Р. 13. Украина в годы гражданской войны 1918-1920г

           РАЗДЕЛ 13. УКРАИНА В ГОДЫ ИНТЕРВЕНЦИИ И ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЫ
                1918 - 1920 гг.

13.1.  Брест-Литовські  переговори  про  укладення  миру.
13.2.  Німецько-австрійська  інтервенція  в  Україні.
13.3.  Гетьманський  переворот  та  політика  уряду П.Скоропадського.
13.4.  Боротьба  народу  України  проти  гетьманського  режиму.
13.5.  Встановлення  влади  Директорії  УНР.  Її  політика.
13.6.  Інтервенція  військ  Антанти  на  півдні  України.
13.7.  Поразка  Директорії.
13.8.  Західно-Українська  Народна  Республіка. 
13.9.  Відновлення  Радянської влади  в  Україні.
13.10  Політика  „воєнного  комунізму”  в  економіці та  суспільному  житті.
13.11. Захоплення  України  військами  Денікіна.  Крах  денікінщини.
13.12. Радянсько-польська  війна  і  Україна.
13.13. Розгром  білогвардійських  військ  П.Врангеля.
13.14. Українська  культура  в  1917-1920 рр.

                13.1. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКІ  ПЕРЕГОВОРИ  ПРО  УКЛАДЕННЯ  МИРУ.
          У  першому своєму  Декреті  про  мир  Раднарком  Росії  запропонував  всім  воюючим  у  Першій  світовій  війні  сторонам  негайно  припинити  військові  дії  і  почати  переговори  про  мир  справедливий,  демократичний,  без  анексій  і  контрибуцій.  Держави  Антанти  зробили  вигляд,  що  ніякого  Декрету  про  мир  немає  взагалі.  Держави  Четверного  Союзу,  яким  у  війні  приходилося  дуже  скрутно,  зразу  ж  відізвалися  згодою  на  проведення  переговорів.
         9  грудня  1917 р. у  Брест-Литовську  почалися  МИРНІ  ПЕРЕГОВОРИ  між  Радянською Росією  і  Німеччиною  та  її  союзниками.  Раднарком  Росії  вимагав,  щоб  від  України  на  переговорах  приймали  участь  представники  недавно  створеного  радянського  уряду  -  Народного  Секретаріату,  який  незабаром  вже  контролював  більшу  частину  території  України.  Але  Четверний  союз  цю  вимогу  не  прийняв.
         19 грудня до Брест-Литовська  на  переговори  прибула  делегація Центральної  Ради  на  чолі з С.Голубовичем. Цю  делегацію  Німеччина  та  її  союзники  визнали.
       Переговори  були  дуже  важкі.  Четверний  союз  не  хотів  навіть  чути  про  справедливий,  демократичний  мир. Його  представники  запропонували    Радянській  Росії дуже несприятливі умови  з  підписання  мирного  договору,  за  якими  вони  залишали  за  собою  вже  окуповані  території  і  вимагали  для  себе  дуже  велику  контрибуцію. 
       Голова  радянської  делегації  нарком  іноземних  справ  Л.Троцький  не  прийняв  ці  умови  і  делегація  покинула  Брест-Литовськ.  Зате  українська  делегація 27 січня 1918 р. підписала  Брестський  мирний  договір  на  умовах,  висунутих  Четверним  союзом.   
        За цим договором Україна припиняла свою участь у війні  з  Четверним  союзом  -  Німеччиною,  Австро-Угорщиною,  Болгарією,  Турцією.     Тепер вони  ставали  союзниками  Центральної  Ради  і   Німеччина  та  Австро-Угорщина  ЗОБОВ”ЯЗАЛИСЯ  ДОПОМОГТИ  ЇЙ  ВІДНОТИ  ВЛАДУ  НАД  УСІЄЮ  ТЕРИТОРІЄЮ  УКРАЇНИ.  Росія  за  умовами  договору  повинна  була  вивести  звідси  свої  війська.
        За  повернення  Центральній  Раді  влади  в  Україні,  Німеччина  та  Австро-Угорщина  висунули  свої  умови:  Центральна  Рада   повинна  була  ПЕРЕДАТИ  АВСТРО-УГОРЩИНІ  ЧАСТИНУ  ЗАХІДНОЇ  УКРАЇНИ -  Холмщину  і  Підляшшя,  а  НІМЕЧЧИНІ  ЦЕНТРАЛЬНА  РАДА  ЗОБОВ”ЯЗАЛАСЯ  НАДАТИ  ВЕЛИКУ  КІЛЬКІСТЬ  ПРОДОВОЛЬЧИХ  ТОВАРІВ  І  ПРОМИСЛОВОЇ  СИРОВИНИ: 60 млн.  пудів  хліба,  2 млн. 750 тис.  пудів  худоби  живою  вагою,  багато  картоплі,  цукру,  сала,  іншої  сільськогосподарської  продукції. 
        ЗАПРОШЕНІ  ЦЕНТРАЛЬНОЮ  РАДОЮ  німецькі  і  австро-угорські  війська,  вже  як  союзники,  18  лютого  1918 р.  розпочали  загальний  наступ  на  Східному  фронті  від  Балтійського  до  Чорного  морів.  Вони  захопили  частину  Прибалтики,  Білорусії,  Росії  і  всю  Україну.  Під  Нарвою  і  Псковом  21-23  лютого  війська  завойовників  були  зупинені  революційними  матросами  і  солдатами,  загонами  Червоної  гвардії.  Потім  радянською  владою  день  23  лютого почали  святкувати,  як    день  народження  Червоної  (Радянської)  Армії.
        Радянська  Росія  опинилася  у  дуже  скрутному  становищі.  Гостро  стало  питання:  БУТИ  чи  НЕ  БУТИ  РАДЯНСЬКІЙ  ВЛАДІ?.  За  вказівкою В.Леніна  у  Бресті  знову  відновилися  мирні  переговори  між  Радянською  Росією  і  державами  Четверного  союзу.  Німеччина  та  її  союзники  запропонували  ще  важкіші  умови  радянській  владі,  ніж  на  попередніх  переговорах,  зірваних  Л.Троцьким.
         3  березня  1918 р.  новий  нарком  іноземних  справ  і  голова  нової  радянської  делегації   О.Чичерін,  за  пропозицією  Леніна,  підписав  у  Бресті  грабіжницькі  умови,  за  якими  всі  території,  захоплені  на  той  час  Четверним  союзом,  залишалися  у  складі  держав-завойовників  і  Радянська  Росія  повинна  була  сплатити їм величезну  контрибуцію.  Крім  того,  Росія  зобов”язувалася   визнати  угоду  між  Центральною  Радою  і  Німеччиною  з  її  союзниками  і  зі  свого  боку  підписати  мирний  договір  між  РСФРР  та  УНР.
         Таким  чином,  Росія  вийшла  з  Першої  світової  війни.  Брестський  мирний  договір  був  сепаратним,  бо  держави  Антанти,  недавні  союзники  Росії,  його  не  визнали.  Перша  світова  війна  продовжувалася,  але  без  Росії  і  України,  де  розв”язана  була  своя  війна  -  ГРОМАДЯНСЬКА. 

            13.2.  НІМЕЦЬКО – АВСТРІЙСЬКА  ІНТЕРВЕНЦІЯ  В  УКРАЇНІ.
          1  березня  1918 р.  до  Києва  увійшли  німецько-австрійські  інтервенти,  а  2  березня  -  військові  підрозділи  Центральної  Ради.    Радянські  війська  без  бою  залишили  столицю. Радянські  органи  влади:  ЦВК  Рад  України  та  Народний  Секретаріат  переїхали  до  Полтави.
         7  березня  1918 р.  під  німецьким  патронатом    Центральна  Рада  та  її  уряд  повернулися  в  окупований  німцями  Київ.
         17-19  березня  1918 р.  в  Катеринославі  відбувся  ІІ  з”їзд  Рад  робітничих,  солдатських і селянських  депутатів  України.  В  резолюції  з”їзду  говорилося,  що  мирний  договір,  нав”язаний  німецькими  імперіалістами  Радянській  Росії,  формально  припинив  федеративні  зв”язки  України  з  Росією. Виходячі  з  цього, з”їзд  оголосив  Україну  САМОСТІЙНОЮ  РАДЯНСЬКОЮ  РЕСПУБЛІКОЮ  і  закликав  народ  України  чинити  всілякий  опір  німецьким  і  австрійським  військам.
         На  території  України  розгорнулася  війна  з  німецько-австрійськими  завойовниками. В запеклих  боях  з  інтервентами  червоні  війська  вимушені  були  відступати. 
        Крім  самостійної  радянської  республіки  на території України в 1918 р.  були  створені  ще  чотири  радянські  республіки: Донецько-Криворізька,
Одеська,  Кримська  і  Донська.  Створюючі  ці  республіки, робітничо-селянські  Ради  розраховували,  що  німці  не  перейдуть  їх  кордонів,  як  самостійних   держав.
       Але  німецько-австрійське  командування  не  визнало  ці  державні  утворення  і  через  деякий  час  захопило  їх  території  і  взагалі  витіснило  радянські  війська  та  радянські  органи  влади  з  території  України.  На  кінець  квітня  1918 р.  майже  вся  Україна  була  окупована  інтервентами. 
       За  Брестською  мирною  угодою   від  3  березня  1918 р.  на  кордоні  між  УНР  і  РСФРР  створювалася  нейтральна  зона  завширшки  від  10  до  40  кілометрів (територія  по  лінії  -  Сюди переїхали органи  влади   і  частина  військових  підрозділів  Радянської  УНР.
        Незабаром відбулася реорганізація радянських органів влади.  Народний Секретаріат, як уряд, був розпущений. Замість нього 19 квітня 1918 року  було  створено  ВСЕУКРАЇНСЬКЕ  БЮРО  для  керівництва  повстанською боротьбою проти німецьких окупантів на чолі з М.Скрипником.  Тут  у  нейтральній  зоні почали  збиратися  сили  для  боротьби  з  німецько-австрійською  окупацією  і  Центральною  Радою.   
         
 13. 3.ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ І ПОЛІТИКА П.СКОРОПАДСЬКОГО.   
          Окупована  інтервентами  територія  України  була  розділена завойовниками    на  дві  частини.  Австро-Угорщина  захопила  Подольську,  Херсонську, Катеринославську  і  частково  Волинську  губернії.  Німеччина  -  всі інші  українські  землі.  На захопленій території  інтервенти  встановили  жорстокий окупаційний режим.
         Головне,  що  цікавило  німців  в  Україні,  за  висловом  командуючого  німецькими збройними силами  генерала  Е.Людендорфа,  це  -  „придушення  більшовизму”  і  „вивезення хліба та сировини”  у  Німеччину  та  Австрію.
       Ліберал-демократична  Центральна  Рада  та  ще  з  соціалістичними  гаслами,  хоч  і  запросила  інтервентів  в  Україну  для  повернення  їй  владі,  не  задовольняла  німецьке  командування.  Вона  не  могла  виконати  свої  обіцянки    відносно  поставок  продовольства  та  сировини  Німеччині  та  Австро-Угорщині.  Авторитет  Центральної  Ради  в  Україні  падав  все  нижче.  Німці  почали  безцеремонно  втручатися  у  внутрішні  справи  УНР  і  силою  забирати  у селян  зерно,  худобу  та  всілякі  продовольчі  товари  і  сировану  та  вивозити  награбоване  до  Німеччині.
        Селяни,  звичайно,  добровільно  нічого  не  віддавали  і, як  могли,  боролися  з  грабіжниками.  Тоді  окупанти  25  квітня  1918 р.  створили  військово-польові  суди  для  українського  населення.  Україна  вкрилася  шибенницями,  на  яких  гойдалися  страчені  непокірні  селяни.
       Центральна Рада висловила протест  проти  такого  свавілля  і  втручання  у  внутрішні  справи  УНР,  але  на  нього   ніхто  не  звернув  уваги,  як  і  на  саму  Центральну  Раду.   ПОЛІТИКА   РАДИ  ТА  Й  САМА  ВОНА  ПОВНІСТЮ  ЗБАНКРУТІЛИ.  Навіть  українська  буржуазія  і  поміщики  не  хотіли  вже  їх  підтримувати.  Разом  з  офіцерами  Вільного  козацтва український  пануючий  клас пішов  на  таємні  переговори  з  німецьким  генералом  Людендорфом  і  з  його  благословення  вони  вчинили  в  країні  ДЕРЖАВНИЙ  ПЕРЕВОРОТ.
         29  квітня  1918 р.  відбулося  останнє  засідання  Центральної  Ради,  на  якому була прийнята  перша  і  остання   Конституція  ліберально-буржуазної  УНР.  Вона  проголошувала   республіканський  демократичний  лад  в  Українській  Народні  Республіці.  Але  не  встигли  члени  Центральної  Ради  проголосувати за Конституцію, як до залу  засідань  зайшов  загін  німецьких  військ  на  чолі  з  офіцером  і  розігнав  присутніх.  ЦЕНТРАЛЬНА  РАДА  ПРИПИНИЛА  СВОЄ  ІСНУВАННЯ.
         Сучасні  псевдоісторики  та  малосвічені  політики  приписують  голові  Центральній  Раді  М.Грушевському,  нібито,  його  було  обрано  першим  Президентом  України.    Сам  М.Грушевський  своє  президентство  завжди  заперечував  і  вказував  на  те,  що  в  той  час  посади  президента  в  Україні  ВЗАГАЛІ  НЕ  ІСНУВАЛО.
        Дійсно, ні  в  одному  державному  документі  цієї  пори  такої  посади  не  зафіксовано.   Не  було  її  і  в  Основному  законі  -  першій  Конституції  ліберально - буржуазної  УНР,  яка,  хоч  і  була  прийнята,  але  ніколи  не  була  введена  в  дію.
        В  той  же  день  29  квітня  1918 р.  відбувся  Всеукраїнський  з”їзд  землевласників,  на  якому  було  вирішено  встановити  в  Україні  МОНАРХІЧНЕ  ДЕРЖАВНЕ  УПРАВЛІННЯ  у  формі  ГЕТЬМАНАТУ.  Гетьманом   обрали   багатого   землевласника,  ад”ютанта   російського  царя Миколи  ІІ,  генерала  ПАВЛА  СКОРОПАДСЬКОГО  -  почесного  отамана  Вільного  козацтва  і  нащадка  давнього  козацького  старшини.
           Перше,  що  зробив  новий  гетьман  -  розігнав  Центральну  Раду  і  ліквідував  Українську  Народну  Республіку.  УНР  була  перетворена  в  УКРАЇНСЬКУ  ДЕРЖАВУ на чолі з ГЕТЬМАНОМ-МОНАРХОМ.  Головою  гетьманського  уряду  -  Ради  Міністрів  став  октябрист,  багатий  поміщик  Ф.ЛИЗОГУБ.  До  складу  уряду  увійшли  представники  російської  і  української  буржуазії  і  поміщиків  з  партій  октябристів  і  кадетів.  Представники  соціалістичних  партій  категорично  відмовилися  входити  до  гетьманського  уряду,  крім  соціаліста-федераліста  Д.Дорошенка.  В  державних  установах  запанували  російські  чиновники  і  російська   мова,  хоч  офіційно  була  проголошена  урядовою  -  українська.
        Новий  режим,  спираючись  на  німецько-австрійські  багнети,  зразу  ж  повів  терористичну  політику  проти  свого  народу.  Всі органи  місцевого  самоврядування  були  ліквідовані,  газети  соціалістичного  напрямку  заборонені,  вибори  до  парламенту  України  відкладалися  на  невизначене  майбутнє.   В  країні  прокотилася  хвиля  арештів  і  розстрілів  членів  рад  робітничих  і  селянських  депутатів,  ревкомів.  На  селі  знову  з”явилися  поміщики  у  супроводі  німецьких  каральних  загонів.  Вони  повертають  свої  землі,  маєтки,  відбирають  у  селян  майно.  Почалися  масові  покарання.  Страчують  на  смерть  не  тільки  активних  селянських  діячів,  але  і  їхніх  родичів,  сусідів,  випадкових,  зовсім  невинних  людей.  Ще  не  розвіявся  попіл  на  згарищах  поміщицьких  маєтків,  а  вже  запалали  селянськи  хати. 
        Для  охорони  своєї  персони  П.Скоропадський  створив  Державну  варту,  яка  виконувала  також  каральні  функції  поліції  і  державної  безпеки.  Були  переформовані  військові  частини,  організовані  ще  Центральною  Радою,  і  створені  нові  дивізії  -  Сердюцька  і  Сірожупанна.
Гетьман  зробив  спробу  відродити  українське  козацтво,  як  окремий  стан  населення,  але  з  цього  нічого  не  вийшло. 
      Була  зміцнена  судова  система  і  проведена  аграрна  реформа.  Землею  за  викуп  наділялися  „справжні  хлібороби,  які  мали  власні  господарства”  з  робочою  худобою  і  реманентом.  Інші  селяни  землі  не  отримували.  Поміщицьке  землеволодіння  збереглося.
         Націоналізовані  заводи  і  фабрики  повернули  капіталістам,  банки  -  банкірам.     Була    створена    нова    грошово – банківська    система.   Для
робітників  встановлений  9 – 12 годинний  робочий  день.  Хазяї  на  свій  розсуд  визначали   рівень   заробітної   плати.  Профспілкова діяльність  була
обмежена. Знову  повернулося дореволюційне законодавство  про  покарання                за  участь  у  страйках.  Кількість  безробітних  швидко  зросла.
        Більш-менш  успішною  була  політика  гетьмана  в  галузі  освіти.  Відкриті  були  нові  учбові  заклади,  створена  Українська  Академія  наук,  Національний  архів  і  Національна  бібліотека.
        Жорстока  внутрішня  політика  П.Скоропадського,  його  орієнтація  у  зовнішній  політиці  на  Німеччину  і  Австро-Угорщину,  куди  ешелонами    відправляли  з  України  награбоване  продовольство  і  сировину,  прагнення  до   „єдиної  і  неподільної  Росії”  відштовхнули  від  нього  національну  інтелігенцію  і  ліберальну  буржуазію  та,  особливо,  селянство  і  робітників.    Майже  всі  верстви  населення почали боротьбу  проти  реакційного  режиму.

