Марія з Оріяною вибирають коноплі. При цьому мати навчає дочку.
– Коноплі, доню, сіють ранесенько навесні. Треба посіяти їх у мокру землю ще ген до Благовіщення, іще як ніхто не оре й не копає. Найкраще сіяти коноплі після теплого дощу, тоді вони виростуть густі й рівні.
– Мамо, а якщо після холодного, такого, знаєш, краплистого дощу?
– Тоді вони вродяться погані та криві. Добре сіяти смерком, після заходу сонця або вдосвіта до сходу, щоб, як кажуть старі люди, горобці не бачили і не пили конопель. Запам’ятовуй, доню, під конопляник краще вибирати низовину, зазвичай це в кінці городу. А льон краще сіяти в полі.
Деякий час працювали мовчки, потім Марія випросталась, витерла спітніле чоло і промовила.
– Вважається, що посіяні чоловіком коноплі родять краще, ніж жінкою. Якщо чоловік сіятиме ще й мовчки, із чистої торбинки, у новому одязі або й цілком голий, то коноплі будуть чистими, без бур’янів.
Дочка поривалася щось сказати, але мати перебила її.
– Не поспішай, доню, всьому свій час. Що ти хотіла спитати?
Оріяна пригадала і запитала.
– Мамо, а мені здається, в минулому році ти збирала коноплі аж в першій половині вересня. Чи я помиляюсь?
– Ні, доню, не помиляєшся, – посміхнулася Марія, – коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, плоскун, і жіночі стебла – матірку або сім’янку. У вересні збирають матірку, а зараз ми з тобою збираємо плоскінь. Жіночі стебла грубіші, тому вони йдуть на мішки, устілки, шнури, мотузки, шворки. А з плосконі волокно іде на тонку тканину.
– Для сорочок, скатерок, рушників на ікони? – здогадалася дочка.
– Так, доню. Щоб усунути речовину, яка склеює волокна, коноплі треба мочити. Вимочують їх де тільки можна: в озерах, копанках-ямах, річках, на болотах.
Марія продовжила працювати, робить вона це не кваплячись. Оріяна трохи подумала і запитала.
– Мамо, а як дізнатися, що коноплі вже вимокли так, як треба?
– Спочатку потрібно скласти їх навхрест у воду. Ряд кладеш завдовжки, а тоді ряд зверху поперек навхрест. І прикладаєш зверху купиною або землею, щоб не випливали. І не раніше ніж через тиждень приходиш подивитись. Тоді береш три коноплини отак потреш їх, як од волокнини стебло одпадає, то воно готове. Якщо не відпадає костриця, то воно ще сирове.
– А що буде, як взяти сире?
Мати посміхнулася, бо задоволена тим, що її дочка так серйозно сприймає її науку. Оріяні ж хочеться про все розпитати, дізнатися одразу про все.
– Як буде не домочене, тоді полотно вийде сірувате. А як добре вимочиться, то буде біле-біле. Стебла матірки треба мочити довше, ніж плоскінь. А перед тим обов’язково витрусити сім’я. До речі, із насіння конопель можна бити олію.
– Я знаю. Нею присмачують страви, а ще використовують як ліки від опіків.
– Правильно доню. Можна ще розтерти коноплі у ступі, додати води й вийде конопляне молоко. Ним також можна заправляти страви, особливо у піст. А наприкінці зими треба давати пити дітям, щоб легше перенесли холоди.
– А нам з Іванком ви також давали пити таке молоко?
– Так. І ще запам’ятай, доцю, не треба відкладати вимочування конопель на потім. Ти ж, напевне, помічала, що в багатьох жінок коноплі киснуть в лісових озерах мало не до зими? А потім жінки застуджуються, коли витягають їх холодами. Ти так не роби.
– Добре, мамо. Скільки ж всього треба знати!
– Нічого, Оріяночко, все в тебе буде гаразд, не святі горщики ліплять!
Помовчали, якийсь час працювали без розмов, а потім Оріяна сказала:
– Але ж і страшний сморід від тих мочених конопель.
– Так, – поморщилася Марія, – ще й вода псується від гниття. Як готове, треба їх у чистій воді виполоскати. Розставити отак кружечками. Воно постоїть, висохне. Тільки з добре висушених стеблин виходить легке й гнучке прядиво.
