Самійло з товаришами добрались до берегу Далмації під ранок. Сторожі на березі немає, отже все складається якнайкраще. Козаки не зводять погляду з чужого берегу.
– Он ніби гирло якоїсь річки. Добре було б заховати човен у комишах, – мрійливо сказав Самійло, – щоб ніхто не здогадався, що ми тут висадились, а то ще чого «доброго», шукати нас стануть.
Втікачам пощастило, висадка на берег пройшла без ускладнень. Але виявилось, що комиші хтось спалив. Самійло уважно розглядається навколо.
– Що ж воно його тепер робити? – легенько зітхнув граф. – Лишати човен на березі було б необачно.
– Так, про те, щоб лишити човен на виду, годі й думати, – погодився Рий.
– А що нам лишається? Не тягти ж нам човен із собою? Значить, притопимо його десь біля берега. Он і каміння підходяще є, – прийняв рішення Самійло.
Так і зробили. Прийшлось попотіти, бо човен великий, і каміння знадобилось багато. Але затопили човен так, що його з берегу не видно. Самійло залишився задоволений.
– Тепер треба поспішати. До світанку нам треба десь заховатись.
Коли почало благословлятися на світ, всі побачили два лісочки – один на схід від них, другий на північ. Вирішили йти до того, що на схід, бо до нього ближче. Тільки-но вони в нього увійшли, як на берег виїхав десяток добре озброєних турецьких вершників. Вони їдуть не поспішаючи, ретельно оглядаючи узбережжя.
– Як добре, що ми встигли заховатись, а то мали б зараз клопіт, - сказав Рий.
– Не можна, щоб про нас довідались, поки ми не владнаємо нашу справу, - додав Кочубей.
Козаки заглибились в хащі і там зупинились на відпочинок. Вирішили сьогодні нікуди не йти, і роздивитись, коли охорона перевіряє берег. А вже завтра в перерві між появою берегової охорони, добратися до найближчого селища, щоб зорієнтуватись на місцевості.
– Тут не тільки турки живуть, тож ми можемо зійти за сербів. Тільки тобі, Самійле, не варто нікуди ходити. Дуже вже ти примітний! – сміється Ясінський.
Наступного дня Гордій Кочубей і Мирон Загайгора зранку пішли шукати селище. Повернулись вони вже ввечері, коли охоронці останній раз перевірили берег.
– Ну, – кинувся до них Самійло, – щось довідались?
– Не спіши жити, друже, – посміхнувся Гордій, – можна сказати, все дізнались!
– Та невже? Ну то розповідай, – вимагає Самійло.
– Ну то слухайте! Виявляється, Дубровник від нас зовсім недалеко. Спагію цього, що купив наших козаків тут усі знають. Він живе на північ від міста. Власне, і про наших хлопців ми теж все дізнались. Вони працюють в цього турка, вичавлюють з ріпаку олію.
– Охорони там півтори калічки, їх можна не брати до уваги. Тож звільнити наших бранців можемо хоч завтра. Але є одне «але». Люди кажуть, Сомик і решта наших такі кволі, слабкі і хворі, що, думаю, не зможуть витримати дороги додому, – додав Загайгора.
– Це точно, – підтакнув Кочубей, – хлопцям вже зараз несила терпіти знущання, побої, важку роботу, недоїдання, хвороби.
Він і досі не може заспокоїтися від того, що дізнався про бранців, і тремтить від обурення. Іванко сумно глянув на прибитого горем Петрика.
– Стільки хлопці перемучились, стільки горя зазнали, і знову потрапили з вогню та в полум’я, – похмуро сказав Рий. – Мене страшенно турбує питання, якщо будемо чекати з їх звільненням, чи не буде тоді пізно?
– Ну, то що, давайте думати, як нам бути. Робота в того турка, я так розумію, ні сили, ні витривалості нашим хлопцям не додають. Значить, виручати їх треба якомога швидше, – підсумував Самійло.
– Так, – разом згодились козаки, – так буде краще.
– Коні можна купити? – запитав граф. – Грошей в нас вдосталь.