                13.4. БОРОТЬБА  НАРОДУ  УКРАЇНИ
                ПРОТИ   ГЕТЬМАНСЬКОГО   РЕЖИМУ.
         5-12  липня  1918  р.  відбувся  І  з”їзд  Комуністичної  партії  більшовиків  України.  Оскільки  Україна  була  окупована,  з”їзд  зібрався  у  Москві. Він  поклав  початок  існуванню  Комуністичної  Партії (більшовиків)  України  - КП(б)У,  як  складової  частини  Російської  Комуністичної  партії  (більшовиків),  але  зі  своїм  ЦК, своїми з”їздами і самостійним  вирішенням  місцевих  питань.
         Першим  секретарем  ЦК  КП(б)У  був  обраний  ГЕОРГІЙ  П”ЯТАКОВ.  В  резолюції  з”їзду  підкреслювалося,  що  першочерговим  завданням  більшовиків  України  є  -  організація  повстання  проти  інтервентів  і  гетьманського  режиму.  Для  керівництва  повстанським  рухом  в  Україні  на  з”їзді  створили  ЦЕНТРАЛЬНИЙ  ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНИЙ  КОМІТЕТ (ЦВРК).  На  місцях в  Україні  створювалися  військово-революційні  комітети,  які  повинні  були  організовувати  робітників  і  селян  на  боротьбу  проти  окупантів  і  гетьмана  П.Скоропадського.               
         Складна  обстановка  в  Україні  призвела  до  розмежування серед  членів  українських  національних  партій  соціалістичного  напрямку.  У  травні  1918 р.  стався  розкол  в  УПСР.  Ліва  частина  утворила  партію  під  назвою  УПСР-боротьбисти (за  назвою  газети  „Боротьба”).  Її  лідерами  були  В.Блакитний,  Г.Гринько,  О.Любченко,  О.Шумський,  І.Михайличенко.  Боротьбисти  виступили  за  зближення  з  КП(б)У  і  відновлення  радянської  влади  в  Україні.
         Відбувся  розкол  в  загальноросійській  партії  лівих  есерів.  Від  неї  відокремилася  Українська  партія  лівих  соціалістів-революціонерів.  Лідерами  її  були  Є.Терлецький,  Б.Камков,  В  Качинський.  Вони  також  виступили  за  підтримку  більшовиків  і  відновлення  радянської  влади.
        Весною  1918 р.  в  Україні  хвилею  прокотилися  робітничі  страйки.  Особливого  розмаху  вони  досягли  у  липні  1918 р.,  коли  застрайкували  понад 200 тис. залізничників. Страйк тривав більше місяця. Він паралізував   комунікації  ворога,  не  давав  окупантам  змоги  вивозити з України  хліб,  інші  продукти  харчування,  сировину,  награбоване  майно. 
        Влітку  1918р.  на  Київщині  в  Звенигородському  і  Таращанському  повітах широко розгорнулася селянська боротьба. Повстання охопило понад
40 тисяч селян. Усюди створювалися партизанські загони. Проти  повстанців  німецьке  командування  кинуло  значні  військові  сили.  Після  двомісячних  боїв  повстанці  відступили  в  нейтральну  зону  між  Росією  та  Україною.  Тут  збиралися  повстанці  з  усієї  України і почали  формуватися перші  українські  військові  підрозділи  -  полки  і  дивізії.
       Військовий  фельдшер  МИКОЛА  ЩОРС  в  Унечі  створив  із  розрізнених  загонів  полк,  який  назвали  в  честь  соратника  Б.Хмельницького  Івана  Богуна  -  Богунським.  В  Ямполі  київський  столяр  ВАСИЛЬ  БОЖЕНКО  сформував  1-й  Таращанський  полк,  а  колишній  студент  МИХАЙЛО  БАРОН  -  2-й  Таращанський  полк.
        Колишній  підполковник  російської  армії,  який  перейшов  на  бік  революції,  М.КРОПИВ*ЯНСЬКИЙ  очолив  штаб,  що  керував  повстанням  на  Черніговщині.  Продовжував  формувати  підрозділи  Червоного  козацтва  ВІТАЛІЙ  ПРИМАКОВ.  У  вересні  1918 р.  в нейтральній  зоні  були  сформовані  з  повстанських  загонів  і  полків  дві  дивізії  української  радянської  армії.
           В  районі  м.Гуляйполе  на  Катеринослащині  колишній  сільський  вчитель  НЕСТОР  МАХНО  створив  повстанські  селянські  загони  з  виразним  анархистським  забарвленням.  В  жовтні  1918 р.  махновці  захопили  Гуляйполе  і  перетворилися  в  значну  військову  силу.  Проти  них  були  кинуті військови  частини  австрійців,  німців  і  гетьманців.  Але  Н.Махно  застосував  нову  військову  тактику.  Він  посадив  свою  армію  на  тачанки  з  кулеметами,  швидко  пересувався  і  завдавав  дошкульних  ударів  ворогам,  винищував  поміщиків  і  гетьманських  урядовців.
         Н.Махно  був  прихильником  анархізму  і  не  визнавав  центральних  керівних  органів  влади,  хоч і виступав за встановлення  радянської  влади  (влади  Рад),  але  на  місцевому  рівні.  Селяни  вважали  його  своїм  народним  ватажком  -  „батькою”.  Він  намагався  провести  земельну  реформу  і  надати  всім  селянам  землю  без  викупу. 
          9  листопада  1918 р.  в  Німеччині  відбулася  буржуазно-демократична  революція.  Німецький  імператор  Вільгельм ІІ  втік  за  кордон. Ще раніше  розвалилася  клаптикова  Австро-Угорська  імперія.               
         11  листопада  1918 р.  ЗАКІНЧИЛАСЯ  ПЕРША  СВІТОВА  ВІЙНА  поразкою  держав  Четверного  союзу  і  перемогою  країн  Антанти.
        13  листопада  1918р.  РАДНАРКОМ  РСФРР  визнав  недійсною  і АНУЛЮВАВ  грабіжницьку  Брест-Литовську  угоду.  Тепер  Росія  була  вільна  від  будь-яких  умов  в тому числі і від мирного договору  з  Україною.
          Наприкінці  листопада  1918 р.  був  створений  ТИМЧАСОВИЙ  РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКИЙ  УРЯД  УКРАЇНИ  на  чолі  з  Г.П”ятаковим.  До  його  складу  увійшли  В.Аверін,  Ф.Сергєєв (Артем), К.Ворошилов,  В.Затонський,  Ю.Коцюбинський,  Е.Квірінг  та інші.   29  листопада  новий  уряд  звернувся  з  маніфестом  до  народу  України,  в  якому  закликав  робітників і  селян  до  боротьби  за  відновлення  радянської  влади  і  за  повернення  трудящим   фабрик,  заводів,  банків,  селянам  -  колишніх  поміщицьких  земель,  худоби  та  реманенту.  Цей маніфест викликав нову хвилю  повстань  проти  окупантів  і  гетьманців.
          На  допомогу  українським  радянським  військам  прийшли  російські  радянські війська під командуванням  В.Антонова-Овсієнко.  1-а  Українська  дивізія, до складу якої  входили  Богунський  та Таращанський  полки, повела  наступ  з  нейтральної  зони  у  напрямку  на  Київ,  2-а  дивізія  і  полк  червоних  козаків  -  на  Харків.  Німецькі  та  Австро-угорські  війська  поспіхом  тікають  з  України.  За  ними  потяглися  і  гетьманці.

      13. 5.  ВСТАНОВЛЕННЯ  ВЛАДИ  ДИРЕКТОРІЇ  УНР.  ЇЇ  ПОЛІТИКА.
         Восени  1918  р.  загострилася  криза  режиму  гетьмана  України  П.Скоропадського.  Проти  нього  виступили  представники  ліберальної  інтелігенції  і  політичні  партії  соціалістичного  напрямку,  які  прагнули  відновити  Українську  Народну  Республіку.  У  серпні  1918 р.  вони  створили  в  Києві  УКРАЇНСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ  СОЮЗ (УНС) на  чолі  з  В.Винниченко.
         Коли  інформація  про  революцію  в  Німеччині  і  про  скасування  Брест-Литовської  угоди  Росією  досягла  України,  в  Українській  Державі почалися кардинальні  зміни. 
        П.Скоропадський  14  листопада  опублікував  документ  про  федерацію  України  з  небільшовицькою  Росією,  тобто  з  усіма російськими  контрреволюційними  антирадянськими силами.  Був  призначений  новий  гетьманський  уряд,  куди  увійшли  проросійські  представники  і  почали  формуватися  офіцерські  білогвардійські  загони.  Про  ідею  незалежної,  самостійної  України  було  швидко  ЗАБУТО.  Гетьман  П.Скоропадський  перейшов  до  табору  російської  контрреволюції,  що  прагнула  відновлення  „великої,  єдиної  і  неділимої  Росії”.
        В  ніч  з  13  на  14 листопада  1918 р.  відбулося  нелегальне  засідання  УНС,  на  якому  була  створена  ДИРЕКТОРІЯ  -  міжпартійний  орган,  що  претендував  на  верховну  владу  в  Україні.  До  складу  Директорії  увійшли:  В.Винниченко (голова)  -  член  УСДРП,  С.Петлюра (отаман  військ  УНР)  -  член  УСДРП,  Ф.Швець  -  Селянська  спілка,  П.Андрієвський  -  член  Української  партії  соціалістів-самостійників,  А.Макаренко  -  керівник  профспілки  залізничників  України.
       15  листопада  Директорія  звернулася  до  народу  України  із  закликом  до  ЗБРОЙНОГО  ПОВСТАННЯ  проти  гетьмана  і  пообіцяла  всім  громадянам  демократичні  свободи,  робітникам  -  8-годинний  робочий  день,  селянам  -  передачу  поміщицьких  земель  без  викупу. 
       Незабаром  з  керівництвом  окупаційних  військ,  які  збиралися  додому  в  Німеччину,  Директорія  підписала  угода  про  нейтралітет  в  українських  подіях.  Таким  чином  П.Скоропадський  зразу  ж  позбавився  підтримки  німецької  військової  сили. Його влада, що  трималася  на  австро-німецьких  багнетах, була  приречена.               
        Головним  своїм  завданням  Директорія  поставила  -  повалити  гетьманський  режим  і  відновити  УНР.  Члени  Директорії  виїхали  з  Києва  до  Білої  Церкви,  де  вже знаходилися  військові  сили,  що  перейшли  від  П.Скоропадського  на  її  бік  -  галицькі  січові стрільці,  дивізія сердюків.  Сюди  сходилися  також  повсталі  селянські  загони.
        18  листопада  1918 р.  відбувся  під  селом  Мотовилівка (недалеко  від Києва)  бій  з  гетьманськими  військами,  які  були  розбиті. Воювати  за  П.Скоропадського  вже  ніхто  не  хотів.  Тому  багато  солдатів  здалося  в  полон.  Війська  Директорії  підійшли  до  Києва.  На  бік  переможців  перейшли  запорізька  і  сірожупанна  дивізії,  останні  війська,  які  ще  підтримували  гетьмана. 
Залишившися  без  армії,  без  підтримки  німців  14  грудня  1918 р.
П.Скоропадський  ЗРІКСЯ  ВЛАДИ.  Переодягнутий  у  форму  німецького  офіцера,  він  утік  у  Німеччину  разом  з  німецькими  військами.
         Там  жив  у  пригороді  Берліну,  займався політичною  і  культурною  діяльністю,  співробітничав  під  час  Другої  світової  війни  з  німецькими  фашистами  і  українськими  націоналістами.  У  квітні  1945 р.  попав  під  бомбардування   американо-англійської  авіації  і загинув.  Похований  у  Баварії  в  м.  Меттен.
         18  грудня   Директорія  повернулася  до  Києва  і  взяла  владу  у  свої руки.   Головою  нового  уряду  -  Ради  Міністрів  був  призначений  лівий  соціал-демократ  В. ЧЕХІВСЬКИЙ.  Відновилася  назва  держави  -  Українська  Народна  Республіка (УНР). 
         При  владі  тепер  знаходилися  представники  партій  СОЦІАЛІСТИЧНОГО  НАПРЯМКУ  і  вони  намагалися встановити в Україні НАЦІОНАЛЬНИЙ ВАРІАНТ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ. Але коливання,  непослідовність  і  нерішучість  в  політиці,  невизначенність  кінцевої  мети  і  невміння  висунути  центральну  ідею,  навколо  якої  можна  було б об”єднати  людей  різних  ідеологічних  напрямків  і,  врешті-решт,  бонапартистські  амбіції  та  політична  аморальність деяких  політиків   призвели  до  розколу  Директорії,  а  потім  і  до  її  краху.
       Директорія  оголосила  про  вибори  у  „трудові  ради”,  які  повинні  були  замінити  Ради  робітничих,  солдатських  і  селянських  депутатів.  Всю  законодавчу  владу  пропонувалося  передати  Трудовому  конгресові,  який  обирався  населенням  без  участі  „капіталістів  і  поміщиків”,  до  яких
зарахували  навіть  лікарів,  вчителів,  адвокатів,  професуру  тощо.
       Особливо  непослідовність  Директорії  виявилася  при  проведенні  аграрної  реформи.  Селянам  пообіцяли  надати  поміщицьку  землю  без  викупу,  але  коли  -  невідомо  та  і  порядок  розділу  землі  не  було  визначено.  Крім  того,  землі  іноземних  капіталістів і  промислових  підприємств  та  цукрових  заводів  оголошувалися  недоторканими.  Прийнято  було  рішення  про  компенсацію  поміщикам  за  відібрану  селянами  землю.   
        Такою аграрною реформою  селяни  були  вкрай  незадоволені.  Створені  селянські  загони  на  чолі  з  різними  „батьками”  та  „отаманами”,  які  допомогли  Директорії  зруйнувати  гетьманщину,  тепер  почали  нищити  саму  Директорію.  Їх  революційність  переродилася  у  руйнівну  анархію.
       Відновлення  промисловості,  боротьба  з  безробіттям  та  голодом,  соціально-економічні  реформи  Директорія  відкладала  на  невизначений  час  -  до  закінчення  громадянської  війни.
       Соціалістичними  деклараціями  Директорії  були  незадоволені  українська  національна  буржуазія  і  поміщики,  чиї  інтереси  відверто  ігнорувалися.  В  майбутньому  вони  не  бачили  для  себе  нічого  доброго.
       Заплуталася  Директорія  і  у  зовнішньополітичній  орієнтації.  Ряд  європейських  держав  визнали  УНР,  але  з  сусідніми  країнами,  від  яких  залежала  доля  України  -  Радянською  Росією,  Польщею  та  державами  Антанти  налагодити  нормальні  відносини  не  вдалося.
       Між  Директорією  України  і  Раднаркомом  РСФРР  на  початку  1919 р.  почалися  переговори.  Раднарком  вимагав,  щоб  Директорія  об”єдналася  у  своїй  політиці  з  Радянським  українським  урядом.  В.Винниченко,  М.Грушевський,  В.Чехівський,  Н.Шаповал  готові  були  підписати  угоду  про  мир  з більшовиками. 
       Проти  цього  виступили  ті,  хто  на  чолі  із  С.Петлюрою  почали  орієнтуватися  на  держави  Антанти.  Вони  виступили  за  війну  з  Радянською  Росією  і  Радянською  Україною. Командування  січових стрільців  навіть  запропонувало  розпустити  Директорію  і  замість  неї  створити військовий триумвірат у складі С.Петлюри, Є.Коновальця і  А.Мельника.
         Перемогли  прихильники  С.Петлюри.  16  січня  1919 р.  ДИРЕКТОРІЯ  ОГОЛОСИЛА  ВІЙНУ  РАДЯНСЬКІЙ  РОСІЇ.

