Він був зовсім не товстий, а такий, розумієте, обтічний. Плавкий. Просто рухався повільно й плавно. Тому й здавалося, що він тілистий.
– Та нічого, нічого, – сказав я йому. – Ви не поспішайте.
– Я й не поспішаю, – зауважив він, – мені швидко не можна. Із таким тягарем...
Я придивився до нього уважно. Нічого такого він не мав. Але пересував ноги так сутужно, так важко зітхав, що...
– Його просто не видко, – зізнався він, повагавшись: мабуть, зважував, чи можна мені довірятись.
– Кого саме не видко?
– Дім.
– А... Дім, отже? Авжеж. Ну, тоді звичайно...
Повз нас промайнула тендітна жіночка з чималими пакунками. Ми подивились їй услід.
– То що там про дім? – спитав я.
Він помовчав. Може, пожалкував, що прохопився? Потім промовив:
– Великий. У мене на плечах.
Я поглянув на його похилі плечі. Нічого на них не було.
Тендітна жіночка промайнула в інший бік з сувоями шпалер під пахвою. Ми знову проводили її поглядами.
– Ех, згода! – вигукнув обтічний пан. – Дивіться.
Він повернув голову та й дмухнув через плече. За його спиною виткався з повітря й виріс будинок. Триповерховий маєток. Похилий дах із черепиці, потужна прибудова – мабуть, гараж або ж літня кухня. Барбекю там споряджати або й навіть цілого баранчика...
Я захоплено ахнув.
– То ви Равлик!
Він гордовито кивнув.
– Ось тепер ви розумієте...
– Отож бо й є, – я схитнув головою, – тягати такий дім на собі...
Мене штовхнули в спину і йойкнули: "Ой вибачте!" Тендітна жіночка розгублено кліпала очима. Інша б на її місці роздратовано буркотіла б: "Ич, поперегороджували тут!" Але вона, трошки пританцьовуючи від нетерпіння, повторила:
– Перепрошую. Я вас не помітила. Розігналась...
Вона тягла за собою якісь мішки, з яких стирчало криве чорне гілля. Саджанці чи що?
– То нічого, – сказав гладун-равлик. – А ви...
Він хотів щось спитати, але вона вже чкурнула. Щойно була тут – щоки, гострий ніс, тонка шия – аж ось щезла, немов вітром дмухнуло.
Ми помовчали.
– Ластівка, – ніжно проказав равлик.
– Хм... – я кашлянув з ревнощів, – Чи ви так близько знайомі?
Він поволі похитав головою.
– Що ви, ні. Просто – Ластівка. Вона гніздечко будує.
– Гніздо? – здивувався я.
– Дім тобто.
Вона знов просвистіла повз нас. Дійсно Ластівка.
– Без дому не можна, – зауважив товстун. – Як же без дому?
– Дім маєте гарний, – відзначив я. – Але...
Він чекав, що я скажу. Краєчком ока я помітив: Ластівка знов біля нас пригальмувала.
– Тільки цей дім – для одного, – сказав я.
Він знизав плечима і відповів:
– А хіба можна якось інакше?
Я замислився.
– Дім повинен бути для дітей! – вигукнула Ластівка.
Равлик від несподіванки стенувся. І одразу ображено набурмосився.
– Саме так, – повторила вона. – Адже в вашому будиночку живете тільки ви. І лише для себе.
– У моєму будиночку ніхто більше й не поміститься, – спростував Равлик і спитав іронічно: – А де ж ваша домівка?
Ластівка змахнула рукою-крилом. Позаду неї проступив будинок. Незграбний, сколочений із різнокольорових дощок, складений із різнокаліберних плит та блоків, кривобокий. Але затишний.
– Ось ви носитеся, будуєте... – дорікнув їй Равлик. – А житимуть у вашій оселі інші.
– Діти! – обурено скрикнула Ластівка. – Мої діти!
– Ну то й що? Не ви самі. Не розумію, як можна так забути про свої власні інтереси!
– А я не розумію, як можна думати лише про себе!
Вони замовчали і сердито втупились одне в одного. Але, досить мені було поворухнутися, спрямували погляди на мене.
– А ви що ж мовчите? – спитала Ластівка.
– Так, дійсно, – Равлик гойднув щоками. – Де ж ваш дім?
Треба було дременути, щойно вони тільки зчепилися. Не встиг. Витріщився... Занадто допитливий. Ох, не доведе мене ця цікавість до цього самого...
– Не маю я дому, – відрізав я.
Він навіть рота розкрив, а вона закліпала віями.
– Не може бути, – недовірливо промовив Равлик. – Так не буває.
А Ластівка співчутливо спитала:
– Зовсім?
– А навіщо? – я розвів руками. – Мені на місці сидіти нема бажання. Це ж з глузду з'їхати можна – стовбичити і чотирьох стінах!
Вони мовчали.
– У світі стільки цікавого, – вмовляв я. – Треба все подивитися. Не можна затримуватися в одній-однісінькій точці простору.
Вони слухали й мовчали. Та звідки ж їм знати, яка то насолода – швидкість. Швидкість, рух, свіжий вітер у вухах – оце життя!.. А один і той же замкнений крихітний світ – то отрута. То не для мене. Не можу довго на місці... Заростаю спогадами. Люди. Собаки... Кохані... Вони болять мені, як відклади кальцію в суглобах. Скорчують, заважають дихати...
– Треба мчати вперед і швидко забувати! – підсумував я. – Ось єдино можливий спосіб життя.
– А що саме ви хочете забути? – співчутливо спитав Равлик.
– Не пам'ятаю.
Тут Ластівка зраділа:
– Я зрозуміла хто ви!
– Хто?
– Ви Жабка!
– Чому? – здивувався я.
– Тому що мандрівниця!
Я зітхнув, ляснув комара і сказав:
– Ну ква...