Ранні морози закували річки й озера в крижані панцирі. Самійло зміг приїхати додому на початку зими. Одразу ж почав поратися по господарству, а на наступний день пішов із сином в ліс по хмиз. Снігу випало мало, тому йти не важко.
Самійло з Іванком прислухаються до шепотіння вітру. Їм обом здається, що крім них нікого немає в темному лісі.
– Тату, знаєш, а я навчився добре стріляти з лука! Ну, правда, я дуже влучно стріляю! Ось побачиш!
– Де побачу? – добродушно посміхнувся Самійло.
Батько з сином за розмовою не одразу помітили, що темні хмари закрили небо, і м’які пухнасті сніжинки почали сипатись на плечі.
– А в лісі і побачиш, в мене і там є лук із стрілами!
– У твоїй схованці? – здогадався батько. – Добре, синку. Але спочатку назбираємо хмизу. Домовились?
І вони заходились збирати і ламати з дерев сухе гілляччя. В кучерявих соснах шумить вітер. Десь поскрипує суха гілка. Небо все більше, і більше заволікають темні снігові хмари.
Якийсь час працювали мовчки, аж поки батько не почув якісь звуки. Вони дуже нагадують йому кінській храп. Самійло завмер, напружено вслухаючись. В серце закралась неясна тривога. Досвідчений козак відчув небезпеку.
– Синку, – з погано прихованим хвилюванням, тихо покликав Самійло Іванка, – іди вже за луком і стрілами. Швиденько, мій хороший. Поквапся.
Іванко здивувався тому, що батько говорить тихо, і його несподіваній ласці. Але він нічого не сказав, а просто слухняно побіг до своєї схованки.
Він був в землянці і не бачив, як із-за дерев татарин накинув аркан на шию його батькові. Самійло не встиг скористатися захалявним ножем, коли до нього підскочили двоє татар, сильно вдарили по голові, повалили його на холодну землю й почали в’язати.
Саме в цей час із-за старого дубу вискочив Іванко і побачив, як його батька забирають в полон. У хлопця від побаченого аж мороз пройшов по спині, а в роті пересохло. Самійло занімів від гострого болю.
Від страху і злості в Іванка шалено забилося серце, але він не розгубився. Хлопець встромив в трухлявий пень три стріли, одну взяв в руку. Недарма він казав батькові, що навчився влучно стріляти! Іванко видихнув перелякано, зачаїв подих і прицілився.
Перша стріла увійшла здоровому татарину в шию. Поки той незграбно переступав з ноги на ногу, Іванко встиг вистрілити в другого татарина, але промахнувся. Той вже зрозумів, що відбувається і шукав очима, звідки стріляють. Він обернувся до Іванка, побачив хлопчика, на мить загаявся, і стріла увійшла йому прямо в око. Татарин впав замертво. Діло зроблено!
– Швидше, сину, розв’яжи мене! Хто знає, скільки їх тут! Мерщій!
Іванко підбіг, розрізав мотузки, і батько тут же прожогом кинувся до ближнього татарина і вихопив з його піхов шаблю. Тепер він почуває себе значно впевненіше. Ось якби ще сина тут не було, щоб не ризикувати його життям! Але з іншого боку, якби сина тут не було, то Самійло вже топав би у полон.
– Дякую, синку. Врятував ти мене. А ти дійсно дуже добре стріляєш! Не страшно було?
Самійло міцно обняв сина однією рукою, він дуже розчулений вчинком Іванка. Очі батька потепліли, дивлячись на сина, а той почервонів від задоволення.
– Добре мати в бою такого сміливого і вірного товариша, як ти, синку!
– Татку, звідки вони тут взялися взимку? Раніше вони завжди нападали з середини весни до осені?
– Потім, синочку. Спочатку подивимось, скільки їх тут, бо ця зустріч не обіцяє нам нічого втішного.
І вони нишком почали підкрадатися до коней, яких покинули кримчаки за деревами. Біля коней знаходиться один татарин. Веде він себе спокійно, вочевидь не чекає нападу. Він мерзлякувато ховає руки в рукави і тупцяє на місці.
Самійло прислухався, придивився і вирішив, що поблизу татар більше немає.
– Синку, посидь тут тихо і не дивись. Тобі не треба того бачити.
Самійло більше нічого не сказав і крадькома став підбиратися до татарина. Він підбирається до ворога, додержуючись цілковитої тиші. Іванко порушив батьків наказ і дивиться на нього. Він бачив, як батько витягнув із-за халяви чобота ніж.
Іванко вирішив, що батько збирається кинути у вартового ніж, але той підкрався до татарина дуже близько, а потім швидко, мов шуліка, підскочив до татарина і перерізав тому горлянку.
Раніше Іванка ймовірно знудило б від цієї картини, але після того, як він сам сьогодні вбив двох ворогів, він сприйняв це майже спокійно. До того ж йому вже цілих п’ятнадцять років, і батько не раз казав, що він майже козак!
Втім довго роздумувати часу не було. Батько розпутав ноги коням, потім повернувся до сина.