– В мене був час подумати. Мені здається, не треба нам поки що купувати коней, – розсудливо сказав Кочубей. – Нас семеро, та ще десяток полонених. Цей табун коней треба годувати, ховати. А вони можуть нас видати своїм іржанням.
– І ще, нам треба якомога швидше вибиратись з цього ліска. Нам сказали, тут часто бувають контрабандисти, тому берегова охорона все відстежує, – згадав Загайгора.
– До речі, комиші вони і спалили, щоб контрабандистам не було, де ховатись з човнами і товаром.
– Ну, ось тепер ніби є повна ясність. То що, може не будемо гаяти часу і сьогодні вночі вирушимо до Дубровника?
На цьому і порішили. Вивідачі спочили, поїли, і, як стемніло, всі разом рушили до міста. Коли козаки піднялись на пагорб, вони озирнулись і побачили, як більше сотні турок оточили той лісочок, в якому вони ховались.
– Ото вскочили б ми в халепу, якби там залишились, – сказав Гордій Кочубей.
– Тут ми теж в небезпеці. Треба нам якомога швидше вибиратись звідси подалі.
Ховаючись за деревами, кущами, пагорбами, спускаючись в яри, козакам таки вдалось непоміченими добратися до маєтку Селіма Тюфекчі.
– Сьогодні відпочиваємо, а вже завтра підемо на розвідку, – сказав Самійло, але Петрик подивився на нього такими благальними, повними сліз очима, що Бурлака тут же змінив своє рішення. – Добре, сьогодні подивимось, що тут до чого.
Все виявилось точнісінько так, як розповіли серби Кочубею: біля камінної огорожі розташована олійня, на якій у дві зміни працюють полонені і четверо турецьких бідняків. Ці турки такі худі, що одразу видно, що голод – постійний супутник їх життя.
Охороняють їх троє озброєних турок. Петрик дивиться, і не може надивитися на свого батька.
На очах в Гардових і Петрика наглядачі кілька разів сильно били гарапником тих, хто на їх думку працює погано. А хворі, напівголодні люди і не можуть легко катати важенне камінне жорно, яким душать із смаженого насіння ріпаку олію.
– Ну, в кого які є думки, – першим порушив гнітючу тишу Самійло після того, як вони з Іванком і Петриком повернулись із розвідки.
Їх невеличкий загін сховався в глибокому байраку, густо порослому терном. Вогонь поки не розводили, щоб не видати себе.
– Становище прояснилось, – промовив Кочубей, – тепер можемо діяти не наосліп.
– А давай, Самійле, спочатку свої думки висловиш ти, – запропонував Рий.
– Ну що ж, давайте. Обстановка неясна. Місцевості ми не знаємо зовсім, тож, у випадку, якщо за нами вишлють погоню, можемо стати легкою здобиччю. Вважаю доцільним спочатку вивчити місцевість, обрати нове, безпечніше місце для табору, а то тут і оборонятися ніяк, і вже потім звільнити наших товаришів.
– Ніби все правильно говориш, друже, але це все в ідеалі. Пам’ятаєш, як продали Сомика й інших буквально за кілька годин до того, як ми звільнились? А якщо щось подібне трапиться і тут? Або когось з наших товаришів просто заб’ють до смерті? – сказав Рий.
– То ви вважаєте, що треба звільняти наших братчиків прямо сьогодні?
– Так. Які можуть бути сумніви? Сьогодні звільнимо їх, а там подивимось. Дівка не без щастя, козак не без долі!
– Це точно, Бог не видасть, свиня не з’їсть! – говорить збуджено, голосніше, ніж зазвичай Загайгора.
– Коли нападемо? Може, коли одна зміна міняє іншу? – запропонував Кочубей. – Тоді всі наші будуть в одному місті.
– Ні, так не годиться, – заперечливо захитав головою Самійло, – нам треба більше часу, щоб ми змогли відійти якомога далі. Без коней це зробити важко. До того ж всього не передбачиш. Тому ми нападемо вночі, коли обидві зміни будуть відпочивати.
– Давайте думати, де нас в першу чергу будуть шукати?
– Ну вже точно подалі від цього місця! – вихопилось в Кочубея. – Сподіваюсь, нікому не спаде на думку шукати нас в себе під носом!
