Мурза Айдаров лютує. Гонець доніс йому злу новину – весь загін на чолі із синами мурзи Гусманом і Азхаром знищений вщент. Це вже другий і третій сини, який загинули, намагаючись вбити козака Самійла Гардового, того самого, що вбив його первістка, його улюбленого старшого сина, спадкоємця Вахіда.
– Гнів Аллаха на ваші голови! – лається мурза, вивергаючи на оточуючих страшні прокльони.
Аскери виструнчились перед ним і мовчать. Татари живуть тільки війною й грабунком, і найбільшу частину здобичі традиційно віддають своєму ханові або мурзі, але мурзу Айдарова вже давно не радують ні полонені люди, ні красуні, ні коні, ні дорогі речі. Мурза думає тільки про помсту, живе нею.
– Нечестиві гяури! Трясця їх матері! – кричить розпалений гнівом мурза. – О, Аллах, я вже ночами не можу спати!
Розпашіла кров жаром б’є в скроні мурзи, побілілі від ненависті очі втупились в небо. Мурза лає підлеглих на всі заставки. Грізний син самої смерті, мурза люто і непоштиво вигукнув:
– О, Аллах, чому ти допомагаєш нашим ворогам? Мої сини шаблею слугували тобі, о всевишній! Вони прокладали шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави, а ти?
Враз мурза схаменувся. Він зібрався з думками і наказав готувати новий похід в Красне, щоб раз і назавжди знищити родину козака Гардового.
– А хто очолить цей похід? – запитав його син Ділявер.
Мурза в червоній сорочці сидів в своєму кабінеті, коли до нього з цим запитанням навідався останній син.
– Я! – запалали гнівом очі мурзи. – Я сам очолю!
Він підвівся з м’яких килимів і подушок, на яких сидів, і пішов перевіряти, як виконується його наказ. Мов несамовитий, метався мурза по подвір’ю. Він встигав скрізь, здалеку вирізняючись рівною, твердою ходою, різкими рухами, вольовим обличчям.
– Неповороткі віслюки, – лунає його брудна лайка. – Ішаки! Дурні барани!
Татари намагаються не дивитися в допитливі чорні очі мурзи, уникаючи пронизливого погляду, якого не витримує ніхто.
Переконавшись, що підготовка до нового походу розпочалась, і все йде так, як треба, мурза трохи заспокоївся. Він навіть вирішив оглянути свою частину здобичі, привезеної з походу сином Ділявером.
Навколо юрмляться люди. Чуються зітхання і схлипування полонянок. Гострий щем з новою силою охопив серця русинів. Всі люди надзвичайно зажурені.
Серед полонених знаходяться Самійло з Іванком, яких купив у ногайців Ділявер. Побачивши Самійла, мурза насторожився і рвучко підійшов до бранця. Щось тріпнулось в його серці, і очі мурзи зловісно блиснули. Неймовірний здогад пронизав його свідомість.
Хоча б не здогадався, що це я, подумав Самійло, бо має таки дуже впізнавану зовнішність. Раптом, ніби читаючи його думки, мурза ошелешив козака несподіваним запитанням.
– Звідки ти, козаче? – голос Айдарова прозвучав холодно, різко. – Як тебе звати?
Мурза підійшов майже впритул до козака і запитав, оглядаючи міцного чоловіка, руки якого зв’язані сирицею за спиною. Він ніби відчув щось, насторожився і пильно дивиться на Самійла, ніби хоче проникнути в його найпотаємніші думки.
Його обличчя враз скам’яніло, а колючі очі недовірливо примружились. Він прикипів поглядом до козака, але той витримав погляд мурзи. От, халепа!
Мурза Айдаров нахмурив чоло. Довго і пильно дивиться він на козака, Самійло розуміє, досить одного необережного слова, щоб накликати на себе біду. І так немає ніякої надії на спасіння, ще не вистачає, щоб Айдаров дізнався, що в його руках Самійло Гардовий із сином.
– Мене звати Карпо Невінчаний. Я із Звенигородки, що на Черкащині, високошановний ага, – відповів Самійло і шанобливо вклонився своєму самому лютому і непримиренному ворогові.
До самого Криму разом з ним йшли люди із Звенигородки. Горе зближує людей, розкриває серця. Самійло з ними багато розмовляв, тому за необхідності може відповісти на питання і про саме місто, і про людей. Але мурза більше нічого не сказав і пішов далі.
Самійло дивується запаху, який оточує, здається, з усіх боків. Він не знає, що в травні в Криму стоїть запах троянд, бо вони квітнуть скрізь.
Вже через два дні воїни Айдарова стали сідлати своїх огирів, тонконогих румаків. Гульнур підійшла до чоловіка.
– Хай не спіткнеться твій кінь на далекій, нелегкій дорозі, милий. Ми всі чекаємо на тебе. Пам’ятай, ти обіцяв, що це твій останній похід!
– Так і буде, люба, – лагідно відповів мурза. – Бувай!
– Добре, коханий. Бо якщо з тобою щось трапиться, я не переживу цього. До зустрічі, Азамате!
І похід через козацькі степи на Поділля розпочався. Попереду їде сам мурза, жорстокий, мов гнів самого Аллаха.
До Грановської волості кримчаки добралися непоміченими, без жодної пригоди, бо їхали таємними дорогами, старанно оминаючи козацькі застави бекети, і не відволікались нікуди. Вони йшли з метою – знищити козака Самійла Гардового, його дружину, доньку і сина.
