10.1. Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст.
10.2. Загострення класової боротьби.
10.3. Утворення загальноросійських і українських національних
політичних партій
10.4. Революція 1905-1907 рр. в Україні.
10.5. Політичне життя і культурно-просвітницький рух під час
революції.
10.6. Столипінська політична реакція.
10.7. Столипінська аграрна реформа в Україні.
10.8. Нове соціально-економічне і революційне піднесення в Україні.
10.9. Українська культура на початку ХХ століття.
10. 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ
НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. в економічному розвитку України, як і всієї Росії, сталися великі зміни. Капіталізм переріс у свою вищу стадію - ІМПЕРІАЛІЗМ. В цей час у світі почали панувати монополії і фінансовий капітал, видатного значення набув вивіз капіталу за кордон, закінчився розподіл світу, а потім почався і його перерозподіл.
Наприкінці ХІХ ст. в Європі розпочалася економічна криза, яка у 1900 р. охопила і Російську імперію. В Україні криза перекинулася у найголовніші галузі промисловості - залізорудну, металургійну, кам”яновугільну. Закрилися фабрики і заводи, тисячі людей залишилися без роботи. Була зменшена і без того мізерна заробітна плата. Криза боляче вдарила дрібних підприємців.
Процес цей призвів до накопичення капіталів і підприємств у руках невеликої купки капіталістів, які створювали свої союзи - МОНОПОЛІСТИЧНІ ОБ”ЄДНАННЯ (картелі, синдикати, трести).
Першим монопольним об”єднанням в Україні став синдикат цукрозаводчиків, якій створили у Києві в 1887 р. представники української дворянської аристократії - Бобринський, Харитоненко, Браницький. У 1902 р. виник синдикат „Продамет”, у 1904 р. - „Продвугілля”, потім „Трубопродажа”, до яких поряд з українськими увійшли заводи Центральної Росії, частини Уралу та Польщі. Значну долю в українських монополіях мав іноземний капітал - англійський, німецький, французький, бельгійський.
На початку ХХ ст. в Україні чітко виділився південно-східний промисловий район, який включав Донецький вугільно – металургійний і Криворізький залізорудний басейни, а також Нікопольський марганцевий басейн. В західноукраїнських землях промисловість була розвинута дуже слабо. Тут в основному переважала харчова - цукрова, винокурна, мукомельна та ін.
Виникнення монополістичних об”єднань сприяло підвищенню ролі БАНКІВ, які надавали промисловцям кредити і самі ставали учасниками акціонерних товариств. Відбувалося злиття банківського капіталу з промисловим. Керівники найбільших банків приймали участь в управлінні монополістичними об”єднаннями і окремими капіталістичними підприємствами. Так, директор Міжнародного комерційного банку Ротштейн був водночас віце-головою Нікополь-Маріупольського гірничопромислового товариства і членом правління паровозобудівного заводу Гартмана у Луганську.
Концентрація робітничої сили на промислових підприємствах Російської імперіїї була досить високою, але в цілому Росія залишалася відсталою в економічному відношенні країною. Цим користалися іноземні капіталісти - англійські, французькі, німецькі, бельгійські, які проникали досить успішно, особливо, у кам”яновугільну і металургійну промисловість, де багато підприємств знаходилися в їхній власності. Тут була дуже дешева робоча сила і така ж дешева сировина, що давало іноземцям величезні прибутки.
В той же час Україна, як і Росія, були сільськогосподарськими, аграрними країнами з залишками кріпосництва і дуже відсталим політичним ладом - царським самодержавством.
За даними перепису населення 1897 р. 86% населення України складали селяни. Але землі у них було так замало, що багатьом з них доводилося батракувати у поміщиків і заможних односельців - куркулів, або продавати свої земельні наділи і йти до міста, поповнюючи лави пролетаріату. Розшарування села ще більше посилилося. В той же час великі латифундії з десятками тисяч десятин землі належали українським поміщикам-дворянам Браницьким, Потоцьким, Терещенкам, Харитоненкам, Бобринським та іншим землевласникам.
10.2 .ЗАГОСТРЕННЯ КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ.
На початку ХХ ст. в Україні склалися гострі класові протиріччя, які поглибилися економічною кризою 1900-1903 рр. У відповідь на нещадну експлуатацію з боку своїх та іноземних капіталістів і поміщиків, робітники і селяни піднімаються на класову боротьбу. В авангарді революційних сил виступив робітничий клас, який під впливом соціал-демократичних організацій почав переходити від ЕКОНОМІЧНИХ страйків до ПОЛІТИЧНИХ, а потім до вуличних демонстрацій і мітингів під гаслом „Геть царське самодержавство!”
1 травня 1900 р. у Харкові відбулася перша в Росії травнева політична демонстрація („майовка”), яка була підготовлена і проведена під керівництвом Харківського комітету РСДРП.
На початку 1901 р. застрайкували робітники харківських і катеринославських підприємств. До них приєдналися студенти. Вийшли на демонстрацію робітники Києва. У лютому 1902 р. з червоними прапорами і революційними піснями пройшли по вулицям своїх міст робітники Катеринослава і Одеси.
Грізного характеру набув ЗАГАЛЬНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ СТРАЙК 1903 р., який розпочався на Закавказзі і потім перекинувся в Україну. Він охопиа Одесу, Київ, Катеринослав, Миколаїв та інші промислові міста. В Україні тоді страйкувало понад 100 тис. робітників. Вони вимагали восьмигодинного робочого дня, збільшення заробітної плати, політичних свобод. Проти страйкуючих були кинуті війська, козаки, поліція, які застосували нагаї, а також саблі і вогнепальну зброю. Сталися криваві сутички з страйкуючими. Були вбиті і поранені.
Одночасно з робітничим посилився СЕЛЯНСЬКИЙ рух. На початку ХХ ст. він охопив майже всі повіти і губернії Наддніпрянської, а також воєводства Правобережної України. Боротьба селян за розв”язання аграрного питання набрала значного розвитку і гостроти у 1902 р., коли в ряді повітів Полтавської і Харківської губерній відбулися масові повстання. Царський уряд силою зброї придушив ці повстання, але селяни не припиняли боротьби за землю і волю.
