Праці. 
          З кожним роком   в  країні   зростало  хлібопостачання.  В  1933 р. від  українського села держава  отримала 317 млн. пудів хліба, у 1935 р – 462 млн.,  у  1940 р.  -  572 млн. пудів.  Грошові  доходи  колгоспників  протягом  другої  п”ятирічки зросли в 1,8 раза, заробітна плата  робітників  збільшилася  удвічі.  Товарообіг  з  важливих  предметів  споживання  -  одягу,   взуття, цукру зріс  у  2-4  рази. Життя  населення  значно  поліпшилося.
        Організаційне  укріплення  колгоспів  і  державна  допомога  технікою,  матеріальна  зацікавленність  колгоспників  і  збільшення  обсягу  врожаїв призвели  до скасування  в  1934 р.  карткової  системи  розподілу  продуктів  харчування  серед  міського  населення,  введеної  у  1928 р.
         З  укріпленням  колгоспів  і  радгоспів  ліквідували   політвідділи  МТС  і  радгоспів. Вони були  перетворені  в  звичайні  партійні  органи  та  об”єднані  з  районними  комітетами  партії
         
        15.10.  КОНСТИТУЦІЯ  ПОБУДОВАНОГО  СОЦІАЛІЗМУ.
       Внаслідок  перших  довоєнних  п”ятирічок  Українська  РСР  стала передовою  індустріально-колгоспною  державою.  Її   промисловість  випускала  стільки  продукції,  скільки  вся  промисловість  царської  Росії  у  1913 р. Електростанції України давали четверту частину  всієї  електроенергії  Радянського  Союзу.  На  полях  республіки  працювало  близько  п”ятої  частини  тракторного  парку  і  комбайнів  СРСР.  Україні  належала  майже  п”ята  частина  посівної  площі  зернових  культур  і  дві  третини  посівів  цукрових  буряків.
       Значно змінилася СОЦІАЛЬНО-КЛАСОВА СТРУКТУРА  НАСЕЛЕННЯ.  Зникли  категорії  приватних  торговців,  власників  підприємств,  дрібної  і  середньої  буржуазії. Зате  збільшилася  кількість  робітничого  класу. Його  чисельність  з  1928 р.  по  1940 р.  зросла  від  1770  тис.  до  4578 тис.  Робітничий  клас  поповнювався,  головним  чином,  за  рахунок  селянства.
         Загальна  кількість  службовців  і  спеціалістів  народного  господарства,  культури,  освіти,  науки  також  зросла  з  549 тис.  до  2-х млн. людей.  Була  створена  нова,  радянська  інтелігенція,  що  вийшла  з  робітників  і  селян  і  мала  вищу  чи  середню  спеціальну  освіту.
         Біля  новозбудованих  заводів,  шахт,  електростанцій  виростали  нові  міста, селища міського типу (Штергрес,  Зугрес  в  Донбасі  та  ін.).  Кількість  міського  населення  значно  збільшилася.    
        Зникло  розшарування  селян  на  батраків,  бідняків,  середняків  і  заможних (куркулів).  У  процесі  колективізації  був  створений  на  селі  один  клас  -  колгоспне  селянство.  У  1940 р.  його  чисельність  складала  половину  населення  України.
        Відбувся  інтенсивний  соціальний  рух  населення  по  вертикалі  -  „знизу”  -  „вгору”. Радянська влада  сприяла  висуванню  рядових  робітників  і селян  на  керівні  посади,  відкривала  перед  ними  двері  вищих  і  середніх  спеціальних начальних закладів. Десятки тисяч  робітників  і  селян  прийшли  в  органи  державного  управління,  партійний  та  господарський  апарат,  в  органи  державної  безпеки  і  міліції,  в  офіцерський  корпус  Червоної  Армії, стали керівниками підприємств, колгоспів та радгоспів. В  Радянському Союзі почала  формуватися  партійно-державна  і  господарська  НОМЕНКЛАТУРА,  як  НОВИЙ  ПАНІВНИЙ  І  ПРАВЛЯЧИЙ  КЛАС.
         В  1934 р.  відбувся  ХУІІ  з”їзд  ВКП(б),  на  якому  був  стверджений  висновок,  що  в  Радянському  Союзі  ПОБУДУВАЛИ  в  ОСНОВНОМУ  нове  СОЦІАЛІСТИЧНЕ  СУСПІЛЬСТВО.  Закріпити  перемогу  соціалізму  в  СРСР  повинниий  був  новий  Основний  Закон  країни  -  КОНСТИТУЦІЯ.
        З  цією  метою  була  створена  Конституційна  комісія,  яку  очолив  Й.Сталін.  У  вироблені  проекту  Конституції  приймали  участь  кращі  представники інтелектуальних сил країни. Група науковців під  керівництвом  М.Бухаріна  розробила  розділ  про ПРАВА  радянських  громадян,  кращих  на  той  час  у  світі.  Всі  попередні  обмеження  в  правах  певних  категорій  населення  були  скасовані.  Ради  депутатів  і  народні  судді  обиралися  загальним,  прямим, рівним і таємним голосуванням.  Проголошувалася  недоторканність  особистості  та  житла,  таємність  листування,  свобода  слова,  друку,  зборів,  розширювався  обсяг  інших  прав  і  свобод  радянських  громадян.
        У  проекті  Конституції  визначалося,  що  СРСР  -  це  „союзна  держава,  створена  на  основі  добровільного  об”єднання  рівноправних  радянських  соціалістичних  республік”.
        5  грудня  1936 р.  на  УІІІ  надзвичайному  з”їзді  Рад  СРСР  була  прийнята  КОНСТИТУЦІЯ  ПОБУДОВАНОГО  СОЦІАЛІЗМУ,  яка незабаром  отримала  назву – СТАЛІНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ.  На  її  підставі  були  вироблені  конституції  союзних  та  автономних  республік,  в  тому  числі  і  Української республіки. 
