Р. 14. Украинская ССР в условиях НЭПа 1921-1928гг
РОЗДІЛ 14. УКРАЇНСЬКА РСР В УМОВАХ
НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 рр.)
14.1. Міжнародне становище України в 20-х рр. ХХ ст.
14.2. Внутрішне становище України.
14.3. Суспільно-політична криза 1921 р.
14.4. Введення нової економічної політики та її суть.
14.5. Голод 1921-1922 рр. в Україні.
14.6. Міжнаціональні відносини радянських республік.
14.7. Передумови створення та юридичне оформлення Союзу РСР.
14.8. Відбудова промисловості в Україні.
14.9. Відбудова сільського господарства
14.10. Розвиток культури в Україні в 20-х рр. ХХ ст.
14.1. МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В 20-х РОКАХ ХХ ст.
Після закінчення громадянської війни та іноземної інтервенції на території колишньої Російської імперії утворилося 13 самостійних держав. В п”ятьох з них - Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії та Польщі зберігся капіталістичний лад. В інших – встановилася радянська форма державності. Світової революції, до якої прагнули більшовики, не відбулося. Світовий капіталізм був ще достатньо могутній і він зумів вчасно піти на поступки своїм пролетаріям, що паралізувало їх революційність.
Головне, що хвилювало тепер українських радянських керівників у міжнародних відносинах, це - визнання України самостійною державою і встановлення з нею дипломатичних відносин. Першими іноземними капіталістичними країнами, з якими були встановлені дипломатичні відносини і підписані мирні договори у лютому 1921 р., були прибалтійські держави - Литва, Латвія, Естонія.
У березні 1921 р. Радянська Україна разом з РСФРР уклала Ризький мирний договір з Річчю Посполитою, яким Польща визнавала радянську Україну і визначався кордон між Україною та Польщею та припинялася радянсько-польська війна.
На початку січня 1922 р. делегація УСРР на чолі з замісником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України та Криму М.Фрунзе уклала в Анкарі договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Українські військові спеціалісти допомогли тоді керівникові Туреччини Кемалю Ататюрку реорганізувати армію.
В квітні 1921 р. в Берліні була укладена угода між Україною і Німеччиною про обмін військовополоненними та інтернованими громадянами. Така ж угода була підписана між урядами Росії та України з одного боку і Австрією – з другого. Повноважним представником УСРР у Відні був призначений Ю.Коцюбинський.
В квітні - травні 1922 р. в італьянському місті ГЕНУЇ відбулася конференція голів європейських держав, на якій розглядалися економічні та фінансові проблеми післявоєнної Європи, а також „російське питання”.
На конференцію були запрошені тільки представники РСФРР. Тоді уряди інших радянських республік надали свої повноваження російській делегації і включили до неї своїх представників. Від України до складу делегації був введений Х.Раковський.
На Генуезькій конференції держави Антанти фактично оголосили ЕКОНОМІЧНУ БЛОКАДУ радянським республікам. Але Радянська делегація вже під час роботи конференції прорвала цю блокаду, уклавши в квітні 1922р. в містечку РАПАЛЛО (недалеко від Генуї) договір з Німеччиною про встановлення дипломатичних та економічних відносин. Цей договір поширювався на Україну та інші радянські республіки. Рапалльський договір був значною перемогою молодої радянської дипломатії.
В кінці 1922-початку 1923 рр. в ЛОЗАННІ відбулася нова міжнародна конференція. В ній приймали участь однією делегацією представники Радянської України, РСФРР та Грузії. На конференції стояло питання про чорноморські протоки, які на домогання Великобританії, Туреччина відкривала для військових кораблів нечорноморських держав. Таке рішення створювало погрозу для радянських республік і вони відмовилися ратифікувати Лозанську конвенцію.
14.2. ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ.
Надзвичайно важким виявилося внутрішнє становище України. Безперервні військові дії на протязі семи років по всій території (Перша світова і громадянська війни), політика „воєнного комунізму” призвели економіку України до катастрофічного зруйнування.
Господарство України мало страшний вигляд - мертві заводи та фабрики, затоплені шахти, підірвані доменні печі і мости, обок залізниць валялися спалені паровози та вагони, в цехах заводів - розбиті верстати і машини. Чисельність промислових робітників зменшилася наполовину. Не маючі роботи, голодуючі робітники займалися кустарним промислом, ремісництвом, кидали міста та їхали у села в надії там прогодуватися. Працюючим на картки видавали чверть фунта хліба, тобто 100 грамів.
Підірвано грошовий обіг, порушені виробничі зв”язки між районами, майже відсутня торгівля, чорноморські порти залишилися без пароплавів, залізниці без паровозів.
У 1920-21 рр. промисловість України виробляла тільки 10% довоєнної продукції. Не працювали або були в занепаді залізорудна промисловість, машинобудування,транспорт, вугледобувна промисловість. Особливо постраждали легка і харчова промисловість.
З 11 тис. підприємств, що були в Україні у передвоєнні роки, працювало тільки 2552. Обсяг виробництва металу становив близько 5% довоєнного рівня. З 57 доменних печей ледь жевріла лише одна на Петровському заводі в м.Єнакієво.
У катастрофічному стані перебувало сільське господарство. Посівні площі скоротилися більш як на чверть, майже на третину впали збори зерна. Селянська земля позаростала бур”янами. Селяни не мали змоги під час воєних дій та й не хотіли сіяти більше, ніж їм було потрібно для харчування. Бо приходили німці, поляки, петлюрівці, білі, червоні, інші завойовники і всі вони прагнули пограбувати селянина. А тут ще продрозкладка забирала всі надлишки зерна. Торгувати ж хлібом взагалі було заборонено. До названих причин додалася ще й посуха 1921 р.
Як результат економічного занепаду, початок 20-х років позначився епідеміями сипного тифу, туберкульозу, багатьма хворобами - постійними супутниками недоїдання та голоду. Вони скошували людей десятками тисяч. Загальна сума матеріальних збитків, завданих Україні, складала 10-12 млрд. карбованців золотом.
Для відбудови господарства радянське керівництво використала підрозділи Червоної Армії, яких перевели на ТРУДОВИЙ ФРОНТ. В лютому 1920 р. було створено Українську трудову армію. За її допомогою налагоджували шахти в Донбасі, відбудовували металургійні заводи, відновляли роботу залізничного транспорту. Великого поширення набули комуністичні суботники, в яких приймали участь тисячі трудящих.
У лютому 1920 р. Раднарком РСФРР створив ДЕРЖАВНУ КОМІСІЮ З ЕЛЕКТРИФІКАЦІЇ РОСІЇ (ГОЕЛРО) на чолі з інженером, старим більшовиком Глібом Кржижановським. Під електрифікацією розуміли ТЕХНІЧНУ РЕКОНСТРУКЦІЮ ВСЬОГО НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА на підставі електрики.
За короткий час група кваліфікованних спеціалістів розробила ПЛАН ГОЕЛРО. В грудні 1920 р. на УІІІ Всеросійському з”їзді Рад він був розглянутий і затверджений. Це був план не тільки електрифікації Росії. Це був план відбудови зруйнованного під час війни господарства у всіх радянських республіках і побудування нових підприємств, створення нових галузей виробництва.