– Іваночку, нам треба вирішити, що робити. Не могли ці татари приїхати до нас з Криму втрьох, розумієш? Їх поява означає страшну біду для людей. Нам потрібно негайно скакати в село і попередити про небезпеку.
– Тоді не гаймо часу і поскакали, – знизав плечима син, – ти ж сам навчив мене їздити верхи.
– А може, краще, ти пересидиш всю цю катавасію у своєму сховку? Тим більше метелиця почалася, сніг пішов, він засипне твої сліди.
Глибоко в душі Самійло плекає надію, що син погодиться.
– Ні. Я вмію стріляти із лука, і зайвим не буду, – запально заперечив син. – Там наші люди. Там мама, Оріяна. Ти сам казав, долі конем не об’їдеш. Поскакали, тату.
Тут тільки, ніби вперше помітив Самійло, як витягнувся його син, роздався у плечах, помітив чорний пушок, що висіявся під носом у його сина. І цей вольовий, рішучий погляд, ніби це сам молодий Самійло дивиться на себе в дзеркало.
Більше нічого не сказав козак, тільки на знак згоди мовчки кивнув, і скочив у сідло. Те ж саме зробив його син. От життя, не встиг Самійло і побачити, як виросли його діти.
Опинившись у сідлі, козак відчув себе спокійніше і впевненіше. Щойно пережитий страх змінився радістю. Іванко накинув на голову затулу. Самійло з сином майже одночасно вдарили нагайками коней, і ті стрімголов понесли їх в село. В обличчя Самійлу й Іванку сипнуло колючим снігом. Вони скачуть поряд.
– Скажи, синку, а чому ти вирішив навчитися стріляти з лука?
– Літо було дуже жарке, дощів майже не було.
Добрі коні летять навскач, тільки колючий сніг та пронизливий холодний вітер люто шмагають в обличчя. Іванко ледве встигає за батьком.
– І врожай також поганий видався?
– Так. Я часто ходив на річку, ловити рибу, щоб можна було зварити юшку. Соб наш аж кишить рибою і раками. Ще я ходив покупатися. А на річці стільки водяного птаства! І качки, й крижні, дикі гуси, лебеді… От я і вирішив навчитися влучно стріляти, щоб на птицю полювати.
– Треба буде нам з тобою, як буде час, сходити на рибалку, – мрійливо сказав батько, – і юшки наварити. З пшоном, та затовкти салом! Ох, прямо слинка потекла!
Далі батько з сином скакали мовчки. Самійло трохи вирвався вперед. Іванко пригнувся до самої луки сідла, руки до болю в суглобах тримають вуздечку. Влетівши в село, Самійло осадив коня, і що є сили, закричав.
– До зброї! Татари!
Мирне щастя знову скінчилось. Ніхто не чекав біди, але люди, яким випало жити в цей неспокійно-жорстокий час, так звикли до нападів татар і турок, що ніхто не розгубився. Чоловіки покинули справи, схопили зброю і вибігли на вулиці. Гардові припнули коней, і Самійло почав командувати.
– Вози викочуйте! Перекриваймо вулиці, щоб затримати татарську кінноту!
Чоловіки почали перегороджувати вулиці. На шум прибігла Марія, почались гарячі обійми і чоломкання, сльози радості матері.
– Тату, – здушеним голосом сказав Іванко, – їдуть!
Самійло приклав долоню до лоба. З лісу, з якого нещодавно прискакав він із сином виїжджає татарська кіннота.
– Та скільки ж їх там, – вражено сказав Іванко.
– Кепські справи, – підтвердив дід Шкварка. – Я почав, був, рахувати, та швидко збився з ліку – їх там тисячі.
І дійсно, татар було багато, тисячі три, не менше. У хлопчика похололо під серцем. Здається, тільки чудо може врятувати жителів Красного.
– Дивно, – повів плечима Трохим, – зазвичай орда ділиться на загони по 500-600 чоловіків, щоб заскочити одночасно більше сіл. А тут такий великий загін на одне невелике село? Не розумію.
Тим часом в Красне на допомогу прискакав загін козаків із залоги Гайсина на чолі із сотником Бандуркою.
Татари розгорнулися в цеп, охопивши Красне півколом. Самійло окинув оком захисників. Сотні три селян, сотня козаків. Виходить на кожного бійця по 7-8 татар. Козак зітхнув, бо з багаторічного військового досвіду знає, шансів вистояти немає жодних.
– Агов! Дядьку Самійле, допоможіть!
Гардовий озирнувся і побачив Мирослава Коберника, який махає йому рукою.
– Що тобі допомогти, синку? – без довгих роздумів кинувся козак до юнака.
– Ми з батьком закріпили між двома колесами колоди, обмотали їх просмаленим ганчір’ям, мотузками, соломою. Тепер їх треба підпалили і покотити з горба на ворожу кінноту. Але вдвох це важко зробити, бо колоди досить важкі.
– Тоді не гаймо часу!
Самійло підбіг до подвір’я Коберників і побачив дев’ять таких колод на колесах. Навіть самі колеса обмотані просмоленим ганчір’ям.
– А здорово вигадали! Підпалюй!
