Отець Костянтин був у парафіяльних справах в гайсинських церквах, і вже виїхав за ворота фортеці, коли його побачив граф Яновський, який повертається додому зі служби. Поручик впізнав батюшку, наздогнав його і поїхав поряд.
– Доброго дня, отче, – підняв капелюх, вітаючись граф. – Маю до вас розмову.
– Слухаю вас, – відповів отець Костянтин, гублячись в здогадках, що від нього потрібно поручику.
– Чув, ви збираєтесь відкрити при церкві школу для дітлахів?
– Так, це правда. А ви що, проти? – занепокоївся батюшка.
– Не треба відноситись до мене, як до ворога тільки тому, що я поляк і шляхтич, – доброзичливо і твердо відказав граф, остудивши запал отця Костянтина.
– То чого тоді вам треба? – вже спокійніше перепитав батюшка, ніби застидавшись свого душевного пориву.
– Об’єднати ваші й мої зусилля. Вам же відомо, що дітей ниньки навчають не тільки при церквах і монастирях, а ще в маєтках приватних осіб.
Граф помітив на обличчі батюшки гостре почуття незадоволення.
– Дякую, але ні, – твердо відповів отець Костянтин, – я категорично проти того, щоб наших, православних дітей виховували католики. Для нас важливо, щоб наші діти виростали українцями і православними.
– Святий отче, так я ж проти нічого не маю! Я чудово розумію, що осередком української національної самобутності, культури, духовності залишається православна церква. Вважаю дуже правильним, що центрами освіти стали ваші церкви і монастирі. До речі, а хто у вас навчає дітей?
– Вчителями є духовенство, а підручниками виступають церковні книги. Спочатку ми вивчаємо з дітьми азбуку та склади, потім читати, пізніше – арифметику, церковні співи та письмо.
Вони спустились з гайсинської гори і зупинились над берегом Собу. Коні стали скубати густу, соковиту траву.
– А хто має право вчитись у ваших школах?
– Діти, хто ж ще? В містах в наших школах навчаються діти ремісників, а в селах – діти селян.
– Скажіть, отче, а ви вже чули, що при костелах і католицьких монастирях стали відкривати латинські школи?
– Звісно, чув, – сповненим тривоги голосом відповів батюшка. – Але я вже вам сказав, що я проти, і в Киселині такого не буде!
– Та не гарячкуйте ви так, отче! Я не закликаю вас віддавати ваших дітей до латинських шкіл, – зі смутком в голосі сказав граф.
– Тоді повторюю питання, що вам треба?
– Не гнівайтесь на мене, святий отче. Я пропоную вам, навчати ваших дітей латині! Я сам можу це робити.
Пропозиція графа була настільки несподівана і незвичайна, що батюшка на якусь хвильку розгубився.
– Не потрібна нашим людям ваша латина!
Здається, отець Костянтин ладен був закінчити розмову і поїхати.
– Думаю, ви помиляєтесь. Я вибачаюсь, але схоже, ви не розумієте, що знання латині відкриває українській молоді шлях до європейської освіти і науки. У нас такі розумні, талановиті діти, невже вам байдуже, що вони не досягнуть того, на що здатні тільки із-за того, що вони не будуть володіти латинською мовою?
– Звісно не байдуже.
Граф продовжив пояснювати свій задум.
– Від нас не дуже далеко до Краківського університету, який дає чудову освіту. Ви навчите дітей писати й читати, я – латині, і діти зможуть навчатися в любому університеті!
– Навіть не знаю, що вам сказати, – подолавши розгубленість, відказав батюшка. – Схоже, ваша таки правда.
– Ви розумієте, що у вас вже зараз є такі розумні діти, які можуть принести користь всій країні? Наприклад, Михайлик Яремчук, Яцько Швець, а чого вартий наш шибайголова Петрик Сомик! О, Петрику! Оце так збіг! Тільки тебе згадали, а ти вже тут як тут!
– Про вовка промовка, – посміхнувся батюшка.
– Ти звідки і куди? – поцікавився граф.
– Я біг у фортецю, до вас, пане поручику!
Хлопчик має дуже стомлений вигляд. Видно, що він дійсно поспішав з усіх сил.
– Для чого? Трапилось що?
– Так. Ходив я за грибами. Дійшов аж он до того лісу, – Петрик показав рукою на північ, – зайшов глибоко в середину. Чую, коні форкають. Я вліз на дерево, а був саме полудень. Бачу, чоловік сорок моляться по-мусульманські на маленьких килимках.
– Татари? Чи може, турки?
– В тім-то й справа, що ні! На вигляд наші, русини. І балакають по-нашому! А моляться, як мусульмани.
– Потурнаки, – зрозумів граф.