           13. 6. ІНТЕРВЕНЦІЯ  ВІЙСЬК  АНТАНТИ  НА  ПІВДНІ  УКРАЇНИ.
         11  листопада  1918 р.  закінчилася  Перша  світова  війна.  Війська  держав  Антанти  звільнилася  від  бойових  дій.  Тепер їх керівники   мали  змогу втрутитися у російську  революцію З МЕТОЮ  ЇЇ  ПРИДУШЕННЯ.  Війська  союзників  почали  інтервенцію  на  Далекому  Сході,  на  Півночі  і    Півдні  Росії,   у  Середній  Азії  та  в  Україні.
        Вночі  16  листопада  1918 р.  величезний  флот  Антанти  увійшов  до  Чорного  моря.  У  кінці  грудня  в  чорноморських  портах  від  Одеси  до  Новоросійська  висадилися  дві  французькі  дивізії,  а  також  англійські,  грецькі,  румунські,  сербські,  польські  частини  чисельністю  понад  60  тисяч  військ.  Вони  окупували  майже  весь  південь  України  і  планували  захопити  Київ  та  Харків.  Але  просуватися  далі  на  північ  України,  охопленою  громадянською  війною,  не  наважилися.
       Замість  „порядку і спокою”,  які  обіцяли  союзники,  у  містах  півдня  України, окупованих інтервентами, запанували анархія, безладдя,  страшенно  розрослася  злочинність.  На  захопленій  території  зупинилися  заводи,  фабрики,  не  діяв  транспорт,  не  вистачало  продуктів  харчування,  розгорнулася  шалена  спекуляція.  У  м.Одеса  діяло  17  контррозвідок  різних  іноземних  держав,  чиї  війська  тут  знаходилися.  Почався  терор  і  справжнє полювання  на  більшовиків,  анархістів,  лівих  есерів,  меншовиків  та  інших  супротивників  іноземної  інтервенції.
         Більшість  населення  півдня  України,  не  дивлячись  на  партійні  і  політичні  розходження,  об”єдналися  в  боротьбі  з  інтервентами.  В  зоні  окупації  широко  розгорнулася  підпільна  і  партизанська  боротьба.  Важливу  роль  в  цій  боротьбі  відігравала  агітаційна  та  пропагандистська  робота  серед  іноземних  солдатів  та  матросів.
        Одеський  підпільний  обком  КП(б)У,  на  чолі  якого  стояв  ІВАН  СМИРНОВ (М.ЛАСТОЧКІН),  створив  агітаційну  групу  „ІНОЗЕМНА  КОЛЕГІЯ”  з  іноземних  комуністів.  Французьку  секцію  очолювала   французька  комуністка   ЖАННА ЛЯБУРБ, сербську -  СТОЙКО РАТКОВ, грецьку -  В.АТАНАСОВ.  Пропагандистська  робота  серед  іноземних  військ  дала  значний  ефект.   Майже  всі  члени  „Іноземної  колегії”  були  схоплені  контррозвідками  і  загинули.  Загинув  і  І.Смирнов-Ласточкін,  але  вони  зробили  свою  справу.  Іноземні  війська  були  розпропаговані,  відмовилися  воювати  і  вимагали  від  командування  повернення  додому.       
         На  початку  лютого  1919 р.  в  боях  під  Вознесенськом,  добре  озброєні  і  вивчені,  французькі,  грецькі  і  білогвардійські  частини  потерпіли  поразку  і  відступили. Моральний  стан іноземних  солдатів  був  дуже  низький,  а  головне  -  вони  вже не  хотіли  воювати  проти  революційних  робітників  і  селян  Росії  та  України  і,  більше  того,  вони  СПІВЧУВАЛИ   ЇМ  і  самі  вже  були  ЗАРАЖЕНІ   РЕВОЛЮЦІЄЮ.
        15  грудня  1918 р.  в  Севастополі  почалося  повстання  на  болгарському  крейсері  „Надія”.  Незабаром  відбулося  повстання  в Одесі  на французькій  ескадрі.  Над  багатьма  французькими  кораблями  замайорів  червоний  прапор.  Матроси  вимагали  повернення  додому.  Командуванню  військ  Антанти  стало  зрозумілим,  що  розпрапаговані  більшовистськими  агітаторами,  солдати  і  матроси  мають  вже  революційні  та  антивоєнні  настрої  і  почали  скоріше  ВИВОДИТИ  союзні  війська  з  півдня  України  і  Криму  та  всієї  окупованої  зони..
        Проникнуті   революційним  духом  солдати  і  матроси  принесли  революцію  у  країни  Європи  -  Німеччину,  Угорщину,  Болгарію.  Почалися    масові  страйки  у  Франції,  Великобританії  та  інших  державах  Антанти.  Революційні  настрої  досягли   США.
        У  першій  половині  березня  1919 р.  військові  частини  радянської  Задніпровської  дивізії  зайняли  міста  Херсон і  Миколаїв.    6  квітня  1919 р.  радянські  війська  вступили  до  Одеси,  а  в  середині  квітня  -  до  Криму.  Весь  Південь  України  став  вільним  від  інтервентів.  Повертаючись  до  Європи,  союзне  командування  Антанти  захопило  з  собою  і  всі  кораблі  Чорноморського  флоту,  чим  Україні  були  нанесені  значні  збитки.

                13. 7.  ПОРАЗКА  ДИРЕКТОРІЇ.
         У  січні  1919 р.  проти  Директорії  був  створений  Український  фронт  під  командуванням  В.Антонова-Овсієнко.  Основну  силу  його  складали  УКРАЇНСЬКІ  РАДЯНСЬКІ  ВІЙСЬКА.  Група  військ  харківського  напрямку  повинна  була  захопити  Полтаву  і  Лозову.  Група  військ  київського  напрямку  у  складі  1-ої  і  2-ої  українських  радянських  дивізій  наступали  на  Київ  і  Черкаси.  Під  Броварами  відбувся  запеклий  бій,  який  тривав  три  дні.  Богунський  полк  під  командуванням  М.Щорса  разом  з  Таращанським  полком  під  командуванням  В.Боженка  розбили  петлюрівські  війська,  які  повинні  були  відступити. 
         23  січня  1919 р. Директорія  скликала  Трудовий  конгрес,  якому  збиралася  передати  владу.  Але  було  вже  запізно.
         5  лютого  1919 р.  Київ  знову  став  радянським.  Директорія  повинна  була  виїхати  до  Вінниці.  Тут  відбувся  остаточний  розкол  серед  керівників  Директорії.  Петлюра  почав  переговори  з  командуванням  військ  Антанти  про  допомогу.  Союзники  висунули  ультиматум,  за  яким  вимагали  залишити  Директорію  представників  соціалістичних  партій  -  УСДРП і УПСР.  С.Петлюра  погодився.  Обурений його підступною  поведінкою,  В.Винниченко  вийшов  з  Директорії,  а  потім  емігрував  за  кордон.  Незабаром  за  кордон  виїхали  М.Грушевський,  М.Шаповал  і  голова  уряду  В.Чехівський.
          С.ПЕТЛЮРА  покинув  партію  соціал-демократів  і  поклав  на  себе  обов”язки  ГОЛОВИ  ДИРЕКТОРІЇ   і  ГОЛОВНОГО  ОТАМАНА  ВІЙСЬК  УНР. Інші  члени  Директорії  були  просто  статистами.   С.Петлюра  також  погодився   на  контроль  з  боку  Антанти  над  фінансами  УНР  і  підписав  угоду  з  Францією  про  передачу  українських  південних  залізниць  в  концесію  французьким  капіталістам  на  півстоліття.  Також  Петлюра  зобов”язався спільно з  військами  Антанти  воювати  на  боці  білогвардійців  проти  більшовиків,  забувши,  що  білогвардійці  виступали  за  „єдину  і  неділиму  Росію”  і  зовсім  не  прагнули  надати  самостійність  Україні.
        Дезорганізація і розлад  в  країні  з  кожним  днем  посилювалися.  Армія  С.Петлюри  спочатку  нараховувала майже 100 тис. бійців. Вона  складалася,  головним  чином,  із  селянських  загонів,  що  виникли  у  боротьбі  проти  гетьманщини  і  австро-німецьких  окупантів.  Керували  ними  виборні  отамани. Але   не  отримавши  землі  від  Директорії,  селяни  тепер  не  мали  бажання  її  захищати,  а  більшовики  вже  почали  ділити  поміщицьку  землю.  Тому  більшість  селянських  загонів  перейшли  на  бік  більшовиків,  інші  повернулися  додому,  захопивши  зброю.  За  кілька  тижнів  після  повалення  влади  П.Скоропадського у петлюрівській  армії  залишилося  десь  20-25 тис. вояків.
       В  тилу  і  на  фронті  відбувалося  вже  повне  безладдя.  Почалися  нечуванні  єврейські  погроми.  Тисячі  невинних  людей  загинули  під  кулями  і  шаблями  петлюрівських  отаманських  загонів.  В єврейських погромах  було  звинувачено  С.Петлюру.
       Це  обернулося  для  нього  особистою  трагедією.  Після  розгрому  петлюрівських  військ  і  втечі  його  до  Європи,  Петлюра  розумів,  який  кривавий  шлях  йшов  за  ним.  В  Європейських  країнах  С. Петлюра  переховувася  під  прізвищем  Степана  Могили.  25  травня  1926 р.  в  Парижі  С.Петлюру  впізнав  єврей  Шалом  Шварцбад,  якого  14  родичів  було  вбито  під  час  погромів,  і  серед  білого  дня  застрелив  Головного  отамана  з  револьвера.  Вбивцю  судив  французький  суд  присяжних  і  за  всіма  статтям  звинувачення  його  виправдав.
         Деякі  сучасні  історики,  які  на  догоду  сучасній  владі  возвели  С.Петлюру  у  ранг  національного  героя  України,  стверджують,  що  Ш.Шварцбад  був  агентом  НКВС. Проста  логіка  говорить,  що  якби  він  дійсно  був  агентом  НКВС,  то  навряд  чи  французький  суд,  який  ніяк  не  можна  запідозрити  у  симпатіях  до  Радянської  влади, та  ще  в  ті  часи, а  тім  більше  до  НКВС,  виправдав  би  вбивцю  С.Петлюри.
        Агонія  Директорії  продовжилася  до  квітня  1919 р.,  коли  вона  з  Вінниці  переїхала  до  Проскурова (Хмельницький),  потім  до  Рівного.  В  зв”язку  з  цим   у  народі  виникла  жартівлива  приповідка  „У вагоні  Директорія,  під  вагоном  -  територія”.  В  короткий  час  уся  Правобережна  Україна    була  звільнена  від  петлюрівців  і  опинилася  під  владою  більшовиків.  Офіційно  Директорія  перестала  існувати  у  листопаді  1920 р.

                13. 8.  ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА  НАРОДНА  РЕСПУБЛІКА. 
         Поразка  Австро-Угорщини  у  Першій  світовій  війни  призвела  до  розпаду  клаптикової  імперії.  На  її  території  були  створені  самостійні  держави:  Угорщина,  Австрія,  Чехословаччина,  Югославія,  Польща.  Активізувався  визвольний  рух  і  на  західноукраїнських  землях  -  в  Галичині,  Волині,  Буковині,  Закарпатті.
        18  жовтня  1918 р.  була  створена  у  Львові  УКРАЇНСЬКА  НАЦІОНАЛЬНА  РАДА,  куди  увійшли  відомі  в  Галичині  політичні  і  церковні діячі  К.Левицький,  Є.Петрушевич,  митрополіт  А.Шептицький  та  інші.  Вона  проголосила  про  свій  намір  об”єднати  західноукраїнські  землі  в  єдину  Українську  державу.  Проти  такого  наміру  виступили  польські  патріотичні  сили,  які  прагнули  створити  власну  державу  -  Річ  Посполиту  і  включити  до  неї  теріторію  Західної  України,  яку  вважали  частиною  Польщі.
         1  листопада  до  Львова  повинна  була  прибути  польська  ліквідаційна  комісія  з  метою  замінити  окупаційні  органи  влади  на  польські.  Ситуація  вимагала  швидких  дій.  31  жовтня  відбулася  спільна  нарада Національної
Ради  і  Військового  комітету,  що  складався  з  українських  офіцерів,  які  служили  в  цісарській  армії. Було  прийнято  рішення  -  НЕГАЙНО  ВЗЯТИ  ВЛАДУ у Львові  та  інших містах у свої  руки, спираючись  на  вірні  війська.
         1  листопада  1918 р.  над  ратушею  Львова  замайорів  блакитно-жовтий  прапор.  Всі  головні  пункти  міста  опинилися  під  контролем  Української  Національної  Ради.  Незабаром  під  її  владу  перейшли  міста  Станіслав,  Тернопіль,  Золочів,  Сокаль,  Рава-Руська,  Коломия,  Перемишль,  Снятин  та  інші.
        5  листопада  був  опублікований  маніфест,  в  якому  проголошувалося  загальне  виборче  право,  рівність  громадян,  8-годинний  робочий  день,  проведення  аграрної  реформи   тощо.  9  листопада  сформували  уряд  -  ТИМЧАСОВИЙ  ДЕРЖАВНИЙ  СЕКРЕТАРІАТ.  Головою  уряду  був  призначений  КОСТЬ  ЛЕВИЦЬКИЙ.
        10  листопада  уряд  склав  присягу  і  прийнято  назву  нової  держави  -  ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА  НАРОДНА  РЕСПУБЛІКА (ЗУНР).  Офіційно  ЗУНР  була  проголошена  13  листопада  1918 р.  Президентом  нової  держави  став  ЄВГЕН  ПЕТРУШЕВИЧ.
       З  самого  початку  свого  існування  ЗУНР  опинилася  в  стані  війни  з  Польщею.  Вже  5  листопада  1918 р.  у  Львові  точилися  бої  з  польськими  військами.  Уряд  республіки  повинен  був  переїхати  до  м.Станіслав.  Незабаром  він  направив  делегацію  до  Києва  для  переговорів  з  Директорією  прпо  об*єднання  ЗУНР  і  УНР  в  єдину  державу.  Одній  ЗУНР  без  допомоги  ззовні  втриматися  було  неможливо.
        22  січня  1919 р.  Трудовий  конгрес  Наддніпрянської  України  прийняв  Декларацію  про  злуку  із  Західною  Україною  і  створення  ЄДИНОЇ  Української  держави.  ЗУНР  отримала  назву  -  Західна  область  Української  Народної  Республіки  і  повне  автономне  управління.  В  той  же  день  в  Києві  на  майдані  біля  Софіївського  собору  відбулася  святкова  церемонія,  присвячена  цій  події.

