Самійло нарешті видужав і повернувся на Січ. Там його з радістю зустріли братчики.
– Товариші! А подивіться, хто до нас приїхав, – з захопленням гукнув Сашко лірник. – Так це ж Самійло Гардовий! Браття, всі сюди!
Козак переходить з одних рук до інших.
– Боюсь запитати, – допитливо подивився на Гардового курінний отаман Репетило, – а де батько Вітер? Невже помер?
– Та ні, пане отамане, він живий, але цього разу дуже важко йде на поправку. Тож йому ще потрібен час для лікування.
– А як ти? Сподіваюсь, видужав, раз ти вже тут?
– Так! Скучив за вами всіма, за службою. Готовий хоч прямо зараз в бій!
– Ну то й добре. Он бачиш, Перепелиця, Сало і Деркач стоять біля коней? Вони мають їхати чергувати на дальній бекет. Дуй з ними старшим.
– З задоволенням! – пожвавішав Самійло. – Єдине, якщо можна, я зайду до Покровського храму, помолюсь і свічки поставлю.
– Добре, – погодився Репетило, – це діло богоугодне! Іди.
Збиратись довго не довелось, і козаки швидко відправились на один з козацьких пунктів спостереження за степом. Добрались вони туди без проблем, змінивши там сторожу.
Самійло обдивився вежу. Це справжня «фігура» складена із дев’ятнадцяти бочок із смолою. На землі, просоченій смолою, стоять шість бочок, зв’язаних докупи просмоленими линвами, в яких є тільки дно, вони по вінця залиті смолою. На цих бочках стоять ще п’ять, таких же, на них – ще три, ще вище – дві.
А нагорі стоїть порожня бочка без дна і верху задля тяги повітря, в ній залізна перекладка з довгою мотузкою, з якої звисає товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто лишень викресати вогню, щоб вся ця споруда спалахнула.
Інші козаки в цей час розвантажили коней, припнули їх і почали обживати старий трав’яний курінь.
– Хто бажає першим на варту? – запитав Самійло.
– Давайте я, – з готовністю відізвався Сало.
– Добре, – охоче погодився Самійло, – думаю, це зайве, але нагадую, гратися вогнем ні на вежі, ні біля неї не можна!
Сало виліз на «фігуру» і став спостерігати за степом, не зводячи очей з виднокола. Іноді поглядав він на шпилі інших веж, де також чергують козаки, бо й там може спалахнути сигнальне полум’я, а проґавити такий сигнал ніяк не можна.
Деркач приготовив обід, козаки поїли втрьох, після чого Перепелиця заліз на вежу, змінивши Сало, а той поспішив вниз і теж став обідати. Після обіду козаки покурили і лягли спочити від довгої дороги. Прокинулись вони від голосного крику Перепелиці.
– Прокидайтесь, браття! Біда!
Козаки схопились на ноги. З півдня і південного сходу скільки сягає око просто на них несеться суцільна лава татарських вершників. Деркач зупинився вражений.
– Пробачте, товариші, проспав я, – безпорадно розвів руки і голосно повинився Перепелиця. – Ніби на хвильку примружив очі і не зчувся, як заснув.
Козак з досади і від розгубленості почухав потилицю. Всім іншим козакам стало не по собі і вони вражено мовчать.
– Кепські справи, – докірливо сказав Деркач, – трясця!
Все сталося так несподівано. Сало стоїть, мовчки, блимає сонними очима.
– Досить жалітися, – гримнув Самійло, – підпалюй «фігуру», негайно!
Перепелиця так хвилюється від своєї провини, що руки в нього трясуться. Кресало випало з них, вдарилось об дерев’яний поміст, підстрибнуло і відскочило в бік. Самійло побачив, як кресало впало з вежі на землю, порослу густою травою.
– О, ні, – вигукнув Перепелиця в розпачі. Його розбирає злість на самого себе.
– А хай тобі грець, – в серцях лайнувся Гардовий, потім схаменувся. – Годі! Деркач, Сало, забирайте всіх коней і геть звідси! Швидко!
– А ти, Самійле? – здивувався Сало.
– Немає чого всім пропадати. Ну, не гайнуйте часу, скачіть вже! Це наказ! – гнівно пробурчав Самійло. – Ви мене зрозуміли?
Він з жалем подумав про те, що його власне кресало лежить в подорожній сумці, а не в кишені. Він кинувся шукати кресало в густій траві.
– Тримай, – сунув йому в руку своє кресало Деркач, – і прощавай! Щасти вам!
Деркач і Сало скочили на коней і щодуху помчали до ближньої «фігури». Самійло затиснув в руці кресало і швидко поліз на вежу. Татари вже майже доскакали до них.