На думку В.Леніна, план ГОЕЛРО мав забезпечити створення економічного фундаменту комунізму, в швидку побудову якого тоді вірили комуністи. В.Ленін на УІІІ з”їзді Рад проголосив формулу: „Комунізм - це є Радянська влада плюс електрифікація всієї країни”.
Планом передбачалося за 10-15 років спорудити 30 нових теплових та гідравлічних електростанцій. На Україні передбачалося побудувати дев”ять електростанцій. Серед них найбільшу тоді у Європі Дніпровську ГЕС (гідростанцію) у Запоріжжі. На базі електроенергії Дніпрогесу планувалося побудувати алюмінієві заводи, завод якісної сталі та інші.
Особливу увагу приділялося відбудові і подальшому розвиткові Донбасу. Тут повинні були зрости державні районні електростанції (ДРЕС) у Штерівці, Зуївці, Лисичанську, Гришино та інших містах. У камінновугільній промисловості Донбасу планувалося збільшити видобуток вугілля в 10 разів у порівнянні з 1920 роком. У металургійній промисловості за планом ГОЕЛРО в першу чергу відновлялися великі заводи і передбачалося будування нових підприємстві. В галузі машинобудування швидкими темпами повинно було зростати виробництво машин для металургійної промисловості, транспорту та сільського господарства.
У Всеукраїнський з”їзд Рад, що відбувся у лютому-березні 1921 р., ухвалив план ГОЕЛРО і наказав українському урядові виконувати роботи з електрифікації України разом з загальногосподарським планом. Була створена Комісія з електрифікації України (КЕУ) і обраний новий склад уряду України. До Раднаркому України увійшли Влас Чубар, Григорій Петровський, Станіслав Косіор, Володимир Затонський, Микола Скрипник, Михайло Фрунзе та інші.
Не дивлячись на економічну розруху, на мізерне фінансування з виконання плану ГОЕЛРО, Раднарком РСФРР виділив на 1921 р. Дніпробуду 164 тисячи карбованців золотом для пошукових і практичних робіт.
План ГОЕЛРО передбачав відбудову і розвиток тільки промисловості. Про відбудову і розвиток сільського господарства у плані не говорилося нічого. Зате передбачалося, що фінансування робіт буде проводитися за рахунок сільського господарства. Продрозкладка на 1920-1921 господарський рік повинна була дати державі 300 млн. пудів хліба.
14. 3. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА КРИЗА 1921 р.
Зразу ж, як тільки припинилися військові дії, в Україні вибухнула гостра СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА КРИЗА. В основі її було незадоволення широкими масами, особливо селянством, політики „воєнного комунізму”. Поки була загроза повернення буржуазно-поміщицького ладу та іноземної окупації, селяни терпіли продрозкладку, заборону торгівлі, різні реквізіції. Тепер почалися протести. Селяни відмовляються віддавати зерно задарма. Продрозкладка 1921 р. була виконана в Україні тільки на 40%. Запланований державний фонд хліба не був створений.
Складним виявився стан робітничих центрів України. Зрівняльна система оплати праці, мала норма видачі хліба за картками (100 грамів в день), відсутність змоги прогодувати сім”ю, безробіття призвели до ВИСТУПІВ І СТРАЙКІВ РОБІТНИКІВ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ на підприємствах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу. Поряд з економічними вимогами висувалися і політичні. Винуватцями кризи в державі вважали правлючу партію більшовиків. Тому найбільш поширенним було гасло: „Ради без більшовиків!”. Влада намагалася залякати страйкарів. Їх виключали з профспілок, не видавали продовольчих карток, керівників страйків заарештовували.
Незадоволенням селян і робітників скористалися антибільшовицькі сили. Вони почали створювати підпільні організації і повстанські формування, підбурювати населення проти комуністичної влади. У лютому 1921 р. ЦК КП(б)У зафіксував на території України 118 повстань. Знову з”явилися селянські „батьки” та „отамани”, які створювали партизанські загони. Вони руйнували комунікації, знищували представників радянського апарату, дрібні червоноармійські загони, вбивали комуністів і комсомольців. Особливо великої шкоди Радянській владі завдали в цей час загони Н.Махна.
Боротьбу з політичним бандитизмом, як називали повстанський рух, очолили голова Раднаркому УСРР Х.Раковський і його замісник, командуючий збройними силами України та Криму М.Фрунзе. Проти повстанців були кинуті регулярні червоноармійські підрозділи. Їм допомагали частини особливого призначення (ЧОП), створені з робітників і селян-незаможників та комсомольської молоді.
Наприкінці 1921 р. всі заворушення і повстання в Україні були придушені. Але вони вказали на те, що в країні виникла загроза нової громадянської війни.
Ще гострішою була ситуація в Росії, де вибухнули повстання матросів Балтійського флоту в Кронштадті, селянські повстання в Тамбовській губернії, на Кубані та інших місцях з тим же гаслом: „За Ради, але без більшовиків!”. Використання регулярної армії у боротьбі зі своїми трудящими складало смертельну погрозу для партії більшовиків та всім її попереднім досягненням. Це почало розуміти керівництво більшовиків на чолі з В.Леніним.
Треба було докорінно міняти існуючу політику „воєнного комунізму”.
14. 4. ВВЕДЕННЯ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇЇ СУТЬ.
У березні 1921 р. відбувся Х з”їзд РКП(б). За доповіддю В.Леніна було прийнято рішення „Про заміну розкладки натуральним податком”. Це був перший крок до заміни політики ”воєнного комунізму”. Потім приймалися інші рішення центральними органами влади, які разом склали НОВУ ЕКОНОМІЧНУ ПОЛІТИКУ (НЕП).
Виходячі з рішень Х з”їзду РКП(б), надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про ЗАМІНУ ПРОДРОЗКЛАДКИ ПРОДПОДАТКОМ, а Раднарком України видав декрет про НОРМИ І РОЗМІР продподатку. Якщо продрозкладка, встановлена раніше, складала 160 млн. пудів хліба, то тепер продподаток з урожаю 1921 р. визначався в 117 млн. пудів, тобто менше.
Крім того, кожному селянинові норма здачі хліба державі доводилася перед посівною і все зібране ним зерно після здачі визначеної норми, залишалося у його власності. Селянин тепер мав право розпоряджатися цим хлібом на свій розсуд і вільно продавати чи купувати його на ринку. Тепер у селян з”явилася МАТЕРІАЛЬНА ЗАЦІКАВЛЕННІСТЬ. Звичайно, селяни почали засівати більше землі і отримувати більший врожай. Це позитивно позначилося на розвитку всього сільського господарства.
Радянська влада пішла ще на інші поступки селянам. Вона дозволила здавати чи брати землю в оренду і застосовувати вільнонайману працю, як це було до революції.
Швидкими темпами впроваджувалася нова економічна політика в ПРОМИСЛОВОСТІ. 9 серпня 1921 р. вийшов „Наказ Ради Народних комісарів про запровадження в життя початків нової економічної політики”. Згідно цьому наказу великі підприємства, великі банки, залізничний транспорт і зв”язок залишалися в руках держави, а середні та дрібні поверталися господарям у приватну власність чи передавалися в оренду. Деякі підприємства здавали в концесію, тобто в оренду своїм, які уціліли і зберегли капітал, та іноземним капіталістам.