Отець Костянтин явно оторопів від такої новини. Поручик і батюшка мовчки перезирнулися. А хлопчик продовжує розповідь, все більше розпалюючись.
– Це ще не все. В них там яма викопана глибока, а в ній тримають наших дівчат. Я чув, як один з потурнаків говорив іншому, що скоро їх відправлятимуть у Крим. Вже відправили б, але хочуть вкрасти ще 3-5 гарних дівчат.
– Все зрозуміло. Кажеш, там в землі вирита тюрма. А ще щось там збудоване?
– Так, там багато куренів, навіс під яким вони їдять. Є конов’язь і вона також накрита дахом.
– Значить, це їх табір, і нікуди вони тепер звідти не дінуться. Святий отче, я вас дуже прошу, побудьте тут з Петриком, а я зараз швиденько в фортецю за козаками. Це займе час. На зворотному шляху візьму Петрика із собою. Ти ж зможеш нам показати те місце, де обснувалися потурнаки?
– Так, звісно, зможу, – радо погодився Петрик.
– Добре, дякую. А поки що відпочивай.
Граф привітно посміхнувся, повернув коня і помчав у фортецю. Час для хлопчика тягнувся довго. Петрик встиг відпочити і вже почав нудитися, коли з Гайсина, нарешті прибули козаки. Це сотня знайомого хлопцю Бандурки.
– Сідай, хлопче. Вмієш їздити верхи? – пожартував сотник.
– Таке питаєте. Звісно, вмію.
Петрик скочив на коня, і всі рушили на північ. Коли всілася дорожня пилюка, поїхав і батюшка. Але поїхав не до Киселина, а на шлях, по якому поїхали козаки, щоб першим дізнатись про результати їх вилазки.
Козаки непомітно оточили табір потурнаків з усіх боків. В двох місцях ті виставили дозорців, але козаки їх виявили і тихо захопили в полон. Якийсь час поручик, Бандурка і козаки спостерігали за потурнаками. Сотник потирає руки, передчуваючи удачу.
– Легка здобич, – тихо промовив Свирид Байрак. – Застукаємо їх зненацька!
– Аср! – раптом вигукнув один із потурнаків. – Готуємось, браття!
Козаки з подивом дивляться, як потурнаки розстеляють килимки, потім вдягаються так, що практично все тіло прикрите одягом, вмивають обличчя і руки. Коли всі сіли на килимки, обличчям на південь, і почали молитись, Бандурка запитав в Яновського.
– Що будемо робити, пане поручику?
– А що з ними робити? Ти ж бачиш, це вороги. Дітей наших крадуть. Вирубаємо їх в пень, як скажених собак, та й усього!
– А допитати?
– В нас вже є двоє їх полонених. Думаю, вони нам все розкажуть! Передай всім – не ризикувати. Не варті ці кляті зрадники, щоб хоч один козак із-за них загинув. За командою стріляємо з мушкетів, потім з пістолів, і тільки після цього переходимо в рукопашний бій.
Так і зробили. Потурнаки закінчили творити намаз, піднялись на ноги і стали згортати килимки, коли пролунав голос Бандурки:
– Здавайтесь! Руки вгору!
Але зрадники і не думають здаватись. Вони разом кинулись до зброї.
– Плі! – гримнув поручик Яновський.
Після залпу з рушниць і пістолів, майже всі потурнаки були вбиті або поранені. На галявину, на якій розташувався їх табір, вийшли піші козаки з шаблями наголо.
– Аман! Аман просимо! – пронизливо закричав один з потурнаків.
– Ти бач, яке стерво, – презирливо подивився на нього велетень Свирид Байрак, – ця наволоч вже й мову нашу забула! По татарському просить пощади. Тільки ти її не дочекаєшся!
Й козак з усієї своєї богатирської сили рубонув зрадника по голові. Інші потурнаки завили від страху, не без підстав вважаючи, що жити їм залишилось недовго.
Петрик кинувся до земляної тюрми і відчинив ляду. Поряд лежить драбина, і хлопець опустив її вниз. По ній одразу почали вилазити змарнілі дівчата. Вони різні – різні за ростом, кольором волосся, формою обличчя, але всіх їх об’єднує одне – всі вони напрочуд гарні.
Звільнені дівчата спочатку розгубились і довго не можуть отямитися від радощів. Вони все ще налякані і боязко озираються по сторонах. Граф повернувся до Бандурки.
– Пане сотнику, полонених до мене!
Коли полонених вишикували перед графом, він пильно подивився на них і суворо запитав:
– Я запитаю тільки один раз. Скільки вас всього? Чи всі ви тут?
– Всі, – поспішив з відповіддю Рудь.
В цю саму хвилину одна з дівчат впізнала Свирида Байрака. Вона кинулась до нього, заливаючись сльозами.
