Сонце припікає немилосердно. Довга колона бранців неквапливо рухається на південь, дорога здається надзвичайно довгою. Люди йдуть, неначе з прив’язаним до ніг камінням, щомиті оглядаються назад, де лишається їх люба батьківщина, сім’ї, друзі.
– Татку, таточку, що ж тепер буде?
Іванку здається, що в їх становищі вже безглуздо на щось сподіватись. У свою чергу Самійло мовчить, бо не хоче лякати сина. Сумними очима дивиться козак на сина, згадує мертвого побратима, який віддав своє життя за те, щоб звільнити Самійла з полону.
– Тату, розкажи мені, як загинула родина дядька Трохима, – несподівано попросив Іванко, ніби почувши думки батька.
– Ти ж знаєш, синку, що татари частіше всього нападають на невеликі села та хутори? А тоді вони взяли і напали на Гранів, а це велике повітове містечко. В ньому навіть своє військо є – гайдуки. Не знаю, як там і чому, але татари наскочили на Гранів. Більша частина Гранова знаходиться за річкою Вербич. На тому березі і фортеця стоїть.
– То татари напали на ту частину містечка, що була на березі, де немає фортеці? – здогадався Іванко.
– Так. В цій частині і мешкала сім’я покійного Трохима. Ординці полонили його дружину і дітей. В нього також були донечка і синочок. Доньці було три рочки, а сину не було і року. Людолови вже почали відступати, коли через міст із фортеці за ними погналися гайдуки. Татари зрозуміли, що не зможуть втекти з ясиром, тому всіх вбили.
Самійло на хвилину замовк, потім, страшенно хвилюючись, продовжив розповідь.
– Малих дітей кіньми затоптали. Як Трохим це пережив, я досі не розумію. Воістину його душа пережила за сорок мучеників і дванадцять апостолів. А він як був чудовою людиною, таким і залишився, добрим, безоглядно хоробрим в бою, безмірно щедрим в дружбі. Та ти й сам це знаєш.
Іванко йде приголомшений. Ніде правди діти, невідомість, яка чекає на хлопця, лякає і гнітить його. Помовчали, потім Іванко з острахом повторив своє питання.
– Тату, скажи правду, що буде з нами?
Самійло ще хвилинку помовчав. Його огрубіле в боях і походах серце защеміло від нестерпного болю, а очі зволожилися сльозами. Козак відвернувся і витер їх, щоб син не побачив.
– Мене, скоріше всього, чекає страшна агарянська каторга. Продадуть мене на галери, бо я сильний чоловік. Там я і помру від важкої праці, поганої їжі, постійних побоїв, знущань та хвороб, якщо тільки братчики під час морського походу не визволять.
Самійло трохи помовчав.
– Якщо повезе, мене залишать собі або продадуть комусь у Крим.
– А в чому тут везіння? – не зрозумів Іванко.
– Татари через 5-6 років своїх бранців, буває й відпускають на волю. Турки, наприклад, так ніколи не роблять, попасти до них означає майже вірну загибель, – сумно відказав батько.
– Татку, а що буде зі мною?
Іванко дивиться на батька широко розкритими очима. Самійло застогнав від жалю до свого сина, але згодом з натугою промовив пересохлими губами.
– Працівник з тебе ще ніякий, тому навряд чи тебе візьмуть для якоїсь важкої роботи. Ти гарний, ставний, тож швидше всього тебе куплять для «насолоди».
Розпалена уява козака малює одну картину страшнішу за іншу. Іванко подумав, що така неволя гірше смерті, а він буде зовсім безпорадний у полоні. Ситуація здається йому ще нестерпнішою, ніж була. Неможливо примиритись із таким майбутнім.
– Краще смерть, – твердо відповів хлопець. – Тату, пообіцяй, що якщо нам не вдасться втекти, і ми дійдемо до Криму, ти краще вбий мене сам, щоб обійтися без страждань і сорому. В тебе залізні кайдани, ти дуже сильний… вдар мене в скроню і все.
Самійло зніяковів, відвернувся від сина і вперше за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, заплакав від горя і безсилля. Про себе він не думає, себе йому не жаль, а от за сина, за те, що з ним може бути, душа його плаче і горить вогнем, а серце наповнюється люттю і відчаєм. Але козак взяв себе в руки і сказав:
– Не будемо поспішати, синку. Знаєш, як кажуть: «Козак – не без щастя, дівка – не без долі?» Будемо сподіватись на краще. До Криму ще далеко. Ще не вся надія пропала.
