Перед самим Водохрещем чоловіки знову зібралися у Трохима Бойчука і Гардових, які тепер живуть разом з Трохимом.
– А ми до тебе, Самійле, – хитро мружиться дід Шкварка, – щоб ти нам, значить, розповів новини. Що там у білому світі коїться?
– Це вже перетворюється на добру традицію, – всміхнувся Трохим.
Тут в кімнату зайшла Оріяна, але вона тут же зникла так же нечутно і непомітно, як з’явилася. Самійло почав розповідати, і в кімнаті одразу запанувала тиша.
– З останніх новин – 15 січня московський цар Іван ІV Васильович і польський король Стефан Баторій за посередництвом папи Римського Григорія ХІІІ підписали Ям-Запольський мир. За цим миром Московія відмовилась від Лівонії та Полоцька.
– Чули ми трохи, що в серпні минулого року ляхи оточили і взяли в осаду Псков. Подейкують, що осада тривала п’ять місяців, а потім поляки відійшли від Пскова. Розповідав нам сотник Бандурка, що шведські війська Делагарді зайняли Нарву і ведуть військові дії в Карелії, – кивнув дід Шкварка.
Самійло тільки посміхнувся від того, що відомо його односельцям.
– Знаємо, що війну ту, з нападу на Лівонію, розпочав Іван ІV ще в 1558 році, щоб здобути вихід до Німецького (Балтійського) моря. Але вже через рік він вимушений був підписати перемир’я із шведами, які зберегли за собою Івангород і все узбережжя Фінської затоки. А ще знаємо, що Польща приєднала Ригу до себе.
– То ви багато чого знаєте, – розсміявся Самійло. – Що ж ви, діду, прибіднюєтеся, що нічого не знаєте?
– Хіба я таке казав? – рішуче заперечив дід Шкварка, а потім жартома додав. – Я просив, щоб ти нам повідав про те, чого ми ще не знаємо!
– Ну, добре, добре, домовилися! – посміхнувся Самійло. – Чи знаєте ви, пане-браття, що таке аптека?
– А кат його знає, що воно таке? Поясни?
– Це така крамниця, в якій продають ліки. Так що до травників, знахарок і ходити більше не треба. В минулому році в Москві і по всій Руській державі почали працювати такі аптеки.
– Он воно як, – покрутив вуса дід Шкварка. – Їй богу, зберусь якось, покину все та поїду в ту Московщину, щоб відвідати аптеку!
Після того, як всі вдосталь насміялися, Трохим налив всім медовухи і сказав.
– Ну, здоровенькі будьмо, та себе не гудьмо!
Всі з задоволенням випили, повеселішали, і Самійло продовжив.
– На початку осені Єрмак Тимофійович пішов війною на Сибір, бо московітам набридли набіги татар. Вони розорили Перм Велику. А ще цар московський ввів заповідні літа, це термін на протязі якого в деяких районах Руської держави забороняється селянський вихід в осінній Юріїв день.
Всі засуджуючи похитали головами.
– В середині листопада цар Іван ІV в Олександрівській слободі під Москвою у припадку гніву вдарив свого сина Івана, спадкоємця престолу, палицею із залізним наконечником у скроню і вбив його.
Шкварка досадливо поморщився і гарячкувато сказав.
– Досить вже про тих можновладців. Нам до них діла немає.
– На жаль в них до нас діло є. Он війна Польщі з Московським царством закінчилася. Як думаєте, ким тепер поляки займуться? – охолодив Шкварку Трохим.
– Ясно. Нами й займуться, нема чого і думати, – першим відповів дід Шкварка. – Ніхто з нас в цьому і не сумнівається.
На його обличчі з’явилась погано прихована досада і роздратування.
– Помовчи вже, старий базікало, – сказав Василь Голобля, звертаючись до діда Шкварки. – Самійле, не слухай ти його. Кажи вже щось!
– Накинулися! – іронічно посміхнувся дід Шкварка. – Подумаєш, не так сказав! Розповідай, пане Самійле щось добре.
– Про добре? Це можна! В серпні в Острозі вийшла у світ церковнослов’янська Біблія. Вона звірена з кількома дуже авторитетними списками, у тому числі грецьким – із самого Ватикану, отриманим від папи, і слов’янським – з Москви від того самого царя Івана Васильовича. Це певні вісті.
Почувши цю новину, батюшка на радощах тричі перехрестився.
– А до цього на початку травня в Острозі вийшов друком календар «Хронологія» з віршами Андрія Римші, надрукований Москвитином Іваном Федоровичем.
– От життя, хто б це мене навчив грамоті, щоб почитати Біблію і ті вірші? А то так і помру темним, – не стримався і знову пожартував дід Шкварка.
Всі знову посміялися, хтось крякнув, а Марія з Оріяною тим часом принесли вечерю. Всім більше всього сподобалася буженина з пивом і запечені галушки з сиром, тертими яйцями та сметаною.
Як завжди, засиділись надовго. Нарешті, чоловіки поклали ложки, подякували господарям за хліб-сіль. На тому й розійшлися. Останнім пішов отець Костянтин. Самійло вийшов його провести. Батюшка уважно подивився на козака, примружився і запитав.
– Бачу, брате, щось тебе муляє? Не мучся, питай.
– А таки муляє. Ось поясніть мені, батюшка таку річ. Я чув, що через 10 років буде сто років від народження Христа. А календар ми рахуємо вже 1582 роки від його народження? Як це?