– Братику! Любий! А я вже думала, що ніколи тебе не побачу!
Козак здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому зненацька наче відібрало мову. Вони з сестрою кинулись обійматись. Козаки й дівчата були вражені несподіваною зустріччю брата й сестри не менше них самих.
– Заспокойся, сестричко! Тобі вже ніщо не загрожує!
Інша дівчина, простоволоса, з розмаяною косою, підійшла до графа. Бандурка подивився на неї і не зміг відірвати погляду.
– Не вірте йому, – ледве стримуючи ненависть, промовила дівчина. – Взагалі нікому з них не вірте. Це один з їх начальників. Скільки ви налічили цих бандитів?
– Тридцять сім. Всі русини, – втрутився в розмову сотник. – Це всі?
– Ні. П’ятнадцятеро поїхали туди, де були села Черненки і Червінки. Їм відомо, що десь там козаки заховали частину скарбів гетьмана Оришевського. Вони їх шукають. Ще є десятеро татар, вони поїхали полювати на живий товар. І ще немає двох. Один з них – Марко Лис, старший над потурнаками.
В очах зрадника Рудя блиснув лихий вогонь.
– Мовчи, гадюка, – гаркнув щосили Рудь і метнувся прожогом до дівчини.
Троє козаків, не змовляючись, стрімголов кинулись їй на допомогу, але не встигли. Дівчина вихопила з піхов козака, який стояв поряд, ніж і зустріла зрадника ударом в живіт. Потурнак впав і скарлючився від нестерпного болю. Козаки такого не сподівались і вражено мовчать.
– Оце характер, – першим опам’ятався Бандурка, – така і в неволі не пропаде! Хто знає, якби ти потрапила в Туреччину, може, з тебе б нова Роксоляна вийшла?
– Яка ще там Роксоляна, – відкинула дівчина прядку волосся з обличчя.
– Була така українка. Потрапила в рабство ще дитиною, а потім стала дружиною турецького султана. І син її також став султаном. Вона померла тридцять років назад.
– Погана вона була султанша, раз турки не перестали на нас нападати.
– Не спіши судити, – похитав головою поручик.
– Яка ти гаряча! – посміхнувся Бандурка, все ще збентежений її красою.
– А що, хлопці, може віддамо її татарам, раптом і вона стане султаншою? Дивись, тоді і війні з турками кінець? – пожартував граф.
– Га-га, – гучно зареготали козаки.
– Ой, бідна моя голівонька! Не хочу я бути ніякою султаншою. З мене і пани сотниківні буде в самий раз!
– І як звати, величати майбутню пані сотниківну? – підморгнув дівчині граф.
– Поки що Гафія Листопад, – з гідністю відповіла красуня.
Бандурка був трохи спантеличений словами Гафії, і почервонів, а козаки знову дружно розсміялись. Поручик Яновський згадав:
– Пане сотнику, про татар ми зовсім забули.
– Не забули. Наші хлопці пантрують з усіх боків. Думаю, ми не проґавимо появи татар. Значить, так: забираємо трофеї, ховаємо в тій земляній тюрмі вбитих потурнаків, і залишаємо тут сорок наших хлопців. Решта повертається в Гайсин. Старший – Созон Растроста. Перевдягніться в одяг потурнаків, щоб бути схожими на них.
Але татари не з’явились ні в цей день, ні на наступний.
– Схоже, ми їх все-таки чимось сполохали. То що, Созоне, почекаємо їх ще, чи повертаємось до Гайсина?
– Повертаємось, – не приховуючи розчарування відповів Растроста. – Думаю, сюди вони вже не повернуться.
Козаки зібрались і поскакали до містечка. Вони помилились, татари повернулись, бо поряд з табором ховають гроші.
– Що робитимемо, Батале? Повернемось додому?
– Просто так – ні. Як мінімум, треба ще захопити живого товару. Шкода, стільки гарних дівчат з рук вислизнули.
– Це нічого. Головне, що ми живі, здорові і на волі. А на гарних дівчат уруси багаті, ми собі ще наберемо!
Забравши приховані гроші, татари направились на південний схід. Об’їжджаючи Кисляк, ординці в лісі побачили Петрика Сомика, який знову вийшов в ліс по гриби. Грибів багато, хлопчик захопився «тихим плюванням», і не помітив, як його оточили татари.
Один з кримчаків пильно подивився на хлопчика.
– В’яжіть його міцніше. Це той самий хлопець, що втік від нас взимку. Я пам’ятаю, урусе, ти розумієш нашу мову. На цей раз тобі не вдасться нас ошукати, затям це собі.
Так Петрик знову потрапив в полон. Думки його сплуталися, в очах промайнув переляк, і щоб приховати його, хлопчик відвів погляд убік.