Жаркої літньої днини Самійло з сином пішли на косовицю. Взагалі Іванко полюбляє поспати, але заради того, щоб побути з батьком, він встав зарані. Мати поклала їм з собою у вузлик з білої хустини великий шматок сала, цілу паляницю, десяток варених яєць і глечик молока.
– Та куди стільки? – розсміявся Іванко. – Це ж на цілий тиждень вистачить!
– Синку, синку, – зітхнула мати, – не знаєш ти ще, яка то важка робота.
Майже до полудня косив батько, тільки іноді воду пив. Але втома і спека зморили його, і він з сином вирішили в самі спекотні години відпочити в невеличкому яру, що знаходиться на межі їх поля.
Спека стоїть нестерпна, і все живе заховалось в тіні. Тільки-тільки розклав батько на чистій хустині обід, як неподалік від них на узлісся виїхали кілька ординців. Вони навіть не ховаються, і розмовляють голосно.
– Чого це вони так знахабніли? – здивувався Іванко.
– Сонце в них за спиною, тобто нам в очі, та й вітер дме в їхній бік.
– Що робитимемо, тату?
Самійло подивився в довірливі сині волошкові оченята своєї дитини, і серце його защеміло від туги і болю. Ще не вистачало, щоб його сина вбили чи взяли в ясир.
– Якщо вони поїдуть цим яром, вони нас одразу заскочать, правда?
Після цього питання Самійло прийшов до тями.
– Так, тут нам залишатися не можна. Якщо вони дійсно підуть яром, то не помітити нас не зможуть, а в нас із зброї тільки коса та ніж. По відкритому полю йти не можна, ми на ньому як на долоні, і на конях нас доженуть швидко. Що нам лишається?
– Треба перебиратися до лісу, – запропонував Іванко. – Там легше заховатися. І ще, тату, в мене в лісі, недалеко звідси є землянка. Вхід в кущах, її знайти дуже важко. Крім мене про неї ніхто не знає.
– Тоді так, знімаємо білі сорочки, бо в них нас здалеку видно.
Батько з сином швидко зняли сорочки, склали їх в чисту скатертину, а потім зібрали свій обід, до якого навіть не доторкнулися в полотняну торбу. Зверху поклали пакунок із сорочками. Потім приховали під кущем косу і торбу. При собі Самійло залишив тільки свій захалявний ніж із яким ніколи не розлучається.
– Веди мене, синку, – суворо промовив Самійло. – Поспіши, нам не можна гайнувати часу.
І вони мовчки почали пробиратися в ліс. Їм везло – в лісі були тільки ті татари, яких вони бачили. Скоріш за все це була кінна розвідка, а основні сили ординців ще не підтягнулися.
Іванко дуже добре орієнтується в лісі і тому непомітно провів батька недалеко від татар. Мускулясті, засмаглі тіла Самійла й Іванка не привертають до себе уваги. Батько і син непоміченими добралися до густих хащ, в яких криється вхід до таємної землянки Іванка. Опинившись під віковим дубом, Самійло з подивом спитав:
– А де ж вхід?
Іванко мовчки підчепив петлю з мотузки і відкрив ляду, сплетену з лози, обмащену глиною, до якої присохли листя й трава. Батько думав, що більша частина землянки знаходиться над землею, а виявилося, що вся вона вирита в землі.
Опустилися Самійло с сином по драбині, сходинки на якій прив’язані до жердин мотузками. Не дивлячись на те, що зробив цю драбину чотирнадцятирічний хлопчик, вона чудово витримала вагу дорослого, кремезного чоловіка.
– Що тепер? – спитав Іванко, коли вони опинилися в землянці, закрили ляду і запалили лойову свічку.
Але свічка дає мало світла, тому Іванко запалив ще скіпу. Самійло з подивом і задоволенням оглядає землянку.
– Ми з тобою в безпеці, тепер можна зібратися з думками. Але, знаєш, дуже хочеться їсти. Залишили ми свій обід, забули, що їсти захочеться. В тебе тут є хоч щось їстівне?