До боротьби вступає і передове студенство. На будь-які виступи студентів влада відповідала репресіями. Так, велике обурення студенства і інтелігенції всієї Росії викликало повідомлення міністерства освіти від 11 січня 1901 р. про віддачу в солдати 183-х студентів Київського університету за „вчинення гуртом безпорядків”. У відповідь в багатьох вищих учбових закладах Росії відбулися студентські страйки, які підтримала передові кола викладачів ВУЗів.
10.3.УТВОРЕННЯ ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ.
Серед всеросійських політичних партій у Наддніпрянській Україні найвпливовишою була Російська соціал-демократична робітнича партія, створена на І з”їзді РСДРП у 1898 р. Але незабаром майже весь ЦК був заарештований. Місцеві партійні організації були слабі і мало пов”язані між собою. Без партійного керівництва склалася ситуація, при якій партія є і в той же час її нема.
Відтворити партію взялася група революційної інтелігенції на чолі з адвокатом В.І.Ульяновим (Леніним). Значну роль у відтворені партії і підготовці ІІ з”їзду РСДРП відіграла ленінська газета „ІСКРА”. Вона видавалася за кордоном, звідки нелегально переправлялася в Одесу, а звідси через своїх агентів розповсюджувалася по всій Україні і Росії.
Володимир (Ульянов) Ленін. Юлій (Цедербаум) Мартов.
В липні 1903 р. відбувся ІІ з”їзд РСДРП. На з”їзді від українських соціал-демократів було 12 делегатів. З”їзд прийняв Програму і Статут партії. Тоді ж почалися суперечки між прихильниками В.І.Леніна і другого лідера соціал-демократів - Ю.О.МАРТОВА. Незабаром в партії відбувся розкол. Під час виборів до керівних органів партії - в Центральний Комітет і в редакцію Центрального органу газети „Іскра”, більшість делегатів підтримали пропозиції В.Леніна, меншість - Ю.Мартова. З того часу прихильників В.Леніна почали називати „БІЛЬШОВИКАМИ”, прихильників Ю.Мартова - „МЕНШОВИКАМИ”.
Серед українських соціал-демократів також стався розкол. Катеринославський, Одеський, Миколаївський комітети зайняли більшовицьку позицію; Київський, Харківський комітети і Донецький союз - меншовицьку. Однак було чимало організацій, які не визначили своєї позиції, бо не змогли розібратися у чому суть суперечок і були відірвані від загальнопартійних центрів.
На території Російської імперії проживала значна кількість євреїв. Єврейські робітники утворили „Загальний ЄВРЕЙСЬКИЙ РОБІТНИЧИЙ СОЮЗ в Литві, Польщі і Росії” ( БУНД). Ця партія користувалася впливом серед дрібнобуржуазних верств робітників-євреїв Одеси, Бердичева, Житомиру, Каеринослава та інших міст.
Одночасно були створені організації АНАРХІСТІВ, які не визнавали ніякої влади, але обожнювали своїх теоретиків, ідейних керівників анархізму М.Бакуніна та П.Кропоткіна. В Україні вони мали певний вплив серед студентів, інтелігенції, частини робітників.
Від імені селянства виступала досить впливова партія СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (С/Р - ЕСЕРІВ) Вона виникла у 1902р. в результаті об”єднання гуртків і груп, що існували ще в 90-х роках ХІХ століття з уламків, розгромленої самодержавством, „Народної волі”. Соціальний склад партії був дуже строкатим. Це викликало труднощі у розробці єдиної програми партії, а потім і її розкол.
Вищезгадані партії були загальноросійськими. В цей час з”явилися і національні партії. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП), створена у 1899 р., потім РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП). ЇЇ заснували 29 січня 1900 р. у Харкові, де зібралися представники студентських гуртків Харкова і Києва. В партію входили студенти, семінарісти, народні вчителі, представники різних верств інтелігенції, а також робітники деяких підприємств.
Тоді ж харківським адвокатом Миколою Міхновським (1873-1924 рр.) була написана брошура під назвою „Самостійна Україна”. Вона закликала боротися за єдину, неділиму, вільну, самостійну Україну „від гір Карпатських до Кавказьких” і проголошувала гасло: „Україна - для українців!”. Брошура була видана у Львові.
Якщо в західних районах України вона стала програмою партії, то у східних районах, як відкрито націоналістичну, її не прийняли. Тоді прихильники М. Міхновського відійшли від РУП і утворили нову партію - НАРОДНУ УКРАЇНСЬКУ ПАРТІЮ (НУП). Її діяльність звелася до видання кількох брошур з відкрито ворожими випадами проти російського народу і спроби з допомогою вибухівки знищити пам”ятник О.Пушкіну у Харкові.
Після виходу з партії правих реакційних елементів, РУП мала більш революційно-демократичний характер, запозичила у К.Маркса і Ф.Енгельса гасло: „Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” і почала зближатися з РСДРП. Одна частина на чолі з М.Меленевським виступала за об”єднання з РСДРП, друга (Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра) продовжувала відстоювати свою самостійність.
Незабаром в партії стався розкол. У 1904 р. прихильники зближення з РСДРП виділилися в окремий УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІАЛ -ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ („Спілка”), який приєднався до меншовиків. Решта членів РУП наприкінці 1905 р. перейменувалася в „УКРАЇНСЬКУ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНУ ПАРТІЮ” (УСДРП), яка наближалася до більшовиків.
Восени 1904 р. представники української ліберальної буржуазії утворили УКРАЇНСЬКУ ДЕМОКРАТИЧНУ ПАРТІЮ (УДП). Незабаром з неї виділилася радикально настроєнна частина і проголосила створення УКРАЇНСЬКОЇ РАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ (УРП). Але окремо вони проіснували недовго.
В 1905 р. партії об”єдналися в УКРАЇНСЬКУ РАДИКАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНУ ПАРТІЮ (УРДП). Лідерами партії були С.Єфремов, Б.Грінченко, Є.Чикаленко. У соціальній сфері програма партії майже дослівно повторювала програмові вимоги російських конституційних демократів (к/д - кадетів). У національному питанні вони виступали за автономію України в складі Росії, висували вимоги національної школи і дозволу користуватися українською мовою в державних установах.
10.4. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр. В УКРАЇНІ.
