Петрика Сомика на невільницькому ринку в Кафі купив підстаркуватий турок. Разом з іншими невільниками хлопчика привели на борт галери, яка має рушати до Османської Порти. Перед відправленням старший з наглядачів вишикував нових бранців.
– Мене звати Каракюрт Корутюрк. Я старший наглядач на цьому кораблі. Мені потрібен помічник з числа невільників. Чи є серед вас хто-небудь, хто розуміє турецьку або татарську мову?
Петрик подумав, що краще бути на палубі з вільними руками, чим сидіти під замком, може, пощастить, і вдасться втекти, тож одразу, не вагаючись, відгукнувся.
– Пане, я розумію і татарську, і турецьку!
Інші діти мимоволі зміряли Петрика недовірливими поглядами.
– Добре, – ошкірився старший наглядач, – дуже добре! Будеш моїм помічником. Носитимеш гребцям їжу та воду. Писати на турецькій мові вмієш?
– Ні, пане, ні писати, ні читати я не вмію.
– Це погано, – презирливо посміхнувся старший наглядач. – Але якщо мені сподобається, як ти працюватимеш, варваре, я тебе навчу писати і рахувати.
– Дякую, ага, – цілком щиро відповів Петрик і вклонився.
– Але пам’ятай, я жарту не знаю, – суворо попередив старший наглядач. – Затям це.
Після цього всіх завели на галеру. Невільників закрили в один із трюмів, тільки Петрик залишився на верхній палубі. Каторга тим часом важко відійшла від причалу, розвернулась і направилась у відкрите море.
– Ідемо, я тобі покажу, де набирати воду, і де ти будеш отримувати їжу для рабів.
Петрик дуже швидко все зрозумів, тож Корутюрк залишився задоволений кмітливістю нового раба.
– Ідемо, гяуре, покажу, де ти будеш працювати.
І вони спустились до гребців. В ніс вдарив гострий сморід немитих людських тіл і поту. Петрик з незвички мимоволі зморщив носа. Наглядачі, побачивши Корутюрка, почали голосно командувати і нещадно шмагати гребців.
Петрик тим часом роззирається на всі боки. І одразу він побачив таке, що вимушений був прикусити язик, щоб не зойкнути. На першій же лаві для гребців з лівого борту сидить Іванко Гардовий! Іванко теж пізнав Петрика, але вигляду не подав.
На п’ятій лаві з правого борту хлопчик впізнав графа Ясінського! Недарма люди кажуть, що світ тісний, ой недарма! Ще більше в цьому переконався Петрик, коли на останній лаві побачив Самійла Гардового. Правда Самійло, зайнятий веслуванням, на хлопчика не звернув ніякої уваги.
Закінчивши огляд, старший наглядач з Петриком піднялись нагору. Там хлопець із задоволенням вдихнув чисте, прохолодне морське повітря.
– Тепер я тобі покажу свою каюту, будеш мені прислуговувати за потреби. Дивись, гяуре, у цій комірчині є вино. Будеш набирати по глечику і кожний вечір приносити мені. Але так, щоб ніхто про те не знав, інакше шкіру з тебе живого спущу, зрозумів?
– Так, – низько схилив голову Петрик.
Йому вже відомо, що Коран забороняє алкоголь. Послідовники Ісламу пам’ятають слова пророка Магомета: «Що п’янить у великій кількості, заборонене і в малій». А старший наглядач порушує Коран!
– Я все зрозумів, – вклонився Петрик.
– Ну, то й добре. Поки що можеш відпочити в тіні. Скоро на тебе чекає робота.
Петрик сидів в тіні, з цікавістю розглядаючи море, якого раніше ніколи не бачив, і прислухаючись до розмов турків. Через кілька годин його знайшов один з наглядачів. Він явно не в дусі.
– Що це ти розлігся, як собака? – зло спитав він, шмагнув хлопця нагайкою, а потім буркнув кисло. – Іди, старший наглядач тебе кличе.