       Уряд  УНР  надав  ЗУНРу  матеріальну  та  грошову  допомогу,  але  для  військової  допомоги,  яку  так  прагнули  отримати  західні  українці,  не  вистачило  сил,  бо  сама  УНР  знаходилася  в  стані  громадянської  війни. 
       Злука   виявилася   ФОРМАЛЬНОЮ  і  проіснувала   всього  декілька  місяців. Невдовзі  голова  Директорії  С.  Петлюра  почав  вести  переговори  з  Польщею,  які  галичани  визнали  зрадницькими.  В  кінці  1919 р.  президент  ЗУНР  Є.Петрушевич  визнав  АКТ  ЗЛУКИ  УНР  і  ЗУНР  НЕДІЙСНИМ.
        Новостворена   Польща  на  чолі  з  „начальником  держави”  Юзефом  Пілсудським  активізувала  військові  дії  по  захопленню  земель  Західної  України.  11  листопада  українські  війська  залишили м. Перемишль.  Він  став центром формування польських військових  з”єднань,  що  перекидалися  до  Галичини  із  Польщі  та  Франції.
        В  Галичині  уряд  ЗУНР  почав формувати  своє  військо  -  Українську  Галицьку  Армію (УГА). Але  не  вистачало досвічених  офіцерів і особливо  старших  офіцерів  з  досвідом  організації  регулярних  військ.  На  допомогу прийшла УНР, яка прислала сюди  генерала М.Омеляновича-Павленка і полковника  С.Мишковського.  Вони  і  створили  УГА,  залучаючі  до       командування  не  тільки  українських  офіцерів,  яких  було  недостатньо,  але й німецьких, австрійських, угорських, чешських, хорватських. Незабаром  армія  налічувала  понад  100 тис.  людей  і  почала  витісняти  польські  війська  із  захопленої  території.
        У  квітні  1919 р.  до  Польщі  прибула  з  Франції  60-тисячна  польська  армія  під  командуванням  генерала  Йозефа  Галлера.  УГА  повинна  була  відступити  до  річки  Збруч,  якою  проходив  кордон  між  Австро-Угорською  і  Російською  імперіями.  Тут  командувач  УГА  генерал  М.Омелянович-Павленко  розробив  план  наступу  проти  поляків.
        В  складній  ситуації  на  початку  червня  Українська  Національна  Рада  вирішила  встановити  ДИКТАТУРУ в  ЗУНР  і   призначила  ДИКТАТОРА,  яким  став  Є.Петрушевич. В його  руках  опинилася  законодавча,  виконавча  і  контрольна  влада.  Він  призначив  командувачем  УГА  генерала  О.Грекова,  знявши  з  цієї  посади  М.Омеляновича-Павленка.
        7  червня  1919 р.  новий  командувач  почав  наступальну  операцію  проти  поляків  із  м.Чортків.  Вона  отримала  назву  „Чортківська  офензива” (наступ).  Три  тижні  тривали  виснажливі  бої.  Незабаром  польські  війська  отримали    допомогу  і  перейшли  у контрнаступ.  УГА  знову  відступила  до  річки  Збруч,  а  потім перейшла  на  територію  УНР,  яка  ще  була  під  контролем  Директорії.
        ПОЛЬЩА  ПОВНІСТЮ  ОКУПУВАЛА  СХІДНУ  ГАЛИЧИНУ  і  ліквідували  Західноукраїнську  Народну  Республіку.
         ЗУНР  проіснувала  майже  8  місяців.  Є. Петрушевич  у  листопаді  1919 р.  виїхав  до  Відня,  потім  -  до  Берліну,  де  і  помер  в  1940 р.
          По  різному  склалася  доля  вояків  УГА,  що  перейшли  річку  Збруч  і  опинилися  на  території  УНР.  Спочатку  підрозділи  УГА  приєдналися  до  пелюрівських  військ,  потім  частина  їх  перейшла  до  армії  А.Денікіна.  В  лютому  1920 р.  три  бригади  УГА  вступили  до  лав  Червоної  Армії  і  створили  20-тисячну  Червону  Українську  Галицьку  Армію (ЧУГА).  Ті,  хто  залишився  в  армії  С.Петлюри,  після  його  вигнання  з  України,  були  інтерновані  в  Польщі.
          Окремі  загони  галицьких  вояків  діяли  в  Галицькій Соціалістичній  Радянській  Республіці,  що  на  недовгий  час  була  створена  в  1920 р.  в період  радянсько-польської  війни.
       У  Північній  Буковині  після  розпаду  Австро-Угорщини  виникло  дві  паралельні  влади.  Одна  тягнулася  до  ЗУНРу,  друга  -  до  Румунії.  У  місті  Чернівці  3  листопада  1918 р.  відбулося  40-тисячне  Буковинське  народне  віче,  на  якому  було  проголошено:”Волимо  до  України!”  Тоді  королівський  УРЯД  РУМУНІЇ  направив  сюди  свої  війська  і  ОКУПУВАВ  ТЕРИТОРІЮ  ВСІЄЇ  БУКОВИНИ.
         В  кінці  січня  1919 р. у  м.Хотин  відбулося  повстання  проти  румунських  окупантів.  Була  створена  ХОТИНСЬКА  ДИРЕКТОРІЯ.  Повстанці  звільнили  біля  100  населенних  пунктів  у  Хотинському  та  Сорокському  повітах  Бесарабії.  Але  сили  були  нерівні.  Румунські  війська  почали  наступ.  Повстанські  загони  і  біженці  перейшли  річку  Дністер  на  територію Української  Соціалістичної  Радянської  Республіки.  Багато  хотинців  вступили  до  Червоної Армії.
         ЗАКАРПАТТЯ  після  розвалу  Австро-Угорщини на  початку  1919 р.  було  ЗАХОПЛЕНЕ  ЧЕХОСЛОВАЧЧИНОЮ. 21  січня  1919 р.  в  окупованному  чешськими  військами  м.  Хуст  відбулися  Закарпатські  Всенародні  збори.  На  ньому  були  присутні  420 представників  від  175  міських  і  сільських  общин.  Головне  питання  зборів  -  до  кого  приєднатися: до  Угорщини,  ЗУНРу  чи    Чехословаччини?   Більшість  висловилася  за  воз”єднання  Закарпаття  з  РАДЯНСЬКОЮ  УКРАЇНОЮ.  Але  воз”єднання  в  той  час  не  відбулося
         У  березні  1919 р.  в  Угорщині  спалахнула  революція  і  була  встановлена  Радянська  влада.  За  прикладом  угорських  трудящих  в  Закарпатті  почали  створюватися  Ради  робітничих  і  солдатських  депутатів,  які  брали  владу  в  свої руки.  В  Закарпатті   ВСТАНОВИЛАСЯ  на  деякий  час  РАДЯНСЬКА  ВЛАДА. У Мукачеві  та  інших  містах була сформована   РУСИНСЬКА  ЧЕРВОНА  ГВАРДІЯ.  Русинами  і  зараз  звуть  себе  частина  населення  Закарпаття.  На  підставі  гвардії  була  створена  Русинська  Червона  дивізія,  яка  разом  з  Угорською  Червоною  армією  воювала  з  чешськими  та  румунськими  інтервентами.
         Радянська  влада  в  Закарпатті  проіснувала  40  днів.  В  кінці  липня  1919 р.  чешські  і румунські  війська,  що  входили  до  військ  Антанти,  окупували  всю  територію  Закарпаття  та  Угорщини.
         25  червня  1919 р.  на  ПАРИЗЬКІЙ  МИРНІЙ  КОНФЕРЕНЦІЇ,  яка  підвела  підсумки  Першої  світової  війни,  представники  Антанти  визнали  право  Польщі  на  окупацію  Східної  Галичини.  Закарпатська  Україна  залишалася у складі  Чехословаччини,  Буковина  -  у  складі  Румунії.  Таким  чином, зусиллями ведучих країн  Європи  -  Великобританії  і Франції,  населення Західної України, звільнившись  від  австро-угорського  панування,  опинилося  під  владою  інших  іноземних  окупантів.
         Держави  Антанти  придушили  всі  революції  і  революційні  виступи                в  Європі  і переділили  світ  на  свою  користь.  Перерозподіливші  світ,  вони  заклали  ПІДВАЛИНИ  ДЛЯ  ДРУГОЇ  СВІТОВОЇ  ВІЙНИ.
         Об”єднання  західноукраїнських  земель  з  Наддніпрянською  Україною  (злука)  відбудеться  тільки  за  радянської  доби.

                13. 9.  ВІДНОВЛЕННЯ  РАДЯНСЬКОЇ  ВЛАДИ  В  УКРАЇНІ.
        Сформований  в  кінці  листопада  1918 р.  у  м.Суджа  Тимчасовий  робітничо-селянський  уряд  Україні  проголосив  у  Маніфесті  від  29  листопада  1918 р.  ВІДНОВЛЕННЯ  ВЛАДИ  РАД  В  УКРАЇНІ.   
       6 січня 1919 р. спеціальним рішенням радянського уряду була  змінена  стара  назва  української  держави.  Замість  Української  Народної  Республіки (УНР) вона тепер  називалася  УКРАЇНСЬКА  СОЦІАЛІСТИЧНА  РАДЯНСЬКА  РЕСПУБЛІКА (УСРР).  Така  назва  проіснувала  до  1937 р.,  коли  нова  радянська  Конституція  України  змінила  порядок  понять:  спочатку поставила  „радянська”,  а  потім -  „соціалістична”.  Україна  тоді  отримала  назву  - УКРАЇНСЬКА  РАДЯНСЬКА  СОЦІАЛІСТИЧНА  РЕСПУБЛІК (УРСР).  З  такою  назвою  держава  проіснувала  до  1991 р.
        Після  переїзду  Тимчасового  робітничо-селянського  уряду  до  Харкова,  була  змінена  і  назва  уряду.  З  29  січня  1919 р.  він  став  називатися  РАДА  НАРОДНИХ  КОМІСАРІВ  УКРАЇНИ (РАДНАРКОМ)  за  зразком  Російського  Раднаркому.  Галузеві  відділи  отримали  назву  народні  комісаріати,  на  чолі  яких  знаходилися  народні  комісари.
        Був  сформований  новий  склад  уряду.  Наркомат  військових  справ  очолив  М.Подвойський,  внутрішніх  справ  -  К.Ворошилов,  освіти  -  В.Затонський,  голова  Верховної  соціалістичної  інспекції  і  нарком  державного  контроля  -  М.Скрипник,  командуючий  Українським  фронтом  -  В.Антонов-Овсієнко  та  інші.
         Виникла  проблема  з  призначенням  голови  Раднаркому  України.  Одна  частина  уряду  прагнула  бачити  на  цій  посаді  Г.П”ятакова,  друга  -Артема (Ф.Сергєєва).  Звернулися  за  розв”язанням  проблеми  до  В.Леніна.  Той  не  став  на  бік  тієї  чи  іншої  групи,  а  запропонував  на  посаду  голови  Раднаркому  України  і  наркомом  іноземних  справ  професійного  революціонера,  дуже  обдаровану  і  авторитетну  людину,  болгарина   за  національностю  ХРІСТІАНА  РАКОВСЬКОГО (1873-1941рр.).
        Створені  були  правоохоронні  органи  -  робітничо-селянська  міліція,  народні  суди,  революційні  трибунали.  Для  боротьби  з  контрреволюцією  і  саботажем,  супротивниками  радянської  влади  -  каральний  орган  революції  -  Всеукраїнська  надзвичайна  комісія  (ВУНК).
Одночасно  формувалися  місцеві  органи  влади.  Ради  робітничо-селянських  депутатів  існували  в  основному  в  губернських  центрах.  В  невеликих  містах,  а  також  волостних  центрах  діяли  революційні  і  військово-революційні   комітети  (ревкоми).  В  сільській  місцевості  були  сформовані  комітети  бідноти,  або  комнезами  -  комітети  незаможників,  як  опорні  пункти  боротьби  з  куркулями  та  іншими  заможними  верствами  селянства.
          На  початку  березня  в  Харкові  відбувся  ІІІ  з”їзд  КП(б)У,  який  проголосив  курс  на  „швидке,  рішуче  і  тверде”  здійснення  диктатури  пролетаріату.  Одночасно  відбулися  з”їзди  лівоесерівських  партій.  Вони  проголосили,  що  приймають  комуністичну  програму  і  будуть  діяти  разом  з  більшовиками.  Ліві  есери  об”єдналися  в  Українську  партію  соціалістів-революціонерів-комуністів (УПСР  -  комуністи-боротьбисти).
         Українська  частина  загальноросійської  партії  лівих  есерів (УПСЛР)  розкололася  і  утворила  Українську  партію  лівих  соціалістів-революціонерів  (борьбистів)  -  за  назвою  російськомовної  газети  „Борьба”.
         Боротьбисти  та  борьбисти  вимагали  рівних  політичних  прав  для  робітників  і  трудового  селянства,  а  також  замінити  гасло  диктатури  пролетаріату  на  гасло  диктатури  трудящих  класів.  Не дивлячись  на  ці  розходження,  ліві  есери  та  комуністи  в  той  час  працювали  разом.
           6-10 березня  1919 р.  в  Харкові  відбувся  ІІІ  Всеукраїнський  з”їзд  Рад.  Він  офіційно СТВЕРДИВ  РАДЯНСЬКУ  ФОРМУ  ДЕРЖАВНОСТІ,  яку  закріпив  у  прийнятій  10  березня  ПЕРШІЙ  КОНСТИТУЦІЇ  Української   Соціалістичної  Радянської  Республіки.  Згідно  Основному  закону держави  вища законодавча  влада  в  республіці  належала  ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ  З”ЇЗДУ  РАД,  а  між  з”їздами  -  Всеукраїнському  Центральному  Виконавчому  Комітету (ВУЦВК).  Членами  ВУЦВК  було  обрано  89  більшовиків  і  10  боротьбистів.  Головою  ВУЦВК  став  більшовик  ГРИГОРІЙ  ПЕТРОВСЬКИЙ.
           На  з”їзді  була  також  затверджена  вища  виконавча  влада  в  Україні -  Рада  Народних  Комісарів  (Раднарком),  як  уряд  України  на  чолі  з  Х.Раковським.
           В  той  час  всі  жили  чеканням  світової  революції.  Тому  прийнята  Конституція   декларувала  прагнення  УСРР  „увійти  до складу  Єдиної  Міжнародної  Соціалістичної  Радянської  Республіки,  як  тільки  створяться  умови  для  її  виникнення”.  А  поки  що  відбувалася  в  країні  громадянська  війна, яка викликала необхідність  укладання  ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОГО  СОЮЗУ  МІЖ  РАДЯНСЬКИМИ  РЕСПУБЛІКАМИ,  що   виникли  під  час    революції  і  громадянської  війни.               
          Військово-політичний  союз  радянських  республік  передбачав  створення  єдиної  радянської  армії  з  єдиним  командуванням  і  єдиною  Революційною  Військовою  Радою (РВР),  єдиною  фінансовою  системою  і  радами  народного  господарства,  централізоване  залізничне  управління  і  комісаріат  праці.  Без  цього  союзу неможливо було витримати  інтервенцію  14  іноземних  держав  і  перемогти  у  громадянській  війні.
         За  календарем  ішов  1919 р.  -  ВИРІШАЛЬНИЙ  РІК  РЕВОЛЮЦІЇ  І  ГРОМАДЯНСЬКОЇ  ВІЙНИ  в  Росії  та  Україні.