– От і я так думаю. Очевидно, нам потрібно заховатись десь тут, де нас навряд чи стануть шукати! І ще добре було б ввести турків в оману.
– І як нам це зробити?
– Треба викрасти в цього спагії коней, і відігнати їх якомога далі. При цьому залишити ясні сліди, щоб по ним нас і шукали. А ми коней десь кинемо, а самі манівцями повернемось сюди. Для цього вистачить двох, ну трьох чоловіків!
– І завтра ж іти в місто, вивчити його, щоб при потребі ми могли загубитись в ньому. Та й свіжини якоїсь треба купити, ліків для наших братчиків, а то ті недолюдки їх так б’ють, що шкіра клаптями злітає.
Жвава розмова ще довго не припинялась. Самійло хотів передбачити всі можливі варіанти розвитку ситуації.
Було вже за північ, коли козаки, за виключенням Петрика, прокрались в маєток спагії. Там вони обережно перебили охоронців: і тих, хто ніс службу на чатах, і тих, що спали. Після цього стали відкривати комірчини з заґратованими вікнами, в яких сплять невільники. Самійло пізнав Сашка Сомика і почав його тормосити, щоб збудити.
– Хто тут? – досить голосно запитав той.
– На бога, Сашку, побудиш всіх!
– Я що, сплю? Самійле, ти? Не може бути! – розчулено вигукнув Сашко.
Перемагаючи сильний біль, схвильований Сомик піднявся і встав на ноги.
– Чому не може? – як ні в чому не бувало, відповів Самійло. – Чи я вже не козак?
Сашко тихенько розсміявся, пригадавши, що це він так казав, коли звільнив з полону в Криму Самійла й Іванка.
– Красненько дякую, брате! Просто я ніяк не чекав, що ти мене тут знайдеш! Це найдивніша пригода, яка траплялась зі мною! То ви що, спеціально за мною приїхали в Далмацію?
– Саме так, друже! Чи ми з тобою не побратими?
Самійло дивується тому, як швидко і сильно Сашко зчорнів на виду, тільки очі блищать. І ще він безперервно просить пити. Видно, що йому дошкуляє спрага. Сашко все ще не вірить в те, що сталося.
– Не може бути!
– Чому ж? Добре слово і добре діло ніколи не забувається. Ми з Іванком завжди пам’ятатимемо те добро, яке ти для нас зробив.
– А ще кажуть, дива не бувають! А ми їх самі творимо. Самійле, де мій син? – спроквола сказав Сашко, потім витер долонею спітнілого лоба. – Він живий?
– Не хвилюйся, друже, з ним все в порядку. Він чекає на нас в надійному місті.
– Дякую вам, друзі! Ви навіть не уявляєте, який я радий, що помру не рабом, а на волі! Знаєш, Самійле, а я все обманював себе примарними надіями, все ще на щось сподівався. І тепер щасливий, бо бог милостивий, і я помру вільною людиною!
– Чого це ти зібрався передчасно помирати? – здивувався Самійло.
Він почув в голосі Сашка щось нове, не властиве йому раніше. Невже його так зігнули і зламали страждання?
– Так я, пане-брате, такий, що в сідлі триматись не можу, а пішки йти тім більше. А ми знаходимось в Туреччині. То що ж мені залишається? – пересилюючи біль, безнадійно поворухнув білими губами Сашко.
– А ми, Сашку, нікуди не поспішаємо. В тебе і в інших буде час підлікуватись, набратись сил. І тільки тоді ми почнемо рух додому. А зараз досить розмов, треба нам звідси вибиратись.
– Ні, я все таки скажу. Яке ж страшне це жалюгідне почуття безсилля, почуття принизливої безпорадності. Стільки гіркоти й відчаю я пережив. І як чудово, що все це лишилось в минулому! А тепер ходімо!
– Тоді і я скажу. Якщо судилось жити, будемо жити, куди б доля не занесла, бодай і в саме пекло!
В цей час Ясінський, Рий і Кочубей вивели з конюшні десяток коней, осідлали їх і повели в поводу за межі маєтку. Стомлені до нестями невільники, майже не розмовляючи, пішли до байраку, де на них чекає Петрик. Він навіть не знає, як виразити свою радість.
