Самійло зайшов до Бойчука. Чисто вибілена, натоплена хата зустріла його запахами чабрецю, сушених грибів, кислицями та жолудями.
– Заходь, заходь, друже, – зробив широкий жест рукою Трохим, – двері моєї хати, як і моє серце завжди відчинені для тебе! Та, власне, це вже й твоя хата.
Як водиться, спочатку чоловіки випили по чарці і закусили. Потім почали жваво обговорювати, чого це татари так зачастили в Красне.
– Не розумію, звідки на нас звалилось це лихо. Раніше, бувало, ранньої весни вони ніколи до нас не приходили, а це вже і взимку нападають.
– А й справді, поки трава на виростала, вони в наші степи не їздили.
– Схоже, на південь від нас вже ніхто і не живе. Всіх бусурмани винищили і в рабство позабирали. Он вже й Київ став прикордонним містом.
– Дуже схоже на те, – з досадою похитав головою старий сліпий кобзар Чара, – я досхочу поневірявся, поблукав по світу. В тій Європі й Африці вже давно дивуються, звідки ще в нас люди беруться, стільки нашого брата продають на їх невільницьких ринках.
– Згадаєте мої слова, – похмуро сказав Самійло, – скоро не тільки Канів і Черкаси, а й Вінниця, Бар, Кам’янець-Подільський стануть прикордонними містами. Татарська загроза посилюється, а королівських військ на півдні майже немає.
– Правда твоя, Самійле. В Західній Європі дуже виросли ціни на продовольство, прямо в кілька разів. Тож польським панам стало надзвичайно вигідно вивозити зерно і продавати його там, в першу чергу в Голландії й Англії. Польська шляхта отримує великі доходи від торгівлі зерном, тому воювати їй зовсім не хочеться.
Самійло ствердно хитнув головою. Чоловіки знову перехилили по чарці, закусили.
– Сейм навіть заборонив збільшення королівської армії, і дуже неохоче дає дозвіл на збір шляхетського ополчення, так званого «посполитого рушення».
Коли гості розійшлися, сотник Бандурка якось дивно подивився на Самійла і по-змовницькі сказав:
– А знаєш, пане-брате, чому татари так зачастили у наші краї?
– Хочеш сказати, ти це напевно знаєш? – враз пожвавішав Самійло.
– Так. Ми взяли у полон кількох татар і допитали. Вони зізналися, що всі ці рази приїздять сюди по твою, Самійле, душу. І по душі твоєї родини. Тому-то смерть так і ходить о круч тебе і твоїх рідних.
– А це ж чому? – здивувався Самійло.
Сотник Бандурка встав, підійшов до стіни і зняв шаблю в дорогих піхвах.
– Пам’ятаєш, звідки вона в тебе?
– А чого ж не пам’ятати? У 72-му році у битві при Молодях я взяв її у вбитого мною татарина. І що з того?
– А те, що то був не простий татарин. То був перший, старший, любимий син і спадкоємець мурзи Перекопського каймаканства Азамата Айдарова. Мурза дуже любив свого старшого сина, і поклявся бородою пророка, що відплатить вбивці, тобто тобі, і винищить весь твій рід, чого б це йому не вартувало. Ось так-то, пане-брате.
Після тривалої мовчанки Самійло запитав:
– А звідки тому мурзі відомо, хто я і звідки?
– Серед наших полонених знайшовся зрадник, який тебе пізнав і пообіцяв мурзі допомогти знищити тебе.
– За це його звільнили з полону? – здогадався Самійло.
– Не тільки. Ще йому дуже добре заплатили.
Гардовий на хвилинку задумався. Бандурка не заважає йому зібратись з думками.
– То тобі відомо, хто цей зрадник? – відірвавшись од своїх думок, запитав Самійло. – Полонені назвали його ім’я? Ну, не мовчи, Ладиславе, не муч мене. Хто це?
– Андрій Гергуленко.
Самійло не чекав такого повороту. Чоло в козака нахмурилося, а в роті в нього раптом пересохло. Спочатку він остовпів від здивування, потім в сильному схвилюванні схопився на ноги.
