На четверту ніч після того, як мурза із великим загоном пішли на Україну, Самійла, що спав на товстій очеретяній маті, хтось обережно збудив.
– Хто тут? – здивувався Самійло, не розуміючи зі сну, що коїться.
– На бога, Самійле, – почув він знайомий голос, – тихіше, а то збудиш усіх!
Повисла сторожка нічна тиша. Самійло кулаком протер заспані очі. На обличчі в нього з’явився вираз крайнього подиву.
– Сашко? Сомик, ти? – не може повірити Самійло і з неприхованою радістю запитав. – Звідки ти тут?
Серце в Самійла колотиться, як навіжене. Його подиву й радості немає меж. Козак проганяє сон і мовчки збирається з думками.
– Я, – притишив Сомик голос до шепоту. – Довго розповідати.
– А якщо в двох словах?
Самійло не може мовчати, бо страшенно зрадів несподіваній удачі. На нічному небі сходить вузький серп місяця. Козак міцно обняв Сашка.
– Та не тисни ти так, ведмедю, бо ребра зламаєш! Пам’ятаєш, як йшли за нами покійний Трохим Бойчук і твій син? Отак само і я невідступно йшов за вами, – просто і навіть весело розповів Сашко.
– Ось тепер ясно. Ну, ти даєш! – сказав з почуттям Самійло.
– А що, хіба я вже і не козак? – посміхнувся Сашко, гордо закручуючи оселедець за вухо. – Чи, може, ти думаєш, що я міг розвернутися і спокійно повернути додому?
– Спасибі, товаришу, – розчулено подякував Самійло. – Правду люди кажуть: «На все бог і добрі люди». Скажи, Сашку, а ти, часом, не знаєш, де Іванко?
Козак не приховує свого хвилювання і з вдячністю дивиться на Сомика.
– Чом не знаю? Знаю! Тому й прийшов за тобою тільки зараз, бо ці дні видивлявся, де тримають твого сина. А ще я ж не знав ні розташування кімнат, ні секретів хитромудрих татарських замків, ні кількості тутешніх мешканців, ні системи охорони.
Серце Самійла радісно закалатало в грудях. Сашко тим часом розрізав і зняв з Самійла мотузки, якими той був зв’язаний.
– Тримай, товаришу, – протягнув він кривий турецький ніж Самійлу.
– Звідки він у тебе? – зрадів той і попробував пальцем наскільки гострий ніж.
– Взяв в одного з бусурманів, який тебе вартував. Йому він уже точно не знадобиться, – жартує Сашко.
Козаки прислухалися. Чути, як перегукується надвірна варта мурзи.
– А що йому ще не знадобиться? – хитро примружив очі Самійло.
– Ще добра шабля, лук із стрілами, бурдюк з водою, кукурудзяні коржі, тарань, дрібка солі, ковдра і кілька золотих цехінів.
– Правду кажуть, що щастя іде до сміливих! А коней в нього не було?
– Коні є в іншому місці. Не хвилюйся, Самійле, пішки додому йти не доведеться.
– Це добре. Ти знаєш, що татари пішли до нас?
Самійло визирнув через маленьке віконечко назовні. На мурах сонно стовбичать вартові, їх силуети добре вирізняються на фоні сірого неба.
– Так, знаю, – зітхнув Сашко.
– Нам треба поспішати. Заберемо Іванка і одразу в дорогу! Тепер надія на швидких козацьких коней. Та й ніч, мати козацька, допоможе нам!
Сказав, а про себе подумав, що кожну хвилину варта може викрити втечу і зчинити тривогу. Тоді на ґвалт збіжаться татари, і кінець всім мріям. Знову в полон Самійло не хоче.
– Ти знаєш, друже, я б так не поспішав. Як кажуть, поспішиш – людей насмішиш. Давай, обміркуємо все якнайкраще. Нас будуть шукати і можуть заскочити. Я думаю, що нам треба кілька днів відсидітись десь, де нас точно шукати не будуть.
Завжди дійовий і рішучий Сомик зараз був весь охоплений сумнівами і ваганнями.
– Мудро, – вимушений був погодитися Самійло, не дивлячись на те, що душа його так і рветься додому.
Але якщо вирватися в дорогу зараз, дійсно можна стати легкою здобиччю татар. Як не крути, а це було би нерозумно. Козаки вибрались назовні, і Сашко провів Самійла до кімнати, де тримають Іванка.
