На Гайсинщині почали пропадати гарні дівчата. Дуже скоро дійшло до того, що батьки перестали відпускати дівчат самих будь куди. Скрізь їх супроводжують озброєні чоловіки, батьки, або старші брати. З часом потурнаки Рахманова почали нападати і на них.
– Ніяк не второпаю, – нервує поручик Яновський, проводячи нараду з козацькою старшиною, – хто це може бути? І де нам їх шукати?
Всю весну й початок літа безкарно крадуть потурнаки красивих дівчат, і все їм сходить з рук. Ніхто не зміг навіть хоч раз побачити цих крадіїв.
Літо видалось напрочуд жарке, Соб обмілів так, що відкрились печери, в яких колись жили первісні люди. Хлопчики, які гасають скрізь, де тільки можна і не можна, першими довідались про це. Вони принесли в Киселин камінні сокири, наконечники списів, стріл, древні знаряддя праці, як-то крем’яні серпи, скребки тощо.
Батюшка отець Костянтин назбирав стільки старовинних речей, що вдома в нього утворився справжній музей.
Навіть поручик Яновський знайшов час і пройшовся печерами. Щоб потрапити в деякі з них потрібно пройти по коліна у воді.
– Це я першим знайшов ті печери, – вихваляється Петрик Сомик матері, – тільки вхід до печер тоді був під водою. Але це не завадило нам з Іванком сховатися в них від татар!
Не дивлячись на те, що надзвичайно спекотно, і трава погоріла, тож коням сіна мало, татари зненацька знову прийшли аж під Гайсин.
Поручик Яновський саме їхав верхи додому на обід, коли йому на зустріч вибігли перші юрми селян.
– Стійте! Що трапилось? – голосно крикнув граф.
– Татари! Татари йдуть!
Такого граф не сподівався, йому аж моторошно стало. Він озирнувся, сумніву немає, до Гайсина люди пішки навряд чи встигнуть добігти. Кінні татари їх неодмінно доженуть і полонять.
– Люди добрі! – щодуху заволав граф, намагаючись перекричати розпачливі вигуки жінок. – До Гайсина далеко! Біжіть до печер! Ховайтесь там! Чуєте мене? Ховайтесь в печерах!
Люди зупинились в нерішучості, стали озиратись. Не чекаючи на відповідь, граф Яновський зціпив зуби, пришпорив коня і помчав додому. Він встиг, татари ще не дійшли до його фільварку. Навколо ані душі.
Покинувши коня серед двору, граф вбіг в будинок. У спальні він знайшов перелякану дружину з синочком.
– Пані Кароліна, – сердито гукнув граф, – чому ви ще тут? Хіба я не казав вам, що ви маєте робити в подібній ситуації? Вам треба було одразу тікати й ховатись!
– Не гнівайтесь. Казали. Але мені страшно, і я розгубилася, – безпомічно розридалася дружина.
За вікном почулися вигуки на татарській мові. Яновський здригнувся, витер рукавом спітніле чоло, схопив дворічного сина на руки і кинувся до свого кабінету.
– За мною, – рішуче гукнув він дружині. – Часу в нас небагато.
В кабінеті він посунув стола, прибитого до підлоги. Стіл слухняно від’їхав вбік і під ним відкрився лаз в підземне укриття. Граф пропустив вниз дружину, подав їй дитину, потім спустився сам. Він закрив ляду, стіл став на місце. Поручик заклинив механізм спеціальною скобою. Тепер зверху посунути стіл і відкрити люк неможливо.
Після цього граф одразу повеселішав і зітхнув з полегшенням.
– Зараз, пані Кароліно, почекайте хвильку, зараз я викрешу вогню.
Граф запалив смолоскип і вони втрьох перейшли в простору кімнату. Тут знаходяться кілька шаф, диванів, столи, стільці, а головне вода й їжа. Дружина графа поволі заспокоїлась і перестала плакати.
Граф вставив смолоскип у спеціальне кріплення на стіні, потім підійшов до дружини і пригорнув її до себе.
– Ну все, сонечко моє, заспокойся. Тут нас татари не злапають!
– Дивина! Коханий, коли ти все це встиг зробити? Мені і не снилося, що у нас в домі є така чудова криївка!
Після слів пані Кароліни запала глибока тиша, тільки чути, як потріскує полум’я каганця, а ще чути кроки ординців над головами.
Кримчаки були страшенно розчаровані результатами нападу на Киселин. Мало того, що вони нарвались на шалений опір, втратили кілька десятків своїх аскерів, то ще ясиру майже не взяли.