Революційний рух в Російській імперії наростав із року в рік. Особливо він загострився під час російсько-японської війни 1904-1905рр., коли Російська армія терпіла поразку за поразкою.
9 січня 1905 р. увійшло в історію Російської імперії під назвою „КРИВАВОЇ НЕДІЛІ”. У цей недільний день за наказом царського уряду МИКОЛИ ІІ в Петербурзі біля Зимового палацу була розстріляна мирна демонстрація робітників, які прийшли з дружинами і дітьми до царя-батюшки з проханням поліпшити їх злиденне життя. Було коло тисячі убитих і понад 5 тисяч поранених.
Страшна звістка про криваву розправу блискавкою облетіла Росію і викликала глибоке обурення трудящих і виступи РОБІТНИКІВ. Докотилася вона і до України. Уже 12 січня в Києві оголосили страйк робітники Південноросійського машинобудівного заводу і заводу сільськогосподарських машин. Припинили роботу робітники Житомира, Катеринослава, Кам”янського, Бердичева. На боротьбу піднявся промисловий Донбас Страйковий рух охопив заводи і шахти Горлівки, Юзівки, Єнакієво, Маріуполя. Центром масових страйків у Харкові став паровозобудівний завод. Тисячі робітників харківських підприємств, припинивши роботу, виходили на вулиці з революційними піснями і гаслом „Геть самодержавство!”
Страйкуючі робітники вимагали повалення самодержавства, висували вимогу 8-годинного робочого дня, свободи робітничих спілок, свободи слова і друку, пропонували передати землю селянам, вимагали скликати Установчі збори.
У лютому-березні 1905 р. страйковий рух продовжував наростати, втягуючі в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. Піднялося на революцію і СЕЛЯНСТВО. Вони палили і знищували поміщицькі маєтки та підприємства, захоплювали їх землі, рубали панські ліси, забирали у них майно, зерно, худобу і ділили між собою.
Революційний рух охопив передові кола демократичної ІНТЕЛІГЕНЦІЇ, студенство, учнівську молодь, середні верства міського населення.
Революційна боротьба перекинулася в АРМІЮ і ФЛОТ. Перше збройне повстання відбулося на броненосці «Потьомкін» 14 червня 1905 р., що стояв на рейді біля Одеси. Приводом до повстання став борщ з тухлим м*ясом, яким почали годувати матросів. Дехто з команди відмовився його їсти.
Григорій Вакуленчук. Опанас Матюшенко. Петро Шмідт.
Бунтівників накрили брезентом і наказали караулу розстріляти їх. Але матроси з караулу відмовилися стріляти в своїх товаришів. Один з офіцерів вихопив у караульного гвинтівку і хотів сам стріляти. Тоді член підпільної більшовицької організації, що існувала на кораблі, матрос ГРИГОРІЙ ВАКУЛЕНЧУК кинувся до офіцера і був ним убитий. Товариш убитого, також член підпільної більшовицької організації, ОПАНАС МАТЮШЕНКО закликав матросів до повстання. Обуренні матроси вбили найбільш ненависних офіцерів, викинули їх за борт і захопили на кораблі владу. Над „Потьомкіним” замайорів червоний прапор. Матроси великого військового корабля ПОВСТАЛИ.
Для розправи з бунтівним судном було вислано ескадру з 12 військових кораблів, але матроси ескадри відмовилися стріляти в своїх товаришів. Був сприятливий момент для збройного повстання на всій Чорноморській ескадрі, але недосвіченність і нерішучість революційних керівників не призвели до загального повстання.
Два тижні бунтівний корабель лякав місцевих прибережних поміщиків, крейсуючі вздовж узбережжя Чорного моря, а коли закінчилися харчі, паливо, прісна вода, повстанці направили корабель в порт Констанцу, де здали броненосець румунській владі, а самі розбрелися хто куди. Дехто з потьомкінців нелегально повернувся в Україну і продовжував революційну діяльність. Серед них був і Панас Матюшенко, якого все ж вдалося жандармам схопити, а потім стратити.
Восени 1905 р. прокотилася хвиля стихійних селянських повстань. Серед них найбільшим був виступ селян у Великих Сорочинцях на Полтавщині, яке було жорстоко придушене царськими військами.
В середині листопада 1905 р. відбулося повстання моряків Чорноморського флоту у Севастополі. Центром став крейсер „ОЧАКІВ”. Очолив повстання лейтенант ПЕТРО ШМІДТ. Бунтівний крейсер був розстріляний з гармат. Багато матросів загинуло. Військово-польовий суд засудив лейтенанта П.Шмідта разом з матросами - членами повстанського комітету до смертної кари.
Восени у Києві виступили солдати саперної бригади під керівництвом підпоручика БОРИСА ЖАДАНІВСЬКОГО. Для придушення солдат-повстанців були кинуті вірні цареві війська. Відбувся бій. Цей виступ також придушили. Б.Жаданівського було тяжко поранено. Царський суд засудив його на довічну каторгу.
Всі ці повстання вибухали стихійно, не були пов”язані між собою, діяли розрізненно. Це не були масові виступи, а їх керівники не мали досвіду революційної боротьби.
Порівнянно підготовленними були збройні повстання робітників у Москві і у Донбасі в грудні 1905 р. Тут були створені бойові робітничі дружини, які відчайдушно воювали проти царських військ, поліції, жандармів, козаків та інших карателів.
Найбільшою подією грудневого повстання був бій, що відбувся у місті ГОРЛІВКА на Донбасі. 16 грудня 1905 р. царські карателі влаштували криваву розправу над страйкуючими робітниками місцевого заводу, намагаючись цим залякати робітників. Але вийшло навпаки. Виник ще більший вибух обурення.
Горлівські робітники звернулися до робітників Донбасу про допомогу. Вже надвечір 16 грудня до Горлівки прибули бойові робітничі дружини з Алчевська, Дебальцевого, Єнакієвого, Харцизька, Краматорська, Ясинуватої. На світанку 17 грудня прибув поїзд з робітниками
із Гришино та Адіївки. Всього до Горлівки приїхало близько 4-х тисяч дружинників-бойовиків.