Гардові почали тіпати коноплі – звільняти волокно від костриці – лушпиння із стебел. Спочатку на давиці (бительні), а потім на терниці. Ще батько Марії зробив їх з коротких колод на ніжках. По довжині вони мають видовбаний паз, у який заходить закріплене в одному кінці паза рухоме било.
Горстки конопляних стеблин Марія клала в паз, і протягуючи, товкла билом. Отримані волокна микають, тобто, розчісують дерев’яними гребнями. Від цього волокна стають шовковистішими. Із ручки тіпаного волокна виходить мичка розчесаного. Із куделя (жмутка) розчесаного волокна скручують нитку за допомогою веретена або прядки.
– Зазвичай, – повчає Марія доньку, – ми починаємо прясти й ткати на верстаті у Пилипівку.
Раніше ткали Марія і її батько, а з цього року замість нього ткати почала Оріяна. Вони роками ткали не тільки для себе, а й для людей. За цю роботу люди розраховувалися з ними продуктами, прядивом або готовим полотном.
– А ще, доню треба дивитись за погодою на преподобного Феофана Сповідника, це 25 березня. Якщо цього дня туман, то буде гарний врожай на льон і коноплі. Запам’ятай це. Щоб прикмета збулася, треба підгодовувати птахів лляним і конопляним насінням.
– Я постараюсь запам’ятати, мамо, – пообіцяла Оріяна.
– А ще, якщо на Феофана занедужає кінь, то буде хворіти все літо.
– Мамо, а чому про людей з дивною поведінкою кажуть: «Вискочив як Пилип із конопель?» – пригадала Оріяна.
– Хіба ти не знаєш, доню, що од конопель паморочиться голова? А якщо пройти по полю, коли коноплі цвітуть, то й голова буде боліти. Вибирати коноплі треба від краю. Про що думаєш, доню?
– Скільки ж є роботи в людей? – сказала замислено донька.
– Так, доню, безперечно. Живеш і не маєш вільної хвилини. Так і проходить життя. Але ти повинна розуміти, що наше – найкраще!
– Мамо ти про наш національний одяг?
– І про одяг, і про мову, віру, звичаї, бо все це надійний захист від національного занепаду. Все це наш народ проніс як символ через віковічні утиски й страждання, через пригноблення і зневагу.
Марія помовчала, а потім продовжила.
– Такого дивовижного колориту, як в українському одязі, ще треба пошукати! Віночки, стрічки, вишиванки, запаски, намисто, пацьорки, коралі – мало в якого народу знайдеш щось подібне! Природа наша багата і різноманітна, і вона дає чимало доброго матеріалу для намиста: тут тобі й овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або самі ягоди. Ними і понині користуються в багатьох наших селах.
Оріяна подумала, що їй дуже подобаються скляні буси, в яких залиті склом срібні або й золоті платівки, проте вголос нічого не сказала, бо розуміє, що такі буси її батькам не по карману.
– Наш одяг має свої прикмети, почуття міри: нечисленність убрання, простота крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас, відсутність зайвої оздоби. В будні дівчатам при роботі не варто одягати багато намиста. Існує повір’я, що коли намисто розірветься, бути якійсь біді.
Оріяна давно це знає, але все одно не перебиває матір і слухає з цікавістю і повагою.
– Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень. Старі люди кажуть, що намисто оберігає дівчину від усілякої застуди, тому треба мати на шиї бодай одну нитку намиста.
Дочка нічого не відповіла, просто кивнула, бо вона і це давно знає, і носить намисто так, як прийнято.
– Одяг захищає людину не тільки від холоду, вітру, вологи, а ще й від злих духів і зурочення. Вишивка це такий вид оберегу, доню. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду.
– Знаєш, мамо, а я пам’ятаю, як бабуня казала, що протистояння злу красою, це наша давня українська традиція.
– Так, доню. Саме це спонукає нас довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі та своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття та свою любов до них.
Оріяна знає, що всі ці кружечки, хвильки, зубці, ромби, сосонки – не просто узори. Ці знаки символізують зображення сонця, землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Дочка це знає, але все одно із задоволенням слухає розповідь матері.