У господарство ПОВЕРТАЛАСЯ ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ, як це було до революції. У приватних промислових і торговельних закладах дозволялася вільнонаймана праця. В Україні в оренду приватним особам і організаціям здали понад 5200 підприємств.
Поряд з державною торгівлею, створювалася приватна торгівля, були відкриті приватні підприємства легкої та харчової промисловості, кустарні та ремісничі майстерні, їдальні, ресторани тощо.
Повернулися ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ. В жовтні 1922 р. почалося проведення грошової реформи, за якою були випущені забезпечені золотом банківські білети - червінці, потім золоті монети в 5 і 10 карбованців, а також сереброві в 1 карбованець, 50 копійок („полтіннік”) та інші дрібні монети. У березні 1924 р. грошова реформа завершилася і радянський карбованець став конвертуємою валютою.
Націоналізовані підприємства в період «воєнного комунізму» були підпорядковані галузевим головним комітетам (головкомам), якими керувала Вища рада народного господарства (ВРНГ). З введенням НЕПу підприємства об”днувалися у ТРЕСТИ. Вони були на госпрозрахунку. Одночасно створювалися СИНДИКАТИ - організації із закупівлі сировини, плануванню торгівельних операцій та продажу продукції трестів. Організовувалися також оптові ярмарки, товарні біржи. Тепер система головкомів була ліквідована. За Вищою радою народного господарства залишалося тільки загальне керівництво націоналізованою промисловістю.
З”явилася нова буржуазія - орендарі, маклери, комісіонери, торговці-оптовики і просто торговці, банкіри, власники підприємств. Їх називали НЕПМАНИ - люди НЕПу. Діяльність непманів, хоч суперечила комуністичній ідеології, але вона допомагала виведенню країни з економічної кризи, хаосу та розрухи.
Таким чином, НЕП означав утвердження нових пріоритетів у господарській діяльності. На відміну від тотально одержавленого виробництва за часів „воєнного комунізму” і НЕГАЙНОГО встановлення комунізму, нова економічна політика була розрахована на багатоукладну економіку і поступовий, ПОВІЛЬНИЙ ПЕРЕХІД ДО СОЦІАЛІЗМУ, який вважали першою стадією майбутнього суспільства - комуністичного.
Серед керівництва Комуністичної партії і рядових комуністів було багато людей, які вважали, що НЕП - це відступ від революційних завоювань, зрада комуністичним ідеалам і поступка капіталізму.
На Х з”їзді РКП(б) у 1921 р. виникла опозиція проти політики ЦК, але авторитет В.Леніна був настільки великий, що він стримував виступи опозиції. В.Ленін пояснював, що НЕП - це вимушений і тимчасовий відступ від будування соціалізму і, звичайно, комунізму.
В ці ж роки в країні почала встановлюватися ОДНОПАРТІЙНА СИСТЕМА. Під час революції і громадянської війни було багато партій, які відображали інтереси різних верств і прошарків населення. З розгромом білого і національного руху були ліквідовані їх партії. В багатьох партіях відбувся розкол і ліві представники партій приєдналися до партії більшовиків. Але незадоволення політикою РКП(б) і КП(б)У наростало і врешті-решт призвело до партійної опозиції, проти якої була застосована державна правоохоронна система.
Почалися суди над анархістами, меншовиками, есерами, есдеками, боротьбистами, борьбистами та іншими представниками небільшовицьких партій. Багато з них відмовилися від своїх переконань, а самі партії самоліквідувалися чи були заборонені. Значна частина їх членів вступили до партії більшовиків.
Останньою партією, яка самоліквідувалася в Україні в 1925 р., була Комуністична Партія України (КПУ), що знаходилася на самостійних, національних позиціях з комуністичною ідеологією. В Україні, як і в Росії, залишилася одна правляча партія - Комуністична партія більшовиків. Багатопартійність на довгі роки була ліквідована.
14. 5. ГОЛОД 1921-1922 рр. В УКРАЇНІ.
Катастрофічний стан господарства в Україні, як і в цілому в радянській державі, викликанний Першою світовою і громадянською війнами, політика «воєнного комунізму», а також введення НЕПу співпали з ПОСУХОЮ і НЕВРОЖАЄМ 1921 р. Це були головні причини голоду, який охопив найважливіші зернові райони Росії - Поволжя, Північний Кавказ а також південні і степові райони України. Зернові посіви і трави здебільшого загинули. Значно кращим, тобто нормальним, був врожай на Правобережжі України та у більшості районів Лівобережжя. І можна було запобігти голоду. Але дезорганізацію в сільськогосподарське виробництво внесла політика „воєнного комунізму”.
Примусове стягнення продрозкладки не стимулювало виробників сільськогосподарської продукції до розширення посівних площ і вирощування хліба. Держава вилучала всі продукти харчування, залишаючі селянинові умовний мінімум продукції з розрахунку на одного „їдока”. Це призвело до того, що посівні площі в УСРР, порівнянно з відповідними територіями дореволюційного періоду, зменшилися більш як на чверть, а збір зерна - на третину. Але розмір продподатку не був зменшений. Навіть коли в Південних районах України голод став цілком очевидним, продзагони продовжували забирати хліб у селян і відправляли його до голодуючих міст.
Території Поволжя та Північного Кавказу були офіційно визнанні районами стихійного лиха, але про голод в південних областях України замовчувалося. Для голодуючих була організована всенародна допомога: селяни районів, де врожай був задовільний, збирали продукти харчування і посівного зерна, робітники відраховували частину заробітної плати, червоноармійці віддавали частину свого пайка. На території України, де не було голоду, знайшли притулок переселенці і біженці з Поволжя, Казахстану, Уралу.
Щоб подолати загальну біду уряди РСФРР та УСРР закупали за кордоном продовольчі товари та семенний матеріал. Капіталісти закордонних держав вимагали плату валютою, золотом чи коштовностями. Серед членів КП(б)У почали збирати золоті та коштовні речі. З проханням добровільно здавати золоті та коштовні речі звернулися до трудящих. З музеїв та картинних галерей коштовні предмети та картини видатних художників переїхали до приватних музеїв і галерей закордонних капіталістів, особливо у США.
В січні 1922 р. Раднарком УРСР прийняв рішення про вилучення золотих, серебрових речей, коштовностей із храмів і культових споруд, які направляли у фонд допомоги голодуючим. Виникли конфлікти між державою і священнослужителями. Багато представників духовенства, котрі відмовлялися передавати державі дорогоцінні культові предмети, твори мистецтва, що безпосередньо стосувалися богослужіння, були репресовані.
Значну допомогу голодуючим надали закордонні трудящі. В серпні 1921 р. в Берліні за участю Комінтерна був створенний Міжнародний комітет допомоги голодуючим Радянської Росії. Очолила його Клара Цеткін - німецька комуністка. Велику роботу із збирання грошей та закупівлі продуктів харчування для голодуючих провели відомі європейські діячі науки, літератури, культури - Ф.Нансен, А.Барбюс. А.Ейнштейн, А.Франс, Б.Шоу, Т.Драйзер та інші.