О 7 годині ранку 17 грудня вони почали наступ на військові казарми, де перебували карателі - козаки і драгуни. Розгорнулися бойові дії. Не витримавши натиску дружинників, карателі відступили у степ. Але тут на допомогу їм прибули нові військові частини. Погано озброєні і мало знайомі з військовою справою, робітники змушені були відступити. Повстання зазнало поразки.
Федір (Сергєєв) Артем.
Бурхливо розвивалися події і в інших районах України. 12 грудня відбувся великий збройний виступ робітників Харкова, яке очолював Ф.СЕРГЄЄВ (АРТЕМ). На Кінній площі царські війська вогнем з рушниць розігнали повстанців.
13-14 грудня тривали нерівні бої повсталих робітників в Олександрівську (тепер Запоріжжя). Велику революційну активність виявили в цей період робітники Києва, Миколаєва, Конотопа, Козятина та інших міст і селищ. Але всі ці виступи були розрізненні, не мали єдиного керівництва і не переросли у загальне збройне повстання.
Грудневе 1905 р. повстання було КУЛЬМІНАЦІЄЮ РЕВОЛЮЦІЇ, її найвищою хвилею. Після грудневих подій і поразки повстанських виступів почався поступовий спад революційного руху в Російській імперії і наступ реакційних сил.
10.5. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ І КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ РУХ
ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ.
Всеросійський жовтневий 1905 р. політичний страйк збудив до політичного життя усі верстви населення Російської імперії. Під час страйку робітники створили свої ОРГАНИ ВЛАДИ - РАДИ РОБІТНИЧІХ ДЕПУТАТІВ.
Перша робітнича Рада виникла у місті Іваново-Вознесенськ, а потім почали виникати в інших містах. Незабаром вони існували вже в 50 містах Росії. В Україні Ради робітничих депутатів були створені у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, Юзівці, Маріуполі, Кременчуку та інших містах.
Ради робітничих депутатів виникли як органи страйкової боротьби, але дуже швидко вони перетворилися в органи підготовки і проведення збройного повстання, в зародкові органи революційної влади. У деяких містах Ради захопили друкарні і почали випускати свої видання, в яких сповіщали робітникам про свої рішення. Ради зверталися до народу з закликом не платити податки царському урядові і в той же час оподатковувати буржуазію на користь революції, зобов’язували капіталістів виплачувати робітникам заробітну плату за час страйку та ін.
Як органи робітничої влади, Ради регулювали ціни на продукти харчування, товари першої потреби, регулювали роботу продовольчих магазинів, громадських установ, запроваджували 8-годинний робочий день на підприємствах. Велику роль відіграли Ради у збиранні коштів для придбання вогнепальної зброї, організовували виготовлення холодної зброї, створювали бойові дружини і народну міліцію, готували збройне повстання у своїх містах.
Після придушення революції Ради робітничих депутатів розігнали, багатьох керівників було заарештовано. Відродилися Ради тільки під час революції 1917 р.
В бурхливі дні загальноросійського жовтневого страйку, наляканий зростанням революції, цар Микола ІІ видав 17 жовтня 1905 р. МАНІФЕСТ, в якому обіцяв народу політичні свободи і скликання законодавчого парламенту - Державної думи.
Маніфест в першу чергу задовольнив буржуазію, як російську, так і українську. Буржуазія і поміщики радо зустріли царський подарунок. Вони тепер відверто перейшла на бік самодержавства і почали консолідувати свої сили проти революції.
Народ по-своєму оцінив царський маніфест. Відносно нього була складена така пісенька:
Цар ізлякався,
Видав маніфест.
Мертвим - свобода,
Живих - під арешт.
Серед українських партій під час революції активізувалась діяльність РУП. У грудні 1905 р. відбувся ІІ з”їзд партії, на якому її перейменували в УКРАЇНСЬКУ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНУ РОБІТНИЧУ ПАРТІЮ (УСДРП). Був затверджений статут, ухвалені резолюції з програмних і тактичних питань.
За роки революції значно зріс авторитет загальноросійської партії РСДРП. Але її бойовій діяльності заважав розкол на більшовиків і меншовиків. Більшовики на чолі з В.Леніним діяли більш рішуче і їх представники частіше очолювали збройні повстання та страйки. Меншовики на чолі з Ю.Мартовим були більш помірковані і з ними блокувалися члени української „Спілки”, єврейського Бунду та інших дрібнобуржуазних партій.
Під час революції в Україні поширили діяльність національні організації всеросійської партії соціалістів-революціонерів (есерів), які вважалися захисниками інтересів селянства. У 1906 р. партія розкололася на дві частини.
Праве крило отримало назву НАРОДНО-СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (Н/С – ЕНЕСИ), ліве крило - СОЮЗ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ - МАКСИМАЛІСТІВ (ЕСЕРИ - МАКСИМАЛІСТИ). В Україні переважали максималісти. Крім того, в 1906 р. було проголошено утворення національної УКРАЇНСЬКОЇ ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР), але її фактична діяльність розгорнеться тільки під час революції 1917 р.
З виданням царського „Маніфесту 17 жовтня” у 1905 р. були створені всеросійські політичні партії, що відображали інтереси панівних класів - поміщиків і буржуазії. Ліберальна буржуазія створила Конституційно-демократичну партію (К/Д – КАДЕТИ). Реакційна, найбільш заможна буржуазія і поміщики об”єдналися в „Союз 17 октября” (ОКТЯБРИСТИ). Значна частина місцевих організацій цих партій існувала в Україні.
Головною поміщицько-монархічною партією в Російській імперії був „СОЮЗ РУССКОГО НАРОДА”, до членів якої народ приклеїв назву - ЧОРНОСОТЕНЦІ. Вони вславилися кривавими справами: єврейськими погромами, вбивством революціонерів, побиттям і розгоном страйкуючих. Цей „Союз” мав особливо розгалужену мережу своїх відділів в українських губерніях.
Під час першої загальноросійської революції 1905-1907 рр. в Наддніпрянській Україні діяло близько 20 партій різного напрямку. Причому найвпливовішими серед них були загальноросійські партії. Національні українські партії ще були нечисленні і недостатньо організовані, а українських поміщиків і найбагатшу буржуазію задовольняв „Союз русского народу”.
В роки революції в Наддніпрянській Україні вперше з”явилася легальна українська преса. Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р. про заборону українського слова ніхто не виконував і вони перестали діяти.