– Тату! Таточку! – не витримав і розплакався Петрик, падаючи в обійми батька.
А батько невідривно дивиться завороженим поглядом на сина, гладить його по голові зашкарублою долонею і не помічає, як і в нього самого течуть сльози. Самійло уважно подивився на Сомика. Вигляд у того дійсно поганий.
– Сашку, а що з тобою трапилось?
– Та приїхав на олійню наш господар Тюфекчі. І дуже йому не сподобалось, як я працюю. А я краще і не міг, бо сил немає. В полон я потрапив поранений, потім та клята каторга останні сили забрала. Спагія гарячий і скорий на руку, то ж одразу почав мене бити гарапником. Мабуть, до смерті забив би, якби до нього в гості не приїхав його зять.
Сашко скинув сорочку. На його спину страшно дивитись, бо вона являє собою суцільну рану. Під час катування він тільки стогнав від болю і безсилої люті.
– Зрозуміло. Так, сьорбнув ти лиха, друже. На десятьох вистачить.
В Петрика очі зволожились сльозами, і він відчув, як в нього перехопило подих від жалю до батька. Сашкове скатоване тіло просить спокою, він украй знесилів, тож козак закрив очі і знесилений затих на циновці.
– Кріпись, друже, – підбадьорив його Самійло. – Небезпека минула. Відпочивай, тут тобі нічого не загрожує.
Петрик дбайливо намостив батькові велику копицю сіна, щоб тому було м’якше спати. Після ситої, гарячої їжі втомлений до безтями Сашко розімлів і заснув. Петрик примостився спати біля батька. Втома далася взнаки всім козакам, тож, за винятком двох чатових, вони також швидко поснули.
Перед сном Самійло наказав вартовим ні в якому разі не спати, бо їх шукають, тож треба бути готовими до всього. Але це зайве, бо знову опинитися в полоні ніхто не хоче. Тому вартовим було не до сну.
* * *
На ранок на турок чекала неприємна несподіванка. Вони кинулись, що на олійні ніхто не працює і виявили, що охорона невільників перебита, а самі бранці втекли.
– Як таке могло статися? Кляті уруси, – шаленіє спагія, який не може повірити, що таке трапилось в нього, – говорили мені, що їх треба краще стерегти, а я не вірив.
Таке зухвальство рабів вивело його з рівноваги. Тюфекчі не стримався і роздратовано вилаявся.
– Ефенді, може їм хтось допоміг втекти? – запитав начальник охорони і подивився на господаря. Але зіткнувшись із швидким, гострим, владним поглядом темних очей спагіїї, він відвів очі в бік.
– Дурниця! Скільки їх втекло?
– Всі десятеро, яких ви привезли останнього разу, ефенді.
– А скільки пропало коней? Також десять, розумієш?
– Значить, вони самі змогли вибратись із своїх камер і здолати охорону? – не може надивуватися начальник охорони.
– Добре, гадати не будемо. Наздогнати їх і доставити сюди. Живими! Я сам з них усіх живих шкуру спущу! І не здумайте позбавити мене цієї можливості! Їдьте вже, я чекаю на втішні новини.
Турки легко знайшли сліди втікачів, бо ті і не крилися, і весь день ганялися за козаками. Але розшуки нічого не дали. Вже стемніло, коли турки, піймавши облизня, припинили пошуки. Повертатись до господаря ні з чим вони не насмілились, тому заночували там, де їх застали сутінки.
Рано вранці, тільки-но розвиднилось, вони продовжили пошуки і натрапили на покинутих коней. Жодних слідів самих втікачів вони так і не знайшли.
– Ніби скрізь землю провалились, – виправдовувались вони перед спагією. – Подальші пошуки вважаємо недоцільними.
– Чує моє серце, без допомоги сербських гайдуків тут не обійшлося, інакше чужинців би одразу помітили і доповіли. Нічого, я почекаю, – в очах Тюфекчі блиснули злі вогники. – Впевнений, що вони нам скоро неодмінно попадуться.