4.1. Захоплення українських земель князівством Литовським.
4.2. Захоплення українських земель Польщею.
4.3. Колонізація українських земель. Кревська унія.
4.4. Боротьба з Тевтонським орденом.
4.5. Об”єднання Литви і Польщі. Утворення Речі Посполитої.
4.6. Брестська унія та її наслідки.
4.7. Посилення соціального гноблення. Повстання селян.
4.8. Магдебургське право і братства в Україні.
4.9. Освіта в України у ХІУ – першій половині ХУІІ ст.
4.10. Розподіл українських земель.
4.11. Кримське ханство.
4.1. ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
КНЯЗІВСТВОМ ЛИТОВСЬКИМ.
Велике князівство Литовське утворилося в ХІІІ ст. До цього литвини були роздріблені на шість окремих племен, що переживали період розкладення військової демократії. У боротьбі з німецькими завойовниками - хрестоносцями Литва об”єдналася в єдине князівство і перетворилася у к. ХІІІ ст. у сильну державу. Особливо вона досягла могутності при князі ГЕДИМІНІ (1316-1341рр.). За допомогою династичних шлюбів він приєднав до себе Турово-Пінське князівство, Берестейщину, Волинь.
Один син Гедиміна ЛЮБАРТ у 1340 р. став волинським князем. Другий син Ольгерд (1344-1377 рр.) відзначався войовничим характером і у 50-х рр. захопив чернігівсько-сіверські землі, потім у 1362 р. - Київ, у 1363 р. - Поділля, Переяславщину, де посадовив князювати своїх синів.
Незабаром майже вся територія давньої Київської держави опинилася у складі Литовського князівства і складала 9/10 його земель. Слід зауважити, що значна частина києворуських і білоруських земель увійшла до складу Литовського князівства ДОБРОВІЛЬНО.
Литовський князь Гедімін. Литовський князь Вітовт
Які ж були причини цієї добровільності? Перш за все це велика віротерпимість литовських князів, більшість яких були православної віри і які одружувалися з українськими князівнами. Потім - більш висока культура України і Білорусії, що забезпечило Литві швидкий прогрес. Литовці перейняли в українських землях адміністративну систему, військовий досвід.Українська і білоруська мови стали загальнодержавними мовами Великого князівства Литовського. Ними писали укази, літературні твори. Українською мовою були написані „Литовські статути” - свод законів, українською мовою велося судочинство.
Крім того, населення вважало, що литовське військо зможе захистити Україну і Білорусію від монголо-татарської орди. Дійсно у 1362 р. литовські військові сили за підтримкою місцевого населення розбили монголо-татар на Синіх Водах (притока Південного Бугу), а в 1399 р. відбулася битва литовських, українських і білоруських військ з татарами над Ворсклою. Об”єднані війська знову отримали перемогу. Шлях Золотої Орди до Литовського князівства був закритий.
Володіння Литви поступово поширилися від Балтійського до Чорного моря. Під час князювання ВІТОВТА (1392-1430 рр.) посилилася українська колонізація чорноморського узбережжя, де будували фортеці і кам”яні замки.
Українські і білоруські землі у складі Литовського князівства відроджувалися, посилювалися економічно і політично, а населення було захищено від страшного ворога - монголо-татарської орди.
4.2. ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПОЛЬЩЕЮ.
Польські королі і шляхта побоювалися посилення Литви за рахунок українських земель. Вони вважали, що приєднання до Польщі Галичини буде послабленням Литви. Тому у 1340 р. польський король Казимір пішов походом на Галичину. Боротьба Литовського князівства проти Польщі була невдалою і в 1349 р. Галичина разом з Холмщиною були захоплені і увійшли до складу польського королівства.
Остаточно уся Галичина була включена до Польщі у 1387 р. Під владою польських королів опинилася і Західна Волинь. У 1452р. Волинське князівство взагалі було ЛІКВІДОВАНЕ.
