В селі почули вибухи і здогадались, що це не до добра. Чоловіки одразу кинулись до зброї і поспішили на околицю села з боку лісу.
Татари вже оговталися від вибухів, зрозуміли, що селяни попереджені про їх появу, і кинулися в атаку. Їх командири відновили дисципліну, і татарська кіннота вискочила з лісу, направляючись на беззахисне село.
По дорозі до Красного, не підозрюючи небезпеки, йшли майстер з Киселина, який робить гребінці із своїм онуком. Татари зі свистом підскочили до них і відрубали старому голову. Онука заарканили і зі сміхом потягли за собою. Люди з села, які бачили все це, отетеріло мовчать.
На підступах до села татарську кінноту очікував неприємний сюрприз – із села по ним відкрила вогонь козацька артилерія. Це в село вступили козаки на чолі з гетьманом Війська Запорізького Яном Оришевським.
Мати Петрика Сомика вирішила заховати сина. Вона завела його до сараю і відкрила верхні дверцята косиниці – великого плетеного кошика для зберігання кукурудзи.
– Залізай, синку, – наказала мати, – і сиди тихо, щоб не сталося!
Петрик слухняно заліз, і мати засипала його зверху кукурудзою, потім прикрила верхні дверцята. Нижні дверці, через які беруть за потреби кукурудзу маленькі, так що Петрик через них не випаде.
– Сиди тихо, синочку, – знову наказала мати і похапцем вийшла із сараю.
Козаки і місцеві жителі завзято боронять село. Але не дивлячись на втрати, татари і не думають відступати. Здається, чиясь залізна воля жене їх вперед. За кілька десятків сажнів до села козаки зустріли ворога дружними залпами з мушкетів. Десятки татар впали з коней, як підкошені.
Кримськотатарська кіннота зупинилась на місці і почала осипати позиції козаків і село тисячами стріл. Деякі ординці підпалили стріли, і від них запалали хати, криті соломою. Погода стоїть суха, сонячна, тож сухі крівлі займаються напрочуд легко.
– От матері твоїй ковінька, – лайнувся в серцях дід Шкварка.
Оскільки більшість жінок і літніх людей з дітьми вже покинули село, поспішаючи до фортеці в містечку Гайсин, чоловіки з села і частина козаків кинулися гасити пожежі.
Татари по щільності вогню зрозуміли, що козаків стало менше, зазвучали зурни, струнні заази, і кримчаки знову відчайдушно кинулися в атаку.
Як вихор увірвались вони на околиці села, нещадно прорубуючись через лави козаки в центр села. На вулицях, які вони захопили, загорілись всі хати. Татари шалено кричать, намагаючись налякати оборонців села і підбадьорюючи один одного.
І коли вже здавалось, що перемога їх близька, в село увірвались п’ять кінних козацьких сотень.
– Слава! Слава! – несеться з усіх боків.
Селяни полегшено зітхнули. Побачивши, що козаки беруть їх в лещата, і вони от-от будуть оточені, татари почали відступ. Бій був запеклий, але більшій частині ординців вдалося вийти з бою і відступити до лісу. Козаки зупинились і не стали продовжувати наступ.
Марія з жахом дивиться, як горить Красне, підпалене татарами з усіх боків. Вона заплакала, коли побачила, як зайнялась їх хата. Жінка розуміє, що потушити вогонь вже неможливо.
– Боже мій милостивий, – гаряче молиться Марія, – змилуйся наді мною, над моєю родиною, над моїми дітками!
Ось зайнялися всі чотири явори, посаджені Самійлом після народження Іванка. На Україні здавна прийнято саджати чотири явори при народженні сина. Зрубують їх тоді, коли потрібно для будівництва хати сину. І от усі чотири Іванкові явори горять, палають.
Поряд з матір’ю стоїть і плаче Оріяна, дивлячись на те, як догорає їхня хата. Дівчина трясеться, мов кленовий лист від вітру, а серце її обливається кров’ю.
