Сотник Бандурка без виклику прийшов до поручика Яновського. Той одразу зрозумів, що сотник прийшов сам неспроста.
– Трапилось що, Ладиславе? – стурбовано запитав граф. – Проходь, сідай.
– Пане поручику, мене турбує та частина потурнаків, яка знаходиться біля Черненок. Сподіваюсь, їм ще невідомо, що ми знайшли і знищили їх табір і більшу частину їх загону. Тому в нас є час знайти їх і перебити.
– Є про що подумати. Що ти пропонуєш?
– Візьму дві сотні козаків і прочешемо ті ліси.
– Ні. В мене є інша пропозиція. Я довго думав, і мені здається, нам потрібно мати окремий невеликий підрозділ добре підготовлених вояків, які б коштували один десяти. Не знаю, як його назвати, але він нам потрібен.
– Знаєте, а мені ваша пропозиція подобається. Бувають ситуації, коли завдання легше виконати меншими силами. Розвідка, наприклад, чи коли треба когось знищити, викрасти чи підірвати. Не завжди ж треба на рожен лізти і ризикувати великою кількістю вояків.
Граф посміхнувся, бо радий, що сотник підтримав його ідею.
– То ти не проти? Тоді давай визначимось, кого можна включити до цієї групи. І саме їй доручимо цю справу. Думаю, групі з шести-семи чоловіків буде легше непомітними підібратись до потурнаків, чим двом сотням кінних козаків.
– Це точно! Пропоную включити Арсена Дрімайла і Якима Євтушка, бо вони вміють битися двома шаблями, тобто обома руками. Хороших рубак в нас багато, але так вміють битись тільки вони.
– Добре, дуже добре. Пане сотнику, я зараз зайнятий справами, то ти, будь ласка, сам збери цей загін і відправ на пошуки потурнаків. До речі, ти знаєш точне місце, де заховані скарби пана гетьмана, які вони шукають, то, може, сам очолиш цю вилазку?
– Згоден. Дякую за довіру.
Бандурка заквапився на вихід. Сотник чудово знає своїх підлеглих, тож йому не знадобилось багато часу для того, щоб відібрати кращих із кращих вояків для нового підрозділу. До нього крім Дрімайла і Євтушка, увійшли Назар Одарич, Карп Журба, Гнат Баш, Захар Книш, Федь Закутько та Орест Злидня.
Десятником у групі сотник призначив Карпа Журбу. Той запевнив, що впорається із завданням без допомоги сотника. Бандурка подумав трохи і погодився з командиром нового підрозділу. Не відкладаючи виконання завдання у довгий ящик, Журба зібрав козаків на нараду.
– Ну що, пане-браття, те що нам під силу знищити тих потурнаків у відкритому бою, в мене особисто жодного сумніву не викликає.
– В нас теж, – життєрадісно посміхнувся Гнат Баш, – але як їх відрізнити від наших? Я маю на увазі – від православних християн?
– Гарне запитання. Пропоную добратись до лісу біля Червінок і звідти почати пошуки табору потурнаків.
– А якщо вони ночують кожний раз в іншому місці?
– Значить, нам доведеться на пошуки витратити більше часу. А зараз збирайте харчі, почистіть рушниці, пістолі, якщо треба – гостріть шаблі. Після обіду вирушаємо на пошуки потурнаків. І ще, треба хоча б одного з них затримати живим.
– Раз треба, значить, візьмемо, – кивнув Захар Книш.
Під вечір козаки добрались до лісу і розпочали пошуки. До ночі вони не знайшли жодних слідів, і відклали пошуки на ранок. Повечерявши, козаки повкладались спати. Багаття не розводили, щоб не привернути увагу потурнаків.
Вранці, коли сонце вже висушило росу, козаки вирушили на пошуки потурнаків. Сотник досить точно повідомив місце, навколо якого шукають скарби потурнаки.
Вже до обіду козаки натрапили на місце ночівлі ворогів. Далі козаки пішли по їх слідах.
– Стій, – раптом наказав Журба і приклав вказівний палець до губ.
Щось йому тут відразу не сподобалось. Він зліз з коня, ліг на землю і вухом притиснувся, щоб почути, чи не скажуть десь неподалік коні. Послухавши з хвилину, Журба піднявся і махнув рукою, щоб всі відходили назад.
– Там однозначно хтось є. Не менше двох десятків коней. Треба все добре розвідати, але дуже обережно. Підеш ти, Назаре. І пам’ятай, їх сторожа може бути на деревах. Ми тебе чекатимемо он там, за яром.
Назар Одарич спішився, залишив товаришам рушницю й довгу шаблю, зняв кирею і неквапливо зник серед дерев та кущів. Він не поспішав і повернувся назад за чотири години.
– Нарешті! Доповідай, що там? – нетерпляче запитав Журба. – Дізнався, що там?
– Так. Там табір потурнаків.
– Впевнений, що то потурнаки? – зрадів удачі Карп.
– Без сумніву, – ствердно відповів Одарич, – вони творили намаз, я сам бачив.
– Добре, дуже добре, – силкується не показати своєї радості Журба. – Скільки їх в таборі, всі п’ятнадцять?
– Ні, їх там двадцять п’ять. І ще четверо дівчат-полонянок. Що будемо робити, отамане?
– Скажи, Назар, ти, часом, не чув, про що вони там балакали?
– Чув. Скарб вони ще не знайшли. Про те, що ми їх основну частину за Киселином перебили, вони, схоже, ще не знають. Але двоє їхніх ще десь є, можуть в любу хвилину з’явитися і попередити про те, що нам відомо про них.
