Наступного дня із самого ранку поручик Ясінський викликав до себе в кабінет сотника Бандурку.
– Проходь, Ладиславе, сідай, будемо думу думати.
Сотник присів у велике крісло, і поставив руки на руків’я шаблі, яку впер у підлогу.
– Пане сотнику, впевнений, для тебе не новина, що Київщина і Брацлавщина живуть під постійною загрозою набігів татар. Досвід Гайсина яскраво показує, що місто просто зобов’язане мати укриття, куди може стікатись місцеве населення, ховаючись від татар.
– Так. А ще добре, коли містяни несуть військову службу. Вони можуть удень і вночі чергувати на стінах і баштах фортеці.
– Згоден, це дуже правильно.
Поручик задумався на якусь хвильку, сотник, більше нічим не проявляючи своїх почуттів, спокійно вичікує, що ще скаже граф. А той скрушно похитав головою.
– Пане Ладиславе, тобі по службі відомо, що на південь від Умані і Терехтемирова королівських військ немає. Тому татари практично непомітно і безкарно доходять мало не під стіни Гайсина. І що особливо неприємно, наші селяни не встигають заховатись від них.
Бандурка на знак згоди схвально кивнув.
– Є в мене думка – побудувати декілька сторожових застав, щоб наші козаки першими виявляли татарські чамбули ще на підході до Гайсинщини. І давали їм бій.
– Малувато в нас сил, щоб давати бій татарам на всіх підступах.
– Не зближаючись, розумієш? Не доводячи справу до шабельного бою. Обстрілювати татар з мушкетів, гармат, а потім відходити. Цілитись по їх коням, щоб не промахнутись. А самі застави з часом перетворимо в маленькі фортеці.
Сотник з належною увагою слухає поручика. А той в роздумі, поринувши в свої думки, встав і заходив туди й сюди по кабінету.
– А в селян буде більше часу для того, щоб сховатись.
– Точно так! – ствердно кивнув граф. – Відряди два десятки козаків у напрямку на схід. Там ще недавно були села. Можливо, не всі будівлі спалені. А як всі, то хай виберуть місце, побудують куріні, конов’язь.
– Зрозумів. Буде виконано! – пообіцяв сотник.
– І щоб через кожні два дні доповідали, що там в них і як. Кого думаєш відправити? Справа важлива.
– Думаю, десятки Мотала і Ціпцюри. Старшим призначу Мотала. Зв’язківцем призначу Гардового.
– Це син того запорожця, здорового такого? Із-за якого татари кілька років плюндрували наші краї?
– Так, пане поручику.
– Міркую, хороший вибір, – охоче згодився поручик. – Отримуйте провіант, порох, кулі, парусину для палаток. Одним словом, все що знадобиться козакам. І з богом! Хай оберігає їх найсолодший Єзус Крістос.
Вже на наступний день два десятки козаків і посильний Іванко Гардовий відправились на пошуки місця для першої сторожової застави. Таке місце знайшлося у двох десятках верст на схід від Гайсина і на південь від дороги на Умань.
Тут був хутір, але татари спалили його. А от сіновал залишився цілим, можливо тому, що збудований в стороні від інших житлових та господарських будівель.
– А що, браття козаки, – вставши в стременах, і роззираючись на всі чотири боки, спитав Мотало, – може, тут і зупинимось?
– Мабуть таки так, – погодився Кирило Ціпцюра. – Для першої застави цілком підходить. Сьогодні заночуємо в цьому сіновалі. Навіть будувати нічого не треба.
Козаки зрубали кілька деревин і нашвидкуруч збудували конов’язь. Оскільки соломи мало, наломили і застелили підлогу ялиновим галуззям. Поверх нього встелили шар соломи. Кілька годин кипіла робота.
І тільки-но вони закінчили, як почалася злива. Здається, з неба ллється суцільна лава води. Блискавиці б’ють безперервно. Козаки сховались у сіновалі.
– Оце так погода, трясця її матері, – лайнувся один з козаків.
– Пане отамане, дощ косий, і цю стіну заливає. Коби солома не змокла.
– В нас є парусина, давайте завісимо цю стіну, – сказав Мотало.
Невдовзі всю стіну завісили парусиною, і дощ перестав потрапляти до сіновалу. Оскільки про те, щоб розвести багаття не може бути й мови, козаки повечеряли хлібом з салом і цибулею. А дощ і не думає ущухати.
– Ну що, пани-товариші, – сказав Мотало, – дощ періщить так, що ніяка холера нас не знайде. Думаю, можемо чатових і не виставляти.
– Хіба що із середини на двері приладнаємо залізну клямку, щоб ззовні не можна було відкрити, – запропонував Ціпцюра.
Всі погодились і скоро повкладались спати. Засинаючи, Іванко подумав, що такого сильного дощу він на своїй пам’яті і не пригадує.
Вдосвіта першим прокинувся Іванко. Він з насолодою потягнувся, радіючи новому дню, й тому, що він добре відпочив. Солодко позіхнувши, він остаточно прокинувся, і зрозумів, що дощ вже не йде. Зник і нічний морок.