Більша частина козаків повернулася в село, спішилася і почала допомагати погорільцям гасити їх хати. Серед нещасних виділяється подружжя Гергуленків. Розпатлані бігають вони навколо своїх будов і волають про допомогу.
– Рятуйте, люди добрі! – слізно благає подружжя Гергуленко. – Допоможіть, бо все згорить!
Сотник Бандурка з подивом спостерігає, як волають ці люди, але нічого не роблять для того, щоб загасити вогонь.
– Хто це? – запитав він у Трохима Бойчука.
– Місцеві глитаї, – сплюнув той. – Ач як розпаслися на сльозах вдів та сиріт. Набирають людей на роботу і дурять їх, як тільки можуть. А людям як жити?
– Зрозуміло, – кивнув сотник, – а я дивуюсь, чому це їм ніхто не допомагає? Ну, тоді хай так і буде.
І жоден односельчанин, жоден козак так і не допоміг Гергуленкам. А пожежа не вгасає. Її відблиски освітили все довкола на багато верст.
Деякі люди виносили з хат великодні крашанки, які тримали в красному кутку біля ікон, і кидали їх просто у вогонь. І в таких хатах пожежі швидко звелись нанівець.
Коли люди погасили пожежі, виявилося, що господарство Гергуленків все ще догоряє. Розпатлана Ярина встигла винести з хати купу одягу та гаманці з грошима, а Андрій вивів з конюшні пару коней. Все інше добро згоріло.
– Будьте ви прокляті! – несамовито верещить на весь куток Ярина, яка, здається, аж позеленіла від злості.
– Самі винні, – похмуро зауважив Трохим Бойчук.
– Побійся бога, Трохиме, – сердито відказав Андрій Гергуленко, – що ти таке кажеш?
– Я? – скипів Трохим. – Це я маю боятися бога? Та я все своє життя із зброєю в руках захищаю віру нашу православну і народ наш від бусурманів, поки ти обдираєш людей, як липок! Якби ти вів себе з людьми по-людські, то і до тебе люди відносились зовсім інакше. А ти розбагатів і вирішив, що вже і самого бога за бороду тримаєш? Та так тобі і треба!
– Ти бач який сучий син, – підтримав Трохима дід Шкварка. – Ніби не знає, чи не розуміє, що його всі ненавидять за жмикрутство і зажерливість.
Старий запорожець гидливо сплюнув. Похнюпився Гергуленко і хоча не згоден із словами Бойчука і Шкварки, вчасно схаменувся, вирішив за краще не сперечатись і мовчки відійшов від козаків. Його дружина продовжує лаятися, мов перекупка на базарі.
– Збирайся, Яринко, поїдемо звідси. Тут нам життя не буде, – безнадійно махнув рукою Гергуленко.
– Куди ж ми тепер? – розгублено перепитала чоловіка Ярина.
– Поки в Гайсин, а там подивимось.
– Правильно, забирай манатки, та йди собі без оглядки! – кинув зневажливо дід Шкварка.
– Що? – повернувся до нього Гергуленко.
В очах Андрія почорніло від образи.
– Я кажу, забирайтесь обоє під три чорти! – твердо сказав Шкварка.
В обох Гергуленків аж забило дух від цих слів, але вони так ні слова не сказавши у відповідь, гнівно глянули на старого козака і просто поквапливо пішли геть.
Після того, як напад татар відбили, в село почали повертатися люди. Хтось відсидівся у верболозах на річці, хтось встиг добратися до фортеці Гайсин. Довго стояли люди в скорботному мовчанні над тілами загиблих односельців і козаків.
– Кров невинних жертв волає про помсту, – промовив дід Шкварка і досадливо додав, – шкода, старий я вже.
У всіх людей настрій пригнічений, і йому так ніхто й не відповів.
Першим ділом Марія з дочкою кинулися шукати Самійла й Іванка. Вони точно знали, де ті мали косити траву, тому швидко знайшли це місце.
На полі пусто, тільки видно, що Самійло встиг накосити багато. В яру під кущем Оріяна знайшла торбу з їжею і сорочками та батьківську косу.