Взимку 1921-22 рр. стан на Підні України став трагічним. Голод в Україні вже не можна було замовчувати. В січні 1922 р. голова уряду УСРР Х.Раковський звернувся за допомогою до Американської адміністрації допомоги (АРА) - неурядової організації, створеної в США для допомоги потерпілим від світової війни. Допомога з боку АРА врятувала життя сотням тисяч людей в Катеринославській, Донецькій, Одеській губерніях. Також допомога прийшла від Центральної Комісії допомоги голодуючим (Помгол), створеної при ВЦВК РСФРР.
Точних даних про кількість жертв голоду в Україні 1921-22 рр. немає. Називають цифри від кількох сот тисяч до 2 млн. разом з загиблими від епідемій, які неминуче супроводжують розруху та голод.
14.6. МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
СЕРЕД РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК.
Під час громадянської війни та іноземної збройної інтервенції на території Російської імперії було створено 6 соціалістичних радянських республік: Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), Білоруська Соціалістична Радянська Республіка (БСРР), Грузинська Соціалістична Радянська Республіка (Гр.СРР), Азербайджанська Соціалістична Радянська Республіка (Аз.СРР), Вірменська Соціалістична Радянська Республіка (Вір.СРР). Інші радянські республіки мали статус автономних і входили до складу Російської Федерації.
Кожна з шести республік були юридично незалежними державами. Вони не входили ні до одної сусідньої держави, мали власну конституцію, законодавчі та виконавчі органи влади, видавали республіканські закони
та стежили за їх виконанням. Але їх об*єднувало і на державний суверенітет впливало те, що всі вони були РАДЯНСЬКИМИ, тобто влада належала обраним Радам робітничих і селянських депутатів. У кожній республіці була створена ОДНОПАРТІЙНІСТЬ і правлячою партією була партія комуністів (більшовиків). Економічною основою стали НАЦІОНАЛІЗОВАНІ ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА. Все це складало передумови для створення союзу радянських республік.
Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався влітку 1919 р., коли склався військово-політичний союз республік. Були створені спільні збройні сили і єдине військове командування, єдина фінансова система, єдине управління економікою, єдиний транспорт, пошта, телеграф. У квітні 1922 р. радянські республіки передали право РСФРР підписувати міжнародні угоди від їх імені (на Генуезькій конференції). Найголовніші наркомати радянських республік були об”єднані з наркоматами РСФРР.
В офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як ФЕДЕРАТИВНІ, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх договорів і характеризувалися як „ДОГОВІРНА ФЕДЕРАЦІЯ”.
Наприкінці грудня 1920 - на початку 1921 рр. був підписаний двосторонній договір між РСФРР та УСРР. Він підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися раніше. Формально проголошувалася незалежність обох держав. Фактично це було договірне узаконення воєнно-політичного союзу 1919 р., але вже в мирний час. Аналогічні угоди були укладені між Російською Федерацією та іншими радянськими республіками.
Наслідком стало утворення ДОГОВІРНОЇ ФЕДЕРАЦІЇ радянських республік. Всеросійський ЦВК, куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого увійшли об”єднанні наркомати, стали загальнофедеративними органами. Це означало, що ФОРМАЛЬНО незалежні республіки ФАКТИЧНО увійшли до складу Російської Федерації на правах автономних республік. Декому з політичних діячів такий стан речей був не до вподоби.
Керівники радянських республік почали добиватися зменшення централізації управління з боку РСФРР і відстоювати права, які відповідали б їх незалежному статусу згідно офіційних договорів. Керівництво УСРР у березні 1922 р. виступило з ініціативою конкретизувати відносини між Україною і Російською Федерацією в межах договірної федерації.
Аналогічні пропозиції надійшли від інших республік. Москва вимушена була погодитися. Почалася підготовка проекту нового спільного договору, який мав вдосконалити відносини між радянськими республіками.
14.7.ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ І ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ СРСР.
Історія знає декілька форм, так званих, складних держав: конфедерацію, федерацію, автономію.
КОНФЕДЕРАЦІЯ - союз самостійних суверених держав, створений головним чином для оборони і проведення спільної зовнішньої політики.
ФЕДЕРАЦІЯ – форма об”єднання, коли декілька держав об”єднуються в одну союзну державу, зберігаючі свою державність. Вони мають Конституцію, законодавчу і виконавчу владу, судові органи та інші атрибути державності, але добровільно обмежують свою суверенність, передаючі федеральній (союзній) владі деякі функції для спільного здійснення загальної мети.
АВТОНОМІЯ - державне утворення з правами самоврядування, яке воно отримує від держави, до складу якої входить і під чиїм контролем знаходиться. Це можут бути національні утворення, території, провінції та ін.
На початку 20-х рр. повстало конкретно питання, яким повинно бути
нове державне утворення радянських республік. Х.Раковський, М.Скрипник в Україні схилялися до конфедерації, перший секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський - до автономії. Не було єдності і серед керівників інших радянських республік.
В правлячих комуністичних партіях радянських республік почалися дискусії відносно того, яким повинно бути об*єднання республік. Створили спеціальну комісію з цього питання під керівництвом В.Куйбишева. У вересні 1922 р. комісія більшістю голосів прийняла резолюцію за пропозицією наркома з національних справ РСФРР ЙОСИПА СТАЛІНА (ДЖУГАШВІЛІ). Він розробив проект об*єднання республік, якій отримав назву плану АВТОНОМІЗАЦІЇ.
Згідно цьому плану всі радянські республіки повинні були увійти до складу єдиного державного утворення - РСФРР на ПРАВАХ АВТОНОМНИХ РЕСПУБЛІК. Таким чином суверенність і незалежність радянських республік зводилася нанівець.
У вересні – на початку жовтня 1922 р. відбулися Пленуми ЦК компартій радянських треспублік, на яких розглядався сталінський план „автонономізації”. З критикою цього плану виступив ЦК Компартії Грузії, а в Україні - голова Раднаркому Х.Раковський. ЦК компартій інших республік зайняли вичікувальну позицію або підтримали ідею сталінської „автономізації”.
Володимир Ленін в цей час був тяжко хворий і не приймав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції. Але, отримавши відповідні матеріали, він негайно виступив з нищівною критикою сталінського плану „автономізації” і висунув свій план об”єднання радянських республік.
Згідно ленінському плану, кожна радянська РЕСПУБЛІКА ЗБЕРІГАЛА СВІЙ СУВЕРЕНІТЕТ і всі вони на рівноправних підставах входили до НОВОГО ДЕРЖАВНОГО ОБ”ЄДНАННЯ - СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК (СРСР).
У жовтні 1922 р. відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому план „автономізації” Й.Сталіна був відхилений і прийнята ленінська пропозиція створення нової форми державного об”єднання на підставі рівноправності радянських республік - СРСР. При цьому підкреслювалося, що кожна республіка має право ВІЛЬНОГО ВИХОДУ із Союзу.
У грудні 1922 в союзних республіках відбулися з”їзди Рад, де приймалося рішення про схвалення вступу республік до нового державного об”єднання. В цей час три закавказькі республіки: Вірменська, Грузинська, Азербайджанська об”єдналися в єдину федерацію і створили Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР).