Самійло вирішив більше цієї теми в розмовах із сином не торкатися. Але як у воду дивився батько! За один денний перехід до Перекопу татари помітили, що з півдня прямо їм назустріч насувається піщана буря. Ординці порадились і прийняли рішення обійти буревій стороною. Для цього колона пішла не на південь, а на схід.
– Куди це ми? – спитав хтось з невільників.
Але відповісти йому ніхто не встиг, бо в напруженій тиші з хмари піску донісся бойовий козацький клич! Невимовне хвилювання охопило бранців.
– Слава, – несеться з усіх боків. – Слава!
Серце Самійла й інших бранців зраділо, очі засіяли від щастя. Багато хто з русинів полегшено зітхнув. Ніхто з них вже й не сподівався на таке, але доля їм несподівано усміхнулася.
– От тобі й маєш, – захоплено вигукнув хтось із бранців.
В цей час з пилу виносяться все нові й нові чубаті запорожці. Козаки діють рішуче і вміло. Гамір стоїть страшенний.
– Кари бусурманам! – кричать козаки. – Бий! Коли! Ріж їх!
– Не жалуйте вражої крові! Вони нашого брата не жаліють!
Так близько від Криму татари не сподівались нападу, їх охопили розгубленість і паніка. Переконавшись, що козаків більше, ординці безславно відступили, вони покинули свою здобич, вбитих, поранених та бранців і кинулися на південь. Стрілянина вщухла.
– Тікають, кляті! – крикнув хтось в захваті.
– Дякую тобі, боже милостивий, – несамовито хреститься одна з жінок.
Полонені, які затамувавши подих, слідкували за боєм, зітхнули з полегшенням, хрестяться і моляться. Всі вони мріяли про диво, і тепер, несподівано здобувши свободу, розгубились. Жінки розплакались. Іванко навіть не знає, що йому на радощах робити.
– Спасибі, братчики! – першим вигукнув Самійло. – Швидше звільніть нас!
Але жоден козак не кинувся розв’язувати полонених, бо не можна було дати отямитись татарам. Ще з більшим завзяттям козаки всі разом продовжили переслідувати відступаючих кримчаків.
– Доведеться зачекати, – зітхнув Самійло і пригорнув як міг скутими руками сина до себе. – Поки сонця й світу, не помре козацька слава, синку!
Правильно кажуть, що щастя, як вино – п’янить. Іванко так зрадів несподіваному щастю, що, пригорнувшись до батька, сміється і не може зупинитися. В очах хлопця з’явився життєрадісний блиск.
– Будемо повертатися додому, – мрійливо сказав Самійло, – знайдемо останки Трохима, поховаємо по-людські. Могилу його барвінком та рутою уквітчаємо, калиною червоною засадимо.
Інші бранці, пошалівши від щастя, в цей час стали підбирати зброю вбитих татар та розрізати мотузки, якими були зв’язані. Звільнили всіх, окрім Самійла, бо його кайдани можна тільки ключем відкрити, або зубилом перерубати.
В Іванка давно пересохло в горлянці, і він почав шукати воду. Знайшов кумис – кисле кінське молоко, але воно йому не сподобалось. Нарешті він знайшов воду, попив сам і налив кухоль батькові.
– Ну що, браття, – запропонував один із чоловіків, – може скористаємося цією щасливою нагодою, не станемо чекати та потрохи підемо назад, поки вітер не вщух, і нас не видно? Крим близько, бозна, що може трапитися? А наші на конях нас наздоженуть.
Багато людей гаряче підтримали цю пропозицію.
– Правильно, кажеш! Тепер кожний – пан своєї долі.
– Ну, гайда! Доганяйте нас.
– Бувайте здорові!
– А, може, і ви з нами? Чекати на виду ризиковано.
З ним згодились, не роздумуючи, всі його земляки із Черкащини і ще кілька чоловік. Набралось більше чотирьох десятків людей. Зібравши міхи з водою, їжу, тепло попрощались з тими, хто залишився чекати на повернення запорожців, вони вирушили в зворотну дорогу на північ.
Решта залишились на осонні чекати повернення козаків, бо в них тепер не лишалось сумніву, що все закінчиться добре. Серед звільнених русинів панує атмосфера спокою і впевненості.
– Щаслива вам дорога, Боже провадь! – вигукнув Самійло людям услід.
Чекати довелося недовго, невдовзі бранці почули кінське іржання зі сходу. Радість звільнених русинів виявилася передчасною. Самійло насторожився, і в нього тьохнуло серце. До горла підступила невиразна тривога. Він одразу зрозумів, що тут щось не те.
– Чому зі сходу? – збентежено запитав він, бо не зміг приховати подиву, і серце його стислося від болю й тривоги, – адже козаки погнали татар на південь!
