Ось вона - тихесенько шурхотить сторінками в своєму архіві.
Ті, хто називали її продажною чи то легковажною, недостатньо гнучкою або ж парадно-уквітчаною й при тому недалекоглядною - схаменіться вже, святенні схимники!
Якби хтось спробував помедитувати на неї, провести з нею духовний ченелінг, картина була б цікавішою. Муза історії - ще та інтриганка. Потойбічна, невблаганна, зверхня. Вірна подружка Феміди й Фортуни, навіть із Персефоною вона має щось спільне. Цурається вона, можливо, хіба що Афродіти. Можна стати знаменитим тут і зараз, подарувавши коханій пишний букет, але дивна муза робить винятки хіба що для авторів та замовників овіяних таємницями резиденцій. Там чомусь на легенду перетворюється все - і ніжні дотики, і стусани, і солодке вино, й оманлива тиша, і поламані кістки й странгуляційні борозди неупокоєних душ.
Ви - диктатор? То спробуйте попросити в неї індульгенцію, викупити прощення.
Пробачить на 50, 70 років, аж поки науковий поступ не перепише уявлення про вас. Чи то вона свідомо в своїй "грі навиліт" підміняє деталі, чи то час змушує навіть стіни говорити, але тих, кому вдалося ввести її в оману, виборовши місце в її пишних анфілядах та велику честь не бути "заплямованими" ані воском, ані чорнилами, були й лишаються навіть не десятки, а одиниці.
Цікаво, чим вона, така стримана, зосереджена, сухезна, мов штучні квіти, заманює своїх героїв та героїнь? Які слова вона знаходить, аби надихати в своїй неповторній манері на ненажерливість, жорстокість, владолюбство? Може, й вона має свій феромон? Дивні молекули тремтять у повітрі, аби що? Перетворитися на її похмурі палаци, вежі, незліченні стоси сакралізованих пожовклих сторінок?
Яка завгодно, можливо, тьму разів лицемірна й бундючна, але не легковажна.
Як вона вередує, скаржачись на людей та героїв своєму приятелеві Хроносу!
Він все точить і точить своє приладдя, вкриває патиною картини, припорошує сивиною зображених на портретах королів та лицарів, він свідомо обирає шляхи й методи, які людям зась осягнути.
Хронос - начало, абстракція. Які тільки прірви не вкриває він серпанком квітів! Які тільки слова й ідеї не перемішує між собою! Яких тільки барв він не краде з полотен! Бояться його, бо не має він настрою. Має тільки неосяжне терпіння та своєрідний гумор.
Вона пише. Тануть червоні й білі знамена, гуркіт вулиць тепер вже стишений, тремтливе повітря стає то млосно-важким, то мальовничо-чистим.
Вона пише, і якими б не були поверхні, почерк такий загадковий... Якщо видається вам, що ви її зрозуміли, то ні - це нереально. Муза не грає зі своїми джерелами, просто деякі з них підносять еолові вітри до високих аполлонових сфер так високо, що годі й розгледіти первісний малюнок.
Науковці сперечаються про літери, муза робить свою справу.