Цілий тиждень шукав Петрик на кораблі напилки й ножівки по металу, і нічим не міг порадувати невільників. Його весь час мучили думки, як бути і що робити?
Зате він зміг вкрасти і передати козакам кілька ножів і в’яленого м’яса, бо тої їжі, яку дають гребцям, дуже мало для виконання такої тяжкої роботи, як веслування важким, 10-ти метровим веслом.
Надвечір восьмого дня старший наглядач, як завжди, випив глечик вина, але йому захотілось ще. Він викликав Петрика і наказав принести йому ще один глек вина.
– Набери мені гранатового шарапу. Ні, стій! Ще набери вина з шовковиці.
– У вас якесь свято, ефенді? – з улесливою посмішкою поцікавився Петрик.
– Так, гяуре. В мене сьогодні день народження, але ніхто про це не знає. Тож я сам святкую своє свято. Ну, іди вже, – сердито тупнув ногою старший наглядач.
Видно, дуже вже йому не терпиться випити вина.
– Слухаюсь, ага, – вклонився Петрик. Він вже знає, що старший наглядач не терпить, коли з його думкою не погоджуються. Навіть наглядачі не наважуються перечити Корутюрку.
– Ні, стій. Години через дві зайди до мене. Якщо я буду спати – вимий глеки і чашку, щоб ніхто не здогадався, що я пив шарап.
– Буде зроблено, – твердо пообіцяв Петрик.
Він одразу прийняв рішення зайти пізніше, щоб турок точно заснув. Так він і зробив. Коли Петрик вільно, не ховаючись, зайшов до старшого наглядача, той вже міцно спав. Другий глек порожній, тож зрозуміло, що турок п’яний і спить міцно.
Петрик підійшов до столику, що стоїть біля канапи наглядача, щоб взяти глеки і чашку, з якої Корутюрк пив вино, коли на щось наступив.
Хлопчик нахилився і підняв з полу в’язку ключів. У Петрика аж дух перехопило, бо він знає ці ключі. Серед них є ті, якими відмикаються замки на тих самих ланцюгах, які козаки хочуть перепиляти. Петрик одразу зрозумів, що це надзвичайна удача.
Забувши про глечик, Петрик схопив ключі, затиснув так, щоб вони не дзенькнули, і поспішив вниз, до гребців. На морі дує сильний вітер, тож каторга іде під парусами, і гребці мають можливість трохи відпочити. Наглядачі також дрімають, а частина з них навіть відлучилась, щоб поспати в комфортних умовах.
Петрик постояв, зачекавши, поки очі після місячного світла звикнуть до майже повної темряви, потім крадучись навшпиньках, нечутно прослизнув до Іванка. На щастя, той ще не спить.
– Іванку, Іваночку, – тихо шепоче Петрик, – тримай.
– Що це?
– Це ключі старшого наглядача. Серед них є ключ від замка цього ланцюга, а замок повинен бути десь тут, біля тебе.
– Дякую, Петрику! Жвавий з тебе козак! – зрадів і полегшено зітхнув Іванко. – Значить, спробуємо втекти сьогодні або ніколи. Слухай мене уважно. Ми тут самі впораємось, а ти йди наверх. Там яничари, нам з ножами впоратись з ними буде непросто. Потрібна зброя. Зможеш дістати?
– Думаю, так. Дістану, – твердо пообіцяв хлопчик.
– Ну то іди, хлопче. З богом! А ми тут не гаймо часу.
Петрик не примусив себе довго чекати і поспішив наверх. В цей час Іванко почав тихенько будити гребців. Коли всі вже не спали, він підібрав ключ і відчинив замок. Потім невільники почали тихенько передавати ланцюг назад.
Знайшовся і ключ від замка до ланцюга правого борту. Невдовзі й другий ланцюг почали тихо передавати назад. Були на в’язці й ключі від кайданів.