Петрик поспішив до старшого наглядача, потираючи забите місце.
– Набирай воду, їжа вже підготовлена. Рознеси її гребцям. І затям собі, роби добросовісно, інакше будеш покараний. Я двічі нічого не повторюю, – сказав Корутюрк і боляче штовхнув хлопчика. – І дивись, без витівок мені!
– Слухаюсь, пане, – запопадливо вклонився Петрик.
Він спустився під палубу. Там в пекельній задусі почав роздавати їжу і воду, починаючи з перших лав, на кожній з яких в тісняві сидить по чотири гребці. Дійшовши до графа Ясінського, хлопчик вклонився і неголосно привітався.
– Здрастуйте, пане поручику.
– Сомик? Петрик! Сон це чи дійсність? Ти яким побитом тут?
– Та, так само, як і ви.
Погляд хлопчика мимоволі зупинився на босих, брудних ногах поручика. Раніше граф носив дорогі зелені або червоні сап’янці.
– Бідний хлоп, – зі співчуттям промовив граф. – Якщо найсолодший пан Єзус Крістос звільнить нас із цієї каторги агарянської, я йому власним коштом збудую костьол! Слово честі шляхтича!
– Вибачте, пане. Мушу йти, – сказав неохоче Петрик.
Коли вода чи їжа закінчується, Петрик повертається, щоб поповнити запас. Він пройшов вже половину гребців, коли один з них, випивши кухоль води і витерши рот рукою, сказав:
– Дякую, синку!
Петрик здригнувся, ніби його блискавицею вдарило від цього голосу. Адже такого просто не може бути – це голос його рідного батька! Хлопець закліпав очима і дивиться в схудле обличчя батька і не може повірити, що той живий.
– Тату, ти? Живий? – голос Петрика зрадливо затремтів. – А нам сказали, що ти загинув! Мама так плакала. І я теж. Ото вона зраділа б, якби дізналась, що ти живий!
На очі хлопчику раз у раз набігають сльози, і він витирає їх рукавом. Петрик поривався щось сказати, але батько нахмурив брови, усім своїм виглядом даючи знати, щоб син не подавав виду, що впізнав його.
– Живий, як бачиш. Мене поранили і взяли в полон. Рана була важка, замалим не коштувала мені життя, але я якось оклигав.
Петрик до крові закусив губу, щоб не виявити своїх справжніх почуттів. Поступово він зібрався з думками.
– Ну, йди, синочку, щоб кляті бусурмани не запідозрили нічого. Не треба, щоб турки здогадались, що ми з тобою знайомі, а тим більше, що ми рідні.
Петрик пішов далі, за кожної нагоди озираючись, щоб ще раз побачити батька. Він опустив очі додолу, щоб приховати радісний блиск очей. Нарешті хлопчик дійшов до останніх рядів. Наглядачі як раз відвернулись, розмовляючи один з одним, тож Петрик досить голосно сказав:
– Доброго дня, дядьку Самійле! Не пізнаєте?
– Ну ти даєш, хлопче, який же він добрий? – осудливо сказав один з гребців. Ще кілька похмурих, пригнічених веслярів на знак згоди понуро похитали головами.
– А я не сказав, що він добрий. Я бажаю, щоб він став добрим, – з простакуватим виразом обличчя відповів хлопчик.
– Петрик? Сомик! – зрадів Самійло. – Ти давно в полоні? Що там вдома?
Козаки з цікавістю дослухаються до розмови.
– Що, Самійле, земляка зустрів?
– Новин багато, є хороші, є погані. З яких починати?
– Давай з хороших, раз вони є. А то ми нічого доброго давно не чули і не бачили. Кажи вже.
Наглядачі перервали бесіду і повернулись до Петрика, але не запідозрили нічого поганого і відвернувшись, продовжили свою розмову.
– Дядьку Самійле, а ви вже дід. Оріяна двійню хлопчиків народила.