– Як прикро! Куди подівались ці кляті уруси? Ніби скрізь землю провалились, – гнівно пробурчав один з кримчаків.
– І не кажи. Такого ще не бувало. До фортеці вони не могли встигнути, ми б їх перехопили. Це точно.
– Дива та й годі, – досадливо мовив третій татарин, розгніваний і лютий.
Далі ординці поїхали бурмочучи якісь прокляття.
* * *
Яновські відсиділи у підземному укритті дві доби, спокійно перечекавши небезпеку. Тільки після цього граф пройшов підземним ходом до берегу сажавки, відчинив двері і подивився, що там коїться на горі. Як він і сподівався, татари вже відступили.
На березі ставка форкають стриножені коні, а в дворі, гучно перемовляючись, хазяйнують козаки на чолі із сотником Бандуркою. Яновський зрадів і вийшов до них.
– Пане поручику, – радісно привітав графа сотник, – а ми тут вас обшукалися! Вже не знали, що і думати!
Козаки зустріли поручика Яновського радісними вигуками. Граф тепло привітався за руку з усіма, розчулений тим, що за нього так хвилюються козаки.
– Все в порядку, Ладиславе. Все добре! А що то за метушня на вулиці?
– Пане поручику, ви родину Гардових знаєте?
– Звичайно, – навіть розсміявся граф, – а що?
– Уявляєте, в таку скрушну годину, поки татари були тут, їх дочка Оріяна народила двійню хлопчиків! Перші діти, народжені в Киселині! Чим не подія? Ця радісна звістка вже облетіла все містечко, – не приховує своїх радощів сотник.
– Та ти що? Аж не віриться! Ладиславе, а хто прийняв пологи?
– Місцева повитуха баба Вертуха, хто ж іще?
– Значить, все пройшло добре, – радісно вигукнув граф і в захопленні сплеснув руками. – Треба мені провідати породіллю, привітати і щось подарувати. Уявляю, які зараз в них вдома радісні клопоти! Як же добре!
– Так, дійсно хороше!
Граф такий зворушений гарною новиною, що радіє за Оріяну, як за рідну. Марія в цю хвилину милується онуками.
– Як буде оказія, передамо батькові на Січ, що він вже дід. Ото він зрадіє, правда, доню? А там, дивись, приїде до нас, щоб онучат побачити!
Оріяна тільки кивнула на згоду, бо їй самій ще просто не віриться, що вона вже мама і в неї двійко діточок. Її серце стискається від неймовірної радості.
– Доню, як назвемо синочків? – обернулася до неї Марія.
– Ми з Мирославом вже говорили про це. Нехай будуть Роман і Руслан.
– Гарні імена. Хай так і буде!
Гардовим сьогодні, навіть не дивлячись на напад кримчаків, так легко і весело на серці. І в Оріяни, і в Марії очі світяться від радості.
– Діточки мої, – лагідно усміхнулась Оріяна до своїх синочків, притискаючи їх крихітні тільця до себе, – дай боже вам щастя і миру!
Надвечір, звільнившись від служби, до сестри примчав Іванко. Видно, що він перебуває в гарному настрої. Припнувши коня до конов’язі, він вмився і увійшов до хати.
– Вітаю тебе, люба сестро з народженням діточок! Можна мені на них подивитися? Ну, хоч одним оком? Це ж мої племінники!
– Дивись, синочку, – замість сестри відповіла мати і розсміялась.
– Мамо, а чому ви смієтесь? – здивувався син.
– Та навіть не віриться, синку, що ти вже не просто Іванко, а дядя Ваня!
– Ви тільки подивіться на нього, – засміялася Оріяна, – задер кирпу, що і кочергою не дістанеш! Дядя Ваня!
– Мій боже, – радісно і розчулено мовив Іванко, не звертаючи уваги на жарт сестри, – які ж вони гарнесенькі!
Іванко не зводить з діточок очей, повних цікавості, гордості й захоплення. Марія рукавом змахнула сльозу.
– Чого ви, мамо? – з острахом запитала Оріяна. – Щось болить?
– Для повноти щастя не вистачає нашого батька. Але щось в мене серце за нього нестерпно болить. Якась тривога в душі зародилась. Цікаво, як він там?
Видно, що невідомість сильно гнітить її. Лихі передчуття крають серце матері, але думати про погане не хочеться.
– Будемо сподіватись, що все в тата добре, і чекатимемо на нього.