– Де? Де ця погань, сто болячок йому в живіт! Я своїми руками задушу цього Іуду! Клянуся всіма апостолами й архангелами, я помщусь! Не за себе, а за діточок моїх!
Самійло почервонів від хвилювання й гніву. Така злість охопила його, якої він в житті ще жодного разу не відчував. Гіркий клубок здушив козакові горло.
– Ми трохи запізно дізналися про нього, але я одразу розіслав два десятки козаків на його пошуки. Якщо на те буде воля божа, вони його знайдуть.
– Це ж треба, а я не помітив нічого.
– Я не хотів здіймати зайвого галасу, – пояснив сотник.
До самого ранку не міг заснути Самійло, бо тепер точно знає, що не дадуть життя його дітям, його дружині татари, доки живий той клятий мурза. А ще пече його ненависть до боягуза і зрадника Гергуленко. Це до якої підлості, ницості треба дожитися, щоб наводити татар на своїх земляків, на дітей, напевно знаючи, що їх чекає?
Але бог таки є, і ранком козаки привезли зв’язаного Гергуленка. Довбиш загамселив у тулумбас, скликуючи людей на сільський майдан.
Самійло поспішив до козаків і підійшов до Андрія. Зазвичай гоноровитий, той розгублено поглянув навколо, зблід і закліпав очима.
– Як же ти міг? – спитав його здушеним голосом Самійло, з огидою дивлячись на колишнього товариша. – Ти ж весь наш славний козацький рід зганьбив!
Але Гергуленко зволікає з відповіддю, він не насмілюється збрехати, тому мовчить і тільки відвів очі. Здається, зі страху йому відняло мову.
– За що, Андрію? Я ж тобі життя не раз рятував! Будь ти тричі проклятий! Ти ж гірше любого бусурмана!
Бридкий страх засвітився в очах зрадника.
– А що, браття, може стукнути його по дурній довбешці, щоб швидше віддав богові душу? – викрикнув дід Шкварка.
– Не будемо брата гріха на душу, – похмуро промовив старий огрядний козак Вітер, – судити будемо цю наволоч. Щоб все було честь по честі.
Слова старого козака викликали грім схвальних вигуків. Гергуленко слухає, і поволі його лице вкриває смертельна блідість. Зате в Самійла очі загорілися вірою у справедливість.
Тут козаки прикотили дві здоровенні діжки і поклали на них кілька дощок. На цей поміст легко забрався сотник Бандурка.
– Слухайте мене, люди добрі, – промовив сотник, і дужий голос його пролунав урочисто, – судити будемо зрадника і боягуза Гергуленко.
Зчинився неймовірний галас. Люди зневажливо дивляться на Гергуленко. В його очах світиться неприхований переляк. Обличчя людей враз посуворішали.
– Якого біса? Що там судити? Ця людина скрізь сіє кривду, всім приносить нещастя і завжди виходить сухим з води. Скарати його на горло!
Ці слова викликали загальне схвалення. Гергуленко здригнувся, глянув на суворі обличчя людей і опустив голову. Не без підстав він вважає, що пощади йому бути не може.
– Собаці – собача смерть! Тут двох думок і бути не може!
– Холера ясна! Такий виродок не має права жити!
– Ганьба зрадникові і смерть!
І жодного голосу на захист підсудного. У всіх одна думка. Чоловіки суворо дивляться на зрадника. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сиплються з усіх боків.
– Тяжкий гріх на тобі, козаче, лихий би тебе забрав.
– Бійся бога, пане сотнику! Який він козак? – спалахнув щирим обуренням козак Вітер. – Він самий справжній душогуб! Правильно сказав Самійло, він у сто разів гірший від любого кримчака чи турка!
Зрадник аж почорнів від страху і втягнув голову в плечі. Не в одного козака рука мимоволі потяглася до шаблі, і тут заговорив Самійло.
– Люди добрі, панове козаки, товариші мої, – зняв шапку-бирку, вклонився всім присутнім і з болем вимовив Гардовий. – Цей зрадник зробив все, що міг, аби татари вбили мене, мою дружину, мою дочку і мого сина. Тож дозвольте мені самому його покарати.