Схоже, рано він радіє. Сильно хвилюючись, Самійло схопився на ноги і став прислухатися. Страшна здогадка різонула ножем по серцю. Його тіло разом покрилося холодним потом. Він опанував себе, внутрішньо напружився, повернув сина за плечі обличчям до себе і серйозно сказав.
– Іваночку, синочку, слухай мене уважно. Мерщій тікай! Сховайся в першій ліпшій баюрі і перечекай, доки тут все скінчиться. Потім іди додому. Іди де дорогою, де навпростець. Але йди тільки ночами. Їж все, що можна – рогоз, зернята, але дійди додому.
Самійло тричі, навхрест поцілував сина і озирнувся в бік, звідки долинає кінське іржання. В ньому тривога зростає все більше і більше. Невже все пропало?
– Буде важко, але йди і дійдеш. Ти вже не маленький. Воїн уже, що довів не раз. І оминай людей, бо тут багато розбійників навіть серед нашого люду. Пам’ятай, у степу немає іншого поводиря, як вночі зорі, а вдень сонце. Нумо, бігом звідси! Благаю тебе!
– Чому, тату? – розгубився Іванко.
Самійло, вражений новим горем, повністю усвідомлює безвихідь свого положення. Він благально глянув на сина. А той стоїть похнюплений в нерішучості.
– Не питай, не гай часу, синку. Закликаю усім святим, тікай! Не гаймо й хвилини! Дорогу знайдеш. Ти ж козацького роду, а козак де раз був, там не заблудить. Та й світ не без добрих людей, допоможуть.
– Тату, я залишуся з тобою.
Іванко враз сполотнів, і завмер ні живий, ні мертвий біля скутого батька, мов приріс до землі.
– Ні, ти мені нічим не допоможеш. Біжи, синку! Ну, гайда! Поспішай, любий, дорога кожна хвилина! Ну-бо, сину! Тікай, поки не пізно! Чого обом пропадати? Тікай, ну ж бо!
Але було вже пізно. З імли з’явилися вершники, це були татари. Все сталось так несподівано, що всі, не вірячи своїм очам, на якусь мить остовпіли. Недовго тривало щастя звільнених русинів.
– Хай ти сказишся! Стережись, – вигукнув хтось з русинів.
Несамовито закричала якась жінка, розуміючи, що вона знову потрапить в полон. Нікому не хочеться вірити, що прийшла нова біда. Люди знову впали в розпач, деякі почали вголос скаржитись на свою нещасну долю.
– Не пощастило, – голосно зітхнула якась на смерть перелякана дівчина.
– Тату, – спохмурнів Іванко і спитав збентежено, – що ж це таке приключилось? Вони що, перебили наших?
– Не думаю, синку, – розсудливо відповів батько, розглядаючи одяг, зброю та кінський упряж татар, – це не ті татари. То були кримчаки, а це ногайці.
– Звідки ж вони тут взялися?
– Із-за Дону. Думаю, вони їдуть в Крим продавати невільників, яких захопили в Руському царстві. Я чув, як їх невільники балакають по-московському.
Ногайці швидко зорієнтувалися в ситуації і почали ловити русинів. Тих, хто опирається із зброєю в руках, нещадно вбивають.
– Тату, чого це вони так? – здивувався Іванко. – Адже ми для них живий товар, гроші. Чому ж вони так грошима розкидаються?
– Скоріше всього їх всю дорогу переслідували донці, шарпали їх. Багатьох ногайців вбили. Якби тих донських козаків було більше, вони б звільнили своїх полонених. А ці татари боялись, що до донців прибуде підкріплення, і тоді вони усіх ординців переб’ють. Тому вони такі скажені.
Приголомшені невдачею русини отетеріли. Біля них зупинився ногайський вершник і зупинив на Гардових погляд, який не віщує нічого доброго.
Над людьми кружляють ворони й орли, але поки не наважаються сісти біля вбитих людей. Іванко прислухається до гиркання татар.
– Тату, а ти що, розумієш татарську мову?
– Повоював би ти з моє, теж би вивчив і татарську, і турецьку мови.
Іванко замислився, згадавши, що всі русини розуміють польську мову, бо живуть поряд одні з одними. Мабуть, і татарську, і турецьку мови можна було б вивчити.
Переловивши нових полонених ногайці продовжили свій шлях у Крим. Самійло не хоче вірити, що вони з сином знову опинилися в полоні. Важкі думки точать мозок козака, як шашіль дерево.
Він озирнувся на довгу колону бранців і з подивом зрозумів, що не бачить Сашка Сомика, який залишався з ними до останньої хвилини.