Коли двадцять гребців звільнили ноги, їм передали ножі, які раніше приніс козакам Петрик. За командою вони швидко накинулись на наглядачів і прикінчили їх.
Після цього ланцюги почали тягнути швидше. Частина козаків захопивши шаблі й пістолі охоронців, кинулись до трапу, який веде на верхню палубу. Іванко нашорошив вухо, прислуховуючись.
– Тихо, – сказав Іванко, – іде хтось!
Але це був Петрик. Він приніс десяток шабель.
– Дякую, синку, – обняв його Самійло, – ти всіх нас врятував! Дякуємо, Петрику, а тепер сховайся десь, бо нам ще треба з яничарами, бомбардирами, іншими наглядачами й вільними моряками розібратися! Зможеш показати, де вони знаходяться?
– Звичайно!
– Ну то веди нас.
– Зачекайте, дядьку Самійле. Може, буде краще, якщо хтось з вас перевдягнеться в одяг наглядачів?
– Може й так. Ну, пани-браття, кому одяг за розмірами підходить, вдягайтесь, та не баріться!
– Батьку, – запропонував Іванко, – може не будемо спішити? Хай ті турки міцніше заснуть. Можливо частина наглядачів прийде на зміну цим, вбитим, їх тут легше буде прикінчити, чим у відкритому бою.
Порада слушна, але невільникам так хочеться волі, що вони готові ризикнути. Чекати мало хто хоче. Петрик тим часом приніс ще десяток шабель і кілька пістолів.
– Ні, синку, ми не будемо чекати. Раптом підійде ще якесь турецьке судно, або декілька? Що тоді маємо робити? Ні, нам потрібно якнайшвидше захопити корабель. Згодні, товариші?
– Е-е будь, що буде! До бою! – підтримав Самійла Мирон Загайгора.
– В кого є зброя, за мною, – наказав Самійло, – решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак!
Напад козаків був швидкий і рішучий. Організувати справжній опір змогли тільки яничари, але невдовзі і з ними було покінчено. Яничари були вражені тим, з якою несамовитою люттю атакували їх невільники.
Захоплені зненацька моряки й бомбардири, стали легкою здобиччю козаків. Всіх інших перебили або полонили швидко.
– Не розумію, – дивується Самійло, – це що, не турки?
– Ні, це греки й християни з Малої Азії. Турки сухопутна нація, і хоча має сильний флот, укомплектовує його навіть перебіжчиками з європейських країн.
– Значить, вони зрадники, потурнаки, і заслуговують на смерть. На дно їх! Нехай раків годують, чи хто тут у них в морі замість раків!
– Дядьку Самійле, – стурбовано запитав Петрик, – ви мого батька не бачили?
– Ні, Петрику, не бачив. Зараз знайдемо, почекай.
Але Сашка Сомика серед звільнених невільників так і не знайшлося. Тут один з гребців пригадав:
– Його забрали як стемніло. І не тільки його одного.
– От діла, і спитати немає в кого, – бідкається Самійло. – А скільки ще людей пропало?
Але тут з грюкотом розчинилися двері і із своєї каюти вийшов Корутюрк. Він з подиву вирячив очі, сполотнів, якось дурнувато всміхнувся і отетерілий закляк на місці. Видно, що жах скаламутив йому розум.
– Що, турку не христяний, так і хочеться сказати: «Свят! Свят! Свят?», – з насмішкою запитав Іванко.
Всі почувають себе щасливими, перебувають в гарному настрої і розсміялись над жартом хлопця. Переляканий турок промимрив щось незрозуміле.
– Е, та він п’яний, як чіп, – розсміявся Рий, подивившись у вирячені від подиву очі старшого наглядача.
Корутюрк ніяк не може отямитись від несподіванки. Очі турка бігають сюди-туди, марно шукаючи в поглядах козаків, які щойно звільнились від кайданів і рабства, якогось співчуття.
– Петрику, а що, на кораблі є, що випити?
– Так, є. Он в тій коморі запас їхньої горілки, називається раки і різне вино.
