Ділявер Айдаров перевіряє свою скарбницю. Він сидів, схрестивши ноги, коли до нього швидко підійшла схвильована Гульнур.
– Щось трапилось, ана? Що тебе хвилює?
– Синку до нас прибув великий хан! – стурбовано відповіла мати.
– Як? – підхопився із-за столу Ділявер. – Невже сам кримський хан тут?
Звістка про приїзд хана приголомшила Ділявера. Нечасто кримський хан буває в прикордонному Перекопському каймаканстві, значить, на те є якась важлива причина.
– Так, він чекає на тебе у дворі. Поспіши, синку.
Молодий мурза зачинив скарбницю і поспішив у двір. Там його дійсно чекає хан Мехмед І Гірей. Хан з подивом розглядає маєток мурзи, який надзвичайно змінився після останнього відвідування хана. Тепер це місце більше нагадує султанський палац і сад в мініатюрі, ніж прикордонну фортецю.
Ділявер до землі вклонився хану. Він збентежений відвідуванням самого кримського хана, і не знає, що чекати від цього візиту. Зовні мурза дуже радо зустрів великого хана.
– Що привело падишаха до скромного слуги його? – запитав він, опанувавши почуттями.
– Є важлива розмова, мурза. Де ми можемо поговорити віч-на-віч?
Гульнур в цей час розпорядилась, і в робочому кабінеті мурзи накрили багатий стіл. Хан присів на міндер, відмахнувся від їжі, і взяв тільки келих холодного шербету.
– Я поспішаю, мурза, тож одразу перейдемо до справи, – неуважно махнув рукою великий хан.
– Мій володарю, як я можу відпустити вас голодним? – навіть розгубився Ділявер.
– Дякую, мій дорогий Ділявере, я не голодний. А справа в мене до тебе така, – стомлено відповів хан, погладив борідку і молитовно склав руки. – Твій батько, який зараз гуляє в райських садах Аллаха, пообіцяв самому турецькому султану, що вб’є гяурського гетьмана Оришевського.
– Але ж батько загинув? – розгубився Ділявер.
Останні слова хана надзвичайно вразили молодого мурзу. В очах Айдарова потемніло від сплеску почуттів. Настрій його миттю зіпсувався, і він не зумів це приховати.
– Так. На жаль, він загинув. Але це нічого не міняє. Це означає, що ти, як син, як спадкоємець свого батька, повинен закінчити цю справу. Розумієш?
Мурза розгубився ще більше. Від хана не приховалось напруження, яке охопило молодого мурзу. Ділявер ухилився від прямої відповіді, хоча він розуміє, що йому доведеться змиритися.
– Мій повелителю, вивідачі доповідають, що козацький гетьман постійно знаходиться в Києві. В мене немає стільки воїнів, щоб взяти Київ, – винувато розвів руками Ділявер, тамуючи хвилювання.
– Значить, треба зробити це малими силами, без взяття Києва. Подумай, як це краще зробити.
– Здається, вже придумав. В мене є надійні потурнаки. Я відішлю їх, нехай покажуть, на що здатні.
– Що ж, – піднявся на ноги задоволений хан, – гадаю, це слушна думка. Я вірю в тебе, Ділявере. Тільки постарайся зробити це якомога швидше.
– Слухаюсь, мій повелитель, – низько вклонився мурза.
– Виконаєш – повідом мене про це якомога скоріше.
Кожен із співрозмовників зостався наодинці зі своїми думками. Зваживши всі «за» і «проти», Ділявер вирішив здійснити похід на Гайсинщину не тільки силами потурнаків, а й татар.
– Захопимо ясир, – пояснив він матері, – заробимо грошей.
Молодий мурза вирішив сам очолити похід, але захворів. Тільки пізньої осені татари нарешті змогли вирушити до Гайсина. Айдаров молодший дуже сподівався на те, що застане козацького гетьмана в його володіннях, а не в Києві.
Зима видалась ранньою, і сніг вкрив землю вже в середині листопада. Тож в Киселині й Гайсині ніхто не чекав на те, що можуть з’явитися татари. Спочатку Ділявер вислав розвідку з потурнаків, на яких ніхто з русинів й уваги не звернув. Потурнаки принесли невтішну звістку – гетьмана Оришевського в Гайсині немає.