10 грудня 1922 р. в Харкові, який був в той час столицею України, відбувся УІІ Всеукраїнський з”їзд Рад. Делегати підтримали ідею створення СРСР і запропонували скликати загальносоюзний з”їзд Рад. Від України до Москви була направлена делегація на чолі з М.Фрунзе.
29 грудня 1922 р. відбулася конференція повноважних делегацій РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР, на якій був узгоджений ДОГОВІР ПРО СТВОРЕННЯ СРСР. Згідно цього договору чотири радянські республіки:
Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка, Білоруська Соціалістична Радянська Республіка і Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка
об”єднувалися в одну державу – СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК. Всі республіки проголошувалися рівноправними і мали право вільного виходу зі складу СРСР.
Були створені вищі органи державної влади та управління: вищим законодавчим органом влади став З”їзд Рад СРСР, вищим виконавчим органом влади - загальносоюзний уряд Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР. Між з”їздами Рад СРСР його функції виконував Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) СРСР. Був визначений склад Раднаркому СРСР і Раднаркомів союзних республік, а також порядок взаємодії центральних органів влади СРСР і союзних республік.
Одночасно на конференції повноважних делегацій була узгоджена ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО СТВОРЕННЯ СРСР. В неї визначалися причини створення СРСР, як цілеспрямоване об”єднання зусиль радянських республік у вирішенні проблем відбудови народного господарства, забезпечення міжнародної безпеки, подальшої соціалістичної перебудови суспільства. Підкреслювалося, що СРСР - добровільне об”єднання рівноправних республік, кожна з яких має право вільного виходу зі складу СРСР.
30 грудня 1922 р. у Москві відбувся І З”їзд Рад СРСР, на якому були офіційно затверджені Договір про створення СРСР і Декларація про створення СРСР. Був обраний Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також чотири голови ЦВК - один від кожної союзної республіки. Кожний голова ЦВК союзної республіки повинен був головувати у ЦВК СРСР три місяці на протязі року, чим підтверджувалася рівноправність республік. Від України повинен був головувати Г. Петровський - тодішній голова ВУЦВК.
На з”їзді обрали союзний уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) . Першим головою Раднаркому СРСР був обрани ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ ЛЕНІН (УЛЬЯНОВ).
Таким чином, 30 грудня 1922 р. було юридично оформлено створення держави СРСР, яка проіснувала юридично до 25 грудня 1991 р.
Завершення юридичного оформлення СРСР було пов”язане з прийняттям Конституції СРСР. Для її підготовки в січні 1923 р. була створена конституційна комісія на чолі з головою ЦВК РСФРР М.Калініним.
За основу проекта нової Конституції комісія обрала сталінську ідею „автономізації”, яка була вже розкритикована і відкинута В.Леніним.
Й.В.Сталін у 1922 р., крім посади наркому з національних справ , займав посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б) і вже мав змогу впливати на вирішення значних питань в житті партії і держави.
В.І Ленін офіційної посади в партії не мав. Він був членом ЦК в партії і головою Раднаркому в державі, але користувався великим авторітетом серед членів партії і трудящих мас. В зв”язку з тяжкою хворобою, з 1922 р він відійшов від партійних і державних справ і за наказом Й.Сталіна фактично був ізольований у Горках - урядовій дачі.
У квітні 1923 р. відбувся ХІІ з”їзд РКП(б), який підтримав ідею Й.Сталіна з національного питання. В.Ленін на з”їзді був відсутній.
У січні 1924 р. відбувся ІІ з”їзд Рад СРСР. У дні засідань ІІ з*їзду 21 січня 1924 р. помер Володимир Ілліч Ленін. Після його поховання у тимчасовому мавзолеї 26 січня 1924 р. ІІ з”їзд Рад затвердив першу Конституцію СРСР. Вона значно обмежувала суверенні права союзних республік. В травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з”їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР. Він юридично закріпив входження радянської України до складу СРСР.
14. 8. ВІДБУДОВА ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ.
Перехід до нової економічної політики поклав початок відбудови зруйнованного народного господарства. Особливу увагу було приділено відбудові Донбасу, який В.Ленін називав „всеросійською кочегаркою”. Від донбасівського вугілля залежало подолання транспортної кризи, функціонування майже всіх галузей промисловості. Уряд робив все для підвищення вугледобування, покращання умов праці та матеріального забезпечення шахтарів.
Наслідком було те, що в 1925/1926 господарському році (країна тоді була сільськогосподарська і тому господарський рік не співпадав з астрономічним. Він починався з 1-го жовтня, коли був зібраний врожай, і закінчувався 30 вересня наступного року) Донбас добув майже 20 млн. тон вугілля, що дорівнювало 78% рівня 1913 р. Перевершила довоєнне виробництво вугільна промисловість України тільки в 1928 р. Більшу половину вугілля дали відбудовані великі шахти.
Іншою важливою запорукою економічного відродження країни стало налагодження електроенергічного господарства. На кінець 1926 р. виробництво електроенергії перевищило рівень 1913 р. Почалося будівництво нових електростанцій в Україні згідно плану ГОЕЛРО - Дніпровської гідроелектростанції, Штерівської, Зуївської, Чугуївської та інших Державних районних електростанцій ( ДРЕС).
Основа індустрії України – металургійна промисловість відбудовувалася з великими труднощами. Металургійне устаткування, верстати, машини давно не обновлювалися і безнадійно застаріли або були виведені з ладу. Для їх відновлення потрібна була складна технічна база. Тим більш, що металургійна промисловість України працювала на весь Радянський Союз. Тому на відбудову чорної металургії України було виділено понад 60% усіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР.
У 1926 р. почали давати продукцію Дніпровський (у Кам”янську), Костянтинівський, Єнакіївський, Макіївський та інші металургійни заводи. Вони виплавили у 1925/26 господарському році 58% чавуну і 63% сталі від 1913 р. і продовжували нарощувати випуск своєї продукції.
Успішно розвивалося машинобудування, особливо сільськогосподарских машин. Його продукція у 1925/26 р. становила 158,6% від довоєнної. Вперше в Україні був випущений вітчизнянний трактор на Кічкаському
машинобудівному заводі у 1921 р. Пізніше на базі вагонного цеху Харківського паровозобудівного заводу почали виготовляти гусенічні трактори „Комунар”, а в м. Токмак - колісні трактори „Запорожець”.
У 1925 р. був складений п”ятирічний план розвитку металопромисловості, в якому вперше назвали великі новобудівлі такі, як Краматорський завод тяжкого машинобудування, Криворізький металургійний завод та ін.
Особливо швидко відбудовувалася легка і харчова промисловість, де не потрібно було багато витрат. Успішно працювала текстильна, швейна, взуттєва, шкіряна, хлібопекарна, цукрова, м”ясна та інші галузі, які значно перевищили довоєнний рівень виробництва.
Відповідно офіційної статистики, обсяг промислового виробництва в Україні в цілому в 1925/1926 роках становив понад 90% довоєнного 1913 р. рівня, тобто промисловість української держави, як і в інших республіках СРСР, була ВІДБУДОВАНА після розорення під час Першої світової і громадянської війн.