Гардовий глянув на блідого товариша і побоявся доручати йому розведення вогню.
– Не хнюпся, хлопче, – примирливо промовив Самійло. – Шаблю в руки і до сходів, тримай їх, поки я розпалю вогонь, бо часу в нас з тобою обмаль.
А татари вже лізуть по щаблям дерев’яної драбини наверх, до площадки, на якій стоять Гардовий і Перепелиця.
Самійло нахилився над діжкою і швидко викресав вогонь. Гніт зайнявся, а за ним загорілася смола. Вогонь розгоряється і гудить. В лице козаку війнуло жаром.
– От тепер добре, – задоволено сказав Самійло і перехрестився. – Тепер і померти не шкода.
Він повернувся до Перепелиці і побачив, що той мертвий лежить поряд, стікаючи кров’ю, а з нього стирчить десяток стріл. Схоже, козак прикрив своїм тілом Самійла, поки той розводив багаття. Ціною власного життя він дав можливість подати знак іншим бекетам.
Однак міркувати над цим було ніколи. Гардовий закрив очі вбитому козаку, схопив його шаблю, витягнув із піхов свою і кинувся до драбини. Там він став люто й нещадно рубати татар. Тіла зарубаних кримчаків одне за одним полетіли вниз.
Кілька татар схопились за луки і почали цілитись в Самійла.
– Стояти! – застережливо підняв руку їх командир. – Не вбивати цього батира. Ми його продамо і виручимо за нього хороші гроші.
– А поранити його можна? – занепокоївся один з лучників.
– Навіть треба, бо інакше він ще багатьох наших аскерів вб’є.
Самійло побачив, що в нього ціляться з луків. Він зміг відбити дві стріли, але третя вп’ялась йому в передпліччя правої руки. Шабля випала з його руки. Четверта стріла потрапила йому в ліве плече. Самійло застогнав від болю і випустив другу шаблю. Йому було нестерпно боляче, тож він більше не може чинити опір.
– Досить, – махнув рукою татарський начальник, – в’яжіть його! Хутчіш!
Скориставшись тим, що Самійло випустив шаблі, намагаючись перетерпіти біль, татари накинули йому на шию два аркани і силоміць повалили козака на поміст.
– От і все, – подумав досадливо козак.
– Зніміть його швидше, а то згорить ще. Шкода буде, якщо така купа грошей пропаде, – ошкірився командир татар, – і швидше перев’яжіть йому рани, а то ще, чого «доброго», кров’ю стече.
Самійло перебував у напівзабутті, коли ординці спускали його на мотузках на землю. Йому перев’язали рани і поклали його на арбу.
Козаки на інших вежах вже помітили чорний дим, який піднімається до неба, і підпалили свої «фігури». Величезна заграва нависла на небі.
– Знову до нас пожалували непрохані чужинці, – сказав один з козаків, приставивши долоню до лоба, – цікаво, це просто напад татар, чи нова війна?
А по степу одна за однією розгоряються все нові й нові «фігури». Так за якусь годину вся Україна буде знати що ворог знову прийшов на її землі.
В такий напружений час мирний люд, який працював в степу чи плавнях, гречкосії з сіл, хуторів, пастухи й рибалки, лісоруби й вуглярі, мисливці й солевари, всі починають сушити сухарі, підсмажувати пшоно для каші, забивати свиней, заривати в землю збіжжя, хліб та гроші.
Хтось, захопивши якесь майно, жінок і дітей, старих батьків, квапились заховатись в містечках за фортечними стінами, або взагалі тікають в Московщину, щоб не потрапити в рабство або не загинути. По дорогам подалі від татар ідуть череди рогатої худоби, отари овець, табуни коней.
А козацтво повсюди почне готуватися до відсічі. Завдяки сміливості, героїзму, самовідданості, єднання цілої нації русинам завжди вдається вистояти у всі війни.
Деркач і Сало з козаками з інших «фігур» нарешті прибуло на Січ. Там їх зустрів курінний отаман Сава Репетило.
– А де Гардовий і Перепелиця? – стурбовано запитав він, озираючись навколо. – Ну, кажіть толком, вражі діти, не мовчіть!
Похнюпившись, збентежені й розгублені козаки розповіли все, як було.
– Значить, вони, швидше за все загинули, або потрапили в полон. Шкода, – зітхнув курінний отаман.
Тут закалатав дзвін січової церкви, скликаючи козаків на схід. Розмова разом закінчилась, бо козаки разом поспішили на січовий майдан.
– Що трапилось? – вийшов з куреня, позіхаючи, Сашко лірник, якого збудили крики, гуркіт і голос церковного дзвону.
– Схоже, війна, брате, – відповів йому хтось з козаків на ходу.