Втрьох вони скотили одна за однією палаючі колоди на колесах на ординців. Їх коні і самі вершники перелітають через колоди, ламаючи ноги. На деяких кримчаках загорівся одяг. Інші повернули, намагаючись об’їхати палаючі колоди.
– Пане Коберник, а як ти до такого додумався?
– Пам’ятаєш, Самійле, як ми перекривали дах на хаті Бойчука? І я тоді сказав, що колеса «не горять?» Ось тоді я подумав, що вони можуть горіти з користю для нас. От ми з Мирославом і зробили на пробу дев’ять таких штук. Більше не встигли, бо робота була.
– Добре. А тепер до бою!
Перші ряди татарської кінноти вже увірвалися в село. З нальоту кіннота прорвала натягнуті поперек вулиць канати, розтрощила оборонну лінію з возів. Пролунав залп із козацьких самопалів, кілька десятків татар впали з коней мертвими. Але решта, здається, навіть не звертає уваги на втрати.
Спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій. Русини рубаються люто, помирають, але не здаються. Взаємна ненависть така, що навіть поранені не відступають, а б’ються на смерть.
Бій проходить з перемінним успіхом. Татарські вершники вбивають всіх, хто чинить їм опір, деякі з них вже почали палити хати, сараї, виганяти худобу: коней, волів, корів, кіз, баранів.
Свиней кримчаки загнали в кошару Яремчуків, зачинили ворота і підпалили. Загарбники без жалю плюндрують село. Людей, яких татари захопили в полон, погнали до лісу.
Захисники Красного під тиском переважаючих сил татар, відступають до центру села. Але кримчаки вже хазяйнують і тут. Вони встигли підпалити дерев’яну сільську церкву. Іванко напружено спостерігає за боєм, в безсилій люті стискаючи кулаки.
– Будемо захищати людей, скільки сил наших стане, – голосно крикнув Самійло.
– На! Маєш! – двома точними ударами зарубав двох татар Трохим.
Зовні Трохим спокійний, він кріпиться, але поволі втрачає сили. Самійло знає, що серця захисників не здригнуться перед смертельною небезпекою і в саму найсуворішу хвилину. Навколо козака вирує криваве бойовище. Люди скрізь чинять запеклий опір. Самійло не раз рятував односельців від вірної загибелі.
Безперервним, страшним, нестримним, нескінченним потоком вривається в Красне татарська кіннота. Здається, ніяка сила вже не стримає цього навального натиску, що жителів села і його захисників ніщо не врятує.
Але в житті трапляються справжні дива. З заходу по татарській кінноті вдарили гармати, потім залпи пострілів з рушниць. Захисники Красного затамували подих. Шальки терезів схилилися на користь козаків і селян. Здивовані і зраділі люди з надією дивляться на захід.
Виявилося, на поміч підійшли гайдуки з Гранова, які повертаються з берегів Німецького (Балтійського) моря, куди супроводжували місцевих купців. Їм і судилося відіграти вирішальну роль в цьому бою.
Гайдуки добре знають військову справу, і їх влучні постріли з гармат і рушниць одразу відбили в татар охоту продовжувати бій. Татарський загін зупинився, збився до кучі, став тупцяти на місті, перетворившись на чудову мішень.
Становище для нього враз ускладнилося. Татари страх не люблять флангових ударів, і почали відступили.
– За мною, братці! Вперед! – голосно вигукнув Самійло.
Село здригнулось від його громового крику. Нехтуючи смертю, окрилені успіхом чоловіки, охоплені спільним почуттям, вдарили коней і, підстьобуючи коней, риссю помчали за татарами.
Козаки разом з гайдуками навіть змогли відбити полонених і захоплену в Красному здобич. Селяни полегшено зітхнули.
Але перемога була гіркою. На площі, біля церкви, де татари ділили бранців, вони встигли вбити хворих, старих і літніх людей, непридатних до важкої дороги і невільницьких робіт. Люди довго дивляться на страшну картину і не можуть отямитися від побаченого.
– Яке нещастя, – нарешті кволо промовив дід Шкварка.
Сліпий кобзар Чара вдарив по струнам бандури і заспівав старечим голосом:
– За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили
І багатство заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
Йому слабким, жалібно дитячим голоском підспівує поводир Гліб. В кожного з жителів села в серцях горить пекельна ненависть до татар і жадоба помсти. Іванко деякий час стояв розгублений, потім відійшов від кобзаря.
– Тату, навіщо татари палять все, і хати, і церкви?
– Наскільки я знаю, синку, вони так, димом і вогнем повідомляють іншим загонам, що тут ясир вже захоплено.
Цей важкий день закінчується. Іванко мимоволі задивився на те, як велике червоне сонце повільно спускається за далекий небосхил. Але ніколи було милуватися чудовим краєвидом. І люди, і коні стомилися і потребують відпочинку.
Тяжкі думи обсіли Самійла.
Не дає йому спокою одна думка, чому татари так облюбували його рідне село, що по кілька разів на рік нападають на нього? І що тут можна вдіяти? Козак чудово розуміє, що сьогодні тільки щасливий випадок врятував жителів Красного і козаків Бандурки.