Його також стереже один чатовий. Він збирався поїсти, бо перед ним лежить лаваш і великі шматки відвареного м’яса, а в глиняній плошці горить шматок баранячого жиру.
Самійло підійшов до вартового майже впритул. Татарин дивиться на Самійла широко розкритими очима.
– Салям, правовірний, – з насмішкою привітався з ним козак на татарській мові.
– Салям. Ти хто?– вигукнув злякано охоронець.
Вартовий ще дужче вирячив очі. Брови в чатового зійшлися на переніссі. Він розгублено дивиться на кремезну постать, і не впізнає, хто це?
– Мене прислав Ділявер, хай Аллах продовжить його літа! – відповів козак і міцніше стиснув кулаки.
Охоронець підозріливо глянув на козака, побачив його величезні, мов корчі, кулаки. Обличчя татарина враз посіріло, він підхопився на ноги. Якусь мить він стояв ні живий, ні мертвий.
Гардовий вдарив чатового, і той сильно вдарився потилицею об стіну. Потім Самійло легко, мов курчаті скрутив йому в’язи, так що козаки розжилися ще на одну шаблю. Сашко відкрив важкі, обковані залізом двері і відступив на крок вбік.
– Тату! – кинувся Іванко до батька.
Батько з сином обнялись і так постояли в мовчанні якусь хвилину.
– О, дядьку, Сашко, а ви тут як?
– Хто так любить батька свого, як ти, синку, – посміхається Сашко Сомик, – що свого життя для нього не пожалів, тому милосердний Господь не дасть пропасти.
Сашко Сомик вже й не пам’ятає, коли плакав в своєму житті. А тепер він відчув, як важкий клубок підкотився йому до горла. Він на хвилинку відвернувся від Гардових. Так усе переплелося: горе з радістю. Збожеволіти можна!
– Сашку, я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти звільнив мене і сина, – розчулено сказав Самійло.
Після гарячих обіймів, всі поспішили на господарську частину за конями. Сашко перший рушив у темряву ночі. Втікачам таланило, їм вдалося непомітними зняти охоронців і вивести шестеро коней.
Хоча маєток мурзи знаходиться далеко від моря, всі стежки викладені крупною морською галькою, на якій не залишаються сліди.
Їхати було легко, бо повний місяць добре освітлює все навкруги. Свіжа ранкова прохолода надає сил. Очманілий від радощів Самійло не випускає з руки руків’я кривої татарської шаблі. Поки все йде напрочуд добре.
– Синку, хіба я не казав, що від своє долі не втечеш? А тепер наша доля в наших власних руках, – радіє козак. – Сашку, ще раз величезне тобі спасибі за себе, і за мого сина!
– Не треба зайвих слів, Самійле. Святкувати перемогу рано, ми все ще в Криму.
– Тримай, брате, – зняв з шиї і протягнув Сашкові Самійло свій натільний козачий хрест, – віднині ми з тобою побратими!
Сашко також зняв свого хреста і віддав його Самійлу. Іванко їде поряд з батьком, сяючі від радощів. Козаки поспішають, бо світанок наближається катастрофічно швидко.
За порадою Сашка Сомика втікачі повернули на схід. За ті дні, що Сашко вивідував, де тримають Іванка, він знайшов байрак, який знаходиться в стороні від доріг. Це глибокий яр з деревами та невеличким озером.
Під’їзд до байраку прикривають густі зарості високого терну. Ще до сходу сонця в тіні цих дерев козаки й зупинилися. У них одразу полегшало на серці.
– Тепер ми у відносній безпеці, – оголосив Сомик і зітхнув з полегшенням.
– Сашку, дай, будь ласка, чого-небудь підкріпитися.
– Пригощайтесь, – простягнув Сомик лаваш, кукурудзяний коржі і відварене м’ясо Гардовим.
Самійло перехрестив хліб святий, розламав навпіл, простягнув один кусень сину, і вони почали їсти.
– Ще б чарку оковитої, і зовсім добре було б, – задоволено примружився Сашко.
– І не кажи! – підтримав його Самійло. – А краще по три!
Втікачів кинулися вже вранці, і одразу організували погоню. Але дарма ганялися татари за ними, бо ті ховаються зовсім в іншому боці. Ординці впевнені, що козаки поспішають на північ до Перекопу, щоб якнайшвидше повернутися на Україну і попередити про напад мурзи Айдарова.