– Є! Я зараз, тату, – ствердно хитнув головою син, зрадів і, подумки похвалив себе за передбачуваність.
Іванко почав знімати із саморобної полички різні пакуночки. В одному були сухарі, в іншому в’ялене м’ясо. Самійло відправив в рот кілька сухарів, відрізав ножем шматочок м’яса, з’їв його, потім повторив. Нарешті, трохи втамувавши голод, він заговорив.
– А звідки в тебе це м’ясо? – запитав приємно вражений Самійло.
Батько перевів на сина свій здивовано-запитальний погляд.
– А я тоді, коли минулого разу татари на нас напали, встиг дещо зібрати з полю бою. В тому числі й м’яса трохи. Правда, запах в нього був не дуже, – поморщився Іванко.
Скіпа мерехтливо кидає жовтаве світло.
– Це басдірма. Означає «давлене, пресоване м’ясо». Щоб зберегти м’ясо на довше, татари густо змащують його морською сіллю, і кладуть в полотняні торби. Вони вішаються з двох боків від сідла. Коли наїзник сідає на коня, він ногами придавлює торби із м’ясом, так воно стає спресованим. Але при цьому пропарюються кінськім потом, – пояснив батько і продовжив їсти.
– Я що тільки з ним не робив, – посміхнувся Іванко, – різними травами духмяними натирав, виморожував. Але тепер їсти можна, правда?
– Правда. Мені доводилось їсти басдірму, приправлену пекучими спеціями. Вона гостра на смак, а її аромат відлякує комах і тварин, але так це м’ясо зберігається ще довше.
Самійло на хвилину замислився. Іванко бачить, що батько дуже стривожений.
– Ти теж їж, синку, а я буду говорити. Слухай мене уважно, тобі потрібно буде посидіти тут самому.
– А ти, тату? – відірвався від їжі син.
– Мені конче треба попередити людей в селі.
– Але ж це дуже небезпечно!
– І все-таки варто ризикнути. На те й війна, щоб ризикувати, – скромно відповів батько. – Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб попередити людей про появу татар. Якщо вони тут просто в розвідці, я після того, як попереджу односельців, повернуся за тобою.
Самійло зробив невелику паузу.
– Якщо ні, то вичекай час і дій на власний розсуд. Сподіваюсь, все буде добре. Я тебе дуже люблю, синку.
– І я тебе дуже люблю, тату! Може, не ходи?
– Ні, Іванку. Є можливість врятувати наших людей, тож варто спробувати.
– Певна річ, – зітхнув син.
Іванко в захваті від відчайдушності свого батька і дивиться на нього з любов’ю. Батько міцно притиснув сина до грудей, поцілував його в чоло, погладив по голові і обережно відчинив ляду. Він довгенько призвичаювався до денного світла, а коли звик, прислухався і вибрався назовні.
Дверцята за ним причинилися, Самійло направився в саму пащу ворога, а Іванко залишився сам. Тепер йому залишається тільки чекати і надіятися на бога.
Самійло причаївся всього в кількох кроках від криївки сина. За той час, що він перебував в землянці, весь ліс заполонили ординці.
Скрізь чути їх голоси, кінське іржання, брязкання зброєю та кінською упряжжю. Вибратися непоміченим із центру ворожого табору неможливо, це козак зрозумів швидко. Втім страху він не відчуває.
А попередити людей необхідно. А там же ще його кровиночка, первісточка Оріяна, яка розквітла не по роках, як квітка. І кохана дружина… Якщо татари захоплять село, то заберуть його дочку в гарем якогось багатія. Та й дружина в Самійла ще дуже красива жінка…
Думати про таке було не сила, тому козак вирішив краще діяти, відганяючи від себе такі страшні думки.
Недалеко від землянки кілька гуртів воїнів готують їжу. В один казан поклали овечу голову. Самійло знає, що татари їдять все, і мозок, і очі. В казан поклали часник, цибулю, спеції, і їх гострий, приємний аромат відчув і козак.
Він повернувся до іншого гурту. Там як раз опустили в казан овечі кістки. Самійло зрадів. Він знає, що з овечих кісток готують чорний суп, а для того, щоб суп був готовий, юшка має кипіти дві-три години. Значить, час в нього є, тож можна не дуже поспішати!
