Самійло Гардовий і старий козак Вітер були важко поранені в бою з ногайцями. Коли їм обом стало трохи краще, курінний отаман дозволив козакам виїхати до Киселина, щоб там вони остаточно долікувались.
– Одужуйте, – на прощання сказав їм курінний отаман Сава Репетило, – і доки не наберетесь сил, назад не повертайтеся. Зрозуміли?
Вітер сім’ї не має, тож Самійло запросив його до себе. Ввечері, коли Іванко приїхав додому, вся родина зібралась за столом. Марія подала вечерю.
– Розкажи мені, синку, як так вийшла, що ти не з нами? – суворо запитав батько, свердлячи Іванка поглядом.
Самійло дивиться на сина докірливо, хоча без гніву, без зла. Але Іванко навіть розгубився, бо батько ніколи з ним так не розмовляв і не дивився на нього так. Вигляд батька не віщує нічого втішного.
– Як це не з вами? – не зрозумів Іванко.
– Я маю на увазі, чому ти в реєстровому козацтві, а не в Запорозькому?
Іванко зніяковів, так глибоко вразила його неприхована ворожість батька. Хлопець дуже хвилюється, хоча намагається не показувати цього. Не сподівався він на таке вороже ставлення до себе з боку рідного батька. Це вкрай зіпсувало йому настрій.
– Різні причини, тату, – розсудливо відповів син.
– Ми нікуди не поспішаємо. Я слухаю. Розповідай.
Вітер слухає розмову, але не втручається в неї, бо вважає, що це справи сімейні. Старий козак не звик лізти не в свої діла.
– Скажи, тату, чи відомо тобі що поляки узаконюють те, що селянин, який прожив на землі феодала 10 років, стає його кріпаком? А реєстрові козаки мають право на власні земельні володіння. Я в реєстровому козацтві для того, щоб ми всі, мама, Оріяна не стали кріпаками, а залишались вільними людьми.
– Ти в це дійсно віриш? Хіба ти не знаєш, що в нас є тільки один привілейований прошарок – це шляхта, – заперечив батько. – І все!
– Тату, ти впевнений, що закон не буде діяти?
– Я точно знаю, що на Київщині і Брацлавщині землі багато, а робочих рук не вистачає. Тому землевласники тут ще довго будуть надавати селянам більше пільг, аніж на заході королівства, – уперто стоїть на своєму Самійло.
Іванкові стало досадно на душі, він насупився і мовчить. Від гніву й марної образи кров шугонула йому в голову. Оріяна з острахом спостерігає цю сцену, бо вперше бачить, щоб батько і брат сварилися.
– Ну добре, – просторікує Самійло, – ти казав, причини різні. Які там в тебе ще є резони?
Говорить Самійло сердито, хоча й намагається стримувати свої почуття. Він навіть закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити, чого не слід.
– Ти сам казав, що козаків дуже мало, треба, щоб нас було більше.
– Верзеш казна-що. Я говорив про низових козаків! – стримуючи гнів, що закипає не серці, відповів батько.
– Яка різниця? – твердо стоїть на своєму Іванко. – Низових козаків в десятки разів більше ніж реєстрових, а ми тут, щоб ти знав, також не сидимо без діла. Ми боронимо всю Київщину, Подолію, захищаємо Кучманський шлях. А по ньому татари йдуть на захід, прямо в глиб Речі Посполитої.
Самійло на це не відповів нічого. Він набурмосився, незадоволено засопів і на якийсь час замовк. Іванко продовжив.
– Добре хоч новий московський цар Федір, на відміну від його померлого батька Івана ІV, залишив нас у спокої. Славне Низове товариство обійдеться без мене, а от реєстрове – ні.
Тут дуже вчасно втрутилась Марія. Вона встала, підійшла до чоловіка і поклала руки йому на плечі.
– Любі мої, ваша суперечка зайшла занадто далеко. Ще не вистачає, щоб самі близькі, найдорожчі мені люди пересварились. Самійле, це я вблагала Іванка, щоб він пішов в реєстровці. Мені досить того, що я тебе роками не бачила, то хай хоч наш син буде коло мене. По любому я його бачу частіше, ніж тебе.
– І я радий, що часто бачу маму й сестру, – додав Іванко.
– Та не думав я сваритись, – спроквола сказав Самійло, поклавши свою важку долоню на руку дружини, – просто хотів знати, чому син так вчинив. Тепер знаю. Ну, давайте вечеряти.