Дві доби шукали втікачів кримчаки, але навіть і слідів їх не знайшли. Натомість Гардові мали вдосталь часу, аби набратися сил для далекої дороги.
– Прокляття! Як це може бути? – сердиться останній син мурзи Ділявер.
Пекельний гнів розпирає йому груди. Здається, він аж тремтить від люті.
– Хто їх знає? Може ті кляті уруси були ворожбитами, чаклунами, або, як вони самі кажуть, характерниками?
Втікачі чекають слушного часу, щоб відправитись додому. Час для них тягнеться набридливо довго. Козаки не можуть дочекатися, коли можна буде вирушити в дорогу.
Перевдягнений татарином Сомик кожен день ходив у селище, щоб довідатися, чи шукають їх. Крім того він купував продукти в дорогу. Він накупив вдосталь сухарів, сушеного м’яса, пшона.
– Такий на їхньому базарі гамір, що без звички аж голова крутиться! Шкода, сала тут взяти ніде, – пошкодував Сашко.
– А що ще є цікаве та тому їхньому базарі?
Іванко з цікавістю слухає розповідь Сомика.
– Знаєте, не дивлячись на те, що це Крим, мабуть, саме страшне місце для нас, але це справжній райський сад фруктів і овочів. Я за все життя не бачив стільки сортів яблук, слив, черешень, відбірного винограду, горіхів. А які тут кавуни й дині! Та й тутешній мед дуже добрий.
– А є щось таке, що в нас є, а тут немає? – запитливо глянув на Сашка Самійло. – Ну, звісно, крім сала і свинини.
Сашко відповів одразу, без довгих роздумів.
– Особисто мені незвично, що на базарі немає пива, квасу, вареного меду, та навіть вівсяний кисіль не знайдеш. А хочеться!
На третій день він повернувся радісний і повідомив, що погоня повернулася в улус і більше їх ніхто не шукає.
– Все, друзі! Можемо їхати! – сповістив Сашко.
– Слава богу! – тричі перехрестився Самійло.
Вночі, коли ще й не благословлялось на світ, троє вершників в татарському одязі, щоб не привертати до себе уваги, з трьома запасними кіньми, нав’ючені продуктами і питною водою відправилися на північ. Іванко міцно тримається в сідлі.
Раптом засвистів сусол, зірвалося, налякане вершниками стадо степових кіз.
– Тьху ти, налякали! – сплюнув Іванко.
– Молодець, синку, що із сідла не випав! Держись, мов реп’ях кожуха!
Під прикриттям короткої літньої ночі, ніким не помічені, русини об’їхали татарське селище і попрямували до Перекопу.
Втікачі часто зупинялися, пильно вдивлялись і прислухалися, щоб не зустрітись з татарськими роз’їздами, які їздять по степу. Адже на території ворога небезпека чатує повсюди й зусібіч. Ховаючись у бур’янах, по-вовчому виють здичавілі собаки.
На день втікачі зупинялися в різних ярах, щоб не бути поміченими. Крім того, як на зло, було дуже спекотно, а в степу ні легесенького вітерцю, ні хмаринки. Сонце стоїть високо і дуже пече. Повітря вдень стає таке гаряче, що нічим дихати.
Кілька разів з луків змогли підстрелити диких гусей, так що голодувати не довелось. Звісно, душею всі вони рвуться додому, але розуміють, що треба бути обережними.
– Навіть не віриться, – посміхався Самійло, – скоро почуємо нашу солодку мову!
– Тату, он дерева, може там зупинимось на ночівлю?
– Ні в якому разі, – вигукнув Сашко, – ви бачите, які там високі тополі? Скоріше за все там знаходиться татарський аул! Треба нам об’їхати це місце стороною.
Він з тривогою поглядає в бік тих тополь. Вони від’їхали від цього місця подалі, і вже там знайшли місце для ночівлі. По дорозі знайшли тіло Трохима Бойчука і поховали його. На могилі встановили нашвидкуруч збитий хрест.
– Дуже добре, – перехрестившись, сказав Самійло, – моя душа буде спокійною, що поховали Трохима за християнським звичаєм. Тепер мені і помирати буде легше.