12 листопада 1905 р. в м. Лубни вийшла перша україномовна газета „Хлібороб” (редактор-видавець М.Шемет). Вона друкувала постанови сільських сходів про землю, про освіту, про автономію України. В грудні у Полтаві почав виходити політичний, літературний, науковий журнал „Рідний край”, одним з редакторів якого була сестра Лесі Українки - О.Косач. Часопис підтримував національно-визвольний рух українського народу, засуджував чорносотенні погроми, каральні акції царських військ. Тоді ж у грудні 1905 р. в Києві почала виходити газета „Громадська думка”, у виданні якої провідну роль відігравали лідери УДРП С.Єфремов, Є.Чикаленко, В.Леонтович.
Усього на протязі 1905-1907 рр. в Україні вийшло 24 найменування різних україномовних газет, щотижневиків, журналів різного ідейно-політичного спрямування, головним чином - революційно-демократичного напрямку.
Яскравим проявом національного руху було виникнення культурно-освітних організацій „ПРОСВІТА”. До цього вони успішно діяли на західно-українських землях у складі Австро-Угорщини, де більша частина населення була неосвічена і неписемна. Тому «Просвіти» тут користувалися великою популярністю.
В Наддніпрянській Україні вони не були так поширені. На всій наддніпрянській території існувало всього 9 „Просвіт” з 30 філіями. Але в них активну участь брали діячі української культури - М.Аркас. М.Коцюбинський, Л.Українка, П.Мирний, М.Лисенко та інші. „Просвіти” засновували бібліотеки, читальні, організовували літературні й музичні вечори та лекції. Після поразки революції діяльність „Просвіт” була майже повністю паралізована.
Під тиском революційного руху, цар Микола ІІ у своєму „Маніфесті 17 жовтня” пообіцяв скликати законодавчий орган влади - ДЕРЖАВНУ ДУМУ. Вибори до неї відбулися на початку 1906 р., не дивлячись на те, що більшовики і меншовики, а також есери і українські соціал-демократи оголосили їм бойкот. Від українських губерній було обрано 102 депутати, з яких 40 створили у Думі окрему фракцію - УКРАЇНСЬКУ ДУМСЬКУ ГРОМАДУ.
Для української фракції відомий громадський діяч і історик М.Грушевський розробив національну програму. Вона передбачала вимоги національно-територіальної автономії України зі своїм обласним сеймом і запровадження української мови в учбових закладах. Але ця програма не була проголошена з трибуни, бо у липні 1906 р. царський уряд розігнав І Державну думу і оголосив про вибори у ІІ Думу.
На цей раз у виборах прийняли участь майже всі політичні партії. Тому нова Дума була лівіша, більш прогресивна ніж попередня. Депутати-селяни вимагали від уряду найголовнішого - землі. Українська думська фракція складалася вже з 47 депутатів. Вони намагалися відстоювати програму, розроблену М.Грушевським, і знову поставили питання про українську мову. Але відстояти свої вимоги не вдалося.
Друга Дума проіснувала з лютого до червня 1907 р. Це був час, коли революція пішла на спад. Третього червня 1907 р. цар розігнав неслухняну ІІ Державну думу і видав новий виборчий закон, більш реакційний. Він значно обмежив політичні права робітників і селян при виборах до ІІІ Державної думи. В той же час закон збільшив кількість представників від поміщиків і буржуазії
Події 3 червня 1907 р. історики оцінюють, як ДЕРЖАВНИЙ третьочервневий ПЕРЕВОРОТ, бо цар фактично відмінив свої обіцянки, які дав у Маніфесті від 17 жовтня 1905 р.
День 3 червня 1907 р. також було визнано, як день поразки першої загальноросійської революції, що почалася з „Кривавої неділі” - розстрілу мирної демонстрації трудящих 9 січня 1905 р.
10. 6. СТОЛИПІНСЬКА ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ.
Після поразки революції настали чорні дні чорносотенної реакції, що отримала назву „СТОЛИПІНСЬКА” за ім”ям міністра внутрішних справ, а потім голови Ради міністрів Російської імперії ПЕТРА СТОЛИПІНА.
Новий закон про вибори у ІІІ Державну думу значно урізав політичні права робітників і селян і в той же час збільшив права поміщиків та торгово-промислової буржуазії. Коли 1 листопада 1907 р. відкрилася ІІІ Державна дума, з її 442 депутатів 202 були поміщиками. Кількість депутатів-українців зменшилась з 64% до 22%.
Царське самодержавство накинулося з лютими репресіями на робітничий клас, селянство, інтелігенцію, на їх організації і партії. Царські в”язниці, фортеці, місця заслання були переповнені учасниками революції. В Україні наприкінці 1905 р. було оголошено воєнний стан. Військово-окружні суди і судові палати сотнями засуджували революціонерів до ув”язнення, заслання, каторги чи до смертної кари.
Якщо раніше засуджених перевозили у спеціальних тюремних каретах, то тепер карет вже не вистачало. За наказом П.Столипіна були розроблені спеціальні тюремні залізничні вагони, які засудженні назвали «столипінськими», або просто - «столипіними». Вони виявилися настільки досконалими, що в них перевозять заарештованих та засудженних і в наші часи.
Смертна кара через повішення стала звичайним явищем. Тому народ
Петро Столипін.
шибенниці назвав «столипінськими краватками» (галстуками). Таким чином міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Російської імперії, увічнив сумнівно своє ім*я на скрижалях російської та української історії.
Серед судових процесів того періоду найжорстокішим був процес над учасниками донбаського збройного повстання, який проходив наприкінці 1908 р. у Катеринославі за ініціативою П.Столипіна. Судили 131 людину. Визнали винними і засудили до різних років позбавлення волі і каторжних робіт 92 підсудних. 8 керівників повстання у Горлівці засудили до смертної кари через повішення.
Царський уряд вживав рішучих заходів для викорінення революційних ідей з учбових закладів. Було запропоновано у ВУЗах створити спеціальну поліцію, яка б стежила за думками і поведінкою студентів і викладачів. Видатні вчені на знак протесту проти поліцейського проізволу покидали університети та інститути.
