Пройшло два роки. Жителі Красного, спаленого татарами майже вщент, на сході одностайно вирішили будуватись в іншому місці – на високому березі річки Кислячки, яка впадає в річку Соб недалеко від хутору Киселин. Справа в тому, що Красне знаходилось в низині, і під час паводків весь час страждало від повені.
До них приєднались люди з інших сіл та хуторів, які постраждали від татарської навали. На місті хутору Киселин з натхненням і завзяттям розбудувалось ціле містечко, яке швидко стало більшим за Гайсин. Назву воно зберегло хутору.
Тільки церкву поки не встигли відбудувати, тому на службу по вихідним і святковим дням люди їздять і ходять до Гайсина та ближніх сіл.
Поручик Ясінський заклав свій родовий маєток – фільварок в Гайсині на схід від фортеці, а Яновський – на західній околиці Киселина.
Кількох татар Оришевський відпустив, щоб вони розповіли в Криму про їх поразку, загибель мурзи Азамата Айдарова, і про те, що козаки готові обміняти полонених татар на русинів, які знаходяться в рабстві у кримчаків.
Син мурзи Айдарова Ділявер зайняв місце батька, очолив Перекопське каймаканство. В нього з’явилось напрочуд багато різних справ, тож йому наразі не до помсти за загибель батька і братів. Він з радістю здійснив обмін полоненими, щоб показати своїм підданим, який він дбайливий мурза.
Мати Ділявера Гульнур перетворила фортецю в квітучий сад, а замок в розкішний палац, як того й хотів її покійний чоловік Азамат. Тільки до Присмеркового океану вона так і не поплила.
Ян Оришевський переселився до Києва і, як запорозький гетьман, захищає київських міщан від нападів польської шляхти.
* * *
Літо видалося дуже багате на гриби, тому діти за першої нагоди йшли за ними в ліс. Матері, звісно, хвилювалися за ними, але життя, сповнене тривоги та злигоднів, так призвичаїло всіх до небезпек, що спокуса покращити харчування грибами, засолити і насушити їх на зиму примушувала відпускати дітей по гриби.
От і сьогодні тільки-тільки заспане сонце визирнуло із-за крайнеба п’ятеро хлопчаків на чолі з Петриком Сомиком пішли у ближній ліс. Вони назбирали повні кошики білих грибів і щасливі поверталися додому, коли побачили кримчаків.
Ті виїхали із-за лісу, роздивляючись навколо. Побачивши дітей, татари з криками: «Алла!» кинулись до них. Дітей охопив страх, вони заклякли на місці, бо не знають, на що зважитись за таких обставин.
– До лісу ближче, – переборовши хвилинну слабкість, першим опам’ятався Петрик (все-таки недарма він верховодить серед хлопчаків). – Кидайте кошики і за мною! Бігом!
І хлоп’ята дременули до лісу, але татари верхи швидко наганяють їх. І коли вже не залишалось сумніву, що ординці от-от доженуть дітей, заграла козацька сурма, грянув козацький бойовий клич: «Слава!» і з лісу назустріч дітям в розгорнутому строю винеслась козацька сотня.
Козаки витягли з піхов шаблі і понеслись назустріч татарам. Пролітаючи повз дітей молодий, дужий козак, який тримає корогву, повернув обличчя до дітей і підморгнув ним.
– Та це ж Іванко Гардовий! – першим пізнав козака Михась і посміхнувся.
Татар більше, але козаки протиставили великій кількості ворогів виучку і військову майстерність. Нікому з татар втекти не вдалося.
Вдома Петрик захоплено розповів про це матері.
– Добре наші всипали сьогодні тим татарам! Я сам бачив!
– Синочку, – із сльозами на очах погладила вона його по голові, – скоро і твій час настане. Неправда панує в Україні. Поки різні зайди не дають нам мирно жити, бути і тобі козаком землі нашої.
– Які зайди, мамо? – запитало хлоп’я і під серцем в дитини прокотився неприємний холодок.