– Ще щось чув? Може, щось про їх плани?
– Так! Точно! Вони ще два дні будуть тут, потім планують повернутись до основного табору. Частина з них розраховує разом з татарами везти дівчат у Крим.
– Добре. Тепер давайте, будемо думати, як нам їх здолати. До табору легко пробратись?
– Ні. Охорона скрізь, навіть на деревах. Один-два ще прокрадемось, але всі – точно ні. До того ж не варто забувати, двадцять п’ять це не п’ятнадцять, – розсудливо додав Назар. – Годі й думати, щоб заскочити їх зненацька і здолати у відкритому бою.
– Кепсько. Пропонуєш викликати підмогу? – задумливо протяг Карп Журба. – І провалити наше перше завдання? Ні, я вважаю, що ми маємо впоратись самі.
– Авжеж. Тоді треба щось вигадати. Але що?
Козаки почали думати. Всім надзвичайно подобається, що їх виділили в окремій підрозділ, і всім хочеться виконати завдання самим, та ще й без втрат з їхнього боку, але гарантій цього немає ніяких. Після того, як вони знайшли табір потурнаків, це бажання подесятерилося.
– От якби нам вдалося роз’єднати тих потурнаків на кілька груп, щоб звести нанівець їх чисельну перевагу, і з кожною групою розібратися окремо, – задумливо протяг Орест Злидня.
– А що, це ідея! От тільки як це зробити?
Знову почали думати, гадати, міркувати уголос. Вони довго сушили голову над тим, як розв’язати задачу.
– А пам’ятаєте, в поручика Яновського в Киселині є звіринець, а в ньому ведмідь, який різні фокуси робить? А якщо нам взяти того ведмедя, привезти його сюди на возі і випустити поблизу табору? Може, вони спокусяться і вийдуть на полювання? Звісно, не всі.
– Та й з точки зору безпеки вони мають його вполювати, щоб він на них не полював, коли вони будуть ходити до вітру! А що, непогано придумано!
Всі забалакали разом, посміялись і вирішили, що саме так і вчинять.
Федь Закутько з’їздив до графа Яновського і повернувся назад з дресированим ведмедем і його наглядачем. Вдвох вони тихо, як тільки могли, відвели ведмедя поближче до табору потурнаків, і там зняли з ведмедя ланцюги.
Табір знаходиться на великій галявині, яку щільно обступив старий, густий ліс. Ведмідь принюхався і пішов прямо до табору потурнаків. Галявина оточена кущами, і гілки затріщали під вагою тварини.
– Що це? – першим почув шум Семен Бобик. – Карпе, ти ближче всіх до тих кущів, подивись, що воно таке?
Карп Курило пішов подивитись. Через дві хвилини він стрімголов кинувся назад. В цей час козаки Журби, користуючись тим, що увага потурнаків прикута до ведмедя, не привертаючи до себе уваги, підібрались до кущів.
– Ведмідь! Там ведмідь! – аж скрикнув з радощів Карп.
– О! Слава Аллаху! Свіже м’ясо саме йде нам до рук, – зрадів Семен, – хто зі мною? Вполюємо звіра на обід!
– І на вечерю! Га-га!
Троє потурнаків квапливо пішли до кущів, троє пішли в обхід з одного боку, ще двоє – з другого. Там їх зустріли козаки. Через кілька хвилин потурнаків, рахуючи двох вартових на деревах, стало на десятеро менше. Наглядач забрав ведмедя і відвів його до воза, де завів того в клітку.
– Ну що, – запитав Назар, упоравшись з потурнаками, – їх залишилось п’ятнадцять. Нападемо на них?
– Почекай, – відповів Журба, – давай спробуємо ще когось витягти сюди. Я вмію ревіти, як ведмідь.
На цей раз на рев пішли ще четверо потурнаків.
– Цих візьмемо живими, – наказав Журба. – Все, ані пари з вуст!
Коли четверо потурнаків потрапили в полон, Журба сказав:
– Все, полонених нам вистачить. Думаю, хоч когось з них ми розговоримо. Тих, що ще залишились, можна вбити. До бою!
Настала німа тиша. Решта потурнаків зрозуміли, що їх товариші занадто довго ніяк не проявляють себе. Та й ведмедя вже не чути. Зрадники занепокоїлися.
– Гей! Де ви там? Ви живі? – неспокійно гукнули потурнаки. Вони з тривогою чекають на відповідь своїх товаришів.
– Плі! – скомандував Журба.
Козаки разом вистрелили з луків, потім дали залп з рушниць, затим з пістолів. Всі потурнаки попадали мертвими.
– Бездоганно! Тепер давайте сюди полонених. Поговоримо. Назаре, де дівчата?
Звільнені красуні від радощів плачуть і не можуть зупинитися. Вони без кінця дякують своїм рятівникам за те, що їх звільнили.
Сотник Бандурка залишився надзвичайно задоволений тим, що новий підрозділ чудово впорався із своїм першим завданням. Цілий тиждень у фортеці Гайсина козаки Журби були героями дня.
Хвилююча історія знищення групи потурнаків і звільнення дівчат передавалась із уст в уста, обростаючи все новими і новими подробицями спочатку як чутка, потім як легенда про силу, мужність і винахідливість козаків.
Через тиждень на Гайсинщині не було жодної людини, яка б не чула цю історію, хоча б два-три рази.
Козаки нового підрозділу купили однакове сукно, і для них кравці пошили форму, яка є тільки в них.