На ранок, коли Самійло прокинувся, а прокинувся він рано, Іванка вдома вже не було. Спираючись на костура, і сильно припадаючи на ліву ногу, Самійло підійшов до дружини.
– Маріє, а де син?
– Вже на службі. Його поручик Ясінський відіслав з якимось листом до Гранова. Так що повернеться він не скоро. А що?
– Вибачитися хотів перед ним за вчорашнє. Я вже вилаяв сам себе останніми словами, що не стримався. Віриш, я готовий провалитися від сорому на цьому самому місці.
– Це добре, що ти зрозумів, що був неправий. Вибачишся, як син повернеться. Добре буде, якщо на майбутнє ти запам’ятаєш що одне й те саме можна сказати різними словами і різною інтонацією, не ображаючи співрозмовника. Тим більше свою власну дитину.
– Дитину? – посміхнувся Самійло. – Схоже, ти не помітила, люба, але наш син вже виріс, і він вже самий справжній козак!
* * *
Іванко під’їжджав до лісу, коли побачив Петрика Сомика. Той, зігнувшись, як то кажуть в три погибелі, несе міхи з водою. Видно, що хлопчику важко.
– Здрастуй, козаче, – вклонився Петрик, з захватом дивлячись на Іванка.
– І ти здоров будь, хлопче. Що це ти робиш?
– Пам’ятаєш мою землянку? – по-змовницьки прошепотів Петрик, ніби тут хтось міг їх підслухати.
– Як не пам’ятати, – ствердно кивнув Іванко. – Шкода тільки, не змогли ми тоді нічим зарадити тому пораненому козаку.
На серці в обох стало важко. На хвилину запала тяжка мовчанка, яку першим порушив Петрик.
– Ось, ось. Я вирішив, що тепер в моїй землянці буде все необхідне, і їжа, і вода, і зброя, і одяг, і що можна з ліків. Раптом щось подібне повториться, то треба бути до цього готовим. Еге ж?
– Правильно міркуєш, хлопче, – Іванко на мить задумався. – А знаєш що? Ховай міхи під кущем і залазь на коня. В мене в цьому лісі також є землянка. Я тобі її покажу, може, знадобиться? Колись, завдячуючи їй, я врятувався сам і батька врятував. Причому двічі!
– Як двічі? – вигукнув вражений Петрик. Оченята його загорілись від цікавості, а голос затремтів.
– А ти сідай попереду мене, я тобі по дорозі розповім.
Петрик не примусив чекати на себе, поклав міхи під розлогим кущем і швидко скочив у сідло. І хоч його ніхто не підганяє, кінь прудко побіг знайомою стежкою. По дорозі до землянки Іванко розповів хлопчику обидві історії, пов’язані із землянкою.
– Думаю, дві землянки краще, ніж одна, – посміхнувся Іванко, – тим більше, що вони розташовані в різних частинах лісу. Хто знає, може вони і тобі зіслужать добру службу? Ось вхід. Зліва біля драбини кресало і трут. Розпалиш світло і добре роздивись, де там що є. Тепер ти тут повноправний господар. А мені час. Бувай, Петрику.
– Бувай, Іванку! І величезне дякую тобі! Їй богу, добре, що ми зустрілися!
– Петрику, там є лук, стріли, вчись влучно стріляти. Це вміння ніколи не завадить, а може і життя врятувати.
Молодий козак легко скочив у сідло, посміхнувся, привітно махнув рукою хлопчику і поскакав до Гранова.
Петрик спустився в криївку, розпалив вогонь і з захватом почав вивчати все, що тут є. Він і не мріяв про те, щоб в нього стільки всього було та ще й так швидко.
Його власна землянка, якою він ще зранку так пишався, тепер здається йому лисячої норою проти сховища Іванка. Тут тобі і дерев’яні лежанки і стіл, килими, одяг, взуття, посуд, зброя! Петрик не може натішитись тим, що Іванко заповів йому таке багатство. На таке щастя хлопчик ніяк не сподівався!
А ще йому захотілось навчитись всього того, що має знати і вміти козак. Хлопчик дав собі слово, що віднині він кожного дня буде вчитись чомусь потрібному для військової справи.
Йому не хотілось вилазити з цієї чудової землянки, але він зібрався з силами, загасив свічку, виліз, причинив ляду і поспішив до своєї. Там він заніс воду і не затримуючись ні на хвилинку, квапливо пішов до Киселина.