– Та хто тільки не намагається знищити нас: польські магнати, ксьондзи, татари, турки. В Україні вже, мабуть, не залишилось жодної сім’ї, де б хоч хтось не загинув, або не потрапив в неволю. Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту мало не всю Україну турки, татари, поляки і, чого гріха таїти, свої запроданці.
Затамувавши подих, не наважуючись перебити, слухає її син, бо ніколи ще мати так з ним не розмовляла.
– На схід він нас майже повсюди попелища і запустіння. Такий страшний і суворий час. Мені іноді навіть не віриться, що є ще наш народ, що знаходить сили боронитись від усіх наших ворогів. Але таки є і, дасть бог, переможе!
– Мамо, а чому ви плачете? – пригорнулось хлоп’я.
– Сьогодні вдень через наше село їхали кілька запорожців. Вони привезли нам страшну вістку. Синочку, батька нашого вбили.
І мати зайшлася в тужному плачі. З цією новиною не хочуть миритися дружина і син. Стисло хлопченя кулачки і теж заплакало. Дуже хочеться Петрику вирости якомога швидше, щоб взяти до рук шаблю і стати в один стрій з іншими захисниками України.
* * *
В середині жовтня до батьків Оріяни Гардової з хлібом прийшли посланці від Мирослава Коберника – його батьки і старости, щоб укласти попередню угоду про шлюб. На знак згоди Оріяна розрізала принесений хліб і сказала старостам:
– Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть як свою дитину.
Самійло з Марією благословили молодих, і Оріяна перев’язала старостів рушниками, а нареченому подала хустку, молодому і свекру дівчина ще подарувала по сорочці, а матері – хустку.
На ознаку заручин молоді отримали атрибути: Мирослав – барвінкову квітку, Оріяна – червону стрічку у коси. За гостиною обговорили деталі майбутнього весілля.
Обговорили посаг – тобто придане. Кожна русинська дівчина готує собі придане, зокрема ту його частину, що становить так звану скриню. Взагалі посаг складається з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, її виділяє батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі.
Але те, що входило до скрині, дівчина готує собі сама або разом з матір’ю. Скриня включає постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина має обдаровувати весільних гостей.
Отож, до весілля дівчині належить багато працювати. Втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися водночас.
Завершують готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов’язування молодих його урочисто везуть до нареченого. Скриню супроводжують брати й свахи, які дорогою показують посаг гостям та односельцям – виймають із скрині гарні речі.
Однак посаг має продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризує дівчину як добру майстриню, її почет зустрічають хлібом-сіллю, співають величальної.
Мирослав, як всі парубки також брав участь у створенні матеріальної основи своєї майбутньої сім’ї – він працював у господарстві. До цієї праці його залучили з 12 років. Адже молодий, беручи шлюб, має сплатити нареченій віно – своєрідний викуп, вартість якого дорівнює приданому, або навіть перебільшує його.
Гостей на весілля, як здавна прийнято, запросили за два тижні. Оріяна ходила з дружками, а Мирослав – з боярами. Приходячи в хату, молоді тричі вклонялись господарям і казали: «Просили мати, просили батько, і ми вас просимо до себе на весілля». На що господарі відповіли: «Нехай вас бог благословляє і я вас благословляю на щастя, на долю, на многая літа».
Напередодні весілля Оріяні влаштували дівич-вечір на знак прощання молодої з дівуванням. Дружки сплели молодій та молодому маленькі віночки з барвінку, який символізує тривале кохання. Віночок не має жодного вузлика, але міцний. Все це супроводжується піснями.
Також дівчата зробили маленькі букетики для гостей та прикрасили гільце. Як гільце, що символізує красу та молодість, використовували велику гілку вишні довжиною два метри. Його оздобили стрічками, колосками, квітами, горіхами, калиною. Мати Оріяни викупила вінок та гільце, подякувала дівчатам та побажала до кінця року усім вийти заміж.
Весілля почалося, коли молодий поїхав по наречену. Для цього Мирослав запасся «викупами», бо на шляху до коханої трапляється чимало перешкод. У домі молодої пару благословили батьки та хрещені батьки Оріяни. Наречені вклонилися кожному тричі, поцілували руки і хліб.