Козаки, більшість з яких перебувала в неволі рабами на цій каторзі кілька років, на радощах не втримались і нажлуктились так, що на ногах стояти не можуть.
– А якщо зараз в бій? – осудливо запитав Самійло.
– Та де він ще, той бій? Проспимось ще, – сміються п’яні козаки.
Самійло підійшов до головного наглядача. До свідомості Корутюрка нарешті дійшло, що це не сон. Смертний жах лежить на обличчі турка. Самійло суворо дивиться на нього.
– З корабля пропало десятеро наших товаришів. Де вони?
Турок мовчить, ніби не розуміє. Самійло не втримався і сильно вдарив полоненого в печінку. Турок впав на коліна, зіщулився і заскавулів від болю. Бурлака дістав з піхов шаблю.
– Не вбивайте! Я все розповім! Я їх продав вчора ввечері одному спагії із Дубровника. Його звати Селім Тюфекчі.
– Дубровник, це де? – на мить розгубився Самійло.
– Це на півдні Далмації, – з готовністю відповів турок.
В Самійла аж голова запаморочилась. Він думав, що вони ще десь недалеко від Криму – біля Румунії або Болгарії, а вони вже біля Далмації! Ох і далека їх чекає путь додому!
– Що будемо робити, батьку? – запитав Іванко.
– Синку, пам’ятаєш, як Сашко Сомик врятував нас з полону в Криму? Я не можу повернутись додому, не спробувавши врятувати його. Ми з ним побратими.
– Я з тобою, – тут же з готовністю озвався Іванко.
– То що, синку, готуємось з тобою до висадки на берег? Знайдемо Сашка і врятуємо його, або загинемо разом?
– Так, тату! Тільки так! – твердо відповів син.
– Дядьку Самійле, Іваночку, і я з вами, – кинувся Петрик. – Це ж мій тато! Запевняю, я не підведу!
Весь цей час хлопчик кріпився, намагався приховати свій смуток.
– Важко сперечатись, – після недовгих роздумів відповів Самійло. – Що ж, і ти з нами!
– Прошу пана, – підійшов до них граф Ясінський, – про мене забули? Я з вами! Тільки з вами! Ваші Оріяна і Марія врятували мені життя, якби не вони, мене б вже давно не було на цьому світі. Я в неоплатному боргу перед вашою родиною. Тому я не можу покинути вас. Слово шляхтича!
– Питання серйозне, пане поручику. Як все вийде, нам повертатись назад через всю Османську імперію. Розумієте?
– Самійле, – підійшов до них козак Гордій Кочубей, один з трьох гребців, які сиділи за одним веслом з Бурлакою, – що далі робитимемо?
– А чого ти мене питаєш?
– А кого? Ми всі тут ніби вибрали тебе нашим отаманом, – розважливо відповів Гордій. – Тож командуй!
– Може, хтось старший є із козацької старшини або от пан поручик?
– Ні, пане Самійле, я від морського діла далекий. Тож керуй вже ти. Я підкоряюсь! – сказав граф Ясінський.
Самійло стримано посміхнувся.
– Що ж, тоді так. Всі тверезі на варту. По можливості всім помитись. Перевдягнутися в турецький одяг. Кому його не вистачить – випрати, полагодити свій. Вранці попрямуємо до берегів Далмації. А до того треба обдивитись, що на кораблі є такого, що може нам знадобитись у подорожі.
– А хто керуватиме кораблем?
– Самі впораємось. За стернового буде Гнат Рий, його змінить за потреби Мирон Загайгора. За капітана – я.
За ніч козаки проспались, потім поснідали і почали стригти волосся і нігті, голитись, митись і прати одяг. Скоро з довгими чубами і великими вусами всі знову стали схожі на запорозьких козаків.
Корабель тим часом прямує до південного берегу Далмації. Козаки обшукали весь корабель.
– Що там є цікавого? – запитав Самійло.