Буря поступово вщухає, і навколо почало розвиднюватися. Іванко часто оглядався назад. Скоро всі помітили, що назустріч їм мчать запорожці. Вони наздогнали кримчаків і розбили їх вщент. Тепер козаки поспішають за звільненими земляками, яких залишили в степу.
Побачивши ногайців і їх бранців, козаки здійснили відчайдушну спробу звільнити полонених. Розгорівся нерівний бій.
– Рубайте гяурів! – командує ватаг ногайців.
– Не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!
– Бийте нехристів! Уперед, братчики! Уперед!
Тисячоголосе «Алла!» лине над полем бою. Козаки люто рубаються з ворогом, не послаблюючи натиску, але ногайців в десятки разів більше. Обидві сторони несуть відчутні втрати, але сили занадто нерівні, і вбиті запорожці один за одним падають додолу.
На цей раз запорожці зазнали повної поразки. Тільки жменьці сміливців вдалося прорватися і відійти в степ.
– Хай йому грець, – сказав спересердя хтось із бранців.
Стомлені, сп’янілі від крові ногайці не стали переслідувати запорожців, і після короткого перепочинку попрямували далі.
Страх і відчай крають серця полонених, які не встигли втекти. Похнюплені люди знову стали ясиром і йдуть на поталу ворогові. Іванко йшов і час від часу обертався назад, поки вони не вступили на територію Кримського Юрту, як кримчаки називають свою країну. Крим, країна сліз і горя. Швидко гасне надія на спасіння.
– Перекоп, – зітхнув Самійло, – по татарські Кирим. А ще це місце називають Воротами сліз. А то затока Сиваш, ми його називаємо Соляний Брід.
Мати, сестра Оріяна, друзі, мала і велика батьківщина залишилися позаду. Іванко з батьком йдуть на вічну розлуку з близькими й Україною. До останнього надія боролася в ньому з безнадією. І ось тільки тепер Іванкові стало по-справжньому страшно.
Розум відмовляється вірити в те, що вони з батьком в Криму. Але нічого не поробиш, доводиться йти і терпляче чекати своєї долі. Остається тільки молитися і надіятися. Адже відомо, що надія держить нас на світі.
Самійло подивився на сина, але слів розради не знайшов. Про себе козак подумав: «Боже, навіщо ти посилаєш мені таке страшне випробування?», а в слух промовив:
– Все, синку. Мусимо бути готовими до найгіршого.
Ногайці їдуть, не поспішаючи, бо більше не бояться погоні. Ослаблими, не своїми ногами ідуть бідні невільники по Криму. Помирає надія, яка ще жевріла до того моменту, поки вони не дійшли до Криму.
Нікому не хочеться думати про те, що це вже назавжди. Їх віднині чекає рабство, приниження, знущання, важка робота і смерть в чужому, нелюбому краю.
Сутінки густішають, і колона завернула на ночівлю до найближчого караван-сараю. Бранці ж, як і раніше, заночували під відкритим небом.
* * *
Надвечір, тільки зсутеніло, до хати, де мешкають Гардові, хтось постукав.
– Хто б це міг бути в такий час? – здивувалась Марія.
– Тітко Маріє, Оріяна, це Мирослав, – донеслося із-за вікна.
Марія з дочкою відчинили двері і вийшли у двір. Оріяна подивилась в очі хлопцю і завмерла, не в силі промовити ні слова. Мирослав дивиться на дівчину, не приховуючи хвилювання.
– Доброго вечора, – шанобливо вклонився і привітався Мирослав. – Вибачте, що так пізно турбую. На полюванні я був і здобув косулю. Ось, візьміть, будь ласка, приготуйте собі.
– Та не треба нам того м’яса, – відмахнулась Марія.
– Не відмовляйте, тітко Маріє, я вас дуже прошу. Це ж від щирого серця! Їжте на здоров’я!
– Та куди нам двом стільки? Це ж половина!
Здається, Марія збентежена, навіть вражена такому несподіваному подарунку.
– Хай і половина, візьміть, будь ласка, – наполегливо промовив Мирослав.
На тому розмова і закінчилась. Хлопець в останній раз вклонивсь і поспішив до дому. Вже в хаті, після того, як парубок пішов, мати сказала.
– Ну що, доню, маємо ще одну нагоду переконатися, що Мирослав дуже хороший, добрий хлопець. І ще, по-моєму, ти йому подобаєшся.
– Скажете таке, мамо, – зашарілася Оріяна, але подумки сама собі зізналася, що так воно і є. І що Мирослав їй також дуже подобається.