– Вони навіть поїсти не встигли, – схлипнула Оріяна, прибита несподіваним горем.
В Марії враз похололо під серцем. Вона закусила губу, щоб не розридатися. Затуманеними очима дивиться вона на речі чоловіка і сина.
– А чому в торбі разом з їжею їх сорочки? Нічого не розумію.
Трохим Бойчук, який пішов з ними на пошуки, але відстав, подумавши, сказав:
– Думаю, вони скинули білі сорочки тому, що в них вони були б дуже примітними. Не може бути сумніву в тому, що вони першими побачили ворога. Це дуже добре! Є шанс, що вони встигли сховатися. Давайте так: ви йдіть додому, а я продовжу пошуки.
– Дядьку Трохиме, а де ж ви будете їх шукати? – з відчаєм в голосі озвалась Оріяна.
– А де тут, доню, можна сховатися? Тільки в лісі. І досить плакати, журбою горю не поможеш.
– Трохиме, ти думаєш, що Самійло, побачивши ворога в лісі, пішов ховатись саме в ліс? Та ще й сина з собою повів?
– Я б на їх місці вчинив саме так, – скупо всміхнувся Трохим, – інакше їх би неодмінно помітили і полонили. Але сорочки свідчать про те, що хлопці першими побачили татар і, відповідно, мали шанс заховатися.
Від цих слів в Марії раптом з’явилась впевненість в тому, що все буде добре. Майже до темряви шукав Трохим Самійла й Іванка, ходив по лісу і гукав їх, але вони так і не знайшлись. Дуже боліла нога, Трохим вирізав собі костура, щоб спиратися на нього, але не здавався.
Не хотів повертатись в село Бойчук, бо не знав, як подивитись в очі дружини і дочки побратима. І раптом, коли він вже збирався виходити з лісу, до нього звернувся Самійло.
– Чолом, пане Трохиме!
– Чолом, пане Самійле! – зрадів Бойчук, і протягнув руку для вітання.
– Ти яким побитом тут, друже? Нас шукаєш?
По вигляду Трохима видно, що стомився він страшенно.
– Так, вас. А де ви були? Я ж наче весь ліс обійшов?
– Розумієш, пане-брате, в мого Іванка є тут схованка. Натомились ми на косовиці, та й поснули. Спали на сіні як вбиті, і не чули нічого.
І чоловіки з Іванком пішли в село. Йшли повагом, бо в Трохима сильно болить нога. Самійло здалеку помітив, що замалим не половина села обернулася на попіл. Заклопотаний своїми думками Іванко спочатку навіть не звернув на це уваги.
Марія й Оріяна стоять і затуманеним поглядом дивляться на згарище їх хати.
– Хвалити бога, ви живі! – кинувся до них Самійло.
Він перехрестився на схід сонця. Марія з дочкою кинулися в обійми до Самійла. Не зважаючи на трагічність становища, очі їх спалахнули радістю. Всі вкрай розчулились.
– Ти вже знаєш? – з болем подивилась Марія в очі своєму чоловіку. – Татари зарубали батька і мати Трохима.
– Ні, я не знав, – зніяковів Самійло.
Він довго не випускав з обіймів дружину і донечку. На очі їх навертаються непрохані сльози.
Ніч родина Гардових провела в хаті у батюшки отця Костянтина. Наступного ранку Самійла покликав побратим Бойчук, щоби той допоміг йому перекрити дах хати, який татари підпалили стрілами. Кілька хат згоріли вщент, але Трохиму повезло – згорів тільки дах. Це люди встигли розкидати палаючий дах і загасити пожежу.
Вбитих кримчаками батьків Трохим встиг поховати ще вчора, разом з іншими односельцями й козаками.
Для нового даху, як і більшість селян, Трохим обрав річковий очерет. Він, до речі, тонший, ніжніший але кращий і міцніший, ніж морський.