Таким чином, зближення Галицько-Волинського князівства з країнами Західної Європи призвело до ПОВНОГО його ЗНИЩЕННЯ. Почалася колонізація українських земель, приниження гідності українського населення та української культури. Польські пани на захоплених територіях намагалися витруїти православну віру та українську мову, замінивши віру на католицьку, а мову - на польську. Вплив Польщі на землі Західної України досить помітний до сьогодення, бо населення, наприклад, і зараз розмовляє україно-польським мовним суржиком.
4.3. КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. КРЕВСЬКА УНІЯ.
Захопивши землі Галицько-Волинського князівства, польські королі та їх українські помічники проводять КОЛОНІЗАЦІЮ цих територій. Особливо вона проявлялася у нетерпимості до православної релігії, яку сповідували українці. Королівські адміністратори підтримували тільки католицьку церкву і переслідували православну, давали привілеї католицькому міщанству і не давали можливості жити нормальним життям православному священству і народові в українських містах.
Литовський князь Ягайло.
Литовський князь ЯГАЙЛО (1377-1392 рр.) намагався зміцнити політичну владу Литви. Однак, Великому князівству Литовському загрожували сусіди - агресивний Тевтонський орден німців-хрестоносців і Московське князівство, яке почало в цей час швидко підноситися. Для зміцнення держави Ягайло одружився з польською королевою ЯДВІГОЮ.
З цього приводу у 1385 р. у м. Крев була підписана УНІЯ (союз), яка отримала назву КРЕВСЬКА. За умовами унії Ягайло став польським королем і одночасно залишився великим князем литовським. Литва зберігала незалежність, але польська шляхта посилила в ній свій вплив.
Польська шляхта використала Кревську унію, яка була підтверджена у 1413 р., для ОКУПАЦІЇ українських земель і ПРИГНОБЛЕННЯ українських селян. Православний український пануючий клас втратив свої привілеї, а католицький - польський та литовський, навпаки, отримав ще більші права.
У 1434 р. в Галичині було скасоване давнє українське право і запроваджено польську адміністрацію та суди, де всі справи велися тепер тільки польською мовою.
4.4. БОРОТЬБА З ТЕВТОНСЬКИМ ОРДЕНОМ.
З півночі Литовській державі, як ми вже згадували, загрожували німецькі рицарі-хрестоносці ТЕВТОНСЬКОГО ОРДЕНУ. Вигнані з Близького Сходу після невдалих хрестових походів, у ХІІІ ст. вони повернулися до Європи. Тут ними були захоплені землі слов”янського племені прусів, яких хрестоносці винищили вщент. Від цього племені залишилася тільки назва території - Прусія. На захоплені слов”янські землі почали прибувати з Німеччини нові шукачі пригод, які жили за рахунок пограбуваннь і вбивства.
У ХІУ ст. німці завоювали литовське плем”я ЖМУДЬ, яке жило у нижній течії річки Неман, поряд з прусами, намагаючись також його винищити. Неодноразово жмудь піднімала повстання проти загарбників. За допомогою вони звернулися до Вітовта та до інших литовських князів. Вітовт тримався двоїстої політики відносно німців - то вступав з ними у мирні переговори, то підтримував повсталих жмудинів. Але загроза з боку Тевтонського ордену захопити Литовське князівство заставили його разом з Ягайлом відкрито виступити проти рицарів.
15 липня 1410 р. між селами ГРЮНВАЛЬД і Танненберг відбулася вирішальна битва. Головну силу об”єднаного війська складали українські, російські, білоруські полки: київський, смоленський, полоцький, а також литовські і польські. Спочатку успіх був на боці рицарів, але справу врятувала несамовита хоробрість слов”янських воїнів. Об”єднані війська під командуванням Вітовта і Ягайла отримали перемогу. Рицарі потерпіли страшну поразку: 40 тисяч убитих і 15 тисяч полонених. В бою загинув і магістр ордену.
Грюнвальдська битва припинила просування на Схід німецьких завойовників. З цього часу Тевтонський орден поступово прийшов до занепаду. Одночасно з ним під ударами Московської держави приходить до занепаду і другий німецький орден - Лівонський орден (меченосців).