– Ну що ж, доведеться діяти за попереднім планом. Ми пограбуємо Киселин, інші села, і повернемось додому. А ви залишитесь тут і будете чекати на гетьмана. Вірю, що все у вас вийде. Після виконання завдання повернетесь до нас.
Татари напали на Киселин під ранок, коли ще всі люди спали. Серйозного опору організувати русинам не вдалось. Єдине, що, відбиваючись від кінноти, чоловіки дали можливість жінкам з дітьми втекти до лісу, що на північ від містечка. Ще влітку люди на всякий випадок вирили там землянки, щоб при потребі ховатись від чужинців.
Поки чоловіки стримували ординців, їх родини добрались до землянок і поховались в них. Завірюха швидко замела всі сліди, так що татари не змогли знайти навіть слідів. Але втекти вдалось не всім. Ті жителі, що мешкали біля лісу зі сходу і понад річкою Кислячкою, потрапили в полон.
Літніх людей татари вбили на місці, решту погнали із собою. Серед бранців опинився і Петрик Сомик. Він ішов, спотикаючись мало не на кожному кроці, постійно озираючись назад. А там горить, палахкотить Киселин. Власне кажучи, містечко спалене повністю.
Тільки маєток пана Яновського вцілів, бо знаходиться в стороні, і татари до нього просто не дійшли. Мурза вишикував чотири десятки потурнаків і десяток татар.
– На жаль гетьмана в Гайсині немає. Але не може такого бути, щоб він не приїздив до себе додому. Тому ви залишаєтесь тут для того, щоб вбити того клятого Оришевського. Старший серед вас Батал Рахманов, головний серед урусів – Марко Лис. Якщо з Лисом щось трапиться, старшим буде Захар Рудь.
– Якші, – схилив голову Рахманов.
– Першим ділом знайдіть собі прихисток. Гроші і продукти ви зараз отримаєте, вам їх надовго вистачить. А ще можете викрадати гарних дівчат, дітей і присилати їх до нас. І гроші не зайві для вас будуть, і новини для мене будете передавати. Ну, питання є?
Питань ні в кого немає. Мурза покликав до себе Рахманова, і вони неквапливо від’їхали трохи вбік.
– Дивись, Батале, я на тебе дуже розраховую. Русинам особливо не довіряй, хто їх знає, як вони себе поведуть тут, можна сказати, вдома, серед свого люду? Будь завжди напоготові. І нікуди самі не лізьте, дарма не ризикуйте, для цього є уруси. На них ніхто уваги не зверне, а от вас одразу примітять. Ну, успіхів тобі!
– Дякую за довіру, мурза. – вклонився Рахманов. – Я не підведу.
Вони розпрощались і роз’їхались в різні боки. Невеликий загін Рахманова спішив покинути район, де можуть бути загони козаків, які переслідують валку Ділявера Айдарова. Інші пішли на схід. Дійшовши до уманського шляху, татари зупинились.
– Нас напевне будуть шукати і знайдуть, – вголос розмірковує Ділявер, – тому треба їх перехитрувати. Вони впевнені, що ми йдемо на Умань, а потім на Крим. А ми підемо в напрямку Гранова. Навряд чи вони подумають, що ми підемо до сильної фортеці та ще й зробимо з полоненими гак.
– Це точно, мурзо. Вони точно до такого не додумаються!
І колона повернула на північ від уманського шляху. Віхола швидко заносить сліди валки. Петрик чув цю розмову і тепер думає, як попередити козаків про те, де шукати ординців. Лісова дорога вигинається між старими соснами і ялинами.
Через якийсь час хлопчик помітив знайомі місця. Він вивчав ліс, і тепер знає його, як свої п’ять пальців. В усякому разі північну його частину. Звідси відносно недалеко до Іванкової землянки.
План народився сам собою. Хлопчик ледве плентається, ніби зовсім вибився з сил. Коли колона зупинилась трохи відпочити і поїсти, Петрик на ламаній татарській мові попросив охоронців відпустити його в ліс до вітру.
– Хіба тобі тут хтось заважає? – регочуть татари.
– Мені соромно. Тут жінки і дівчата.
– Добре, – пожалів хлопчика один з ординців, – але верхній одяг і шапку залиш тут. Швидше повернешся.
Петрик з готовністю скинув свитку, шапку, рукавиці і зіщулившись від холоду й пронизливого вітру попрямував за дерева.