Порівняно швидка відбудова промисловості відбулася завдяки нової економічної політиці. Але це був рівень царської Російської імперії. Комуністична ж партія більшовиків проголосила побудування соціалізму. А для цього рівень царської держави був значно недостатній.
У грудні 1925 р. відбувся ХІУ з”їзд Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків - ВКП(б). Так почала після створення СРСР називатися РКП(б). На з”їзді було поставлено велике завдання перед радянським народом – перетворити країну з АГРАРНОЇ В ІНДУСТРІАЛЬНУ, з країни, що ввозила промислову продукцію, в країну, що сама виробляє промислову продукцію. ХІУ з”їзд ВКП(б) був названий з”їздом ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ.
14.9. ВІДБУДОВА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.
Неврожай і голод 1921-1922 років затримали відбудову сільського господарства. Держава, зважаючі на важливе значення продовольчого питання, всіляко допомогала селу. 19 квітня 1922 р. ВУЦИК видав постанову „Про відбудову та зміцнення сільського господарства України”, в якій накреслив програму допомоги селянству. За цією постановою було створено акціонерне товариство „Село-допомога”. Воно на пільгових умовах надавало селянам посівний матеріал, робочих тварин, сільсьгосподарський реманент. У 1923 р. товариство було ліквідовано, а ссудно-продовольчі операції були передані Всеукраїнській спільці сільськогосподарських кооперативів „Сільський господар”.
На допомогу селянам у 1922 р. прийшли робітники та червоноармійці. Робочі бригади, прислані в села, ремонтували сільськогосподарські знаряддя праці, армійські підрозділи допомагали орати та засівали землі.
Скориставшись важким становищем бідняцьких господарств, заможна верхушка села - куркулі за незначну кількість зерна для харчування чи посівів, яке надавали їм в борг, лупили великий процент. Незаможники повинні були закладати свою землю та майно, щоб виплатити борг з відсотками. Тому в липні 1922 р. ВУЦИК на захист селянської бідноти, прийняв закон „Про визнання недійсними кабальні угоди на хліб”.
Землекористування бідняцько-середняцьких господарств у 1923 р. в Україні збільшилося в півтори рази. Трудовою нормою вважався земельний пай, який селянин міг обробити силами своєї сім”ї, не наймаючі батраків. У розпорядженні селян в 1923 р. знаходилося 31 млн. десятин землі, що складало 92% земельного фонду республіки. 8% землі
залишалося в державі для промислового і радгоспного будівництва, для надання території переселенцям тощо.
Восени 1922 р. селяни зібрали врожай зернових 637 млн. пудів, а восени 1923 р. - 765,4 млн. пудів. Це дозволило не тільки нагодувати все населення України після голоду та подолати його наслідки, але й продавати зерно на зовнішних ринках.
Держава ввела єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі. Значну суму податку сплачували заможні верстви села. В той же час незаможники звільнялися від його виплати. В 1925/26 рр. сільськогосподарський податок не сплачувала п”ята частина селянських господарств, тобто майже всі незаможники.
Зразу ж після введення НЕПу в Україні почала створюватися єдина система СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ, яка об”єднувала всі споживчі товариства міста і села. Вони надавали право своїм членам заготовляти та збувати продукцію. В 1922 р. з цієї системи виділилися КООПЕРАЦІІ машино-тракторна, насінницька, тваринницько-молочарська, буряківнича та інші. В цілому наприкінції 20-х рр. усіма видами кооперації охоплено було 85% селянських господарств.
Щодо колективних господарств - товариств спільного обробку землі (ТСОЗ), сільськогосподарських артілей та комун, то вони охоплювали лише 1,2% господарств, переважно бідняцьких.
Поява на внутрішньому ринку дешевого збіжжя, широко розвинута
система кооперації в 1923/24 рр. призвели до першої КРИЗИ ЗБУТУ і виникнення, так званої, „НОЖИЦІ ЦІН”. Продаючі на ринку хліб, селяни прагнули придбати необхідні їм промислові вироби. Завдяки врожаю на продаж було викинуто багато сільськогосподарської продукції і ціни на неї різко впали. В той же час промисловість ще не могла задовольнити ринок промисловими виробами і ціни на промислові товари були високими. Наслідком цієї диспропорції і стали „ножиці цін”. Давалися взнаки також відсутність твердої валюти і знецінення паперових грошей - радянських знаків (радзнаків).
Селяни почали притримувати кількість збіжжя на продаж і в той же час різко зменшили закупівлі промислових товарів. З”явився парадокс - хліба в державі багато, а в продажі його немає, бо селяни не хочуть продавати хліб задешево. Промислових товарів накопичилося багато, але їх не купують, бо дуже задорого. Наслідком стала криза збуту промислових товарів і сільськогосподарської продукції.
ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли низку рішень. Ціни на промислові товари були знижені, ціни на сільськогосподарську продукцію, навпаки, підвищені. Провели грошову реформу - паперові гроші (радянські знаки) ліквідували. Замість них була введена тверда валюта - червінці, забезпечені золотом держави. Селянам впровадили доступний кредит і таким чином встановили рівновагу між продукцією промисловості та сільського господарства. Криза збуту і ножиці цін адміністративними засобами були ліквідовані.
Відбудова сільського господарства завершилася в 1926/27 рр. Тоді ж Політбюро ЦК ВКП(б) створило комісію з вивчення становища колективних господарств і була прийнята постанова „Про висновки радгоспного та колгоспного будівництва”. В постанові говорилося про необхідність створення на добровільній підставі колгоспів, головним чином, для бідноти, у якій не було техніки для обробки землі.
У грудні 1927 р. відбувся ХУ з”їзд ВКП(б), який проголосив курс на КОЛЕКТИВІЗАЦІЮ сільського господарства, на перетворення дрібних одноособових селянських господарств у великі суспільні соціалістичні сільські господарства.
Таким чином, в кінці 20-х років ВКП(б) взяла напрямок на індустріалізацію промисловості та колективізацію сільського господарства з поступовою відміною НЕПу, введенного В.І.Леніним у 1921 р. „всерйоз і надовго”.
Але пройшло небагато часу з дня смерті В.І.Леніна, як у 1929 р. з ініціативи його наступника Й.В.Сталіна, НЕП був ЛІКВІДОВАНИЙ. 1929 р. став, за його висловом, роком „великого перелому” в Радянському Союзі. Дійсно в суспільстві країни почав відбуватися «ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ».
14. 10. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В 20-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ.
В період НЕПу ВКП(б) поступилася своїми позиціями капіталізму в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво. Також в цей час комуністична партія більшовиків поступилася і в національному питанні.
ХІІ з”їзд ВКП(б) у 1923 р. прийняв рішення про введення політики „КОРЕНІЗАЦІЇ” у суспільному житті союзних республік. Політика „коренізації” передбачала виховання партійних і державних кадрів із представників корінної національності певної республіки і передачу їм керівництва в республіці, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апарату РІДНОЇ для населення МОВИ, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури – літератури, науки, мистецтва, освіти тощо.