В роки розгулу реакції позакривали українські періодичні видання та культурно-просвітні організації - „Просвіти”, клуби, товариства. У школах знову було заборонено говорити українською мовою, співати українських пісень і навіть виконувати українські мелодії на музичних інструментах. Про створення в ІІІ Державній думі „української фракції” не могло бути вже і мови.
Щоб послабити єдині революційні лави усіх народів російської імперії, царський уряд і різні чорносотенні організації нацьковували людей різних національностей одне на одного, намагалися посіяти між ними ворожнечу, особливо між російським та українським народами.
Коли царський уряд заборонив святкування 100-річного ювілею Т.Шевченка, це викликало обурення демократичної громадськості не тільки в Україні, але і в Росії. Не дивлячись на заборону, у Петербурзі, Москві, Кракові та в інших містах відбулися ювілейні вечори, збори, де вшановували пам”ять Великого Кобзаря. Так робітники, передова інтелігенція різних національностей демонстрували свою солідарність і дружбу з українським народом.
10. 7. СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ.
Революційні виступи селянства виявили, що общинне селянське господарство не може бути опорою для самодержавства. Під час революційних виступів селяни вимагали надання землі у власність.
Революція поставила для негайного вирішення головне питання - АГРАРНЕ, яке не було вирішено під час звільнення селян у 1861 р. Але у поміщицько-самодержавній імперіі аграрне питання не можна було вирішувати ЗА РАХУНОК ПОМІЩИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ. Поміщики були одним із стовпів, на якому трималося самодержавство, а селяни почали його розхитувати. Необхідно було розшарувати селянство, посіяти між ними ворожнечу і з частини селянства створити нову підпорку царизму, вирішуючі аграрне питання за рахунок селянської общинної землі.
9 листопада 1906 р. цар, з подання П.Столипіна, видав указ, яким ліквідував селянську общину і надавав селянам право закріпляти у ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ земельний наділ, а також виходити з общини з цією землею на хутір чи відруб. Дозволялося тепер землю продавати чи купувати, перетворивши її в товар.
У 1910 р. ІІІ Дума закріпила царський указ у вигляді земельного закону. За цим законом поміщицька земля залишилася недоторканою. Зате общинне землекористування знищувалося і самодержавство отримало нову соціальну опору в особі самостійного заможного селянина, якого в Україні називали КУРКУЛЕМ.
За період з 1907 до 1911 рр. в Україні виділилися з общини на хутори і відруби 226,5 тис. селянських дворів (14%), які мали 1800 тис. десятин землі.
Але не всі селяни мали змогу вийти із общини, а тим більш побудувати свій хутір і виїхати жити до нього із села. Біднота, отримавши землю у власність, не мала робочої худоби, сільськогосподарського реманенту, щоб її обробляти, не мала грошей для сплати податків і тому змушені були продавати землю за безцінь куркулям. Тепер вже безземельні селяни, щоб якось прожити та прогодувати сім”ю, наймалися до цих заможних односельців працювати батраками або їхали до міста, де становилися робітниками на підприємствах. Буржуазія в той же час отримувала дешеву робочу силу. Розшарування селян на бідняків, середняків і заможних (куркулів) значно прискорилося.
Проведенню столипінської аграрної реформи сприяв Селянський банк, який допомагав купувати землі заможним селянам, а бідноті та тим поміщикам, що не зуміли перебудувати своє господарство на капіталістичних засадах, продавати її. Однак, не всі хуторяни мали змогу своєчасно повернути кредити Селянському банку. Тоді банк продавав уже скуповані ними землі. Загалом через посередництво банку було продано 865 тис. десятин землі.
Одночасно столипінська аграрна реформа передбачала ПЕРЕСЕЛЕННЯ селян до Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу та інших малозаселених районів. За 1906-1912 рр. з України до східних районів Російської імперії пересилилося близько 1 млн. людей. Але до нових місць переселенці добиралися часто самотужки через величезні території країни. На новому місці, не отримавши обіцяних коштів і придатної для землеробства землі, яка, до речі, належала місцевому населенню, переселенці розорялися ще більше і змушені були повертатися назад. У 1911 р. близько 70% переселенців повернулися в Україну. А вдома - ні землі, ні хати. Вкрай розорені селяни йшли батрачити до куркулів чи робітниками на капіталістичні підприємства.
Таким чином, столипінська аграрна реформа сприяла розвиткові капіталістичних відносини в Російській імперії, які були започатковані реформами 1860-х років. Але й ця нова реформа не ліквідувала феодально-поміщицького землеволодіння і не розв*язала аграрного питання в Російській імперії.
Зате глибоко розшарувала колись єдиний клас селянства на заможних (куркулів), середняків і бідняків. В особі куркулів самодержавство отримало нову соціальну опору для своєї влади, а буржуазія - дешеву робочу силу з боку розореного селянства - бідняків.
10. 8. НОВЕ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І РЕВОЛЮЦІЙНЕ
ПІДНЕСЕННЯ В УКРАЇНІ.
З 1909-1910 рр. в промисловості України почалося повільне соціально- економічне піднесення. Воно охопило металургійну, залізорудну, текстильну,
кам”яновугільну, машинобудівну промисловості. Це зумовило зростання кількості робітничого класу та його концентрацію.
У 1913 р. загальне число індустріальних робітників Російської імперії досягло майже 3,5 млн. людей. З них 642 тис. працювало в Україні. На кожному з 280 великих підприємств України було зайнято по 500 і більше людей. Така висока концентрація робітників сприяла швидкому визріванню їх революційної свідомості, посиленню боротьби проти царизму та капіталістичної експлуатації.
Внаслідок поразки революції 1905-1907 рр. посилилася експлуатація робітників, збільшилася тривалість робочого дня, зменшилася заробітна плата. Страйки в роки реакції швидко придушували. Капіталісти застосовували проти робітників таку форму класової боротьби, як ЛОКАУТ, коли закривали підприємства, а робітників масово звільняли з роботи. На багатьох заводах і фабриках були заведені „ЧОРНІ ЖУРНАЛИ”. Якщо прізвище робітника попадало до цього журналу, він уже не міг знайти роботи у своїй місцевості.