Навіть не віриться, з вечора здавалось, що на дворі справжнісінький потоп, а тепер тиша і спокій. Ранок видався сірий, непривітний, було вогко і хмарно, але дощу вже нема.
Іванко зазирнув у шпарину між дошками і одразу відсахнувся назад. Навколо сіновалу суцільними колами стоять татари! Молодий козак протер очі і ще раз визирнув у шпарину, потім кинувся до Мотала і став його будити. Завбачливо він прикрив рота Моталу рукою.
– Що за, – рвонувся і намагається лайнутися Мотало, але Іванко не дав йому нічого сказати.
– Тихіше, пане отамане. Татари!
– Де? – пошепки запитав отаман, одразу прокинувшись, ніби він щойно і не спав.
– Скрізь. Оточили нас з усіх боків.
– А щоб тобі. Буди хлопців. Тільки тихо!
Всі козаки швидко посхоплювались на ноги. Сон вмить втік геть. Мотало від сорому ладен провалитися крізь землю за те, що занапастив козаків. Коли всіх збудили, отаман, похиливши голову, тихо промовив.
– Вибачайте, пани-товариші, смерть за нами прийшла. Моя вина. Треба було таки виставити вартових.
На душі в Мотала сумно і безнадійно. Загартований в боях козак зараз виглядає розгубленим і безсилим. Обличчя в нього почорніло від передчуття близької смерті.
– Не вини себе, – рішуче сказав Ціпцюра, – ми всі винні. Але недарма люди кажуть, козак не без щастя, дівка не без долі. Значить, така наша доля. До бою, браття, семи смертям не бути, а однієї не минути!
Роздумувати не було коли. Козаки тихо, як тільки могли, зарядили мушкети і влаштувались під стінами сіновалу.
– Панове козаки, – неголосно наказав Мотало, – домовтесь між собою, в кого цілите, щоб не вийшло такого, що на одного татарина три кулі витратили. Готові? А тепер вогонь!
Гримнув залп и двадцять один татарин впав замертво.
– Ну що, вражі діти, не чекали на таке? Перезаряджай, хлопці! Плі!
І ще двадцять один татарин впали вбитими. Татари у відповідь обстріляли сарай з луків, але жодна стріла не потрапила в щілину між дошками. Тоді татари обстріляли сіновал запаленими стрілами, але мокрі дошки не загорілись.
Тим часом козаки зробили третій залп. І знову всі кулі потрапили в ціль.
– Поки вони перезаряджаюсь рушниці, рубайте стіни, – закричав татарський ватажок.
Кілька батирів з великими сокирами кинулись до рогу сіновалу, де стоїть з мушкетом Ціпцюра. Він швидко заряджає його, а татари тим часом рубають стіну. У вирубану пробоїну почали влітати татарські стріли. Один козак впав мертвим, ще двох поранили.
Татари встигли обмотати стовп мотузкою з залізним гаком, накинути її на коня. Кінь рвонув і вирвав стовп. Дах нахилився, бокові стіни посипались. Кримчаки почали обстрілювати козаків через цей пролом у стіні. Гримнув останній залп з мушкетів.
– Рубайте їх, в полон вони не здадуться, – скомандував ватаг ординців.
Татари з криками кинулись з шаблями у пролом. Розгорівся нерівний бій. Козаки з шаленою впертістю тримають оборону. Зав’язалась запекла рубка, але козаків мало, деякі з них поранені, тож невдовзі татари почали святкувати перемогу.
* * *
Поручик Ясінський заклопотаний справами тільки на третій день згадав, що ще вчора мав прибути посильний від Мотала, але не прибув. Схвильований він викликав до себе сотника Бандурку.
– Не хочеться думати про погане, але Гардовий так і не з’явився. Ймовірно це означає, що або він, або всі козаки загинули. Вирушайте негайно і розберіться, що там і як?
Сотник спочатку надіслав гонця в Киселин до матері Іванка, але та запевнила, що син не з’являвся. Доповівши про це графу Ясінському, Бандурка на чолі своєї сотні виїхав на пошуки козаків Мотала. Дорога від сильних дощів розкисла, тож їхати було важко.
Надвечір вони знайшли місце трагедії, бо мокрий сіновал, підпалений татарами, ще диміть. Біля нього на траві в ряд складені вбиті козаки.
– Пане сотнику, наших тут дев’ятнадцятеро, – доповів Свирид Байрак, різко жестикулюючи руками.
– Кого немає? – запитав засмучений, похмурий Бандурка.
– Бориса Мотала й Іванка Гардового. Я схильний думати, що вони потрапили в полон, – поміркувавши, сказав Байрак.
– Так, схоже на те, – пригніченим голосом відповів Бандурка. – Якби вони були живі, то вже давно дали б про себе знати.
Серце сотника обгортає сум. Могил кримчаків козаки налічили вісімдесят три, але це мало втішає їх і сотника.