В почервонілих від сліз очах Марії – страх і ненависть до зрадника. Серце її стислося, в безсилій люті стискає жінка кулаки.
– Твоє право, козаче, – накрутив на пальця свій довгий сивий вус старий козак Вітер, – карай.
– Карай, – наперебій загукали козаки і односельці Гардових і Гергуленків.
– Дякую, панове-браття, – низько вклонився товариству Самійло.
Похмуро дивиться він на Гергуленко, очі його виблискують, мов криця. Потім він повернувся до сотника Бандурки і спитав.
– Чи не позичиш мені свою шаблю, пане Ладиславе?
– Навіщо? – з подивом глянув сотник на Самійла. – Хіба твоя гірша?
– Може, навіть і краща.
– Не розумію, – стримано повів плечима сотник, – але на, бери.
І він витягнув з піхов і протягнув Самійлу свою шаблю.
– Бігме, може не треба, – першим здогадався, що буде, козак Вітер і кинув на Самійла виразний погляд.
– Хай тобі грець! Не заслуговує цей зрадливий пес на таку честь, – зневажливо додав сотник і з сумнівом похитав головою.
– І то правда, – додав дід Шкварка. – Самійле, чи ти часом не здурів? Йосип голий! Повісити цього запроданця, та на тому і все!
Але Самійло розсудив інакше. Зрадник зблід ще більше. В очах його застигли переляк і мольба, але він не став просити помилування, бо розуміє, що його не буде. Ніяке диво вже не врятує його. Остання надія згасає в очах Гергуленко.
Самійло розрізав мотузку, якою були зв’язані руки зрадника. Той почав розминати тремтячі руки. Видно, що він про щось напружено думає.
– Ну що, недолюдку, настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь за все, що ти накоїв.
Гардовий протягнув йому шаблю сотника. На блідому обличчі Гергуленко почав з’являтись рум’янець. Зрадник на мить зам’явся.
– Захищайся, Андрію, – суворо сказав Самійло і похмуро блиснув очима.
Зовні Гардовий абсолютно спокійний. Гергуленко нарешті підвів на Самійла очі. Збентежений Іванко зітхнув, не розуміючи, чому батько іде на безглуздий ризик, адже зрадник все ще дуже міцний чолов’яга.
Гамір почав стихати. Всі стоять непорушно, тільки з подивом і повагою дивляться на Самійла. Треба віддати належне, Гергуленко ще не розучився тримати шаблю в руках та й сили йому не займати. Важкий і на вигляд незграбний, він першим кинувся на козака. Але Самійло і не думає відступати.
Шаблі викрешують іскри, дзвін стоїть на всю вулицю. Відчай додає зраднику сили, він все ще дуже небезпечний. Іванко ще більше стривожився і зачудовано дивиться на смертельний герць за участі батька.
Бій проходить у повній тиші. Огрядний, опасистий Гергуленко швидко вкрився потом, почав жадібно хапати ротом повітря. Його широкі груди й огрядний живіт здіймаються як ковальські міхи. Піт градом котиться з його блідого обличчя.
Всі завмерли, і, затамувавши подих, спостерігають за двобієм. Чути тільки як важко дихає зрадник, та дзвенить криця об крицю. Гергуленко не має куди відступати й обороняється люто, завзято.
Втім, бій тривав недовго. Несамовитий в гніві Самійло могутнім ударом розкроїв голову зрадника мало не навпіл. Без зойку той впав навзнак.
– Це тобі, за моїх діточок, – пролунав дужий голос Самійла.
Іванко нарешті видихнув з полегшенням.
– З усіма так буде, хто зрадить віру нашу християнську, люд наш, цвіт народу – діточок наших, – суворо сказав старий козак Вітер і хвацько підкрутив вуса.
– Славно! Славно!
– Погань, – крикнув гнівно і плюнув дід Шкварка на тіло Гергуленко. – Будь ти проклятий! Окаянна твоя душа.
Прокотився грізний гул загального схвалення. І ніхто, ніхто не відчуває жалю за вбитим зрадником.