Гнів народу проти експлуататорів знову починає наростати. Поштовхом до нового масового піднесенню робітничого руху став розстріл робітників на Ленських золотих копальнях у Сибіру 4 квітня 1912 р. На знак протесту проти розправи над робітниками Сибіру прокотилися страйки і мітинги у Києві, Харкові, Катеринославщині, Миколаєві, Одеси, у багатьох містах і селищах Донбасу.
Протягом квітня і травня 1912 р. в Україні відбулося понад 200 політичних страйків. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних прав і свобод, встановлення демократичної республіки.
Революційний рух з кожним роком наростав. Обставини в країні ставала дедалі напруженішими, боротьба – гострішою. 1 травня 1914 р. страйковий рух охопив по всій імперії майже 500 тис. робітників. В Україні в цей день кількість страйкуючих досягла 35 тис.
Посилися виступи і на селі. Тільки в Харківській губернії протягом 1912-1914 рр. було спалено кілька сот поміщицьких маєтків.
Революційне піднесення викликало посилення боротьби трудящих проти національного пригноблення в Україні. Коли царський уряд заборонив святкування сторіччя з дня народження Т.Г.Шевченка, протестувала не тільки українська і російська інтелігенція, а застрайкували робітники різних національностей підприємств Петербурга, Києва, Харкова та ін.
В ці роки значно збільшився попит широких мас на твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, А.Тесленка та інших українських письменників. На кооперативному, агрономічному, учительсьскому з”їздах делегати обговорювали питання про видання книжок і газет українською мовою, про українізацію шкіл. В Галичині посилився рух за відкриття у Львові українського університету.
Посилили свою діяльність українські національні партії. Їх активні діячі: В.Виниченко, С.Петлюра, М.Грушевський, С.Єфремов, Є. Чикаленко, В. Липинський, В. Шемет та інші виступають за вільне вживання української мови в державних установах, за проголошення автономії України в межах конституційної Росії, за соціальну справедливість.
Але дехто з політичних діячів далі просвітницьких вимог не пішов і проголосив, що українська нація взагалі безкласова і що в ній немає класових суперечностей. Експлуататорами українських робітників і селян є, нібито, тільки іноземні капіталісти, особливо - російські. А своїх національних капіталістів в Україні взагалі немає. Тому класової боротьби в Україні також немає. Є тільки національна боротьба проти іноземців, і, в першу чергу, проти росіян. А свої пани, українські, не є експлуататорами. Вони добрі пани. Одним із засновників теорії безкласовості і безбуржуазності українського суспільства був історик і політичний діяч М.Грушевський.
В умовах нового піднесення революційної хвилі НАЦІОНАЛЬНЕ питання ставало особливо складним і важливим. Партія більшовиків глибоко обгрунтувала свою програму з національного питання, де головною ідеєю була проголошена теорія ПРОЛЕТАРСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ, під яким розумілася дружба трудящих різних національностей та їх спільна боротьба проти експлуататорів також різних національностей.
Відносно дружби українського і російського народів лідер більшовиків В.І.Ленін писав у 1913 р.:”При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови”.
Російська імперія йшла до нової загальноросійської революції. Тут склалася нова революційна ситуація. Піднялася нова хвиля робітничих страйків і селянських виступів. Але революція була затримана на деякий час Першою світовою війною, що почалася у 1914 році.
10.9. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.
Самодержавні режими Російської і Австро-Угорської імперій, у складі яких знаходилися українські землі, не були зацікавленні в розвитку освіти і культури українського народу. Однак, капіталістичний розвиток вимагав кваліфікованих, освічених кадрів для промисловості і сільського господарства. В зв*язку з цим, перш за все, потрібно було міняти організацію ШКІЛЬНОГО навчання, бо величезна маса населення була зовсім неписьменна.
В 1912 р. серед усього населення Наддніпрянської України письменних чоловіків нараховувалося 24%, а жінок - 10%. Ще гірший стан був у західноукраїнських землях, де освіта для незаможних верств населення взагалі була неможлива.
Але час вимагав свого. Значно розширилася мережа ПОЧАТКОВИХ шкіл, які повинні були надавати освіту для дітей робітників і селян. Наприкінці ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні їх нараховувалося 13 517, а в 1911 р. вже 18 719, тобто чисельність збільшилася на 40%. Але ця кількість початкових шкіл була не здатна охопити всіх дітей шкільного віку незаможних верств населення.
Зросла й кількість СЕРЕДНІХ загальноосвітних учбових закладів - гімназій та реальних училищ, де навчалися діти заможних прошарків населення. Всього в Україні було 370 таких середніх закладів і 15 неповних середніх – прогімназій. Однак, і вони не могли задовольнити всіх бажаючих навчатися. Щорічно відмовляли у прийомі до 50% дітей.
Розширилася мережа ремісничих, комерційних училищ, гірничих шкіл, які готували технічний персонал і кваліфікованих робітників для промисловості і торгівлі.
Для підготовки вчителів було відкрито 8 учительських інститутів. Діяли три універсітети - у Києві, Харкові і Одесі. В інших містах також працювали вищі учбові заклади. Всього у 1917 р. в Україні було 27 вищих учбових закладів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів.
В західноукраїнських землях насаджувалися польські, румунські, німецькі школи, а відкриття українських школ всіляко стримувалося. Не користувалися українською мовою у Львівському, Чернівецькому універсітетах, у Львівському політехнічному інституті. Інших вищих учбових закладів, де мали змогу отримати вищу освіту українці, в Західній Україні взагала не існувало. Вступ молоді української національності в існуючі вищі учбові заклади був дуже обмежений.
Значні досягнення на поч. ХХ ст. мала НАУКА в Україні. Особливо в галузі природничих і технічних наук. У Київському універсітеті активно досліджувалися нові проблеми математики, де відзначився професор Д.Граве - засновник алгебраїчної школи. Засновником харківської школи радіофізиків справедливо вважається Д.Розанський. В галузі оптики значні досягнення належать професору Харківського універсітету Т.Кравцю. Розвиток генетики пов”язаний з іменами Л.Симиренка і М.Кащенка, які вели дослідження в галузі селекції і гібридизації рослин. В галузі фізіологї успішно працював В.Данилевський, в геохімії та біогеохімії - академік В.В.Вернадський.