Після цього пара і гості відправилися на вінчання до церкви. Оскільки церкву в Киселині добудувати ще не встигли, вінчались молоді в Гайсині. Марія, мати молодої посипала їх зерном, монетами та окропила свяченою водою.
Після повернення додому, молодят зустріли батьки медом. Перед тим як сісти за стіл, подружжя разом з боярином, який тримає гільце, та старостою, який тримає коровай, тричі обійшли весільний стіл заставлений багатим частуванням.
Батьки посідали на почесних місцях. Гості роздивляються весільний одяг та прикраси Оріяни – дукачі, бурштинове намисто, корали.
Столи заставлені різними блюдами, але більше всього пирогів з капустою, гречкою, квасолею, м’ясом і голубців з соусом з чорносливу. Наївшись і напившись «хреновухи», гості пішли танцювати.
– Я вже втомилась, – прошепотіла Оріяна Мирославу, – хочу, щоб ми скоріше залишилися вдвох!
– І я теж. Кохаю тебе і буду кохати, поки смерть не розлучить нас. Знаєш, кохана, ти завжди напрочуд гарна, а зараз взагалі маєш приголомшливий вигляд! Хіба можна бути такою красивою?
Закінчилося весілля розплітанням коси молодої. Молодого посадили на стілець, поклали йому на коліна вишиту подушку. В цей час молода танцювала зі старшим боярином, який лише з третього разу садив її на подушку, оскільки дівчина пручається.
Свекруха зняла з голови Оріяни вінок і пов’язала їй хустку, теж з третього разу. Наречена потанцювала зі свекрухою, з усіма незаміжніми дівчатами, а потім з неодруженими хлопцями.
Після цього роздали коровай. Староста розрізав коровай: верх віддав молодим, інше – гостям, а «підошву» – музикам.
Але навіть після роздачі короваю подільське весілля не завершилось. Молодих проводили на першу шлюбну ніч, а гості продовжили веселитись. В Коберників велика хата і молодим відвели дві кімнати з окремим входом.
– Я божеволію від тебе, – посміхнувся Мирослав і обійняв дружину, – знай, я завжди кохатиму тільки тебе!
– Обійми мене ще міцніше, – попрохала щаслива Оріяна.
На другий день всі знову зійшлися на поправини або «дурне» весілля. Серед веселих сусідів обрали «дурного молодого» і «дурну молоду», причому роль нареченої виконує чоловік, а нареченого – жінка. Вони танцювали і жартували, але гості кричали: «Це не наші молоді!»
Нарешті з’явилася справжня пара, й усі знову сіли за стіл.
– Ще раз вітаю вас всіх, друже, – сказав Василь Голобля Самійлу, – тепер твоя дочка доросла. Я хотів сказати, що одружена людина завжди користується більшим авторитетом у громаді, ніж парубок і дівчина. Щастя молодим на довгі літа!
– Хай щастить вам, діти, у всьому! – голосно додав сотник Бандурка.
Батьки щасливі, їх серця сповнені радістю за молодих. Танцювали люди дружно, не дивлячись на те, що хтось взутий в юхтові чоботи, а хтось просто в постоли.
Пізно ввечері худий, цибатий, вайлуватий Василь Голобля, коли трохи прочуняв від випитого, підійшов до весільної мами.
– Маріє, пробач мені великодушно, а коли вже кисіль почнуть давати? Гадаю, гостям вже давно час розходитися. Давай, я допоможу, швидше буде.
– Це ще не скоро, пане Василю, – сказала, підсміюючись, весела Марія Гардова, – правду кажучи, його ще й не варили!
В її голосі бринить радість. Василь розгубився і не зміг приховати подиву.
– Як це – не варили? – завмер спантеличений Голобля. – Це ще що за новина?
– Та нехай люди гуляють, поки хочуть і можуть! – урочисто відповіла Марія. – Таке свято, така радість у нас! Один раз в житті буває!
– Тут ти безумовно права, – охоче погодився з Марією Василь, збагнувши, що його запитання було недоречним.
Усі гості залишились напрочуд задоволені весіллям Оріяни й Мирослава, першим весіллям в новому містечку Киселин.