– Ого! Вітаємо тебе, побратиме! – радісно загомоніли козаки. – Ото щастя!
Ближчі до Самійла веслярі дружньо похлопали його по плечах. Гарна новина звеселила серця геть усім.
– Нашому роду нема переводу! Дочка твоя молодець, одразу двох козаків народила!
Самійло не може оговтатись від такої гарної новини. Він непомітно змахнув сльози, які в несподівано зволожили йому очі.
– А ще, знаєте, виявляється, мій батько живий!
– Це точно? Звідки знаєш? – здається, ще більше зрадів Самійло.
– А він також на цій каторзі. Онде, майже посередині корабля.
Самійло став дивитись, Сашко Сомик якраз обернувся назад, і козаки зустрілись поглядами. Петрик в цей час не забуває про свої обов’язки, і роздає гребцям їжу й воду.
– А погані новини які?
– Ваш Іванко також в полоні. І він теж на кораблі. На першій лаві в цьому ряду. А на п’ятій лаві по правому борту поручик Ясінський.
Самійло відвернувся, щоб хлопчик не побачив його сліз, потім він оговтався від цього удару, зібрався і сказав:
– Ось що, Петрику. Сам бог тебе нам послав, інакше і бути не може. Ми плануємо повстання і втечу, але нам треба перепиляти оцей цеп, – і він показав товстелезний довгий ланцюг, який іде вздовж борту корабля. В кожного з гребців на ногах кайдани, і ланцюг пропущений через ці кайдани.
Наглядачі знову озирнулись, і Самійло замовк. Втім, не помітивши нічого підозрілого, наглядачі відвернулись.
– Ми пробували перетерти той клятий ланцюг, але він не піддається. Тобі треба за будь яку ціну знайти напилок, або наждак, а краще декілька або ножівку по металу. І ще, нам конче треба знати скільки турок на борту.
– Я зрозумів. Про турок можу хоч зараз розповісти. Вас – гребців на кораблі більше двохсот, і ще сорок хлопчиків, таких, як я. З команди на борту 30 вільних моряків, 16 бомбардирів і 20 яничарів. Скільки наглядачів ще не знаю, але обов’язково довідаюсь.
– Все, хлопче, вода й їжа закінчились, – сказав один з козаків, – іди від гріха подалі. Ти нам потрібен не зачинений у трюмі, а тут. Іди, буде ще час поговорити. І спасибі тобі!
Дійшовши до першого ряду, Петрик неголосно промовив:
– Іванку, мусиш знати, на задній лаві в цьому ряду твій батько.
Іванко аж кинувся, вражений почутим. Новина про батька вразила козака, мов грім серед ясного неба. Ця звістка приголомшила його, він не стримався і озирнувся назад. Його очі зустрілись з очима батька.
Петрик з усіх сил тримається, аби не подати і знаку, що знає когось із бранців. Він попростував до трапу і піднявся на палубу. У вічі йому вдарило яскраве сонячне проміння, і рвучкий морський вітер забив дихання. І йому, і полоненим козакам є про що подумати.
– Самійле, чуєш, друже, – спитав нетерпляче один з нових товаришів Бурлаки Гнат Рий, – як думаєш, цей хлопчик впорається?
– Петрик? Без сумніву! Я його від народження знаю. Він такий, що й самого чорта не боїться. А ще він не по роках кмітливий і розумний, має голову на плечах. Серед сільських хлопчаків він був незмінним верховодою. Справжній відчайдуха. Одним словом, він зможе. Тим більше його батько серед нас. Схоже, браття, доля нам таки посміхнулась.
– Давайте одразу домовимось, – запропонував Рий, – як звільнимось, наглядачів, які ні за що шмагають нас нагайками, гарапником і яничарів винищимо до ноги. Ну, а з моряками потім можна буде і поговорити.
До сьогоднішнього дня в кожного з невільників десь на самому дні серця жевріла малесенька надія на спасіння, тепер вона розгоряється все більше і більше.