Ми – вінничани! Ми прийшли! У тому сенсі слова,
звичайно, вже «приїхали» ми, схоже.
Ми стільки літ за флейтою тягнули ката-щуролова!
Ми сто років лиш вірою одною жили, безголові!
В житті великих цілей нам не бракувало!
Несхожі ми і різними шляхами йшли, бо незалежні!
Вперед! Які зірки світили нам! Як ми співали
про щастя наших поколінь вчорашніх і прийдешніх!
Ось так тягали за собою ми пуйла «скрижалі»,
та нам вони не докучали, якщо чесно, знову й знову.
Як птиці божі – ми не сіяли, не жали, -
Господь, мабуть, кормив небесною манною.
Був шлях петлястий, - нащо шлях пряміше!
Солодко було жити нам в надіях і в оселі.
Ми йшли в Утопію - тепер ми маєм інше, -
землі святої Вінниці й шматок згорілої пустелі.
Тепер у правду вірим і в війну, а не в Твої байки ми!
Нам не до смаку, що ходили і блукали до знемоги!
А скільки ще чекати, як помруть останні пілігрими,
хто марять й прагнуть древньої романтики дороги?