"Мова - це не професія".
Хто ще таке чув?
Лячно думати про час, коли скажуть, що і правнича галузь, і медична, і цивільна інженерія, і писанкарство, і кулінарія - все це професіями покине бути. Стане якоюсь вишенькою на чиємусь торті. Люди перетворяться на живих привидів, що вони не надихаються й не ненавидять, не виборюють і не програють, не моляться й не грішать, а відтак не буде болю, затьмарення, самоти, втоми й провини...
То я за поступ чи ні?
Питаю себе й не знаходжу правдивої відповіді.
Це, даруйте на слові, небінарне питання.
За поступ? Тоді чому досі тримаю купу папірців при собі, ледь не орігамі з них складаючи?
За все нове й модерне? Але інколи перша реакція шкіри на нові компоненти в косметиці - алергія. Тож пильнувати "фізичну себе" від примх організму, водночас уявно малюючи ріки ніжного шипшинового чаю, яким живить нас мрія про прогрес, треба, не випускаючи з рук списку речовин (людей, ідей, організацій тощо), до яких є глибинна, одвічна відраза. Якщо й треба молитися на щось у цьому сумнівному світі, то на те, аби з віком обсяг "чорного списку" не перевищував сяйної повноти "списку золотого".
Лячно навіть не думати - відчувати недоречність, недоцільність, неповноту всього цього довколапрогресового дійства. За поступ - коли він несе розвій та свободу.
Проти тих його компонентів, що вони відрізають від нас різко й болюче ламтики нас самих.
Це як раптом не відчути нічого, спостерігаючи старі світлини - ані втоми, ані подиву, ані суму, ані мінімальної цікавості. То робить наш досвід нас сильнішими чи ні? Ось і порожнеча як ціна "знеболення". Не болить, геть не ниє навіть - абриси чужих облич крихко шурхотять під вітром часу, і він навіть не маски зриває, а глушить усе зайве, і вся ця сіра юрба, що монотонно виконує стандартизовані фізичні вправи в якомусь брудному й непривітному підвалі, витіснена більш гомінкою й чомусь більш вірогідною юрбою київської підземки, де традиційно кипить людом, стає "привидом у сепії", нереалістичним, чужим та непоказним.
Так і формується дистанціювання від минулого.
Десятки сіромах у сепії - потім якісь дуже яскраві, соковиті, гучні сторінки - потім зимні ночі, кропітке писання, різкі звуки, неймовірно яскраві прожектори - і знову глибини, знову тиша й рівний пульс. Спогад є, ставлення немає.
Після атестату зрілості й до шанування мудрості - тихий шурхіт пер, дрібні бісеринки невмолимого поступу.