В Україні ця політика отримала назву „УКРАЇНІЗАЦІЇ”. Найбільших прихильників вона отримала в наркоматі освіти, який став ключовим керманичем у справі українізації. Керували українізацією такі видатні партійні і державні діячі, як Г.Гринько, М.Скрипник, О.Шумський. Вони вважали, що українізація при радянській владі повинна ліквідувати наслідки національного пригноблення, в якому український народ перебував до революції, коли його зараховували до „інородців”, а цензура викреслювала слова „Україна”, „українець”, бо вони були „малоросами” і країна називалася „Малоросією”.
Національне відродження, пов”язане з українизацією, привабило до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції. З еміграції повернувся ряд відомих діячів національної культури, які покинули було Україну під час громадянської війни.
В 1924 р. до Києва приїхав з-за кордону відомий історик і політичний діяч М.Грушевський. Тепер він відійшов від політики і займався науковою діяльністю. Був обраний академіком АН УСРР, а потім - академіком АН СРСР, створив нові історичні роботи, започаткував в Україні нову на той час науку соціологію, виховав значну кількість учених-істориків, проводив наукову і просвітянську роботу.
Частина представників західноукраїнської інтелігенції - поети, прозаїки, драматурги також переїхали до Радянської України. В 1925 р. вони об”єдналися в Союз революційцних письменників „Західна Україна”. Їх творчість представляли Ю.Мережаний, М.Ірчан, І.Ткачук, Д.Загул та інші.
Не дивлячись на опір деяких чиновників з партійного і державного апарату, на діловодство українською мовою було переведено 75% державних установ і організацій, більше половини працівників апарату ЦК КП(б)У і навіть командування і солдати Червоної Армії в Україні.
Одним з важливих завдань культурно-освітньої роботи в період українізації було продовження роботи з ЛІКВІДАЦІЇ НЕПИСЕМНОСТІ серед дорослого населення, яка почалася ще з травня 1920 р. Тоді Четвертий Всеукраїнський з”їзд Рад видав постанову про боротьбу з неписемністю. У 1923 р. в Україні було утворено товариство „Геть неписемність!” під головуванням Г.Петровського - голови ВУЦИК. У 1924-25 рр. на кошти товариства працювало понад 2,5 тис. шкіл і пунктів лікнепу, де безоплатно навчалося до 100 тис. людей.
Спеціально для навчаючихся дорослих були видані букварі і книжки „Геть неписемність!”, „Буквар залізничника”, „Буквар селянина”, „Червоний прапор”, „Ми новий світ збудуємо” та ін., де поряд з наданням навичок читання, рахування і письма, надавалися знання з певних професій та виховувалася прихильність новому ладу.
В результаті цих зусиль у 1927 р. в Україні ліквідували неписемність понад 2 млн. дорослих людей.
Культурний рівень будь якої країни визначається в першу чергу розвитком НАРОДНОЇ ОСВІТИ. В умовах післявоєного розвалу українська школа зазнавала великих труднощів - недостатньо було матеріальних ресурсів, підручників, навчальних і наочних посібників. Виникла велика проблема з педагогічними кадрами. Значна частина старого виховання вчителів займали нейтральну політичну позицію до офіційної влади, нові вчительські кадри з комуністичних і комсомольських висуванців не мали певної професійної освіти і виховання. Мізерна заробітна плата вчителів не приваблювала їх до викладацької роботи. Іноді мали місце навіть страйки вчителів.
Введення НЕПу значно поліпшило економічний стан освітянської галузі. На протязі 1923-25 рр. асігнування на освіту збільшилося майже в 7 разів. В республіці почався всенародний похід за „всеобуч”. У 1928-29 навчальному році в школах України началося 2,6 млн. дітей. Але ще не всі діти шкільного віку були залучені до навчання. Майже третина дітей залишалася поза школою. Особливо в сільській місцевості.
Курс на українізацію призвів до викладання українською мовою в 1930 р. у 85% усіх шкіл. У решті шкіл навчання велося мовами народів, що проживали в УСРР - російською, польською, грецькою, єврейською, чеською, німецькою та ін.
Однією з проблем у розвитку народної освіти було створення умов для навчання і виховання БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ. Після світової і громадянської війн в Україні залишилися десятки тисяч сиріт, які жили на вулиці, займалися крадіжками, розбоєм, старцюванням.
Радянський уряд зобов*язав Всесоюзну Надзвичайну Комісію (ВНК) ліквідувати безпритульність і створити для безпритульних дітей навчально-виховні і трудові заклади. Одним з відомих теоретиків і організаторів цієї роботи виявився педагог і письменник АНТОН СЕМЕНОВИЧ МАКАРЕНКО.
Недалеко від Харкова у Куряжі він створив один із перших в Україні навчально-виховних і трудових закладів для дітей-сиріт і безпритульних, де їх перевиховання і навчання відбувалося «через колектив і для колективу».
Про свій педагогічний досвід він потім написав багато книжок, серед яких найкращою вважається „Педагогічна поема”. Досвід А.Макаренка вивчається і до цього часу за кордоном. Зате в незалежній Україні його відкинули, як радянський досвід.
Для втілення в життя планів побудови соціалізму потрібні були висококваліфікованні спеціалісти. Спеціалістів дожовтневого 1917 р. періоду, які залишилися в країні і визнали Радянську владу, було небагато. Більшість з них працювали сумлінно і чесно виконували свої обов”язки. Але для керування великим господарством країни їх було замало. Тому Комуністична партія більшовиків направила на керівні посади в різних галузях народного господарства тисячі робітників і селян - висуванців. Але для управління потрібні були знання, треба мати певну освіту. У більшості висуванців вони були відсутні чи недостатні.
Головним шляхом створення кадрів нової інтелігенції стала підготовка спеціалістів через вищу і середню професійну освіту. Вища освіта будувалася за класовою ознакою. Дітям, пануючих до революції класів, тепер вступ до вищих навчальних закладів був заборонений. Зате для дітей робітників і селян двері до вузів були широко розкриті. Але у багатьох з них для навчання у вищий школі було недосить знань. Тому для майбутніх студентів створювалися при вузах робочі факультети (робітфаки). Якщо у 1921 р. в республіці налічувалося 12 робітфаків, то в 1925 р. їх було вже 30, де навчалося 7,5 тис. людей.
Мережа вузів в 20-ті роки ХХ ст в Україні швидко розширювалася. Вони готували нову, вже радянську інтелігенцію, нові кадри спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Багато з них стали згодом видатними керівниками промисловості і сільського господарства.
Одночасно створювалися комуністичні вищі учбові заклади (комвузи) і радянські партійні школи (радпартшколи), де готували кваліфікованих викладачів марксизму-ленінізму, пропагандистів суспільних наук, майбутню партійну еліту.
Політика Радянської влади щодо проблеми інтелігенції була суперечливою. З одного боку вживалися енергійні заходи відносно створення нової генерації радянської інтелігенції і заохочення приїзду до України представників еміграційної інтелігенції. З другого боку так же інтенсивно нищилася морально, а потім і фізично, стара інтелігенція. Багатьох з них виганяли з країни і відправляли за кордон чи в райони радянської Півночі та Сибіру.
