Родині Гардових знову пощастило, кошовий Запорізької Січі Самійло Зборовський відпустив на Великодні свята усіх одружених козаків по домівках. Тож Самійло неждано-негадано знову зміг приїхати додому.
Перед Великоднем всі русини стараються вишити нові вишиванки. Марія з дочкою встигли вишити вишиванки для себе, для Самійла й Іванка. Надвечір сім’я Гардових зібралася, вдягнули самий кращий одяг і пішли до церкви на Всенощну службу.
Коли родина піднялась на пагорб, з якого видно церкву, вони побачили, що біля її воріт горить велике багаття. Поряд з ним лежать старі, непотрібні в господарстві речі – розсохлі бочки, старі вози й колеса до них, сміття.
– Тату, а для чого все це? – здивувався Іванко.
– Бачите, дітки, напередодні Пасхи розперізується всіляка нечисть. От щоб вберегтися від неї і розкладають вогнище біля церкви. А відьми так ті лякають до смерті людей, які поночі йдуть до Всенощної служби.
– Розкажи, таточку, як це? – зацікавилась Оріяна.
– Вони з’являються перед людьми то у вигляді копиці сіна, то велетенської жаби, білої сукні, клубка чи колеса, що котиться, колоди, яка повільно сама суне дорогою.
Саме в цю хвилину під церквою діти почали бити в калатало, а старші хлопці стали дрючками гамселити по церковній огорожі.
– Це вони також для того, аби відлякати нечисту силу, яка цієї ночі рветься до церкви, – пояснив батько.
– Ой, як цікаво! – здивувався Іванко. – А от цікаво, можна якось дізнатись, хто займається відьмацтвом?
Батьки перезирнулись і посміхнулися.
– Якраз на Великдень і можна, – відповіла мати. – Тільки для цього потрібно готуватися заздалегідь. На Святвечір треба взяти з-під скатертини часник і посадити його в черепочку, щоб ріс до Пасхи. На Великдень покласти його під язик і побачиш відьму.
– А ще можна кожного понеділка Великого посту відкладати по одному поліну дров. На Великдень вдосвіта розтопити піч цими дровами. Відьма одразу прибіжить і буде просити вогню, бо таке вогнище пече її зсередини, – додав батько.
– Як довго, – розчаровано сказала Оріяна, – це ж раніше наступного року і не довідаєшся, хто в нашому селі відьма.
– Ну, чому? – хитро посміхнувся батько. – Є простіші способи. Он стоїть гурт жінок. Коли ми будемо проходити повз них, я складу з пальців дулю, одну руку покладу до кишені, а другу закладу в пазуху. Якщо серед цих жінок є відьма, вона обов’язково відгукнеться.
– Тату, а що вона скаже? – благально подивився Іванко на батька.
– Синку, потерпи хвилинку. Якщо там немає відьми, тоді я скажу, що вона мала б сказати.
Але відьма в гурті жінок таки була. Коли Гардові проходили повз них, від гурту відокремилася шинкарка Наталка Микитенко і зло сказала Самійлові:
– На чортового батька ти мені дулю даєш? Віднеси своєму батькові!
Замість відповіді Самійло тільки голосно розсміявся. Оріяна з подивом спостерігає цю сцену. Іванко аж рота роззявив від подиву і заблимав очима. Коли сім’я відійшла трохи далі від гурту жінок, Марія упівголоса спитала:
– Любий, то Наталя дійсно відьма?
– Так, сонце.
Кілька десятків кроків родина пройшла мовчки, потім Самійло сказав:
– Відьми на Пасху казяться. Одна поперед другої лізуть, хто перший до батюшки доторкнеться, тільки що ризи на ньому не пообривають. Це їх так мучить і крутить, тому вони таке витворяють. Як священик стане закривати храм, скаже: «Христос воскрес!», і люди обходитимуть тричі церкву, то хто з усіма не йде, а кидається цілувати клямку від церкви, то і є істинна відьма.
– Що ж, подивимось, – збентежено сказала Оріяна.
– Знаєте, – пригадала мати, – я згадала, як минулого року на Пасху деякі жінки не хотіли йти із церкви. Вже батюшка всіх до єдиної душі з церкви вигнав, церкву замкнув. Вже третій раз обійшли церкву, батюшка сказав: «Христос воскрес! Христос воскрес!», а двері церкви не відчиняє. То ті жінки мало його з ніг не збили. Він їх не пускав, то вони замка цілували! А коли батюшка вже відімкнув двері, то вони так кинулись, щоб першими у церкву вскочити!
– Значить, щось вони таке знають, що попа штовхають, а самі першими хочуть у церкву вскочити? – запитала дочка.
– Мабуть, знають таки. А ще кажуть, на Всенощну службу чаклунки приносять до церкви пікову шістку. І коли священик виходить з вівтаря й каже: «Христос воскрес!», вони нібито тихо промовляють: «У мене в кармані карта є». Така карта допомагає відьмам змінювати свою подобу, сприяє їм у чаклуванні.
– А я чула, що великодньої ночі відьми нібито злітаються до Києва на шабаш, – промовила Оріяна. – Щоб полетіти, треба роздягнутися, зняти хреста й намазатися маззю із собачої кіски, котячих мізків і людської крові. Далі сісти верхи на хлібну лопату, кочергу або мітлу й вилетіти через димар. Тому засувка комина у відьминій хаті завжди відкрита.
Мати схвально кивнула і додала.