– Не барись там, – крикнув йому той самий кримчак, – а то не помітиш, як перетворишся на снігову бабу! І дивись мені без жартів, бо я швидкий на розправу!
– Добре, я швидко, – пообіцяв хлопчик і відвів очі.
За деревами виявився яр, якого не видно з дороги. Але снігу в ньому стільки, що Петрик вирішив його обійти. За деревами ростуть кущі, а за ними схил. Зайшовши за кущі хлопчик зламав кілька ялинових гілок, замів сліди, і ніби забувши про обережність, чим духу побіг, ламаючи віти невисоких дерев.
Він точно знає, що з дороги його вже не видно. Завірюха швидко замітає сліди хлопця. Коли татари кинулись шукати Петрика, його слід, як то кажуть, пропав. Сніговій встиг замести всі стежки й дороги.
– Гей, малий, ти де? Що за дурні жарти? – намагаючись перекричати вітер, спантеличено вигукнув один з аскерів.
– Втік? Тільки цього нам не вистачало.
Кримчаки розчаровані втечею хлопчика і зовсім не приховують цього.
– Та ну його, – нарешті махнув рукою один з переслідувачів, – замерзне та й все. Це його вибір. Треба продовжувати путь.
Втім своєму старшому про те, що один з невільників втік, татари нічого не сказали. Кримчаки продовжили свій путь, а Петрик тим часом все біг і біг, намагаючись втекти якомога далі і не замерзнути.
По дорозі йому так і не пощастило знайти сякий-такий затишок від сніговію. Він перевів дух тільки після того, як заліз в Іванкову землянку. Тільки тут він відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Петрик замерз так, що зуб на зуб не попадає.
Хлопчик зіщулився від холоду і тільки тепер зрозумів, наскільки сильно він замерз.
Він запалив вогонь, обдивився освітлену каганцем і свічкою криївку. З верхнього одягу підходящого розміру знайшовся тільки татарський кожушок. Петрик вдягнув його, на голову татарський малахай і почав підстрибувати, махати руками, присідати.
Коли він зігрівся, загасив каганець і свічку, накинув поверх малахая відлогу, виліз із сховку, причинив ляду і поспішив до Киселина. Там над берегом річки Кислячки його зі спини хтось міцно схопив, сильно притиснувши руки до тулуба.
Душа в Петрика від страху шугнула у п’яти. Він раптом жахнувся від думки, що знову опинився в татарському полоні.
– Сюди, – гримнув знайомий, владний голос, – я татарського лазутчика упіймав! Ходіть лишень сюди!
– Дядьку Василь, це ви? – полегшено зітхнув Петрик.
– Я. А ти хто? Голос ніби знайомий?
На крики підбігло декілька містян. Хлопчик оговтався і стоїть, обливаючись сльозами радості.
– Так це ж Петрик, син покійного Сашка Сомика! – впізнав хтось.
– Тьху ти, – сплюнув Василь Голобля і відпустив хлопчика, – обізнався. Радій, малий, що я тебе просто схопив, а не вперіщив чим-небудь. А ти чого в такому вигляді розгулюєш?
Голобля дуже здивований вигляду Петрика. Тут, почувши збуджені голоси, до них приєднався сотник Бандурка. Він з цікавістю дивиться на хлопчика і чекає на відповідь.
– У полоні я був, дядьку Василь, але втік.
– Хлопче, а де зараз татари, знаєш? – занепокоєно запитав Бандурка.
– Так, пане сотнику, знаю. Вони впевнені, що ви будете їх шукати на уманському шляху і на південь від нього, тому вони вирішили вас обдурити і повернули на Гранів.
– Не все втрачено, – полегшено зітхнув Бандурка. – Зачекай, вони що, хочуть напасти на Гранів?
– Ні, вони спеціально зроблять півколо там, де ви їх напевне шукати не станете. А потім вже, коли ви припините пошуки, підуть на гостинець, який іде на Умань.
– Коли ми припинимо пошуки і повернемось назад, – уголос міркує сотник. – Хитро придумано. А ти нічого не переплутав? Ти хіба знаєш татарську мову?
– Ні, все точно. З одного боку слова Умань і Гранів важко переплутати, та й повернули вони на північ, а Умань на сході. А з другого боку я дійсно розумію татарську.