Таким чином, слов*яни відбили бажання до походів у німецьких рицарів на Схід. На певний час.
4. 5. ОБ”ЄДНАННЯ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ.
УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.
Польські феодали тривалий час домагалися тіснішого об”єднання Польщі і Литви, щоб остаточно зайняти панівні економічні і політичні позиції в державі. Литовські феодали під впливом невдачі у Лівонській війні пішли на поступки Польщі. Таким чином вони намагалися отримати допомогу у війні проти Московської держави. Тільки невелика група литовських і українських феодалів відстоювали самостійність і незалежність Великого князівства Литовського. Українські феодали О.Чорторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький керувалися при цьому національними і релігійними причинами. Однак під натиском польської и литовської шляхти опозиція змушена була відступити.
1 липня 1569 р. у м. ЛЮБЛІНІ Литва уклала УНІЮ з Польщею. Наслідком стало утворення Польсько-Литовської держави - РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. Так офіційно називалася польсько-литовська держава, яка проіснувала з 1569 до 1795 року.
Згідно умов Люблінської унії білоруські землі залишалися під владою автономного князівства Литовського, а Польща приєднала величезні українські території. Край був поділений на воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське і Подільське. Західноукраїнські землі входили до Руського і Белзького воєводства. Таким чином польські феодали поширили своє панування на більшу частину України.
Українському народові польська окупація загрожувала повним НАЦІОНАЛЬНИМ ЗНИЩЕННЯМ. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польські закони дозволяли феодалові карати селян навіть смертю. Гноблення панської Польщі тяжіло і над жителями українських міст. Міщан задавили податками, які платили навіть за димарі та вікна в хаті.
Незабаром соціальне і національне гноблення українців добавилося ще більш принизливим - РЕЛІГІЙНИМ ГНОБЛЕННЯМ.
4.6. БРЕСТСЬКА УНІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ.
Поневолення України йшло по лінії колонізації з боку польських магнатів і шляхти, які привласнювали українські землі, експлуатували природні багатства. Потім почалися ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ - втрата національних особливостей українців у культурі, мові тощо і ПОЛОНІЗАЦІЯ - перетворення українського населення у польське. В державних установах панувала тепер тільки польська мова, державні посади займала тільки польська шляхта. Українські звичаї заборонялися, прихильники православної віри переслідувалися, а незабаром почалося НАСИЛЬНИЦЬКЕ ВПРОВАДЖЕННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ВІРИ.
Під сильним тиском польського короля і великих магнатів у жовтні 1596 р. в білоруському місті БРЕСТІ зібрався церковний собор, для обговорення питання про унію на території Речі Посполитої православної церкви з католицькою і підкорення православної української церкви папі римському.
Церковний собор православних ієрархів категорично відкинув унію. Але знайшлися зрадники православія. Відступників було усього шестеро. Ось прізвища цих розкольників українського православія: київський митрополіт Михайло Рагоза, володимирський Ігнатій, луцький Кирило, полоцький Герман, холмський Денис і пінський Йона.
Вони покинули православний собор, зібралися окремо і утворили свою унію, проголосивши визнання основних догматів католицької церкви при зберіганні православних обрядів й богослужіння церковнослов”янською мовою. Розкольники від”єднали українську єпархію від святого патріаршого константинопольського престолу і підкорили її папі римському.
Церковний православний собор позбавив відступників, як було написано у його рішенні, «будь-якого архієрейського становища і урядування та єпископського звання і будь – якого нашого духовного сану».
БРЕСТСЬКА УНІЯ, утворена декільками відступниками від православної віри, була СУВОРО ЗАСУДЖЕНА православними ієрархами.
Але польський король і польський уряд підхопили унію церковних зрадників, визнали її і оголосили ОБОВ”ЯЗКОВОЮ для всіх православних віруючих Речі Посполитої. З цього часу почалася ще страшніша колонізація України і завзята боротьба між православними і католиками в усіх сферах діяльності українського суспільства.