– Збираються чаклунки на київській Лисій горі, там вони розважаються до перших півнів із нечистим.
– Як бачите, не всі відьми полетіли до Києва. Принаймні наша шинкарка залишилась, – усміхнувся батько.
– Рідні мої, – ласкаво промовила мати, – сьогодні таке велике, таке світле свято. Годі нам вже про цю нечисть говорити.
Всенощна служба пройшла швидко, в усякому випадку так здалось. Коли Гардові підійшли після третього кола до ганку, вони побачили як шинкарка Наталка Микитенко випхалася наперед і цілує клямку від церкви.
– Я, звісно, знав, що вона злопам’ятна жінка і, здається, людина невеликого розуму, але щоб відьма, – почав Самійло.
– Ну все, – рішуче повернулася до шинкарки спиною Марія, – ідемо додому, будемо розговлятися.
Після ситного, смачного сніданку діти полягали спати, а Самійло з Трохимом вийшли з хати у двір.
– Христос воскресе! – долинув до них голос сотника Бандурки.
Сотник спішився і квапливо підійшов до чоловіків.
– Воістину воскрес!
Після того, як козаки тричі обмінялися вітаннями і почоломкались, Трохим запросив Бандурку в гості.
– Дякую, пане-браття, але маю наглу справу. Дуже поспішаю.
– Є новини? Нас стосуються?
– Ще й як стосуються. В нашому повіті помічені татарські розвідники. Значить, і головні сили татар десь на підході.
Самійло і Трохим слухають, не перебиваючи і не перепитуючи.
– Невже вони і на Великдень можуть напасти? – здивувався Трохим. – Нічого святого в них немає.
– Це точно, – охоче погодився сотник, сідаючи на коня. – Знаєте, я був присутній при зустрічі пана гетьмана з посланцем короля Речі Посполитої Мартином Броневським, який у 78-му році кілька місяців прожив у Криму.
Всі з цікавістю слухають розповідь сотника.
– І я запам’ятав, що він сказав тоді про кримських татар: «Народ цей хижий і голодний, не дорожить ніякими клятвами, ні союзами, ні дружбою, але має на меті тільки свої вигоди й живе грабунками і постійною зрадницькою війною».
– Точно сказано. Є про що подумати, – перезирнулись Самійло і Трохим. – Що ж, дякуємо тобі, пане сотнику!
– Скоро побачимося, – пообіцяв Бандурка і пришпорив коня.
– То що, Самійле, невже у Великдень будемо готуватися до бою?
Несподівана, тяжка звістка ошелешила бувалого козака. Журлива тінь лягла на обличчя Самійла. Якусь мить він ще повагався, збираючись з думками.
– Навіть не знаю. Таке велике свято. Більшість людей після всенощної сплять.
Тихим, мирним сном спить Гайсин, спить Красне. Але дізнавшись страшну новину, люди, які живуть у ці буремні роки, встають. Звиклі до тривожного життя селяни не зчиняють крику, лементу, а швидко хапають зброю і поспішають на східну околицю села.
Через годину в Красне вступили реєстрові козаки з артилерією.
– Добридень, добрим людям! Козаків-молодців приймайте, вином, медом угощайте, – пожартував сотник.
– Це можна, – підкрутив вуса дід Шкварка. – Це ми з задоволенням!
– Та жартую я. Самійле, – звернувся до Гардового сотник Бандурка, – допоможіть нам сховатись в селі так, щоб татари не помітили.
– З радістю! Зараз зробимо в кращому виді! – запевнив Самійло.
Через годину село ніби вимерло, на вулицях пусто. Коли кримчаки підійшли до села, вони нічого не запідозрили.
– Відпочивають невірні, святкують, – з насмішкою сказав молодий мурза Гусман Айдаров, який командує загоном, – зараз ми їх всіх тепленькими візьмемо!
Татари розвернулися широкою лавою і помчали до села. Яке ж було їх здивування, коли від околиці по ним вдарили козацькі гармати, а потім мушкети! Проте засмаглі степовими вітрами обличчя ординців виражають рішучість.
Хтось зачепив Самійла за плече. Козак обернувся і побачив діда Шкварку. Той в руках тримає французьку шпагу.
– Діду, що це ви таке надумали? – не стримався і посміхнувся Самійло.
– А що, я вже й не козак? Ну, немає в мене сили тримати шаблю, але шпагою я ще годен якось татарина проштрикнути! Хоч мала, але все-таки поміч вам. Сила наша, синку, не в руках, а в твердості й мужності наших сердець.
Не дивлячись на серйозність положення, Самійло посміхнувся.
– Йшли б ви, діду, додому. Без вас впораємось!
– Ні, товаришу. Я давав клятву нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені нищать народ наш. Та якби я й сидів вдома, якщо татари село захоплять, хіба вони мене помилують?
– Ваша правда, діду, – погодився Гардовий.
Самійло кивнув, що згоден із словами Шкварки. Дійсно, старих та немічних людей, які не витримають дорогу до Криму і не можуть працювати, татари просто безжалісно вбивають на місці.
– Так що, синку, хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди смерть. А так я, може, ще в пригоді стану.
І старий козак залишився. Люди спостерігають, як татари важкою лавиною рушили на них. Люті бусурмани скажено мчать, і як вихор, увірвались в село, але швидко зрозуміли, що сили надто нерівні і почали потрохи відступати до околиці.
Самійло відчув, як його душу починає охоплювати скажена лють.