            13.10. ПОЛІТИКА  „ВОЄНОГО  КОМУНІЗМУ”  В  ЕКОНОМІЦІ
                ТА  СУСПІЛЬНОМУ  ЖИТТІ.
          Безперевна  війна,  починаючі  з  1914 р. (Перша  світова,  а  потім  громадянська),  що  точилася  на  території  України,  призвела  до  повного  розладу  економічної  системи,  розвалу  суспільного  життя,  голоду  і  безробіття.  З  січня  1919 р.  радянський  уряд  України  приймає  цілу  низку  заходів,  які  отримали  назву  ПОЛІТИКА  „ВОЄНОГО  КОМУНІЗМУ”.  Кінцева  мета  комуністів  -  побудування  нового  суспільства  -  комунізму,  де  всього  буде  достатньо  і  все  буде  безоплатне.  Але  те,  що відбувалося  у  1919-1920 рр.  в  Україні,  нічого  спільного  з  комунізмом  не  мало,  хоч  деякі риси все ж були схожі.  Це  був  дійсно  „воєний”  комунізм  і  комунізм  від  злиднів,  а  не  від  достатків.
          Економічна система, що грунтувалася на  товарно – грошових відносинах  підлягала  заміні  на  ПРЯМИЙ  ПРОДУКТООБМІН,  тобто  без  посередництва  грошей.  На  той  час  кожна  влада,  яка  дуже  швидко  мінялася,  кожен  „батько”  чи  „отаман”  випускали  свої  гроші.  Вони  нічим  не  були  підкріплені  і  тому  нічого  не  коштували,  крім  паперу,  на  якій  були  надруковані.  Тому  заробітну  плату  на  підприємствах  видавали  продовольчим  пайком,  який  був  дуже  мізерним  і  видавася  за  картками
кожен  трудовий  день. В реальності застосовувся  принцип: „Хто  не  працює,  той  не  їсть”.
        Була  введена  загальна  трудова  повинність  для  всього  працездатного  населення,  і  для  буржуазії  також,  безоплатне  користування  місцевим  транспортом  та  безоплатні  житлово-комунальні  і  поштово-телеграфні  послуги. Робітників  і  службовців  перевели  на  військовий  стан.
       Усяку  приватну  торгівлю  заборонили,  особливо  торгівлю  продуктами  харчування.  На  стихійних  ринках  відбувався  серед  населення  прямий  товарообмін,  де  речі  міняли  на  харчі  чи  навпаки.  Розглядалося  питання  про  скасування  грошей  і  грошового  оббігу  взагалі.
         Всі  великі,  середні  і  навіть  малі  підприємства  націоналізували. Ще  раніше  були  одержавленні  банки,  транспорт,  система  зв”язку.  Для  управління господарським життям  в  Україні  була  утворена  УКРАЇНСЬКА  РАДА  НАРОДНОГО  ГОСПОДАРСТВАУ (УРНГ).  Після  об”єднання  радянських республік у військово-політичний  союз,  він  увійшов  до  складу  Вищої  Ради  Народного  Господарства  РСФРР.               
          Не всі  націоналізовані  підприємства  зуміли  налагодити  виробництво,  деякі  закривалися.  Не  маючі  засобів  до  існування,  частина  робітників  займалася  ремеслом  чи  вирушала  до  села  у  пошуках  хліба.
          А  на  селі  були  свої  складні  проблеми.  Згідно  з  Декретом  про  землю, що розповсюджувався  і  на  Україну,  всі  землі:  поміщицькі,  удільні,  церковні,  монастирські  повинні  були  перейти  в  безоплатне  користування  безземельних  і  малоземельних  селян.  Частину  одержавленої  землі  вони  отримали  і  перетворилися  з  бідняків  у  середняків.  Але  на    більшій  частині  земель  та  в  поміщицьких  маєтках  почали  створювати  радгоспи,  комуни,  колективні  господарства.
          В  містах лютував  голод.  Норма  хліба,  яку  видавали  по  карткам,  ставала  все  меншою.  Доходило  до  того,  що  видавали  100 грамів,  іноді  навіть 50 грамів хліба на день. Щоб врятувати від голодної смерті робітників  і  службовців  в  містах,  бідняків  в  селах  та  забезпечити  хлібом  армію,  на  початку  1919 р.  декретами  Раднаркому  та  Наркомпроду  була  введена  ПРОДРОЗКЛАДКА,  яка  започаткувала  ПРОДОВОЛЬЧУ  ДИКТАТУРУ.
         Для  кожної  губернії  визначалася  певна  кількість  зерна,  яку  необхідно  було  селянам  здати  державі.  За  здане  зерно  селянам  платили  грошима,  які  нічого  не  коштували,  або  мануфактурою,  якої  у  державі  не  було.  Тому  зерно  у  селян  фактично  забирали  безкоштовно.  Це  були,  так  звані  „залишки”,  що  залишалися  у  селянина  після  відкладання  зерна  для  посіву  на  новий  врожай  і  на  харчування  селянської  сім”і.  Від  здачі  зерна  звільнялися  тільки  ті селянські  господарства,  які  засівали  менше    5  десятин  землі.
         З  посиленням голоду  у  містах,  в  селах  почали  відбирати  не  тільки  „залишки”,  а  й  основне  зерно.  Звичайно,  селяни  не  хотіли  задарма  віддавати  хліб  державі.  Продавати  його  також  було  заборонено.  Тому  заможні  селяни  хліб  ховали  або  знищували.    Відбирати  зерно  у  селян  допомагали  комбіди (комнезами).  За  цю  допомогу  частину  відібраного  зерна  розподіляли  між  бідняками.  Відбирали  хліб  спеціальні  збройні  загони  робітників,  що  приїзджали  з  міста  в  село  -  ПРОДОВОЛЬЧІ  ЗАГОНИ  (ПРОДЗАГОНИ).
         В  боротьбі  за  хліб  на  селі  розігралася  чергова  трагедія.  Продзагони  і  комнезами   силою   (справа   доходила   до   розстрілів)  відбирали  зерно  у 
заможних  селян (куркулів)  і  везли  його  до  міста.  А  вночі  на  ці  загони  нападали  озброєні  селяни,  у  яких  забрали  хліб,  і  вирізали  продзагонівців
та  вбивали  комнезамівців.
        Продовольча  диктатура  відштовхнула  від  Радянської  влади  навіть  її  прихильників  і  союзників.  У  квітні  1919 р.  в  Україні  почалися  селянські  повстання.  Повстанці  створили   Всеукраїнський  ревком  та  Головний  повстанський   штаб   на   чолі   з   Ю.Мазуренко,   який   базувався  у  Сквирі.
Отамани,  які  раніше  воювали  на  боці  Радянської  влади,  відображаючі  настрої  селян,  тепер  виступили  проти  неї.
        Одним  з  перших  проти  Радянської  влади  виступив  член  партії  соціал-демократів  незалежних  отаман  ЗЕЛЕНИЙ  (Д.ТЕРПІЛО),  загони  якого  входили  спочатку  до  військ  Директорії,  а  потім  у  повному  складі  увійшли  до  Червоної  Армії.  Тепер  він  повстав  проти  Радянської  влади  і  почав  жорстоко  винищувати  на  Київщині  в  районі  Трипілля,  Обухова,  Переяслава. Золотоноші  місцеві  робітничо-селянські  ради,  комнезами,  косомольців  та  більшовиків,  почалися  єврейські  погроми.  Від  Зеленого  у  жорстокості  не відставали  інші селянські  отамани  -  СОКОЛОВСЬКИЙ  та  СТРУК.  Проти  були  кинуті  регулярні  частини  Червоної  Армії.  Вони  придушили  ці  виступи  і  розігнали  бандитські  угрупування,  як  тоді  називали  цих  повстанців.
         Значної  шкоди  приніс  Радянській  владі  отаман  М.ГРИГОР”ЄВ.  Він  був  штабс-капітаном  царської  армії,  служив  гетьману  П.Скоропадському,  а  потім  перейшов  до  Петлюри.  На  початку  лютого  1919 р.  покинув  Петлюру  і  почав  служити  більшовикам.  Був  призначений  командиром  бригади  у  складі  Задніпровської  дивізії,  а  потім  і  комадиром  дивізії.
          На  початку  травня  1919 р. М. Григор”єв  відмовився  виконувати  розпорядження  радянського командування  і  проголосив  Маніфест  „До  українського  народу”,  в  якому  закликав  боротися  проти  коммун,  надзвичайки  та  комісарів,  створювати  Ради  із  представників  усіх  партій,  крім  партії  більшовиків  і  тих  безпартійних,  які  підтримували  Радянську  владу.  Він  намагався  об”єднати  всі  антибільшовистські  сили.
          Спочатку М. Григор”єв  мав  успіх,  бо  в  його  розпорядженні  були  значні  військові  сили  -  до  20 тисяч  добре  озброєних  вояків  та  ще  зненацкість  повстання.  Повстанці  захопили  Миколаїв,  Херсон,  Умань,  Катеринослав,  Кременчуг,  Черкаси.  Планували  захопити  Харків.
          Але  його  не  підтримав  „батько”  Н. МАХНО,  що  мав ще  більші  військові  сили  і  який  відкрито  засудив  це  повстання.  Відсторонилися  від  Григор”єва  навіть  українські  партії  правої  орієнтації.  Вони  всі  були  шоковані  діями  Григор”єва,  який  проголосив  гасло: „Україна  -  для  українців!”,  почав  єврейські  погроми,  мародерствування,  масовий  терор,  коли  розстрілювали,  як  і повстанці  Зеленого,  більшовиків,  комсомольців, членів  робітничих  і  селянських  рад,  боротьбистів,  комнезамівців.  Це  був  терор  за  класовою  ознакою. 
          Жовтнева  1917 р. революція  була  порівняно  мирною  революцією.  Але  повалені  і  відсторонені   від   влади   класи   буржуазії   і  поміщиків  не
змирилися  з  тим,  що  у  них  відібрали  заводи,  фабрики,  банки,  землю  і  влада перейшла до  рук  робітників  і  селян  у  вигляді  робітничо-селянських  Рад.  Вони  почали  „БІЛИЙ  ТЕРОР”,  вбиваючі  керівників  Комуністичної  партії  і  Радянської  влади  та  їх  прихильників  і  розв*язали  громадянську  війну  по  всій  території  вже  розваленої  Російської  імперії.
        Кілька терористичних замахів  було на життя В.Леніна.  Після  пострілів  есерки  Фанні  Ройд (Каплан),  він  ледь  вижив,  але  здоров”я  Голови  Раднаркому  РСФРР   було  остаточно  підірвано. 
        Тоді  у  відповідь  праві  сили (їх  називали  контрреволюційними  в  той  час) отримали  „ЧЕРВОНИЙ  ТЕРОР”. І також  за  класовою  ознакою.  Особливо  „білий”  і  „червоний”  терори   зіткнулися у своїй  жорстокості  і трагизмі  під  час  громадянської  війни,  що  тривала  декілька  років  -  з  1917  до 1922 рр.  і  яка  пройшла  через  всі  міста  і  села,  через  всі  сім*ї,  незалежно  від  національної  приналежності.  Це  була  класова  війна. 
         Для  боротьби  з  повстанцями  Раднарком  України   стягнув  військові  сили і видав наказ військовим підрозділам під командуванням К.Ворошилова  виступити проти  М.Григор*єва  у  Кременчуцькому  напрямі,  а  О.Пархоменко – у Катеринославському напрямку.Червоні війська наприкінці  травня 1919 р.оточили  головні  сили григорівців і розбили їх біля  Кобеляк  на  Полтавщині.
         Сам М.Григор”єв  утік  з  невеликою  кількістю  людей  на  Херсонщину,  де  намагався  приєднатися  до  Н.Махна. Під час переговорів  у  липні 1919 р.  Н.Махно  застрелив  М.Григор”єва. „Батько” в той час поки  що  підтримував  Радянську  владу.  Загальноукраїнського  повстання  не  відбулося.  Головний  повстанський  штаб  та  Всеукраїнський  ревком  були  ліквідовані.
           Всі ці  виступи  свідчили  про  те,  що  політика  „воєнного  комунізму”  була  не  прийнятна  для  більшості  населення  і  її  терпіли  бо  йшла  війна  і  люди розуміли, що повернення  влади  буржуазії  і  поміщиків  буде  набагато  разів  страшнішою  існуючої  влади  більшовиків.
         
  13.11.  ЗАХОПЛЕННЯ  УКРАЇНИ  БІЛОГВАРДІЙСЬКИМИ  ВІЙСЬКАМИ.
                КРАХ  ДЕНІКІНЩИНИ.
         Після  розгрому  заколоту  Корнілова,  більшість  офіцерів-заколотників  були  заарештовані  і  знаходилися  у  Биховській  в”язниці  в  Києві  під  охороною  Текінського  полку.  Це  була  особиста  охорона  і  полк  генерала  Л.Корнілова.  Тому  заарештовані  почували  себе  досить  вільно  у  в”язниці,  мали  змогу  спілкуватися.  Тут  і  виникла  ідея  утворити  „БІЛИЙ  РУХ”  у  Росії  проти  революції.  Назва  походить  від білого  прапору  - символу  „законного,  монархічного  порядку”.  Армію  вирішено  було  назвати  „БІЛОЮ  ГВАРДІЄЮ”  на  протилежність  символу  революції  -  червоного  прапора  і  червоній  гвардії.  Так  виникли  поняття  „БІЛІ”  і  „ЧЕРВОНІ”,  контрреволюційні  і  революційні  сили,  засновані  на  класовій  протилежності, між  якими  7  років  точилася  громадянська  війна  по  всій  території  нещодавньої  Російської  імперії.
         Наприкінці  1917 р. генерали  Лавр  Корнілов,  Антон  Денікін  та  інші  заарештовані офіцери втекли із в”язниці  разом  з  охоронцями  -  Текінським  полком  на  південь  Росії.  Тут  на  Дону та  північному  Кавказі  почала  формуватися  ДОБРОВОЛЬЧА  АРМІЯ.  Вона  формувалася  виключно з  офіцерів  і  юнкерів. Але  їх  було  недостатньо  і незабаром  в  неї  почали  силою  мобілізовувати  населення  підконтрольної  території.
        Спочатку  Добровольчу  армію  очолював  Лавр  Корнілов,  але  після  його загибелі під час артилерійського  обстрілу  червоними  у квітні  1918 р.,  командуючим  Добровольчої  армії  став  АНТОН  ДЕНІКІН. 
         На  Дону  генерал  КРАСНОВ  очолив  ДОНСЬКУ  армію,  на  півночі  Кавказу  барон  П.Врангель  командував  КАВКАЗЬКОЮ  армією. 
         Генерал  А.Денікін  об”єднав  обидві  армії  і  проголосив  себе  головнокомандуючим  військових  сил  Півдня  Росії.  Він  провів  значну  організаційну  роботу  по збільшенню  кількості   білогвардійських  армій  за  рахунок  мобілізації,  часто насильницької,  населення  і  добре  їх  озброїв  з  допомогою  іноземців.               
        Через  генерала  Краснова,  який  орієнтувався  на  кайзерівську  Німеччину, Денікін отримав зброю, боєприпаси від німецького командування.  Керівники  держав  Антанти  через  чорноморські  порти  поставили  білогвардійцям  значну  кількість  гармат,  кулеметів,  гвинтівок,  патронів,  навіть  танки  та  обмундирування.  Тому  частина  білих  військ   була  одягнута  у  англійський  та  французький  військовий  одяг.  США  надали  денікінцям  досить  великий  грошовий  кредит.  ВСЯ  ЄВРОПА  І  СПОЛУЧЕНІ  ШТАТИ  АМЕРИКИ  ДОПОМАГАЛИ  БІЛІЙ  ГВАРДІЇ  ПРИДУШИТИ  РЕВОЛЮЦІЮ  В  РОСІЇ  зброєю  і  військовою  силою.
         У  квітні  1919 р.  величезна  денікінська  армія  почала  наступ  на  центральні  райони  Донбасу  і  4  травня  захопила  Луганськ.  19  травня  денікінський  отаман  А.Шкуро  прорвав  фронт  на  ділянці  між  військами  бригади  „батька”  Н.Махна  та  13-ої  армії  і  повністю  захопив  Донбас.
         У червні 1919 р. білогвардійці захопили  Харків,  а  потім  Катеринослав,  на  Волзі  -  Царицин. 3 липня  А.Денікін  видав  наказ  про  похід  на  Москву  трьома  колонами.  Кавказька    армія  під  командуванням  Врангеля  повина  була  наступати  на  правому  фланзі  вздовж  Волги,  Донська  армія  наступала  в  центрі -  на  Воронізькому  напрямі,  на  лівому  фланзі,  вздовж   Дніпра  -  Добровольча  армія.
        Цей  похід  радянські  історики  вважали  ДРУГИМ  комбінованим  походом  держав  Антанти  проти  Радянської  влади.  Ударною  силою  його  були  армії  А.Денікіна,  які  йшли  на  Москву  з  Півдня  і  армія  генерала    Н.Юденича,  що  йшла  із  Заходу  на  Петроград.
        ПЕРШИМ  комбінованим  походом  Антанти  вважався  похід  адмірала  Колчака  на  Москву  зі  Сходу,  із Сибіру  і  одночасний  похід  Юденича  на  Петроград  із  Заходу.  Армія  Колчака  була  розбита  Червоною  Армією,  сам  він  разом  з  членами  його  штабу  був  заарештований  і  розстріляний.  Армія  Юденича  була  відкинута  від  Петрограду.  Тепер  він  приймав  участь  у  другому  поході  Антанти  разом  з  Денікіним.
        Щоб  не  залишати  на  території  України  у  своєму  тилу  війська  Червоної  Армії,  Денікін  вирішив  повністю  окупувати  всю  Україну.  Білогвардійці  розвернули  наступ  з  Харкова  на  Полтаву,  потім  від  Катеринослава  на  Київ  і  Миколаїв,  на  півдні  -  вздовж  Чорноморського  узбережжя  на  Одесу.
         Наступ  білих  був  швидкий.  Три  дивізії  12-ої  Червоної  Армії  опинилися  відрізані  від  основних  сил  на  Херсонщині.  Вони  об”єдналися у  Південну  групу  під  командуванням  ІОНИ  ЯКІРА, пройшли  тилами  денікінців  з  боями  600 км.  і  в  районі  Києва  вийшли  до  Радянських  військ.  Але  утримати  Київ  не  вдалося.  Червоні  відступили.
        30  серпня  1919 р.  війська  С.Петлюри,  що  об”єдналися  з  прибулими  з-за   Збруча   підрозділами   УГА,  увійшли  до   Києва,  але  вони  тут  довго  не  протрималися.  На  другий  день   місто  зайняли   денікінці.  Петлюрівців  вони вигнали  з  Києва  без  бою,  військові  підрозділи  галичан  увійшли  до  складу  армії  Денікіна. 
        Незабаром  вся  Україна  опинилися  під  владою  білогвардійців,  які  ввели  жорстокий  окупаційний  режим.
          Ще  у  січні  1919 р.  А.Денікін  зробив  заяву,  в  якій  окреслив  ГОЛОВНІ  ПРИНЦИПИ  СВОЄЇ  ПОЛІТИКИ: єдина,  велика  і  неподільна  Росія (незалежна  Україна  в  будь  якій  формі  не  визнавалася  взагалі);  боротьба  з  більшовизмом  до  його  повалення;  встановлення  порядку  шляхом  введення  тимчасової  військової  диктатури,  а  потім  відновлення  монархії;  смертна  кара  за  участь  у  „бунтах”,  більшовистських  та  радянських  організаціях,  за  дезертирство  з  білої  армії.
        У  квітні  1919 р  ця  заява  була  доповнена  новою.  Тепер  А.Денікін  повертав  поміщицьке  землеволодіння.  До  своїх  маєтків  повертаються  поміщики.  У селян за допомогою сили знову відбирали  землю  і  сільськогосподарський  реманент  та  ще  вони  повинні  були  сплачувати  великі  суми  контрибуції  своїм  панам.
           За  законом  про  врожай  1919 р.  селяни  третину  зібраного  врожаю  хліба,  половину  скошеної  трави  та  шосту  частину  овочів повинні  були  віддавати  безоплатно  поміщикам  та  орендарям.  Крім  того,  селяни  з  кожної  десятини  землі  віддавали  по  5  пудів  зерна  на потреби  білої  армії.               
          На підприємствах робочий день тривав офіційно 9,5 годин,  а  фактично  робітники  працювали  по  11-12  годин. Заробітна плата  була  мізерною,  але  й  вона  майже  не  виплачувалася,  робітничі  профспілки  були  розігнані.
           Територію  України  поділили  на  три  області,  на  чолі  яких  були  призначені  генерал-губернатори  з  необмеженними  повноваженнями.   Харківску  область  очолював  генерал  В.Май-Маєвський,  Київську  область  -  генерал  А.Драгомиров,  Новоросійську (з  центром  в  Одесі) -  генерал  М.Шиллінг.  Знову  поверталася  стара  назва  України  -  Малоросія.
           Українські  газети  та  журнали  закривалися,  знову  впроваджена  цензура,  українською  мовою  дозволялося  викладати  тільки  в  приватних  учбових  закладах.  В  усіх  установах  були  зняті  портрети  Т.Шевченка  і  вивіски,  написані  українською  мовою.  Шаленно  підігрівався  міжнаціональний  розбрат,  великодержавний  шовінізм,  влаштовувалися  єврейські  погроми,  які  перевищили  за  своїм  страхіттям  погроми,  вчинені  петлюрівськими  та  іншими   бандами.
          На  всіх  зайнятих   білими  територіях  встановлювався  „білий”  терор”.  В”язниці  були  переповненні  арештованими,  лютували  військово-польові  суди.  Шибениці  і  розстріли  стали  звичайним  явищем.  Головний  контингент  ув”язнених  і  страчених  -  комуністи,  комсомольці,  члени  різних  соціалістичних  партій,  радянські  службовці,  чекісти,  часто-густо  -  прості  робітники  і  селяни.  Знищення  населення  йшло  за  класовим  принципом.  В  країні  шла  класова  війна – найжорстокіша  з  усіх  війн.
          Терористична  і  шовіністична  політика  денікінців  викликала  масовий  рух  опору  серед  населення  України.  Раніше  вони  боролися  проти  політики  „воєного  комунізму”  і  продрозкладки більшовиків,  тепер    об”єдналися  з  більшовиками  у  боротьбі  проти  страшнішого  ворога.
           На  початку  липня  1919 р.  у  Кременчузі  більшовики  створили  ЗАФРОНТОВЕ   БЮРО  ЦК  КП(б)У,  яке  очолив  СТАНІСЛАВ  КОСІОР.  Його  головне  завдання  -  організація  підпільних  і  партизанських  загонів,    координація  їх  діяльності  у  боротьбі  проти  білогвардійців,  широка пропагандистська  робота  серед  денікінських  солдатів.
           У боротьбу в тилу проти денікінців  включилися  ліві  есери,  анархісти,  боротьбисти  і  борьбисті,  незалежні  соціал-демократи,  робітничі  і  селянські  повстанські  загони.  Загалом  восени  1919 р.  на  території  України  діяли  сотні  партизанських  загонів,  в  яких  нараховувалося  понад  100  тис  бійців.  Незабаром усі  партизанські  загони  були  зведені  у  полки  і  бригади  регулярної  армії.  Був  створений  Головний  штаб  і  Революційна  Військова   Рада  повстанських  військ. 
          Денікін  кинув  проти повстанців  значні  сили,  що  загальмувало  наступ  його   військ  на  Москву. 
         У  вересні  1919 р.  відбулося  повстання  селян  у  селі  БАШТАНКА  на  Миколаївщині.  Вони   вигнали  денікінців  з  навколішних  сел  і оголосили  створення  Баштанської  республіки.  Повстанці    протрималися  2  місяці,  на  протязі  яких  провели  свою  селянську  аграрну  реформу,  розділивши  поміщицьку  землю.  Не  встигли  денікінці  розбити  Баштанську  республіку,  як  нове  повстання  відбулося  у  селі  ВІСУНСЬК  теж  на  Миколаївщині.  Повстанці  звільняли  від білогвардійців  не  тільки  села,  а  навіть  великі  міста (хоч  і  не  надовго)  такі,  як  Новомосковськ,  Полтаву,  Кременчуг,  Єлісаветград.
        Особливо  великої  шкоди  денікінським  військам  завдали  партизанські  загони  під  командуванням  Н.Махна.  У  вересні  1919 р.  він  об”єднав  загони  у  Революційно-Повстанську  армію  України (махновську),  створив  свою  Реввійськраду,  штаб,  розділив  армію  на  з”єднання  на  чолі  з  командирами.  Посаджена  на  тачанки  з  кулеметами,  махновська  армія  досягла  такої  мобільності,  якої  ні  одна  армія  в  роки  громадянської  війни  не  досягала.  За  короткий  час  вона  захопила  Кривий  Ріг,  Нікополь,  Олександрівськ  і,  нарешті,  Катеринослав,  який  утримувала  з  кінця  жовтня  до  початку  грудня  1919 р.
        На  підконтрольних  територіях  махновці  передавали  землю  селянам,  заводи  і  фабрики  -  робітникам,  для  регулювання  суспільного  життя  створювали  Вільні  Ради  і  не  визнавали  ніякої  центральної  влади.  Це  був  ідеал  суспільного  устрою  Н.Махна  -  анархо-комунізм.  В  той  же  час  махновці  займалися  експропріацією  буржуазії  і  поміщиків,  тобто  пограбуванням  багатих  людей.
        Направляючі каральні військові підрозділи  для  придушення  повстанців  в  Україні,  А.Денікін  в  той  же  час  головні  сили  білогвардійців  кинув  на  Москву.  Білі  армії  підійшли  до Тули -  головного  арсеналу  Радянської  Росії.   У  перемозі  командування  Білої  Армії  не  мало  сумнівів.  Був  виданий  наказ,  за  яким  Москву  віддавали  на  три  дні  на  пограбування  переможцям.  Над  Москвою  нависнула  велика  погроза.   
       За  наказом  голови  Раднаркому  і  Ради  Оборони  РСФРР  В.Леніна  і  голови  Реввійськради  Л.Троцького  був  створений  ПІВДЕННИЙ  ФРОНТ.  Зосередивши  сили,    11 жовтня  1919 р.  він  почав  контрнаступ  проти  білогвардійців.  У  складі  фронту   діяла   бригада   українського   Червоного    козацтва   під командуванням   В.Примакова,   Окрема   стрілецька   бригада   під  командуванням  П.Павлова,  а  також  Латиська  стрілецька  дивізія.
         Наступ  радянських  військ  відбувався  в  напрямку  Кроми -  Вороніж – Харків.  У  тяжких  боях  були  розбиті  добірні  офіцерські  дивізії  корніловців, дроздовців, марковців. У воронізьких степах кінотний корпус  С.Будьонного  розбив  білогвардійську  кінноту  генералів  Шкуро  і  Мамонтова.  12  грудня  червонокозаки  В.Примакова  і  Латиська  стрілецька  дивізія  увійшли  до  Харкова  і  почалося  звільнення  Донбасу.  16  грудня  денікінці  були  вигнані  з  Києва,  а  на  початку  січня  1920 р.  -  з  Донбасу.
         На  початку  лютого  1920 р.  червоні  війська  ввійшли  до  Миколаєва  і  Херсона. 7 лютого 1920 р. кінна  бригада  під  командуванням  Г.Котовського  вступила  до  Одеси,  де  робітники  підняли  збройне  повстання.  Таким  чином  у  лютому  1920 р.  Україна  була  повністю  очищена  від  денікінців.
         Наприкінці  березня  1920 р. червоні  війська  захопили  останній  оплот  білих  -  Новоросійськ.  Залишки  колись  величезної  армії  А.Денікіна  сховалися  в  Криму.  Антон  Денікін  склав  свої  повноваження,  передавши  їх  генералу  барону  ПЕТРУ  ВРАНГЕЛЮ,    а  сам  виїхав  за  кордон.
         Трохи  раніше,  у  кінці  1919 р.  на  північно-західному  фронті  під  Петроградом  були  повністю  розбиті  війська  Н.Юденича,  який  також  виїхав  за  кордон.  Перемога  у  війні   залишилася  за  Радянською  владою.