        Конституція  України,  яка  тепер  офіційно  називалася  Українська  Радянська  Соціалістична  Республіка (УРСР), була  прийнята  Надзвичайним  ХІУ  Всеукраїнським  з”їздом  Рад  30  січня  1937 р.  В  неї  декларувалося  про  добровільність  об”єднання  УРСР  з  іншими  республіками  в  СРСР.
       Вищим  органом  державної  влади  в  Україні  стала  Верховна  Рада,  яка  працювала  сесійно. В період між сесіями верховною  владою  була  Президія  Верховної  Ради.  Вищим  виконавчим  і  розпорядчим  органом  державної  влади  оголошувався  уряд  -  Рада  Народних  Комісарів (Раднарком).
        В  Конституції  була  закріплена  політична  система  суспільства.  Стрижнем  політичної  системи  стала  Комуністична  партія  більшовиків  -  єдина  політична  партія  в  країні.  Її  помічник  і  резерв  -  Комуністична  спілка  молоді (комсомол).  Серед  багатьох  різноманітних  громадських  організацій  і  добровільних  товариств  найбільш  поширенними  були  професійні  спілки (профспілки),  чиї  функції  з  робітничих  захисників  звелися до ролі  „приводних  пасів”  між  партійним  апаратом  і  робітничими  колективами.
        В  Україні  проголошувалися  ті  ж  громадянські  права  і  свободи,  що  і в Радянському  Союзі.  Але  між  їх  проголошенням  і  дійсною  реалізацією  при  тоталітарному  режимі,  який  в  той  час  уже  склався  в  країні,  була  велика  різниця.  Ні  проголошені  в  Конституції  права,  ні  їх  гарантії  не  вберегли  навіть  проектантів  Конституції (М.Бухаріна та ін.)  від  масових  репресій  30-х  років.

                15. 11. МАСОВІ  РЕПРЕСІЇ  В  УКРАЇНІ.
        В  кінці  20-х  років  з  утвердженням  одноособової  влади  Й.Сталіна  в  СРСР  почала  створюватися  ТОТАЛІТАРНА  СИСТЕМА.  В  Україні  вона  почалася  з  репресій  проти  спеціалістів  вугільної  промисловості  Донбасу.  Вугільна  промисловість  -  одна  з  найбільш  небезпечних  галузей  господарства.  Тут  часто  відбуваються  аварії  з  людьськими  жертвами.
       На  початку  1928 р.  у  м.Шахти  Ростовської  обл.  відбувся  судовий  процес („шахтинська  справа”) над „шкідниками” у  вугільній  промисловості.  На  лаві  підсудних  опинилися  колишні  власники  шахт,  технічна  інтелігенція  -  інженери,  маркшейдери  та  ін.,  які  працювали  на  шахтах  Донбасу  з  дореволюційних  часів.  Їх  звинуватили  в  тому,  що  вони  „висаджували  в  повітря  і  затоплювали  шахти,  псували  устаткування,  підпалювали  електростанції,  свідомо  зривали  продовольче  й  промтоварне  постачання  гірників”  та  в  інших  злочинах,  в  яких  більшість  підсудних    були  не  винуваті.  Із  49  засуджених  7  осіб  було  розстріляно.
       Восени  1929 р.  органи  ДПУ  оголосили  про  викриття  в  Україні  підпільної  антирадянської  організації  -  „Спілки  визволення  України” (СВУ).  Судовий  процес  відбувся  у  березні  1930 р. у  Харкові. Було  засудженно  45  представників  української  інтелігенції  і  політичних  діячів   часів  УНР.  Серед  засудженних  був колишній   голова  уряду  УНР  В.Чехівський, член першого  уряду  УНР -  Генерального  секретаріату,  а  тепер академік С.Єфремов, академік М.Слабченко, А.Ніковський, Й.Гермайзе  та ін.  Їх  звинуватили  в  тому,  що,  нібито,  вони  намагалися  реставрувати  в  Україні  старий  буржуазно-поміщицький  лад.
         Це була  прелюдія  до  масових  політичних репресій  середини  30-х рр.,
 коли  в  Радянському  Союзі,  за  висновками  Комуністичної  партії  більшовиків,  було  вже  побудоване  соціалістичне  суспільство.
        Щоб  ідеологічно  виправдати  страшну  хвилю  репресій,  Й.Сталін  висунув  тезу,  за  якою  в  країні  повинна  ЗАГОСТРЮВАТИСЯ  КЛАСОВА  БОРОТЬБА  у  ході  будівництва  соціалізму.  Хоч  класові  ворогі  були  винищені  ще   під  час  громадянської  війни,  ліквідації  НЕПу  і  розкуркулення,  в  СРСР залишилися  тільки  дружні  класи  -  робітники  і  колгоспне  селянство  та  нова  народна  інтелігенція,  але,  якщо  Сталін  оголосив,  що  в  СРСР  є  класові  вороги,  значить  вони  є.  Репресивні  правоохоронні  органи  знаходили  їх  у  великій  кількості,  а  трудящі  проводили  мітинги,  збори,  на  яких  засуджували  „ворогів  народу”  і  вимагали  для  них  смертної  кари.
         В  першу  чергу  репресії  торкнулися  видатних  революціонерів,  героїв  громадянської  війни,  політичних  і  державних  діячів  у  всіх  союзних  республіках,  ленінських  соратників,  старих  партійців,  маршалів,  учених,  наркомів,  діячів  культури,  інженерно-технічних  працівників, інтелігенції,  як  старої,  так  і  нової  генерації,   а  потім  -  робітників і  колгоспників:  шахтарів,  слюсарів,  двірників,  сторожів,  комірників,  возчиків,  домогосподарок  і  багато  іншого  простого  люду.