Великий вплив на розвиток медицини справила діяльність В.Образцова, Ф.Яновського, М.Стражеска, які створили київську школу терапевтів. В той час розпочав свою діяльність хірург-офтальмолог В.Філатов, який у 1912 р. зробив першу свою операцію з пересадки рогівки ока і почав повертати людям зір.
Для промислового розвитку важливе значення мали наукові відкриття в області техніки. Комплексним процесам розробки та експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові дослідження професора О.Терпигорева, М.Протодьяконова, А.Шевякова та інших. Довгі роки у Донбасі працював вчений-практик М.Курако, який розробив конструкцію домених печей, геолог Л.Лагутін першим склав геологічну карту Донбасу, що і зараз зберігає науко-промислове значення для відкриття нових шахт і добування вугілля.
Багато зробили для розвитку вітчизнянного повітроплавання С.Уточкін, М.Єфімов, які заснували у 1908 р. в Одесі перший в нашій країні аероклуб. Професор Київського політехнічного інституту О.С.Кудашев у 1910 р. здійснив політ на аероплані власної конструкції, а робітник Київського заводу „Арсенал” Ф.Ф.Андерс зробив кілька польотів на дирижаблі, побудованому за його власним проектом.
Російський льотчик П.М.Нестеров, під час військової служби в Україні, у серпні 1913 р. вперше у світі зробив „мертву петлю”, що увійшла в історію авіації як приклад вищого пілотажу.
Крім технічних посиленими темпами розвивалися в ці роки і гуманітарні науки. З великою двотомною працею „Історія українського народу” виступила в 1906 р. перша в Російській імперії жінка, яка мала
науковий ступінь доктора історії Олександра Єфименко.
У Львівському університеті працював професор М.Грушевський, який видав багатотомну «Історію України-Русі». Він же розробив концепцію історії українського народу і класової структури українства, за якою, нібито, в Україні немає своєї національної буржуазії і свого національного пролетаріату. Звідси його ТЕОРІЯ БЕЗКЛАСОВОСТІ І БЕЗБУРЖУАЗНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Ця теорія зазнала критики, як з боку „правих”, так і з боку „лівих” науковців, представників буржуазно - націоналістичних і соціал-демократичних партій.
Великою популярністю користувалася праця М.Аркаса „Історія України-Русі”. Багато ілюстрована вона була видана в Петербурзі у 1908 р. українською мовою. Вивченням історії Слобідської України займався професор Харківського університету Д.Багалій. Свої історичні праці, присвячені запорізькому козацтву, публікував катеринославський історик-дослідник Д.Яворницький.
Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання з 1906 по 1908 рік в Києві чотирьохтомного словника української мови за редакцією Б.Гринченка.
Незважаючі на переслідування з боку влади, на розгул великодержавного шовінізму, українська ЛІТЕРАТУРА зростала, міцніла і досягла певного розквіту. Багато з українських письменників брали участь у діяльності політичних партій, науково-освітних товариств „Просвіта”, в роботі редакцій газет, політично-культурних журналів.
Правдиві картини злиднів сільської бідноти дав у своїх творах письменник Архип Тесленко (1882-1911 рр.), який брав участь у революційних подіях 1905-1907 років на селі, за що його жорстоко переслідувала царська влада. На початку ХХ ст. почав літературну діяльність Степан Васильченко, який також у своїх творах багато уваги приділяв зображенню злиденного життя сільської бідноти та сільської інтелігенції. Яскраві картини життя різних верств українського суспільства у Західній Україні змальовували письменники Василь Стефаник та Марко Черемшина.
До демократичного напрямку української літератури належить творчість Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського. Революційну боротьбу робітничого класу оспівував і прославляв безстрашних борців за краще майбутнє Іван Франко („Конкістадори”). На революцію 1905 р. він відгукнувся поемою „Мойсей”, сповненої пафосом і вірою в творчі сили народу та його перемогу.
Видатна поетеса Леся Українка вперше в українській літературі оспівала образ професіонального революціонера, політичного ватажка робітників - Будівничого („Осіння казка”). Вершиною поетичної творчості Л.Українки стала написана у 1913 р. „Лісова пісня”.
Серед молодих письменників виділився в цей час Володимир Винниченко, який в оповіданнях, повістях, написаних напередодні і під час революції, яскраво змалював злиденне життя сільського наймита і зростання його революційної свідомості. Він також правдиво описав страхіття царських в”язниць, в яких самому прийшлося побувати.
Загальний розвиток передової української культури створив сприятливі умови для швидкого розвитку українського ТЕАТРУ. Група видатних акторів, до якої входили кращі представники театрального мистецтва: П.Саксаганський, М.Заньковецька, І.Мар”яненко та інші під керівництвом Миколи Садовського організували трупу українського стаціонарного театру, яка виїжджала на гастролі до міст України. На початку ХХ ст. також працювали театральні трупи видатних драматургів І.Карпенка-Карого та Д.Гайдамаки.
Велике значення для виховання українських музикантів, співаків, диригентів, акторів мала діяльність класика української МУЗИКИ Миколи Лисенка. На початку 1904 р. у Києві була відкрита з його ініціативи Музично-драматична школа. З цієї школи вийшли видатні українські композитори і актори - К.Стеценко, Л.Ревуцький, О.Ватуля та інші. М.Лисенко написав ряд визначних творів на революційну тематику, серед яких особливе місце займає гімн на слова І.Франка „Вічний революціонер”. Його творчість мала великий вплив на багатьох композиторів України - М. Вериківського, Я.Степового, С.Людкевича, Я.Січинського, Ф.Колеси, М.Леонтовича та інших.
Одночасно з іншими галузями культури розвивалося українське ОБРАЗОТВОРЧЕ мистецтво. В 1903 р. В Полтаві була влаштована перша виставка творів художників України. В Миргороді була створена школа прикладного мистецтва, де викладав автор ілюстрацій до „Кобзаря” Т.Шевченка - О.Сластьон. Розкрився талант українського художника – пейзажиста С.Васильківського. У своїх картинах, а їх було написано три тисячі, він відображав рідну українську природу, життя і побут народу, його героїчне минуле. Розгортали свою діяльність у Наддніпрянщині відомі художники К.Костанді, П.Мартинович, П.Левченко, а в Галичині - О.Новаковський, І.Труш та інші..