– Ну, молодець! Спасибі тобі, хлопче. Тепер ми знаємо, де шукати ординців. Може пощастить і ми відіб’ємо наших людей. А ти, синку, біжи до дому, заспокой матір. Твої зло пригоди скінчились.
Козаки почали збиратися в погоню. Було багато охочих з містян, щоб догнати татар, але сотник взяв тільки тих, в кого є коні. Таких назбиралось вісімдесят чоловік.
– Агов, Гардовий, – гукнув сотник Іванка, – що це ти за сувої тканини несеш? Гендлювати зібрався?
– Знадобляться, – ухильно відповів юнак, – на місці розповім. Їдьмо вже, бо в нас дуже мало часу.
– Згоден. По коням!
Козаки квапилися, спішили, як могли, і таки випередили татар. Часу обмаль, тому вони одразу стали влаштовувати засідку.
– Ет, – зітхнув, озираючись на всі боки, Голобля, – шкода, що в чистому полі не можна зробити засідку. Ото була б для нехристів несподіванка!
– Чому ж не можна, – стримано посміхнувся Іванко, – можна!
– Нас же помітять. Не сліпі ж вони? А ми в цих кожухах на снігу, як мухи на білій стіні.
– Я взяв льняну тканину. Ми нею накриємось, то нас і видко не буде. Та ще й снігом трохи притрусить. Он метелиця не вщухає.
– Точно, – відгукнувся Бандурка, – а ще в нас є трохи парусини. Ми її також для маскування використаємо.
Чотири десятки козаків, озброєних мушкетами, залягли прямо в снігу у полі. Інші їх прикрили парусиною і льняною тканиною. Потім сосновими гілками замели сліди і відійшли до лісу. Завірюха не втихає, тож скоро всі сліди геть замело, ніби тут ніхто й не ходив.
– Запам’ятайте, пане-браття, головне наше завдання – відбити наших людей. Тому атакуємо тільки тоді, коли бранці підійдуть до нас. Лучники, ви цілитесь по конях, піших татар ми потім вирубаємо. Все, тиша!
– Чуєш, Василю, – жартує хтось, – припини теревені!
Колона татар з полоненими вийшла з лісу і попрямувала на південь. Коли основні сили татар пройшли засідку, пролунала команда, і по ар’єргарду татар вдарили лучники. Зчинилась паніка.
– Люди добрі, – щосили закричав Голобля, – полонені, падайте в сніг, щоб вас не зачепили!
Бранці слухняно повалилися на землю. Ділявер тим часом розгорнув основні сили, щоб вдарити по козакам. Але прямо в чистому полі на них чекала несподіванка.
– Плі! – голосно гукає Іванко.
Козаки з сорока мушкетів разом вистрілили по татарам, і сорок вершників звалились з коней мертвими.
Татари одразу навіть не зрозуміли, звідки по ним стріляють. Це дало можливість козакам перезарядити мушкети і зробити другий залп. І ще сорок вершників упокоїлись на українській землі.
Вітер несе сніговий пил, тож за ним не дуже й видно, де, власне, пил, а де дим від пострілів. Звуки сильний вітер також відносить вбік.
Після третього залпу, втративши більше сотні вояків, мурза Айдаров наказав відступати. Як не крути, а поблизу знаходиться Гранів, а там гайдуки і гармати. Хто знає, кому всміхнеться примхлива доля, якщо ще й гайдуки підоспіють до місця бою.
– Відходимо, – голосно крикнув Ділявер.
Кримчаки почали відступати. Їх ніхто не переслідує, бо козаків і містян менше, а ще піших ординців треба добити або полонити.
– Дивіться! Тікають кляті світ за очі!
– Ми молодці, – посміхається Голобля, – людей ми врятували!
Але він поспішив із висновками. Кілька десятків татар, які опинилися в оточенні, втративши своїх коней, кинулись вбивати невинних бранців. Вони встигли зарубати два десятки жінок і юнаків, поки їх самих не перебили. Розгнівані русини в полон жодного татарина не взяли.
– Царство їм небесне, – зняв шапку-бирку над вбитими жителями Киселина і перехрестився сотник, – вічна пам’ять, і нехай їм земля буде пухом.
– Як же це ми так, га? – зажурився Голобля.
Інші козаки й односельці загиблих вражено мовчать. Гнітюча мовчанка здається безкінечною. У всіх на обличчях відчай і безсилля.