        Політичні  репресії  не  були  винаходом  комуністичних  функціонерів  СРСР.  Завжди  після  встановлення  нової  влади  і  нового  режиму  починалося  фізичне  знищення  прихильників  старої  влади  і  навіть  тих,  хто  боровся  за  нову  владу.  Приклад  -  Англійська  буржуазна  революція  ХУІІ ст.,  Велика  Французька  буржуазна  революція  ХУІІІ ст.  та  інші  революції  і  державні  перевороти.  За  висловом  одного  з  діячів  Великої  французької  революції  ХУІІІ ст.  „Революція  пожирала  своїх  дітей”.
        В  30-х  рр.  ХХ ст.  політичні  репресії  відбувалися  після  встановлення    тоталітарного  режиму  в  Італії,  Німеччинні,  Іспанії,  Угорщині,  Румунії  та  інших  країнах  Європи,  а  також  в  СРСР.
        У  1934 р.  відбувся  ХУІІ  з”їзд  ВКП(б),  на  якому  старі  партійці  ленінської  генерації,  згадавши  лист  Леніна  до  ХІІ  з”їзду  партії,  вирішили виправити  свою  помилку і  замінити  Й.Сталіна  на  посаді  Генерального  секретаря  ЦК  ВКП(б).  На  цю  посаду  запропонували  обрати  Сергія  Кірова  -  члена  Політбюро  ЦК ВКП(б),  керівника  Ленінградського  обкому  партії.  При  голосуванні  проти  обрання  Сталіна  було  подано  292 голоси,  проти  Кірова  -  3.  Голова  лічильної  комісії  В.Затонський  зразу  повідомив  про  це  Сталіна.  За  наказом  Сталіна  вибори  були  фальсифіковані  і  він  залишився  на  посаді  Генерального  секретаря,  а  Кірову  і  Затонському,  як  і  більшості  делегатів  з”їзду,  це  коштувало  життям.
         С.М. Кіров    був   убитий   на   порозі   свого   кабінету   у   Смольному
1 грудня  1934 р.  Вбивство  Кірова  стало  приводом  для  масових  репресій  на  всій  території  Радянського  Союзу.  В  першу  чергу  їх  жертвами  стали  делегати  ХУІІ  з”їзду  партії.  Цей  з”зд  увійшов  в  історію,  як  „з”їзд  розстріляних”. Із 1966 делегатів з”їзду  було  репресовано  понад  1100 людей.
         З  року  „великого  перелому” -  1929  справи  проти  класово  ворожих  елементів  почали  розглядали  не  суди,  як  звичайно,  а  так  звані  „трійки”,  до складу яких входили перший секретар райкому партії, голова  райвиконкому і начальник місцевого управління ОДПУ.Справи розглядалися  без  адвокатів  і  прокурорів.
        Незабаром  справи  почали  розглядати  за  скороченою  процедурою.  Навіть  не  викликали  людей,  засуджуючі  їх  позаочі  на  смерть  за  „картками”,  на  яких  були  виписані  злочини,  як  правило,  -  „тероризм”, „диверсія”, „шпигунство”,  „саботаж”,  „шкідництво”  і  порівняно  легкі  -  „антирадянська  діяльність”,  „наклеп  на  радянську  дійсність”.
        Для  засудження  відомих  в  країні  і  партії  людей,  організовували  гучні  процеси,  які  закінчувалися  смертним  вироком.  Смертний  вирок  виконували  на  протязі  10  днів  після  його  винесення  і  оскарженню  він  не  підлягав, як  засудженні  не  підлягали  помилувнню.   
       Засуджених  до  позбавлення  волі  масово  відправляли  на  примусові  роботи  до  концтаборів  ГУЛАГу,  які  були  розкидані  у  Сибіру,  на  Півночі,  в  Середній  Азії,  у  Мордовії  та  інших  місцях.  Фактично  концтабори і в”язниці знаходилися у кожному  районі  великого  Радянського  Союзу.  Вперше  абревіатура  ГУЛАГ (Головне  Управління  Лагерів)  було  зафіксоване  у  документах  9  листопада  1930 р. Повна  назва  звучить  таким  чином:  „Головне  управління  виправно-трудових  таборів  і  трудових  поселень  НКВС  СРСР”.
        Офіційно  ГУЛАГ  припинив  своє  існування  в  середині 1960 р.,  але  система  фактично  продовжувала  існувати  до  розпаду  СРСР  у  1991 р.
         В  історичній  літературі  існує  така  періодізація  політичних  репресій  в  Україні:  1) 1928-1931 рр., 2) 1932-1936 рр., 3) 1937-1938 рр.
          Після  „шахтинської  справи”  і  процесом  над  „Спілкою  визволення  України”  почалося  „викриття”  органами  ДПУ,  які  були  незабаром  перейменовані  в  органи  НКВС,  інших  „контрреволюційних  організацій”  і  винищення  партійних  і  державних  керівників.
       В  період  другого  етапу  політичних  репресій  були  викриті  такі  „контрреволюційні  організації”  в  Україні,  як  „Українська  військова  організація” (УВО),  „Польська  організація  військова”(ПОВ),  „Український  національний  центр”(УНЦ),  „Білогвардійський  терористичний  центр  у  Києві”  та  безліч  „шпигунсько-троцькистських”  організацій.
        Зацькований  партійними  керівниками  у  1933 р.  покінчив  життя  самогубством  М.Скрипник.  У  1935 р.  був  заарештований  і  в  1937 р.  розстріляний  Ю.Коцюбинський  -  учасник  штурму  Зимового  палацу  в  Петрограді  у  1917 р.,  член  першого  Радянського  уряду  України,  головнокомандуючий  радянськими  військами  УРСР,  В.Примаков  -  організатор  і  командир  Червоного  козацтва  та  інші.
       Третій період політичних репресій був найбільш жахливий. В  1937-38 рр.  були  страчені: один  з  організаторів  Компартії  України,  перший  секретар  ЦК КП(б)У  Е. Квірінг, перший Голова ЦВК України  у  1917 р.  Ю.Медвєдєв,  Голова  Раднаркому  України  з  1919 по  1923 р.  Х.Раковський,  член  ЦК  КП(б)У  і  радянського  уряду  В.Затонський,  перший  секретар  ЦК  КП(б)У  з  1928 по  1938 рр. С.Косіор.  Чекаючі  арешту,  Голова  Раднаркому  УРСР  П.Любченко  застрелився.  Потім  настала  черга  провідників  сталінської  політики  в  Україні  В.Чубара  і  П.Постишева  та  інших  партійних  і  державних  діячів.
          Майже  повністю  був  знищений  ЦК  КП(б)У,  обраний  на  ХІІІ  з”їзді  КП(б)У. З  62 членів було  звинувачено  у  ворожій  діяльності  і  репресовано  55 людей.  З  11  членів  Політбюро  загинуло  10,  а  з  5  кандидатів  у  члени  Політбюро  -  4.  Репресовані  всі  9  членів  Оргбюро.
        Репресії  відбулися  і  серед  комсомольських  керівників  України.  Всі  члени  ЦК  ЛКСМУ  були  репресовані.  ЦК,  як вищий  комсомольський  орган,  взагалі  був  ліквідований.  Тільки  потім  цей  керівний  орган  був відновлений вже з  новими  людьми,  але  незабаром  і  їх  піддали  репресіям.   
          Найбільш  жорстокому  розгрому  була  піддана  армія.  У  1937 р.  командувача  Київським  військовим  округом  Й.Якіра  і  командувача  Харківським  військовим  округом  І.  Дубового  звинуватили  в  підготовці  замаху  на  вищих  керівників  партії  і  держави  і  в  намаганні  державного  перевороту.  Разом  з  командувачами  округів  були  репресовані  їх  штаби,  сотні  командирів  та  політпрацівників  в  тому  числі  і  вищого  рангу.  Всі  вони  вславилися  своїм  військовим  талантом  ще  під  час  громадянської  війни  і  які  розуміли  зміст  сучасної  війни  та  готували  до  неї  армію:  Б.Думенко,  Є.Ковтюх,  І.Гаркавий,  І.Федько  та  ін.
         Всього  в  Радянському  Союзі  напередодні  Другої  Світової  і  Великої  Вітчизнянної  війн  було  репресовано  майже  40 тис.  командирів  Червоної  Армії.  Армія  була  обезголовлена. І  це було  однією  з  причин  поразки  Радянського  Союзу  на  першому  етапі  війни.
        Коли  в  1941 р.  почалася   Велика  Вітчизнянна  війна,  в  Червоній  Армії  нараховувалося  лише  7%  командирів,  які  мали  вищу  військову  освіту,  а  37%  не  пройшли  навіть  повного курсу  навчання  у  середніх  військових закладах. Будь-яка  війна  вимагає  значних  військових  знань,  бо військова  наука  -  дуже  жорстока  наука.  Відсутність  навченних  військових  кадрів  стала   великим  тягарем  для  країни   і  головною  причиною  величезних  людських  втрат  у  війні.
        Жертвами  репресій  стали  мільйони  радянських  людей.  Лук”янівська  в  Києві  та  інші  в”язниці  України  не  вміщували  всіх  заарештованих.  Засудженних  на  смерть,  розстрілювали   у  рвах  Биковні  під  Києвом,  на  Рутченківському  полі  біля  Донецька,  в  балці  „Сучья”  під  Луганськом  та  в інших місцях республіки.  Зараз тут  височать  обеліски  невинним  жертвам  сталінського  терору.
          Разом  з  репресованими  страждали  їх  рідні  та  близькі.  Якщо  на  самих  репресованих  приклеювали  ярлик  „ворогів  народу”,  то  всі  родичі  були  „членами  сімей  ворогів  народу”.  Вони  завжди  були  під  підозрою  і  наглядом  органів  НКВС,  їх  не  приймали  на  роботу,  виселяли  з  великих  міст, діти не мали  можливості  здобути  вищу  освіту,  до  них  застосовували  інші  обмеження.  Ярлик  „ворогів  народу”  чи  „членів  сімей  ворогів  народу”  висів  на  людях,  як  прокляття  все  їх  життя.      
                               
                15.12.  КУЛЬТУРА  УКРАЇНИ  в  30-х рр.  ХХ  ст.               
         Складовою  частиною  побудови  соціалізму  Комуністична  партія  більшовиків  вважала  проведення  КУЛЬТУРНОЇ  РЕВОЛЮЦІЇ.  Вона  передбачала  оволодіння  грамотою  мільйонами  неосвічених  людей,  формування  нової  генерації  інтелігенції  -  вихідців  з  робітничого  і  селянського  класів,  розвиток  науки,  літератури,  мистецтва.  Основним  змістом  культурної  революції  повинно  було  подолання  буржуазної  ідеології  та  утвердження  марксистсько-ленінського  світогляду.
          В роки перших  п”ятирічок  в  Україні  на  курсах,  у  гуртках  і  школах  лікнепу навчалися мільйони  дорослих  людей.  Напередодні  Другої  світової  війни на території УРСР масова неписьменність була  в  основному  подолана.  Згідно  перепису  1939 р.  залишалося  неписьменними  лише  15%  людей.  Розповсюдженні  були  культурно-просвітні  установи:  будинки  культури, клуби, будинки самоосвіти, бібліотеки, музеї тощо. В  сільській  місцевості    -  хати-читальні,  сільські  будинки  культури.
        Збільшилися  фонди  бібліотек,  кількість  періодичних   та  книжкових  видань.  В  життя  народу  почало  входити  радіо  і  кіно,  червоні  кутки  на  підприємствах, парки культури та відпочинку у містах, читацькі  конференції,  творчі  гуртки,  політичні  гуртки.  Значну  роботу  проводили  краєзнавчі,  літературно-меморіальні,  історико-революційні  та  інші  музеї.
       Через культурно-просвітницьку діяльність стверджувалася  марксистсько – ленінська  ідеологія,  а  комсомольсько-партійні  ідеологи  формували  культ  особи  Й.Сталіна,  як  „батька  всіх  людей  і  народів”,  „наймудрішого  з  наймудріших”  та  вихваляли  його  оточення.
         Особлива  увага  приділялася  розвитку  ШКІЛЬНОЇ  ОСВІТИ  і  вихованню  молоді.  ВКП(б)  і  держава  ставили  за  мету  підготувати  підростаюче  покоління  до  кваліфікованої  праці  і  виховати  їх  у  відданості  справі  Леніна-Сталіна.
         25 липня 1930 р. була прийнята  постанова  ЦК ВКП(б)  „  Про  загальне  обов”язкове навчання”, за якою в селах вводилося обов”язкове  чотирикласне  навчання,  а  в  містах  -  загальне  семирічне.  У  1932-33 навчальному  році  в  Україні  прцювало  майже  22 тис.  шкіл,  де  навчалося  4,5  млн.  учнів.  У  школах  викладання  предметів провадилося  українською  мовою.  Крім  українських  шкіл  понад  400 тис.  дітей  навчалися  в  школах  національних  меншин  -  російських,  болгарських,  єврейських,  німецьких,  молдавських .
        Наприкінці  другої  п”ятирічки  в  Україні  було  завершено  перехід  до  обов”язкового початкового 4-рирічного, а в містах – до  загального 7-річного  навчання.  Визрівали передумови  для  переходу  в  сільській  місцевості  -  до  семирічного  навчання,  а  в  містах  -  до  загальної  середньої  десятирічної  освіти.  Напередодні  Великої  Вітчизнянної  війни  у  1940-41  навчальному  році  в  школах  УРСР  навчалося  6,7 млн.  учнів.
        Матеріально-технічна база шкіл бажала кращого. Навчання,  як  правило,  проводилося у дві зміни. Бракувало підручників,  зошитів,  учбових  приладів,  іншого шкільного устаткування. А головне – відчувався дефіцит  педагогічних  кадрів  з  вищою  освітою.
        Значну роль у вихованні школярів відігравали  ПІОНЕРСЬКІ  організації,  які були  створені  в  кожній  середній  школі  в  1935 р.  В  піонерах  учні  знаходилися у віці з 10 до  14  років.  З  14  років  вони  мали  право  вступати  до  КОМСОМОЛЬСЬКИХ організацій, які були  створені  в  кожній  середній  школі  у  1936 р. В 1940-41 навчальному році  в  Україні  налічувалося  4  млн.  піонерів  і  понад  250 тис. комсомольців.
          Підготовка  кадрів  спеціалістів  для  господарського  будівництва  і  курівництва  народним  господарством  здійснювалася  у  вузах  і  технікумах.  Мережа  вузів  в  роки  перших  п”ятирічок  швидко  збільшувалася.  На  початку  1926 р. в  Україні  було  35  вищих  учбових  закладів,  де  навчалося  27,2 тис.  студентів,  а  в січні  1933 р.  було  вже  190  вузів  і  навчалося  в  них  160  тис.  людей.
         Для  підготовки  до  вступу  у  вищі  учбові  заклади  збільшилася  і  кількість  робітфаків,  особливо  після  того,  як  в  1933 р.  знову  відновили  свою  діяльність  Харківський,  Київський,  Одеський  і  Дніпропетровський  універсітети. На кінець першої п”ятирічки в них  навчалося  90 тис. студентів.
         Зросла  кількість  середніх  спеціальних  учбових закладів,  де  готували  спеціалістів для виробництва середньої  ланки.  На  кінець  1937 р.  в  Україні  було  576 технікумів,  де  навчалося  159 тис.  людей.  Загалом  за  період  з  1921  по  1938 р.  вузи  і  технікуми  України  підготували  близько  400  тис.  спеціалістів,  що  дало  змогу  забезпечити  кадрами  всі  галузі  народного  господарства,  науку  та  культуру.
         Негативний  вплив  на  розвиток  освіти,  науки  і  взагалі  культури  в  Україні  був  визначений  ЗГОРТАННЯМ  УКРАЇНІЗАЦІЇ  в  кінці  30-х рр.,  коли  прокотилася  хвиля  боротьби  з  „націоналістичними  ухилами”.  Члени  комісії  з  українізації, створеної в  1925 р., куди  входили  керівники  КП(б)У  і  українського  радянського  уряду  -  С.Косіор,  В.Чубар,  В.Затонський,  А.Хвиля,  М.Чувирін,  Н.Голод та  інші  були  репресовані  в  1938-39 рр.  Сам процес українізації розглядався  тепер,   як  буржуазно-націоналістичний,  з  яким  треба  було  вести  непримиренну  боротьбу.
        Після  арешту  С.Косіора  в  1938 р.  першим  секретарем  ЦК  КП(б)У  став  М.Хрущов.  При  ньому  українізація  була  повністю  згорнута.  Більше  того  -  ліквідували  національні  групи  в  навчальних  закладах,   національні  навчальні  заклади  закрили  взагалі.  Незабаром  були  також  ліквідовані  національні  райони,  національні  сільські  та  містечкові  ради.  Діловою  мовою  в  установах  стала  російська  мова.
         Центром  наукових  досліджень  залишалася  Всеукраїнська  академія  наук (ВУАН),  яку  після  репресованного  В.Вернадського,  з  1930 р.  очолював  О.Богомолець.  У  1940 р.  в  Академії  наук  працювало  1069  наукових  співробітників,  серед  яких  було  150  докторів  і  456  кандидатів  наук.  Наукові  установи,  що  входили  до  складу  ВУАН,  досягли  значних
успіхів  завдяки  окремим  талановитим  вченим. 
       Особливо  визначався,  створений  у  1928 р.  в  Харкові,  Український  фізико-технічний  інститут (УФТІ),  де  в  1931-32  рр.  працював  майбутній  „батько”  атомної  бомби  І.Курчатов.  Тут  відомий  фізик  Л.Ландау  розробив  кінетичну  теорію  плазми  і  вперше  в  Радянському  Союзі  було  здійснено  штучне  розчеплення  атомів  літію.  В  1937 р., коли почалися репресії серед  вчених,  Л.Ландау  був  заарештований.  Його  звинуватили  у  шпигунстві  на  користь  Німеччини. Тільки заступництво  іншого  всесвітньо  відомого  фізика  П.Капіци,  який  звернувся  з  листом  до  Й.Сталіна,  В.Молотова,  Л.Берії  врятувало  Л.Ландау  від  смерті.
        У  1932 р.  за  ініціативою  Є.Патона  при  ВУАН  був  створений  Інститут  електрозварювання,  в  якому  був  розроблений  ефективний  засіб  автоматичного  електрозварювання  під  флюсом,  застосований  на  новобудовах.  В  Інституті  математики  плідно  працювала  математична  школа Д.Граве, був створений новий напрям  -  нелінійна математика вченими  М.Криловим   та  М.Боголюбовим.  Важливе  значення  для  розвитку  різних  галузей  науки  мали  праці  медиків  В.Філатова,    М.Стражеско,  фізіолога  Д.Воронцова,  біохіміка  О.Палладіна,  генетиків  і  селекціонерів  В.Юр”єва,  М.Холодного,  А.Сапегіна  та  інших.
         Творчо  працював  винахідник  і  дослідник  ракетної  техніки  та  теорії  космічних  польотів   Ю.Кондратюк.  В  1930 р.  його  звинуватили  у  шкідництві  і  заарештували.  Знаходячись  в  засланні,  він  продовжував  наукові  розробки.  За  допомогою  С.Орджоникідзе  його  звільнили.  Після  звільнення  він  багато  працював  над  створенням  вітряних  електростанцій.  У  1941 р.  пішов  на  фронт  добровільно,  записавшись  у  народний  ополченський  загін,  де  і  загинув  у  першому  бою.
      Значні  труднощі  виникли  в  30-ті  роки  в  галузі  суспільних  наук.  Коло  проблем  і  напрямків  суспільнознавців  був  накреслений  сталінським  „Коротким  курсом  історії  ВКП(б)”  та  ідеєю партійності, які  возвеличували  особу  Й.Сталіна  і  вихваляли  Комуністичну  партію.  Відхилення  від  них  тягло  за  собою  репресії.  Так,  за  „немарксистські  погляди”  один  з  найвідоміших в 20-х рр. істориків-марксистів М.Яворський  був  виключений  з  партії,  звільнений  з  усіх  посад,  позбавлений  членства  в  академії  і  в  1932 р.  заарештований. Його вислали на  Соловки,  де  в  1935 р.  він  пише  на  адресу  керівників  ГУЛАГу  НКВС   заяву-протест  проти  фізичного  і  морального  знищення  людей  у  радянських  концтаборах.  3  листопада  1937 р.  М.Яворського  розстріляли.
        Трагічна  доля  випала  М.Грушевському,  який  повернувся  в  Україну  із  еміграції  в  1924 р.  Він  плідно  працював  в  галузі  історії  та  соціології,  був  обраний  академіком  ВУАН  і  академіком  АН СРСР.  Незабаром  його  твори  були  оцінені  як  „буржуазно-націоналістичні”  і „немарксистські”.  В  1931 р.  М.Грушевського  заарештували.  Він  підписав  усе,  що  від  нього  вимагали  в  НКВС.  Його  звільнили  і  запропонували  переїхати  до  Москви.
В  1934 р.  М.Грушевський  помер  у  лікарні  за  загадкових  обставин.
        З  1934 р.  почав  переслідувати  своїх  супротивників  у  генетичній  науці,  авнтюрист  від  науки  М.Лисенко,  обраний  академіком  ВУАН.  Ціла  наукова  галузь  -  генетика  була  фактично  знищена  на  багато  років.
        Жертвами  репресій  в  30-ті  роки  стали  тисячі   працівників   наукових  закладів   і   вузівських   учених.  Жах   за   своє  життя  і  намагання  досягти
матеріального  добробуту  та  вчених  звань,  заставляв  багатьох  учених,  навіть  відомих  таких,  як  академіки  Д.Граве,  О.Паладін  та  ін.  прилюдно  виступати  із  закликом  „розстрілювати  як  собак”  тих,  кого влада  оголошувала   „ворогами  народу”.               
        Трагічні  і  суперечливі  процеси  відбувалися  в  ЛІТЕРАТУРІ.  В  квітні  1932 р.  ЦК  ВКП(б)  прийняв  постанову „Про  перебудову  літературно – художніх  організацій”,  за  якою  багатоманітність  літературно-художних  об”єднань  була ліквідована і створено  єдину  Спілку  радянських  письменників.  Спілка  була  організаційно  оформлена  на  Першому  з”їзді  письменників  України  в  1934 р.  Тоді  в  неї  входило  120  членів  і  73 кандидати-стажери.