              13.12.  РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА  ВІЙНА  ТА  УКРАЇНА. 
         Військовий  союз  проти  червоних,  який  С.Петлюра   запропонував  А.Денікіну,  не  відбувся.  Генерал  і  не  думав  надавати  Україні,  яка  для  нього завжди була  Малоросією,  навіть  примарної  незалежності.  У  вересні  1919 р.  петлюрівцям  стало  відомо,  що  Денікін  наказав  захопити  підконтрольну  армії  УНР  територію  і  ліквідувати  саму  армію.
         С.Петлюра  опинився  в  скрутному  становищі.  З  боку  Волині  його  тіснили  польські  війська,  з  двох  інших  боків  -  радянські  війська  і  білогвардійці.  Армія  УНР   мала  обмаль  боєприпасів  і  не  була  готова  воювати  в  умовах  наближаючої  зими.
         В  цей  час  у  Кам”янці-Подільському  випадково  опинився  швейцарський  комуніст,  добрий  знайомий  В.Леніна  Фріц  Платтен.  Петлюра  звернувся  до  нього  з  проханням  передати  керівництву  Радянської  Росії  пропозицію  про  підписання  угоди  з  більшовиками  про  спільні  військові  дії  проти  денікінців. 
         25  жовтня  1919 р.  Ф.Платтен  привіз  з  Москви  згоду  Раднаркому  РСФРР  про  спільну  боротьбу  проти  військ  Денікіна.  Але  такою  згодою  С.Петлюра  не  зумів  скористатися.  В  той  же  день  командуючий  Українською  Галицькою  Армією  генерал  Тарнавський  повів  таємні  переговори  з  білим  командуванням  про  перехід  УГА  на  бік  Денікіна,  що  і  відбулося  6  листопада  1919 р.  Український  фронт  розпався.                Білогвардійці  без  опору  окупували  Україну  і  встановили  тут  терористичну  диктатуру  білої  влади.
         Опинившись у скрутному становищі, С.Петлюра  покинув   свою  армію  напризволяще,  яка  майже  розвалилася,  і  6  грудня  1919 р.  виїхав  до  Варшави.  Залишки  його  армії  під  командуванням  генералів  Юрія  Тютюника  і  М.Омельяновича-Павленка   відправилися  у,  так  званий,  „перший  зимовий  похід”  через  тили  радянських   та  денікінських  військ  до  Польщі.  Похід  був  дуже  важкий.  Багато  вояків  загинуло.  У  Польщі  поріділа петлюрівська  армія  була  інтернована,  розброєнна  і  розформована.
        Польща,  як  держава,  перестала  існувати  у  ХУІІІ ст.  внаслідок  поділу  її  території  між  сусідними  державами:  Німеччиною,  Австро-Угорщиною  і  Росією.  Після  поразки  Німеччини  та  Австро-Угорщини у  Першій  світовій  війні  і  революції  в  Росії,  виникли  сприятливі  умови  для  відновлення  незалежної  Польщі  -  Речі  Посполитої.  Її  створення  підтримали  держави  Антанти  на  Паризькій  мирній  конференції.  Вони  визначили  кордони  Польщі  в  етнічних  територіях,  населених   поляками.
       На  сході  кордон  проходив  від  Гродно на  Немирів,  Брест-Литовськ,  західніше  Рави-Руської  і  далі  від  Перемишля  до  Карпат. Ця  лінія  отримала  назву  «лінія  Керзона»  -  за  прізвищем  англійського  міністра  закордонних  справ,  який  запропонував   східний  кордон  відновленної  держави.  Річ  Посполита  повинна  була  бути  буфером  між  радянськими  республіками  та  Європою.
        Диктаторську  владу  в  Польщі  отримав  «Начальник  держави»  ЮЗЕФ  ПІЛСУДСЬКИЙ.  Його  та  польську  еліту  не  задовольнили  рішення  держав  Антанти  про  польські  кордони  в  етнічних  територіях.  Вони  мріяли  відновити  Річ  Посполиту  в  кордонах  до  ХУІІІ ст.,  тобто  «од  можа  до  можа»  -  від  Балтійського  моря  до  Чорного,  включаючи  до  неї  Литву,  Білорусію  і  Правобережну  Україну. 