– Сам дивуюсь. Я задавав це питання нашому архієрею, але він сказав, що це богохульство. Ось так, – відповів батюшка і витримав паузу, що була красномовніша за слова.
– Ну, якщо вже і вам правди не кажуть, – похитав головою козак. – На добраніч, отче.
Самійло повернувся додому й ліг спати.
* * *
Почався новий мирний день. Самійло став ще зі сходом сонця. Він вийшов із хати і здригнувся від раптового холоду. Навколо все оповите туманом. Самійло подивився на фортецю і містечко Гайсин, але зміг роздивитись тільки неясні обриси горбів, на яких вони знаходяться.
Трохи пізніше вийшла Марія, підійшла до чоловіка, який гострить сокиру.
– Скучила, люба? – посміхнувся Самійло.
– Так. Але прийшла попросити тебе зрізати старий бук, знаєш, який при дорозі на Гайсин? Він так навис над гостинцем, що може звалитися під час бурі. Ще шкоди якої людям наробить, не дай бог, – перехрестилася дружина.
– Добре. Сьогодні ж і спиляємо з Іванком.
Почало сходити сонце, і туман швидко розсіюються. За якусь годину туман майже повністю розвіявся.
Самійло з сином поснідали, зібрались і поїхали за дровами в невеличкий ліс, що росте вздовж дороги на Гайсин. З-під ніг коня зірвався заєць, налякавши Іванка. Нарешті приїхали на місце. Біля самої дороги росте старий бук.
– Ти бачиш, синку, як він навис над дорогою? Треба нам з тобою його зрізати.
Іванко тремтить, здригаючись від холоду, намагаючись стати так, щоб хижий північний вітер менше шмагав його.
– Замерз? Нічого, синку, зараз зігріємось. Ну, не будемо гаяти часу.
Їм довелося добряче помучитись, але хоч і з великим зусиллям бука вони спиляли і перерізали на півметрові колоди.
Тут якраз вчасно шляхом проїздив козацький сотник Бандурка з десятком козаків, вони спішилися і допомогли відтягти колоди з дороги на узбіччя, а потім навантажити віз дровами.
– Дякую вам, – наостанок сказав, сотник, – добру справу ви зробили. Бо в нас то часу на це не було, то просто забували за більш важливими справами. Ну, до зустрічі!
– До зустрічі, – привітно попрощались Гардові.
Після цього козаки поїхали своєю дорогою, а Гардові за кілька ходок перевезли дрова додому. Кінь втомився, і Самійло веселим словом і жартом підтримує його. Коли в’їхали у двір з останніми дровами, Самійло сказав Іванкові.
– Іди синку до хати, поїж, попий чогось гарячого, зігрійся. Я тут вже сам впораюсь.
Іванко так стомився і замерз, що навіть не став відмовлятись. А потім удома почалися справжні дива. Спочатку Самійло ніяк не міг поколоти дерево навпіл. Потім, як було, закинув колоду в піч. Але дерево не горить. Зола тліє навколо нього, а дрова обходить.
– Комин горить! – раптом сполохано крикнула Марія.
І дійсно, комин зайнявся. Оріяна широко розплющеними очима з подивом і жахом дивиться на те, як палає комин. Самійло з Іванком ледве загасили вогонь.
– Неймовірно, – дивується Самійло.
– Тату, а чого комин загорівся? – здивовано запитала дочка.
Але батько не зміг дати відповіді. Він зблід, і якийсь час мовчав.
– Ніде правди діти, не знаю, доню. Причину я так і не знайшов. Воно ніби само по собі якось загорілося. Я в перший раз таке бачу, – зніяковіло зізнався батько.
– Я теж навіть не чула ні про що подібне, – додала мати.
Усім стало трохи моторошно. Самійло був здивований і вражений. Він витяг дрова з груби і виніс їх надвір. Спробував ще раз їх порубати. Коли серцевина відпала, козак побачив чорні хрести. Вони були ніби випалені на деревині.
Самійло сторопів і йому стало моторошно від такого дива. Спочатку ошелешений козак навіть не повірив своїм очам. Він відчув, як здригнулося серце. Пригнічений чоловік якийсь час мовчав, не знаючи, що робити.
– Хай йому грець! І що воно таке? Не інакше, якийсь недобрий знак. Цур йому та пек! Будемо молитися і сподіватись на краще.
Він не знав, що робити з цими колодами і поклав їх під огорожу. Розказувати про хрести Гардові нікому не стали, бо посоромилися та й не знали, як віднесуться до цього люди. Але розколоті колоди побачила сусідка і чутка про них блискавично поширилась по селу. Дійшла вона і до священика.
Отець Костянтин одразу прийшов, щоб побачити те диво на власні очі. Батюшка подивився на Іванка, який стоїть біля батька, і, посміхнувшись, сказав:
– Ач, який в тебе, Самійле, син виріс? Гарний, як намальований, як янгол, якого на образах у церкві пишуть. А що, може віддаси ці колоди з хрестами нам у церкву?
– З радістю, – пожвавішав Самійло. – Забирайте, батюшко!
– Дякую, Самійле! А ти, отроче, рости у страху божому, будь добрим козаком!
Колоди перевезли до церкви села Красного. Одну з них наступного дня відвезли до архієпископа і той освятив її. До церкви потягнулися паломники з усього повіту.
А ще через день Самійло повернувся на Січ.