Мурза вважає, що настав час сквитуватися за все. Потім треба буде виконати обіцянку, яку він дав самому турецькому султану – вбити українського козацького гетьмана. А пограбувати і набрати ясир можна буде пізніше, на зворотному шляху.
В Грановській волості налічується три міста і більше півсотні сіл, але татари всі їх старанно оминули, щоб непоміченими добратися до села Красного. Тепер татари не стали поспішати і нападати похапцем, навіть не знаючи, є в селі ті Гардові, чи ні. Мурза хоче напевне знищити всю родину Самійла раз і назавжди.
Ліс ставав усе густішим та темнішим, загін насилу пробирався через лісову гущавину. Зупинилися татари в самій гущавині великого лісу на північній схід від Красного. Мурза наказав негайно вислати розвідку.
– Хто-небудь знає, чого це кляте село називається Красним, якщо нічого червоного там не спостерігається? – запитав молодий воїн Ураз, для якого цей похід став першим, здалеку розглядаючи село.
– Серед русинів вважається, що в цьому селі живуть красиві люди, як то кажуть, і тілом і душею.
Посеред лісу аскери вирубали в хащах галявину і поставили на ній намети для мурзи і його близького оточення. Велике розкішне шатро мурзи виділяється серед інших.
Азамат Айдаров з нетерпінням чекає на повернення розвідки. Він сидить на розшитих золотом і сріблом м’яких міндерах, набитих перемитою верблюжою шерстю. В піалах перед ним холодний шербет.
– Чому так довго? – накинувся він на командира розвідників. – Чи бачились ви з нашим вивідачем?
Помутнілими від гніву очами мурза ніби намагається спопелили своїх аскерів.
– Так. Затримались тому, що з Гранова до Німеччини йшла велика валка з медом та хутрами. Її охороняли гайдуки. Ми перечекали, поки вони від’їдуть подалі, щоб нас не помітили.
Мурза вимушений визнати, що розвідники вчинили правильно.
– Що повідомив наш вивідач? Чи всі Гардові вдома?
– Ні, Самійла і його сина зараз немає.
Все давно готове до нападу. Мурза прикро вражений тим, що Самійла з сином вдома відсутні. Але від того, є вони чи ні, залежить успіх всього походу.
– Доведеться зачекати, але однак буде по-моєму, – незадоволено промовив мурза. – Аллах свідок, я виведу рід Гардових так, що і на насіння не залишиться, побив би їх Аллах! Я люто помщу козаку і його родині! А як Гергуленко? Не відмовляється допомагати нам?
– Андрія Гергуленка зарубав Самійло Гардовий. Вдова Гергуленка тепер допомагатиме нам.
Мурза кивнув, і вивідачі, мовчки кланяючись, почали виходити з намету. Жителі Красного спокійно займаються своїми справами, не підозрюючи смертельної небезпеки, яка вже нависла над ними.
Недарма кажуть, що немає лютішого звіра на людину, як сама людина. Мурза є одним з таких страшних звірів.
Ліс заповнився різнокольоровими наметами. Всюди татарські вози – арби, палають вогнища, випасаються воли й верблюди, бродять стриножені коні. Ліс надійно захищає татар від стороннього ока та несподіваного нападу.
* * *
Шинкарка Наталка Микитенко помітила, що Ярина Гергуленко періодично ходить до лісу, і повертається з нього з порожніми руками. Вона не витримала і надвечір прийшла до неї додому.
– Зізнавайся, подруго, – хитро примружилась і хтиво посміхнулась шинкарка після того, як вони випили по три чарки наливки, – ти собі полюбовника завела? Чому мені не хвалишся, ми ж з тобою все життя дружимо? Раніше в нас із тобою таємниць не було.
– Ти що, подруго? Немає в мене нікого. Що це ти вигадала? – Ярина перелякалася, сторопіла, не змогла стримати своїх почуттів і скочила, мов ошпарена.
Шинкарка недовірливо подивилась на подругу.
– Вигадала? – останні слова вразили шинкарку. – А чого тоді ти весь час до лісу ходиш? Та ще й стараєшся, щоб тебе ніхто не побачив. Я сама бачила! І не раз!
В очах Наталки блимнула ще більша зацікавленість.
– Що ж, так і бути, тобі розповім. Мій покійний чоловік допомагав татарам. Вони хочуть знищити Самійла Гардового та всю його сім’ю. Тепер я їм допомагаю.
– А якщо наші дізнаються про це? Ти розумієш, що тоді тобі голови не зносити? Якось треба тобі, подруго, з цієї халепи вибиратися. Хоча тут нелегко щось путнє придумати.
– Розумію. Я багато про це думала і вирішила, що не скажу татарам про те, що в селі на них чекають козаки з пушками. Може тоді наші їх переб’ють, і кляті татари забудуть і про мене, і дорогу сюди.
– А що, це правильно. Схоже, іншого виходу в нас немає. А то спалять татари село, з чого мені тоді жити? А татари горілку не п’ють, так що мені від них зиску ніякого.
– Тільки ти подруго, не проговорись, бо тоді мені точно не жити, – попросила наостанок Ярина.
– Та ти що, Яринко? Невже ти гадаєш, що я можу тобі нашкодити? Поганої ж ти про мене думки.
Втамувавши цікавість, шинкарка попрощалась із подругою і важко потрюхикала до корчми. Вдова Андрія Гергуленка заспокоїлась і повеселішала.