Коли  у  листопаді  1918 р.  на  землях  Західної  України  була  створена  Західноукраїнська  Народна  Республіка,  Польща почала  війну  проти  неї,  перемогла  і  ліквідувала  ЗУНР,  як  державу.
        Скориставшись  взаємною   боротьбою  Червоної  Армії  і  військ  Білої  Армії,  Ю.Пілсудський  влітку  1919 р.  окупував  майже  всю  Білорусію  і  частину  України  -  Західну  Волинь  і  частково  Полісся.  США,  Франція,    Великобританія, намагаючись використати  Польщу  у  новій  антирадянській  інтервенції,  надали  їй  грошові  кредити,  велику  кількість  різноманітної  зброї  і  навіть  танки  та  літаки.  Польська  армія  в  квітні  1920 р.  вже  налічувала  738  тис. вояків.
         Раднарком  Радянської  Росії  і  Раднарком  Радянської  України  на початку  1920 р.  запропонували  Польщі  підписати  мирний  договір,  але  Ю.Пілсудський  залишив  ті  пропозиції  без  уваги.  Він  шукав  приводу  для  війни  з  радянськими  республіками.  Треба  було  виправдити  довір”я  і  гроші  Антанти,  розширити  територію  Речі  Посполитої.  Тут  у  пригоді  став  С.Петлюра,  який  з”явився  у  Польщі  з  проханням  повернути  йому  владу  в  Україні  за  допомогою  польських  військ.
21-24 квітня 1920 р. між УНР і Польщею  було  підписано дві   конвенції, 
які отримали  загальну  назву  ВАРШАВСЬКИЙ  ДОГОВІР.  За  Варшавським  договором  Річ  Посполита  (за  офіційною  назвою)  визнавала 
владу  Директорії  на  чолі  з  С.Петлюрою  в  УНР,  але  ті  українські території, які вже були  захоплені  до  цього  часу  Польщею,  залишалися  за  нею.  Під  владою  Польщі  опинилася  значна  кількість  західноукраїнських  земель: Холмщина,  Підляшшя,  Лемковщина,  Західна  Волинь,  частина  Полісся  і  вся Галичина,  на  яких  мешкало  понад  5,2  млн.  населення. 
        Таким  чином,  С.Петлюра  розірвав  проголошену  декларацію  про  „злуку”  ЗУНР  та  УНР  в  єдину  державу  і  зрадив  Західноукраїнську  Народну  Республіку,  за  що  Є.Петрушевич  та  інші  керівники  ЗУНРу  не  змогли  ніколи  йому  це  пробачити.
         Петлюрівська армія була відроджена, але її підпорядкували польському    командуванню  і  кинули  воювати  проти  Радянської  України.  Петлюра  обіцяв  Пілсудському,  що,  як  тільки  ввійдуть  в  Україну  польські  війська,  там  відбудеться  збройне  повстання  на  його  підтримку.  Польща надавала  зброю петлюрівцям, зате український  уряд  матеріально  утримував  польські війська. Директорія передала  під  польське  управління  українські  залізниці  і  погодилася  на  спільну  валюту,  звичайно,  польську.  Польські  поміщики  поверталися  в  Україну  і  отримували  свої  маєтки  та  певні  привілеї.
         Після таких угод  від  суверенітету  УНР  майже  нічого  не  залишилося.  Тому  Варшавський  договір  визвав  протест  і  обурену  критику  з  боку В.Винниченка, М.Грушевського, М.Шаповала.  Не  були  задоволені  угодами  навіть  у  найближчому  оточені  самого  С.Петлюри.
         25  квітня  1920 р.  польські  війська  чисельністю  в  150  тисяч  вояків  зненацька  перейшли  кордони  Радянської  Білорусії  і  Радянської  України.  Разом  з  ними йшли  15 тис.  петлюрівських  військ.  Дві  бригади  УГА,  які  воювали  на  боці  Червоної  Армії  і  знаходилися  біля Вінниці,  перейшли  на  бік  польського  війська,  чим  послабили  оборону  червоних.  Загальне  командування   знаходилося  в руках  маршала  Ю.Пілсудського.             
        За  перший  тиждень  боїв  польські  війська  захопили  Житомир,  Бердичів,  Казатин,  а  7  травня  -  Київ.  Потім  перейшли  на  лівий  берег  Дніпра  і  були  зупинені  червоними  військами  на  фронті  Бровари – Бориспіль.  Наступ  на  Одесу  також  було  зупинено  на  лінії  Біла  Церква  -  Ямполь  на  Дністрі.  Всенародного  антибільшовицького  повстання  на  підтримку  С.Петлюри  і  поляків  в  Україні  не  відбулося.
         На  захопленій  українській  території  польська  влада  встановила свій  окупаційний  режим.  Усюди  створювали  польській  адміністративний  апарат,  поверталися  на  села  польські  поміщики,  польська  шляхта,  які  почали  терор  проти  українських  селян  та  їх  пограбування.  В  містах  демонтували  промислове  устаткування  і  вивозили  до  Польщі.  Також  грабували  промислові  і  продовольчі  товари,  сировину  і  везли  до  Польщі.
Звичайно,  Ю.Пілсудський  і  не  думав  повертати  владу  С.Петлюрі.
         Населення  України  зустріло  польських  окупантів  і  тих, хто  їх  привів,  вороже.  Почалися  селянські  повстання.  В  тилу  поляків  і  петлюрівців  діяли  підпільні  організації  та  партизанські   загони.
        Для  боротьби  з  новими  інтервентами  радянською  владою  були  створені   два  фронти:  Західний  (Білоруський)   фронт   -   командуючий  МИХАЙЛО  ТУХАЧЕВСЬКИЙ  і  Південно-Західний (Український)  -  командуючий  ОЛЕКСАНДР  ЄГОРОВ.  Їм  на  допомогу  з  Кавказького  фронту  була  перекинута  1-а  Кінна армія  під  командуванням  С.Будьонного,  з-під  Перекопу  -  8-а  дивізія  Червоних  козаків,  з  Туркестанського  фронту  -  25-а  Чапаєвська  дивізія.
        Контрнаступ  радянських  військ почався  26 травня,  а  вже  5 червня  1920 р. Перша  кінна  армія  С.Будьонного  прорвала  польський  фронт  в районі  Умані.  Незабаром  червоноармійські  частини   звільнили  від  поляків  Житомир,  Бердичів  і  12  червня  увійшли  до  Києва.  Одночасно  війська  Західного фронту  почали  наступ  в  Білорусії.  Польська  армія  і  петлюрівці  відступають  назад.  В  кінці  червня - на  початку  липня  війська  Південно-Західного  фронту  ввійшли  у  Новоград-Волинський,  потім  в  Рівне,  Вінницю,  Жмеринку,  Проскурів.  Воєнні  дії  перенеслися  на  територію  Західної  України.
         У  звільненій  Галичині  була  створена  Компартія  Східної  Галичини  і  8  липня  1920 р.  у  Тернополі  був  сформований  уряд  -  ГАЛИЦЬКИЙ  РЕВОЛЮЦІЙНИЙ  КОМІТЕТ (ГАЛРЕВКОМ),  головою  якого  став  більшовик  В.Затонський.  15  липня  1920 р.  Галревком  видав  Декларацію,  якою  проголошувалося  встановлення  Радянської  влади  в  Східній  Галичині  і  утворення на  її  території  ГАЛИЦЬКОЇ  СОЦІАЛІСТИЧНОЇ  РАДЯНСЬКОЇ  РЕСПУБЛІКИ  (ГСРР).
         У  серпні  1920 р.  у  Сколівському  повіті  відбулося  повстання  проти  польських  окупантів. Там  була  проголошена  БОЙКІВСЬКА  РАДЯНСЬКА  РЕСПУБЛІКА.  Нова  влада  зразу  ж  почала  проводити  радянські  реформи,  але  не  встигла,  бо  незабаром  знову  повернулася  польська  влада.  Галицька Соціалістична  і  Бойківська  Радянські  Республіки  були  ліквідовані.  У  Східній  Галичині  та  Західної  Волині  був  відновлений  польський окупаційний  режим.
       Війська  Західного  фронту  під  командуванням  М.Тухачевського  швидко  витіснили  польські  війська  з  території  Білорусії,  ввійшли  на  землі  Польщі  і  почали  наступ  в  напрямку  Варшави.  Польща  опинилася  перед  загрозою  воєнно-політичного  краху.  На  допомогу  їй  прийшли  знову  держави  Антанти.  За  дорученням  Верховної  Ради  Антанти  англійський  міністр  закордонних  справ  лорд  Керзон  запропонував  Радянській  Росії  перемир”я  з  Польщею  і  заборонив  її  військам  переходити  за  „лінію  Керзона”,  визнану  Антантою  в  грудні  1919 р.  східним  кордоном  Польщі.
         Раднарком  Росії  відкинув  вимоги  Керзона  і  радянські  війська  продовжували  наступ.  Їх  метою  було  захопити  Варшаву,  увійти  до  країн  Західної  Європи  і  підняти  „світову  революцію”.  Більшовики  вважали,   що  як  тільки  радянські  війська  вступлять на  території  Німеччини  та  інших  західноєвропейських  країн,  там  їх  підтримає  європейський  пролетаріат  і  вибухне  СВІТОВА  РЕВОЛЮЦІЯ.  Але  вони  прорахувалися.
         Радянські  війська  були  вже  на  порозі  Варшави.  Європейський  пролетаріат  на  революцію  не  піднявся,  а  держави  Антанти  надали  нову  значну  військово-технічну  допомогу  Польщі.  Сюди  прибули  французькі  та  англійські  військові  спеціалісти,  нова  техніка  і  нові  солдати.
          Ю.Пілсудський  перегрупував  свою  армію  і  17  серпня  1920 р.  завдав  удару  Західному  фронту.  Південно –Західний  фронт  в  цей  час  вів  запеклі  бої  біля  Львова  і  не  зміг  вчасно  прийти  на  допомогу. Почався  загальний  відступ  обох  радянських  фронтів.
         Фронт  в  Україні  стабілізувався  в  кінці  серпня  на  лінії  Коростень – Житомир – Бердичів.  Обидві  воюючі  сторони  були  виснажені  війною.    12  жовтня  1920 р.  між  Польщею  з  одного боку  і  Радянською  Росією  та  Радянською  Україною  -  з  другого  боку  було  підписано перемир”я.
         Підписуючі  перемир*я,  Ю.Пілсудський  фактично  розірвав  угоду  з  Петлюрою,  чиї  війська  продовжували  вести  боротьбу.  Червоні  козаки  В.Примакова  та  кавалерійска  бригада  Г.Котовського  розбили  петлюрівців  і  залишки  витіснили  за  Збруч.  Там  на  польській  території  вони  були  інтерновані  і  опинилися  у  польських  таборах.  Через  деякий  час  з  інтернованих петлюрівців  були  сформовані  загони  добровольців  для  боротьби з більшовиками під назвою УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА  АРМІЯ  (УПА).
        У  листопаді  1921 р.  озброєні  поляками  і  переодягнуті  у  військову  форму  червоних,  загони  УПА  перейшли  кордон  Радянської  України,  розраховуючі  на  масове  антирадянське повстання  українського  селянства.  Цей  листопадовий  рейд  одержав  назву  „Другого  Зимового  походу”.  Селяни  на  повстання  не  піднялися,  а  учасники  рейду  біля  містечка  Базар  на  Житомирщині  були  оточені  червоними  і  розбиті.  Невеличка  група  на  чолі  з  Ю.Тютюнником  зуміла  вирватися  з  оточення.  Полонені  в  присутності  селян  з  навколішних  сел,  де  „повстанці”  вчиняли  терористичні  акти  і  палили  будинки,  були  розстріляні.  ВІЙСЬКА  УНР,  якими  командував  С.Петлюра,  ПЕРЕСТАЛИ  ІСНУВАТИ.
          18  березня  1921 р. між  Польщею  і  Радянською  Росією  та  Радянською  Україною  був  підписаний  у  м.Рига  МИРНИЙ  ДОГОВІР.  Польща  визнавала  існування  Української  Соціалістичної  Радянської  Республіки.  УСРР  погодилася  з  тим,  що  до  Польщі  відходили  території  Західної  України: Холмщина,  Підляшшя,  Західна  Волинь  і  Західне  Полісся,  а  також  Східна  Галичина.  Була  досягнута  домовленність,  що  польський  уряд  гарантуватиме  мовні  та  релігійні  права  українців.  Але  ці  гарантії  залишилися  на  бумазі. 
         Західноукраїнські  землі  повернуться  до  України  тільки  в  1939 р.  з  початком  Другої  світової  війни,  коли  Польська  держава  буде  окупована  фашистськими  військами  Німеччини,  а  на  територію  Західної  України  увійдуть  радянські  військові  підрозділи.


            13.13. РОЗГРОМ  БІЛОГВАРДІЙСЬКИХ  ВІЙСЬК  П.ВРАНГЕЛЯ.
          Після  розгрому  денікінських  військ  на  материку,  залишки  їх  сховалися  на  півострові  Крим.  4  квітня  1920 р. А.Денікін  склав  свої  повноваження  і  виїхав  за  кордон.   Білогвардійську  армію  очолив  генерал  барон  ПЕТРО  ВРАНГЕЛЬ.
          Новий  головнокомандуючий  реорганізував  свої  війська  у  „РУССКУЮ  АРМИЮ”.  Велику  допомогу  у  реорганізації  і озброєнні  армії  Врангеля  надали  держави  Антанти.  Вони  доправили  сюди  велику  кількість  зброї,  а  також  танки  і  літаки.  На  рейді  біля  берегів  Криму  стояли  французькі  та  англійські  військові  кораблі.
         Наступ  білогвардійців  з  Криму  розпочався  6  червня  1920 р.  В  той
час  Київ  ще  був  окупований  польськими  військами  і  червоні  вели  там  важкі  бої.  Удар  військ  Врангеля  в  спину  червоним  військам  повинен  був  забезпечити  Польщі  перемогу  над  Радянськими  Росією  і  Україною.    Радянські  історики  вважали,  що  одночасні  військові  дії  Польщі  і  барона  Врангеля проти Радянської влади це – ТРЕТІЙ  комбінований  похід  Антанти.
         Білогвардійці  захопили  Мелітополь,  Північну  Таврію,  частину  Катеринославщини і загрожували захопити  Донбас.  Чероноармійці  повинні  були  відступати  і  затримали  наступ  врангелівців  тільки  на  лінії  Херсон -  Нікополь -  Великий  Токмак – Бердянськ.
          Для  боротьби  з  Врангелєм  була  створена  2-а  Кінна  армія  під  командуванням  ПИЛИПА  МІРОНОВА. З  Сибіру  швидко перекинули  51-у  дивізію під командуванням ВАСИЛЯ  БЛЮХЕРА.  Отримавши  підкріплення,  радянські  війська  форсували  Дніпро  і  захопили  Каховський  плацдарм.  Намагання  вибити  їх  з  плацдарму  успіху  білим  не  принесло. 
           2  серпня  1920 р.  Раднарком  і  РВР  Російської  Радянської  Федерації  прийняли  рішення  -  створити  проти  Врангеля  окремий  ПІВДЕННИЙ  ФРОНТ.  Командуючим  призначили  МИХАЙЛА  ФРУНЗЕ.  Становище  ставало  все  скрутнішим. Війська П.Врангеля наступали  на  Донбас,  дійшли  до  Волновахи,  захопили  Олександрівськ,  Синельникове,  Маріуполь.
          В  кінці  серпня -  на  початку  вересня   1920 р. П.Врангель  провів  переговори  з  делегацією  УНР  про  спільні  бойові  дії  проти  більшовиків.  Але  Врангель  притримувався,  як  і  А.Денікін,  великодержавної  політики  і не визнавав незалежності України.  Все  ж  вони  домовилися  про  визнання  Директорії  урядом  України  і  про  спільні  воєнні  дії.  Ці  домовленності  не  були  виконанні,  бо  вже  в  листопаді 1920 р. не  існувало  ні  Директорії,  ні  УНР,  ні  білого  уряду  барона  П.Врангеля.
         Війська  Південного  фронту  використали  Каховський  плацдарм  для  нанесення  головного  удару  військам  Врангеля.  Створилася  загроза  оточення  і  повного  розгрому  врангелівців  в  районі  Донбасу.  Рятуючись,  білі  швидко  покинули   Південну  Таврію,  прорвалися  через  червоні  заслони  і  заховалися   в  Криму  за  Турецьким  валом.
         Турецький   вал – це  штучне  укріплення  на  всю  довжину  Перекопу  в  11 км.  і  заввишки  до  10 м.  Попереду  валу  був  виритий  рів  у  10 м.  завглибшки  з  трьома  лініями  колючого  дроту. Це  було  перше  укріплення.  За  ним  тяглися  Ішунські  та  Чонгарські  укріплення.  Всі  вони  були  побудовані  з  допомогою  французьких  і  англійських  інженерів.  Усюди  знаходилися  замасковані  кулемети  та  гармати.  Врангелівці  сподівалися  відсидітися  за  укріпленнями,  а  навесні  1921 р.  за  допомогою  Антанти  знову  продовжувати  боротьбу.
         Політбюро  ЦК  РКП(б)  видало  директиву  М.Фрунзе  за  будь  яку  ціну  взяти  Крим  до  настання  зими.
         Штурм  укріплень  почався  7  листопада  1920 р.  з  двох  боків  -  через  Перекоп  і  Сивашську  затоку.  Три  дні  з  величезними  втратами  штурмували  Перекопські  позиції  бійці  51-ої  дивізії  В.Блюхера  і  все  ж  прорвали  укріплення.  В  ніч  з  7-го  на  8-е  листопада,  коли  вітер  вигнав  з
„гнилого моря” Сиваш воду, місцевий рибалка  провів  по  дну  моря  червоні  війська.  Разом  з  ними  шли  в  бій  махновці.   На   початку   жовтня   1920 р.  Н.Махно  уклав   угоду  про  спільні  дії  проти  Врангеля.
        Зненацьким ударом  з  тилу  червоних  військ  і  махновців  було  вибито  врангелівців  з  Литовського  півострова.  В  ніч  з  10 на  11  листопада  червоні  захопили  Ішунські  та  Чонгарські  укріплення.  У  прорив  пішла  кіннота  П.Міронова. 
        П. Врангель  капітулювати  відмовився,  хоч  його  армія  повністю  вже  була  розбита  і  розвалилася.  Білогвардійці,  біженці,  яких  досить  багато  скупчилося  в  Криму,  почали поспішно евакуюватися  на  французьких  та  англійських  кораблях,  пасажирських  і  військових.  Через  Чорне  море  вони  дісталися  до  Туреччини,  а  звідти,  вже  як  емігранти,  розбрелися  по  усьому  світові.
         17  листопада 1920 р., коли  був  взятий  червоними  військами  останній  населенний   пункт   Кримського   півострова  м.Ялта,  Південний  фронт  був  ліквідований.   З   ліквідацією    Південного    фронту    ЗАКІНЧИЛАСЯ    НА  ТЕРИТОРІЇ  УКРАЇНИ  ГРОМАДЯНСЬКА  ВІЙНА.  Але  на  території  Росії  вона  продовжувалася  до  жовтня  1922 р. 
         Страшні  відгуки  громадянської  війни   продовжувалися  ще  довго.
         Не  всі  білогвардійські  офіцери,  військові  спеціалісти,  біженці,  що  були,  як  правило,  із  заможних  класів,  зуміли  евакуюватися  на  кораблях  союзників.  Незабаром  серед  них  почалися  арешти,  а  потім  і  розстріли  за  класовою  ознакою.  Потім  підійшла  черга  махновців.
        Армія  Н.Махно  приймала  активну  участь  у  розгромі  врангелівців.  Але  зі  своїми  анархистськими  поглядами  „батько”  був  ненадійним  союзником  Радянської  влади.  Тому  було  прийняте  рішення – ліквідувати  махновську  армію.  25  листопада  за  наказом  М.Фрунзе  червоні  дивізії  оточили в районі Євпаторії  махновців. Ті вирвалися з оточення через Сиваш  і  Перекоп   на  материк,  але  біля  Томашівки  зіткнулися  з  великим  з”єднанням  радянських  військ.  Відбувся  жорстокий  бій.  Небагатьом  махновцям  вдалося  врятуватися  втечею.
          26  листопада  частини  Червоної  армії  оточили  Гуляйполе,  де  знаходився  зі  своїми  прихільниками  Н.Махно.  Повстанці  зуміли  і  тут  вирватися з  оточення. Відступаючі,  вони  об”єдналися  з  Кримською  групою  махновців,  що  прямували  до  Гуляйполя.
          Н.Махно  знову  створив  повстанську  армію  і  повів  партизанську  боротьбу  проти  Радянської  влади.  Взимку  1921 р.  червоні  військові  з”єднання  під  командуванням  О.Пархоменка  розбили  основні  сили  махновців.  Сам  Пархоменко  загинув  під  час бою. «Батькові»  з  невеликою  групою  вдалося  втекти.
          В  серпні  1921 р.,  не  маючі  вже  змоги  воювати,  Н.Махно  перейшов  кордон  Румунії  і  здався  румунській  владі.  Деякий  час  жив  у  Польщі,  потім  у Франції.  Написав  два  томи  спогадів  про  громадянську  війну  в  Україні  і  помер  у  злиднях  в  1934 р.