          Тепер  на  сторінках  поетичних  та  прозаїчних  творів,  у  драматургії  та  публіцистиці  головними  героями  повинні  бути  робітники  і  колгоспне  селянство,  представники  творчої  радянської  інтелігенції.  Вихвалявся  революційний  героїзм  в  роки  громадянської  війни  і  трудові  звершення  у  мирні  дні,  в  період  побудови  соціалізму.  Дуже  поширена  була  ленінська  і  партійна  тематика,  розроблялися  проблеми  радянського  патріотизму  та  пролетарського  інтернаціоналізму.  Все  це  мало  єдину  назву -  МЕТОД СОЦІАЛІСТИЧНОГО  РЕАЛІЗМУ.
         В  той  же  час  почалося  переслідування  тих  діячів  літератури,  яких  звинувачували  у  націоналізмі  і  зараховували  до  „контрреволюційних  організацій”.  Трагедією  українського  письменства було  те,  що  пошуками  „буржуазних  націоналістів”  і  „ворогів  народу”  займалися  не  тільки  каральні  органи  ДПУ – НКВС,  а  самі  ж  українські  письменники.  Багато  з  них  писали  в органи доноси-наклепи  на  своїх  товаришів,  звинувачували  їх  в  антипартійності  і  у  ворожому  ставленні  до  радянської  системи,  чорнили  своїх  колег  і  намагалися  припинити  їх  творчий  політ.
         Так,  свої  ж  товариші  зацькували  і  виключили  з  літературної  організації  М.Хвильового.  Незабаром  був  заарештований  за  свої  „усмішки”  зачинатель  українського  післяжовтневого  гумору  Остап  Вишня (Губенко).  У  доносах-рецензіях  його  колеги  звинувачували  гумориста  в тому,  що  той  -  вихваляє  куркульство  і  є,  нібито,  фашистом  та  контрреволюціонером.  Логічним  завершенням  цієї  травлі  стало  звинувачення  Остапа  Вишні  органами  ДПУ  у  приналежності  до  контрреволюційної  „Української  військової  організації”  (УВО)  і  засудження  в  1933 р.  на  10  років  поневіряння  в  концтаборах  ГУЛАГу.  Всі  друзі  зразу  від  нього  відвернулися.  Тільки  М.Хвильовий  мужньо  вступився  за  невинну  людину. 
         Коли  М.Хвильовий  дізнався  про  арешт  свого  особистого  друга,  талановитого поета,  драматурга  і  прозаїка,  такого  ж  члена  більшовицької  партії,   як   і  він  сам,  М.Ялового,  він  не  витримав  несправедливості  і    13  травня  1933 р. застрелився. 
         В  тому  ж  1933 р. був  висланий  на  Соловки  М.Ірчан,  нібито  за  причетність  до  УВО,  а  також  репресовані  О.Слісаренко  і  О.Досвітній.  В  1934 р.  заарештували  і  розстріляли  новеліста  Г.Косинку,  лірика-поета  Д.Фальківського,  драматурга  і  поета  К.Буревія,  глухонімого поета  О.Влизька  та  інших.  В  1935 р. був  заарештований  і  потім  розстріляний  у  засланні  М.Зеров  -  людина багато  обдарована  і  один  з  наяскравіших  письменників  України. В 1937 р.насильницькі обірвалося  життя  М.Семенка.
        На протязі 1934-38 рр. було  заарештовано,  відправлено  до  концтаборів  ГУЛАГу і  фізично  знищено  понад  половину  членів  і  кандидатів-стажерів  Спілки  письменників  України.  Дослідники  назвали  цей  період  репресій  над  літераторами  України  „РОЗСТРІЛЯНИМ  ВІДРОДЖЕННЯМ”.
        Репресивні  дії  значно деформували  літературний  процес,  але  він  продовжувався  і  досіть  успішно.  Видатним досягненням  прозаїчних  творів  були  „Блакитні  ешелони”  П.Панча,  „Наливайко”  Івана  Ле,  „Богун”  А.Соколовського,  „Шурган”  Ф.Капельгородського,  „Чужу  ниву  жала”  К.Гордієнка,  „Бур”ян”  А.Головка,  „Дитинство”,  „Наші  тайни”  Ю.Смолича,  „Людолови”  З.Тулуб,  кіноповість  „Щорс”  О.Довженка.  Популярними  були  твори  „Шлях  на  Київ”  С.Скляренка  і  „Вершники”  Ю.Яновського,  драматичні  твори  І.Микитенка  і  М.Куліша,  О.Корнійчука  і  Л.Первомайського.
        Більшість  поетичних  творів  були  присвячені  вихвалянню  комуністичної  партії,  „рідного  батька”  Й.Сталіна  та  його  найближчого  оточення.  До  таких  творів  відноситься  поезія   цього  часу  П.Тичини.  Його  збірка  „Сталь  і  ніжність”,  видана  у  1940 р.,  проголошує: „Корабль  пливе  річкою,  що  йому  вир,  любимо  ми  тебе,  Сталін,  дужий  богатир”.  Такими  ж „шедеврами  поезії”  відзначилися  М.Рильський,  М.Бажан,  В.Сосюра,  А.Малишко  та  інші.  За  своє  славословіє  вони  отримували  звання  лауреатів  Сталінських  премій,  їх  обирали  до  Верховної  Ради  України,  надавали  різні  пільги.
        На  початку  30-х рр.  до  Спілки  письменників  України  увійшли  молоді  майстри  художнього  слова  -  І.Нехода,  М.Нагнибіда,  М.Шпак,  І.Муратов  та  інші. Твори  українських  письменників  перекладалися  на  мови  народів  СРСР  та  іноземні  мови.