Поряд з кущами в яких лежить Самійло, зупинився якийсь татарин і, знявши сорочку, зручно влаштувавшись на землі, заснув. Це ще один добрий знак, одразу збагнув козак, це означає, що кримчаки ще не скоро нападуть на село.
Пересуватися по ворожому табору значно простіше в їх одязі, тому Самійло діяв швидко і рішуче. Одним ударом прикінчив він татарина, який спав поруч з ним і перевдягнувся в його одяг. На щастя татарин був високий, огрядний, і його одяг підійшов. Тепер Самійло став почуватися значно впевненіше.
Козак підвівся і обережно пішов до краю ліса, ховаючись, наскільки це можливо, від стороннього ока. Він розглядав все, що відбувається навколо, рахуючи ворогів. Більшість з них вештаються по табору без діла.
Не пройшов Самійло і сотні кроків, як помітив ліворуч кілька гармат. Отакої! У цього загону є своя легка артилерія. Ось він – вихід! Треба один раз, один єдиний раз вистрілити із пушки, і в селі неодмінно почують і про все здогадаються!
Самому, звісно, після цього пострілу уціліти навряд чи вдасться, але це не головне. Про це козак навіть не думає. Що важить одне його життя, коли мова йде про ціле село?
Треба тільки знайти, де в гармашів лежать порох і ядра. І тут йому повезло знову – пушки охороняв всього один єдиний вартовий! Але козак не став поспішати, видивляючись, де заряди до гармат. А вони знаходились метрах в п’ятдесяти від гармат, і на відміну від самих пушок, біля пороху було не менше десятка ворогів.
Перебити самому десять вояків та ще й зробити це тихо і непомітно, а потім ще вартового біля гармат, перенести порох і ядро, зарядити пушку і вистрілити бодай один раз, на це треба багато часу. Навряд чи це вдасться. А стріляти треба. Щоб не привертати до себе уваги Самійло відійшов в тінь кремезного дубу.
Думай, козаче. Думай, бо вороги не дрімають і над твоїм селом, над твоєю родиною нависла смертельна небезпека.
А власне, навіщо робити один постріл з пушки, якщо можна підірвати одразу увесь запас пороху? І звук буде сильніший, і артилерія татарська не зможе стріляти! І в самого буде шанс вибратися живим! Так, схоже це, якщо і не єдиний, то найкращий вихід!
Було би добре, якби був мушкет або пістоль, але їх немає. Що ж, доведеться скористатися смолоскипом. Хоча…. Неподалік від кущів, де засів козак, татари розвели багаття і смажать молоде ягня. Поки м’ясо готується, чоловіки окрім кухара, завалилися спати. Кухар саме відійшов в кущі, де його чекала смерть в образі козака Самійла.
Козак неспішно підійшов до багаття і взяв в одного із сплячих татар лук і колчан зі стрілами. Витягнув три стріли, намотав на наконечники клоччя, взяв палаючу гілку з багаття і зник в кущах. Біля бочок з порохом на цей час залишилось тільки двоє вартових.
Козак, практично не роздумуючи, поклав на землю лук, стріли, на пеньок палаючу гілку, витяг шаблю і накинувся на вартових. Ті, хоча і вскочили з купи хмизу, на якій сиділи, навіть не встигли витягти свої шаблі чи закричати, як впали замертво.
Самійло відкоркував одну з діжок, і висипав порох на інші бочки. Потім відійшов в кущі, підпалив всі три стріли і по черзі вистрілив по діжках. Побачивши, як зайнявся порох, Самійло, підбадьорений успіхом, кинувся в хащі.
Коли почав зриватися порох, він вже був в небезпеці. Тільки у вухах подзвонює від вибухів.
Кримчаки враз, лементуючи, заметушилися, схопилися із землі і почали бігати, зіштовхуючись один з одним.
– О, Аллах, що це?
– Хто на нас напав?
– Уруси! Звідки вони прийшли?