* * *
Козаки з селянами розраховували, що татари вже повертаються в Крим, але ті навіть не думали їхати з Гайсинщини. Занадто мало вони захопили живого товару, тож, кримчаки до часу схоронилися у великому лісі на південний захід від Гранова, що підходить аж до самого Киселина.
Ніхто їх не шукає, а самі ординці вичікують слушного часу, щоб напасти на Киселин і села навколо нього. Їх дозорці й лазутчики нишпорять навколо лісу, винюхуючи і вивідуючи все, що може їх стосуватись.
Через чотири дні лазутчики доповіли, що частина залоги Гайсина на чолі з поручиком Яновським поїхали до Брацлава. Через три години після від’їзду козаків із фортеці татари напали на Киселин, села і хутори біля нього.
До самої фортеці ординці підходити не стали, а ось містечко Гайсин пошарпали добряче. Одним з перших на їх шляху став маєток графа Ясінського, бо він знаходиться на східній околиці Гайсина.
До графа якраз приїхала з Варшави його дружина Ельжбета й діти, і граф вирішив познайомити дружину із своїми рятівницями – Оріяною і Марією Гардовими.
Вони всі як раз чаювали, коли почули тривожне биття церковного дзвону. Граф кинувся до вікна і тут же відсахнувся від нього.
– Матка Боска Ченстоховська, – перехрестився він, – ординці вже у нас у дворі! Всі за мною! Хутчій!
Він відвів свою сім’ю і Гардових до бальної зали. Вона абсолютно порожня.
– Збігневе, – розгубилась його дружина, – тут же немає де сховатись!
– Пані Ельжбета, це спеціально, щоб всі саме так і думали. Насправді, люба, тут є вхід до потаємної кімнати.
Граф натиснув один із завитків на панелі, і частина стіни виїхала вперед.
– Ось підсвічник, ось все, що треба, щоб добути вогонь. Обережно на сходах. Там є кілька кімнат, є канапи, ковдри, одяг, вода, їжа. Вам на кілька днів точно вистачить.
– А ти, любий? – спантеличено запитала Ельжбета.
– Я сховаюсь в іншому місці. Заходьте.
– Хіба не можна разом? – недовірливо глянула на графа дружина.
– На жаль, ні. Замок поламався, а відремонтувати його не встигли. Тож двері можна відкрити і закрити тільки зовні. Все, поспішіть, бо мені теж треба десь схоронитись. Як все закінчиться, я вас відчиню. Сидіть тихенько і нічого не бійтесь!
Коли його діти, дружина й Гардові зайшли у сховок, граф закрив двері і тільки після цього зітхнув із полегшенням. Отже, тепер можна подумати і про себе. Він визирнув у вікно, що виходить у широкий двір – там вже скрізь порядкують татари. Швидко перейшов до вікна, яке виходить на задній двір, але там також одні татари.
Граф взяв ножиці і з жалем відстриг собі пишні вуса, волосся нижче шиї. Тепер він став схожим на простолюдина. Граф швидко перевдягнувся в одяг селянина. По коридорах вже чути, як наближаються татари. Озирнувшись по боках, Ясінський сховав за пазуху кілька срібних кухлів. За цим заняттям його й застали татари.
– Ви тільки подивіться, – розсміявся один з ординців, – господаря ще й слід не прохолов, а слуга вже його обкрадає! Га-га!
– А ну покажи, що ти там поцупив? – сказав другий татарин і шаблею розрізав мотузку, якою підперезана довга сорочка графа.
Срібні келихи з брязкотом посипались на дерев’яну підлогу.
– Га-га-га! – сміються татари, а другий татарин вперіщив графа нагайкою.
– А не кради в свого хазяїна, рабе! – глузують кримчаки.
– Все, виводьте його звідси, хай іде до інших полонених.
Граф мовчки вийшов із свого будинку і розчинився в натовпі бранців. Багато хто з містян пізнали графа, але ніхто й виду не подав, навіть не дивлячись на те що той вдягнений, як простий селянин.
Скоро колону погнали на схід. Люди йдуть, раз по раз озираючись назад. Сум розриває їм груди.
Тільки через добу заскрипів запірний механізм, і двері потаємної кімнати відчинились.
– Гей, де ви там, виходьте, – проскрипів чийсь неприємний голос.
Як виявилось, це сільська повитуха баба Вертуха. Кого-кого, а її точно ніхто не очікував тут побачити.
– А де пан граф? – запитала дружина Яновського.
– І як ви взагалі тут опинились? – здивувалась Марія.
– Так мене пан посвятив у цю таємницю на той випадок, якщо треба буде відкрити ці кляті двері, а його не буде. От його вже і немає.
– Як це нема? Що ви таке кажете? Його що, вбили? – зблідла, відчувши біду, пані Ельжбета. – Ну? Не мовчіть!
– Та, – вже м’якіше сказала баба Вертуха, – люди кажуть, він згорів в дальній половині цього будинку. Царство йому небесне, сердешному. Відмучився.
І стара тричі перехрестилася. Почувши цю страшну новину, дружина графа одразу занепала духом і почала оплакувати чоловіка.