Українська шляхта, яка приймала уніатство чи католіцизм, отримували польські привілеї і навіть польські герби. Народні маси рішуче виступили проти уніатства. Релігійна боротьба стала складовою частиною визвольного руху українського народу проти окупаційної політики королівства Польського.
Таким чином, відбувся перший розкол у православній церкві на теренах України, який був не стільки релігійною акцією, але перш за все - політичною, як і всі наступні церковні розколи в Україні. Колись єдина християнська церква тепер розділилася на католицьку, православну та греко-католицьку (уніатську). Незабаром від християнської релігії відокремилася ще одна гілка - протестантська. На відміну від попередніх церковних гілок православія, протестанська церква не має єдиного центру керування.
4. 7. ПОСИЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ГНОБЛЕННЯ.
ПОВСТАННЯ СЕЛЯН.
У зв”язку з розвитком у ХУІ-ХУІІ ст. товарно-грошових відносин феодали почали переводити натуральні повинності селян (оброк) у грошові. Захоплюючі селянські орні землі, вони створювали власні великі господарства - фільварки. Водночас посилювалася ПАНЩИНА. Хтось повинен був обробляти панські землі. Спочатку панщина складала один - два дні на тиждень. Згодом кількість днів все збільшувалася.
У 1557 р. був прийнятий „Устав на волоки”. Цей документ не визнавав селянської земельної власності і пропонував усюди заводити тільки панські фільварки.
Польські і литовські уряди почали ЗАКРІПАЧЕННЯ українських та білоруських селян. Протягом ХУІ ст. вони видали низку законів, які суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу поміщиків. Такими законами були Конституції 1505 і 1543 рр. а також Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.
Пригнобленні українські народні маси чинили запеклий опір посиленню закріпачення. Боротьба селян проти феодалів набирала різних
форм. Селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, спалювали панські маєтки та фільварки, вбивали панів та управителів, тікали в інші незаселені місця, піднімали повстання.
У 1490 р. в Галичині відбулося велике повстання, в якому приймало участь кілька тисяч повстанців. Керував повстанням селянин МУХА. Повсталі захопили ряд міст, у тому числі Снятин і Галич. Польські феодали, зібравши військо, жорстоко придушили повстання і покарали керівників. Але окремі бунтівні спалахи продовжувалися наприкінці ХУ - початку ХУІ століть.
4.8. МАГДЕБУРГСЬКЕ ПРАВО І БРАТСТВА В УКРАЇНІ.
В результаті захоплення поляками українських територій і введення унії, король роздає землі польській шляхті та ополяченим українським феодалам. В Україну також запрошувалися угорські, чешські, німецькі дворяни. В містах торгівля і промисловість були захоплені іноземними купцями і ремісниками.
Більшість міст в Речі Посполитій належала приватним особам: королям, магнатам, наійбільш багатій шляхті. Але розвинутим великим містам король надавав, так зване, МАГДЕБУРСЬКЕ ПРАВО - місцеве самоврядування. У міському самоврядуванні головну роль відігравали іноземні католики та покатоличені українці. Православних українців не допускали до міської управи, до суду, не приймали до ремісничих цехів, не дозволяли навіть вести торгівлю та купувати будинки в містах.
Тоді в українських містах з*явилася велика кількість перевертнів.
Почалося масове покатоличення та ополячення українських феодалів, які заради користі та вигоди відмовлялися від своєї релігії, від свого народу, від своєї культури та національного українства взагалі. Цей процес посилився, коли в 1431 р. перевертні отримали рівні з польською шляхтою права при умові прийняття ними католіцизму.
Щоб захистити свої права, українське православне міщанство об”єднувалося у БРАТСТВА - товариства, що опікувалося православною церквою. Членом братства могла бути кожна людина, яка записалася до нього - міщанин (горожанин), селянин, шляхтич. Кожний братчик щомісяця сплачував невеликі внески. Була створена церковна каса, з якої матеріально допомагали тим, хто захворів чи попав у скрутне становище. За цим слідкували чотири братчика, які обиралися щороку. Вони ж скликали і вели загальні збори братства. Кожен братчик повинен був точно і сумлінно виконувати свої обов”язки. За провину накладали грошове стягнення або арешт у церковній дзвіниці.