          13.14.   УКРАЇНСЬКА  КУЛЬТУРА  В  1917-1920 рр.
       Революційні  події, громадянська  війна і іноземна  військова інтервенція,  національно-визвольна  боротьба  розкололи  суспільство  України  на  ворожі табори за ідеологічними поглядами, створили  складну  і  суперечливу  культурно-освітню ситуацію.  Кожен  політичний  режим,  а  їх  в  Україні  за  період  1917-1920 рр.  помінялося  багато,  намагався  вести  власну  політику  в  галузі  культури,  спираючись  на  ті  чи  інші  верстви  населення,  які  їх  підтримували. 
         Найбільший  розлад  відбувався  серед  інтелігенції.  Непристосована  до  життя  в  умовах  війни,  особливо  громадянської,  в  умовах  господарської  розрухи  та  голоду  інтелігенція  найбільше  політизувалася  і  знаходилася  в  епіцентрі  класової  боротьби.  Одні  її  представники  визнали  революцію  і  Радянську  владу  та  підтримали  їх,  другі  виступили  проти  і вовали  проти  Радянської  влади,  треті  були  нейтральні  і  вичікували  -  хто  кого  переможе. 
        Багато  представників  інтелігенції  боролися  зі  зброєю  в  руках  на  тому  чи  іншому  боці  і  загинули  в  боях.  Ті,  хто  уцілів  у  страшній  класовій  війні  і  не  визнав  Радянської  влади,  емігрували  за  кордон,  а  ті,  хто  підтримав  її,  залишилися  в  країні  і  служили  новій  владі  вірою  і  правдою.  Але освічених  людей  в  країні  залишилося  небагато,  та  й  ті  були  представниками  старої  інтелігенції.  Новій  владі  потрібна  була  нова  інтелігенція,  яка  створювала  би  нову  радянську  культуру.
         Більшість  населення  у  Російській  та  Австро-Угорській  імперіях  були  обкрадені  своїми  урядами  в  галузі  культури  і  особливо  в  освіті  і  не  вміли  ні  читати,  ні  писати.  Це  була  свідома державна  політика,  бо загальновідомо,  що  неосвіченими  людьми  легше  керувати.
         Після  Лютневої  1917 р.  революції  в  Україні  почали  поширюватися  національні  культурно-освітні  організації  -  „ПРОСВІТИ”.  Їх  створювали  представники  української  інтелігенції,  головним  чином,  серед  сільського  населення. „Просвіти” організовували бібліотеки, лекторії,  хорові  колективи,  драматичні  гуртки  тощо.  „Просвітяни”  клопоталися  про  відкриття  українських шкіл та гімназій, охоче  виступали  на  мітингах,  на  святкуванні  культурних  ювілеїв  і  пам”ятних  дат.   Згодом,  коли  події  громадянської  війни  ставали  все  бурхливішими,  „Просвіти”  почали  залучати  людей  до  політичної,  партійної  роботи.
            Коли  в  Україні  перемогла  Радянська  влада,  ЦК  КП(б)У  взяв  „Просвіти”  під  свій  контроль  і  намагався  перетворити  їх  на  ідеологізовані політичні заклади, в знаряддя  для  комуністичного  виховання  і  класової  самосвідомості  трудящого  населення. 
            У  червні  1921 р.  в  Україні  було  вже  4227 „Просвіт”.  Однак  перебудувати  їх  на  новий  лад і  діяльність  виявилося  неможливим.  Тому  в  1921 р. „Просвіти”,  як  національні  культурно-освітні  організації,  були  закриті  і  поступово  ліквідовані  взагалі.
          Для керівництва  культурно-освітянською  роботою  при  Раднаркомі  України  був  створений  Наркомат  агітації  і  пропаганди.  Наркомом  був  спочатку Артем(Ф.Сергєєв), а потім  - О.Коллонтай. На  чолі  новоствореного  Наркомату  освіти  УСРР  поставили  В.Затонського.   Вони  провели  реформи  в  галузі  культури  і  поставили  під  свій  контроль  кінематографи,  театри,  бібліотеки,  музеї  та інші  культурні  і мистецькі  установи.
          Була  створена мережа  клубів,  народних  будинків  і  бібліотек, з*явилися  хати – читальні,  сільські  будинки  культури  тощо.  Прагнучі  охопити  своїм  впливом  якнайбільшу  кількість  населення,  радянські  культурно-просвітницькі  органи  створили  мобільні  засоби  політичної  агітації:    агітпоїзди,   агітпароплави,    агітмайданчики,    де    організовували
мітинги,  читали  лекції, де  відбувалися  концерти,  розповсюджували  газети,
листівки,  політичні  плакати,  брошури,  різні  агітаційні  матеріали.    
           В  галузі  ОСВІТИ  Радянська   влада    почала   ламати   стару  систему  освіти  і  шукати  форми,  які  відповідали  б  новим   завданням  нової  влади.
Були переглянуті  навчальні  плани  і  програми.  Тепер відмінявся  в  школах  такий  предмет, як Закон Божий,  а  історію,  українську  літературу  та  інші  гуманітарні  дисципліни  викладалися  на  засадах  ідей  соціалізму.
          У  липні  1919 р.  Раднарком  УСРР  ухвалив  „Положення  про  єдину  трудову  школу  Української  СРР”,  за  яким  в  державі  впроваджувалося  обов”язкове  і  безплатне  навчання  всіх  дітей  віком  від  7  до  16  років.
         У 1920 р. шкільна система була  вдосконалена.  Усі  початкові  і  середні  державні,  громадські  і  приватні  школи  України   реорганізували   в  єдину  загальноосвітню  трудову  школу  із  СЕМИРІЧНИМ  строком  навчання.  Вона  мала  дві  ступені:  1 – 4  класи  та  5 – 7  класи.  Після  отримання   семирічної  освіти  випускники  шкіл  мали  змогу  продовжити  навчання  в  середніх професійно-технічних школах і технікумах.  Навчання  проводилося  українською  мовою.
         Незважаючі  на  військові  події  1917-1920  років,  наприкінці  1920 р.  в  Україні  було  більше  загальноосвітних  шкіл,  ніж  до  революції.  Кількість  їх  складала  21,9 тис., а облікова чисельність учнів зросла  з  1,7  до  2,25 млн.
          Дуже  важливою  справою  Радянська  влада  вважала  боротьбу  з  НЕПИСЬМЕННІСТЮ  серед дорослих  людей.  У  грудні  1919 р.  В.Леніним  був  підписаний  декрет  „Про  ліквідацію  неписьменності  серед  населення  РСФРР”.  Цей  декрет  був  повністю  впроваджений  в  Україні.  Згідно  декрету,  все  населення  республіки  віком  від  8  до  50  років,  що  не  вміє  читати  й  писати,  зобов”язане  вчитися грамоті  рідною  чи  російською  мовою  за  бажанням.  Для  працюючих  учнів  робочий  день  скорочувався  на  2  години  із  збереженням  заробітної  плати.  Така  ж  боротьба  з  неписьменністю  дорослих  відбувалася  на  селі.               
         Про  важливість  цієї  роботи  говорить  той  факт,  що  Республіканську  комісію  по  боротьбі  з  неписьменністю  в  Україні  очолював  голова  ВУЦВК  Г.Петровський.  На  місцях  утворювалися  губернські,  повітові  і  волосні  комісії,  які  організовували  школи,  курси,  гуртки  лікнепу,  розробляли  для  них  програми  і  видавали  підручники.  Робота  велася  під  гаслом: „Геть  неписьменність!”  В  Україні  діяло  близько 7 тис.  таких  учбових  закладів,  де  навчалося  понад  200 тис.  людей.  На  кінець  1920 р.  доля  неписьменних  в  Україні  скоротилася  з  75% (1913 р.)  до  50 %.
         Розвиток  вищої  освіти  в  Україні  започаткувала  Центральна  Рада  і  гетьман  І.Скоропадський,  коли  був  прийнятий  план  заснування  ВУЗів  з  українською  мовою  викладання.  У  жовтні  1918 р  було  відкрито державний  український  університет  у  Києві  і  у  Кам”янці-Подільському.
        Але  найбільшого  розвитку  вища  освіта  досягла  при  Радянській  владі,  коли  відбулася  значна  її  революційна  зміна.  В  березні  1919 р.  Раднарком  УСРР  видав  декрет  про  нові  правила  прийому  до  ВУЗів,  згідно  яким,  в  першу  чергу  на  навчання  приймалися  діти  робітників  і  трудового  селянства.  До  революції  такої  можливості  у  них  не  було.
        Скасовувалася  плата  за  навчання  і  більше  того  -  студентам  держава  сплачувала  стипендію.  В  зв”язку  з  тим,  що  у  багатьох  абітур”єнтів  було
недостатньо  знань  для  навчання  у  вищих  учбових  закладах,  для  них  відкривалися  РОБІТНИЧІ  ФАКУЛЬТЕТИ  (РОБІТФАКИ).  Після  закінчення  робітфаку  молодих  людей  приймали  до  ВУЗів  без  іспитів.
        Складною  проблемою  вищої  школи  став  брак  викладачів.  Не  всі  вони прийняли Радянську владу.  Хто  загинув  у  роки  війни,  хто  емігрував  за  кордон.  Але  багато  висококваліфікованих  спеціалістів  залишилося  в  Україні.    Але  їм влада  не  дуже  довіряла.  Тому  при  ВУЗах  введена  була  посада  комісара,  а  до  факультетських  рад  підключили  студентів.
       Наприкінці 1920 р. в Україні працювало  38  ВУЗів,  де  навчалося  57 тис.  студентів,  що  було  значно  більше,  ніж  до  революції.  Поряд  з  вищими  учбовими  закладами    існувала  мережа  середніх   спеціалізованих навчальних  закладів,  яка  налічувала  665 технікумів,  в  яких  навчалося  понад  60 тис.  студентів.
       Серед  прийнятих  у  ці  роки  до  ВУЗів  було  чимало  молодих  людей  -  дітей  робітників  і  селян,  які  раніше  не  мали  можливості  взагалі  вступити  до  вищих  учбових  закладів.  Тепер  вони отримували  вищу  освіту  і  пізніше  стали  видатними  вченими,  діячами  культури,  інженерами,  лікарями,  вчителями  і  склали  нову,  вже  радянську  високоосвічену  інтелігенцію.
        Центром  науки  стала  Українська  академія  наук (УАН).  Вона  була  створена  за  гетьманату  і  урочисто  відкрита  24  листопада  1918 р.Гетьман  П.Скоропадський запропонував посаду першого  президента Академії  М.Грушевському.  Але  той  не  хотів  співпрацювати  зі  ставленником  німецьких  окупантів  і  відмовився.  Першим  президентоі  УАН  став академік  В.Вернадський.  Академія  наук  включала  три  структурних  відділи: фізико-математичний,  історично-філологічний  і  соціально  -економічний.  Тут  працювало  багато  вчених,  що  були  гордістю  не  тільки  української,  але  і  світової  науки.
        Значне  розшарування  під  час  громадянської  війни  і  боротьби  за  незалежність  України  відбулося  серед  ПИСЬМЕННИКІВ  І  ПОЕТІВ.  Видатний  український  письменник  В.Винниченко  став  політичним  діячем,  очолив  перший  уряд  УНР,  потім  Директорію.  Розчарувавшись  в  політичній  боротьбі,  виїхав  за  кордон.  Після  перемоги  Радянської  влади  повернувся  було  до  України,  але  не  прийняв  новий  режим  і  знову  виїхав  за  кордон,  де  і  помер  в  1951 р.  Емігрували,  не  визнавши  Радянської  влади,  деякі  інші письменники і поети, серед  яких  був  О.Олесь.
         В  цей  час  в  українську  літературу  ввійшло  ціле  покоління  літераторів,  вихованних  буремними  роками.  Вони  започаткували  новий  етап  в  її  розвитку.  Відкинувши  старі  канони  і  обов”язкові  підходи  до  написання  творів,  скориставшись  ПЛЮРАЛИЗМОМ  і  відсутністю  ЦЕНЗУРИ, що було  надбанням  революції,  поети  і  письменники  створили  різні  напрямки  в  літературі.
        Серед  них  виділився  НЕОКЛАСИЦИЗМ,  куди  входили  літератори,  що  об”єдналися  навколо  журналу  „Книгар”.  Це -  М.Рильський,  М.Зеров,  М.Драй-Хмара,  П.Филипович,  Ю.Клен.
       Найбільш поширеним напрямком був РЕВОЛЮЦІЙНИЙ РОМАНТИЗМ,  який  представляли  В.Сосюра,  В.Чумак,  В.Еллан-Блакитний  та  інші  молоді  люди,  які  з  революцією  пов”язували  надії  на  створення  незалежної  радянської  республіки  в  Україні.  В.Сосюра  служив  спочатку  в  армії  УНР,  воював  на  боці  Директорії,  потім  перейшов  до  Червоної  Армії,  вступив  до  партії  більшовиків.  Написав  автобіографічний  твір  „Третя  рота”.  В.Чумак  був  членом  партії  боротьбистів.  Приймав  участь  у  підпільній  боротьбі   в  денікінському  тилу,  був  заарештований  білими  і  розстріляний  у  1919 р.  Після  його  смерті  у  1920 р.   товариші  видали  збірку  віршів  „Заспів”.  В.Еллан-Блакитний   також  у  1920 р. видав першу  свою  книгу  віршів  „Удари  молота  і  серця”.
         СИМВОЛІЗМ   об”єднав    П.Тичину,   Я.Савченка,   Д.Загулу  та  інших.
П.Тичина  надрукував  у  1917 р. „Золотий  гомін”  і  збірку  віршів  „Сонячні  кларнети”  у  1918 р.  Був  співредактором  газети  „Нова  Рада”.   
        ФУТУРИЗМ став оригінальним  напрямком  того  часу.  Представником  цієї  течії   в  Україні  був  М.Семенко.  Футуристи  вважали,  що  вони  пишуть  для  майбутнього,  тому  для  сучасників  їх  твори  незрозумілі.
        Загалом  в  1919-1920 рр.  були  видані  книги  2274  назв  загальним  накладом  у  20  млн.  примірників.
         Помітними були досягнення в  галузі  ТЕАТРАЛЬНОГО  МИСТЕЦТВА.  У  серпні  1919 р.  Раднарком  УСРР  перетворив  всі  кращі  театри  на  державні. Український театр  драми  та  опери  в  Києві  був  реорганізований  у  Перший  театр  Української  Радянської  Республіки  імені  Шевченка.  В  ньому працювали  видатні  майстри  української  сцени  -  О.Мар”яненко,  О.Сердюк,  К.Кошевській,  Г.Борисоглібська  та  інші.  Лесь  Курбас  створив  новаторський  театр,  де  застосував  нові  підходи  і  нову  сценографію  у  театральному  мистецтві.  У  1920 р.  він  інсценував  поему  Т.Шевченка  „Гайдамаки”.
         У  Вінниці  Г.Юра  заснував державний  драматичний  театр ім.Івана  Франка, який потім переїхав до Харкова,  а  згодом  -  до  Києва.  В розвитку  театрального  мистецтва  брали  участь  корифеї  української  сцени  П.Саксаганський  і  М.Заньковецька.
        У  1919 р.  були  засновані  симфонічні  оркестри  в  Києві,  Одесі,  Катеринославі,  Харкові.  Серед  них  виділявся  Республіканський  симфонічний  оркестр  ім.  М.Лисенко.  Тоді  ж  була  створена  для  популяризації  української  пісні  Державна  українська  мандрівна  капела(„ДУМКА”)  під  керуванням  Н.Городовенка.  В  цей  час  в  Україні  плідно  працювали  видатні  композитори  Л.Ревуцький,  Г.Верьовка,  Б.Лятошинський,  М.Леонтович,  Я.Степовий  та  інші.
       У  1920 р.  на  базі  музично-драматичної  школи  ім.М.Лисенка  було  створено  Київський  музично-драматичний  інститут,  який  готував  молоді  кадри  для  сцени  українських  театрів.
        Визначним  явищем  українського  ОБРАЗОТВОРЧОГО  МИСТЕЦТВА  стало  утворення  Української  академії  мистецтв.  Першими  членами  Академії  мистецтв  були  видатні  українські  художники  -  Микола  Бурачек, 
Михайло  Жук,  Олександр  Мурашко,  Абрам  Маневич,  брати  Федір  та  Василь  Кричевські,  Георгій  Нарбут (майстер  графіки).  Ректором  академії  мистецтв  був  Михайло  Бойчук,  який  створив  цілу  школу  талановитої  молоді,  яка  отримала  назву  „бойчукістів”.
        У  травні  1919 р.  Раднарком  УСРР  опублікував  декрет  „Про  знесення  з  майданів  та  вулиць  пам”ятників,  збудованих  царям  та  царськім  посіпакам”. Замість  них  рекомендувалося  відкривати  пам”ятники
видатним  революціонерам.  У  зв”язку  з  цим  декретом  зруйнували   старі  пам”ятники  і  побудували  нові.  Це  пам”ятники  К.Марксу,  Ф.Енгельсу,  Я.Свердлову,  Р.Люксембург, а  згодом  В.Леніну  та  іншим  революціонерам.  „Війна  пам”ятників”  отримала  назву  „монументальної  пропаганди”.
         Події  революції  і  громадянської  війни  справили  істотний  вплив  на  РЕЛІГІЙНЕ  ЖИТТЯ  України.  В  Росії  після  повалення  самодержавства  був  відновлений  Московський  патріархат,  скасований  ще  Петром І.  Московський  патріархат  намагався  взяти  під  свій  контроль  усі  єпархії  колишньої  імперії,  серед  них  і  українські.
         Частина  українських  священнослужителів  висунула  ідею  створення  незалежної   від   Російської   православної   церкви   Українську  АВТОКЕФАЛЬНУ  православну  церкву (УАПЦ).  11  жовтня  1921 р.  з  дозволу  радянської  влади  відбувся  Всеукраїнський  православний  собор  у  Києві.  Він  затвердив  автокефалію  та  обрав  митрополитом  УАПЦ  Василя  Липківського.  Між  РПЦ  і  УАПЦ  почалася  гостра  боротьба  за  вплив  на  віруючих  і  за  церковне  майно.   
         Більшовики  розуміли  значення  впливу  релігії  на  свідомість  населення  і  намагалися  зруйнувати  церкву  взагалі  чи  поставити  її  під свій  контроль.  З  цією  метою  наприкінці  січня  1919 р.  Раднарком  УСРР  ухвалив  „Закон  про  відокремлення  церкви  від  держави  і  школи  від церкви”. Навчання і виховання  дітей  стало  світським  і атеістичним. Деякі   храми  зачинялися,  священнослужителі,  які  вороже  ставилися  до  радянської  влади,  підлягали  переслідуванню  і  арешту.