        Значних  успіхів  досягло   МУЗИЧНЕ  МИСТЕЦТВО.  Інтенсивно  розвивалися  пісенна  творчість,  хорова  і симфонічна  музика,  опера  та  балет.  Творчий  вклад  в  розвиток  музикальної  культури  був  внесений  композиторами  Л.Ревуцьким,  Б.Лятошинським,  К.Данькевичем,  Ф.Козицьким,  М.Вериковським,  В.Косенко  та  іншими. В  30-х рр.  були  відкриті  консерваторії  в  Харкові,  Києві,  Одесі,  де  готували  висококваліфікаційні  музикальні  кадри.  Продовжувала  дивувати  світ  своєю  творчістю  капела  „ДУМКА”  під  керуванням  Н.Городовенка.
       Багато  новостворених пісень  та  інших  творів  музичного  мистецтва  в  цей  час  були  присвячені  Й.Сталіну  і  Комуністичній  партії,  прославленню  радянської  дійсності.
        У  ТЕАТРАЛЬНОМУ  МИСТЕЦТВІ  продовжують  працювати  корифеї  української  сцени  -  М.Садовський  і  П.Саксаганський,  прийшло  в  театр  нове покоління талановитих акторів  -  Г.Юра, Н.Ужвій,  О.Сердюк,  А.Бучма,  Ю.Шумський,  В.Добровольський  та  інші.  Зачаровують  слухачів    своїми  голосами  оперні  співаки  О.Петрусенко,  І.Паторжинський, Б.Гмиря,  М.Литвиненко-Вольгемут,  З.Гайдай,  М.Гришко.
      Наприкінці  1925 р.  в  УРСР  вже  діяло  45  театрів.
        Видатним  діячем  українського  театрального  мистецтва  був  Лесь (Олександр)  Курбас.  Ще  в  1922 р.  він  створив  новаторський  творчий колектив  „Березіль”.  Не  всім  був  зрозумілий  новий  підхід  до  театру  Л.Курбаса.  Пішли  доноси  в  ДПУ,  звинувачення  у  націоналізмі,  а  потім  арешт,  перебування  в  концтаборах  ГУЛАГу,  де  він  і  загинув.
       Трагічна  доля  випала  українським  кобзарам  і  лірникам,  які  в  грудні  1934 р. зібралися в Харкові  на  заключний  етап  Республіканської  олімпіади.  Майже  всі  вони були  заарештовані  і  розстріляні.
       Був репресований талановитий художник  М.Бойчук  разом  з  дружиною,  розгромлена  школа  молодих  його  послідовників – бойчукістів.  Всіх їх  звинуватили  у  приналежності  до  контрреволюційної організаці  і  в  1937 р.  більшість  з  них  були  розстріляні.
       Немало  представників  театрального  мистецтва (З.Гайдай,  М.Донець та інші)  вимагали  тоді  в  1937 р.  разом  з  представниками  інших  соціальних  груп  і  професій  розстрілу  для  „ворогів  народу”.
       Не  дивлячись  на  важкі  життєви  обставини  і  репресії  продовжували  працювати  художники  І.Їжакевич,  Ф.Кричевський,  М.Самокиш, Д.Крайнєв,  О.Шовкуненко,  К.Трохименко,  та  інші.  Встигло  проявити  себе  молоде  покоління  художників,  що  сформувалося  в  радянські  часи  -  М.Дерегус,  В.Костецький,  С.Григор”єв,  О.Петрицький,  молоді  скульптори  -  Б.Іванов,  Л.Муравін,  М.Лисенко,  Г.Петрашевич,  Г.Пивоваров,  графік  В.Касіян.  Значною  подією  було  спорудження  в  1935 р.  у  Харкові  скульптором  М.Манізером  пам”ятника  Т.Шевченку.
        Наявність  значної  кількості  художніх  об”єднань  породжувало  різні  течії  і  напрямки  в  образотворчому  мистецтві,  що  стало  причиною  різних  суперечок  між ними  і  було  відбитком  складних  та  драматичних  процесів,    які  відбувалися  в  країні.  В  1932 р.  всі  художні  угрупування  були  розпущені,  створено  Оргбюро,  а  потім  Оргкомітет  Спілки  художників  України.  Він  підготував  у  1938 р. скликання  першого  з”їзду,  де  була  заснована  СПІЛКА  ХУДОЖНИКІВ  УКРАЇНИ. 
         Розвивалося  і  українське  КІНОМИСТЕЦТВО.  Фільми  О.Довженка  «Звенигора»  -  1927 р.,  „Арсенал” – 1929 р.,   „Земля” - 1930 р.  увійшли  до  скарбниці  світового  кіно. Першими  звуковими  кіно  в  Україні  були  документальний  фільм  Д.Вертова  „Симфонія  Донбасу”,  художній  фільм  О.Соловйова  „Фронт”,  звуковий  фільм О.Довженка  „Щорс”. 
          Збагатили  українське  кіномистецтво  режисери  І.Кавалерідзе та І.Савченко.  Російські  режисери  створили  на  українському  матеріалі    видатні  фільми.  І.Пир”єв  поставив  кінофільм  „Трактористи”,  Л.Луков  -  „Велике  життя”.
          Всього  на протязі 1929-1937 рр.  в  Україні  було  знято  майже  180  кінофільмів  різних  жанрів.  Кінотеатри  заповнювали  тисячі  і  тисячі  вдячних  кіноглядачів.  Ці  фільми  і  через  багато років  дивляться  люди  з  великою  зацікавленністю.
Не  дивлячись  на  всю  складність  і  суперечливість  суспільно-політичного  життя  в  Україні  в  30-х  рр.,  культурний  процес  в країні  не  згасав  і  продовжував  тривати,  забезпечуючі  прогрес  у  народній  освіті,  науці,  підготовці  кадрів  для  народного  господарства,  зберігаючі  українську  літературу  і  мистецтво.