Від Іванка він дізнався, що Самійло і Вітер зараз вдома, тож він одразу направився до хати Гардових. Самійло був чимось зайнятий, а старий козак Вітер, який після дороги з Січі почуває себе вельми кепсько, хлопчика вислухав. Прохання Петрика прийшлось йому до вподоби.
– Хороше діло ти задумав, хлопче, – розсудливо сказав старий козак, – от тільки вчитель з мене зараз ніякий.
– Дядьку Вітер, – благально дивиться Петрик на козака, бо йому дуже не терпиться розпочати навчання негайно, – може ви поки почнете вчити мене татарській мові?
– Мові? Мові це можна. Знаєш, я й турецьку непогано знаю.
– І турецьку? – загорілись оченята в хлопчика. – Хочу, хочу! Вчіть вже, ну будь ласочка!
Петрик на радощах навіть поцілував старого в шорстку щоку. Вітер розсміявся і з цього дня почав вчити хлопця татарській і турецькій мовам.
– Батьку, і хочеться вам гратись з цим хлопчиком? – пожартував якось Самійло.
– А чом ні? Хороший хлопчак. Дивись, і характерник з нього вийде. А як ні, то просто хороший козак буде.
Самійло тільки підсміюється над словами старого козака. А Петрик кожну вільну хвилину присвячує бойовій підготовці. Він невтомно вчиться стріляти з лука, метати спис, ніж, вправлятися із шаблею, їздити верхи, надавати медичну допомогу.
* * *
По обіді Оріяна стала, крекчучи, вдягатися. Чути, як вона важко дихає, та раз по раз зітхає. Чоловік не зводить з неї погляду.
– Куди це ти зібралась, кохана? – поцікавився Мирослав.
– На річку. Прання назбиралось, тож піду.
Відповідь Оріяни викликала в чоловіка на якусь мить розгублення.
– Нікуди ти не підеш, – в ту ж мить, не довго думаючи, рвучко підвівся Мирослав, – ач що вигадала! Ти он ледве ноги по хаті переставляєш. Залишайся вдома, тобі треба самій берегтися і первісточка нашого берегти. Я сам все виперу.
Турбота чоловіка схвилювала Оріяну до глибини душі. Вона має чудову нагоду переконатися, що Мирослав дуже чуйний і дійсно її кохає. А ще вона й сама чудово розуміє що в її положенні берегтися не завадить. Оріяна почала вагатися.
– Не варто. Любий, зрозумій, я з цим погодитись не можу. Іншим вагітним жінкам не легше, ніж мені. Я сама.
– А я сказав, ти залишаєшся вдома, я сам все виперу! – вперто повторив Мирослав. – Ти й так щодня на ногах від світанку до пізнього вечора.
Оріяна ще не бачила Мирослава таким схвильованим. Немає ніякого сумніву в тому, що чоловік дійсно не пустить її на річку прати.
– Нізащо! Люди сміятимуться над тобою, – Оріяна посумніла і розгублено заблимала очима. – Це нікуди не годиться!
– То що з того? Нехай сміються, як їм більше робити нема чого, – нітрохи не збентежився і не стидаючись свого пориву, без вагання відповів Мирослав, – а я тобі не дозволяю працювати. Краще он ляж, полежи. Відпочинь, одним словом.
Мирослав був невмолимий, він підійшов і допоміг дружині зняти верхній одяг, потім повісив його на вішалку.
– Дякую, любий, – пригорнулась Оріяна до чоловіка, – я зовсім трішечки полежу, а потім приготую тобі чогось добренького на вечерю.
– Домовились! Я тебе дуже, дуже люблю!
– І я тебе! Ти в мене самий кращий!
Вони поцілувалися, і Оріяна лягла на ліжко горілиць. Мирослав, не гаючись, вдягнувся і уперше в житті пішов на річку Кислячку прати одяг. Його бачило багато односельців, але хлопцю не було соромно за те, що він робить жіночу роботу.
Молодий чоловік прав і не міг діждатися, коли він повернеться додому, до коханої дружини. Тільки шинкарка Наталка Микитенко з Яринкою Гергуленко, спостерігаючи за Мирославом через вікно шинка потішалися над ним.
– Ну, – налила Наталка подрузі і собі по самі вінця чарок оковитої, – давай, за те, щоб хата була і корчма неподалік! Га-га!
Шинкарка Наталка Микитенко з вдовою Андрія Гергуленка збудували новий шинок, але жінки з Киселина саме цієї ночі спалили його. Після цього шинкарка з Яриною Гергуленко перебрались до Брацлава. Поряд з ним вони на паях відкрили новий шинок.