Братства будували церкви, відкривали гімназії та школи, книгарні, перші в Україні друкарні. Вони поширювали в народі просвіту, науку і культуру. Найбільшу роботу проводили братства у Львові, Вільно, Києві, Луцьку. Певний час братств відігравали прогресивну роль у справі збереження національних традицій. Але з середини ХУІІ ст. вони почали перетворюватися з прогресивного у дестабілізаційний фактор.
4.9. ОСВІТА В УКРАЇНІ У ХІУ - ПЕРШ.ПОЛ. ХУІІ СТ.
З давніх-давень в Україні були невеликі школи при церквах, в яких священики або дяки вчили дітей читати, писати, рахувати. Підручниками були в основному церковні книги - Псалтир, Часослов. Але цього було замало. Для розвитку культури потрібні були вищі учбові заклади, які готували б спеціалістів для управління і господарства.
Одна з перших вищих шкіл в Україні була заснована в 1580 р. Це ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ. ЇЇ заснував у місті Острозі на Волині князь Констянтин Острозький - найбагатший православний магнат України. Він запросив до Острога вчених з Італії, Греції. В академії навчалися слов”янській, грецькій, латинській мовам. Окрім того, вивчали математику, фізику, історію, філософію та богословіє.
Із академії вийшли видатні люди, які залишили певний слід в історії країни. Тут, наприклад, навчався Петро Сагайдачний, який згодом став видатним ватажком війська Запорозького і гетьманом реєстрового козацтва.
На жаль, Острозька академія проіснувала недовго. Після смерті князя Костянтина Острозького його син прийняв католицьку віру і академія прийшла до занепаду.
Крім Острозької академії в Україні існували середні школи - ГІМНАЗІЇ. Вони були засновані у Львові, Бересті, Луцьку, Володимирі, Холмі. Найбільш відомою була київська школа, яку митрополит Петро Могила реорганізував у КОЛЕГІЮ. В 1694 р. вона отримала права академії, але офіційно була визнана академією у 1701 р.
Значну роль у розвитку освіти в Україні відіграли ДРУКАРНІ. До цього книжки переписували від руки. Це був довгий і дорогий процес. При цьому робилося багато помилок. Книжки коштували значні суми. Їх могли купувати тільки багаті люди.
Першу друкарню в Україні заснував у Львові ІВАН ФЕДОРІВ (ФЕДОРОВИЧ) (бл. 1525 -1583рр.). Спочатку він створив друкарню у Москві. Але москвичі вважали друкування чаклунством. Друкарню Федорова спалили, сам він утік до Львова. Тут йому вдалося відкрити нову друкарню, де у 1573 р. з”явилася ПЕРША ДРУКОВАНА КНИЖКА „АПОСТОЛ”. Пізніше Львівське братство купило друкарню Федорова, яка за короткий час прославилася по всій Україні. Тут друкувалися не тільки церковні книжки, але й шкільні підручники ( «Буквар», «Хронологія»), збірки пісень тощо.
Крім Львівскої відомими були в Україні друкарні князя Острозького в Острозі, Печерської Лаври у Києві, монастирська друкарня в Почаєві.
4.10. РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.
Внаслідок феодальних чварів і завоювань монголо-татарської орди Київська Русь, як самостійна незалежна держава, перестала існувати в ХІІІ ст. Незабаром у ХІУ – ХУІ ст. її південні складові частини розділили сусідні держави. Почався великий розподіл і захоплення малоросійських (українських) земель.
В 1380 р. Закарпатська Україна після запеклої боротьби за неї між Галичиною й Угорщиною була завойована УГОРЩИНОЮ. В ХІУ ст. МОЛДАВІЯ за підтримкою Туреччини захопила Буковину.