Раднарком УСРР у 1921 р. оголосив найвищою державною науковою установою Всеукраїнську академію наук (ВУАН), навколо якої збиралися всі кращі наукові сили країни. Тут було засновано технічні наукові інститути, які безпосередньо вирішували завдання індустрії. Посилилося співробітництво наукових робіт з господарським будівництвом. У системі ВУАН в трьох її відділах: історично-філологічному, фізично-математичному і соціально-економічному працювало близько 40 науково-дослідних установ.
На початку 1924 р. в Академії налічувалося 37 дійсних членів і близько 400 наукових співробітників. Серед них були видатні вчені: ботанік В.Липський, математики Д.Граве і М.Крилов, хіміки Л.Писаржевський і В.Кістяківський, історики М.Грушевський, Д.Багалій і М.Яворський, літературознавці С.Єфремов і О.Білецький та ін.
Плідно працювали у фізико-технічному інституті м.Харкова фізики-теоретики І.Курчатов і Л.Ландау, які на десятиріччя вперед заклали підвалини термоядерного синтезу. Також на десятки років випередили світовий рівень у науці і техніці розробки Ю.Кондратюка (дійсне прізвище - Шаргей А.Г.). Його досліди з теорії ракетно-космічної техніки використовували, поряд з працями К.Ціолковського, вітчизнянні ракетобудівники, а потім вели підготовку до космічних польотів у США.
Всього у наково-дослідних установах у 1928 р. працювало 3,7 тис. науковців. Поступово весь творчій процес у науці був поставлений під партійний і державний контроль.
У 1925 р. рішенням ЦВК СРСР Російська Академія наук була перейменована в Академію наук СРСР і оголошувалася вищою всесоюзною науковою установою. Всі Академії союзних республік, в тому числі ВУАН, стали тепер філіями загальносоюзної Академії наук.
В українській радянській ЛІТЕРАТУРІ 20-х рр. співіснували традиції дожовтневої 1917 р. епохи і новий досвід творчих сил, пробуджених революцією. Не дивлячись на те, що в еміграцію виїхали такі відомі письменники та поети, як М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, В.Самійленко, в українську літературу прийшла нова генерація літераторів, яка прагнула до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних власному розумінню нової епохи. Це - М.Хвильовий (дійсне прізвище – Фітільов), О.Досвітний, М.Рильський, П.Тичина, М.Куліш, В.Сосюра, В.Яловий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Драй-Хмара та багато інших.
З”явилося багато високохудожніх творів письменників, які самі були учасниками революційних подій: Іван Ле (Мойси), Ю.Яновський, П.Панч, О.Донченко, Г.Епіка, І.Сенченко.
Характерною особливістю тогочасного літературного процесу в Україні було виникнення та розпад багатьох літературних організацій - „Плуг”, „Гарт”, „Молодняк”, „Авангард”, „Ланка”, „Нова генерація”, „Урбіно”, Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) та інші. Вони видавали 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників. Крім того, в Україні видавалося 55 журналів і
10 республіканських газет.
В 1925 р. провідним літературним об”єднанням України стала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), до якої входило 22 письменника та поета. Серед них були П.Тичина, В.Сосюра, М.Бажан,
П.Панч, Лесь Курбас, О.Довженко, Ю. Яновський. Ідейним натхнеником був М.Хвильовий, першим президентом - прозаїк і поет М.Яловий. Всі вони щиро вірили, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення українського народу, до розвитку його культури і мистецтва і стояли на класових позиціях.
Коли в 1925 р. в УРСР розгорнулася літературна дискусія про шляхи розвитку української літератури, члени ВАПЛІТЕ прийняли в ній активну участь. Літературна дискусія призвела до політичних звинувачень в першу чергу М.Хвильового. Він, не принижуючи і не відмовляючись від російської літератури, поважаючі її, розкритикував тих українських письменників, які бездумно копіювали культурні досягнення російських літераторів і звернув їх увагу на необхідність орієнтуватися і на культурні досягнення європейських митців. М.Хвильовий досить сміливо на той час проголосив «Геть від Москви!» на літературній ниві.
Українським письменникам і критикам, особливо партійним і державним діячам таке гасло було дуже не до вподоби і вони звинуватили М.Хвильового в націоналізмі. На початку 1927 р. колеги та друзі виключили його з ВАПЛІТЕ, а без нього через рік ВАПЛІТЕ занепав і самоліквідувався.
В 20-х рр. в Україні прискорено розвивалася ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ. Формувалися самодіяльні і професійні музикальні колективи, відкривалися концертні установи. Продовжувала творче життя хорова капела „ДУМКА”, якою на протязі 17 роквів керував Н.Городовенко. У 1926 р. музиканти на чолі з В.Яблонським створили перший в Україні симфоничний ансамбль у Києві. Плідно працювали композитори Г.Вірьовка, Л.Ревуцький, П.Козицький, К.Богуславський та інші.
Була створена АСОЦІАЦІЯ ХУДОЖНИКІВ Червоної України, до якої входили як художники старої генерації: С.Їжакевич, І.Бойчук з його послідовниками - „бойчукістами”, К.Трохимено, Ф.Кричевський та інші, так і молоді художники: В.Касіян, О.Петрицький, які проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності.
Інтенсивне становлення українського радянського ТЕАТРУ пов”язане з творчістю колективів працюючого в Києві Першого державного
драматичного театру ім.Т.Шевченка на чолі з О.Загаровим, державного драматичного театру ім.І.Франка під керівництвом Г.Юри. З 1922 р. працював театр „Березіль”, очолюваний реформатором українського театру Л.Курбасем. Тут були зібрані видатні майстри української сцени - А.Бучма, П.Саксаганський, М.Крушельницька, О.Сердюк, Ю.Шумський, О.Мар”яненко та інші. В Україні в цей час налічувалося 45 театрів.
Помітним явищем в українській культурі стало КІНО. В 1922 р. в Одесі почала працювати перша в Україні кіностудія. В 1927 р. почала будуватися найбільша в Європі Київська кіностудія. А вже в 1928 р. О.Довженко створив тут фільм „Звенигора”, в 1929 р. - „Арсенал”, в 1930 р. - „Земля”. У містах України діяло майже 500 кінотеатрів.
Отже, 20-ті роки ХХ ст. в Україні характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва, музики та театру, вітчизнянного кінематографа. Українська творча інтелігенція інтенсивно включилася у практичну діяльність зі створення соціалістичної культури, вносячі до неї національну сутність і національний колорит.
Але в цій культурі не було місця для релігії. Офіційно релігія не була заборонена. Вона тільки була відділена від держави і від школи, в яких пропагувався атеїзм. Релігія була проголошена „опіумом для народу”, „пережитком”, який необхідно подолати.
Створена в 1921 р. Українська автокефальна церква на чолі з митрополітом В.Липківським не мала можливості протистояти Руській православній церкві. Більшість українських православних віруючих та священослужителів не визнали УАПЦ. Не визнав її і Патріарх Московський і Всієя Русі. В самій же УАПЦ почалася внутрішня боротьба за виборні посади та привілеї, що не додавало їй авторитету.
В 1926 р.митрополит В.Липківський був звинувачений в націоналізмі і заарештований. Всеукраїнська православна церковна рада УАПЦ розпущена. В 1930 р. близько 50 єпископів та священників автокефальної церкви провели „Надзвичайний собор” і оголосили про ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви.