В Красне несподівано наїхали непрохані гості – пахолки графа Четвертинського із Брацлава, розшукуючи селян, які втекли від пана на Січ.
Одного з втікачів вони захопили одразу, тільки-но в’їхали в село. На радощах його одразу прип’яли до дерева в центрі села, розділи до поясу і з нечуваною жорстокістю почали нещадно шмагати різками. В селі несамовито завалували собаки.
– Стривайте! Що ви робите? – намагався зупинити катів священик отець Костянтин, але його ніхто і не думає слухати.
Частина пахолків обійшли все село, але більше нікого не знайшли.
– Не може такого бути, – гнівається старший із переслідувачів, миршавий польській панок з так званої «голопузої» шляхти, який сам служить багатому шляхтичу на побігеньках, – їх було четверо. Не стали б вони роз’єднуватися. Шукайте, вони десь тут!
Але і повторні пошуки ні до чого не привели.
– Йолопи! Шукайте! Їх десь тут ховають місцеві жителі.
– Та немає тут де сховатись. Ми вже все обшукали і не один раз. Схоже, вони таки встигли накивати п’ятами.
– Я сказав, шукайте далі! – зловісно вигукнув підпанок.
Втікача, якого пахолки зловили, вже мало не до смерті забили. Біль стає все нестерпніше, але закатований втікач мовчить, пересилюючи себе. Особливо старається високий, хирлявий пахолок, який намагається вдарити нещасного найдошкульніше.
Петрика Сомика, який спостерігає цю картину, побачене глибоко вразило. Хлопчик аж тремтить від обурення, тому він не стримався, підняв камінь і жбурнув його в пахолка, який б’є нещасного.
Камінь потрапив кату прямо в потилицю. Той ледве встояв на ногах, скрикнув від болю, випустив з несподіванки канчук, схопився за голову, озирнувся і зустрівся очима з палаючим поглядом Петрика. Несамовита лють враз переповнила все єство пахолка і скаламутила розум.
– Ах ти, щеня! Я тебе зараз приб’ю! Шкуру з тебе живого спущу!
Розлютований пахолок підняв канчук і кинувся за хлопчиком. Петрик одразу вирішив бігти до криївки в пересохлому колодязі. Користуючись тим, що він краще орієнтується в селі, хлопчик побіг так, щоб сади закрили його від очей переслідувача.
– Стій! Де ж ти дінешся? – голосно крикнув переслідувач.
Так і вийшло, як Петрик сподівався – ніким не помічений він вже опустився в колодязь, коли на пустир вибіг захеканий пахолок. Він озирається навкруги, але слід втратив. Хлопчик щезнув так несподівано, що пахолок і не зрозумів, як це сталось.
Пахолок обійшов пустир, навіть зазирнув у колодязь, але нічого підозрілого не помітив. Він люто тупнув ногою, спантеличено зітхнув, вирішив покинути марні пошуки і повернувся до своїх.
Петрик завмер біля самого краю лазу до схованки. Він бачив тінь пахолка, який зазирав в криницю. В цю хвилину хлопчик навіть дихати перестав. Коли пахолок пішов, Петрик зітхнув з полегшенням і навпомацки пішов далі. В першій же кімнаті він об щось зашпортнувся.
– Ой! – мимоволі вирвалось в нього.
– Заради бога, тихіше, хлопче, – попросив його хтось невідомий, бо голосу його хлопчик не знає.
– Ой, – здригнувся і знову скрикнув хлопчик, – хто тут?
Від страху в нього похололо серце. Виявилось, що в дитячій схованці знайшли прихисток ті самі втікачі, яких ловлять пахолки графа Четвертинського.
– А як ви дізнались про цю схованку? – здивувався Петрик.
– Та хіба це таємниця? Майже все село знає про неї! Нам показали її добрі люди з вашого села. Ти не знаєш часом, хлопче, що там з нашим товаришем?
Нарешті Петрик повернув остаточно до пам’яті. Його переляк минув, свідомість прояснилася. Стривожені чоловіки чекають на відповідь хлопчика. Один з них викресав вогонь і запалив невеликий каганець.
– Тепер розповідай.
– Чом не знаю? Знаю. Його зловили і немилосердно побили. Може, ще й зараз б’ють.
Після слів Петрика у сховку запала гнітюча тиша, тільки один з чоловіків часто кашляє в шапку, щоб його не почули ззовні.
– Он яка примхлива доля. Значить, не судилося Павлу стати козаком, – з болем у серці зітхнув хтось з втікачів. – Сідай, дитино, а там видно буде.
В цей час, коли слуги графа викликали сільського старосту – війта Лозицького, щоб той вказав, кого з сільських хлопчиків немає, щоб знайти Петрика.
Непривітні вирази обличь жителів Красного, які оточили майдан також нічого хорошого для пахолків не віщують. В натовпі наростає невдоволений гамір.
Пахолкам враз наче відібрало мову. І тут в Красне верхи в’їхали два десятки чоловіків, які повертаються з сінокосу. Вони одразу зацікавились тим, що відбувається на сільському майдані.
– То не ваша справа, – пихато відказав їм панок, що керує пахолками. – Їдьте своєю дорогою. Як це у вас кажуть? Не лізь до панського проса, бо будеш без носа!
– Всього-на всього? – з насмішкою перепитав Василь Голобля.
– А чи не забагато гонору в пана? – всміхнувся один із жителів Красного, запорізький козак, який знаходиться вдома на побивці. – Пропоную, пане-браття, цьому підпанку гонору зменшити!
– Та й іншим панським лакизам також, – дружно підтримали його односельці.
