- Очі в Оксани неймовірного смарагдового кольору! – викрикував Юрко голосно й натхненно, наче проголошував проповідь пастві на горі Сінай. – Один раз поглянеш у ті очі – й годі сподіватися їх забути.
Стомлений офіціант забрав порожні келихи з-під пива, й приніс повні – з піною шириною в три пальці. Напідпитку ми четверо були для Юрка ідеальною аудиторією, бо, мляві й напівсонні, більше слухали, аніж говорили.
- Талія – тонка й виразна, мов у тієї бджілки. Ноги – довжелезні, як рейки від Полтави до Ромодану. Груди! Ох, ці груди варті цілої поеми!
- Починаю сумніватися, що твоя Оксана взагалі існує, - підклав хтось з нас дещицю гірчиці у цистерну патоки, що її тут розлив навкруги закоханий товариш.
- Ну й дурні у вас дотепи! – образився оповідувач.
- Ну вибач, що трохи приземляю твої високі поривання душі.
- Зараз самі побачите. Вона – людина-свято, в порівнянні з котрою усі інші жінки – невиразна сіра повсякденність.
Пишномовність Юрка вражала барвами. Здавалося, навіть повітря в крихітному генделику відгонило коханням, а не дешевим сидром з кислих тогорічних яблук.
- А шкіра! Шкіра в неї ніжна, наче пелюстки першої весняної півонії. Янголи заздрять її вроді! Мова людська безпорадна перед тією красою.
Ми пили і слухали, слухали і пили. І сльози бриніли на очах нашого контуженого коханням приятеля, як крапля конденсату бринить на кришталевій чарці холодної горілки.
Аж ось двері шинку відчинилися, і за наш столик, важко дихаючи, й облизуючи сухі порепані губи, приземлилася Оксана. Аромат її дешевих духів програвав суперечку із запахом поту та сигарок. Погризеними нігтями впилася вона у келих свого хлопця, велівши замовити їй найміцніше пиво в асортименті. Мова її рясніла матюччям, як травневе поле жовтим кульбабковим цвітом. Ми крадькома поглядали на Оксану, і поки дівчина кілька разів поспіль гучно відригувала пивним перегаром, скривившись так, що чиряки в неї на носі почали репатися, я думав про те, що, незважаючи на ненадійність наратора, його сліпі й глухі почуття були настільки натхненними, що на якусь крихітну мить усі п’ятеро чоловіків за столом були трохи закохані не стільки в Оксану, скільки в легенду про неї.