З к. ХУ ст. свої претензії на білоруські та українські землі оголошує МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА. Дрібні князьки Сіверщини і Білорусії ще в часи Вітовта багато разів зверталися до Москви, шукаючі у неї підтримки проти Литви. Коли у Литовському князівстві був узятий курс на зближення з Польщею, деякі князівства Чернігівщини перейшли під московську руку. З метою укріплення своєї влади литовський князь Олександр Казимирович одружився з донькою московського князя Івана ІІІ. На початку ХУІ ст. Чернігівські землі остаточно попадають під вплив Моcкви. Зверхність Московського князівства визнають міста Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч та ін.
Таким чином, на початку ХУІ ст. малоросійські (українські) землі були розділені між п”ятьма державами: Чернігівщина опинилася під МОСКВОЮ; Волинь, Київщину, східне Поділля утримувала ЛИТВА; Галичина, Холмщина, західне Поділля знаходилися у складі ПОЛЬЩІ; Закарпатська Україна - у складі УГОРЩИНИ; Буковина входила до МОЛДАВСЬКОГО князівства.
Наслідком нерозумної політики українських (руських) можновладців стало те, що загинула не тільки колись могутня держава, але українські (руські) землі вже не належали українцям - русичам. На території колись великої Київської Русі запанували іноземці.
4. 11. КРИМСЬКЕ ХАНСТВО.
Кримський півострів здавна привертав до себе погляди різних народів. Тут існувала Скіфська держава з центром Неаполь, Боспорське царство, грецькі колонії. Під час розселення слов”янських народів у УІ-УІІ ст. слов”яни освоїли значну частину півострова. В ХІ-ХІІ ст. тут виникають італьянські торгові факторії, які згодом перетворилися в сильно укріпленні міста-фортеці грецьких та генуезьких купців.
У ХІІІ ст. Крим був захоплений монголо-татарами. В к.ХІУ ст. Золота Орда - держава, створена Бату-ханом, розпалася. На її території виникло декілька нових феодальних держав - орди та ханства. Серед них було Кримське ханство, яке очолювала династія ГИРЕІВ.
Спочатку кримські татари намагалися захопити генуезькі колонії в Криму. Це їм виявилося не під силу. Тоді вони звернулися за допомогою до єдиновірців-мусульман - турків. В 1475 р. турецьке військо захопило купецькі колонії на узбережжі Криму (Кафу, Судак та інші). Але після цього Кримське ханство опинилося у ВАСАЛЬНІЙ ЗАЛЕЖНОСТІ від Туреччини - Османської імперії. На протязі довгого часу воно знаходилася у руслі її зовнішньої політики. Крим став для Турції плацдармом для нападу на Україну, Польщу, Московщину.
З кінця ХУ ст. почалися постійні грабіжницькі походи кримських татар на слов”янські землі. Незабаром Кримське ханство перетворилося у розбійницьку державу. В цій державі нічого не вироблялося, сільське господарство також було не розвинуто. Тому через кожні 6-7 років (на стільки хватало награбованого) кримські хани організовували походи на Україну та її сусідів. Турки і татари грабували і палили міста і села, вбивали місцеве населення чи забирали їх у полон. Полонянників везли у порти, куди приїзджали покупці живого товару з усіх кінців світу. Центром работоргівлі стало місто-порт Кафа (Феодосія). Держава жила і багатіла за рахунок розбійницьких походів.
Майже вся Південна Україна і частина Центральної були перетворені у „Дике Поле”. Люди тут не жили, бо кожної митті на них чекали смерть або полон. Ще більш тяжким життя для українців стало, коли в сер.ХУІ ст. у Північне Причорномор”є перекочували з Поволжжя ногайські орди. Полювання на невільників для ногайців, як і для кримських татар, було головним джерелом прибутку. Недарма в Україні їх називали людоловами.
Річ Посполита, Московська держава намагалися дати відсіч нападникам. В цій відчайдушній боротьбі приймали участь і українські феодали, котрі мали свої озброєні загони. Але основну боротьбу з турецько-татарсько-ногайською агресією вели запорозькі козаки, які вславилися боротьбою проти іноземних завойовників.