– Крім полонених дітей є багато джуту, шпагату, мотузок, канатів, мішків, килимів. Є лляне волокно. Джут різний: від золотистого, аж світло жовтого, до сірого і бурого.
– Ну, нам воно ні до чого. Що ще є? З корисного?
– Є човен, на якому доберемось до берега. Є гроші, багато. Є провізія. Візьмемо з собою скільки зможемо, і можна буде перший час навіть не показуватись місцевим жителям на очі, – доповів Іванко.
– Оце, синку, ти правильно вигадав, а то хто його знає, як там люди налаштовані до нас? – зрадів Самійло.
Тільки-но Гардові почали завантажувати човен, до них підійшли козаки, з якими Самійло разом веслував одним веслом.
– Далеко збираєшся, товаришу? – швидко запитав Кочубей.
– Так, далеко. А що? – відповів Самійло, ковзнувши поглядом по суворим обличчям козаків.
– Не говори загадками. І чому нас з собою не кличеш? – обурено вигукнув Кочубей. – Чи ми тобі чужі?
– Не чужі, пане-браття, не чужі. Але це наша з сином справа. До того ж вона дуже ризикована.
– Не вірю своїм вухам. Скажи, що тобі дає право думати, що ми боїмось небезпеки, і ладні кинути товаришів у біді? – здивовано стенув плечима і похмуро запитав Рий.
– Так не годиться. Дійсно, Самійле, ти нас ображаєш, – додав Кочубей. – Хіба смерть вперше заглядає нам в очі?
– Знаєш, Самійле, а я вважав що ми друзі, – сказав Загайгора.
– Ну звісно, друзі, – трохи ніяковіючи запевнив Самійло, і тонка посмішка торкнулась його вуст.
– Тоді ти повинен розуміти, що можеш завжди покластися на нас. Ми друзі, а це означає, допомагати один одному, не кидати у важких ситуаціях. Не сподівався я такого від тебе.
Всі троє козаків без вагань зголосилися іти з Бурлаками хоч в невідому їм Далмацію, хоч до самого Вельзевула в пекло.
– Хай що буде, те й буде! – урочисто підсумував Рий.
Петрика весь час гризла нетерплячка, але тільки надвечір наступного дня група сміливців відчалила від каторги на човні і попливла до берегу Далмації.
– Бувайте! – гукнули вони козакам, які залишились на каторзі.
Решта колишніх невільників, обравши нового отамана, подалась на схід. Проте їм не поталанило. Вже наступного ранку вони натрапили на кілька венеційських військових кораблів. Побачивши турецький військовий корабель, прапор, венеціанці вступили в бій.
Від першого ж їх пострілу з гармати впала, як підрубана щогла, прибивши собою кількох козаків. Корабель загорівся.
Наступними пострілами нижче ватерлінії венеціанці пробили дно судна, і каторга пішла на дно. Всі, хто був на борті, опинились у воді.
– Пане капітане, – звернувся один із венеційських офіцерів до командира корабля, – а це не турки!
– Як не турки? А хто? – на високому лобі капітана зібрались зморшки.
– Не знаю, але вони точно не турки. Вони біляві, синьоокі, світлошкірі. І кричать на незнайомій мові. Що будемо робити?
– Спочатку врятуємо їх, а потім дізнаємось, хто вони такі.
Коли останнього козака підняли на борт, їх почали допитувати. Але як венеціанці не розуміють мови русинів, так само русини не розуміють мови венеціанців.
– Можливо вони володіють турецькою мовою, адже вони були в полоні в турків?
І дійсно, тут же виявилось, що більшість врятованих розуміє турецьку мову.
– Пане капітане, це українські козаки. Вони були в рабстві на тій каторзі, але змогли звільнитись, перебили турок і повертались додому.
– Виходить, ми їм завадили? Що ж, вороги османів – наші друзі, тим більше запорозькі козаки! Доведеться взяти їх із собою. Висадимо їх на берег, а там нехай прямують, куди захочуть.