Коли Самійло прийшов до Трохима, інші сусіди вже закінчили робити дерев’яний каркас для даху. Погода гарна, суха, тому майстри сподіваються перекрити хату за кілька днів. Через дірки в дахах із галасом вилітає вороння і піднімається в густо-синє небо.
Рейки каркасу розмістили на відстані два вершки. Очерет укладають товщиною сім вершків. До каркасу його прив’язують грубою ниткою.
– Доброго дня, Самійле, – привітався майстер Коберник.
– Доброго дня, дядьку Самійле, – озвався його син Мирослав, визирнувши із-за купи очерету.
– І вам на все добре. Боже помагай! – голосно сказав Самійло, свіжий від надміру сил. – А що, Лесь, колесами ти сьогодні не займаєшся?
– Не до них, – відмахнувся Коберник, – не «горять» ті колеса.
– А може горять? – пожартував Самійло.
– Треба подумати. Щось в твоїх словах є, – враз стрепенувся Лесь і, відірвавшись від роботи, на хвилину замислився.
Багато селян планували перекрити свої хати, тому вони ще в листопаді минулого року, при перших заморозках заготували собі очерет. Сушили його до травня, і тепер він зовсім готовий. Люди поділилися ним з погорільцями.
– Кажуть, такі дахи вигадали в Голландії, – сказав отець Костянтин, який також прийшов допомогти козакові.
– Ти ба, а я був впевнений, що очеретяні крівлі придумали у нас, – здивувався дід Шкварка.
– Не важливо, хто винайшов такий дах, головне, що він хороший, – промовив Василь Голобля.
– Це точно. І град дах з очерету не поб’є, і ніякий мороз не страшний. Зимою під таким дахом тепло, улітку – прохолодно. А ще під таким дахом не чути, як іде дощ.
Мирослав, для якого це все нове, слухає і, як-то кажуть, на вус мотає.
– І прослужить такий дах, якщо вороги не спалять, років 50-70.
– Мені так багато не треба, – сумно пожартував Трохим, – я стільки не проживу.
– Ти що це, товаришу? Не гніви бога, не можна так казати. Щось ти зовсім розкис. Кинь ти лихом об землю, та смійся! Веселому легше любе лихо перебути, – промовив дід Шкварка.
Тут хтось затягнув пісню, розмови припинились. Кілька чоловіків стали підспівувати, а під пісню завжди краще працюється. Так за працею непомітно пролетів цей напружений день.
Тепер кілька нових дахів виділяються на фоні старих. Але це ненадовго. За рік очерет потемніє і набере свого природного кольору.
– Самійло, Маріє, – сказав Трохим, – прошу вас, живіть у мене. Я все одно тепер один живу, думаю, місця нам всім вистачить. А як мене не стане, хата вам буде.
Марія не стрималась, заплакала, і без сил опустилася на ослін, а Самійло міцно потиснув руку Трохиму. Він також розчулився і змахнув з ока сльозу.
– Дякую тобі, товаришу, – тільки і зміг сказати Самійло. – Хай береже тебе матір божа і сила небесна.
– Маріє, – сказав Трохим, – там в «холодній» кімнаті є татарські подушки, килими, посуд. Вибирай, що тобі до вподоби і користуйся. Тепер ти тут хазяйка.
– А звідки це все? – зрадів Самійло.
– В татарському таборі встиг взяти в якості трофеїв. Ординці все покидали, коли тікали. Живим про живе думати, – ніби вибачаючись, додав Трохим.
В широко розкритих очах Марії стоять сльози, однак голос жінки, коли вона заговорила, прозвучав твердо:
– Дякую тобі, Трохиме! Добра ти душа! А я вже не знала, як дітей ростити, як вік доживати. Спасибі тобі і низький уклін! Піду, порадую Оріяну й Іванка!
Діти в цей час були вдома у батюшки. Мати порадувала їх новиною, що віднині вони житимуть в хаті Трохима Бойчука.
– Іваночку, синочку, завтра зранку підемо з тобою до твого сховку, візьмемо частину грошей. Будемо обживатися на новому місці! Та й іншим погорільцям треба допомогти грошима.