– Це точно, – погодився Сомик, – і так по степу розкидано тисячі кістяків наших людей, обгризених вовками і здичавілими собаками.
– Трохим завжди буде для нас зразком безсмертя, незламної мужності, відваги, відданості, любові до свого народу й України.
На прощання Самійло доземно вклонився могилі товариша. Козаки вдягнули шапки і попрямували далі. Довго їхали мовчки. Краєвид почав змінюватись. Замість рівного степу пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.
Іванкові дуже подобається спати просто неба. Він і вдома любив спати надворі, або на горищі, повному свіжого сіна. А ще дивитись на зорі крізь відчинені дверцята.
Разом козаки нарізали сухого очерету і зв’язали з нього мати, щоб спати на них, а не на сирій землі.
І нарешті в один із днів вони почули собачий гавкіт і церковний дзвін, а трохи згодом наткнулися в хащах на плетену з лози хату-курінь. Татари так не живуть, тому козаки зрозуміли, не може бути сумніву, вони добрались до України!
В Самійла відлягло від серця, стало трохи спокійніше на душі. Сашко також полегшено зітхнув і блиснув очима. Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю.
– Україна! Рідна моя! Вітчизна моя дорога! Ну що, пане-браття, – невимовно зрадів і радісно сказав Сашко, – тепер можемо їхати швидше, не криючись. Тут нас навряд чи зненацька заскочать татари.
Іванко з подивом розглядає виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар.
Із густих кущів вийшли два чоловіки і дві жінки із дітьми. Виявилося, що за деревами є ще десяток таких самих хат і навіть церква, побудована з комишу та мулу. З димарів цих хат в’ються сизі вечірні дими.
– Доброго дня вам, люди добрі. Ви звідки і куди? – трохи здивовано запитали люди козаків.
Люди страху не виявляють, тільки з неприхованою цікавістю дивляться на несподіваних гостей. Козаки зітхнули з полегкістю. Самійло розповів хуторянам про свої пригоди. Почуте вразило людей до глибини душі.
Втікачі почувалися під гостинною стріхою, як дома. Хуторяни прийняли козаків дуже сердечно. Потім господарі нагодували подорожніх і показали, куди їм треба їхати.
– Може ще погостюєте, відпочините?
– Дякуємо, але ні. Час не жде. Татари до нас їдуть, треба нам наших попередити. Ну, будьте на добро багаті, – подякувавши сказав Самійло. – Будете в наших краях, будемо раді вас бачити!
– Ні, – заперечливо похитав сивою головою небалакучий дід, який до цього більше відмовчувався, – ми під ярмом ясновельможного панства нажились досхочу. Більше не хочемо. Краще вже тут, без усілякої шляхти.
Іванко подивувався словам цих людей, бо на всьому тут лежить печатка нестатків, тривоги і неспокою.
– Хай не оминає вас щастя, – побажав один з жителів хутору.
Хуторяни попрощались з кожним і не один раз, що мимоволі викликало в Іванка посмішку.
– Тепер серед своїх людей не пропадемо, – посміхнувся Сомик. – Ну, бувайте! Нам треба поспішати. Щасти вам!
На дорогу гостинні лісовики дали козакам золотистих пухких паляниць та відвареного м’яса дикого тура. Самійло пригостив гостинних людей родзинками й мигдалем, які вони прихопили в татар.
Нарешті многотрудна подорож скінчилась, і втікачі повернулися додому. Неможливо описати, як зраділи дружини козаків та їх діти. Марія й Оріяна плачуть від радості і цілують Самійла й Іванка. Марія з риданням упала на груди коханого чоловіка.
Таке саме відбувається і в хаті Сомиків. Коли уляглись перші бурхливі почуття, Марія відірвалась від чоловіка і подивилась на нього і сина.
– А схудли як, змарніли, аж почорніли, – запричитала вона.
– Нічого, мила моя, були б кістки, а сало наросте! Я з вами, любі мої, і в радощі, і в горі! Люблю вас більше всього на світі!
Односельці, які вже не сподівались побачити Самійла й Іванка живими, прийшли до них, щоб розділити їх сімейну радість. Кругом панує святкове пожвавлення. Жінки заходилися варити обід.
Але святковий настрій тривав недовго, бо від Гардових і Сомика люди дізнались про загрозу, яка чатує на них. Святкове піднесення змінилось войовничою рішучістю.