Скориставшись панікою, Самійло пробрався до кущів, де знаходиться землянка сина. Серце в козака б’ється, аж стугонить в скронях. Прихопивши свої шаровари, які лежали тут же в кущах, козак відкрив ляду і тихо сказав:
– Синку, це я!
Після цього він по драбині спустився вниз і прикрив за собою лаз.
– Добре, тату, що ти повернувся! А то я собі місяця не міг знайти. І добре, що ти попередив, що це ти!
В руках син тримає великий ніж, і батько зрозумів, що Іванко, прийнявши його за татарина, міг би вдарити цим ножем. Вони обійнялися і присіли на лавку.
– Тату, а що це там так сильно бабахнуло?
– А це, синку, я підірвав запаси пороху татар. Сподіваюсь, що і в Красному, і в Гайсині правильно зрозуміли наш сигнал. Тепер будемо з тобою чекати. Ми зробили те, що мали зробити.
Трохи помовчали, Самійло перевдягнувся, а потім Іванко запитав.
– Тату, а чому татари називають нас урусами?
– То вони просто так говорять на свій лад, русини. Була така мова – санскрит. Від неї пішла і наша мова. Так ось на санскриті слово «урус» означає «вранішнє світило» або «ранкова зірка».
– Гарно, – посміхнувся Іванко.
– Знаєш, синку, а я таки здорово зголоднів. Є ще в тебе те м’ясо?
– Звичайно є! Пригощайся, татку!
І вони обидва почали їсти. Вода також знайшлася у міхах з буйволячої шкіри, так що запивати є чим.
– А тепер розповідай, синку, звідки в тебе все це?
– Після того бою не тільки козаки, а й наші селяни почали збирати на полі бою хто що міг. Хтось дорізав поранених коней, хтось розбирав уже вбитих. А я знайшов цю татарську солонину і склав у торбу. Потім почав збирати зброю, дещо з одягу. І ще гроші.
– Які гроші? – здивувався батько.
Іванко поклав перед ним три шкіряні гаманці. В одному було багато мідних монет різної вартості, в другому гаманці було також багато різних срібних монет, а в третьому навіть кілька золотих цехінів і дукатів.
– Отакої! А чому ти матері їх не віддав? – запитав батько, не відриваючи очей від обличчя сина.
– Я віддавав, спитай в неї, але вона побоялася тримати вдома стільки грошей. Сказала, щоб я заховав їх у лісі. А ще мама сказала, що не можна нам привласнити стільки грошей. Тому ми допомагаємо бідним, особливо вдовам і сиротам.
Батько схвально кивнув головою.
– Ти ж знаєш, тату, що пан Гергуленко набирає людей на роботу, а потім або не платить їм зовсім, або платить менше, або віддає гроші довго і частками? А людям як жити?
– Відколи це Гергуленко став паном?
– А хіба ні? Він самий багатий в нашому селі. Та й не тільки в нашому. У нього більше всіх землі, лук, лісів, полів, худоби, пасік, наймитів. Він навіть віру нашу змінив на католицьку. Тепер йому можна давати православним гроші в борг з відсотками. Справжній глитай, дука.
Самійло слухав і не вірив, що мова йде про кращого друга його дитинства. Він ніколи б не міг і подумати, що той Андрій, якого він знав усе життя, перетвориться на такого мироїда.
– Іванку, це ж скільки ти землі викопав, щоб збудувати цю криївку? А землю куди подів?
– Я її торбою виносив і розсипав по полям, тому тут ніякої зайвої землі і не видко.
Помовчали, й Іванко запитав.
– Скажи, тату, в тебе не виникає бажання повернутися до нас, щоб ми завжди були разом? По-моєму, це було б чудово!
– Повір, я про це думав і не раз. Але розумієш, синку, доки існує смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати й наша мати – Січ Запорізька. А значить, моє місце там. Як на мне, дуже мало у нас козаків, треба, щоб було більше.
Довго гомоніли впівголоса батько з сином, лежачи горілиць на тапчані, застеленому тим самим одягом, який зібрав Іванко на полі бою, а потім втома взяла своє, і вони міцно заснули.