Хирлявий пахолок, який ганявся за Петриком, знітився і втягнув голову в плечі.
– Так! За цим діло не стане! Гей, нелюди, годі калічити людину! А то зараз ви опинитесь на його місці!
Це вже була неприхована загроза. Панок із пахолками не знають, на що зважитись, тому вони вдали, що не почули слів селян, хоча панських слуг вдвічі більше.
– Вони дійсно недочувають чи таки чекають на добрячого прочухана? Чуєте, панове, даємо вам хвилину, і щоб духу вашого тут не залишилось! А як ні, то начувайтесь!
Сказано це було так різко, що підпанок вважає за краще не сперечатись. Він чудово знає, що у вільних русинів слова не розходяться з ділом, і від погрози до рішучого вчинку в них один крок. Він гостро відчув, що ще мить і чоловіків з Красного вже ніхто не зупинить. Тому він з пахолками не гаючись скочили на коней.
Двоє пахолків відв’язали втікача і хотіли забрати його з собою, але селяни не дозволили цього зробити. Серця їх сповнюються люттю. Чоловіки кіньми загородили шлях пахолкам і нахилили вперед коси.
– А оце вже ні, – суворо сказав один з них.
– Це холоп пана Четвертинського! – бундючно відрізав підпанок.
Чоловіки проявили тверду рішучість, вони були невблаганні і вийняли з піхов шаблі. Старший з них з мало прихованою зневагою промовив.
– Ну, якщо панове готові скласти голови за пана Четвертинського, то хай так і буде. Відмовляти не станемо!
Але складати прямо сьогодні голови за свого пана в плани пахолків і їх підпанка зовсім не входило. Ніхто з пахолків не посмів заперечити чоловікам жодним словом. Здоровий глузд підказує їм, що краще дати драла. Тож, залишивши скатованого втікача, слуги графа бій не прийняли і подалися з Красного до Брацлава.
– Держіть їх! – голосно вигукнув Василь Голобля, і селяни розсміялися.
– Що не кажіть, а не розійтись нам миром з цими польськими панами, – задумливо сказав один із чоловіків, спостерігаючи цю сцену.
– Нумо, браття, треба допомогти небораці, – сказав Василь Голобля.
Селяни почали змивати кров і мастити рани побитого втікача, який вже не тямить себе від болю, але мужньо тамує ридання. Він навіть зміг сказати:
– Дякую вам за спасіння, бо я вже був певен, що залишаю цей милий білий світ.
Після цих слів він втратив свідомість. Яцько Швець тим часом поспішив в колодязь за Петриком.
– Агов, друже! Ти тут? Вилазь, небезпека минула!
– Так швидко? – зрадів Петрик. – А що сталось?
– Наші чоловіки прогнали тих збитошників! І дядька того, що злапали і побили, теж забрали. Не дали слугам польського пана відвезти його із собою! Ти б бачив, Петрику, як ті зайди полякались, коли наші шаблі повитягали!
– Як шкода, що я цього не бачив!
Зраділі брацлавчани також хутко вилізли з колодязя і поспішили на майдан до свого товариша.
– Що то рідні люди! – зрадів один із них. – Не дали тим польським нелюдам загубити християнську душу!
– Вільні люди, – зітхнув другий, – у нас би в Брацлаві ніхто б не заступився.
– Таки бути Павлу козаком! – радіють втікачі. – Шкода тільки що ті посіпаки поїхали безкарно. А вам, хлоп’ята, величезне спасибі за вашу схованку!
* * *
Пахолки на чолі із підпанком зупинились тільки тоді, коли від’їхали від Гайсина на три версти.
– Що робитимемо, пане Юзефе? Пану Четвертинському дуже не сподобається, що ми отак запросто залишили його холопа. Як би нам самим не дісталось на горіхи?
Підпанок озирнувся на шлях, бо його ще трусить від пережитого страху. Йому ввижається, що за ними гоняться озброєні чоловіки з Красного.
– Правду сказати, навіть не знаю, що його далі робити.
Один з пахолків, помітивши розгубленість на обличчі пана Юзефа запропонував.
– А давайте скажемо, що не знайшли втікачів і все? Скільки доріг навколо! Чи це в перший раз, що ми не змогли найти тих клятих холопів, що тікають на Січ?
Юзеф трохи забарився із відповіддю, бо задумався.
– А що, це правильно! Тільки ми всі маємо казати одне й те саме. Згодні? Бо як хто проговориться, погано нам всім буде.
– Не проговоримося. Нема дурних!
Звісно пахолки були згодні, вони з радістю пристали на цю пропозицію, бо отримати канчуків від пана їм зовсім не хочеться.
– А що, хлопці, – посміхнувся пан Юзеф, – чи не промочити нам горло? Та й не снідали ми ще сьогодні, а вже час обідати. Я пригощаю!
Пахолки погодились і з задоволенням поїхали до ближньої корчми. Так пан Четвертинський і не дізнався про те, що його холопів пахолки знайшли, але, можна сказати, відпустили.
* * *
Втікачі заночували на хуторі Киселин, щоб їх не застукали зненацька панські слуги, якщо повернуться більшою ватагою. Наступного дня вони подалися на Січ.
Хлопчики на чолі з Петриком Сомиком знову зібрались на пагорбі над Собом.
– Петрику, ну ти й відчайдуха, – захоплено запитав Михайлик Яремчук, – як ти тільки наважився кинути камінь в того лайдака?
– Правду кажучи, сам не знаю, – чесно зізнався хлопчик.
– Все одно молодець! Я не знаю, чи зміг би я так, як ти. І добре, що ми зробили ту схованку, а то тебе могли злапати!
Всі дружно погодились з Михайликом.