Вночі в хаті хтось побив посуд і розсипав борошно. Іванко прокинувся вранці і з подивом розглядає цей погром.
– Мамо, як це сталося? – дивується Оріяна.
– Не дивуйся, доню, це домовичок сердився, бо був голодний.
– Який ще домовичок? – сміється Іванко. – Немає ніяких домових!
– Домовик є, і його треба поважати, – несхвально говорить і повчає Марія дітей. – Запам’ятайте, він не тільки в хаті має силу, а ще й за двором дивиться. Мене ще бабуся примушувала, щоб усе в хаті до вечора було прибрано, підлога позамітана. А якщо цього не робити, то домовик вночі буде ходити й прибирати, стукати-грюкати, спати не даватиме.
В голосі матері відчувається докір. Іванко, ніяково всміхаючись, недовірливо слухає мати.
– Пам’ятаю, бабуся з ним розмовляла по-доброму, хвалила його, дякувала, що він її оберігає і захищає.
– Мамо, – перебив матір Іванко, – а звідки вони беруться?
– Хто вони? – не зрозуміла одразу мати.
– Ну, домовики, – пояснив трохи збентежений Іванко.
– Кажуть старі люди, що домовик – це дух померлого предка. Він живе у кожній хаті, і саме він є справжній «хазяїн» дому, покровитель сім’ї та господи. У нього є своя доріжка, яку не можна займати, улюблене місце, на яке не варто лягати, бо можна захворіти. Живе він на горищі, біля комина або в запічку.
– А він добрий? – запитала Оріяна.
– Домовик любить жартувати. Наприклад, дихати маленьким дітям у вухо. Або ховати потрібну річ, яку ви щойно бачили. Тоді треба поставити на стіл до гори дном порожню склянку, перев’язати ніжку стола поясом, бажано червоним, і тричі повторити: «Погравсь – і віддай!»
Іванко слухає з недовірою, але більше нічого не каже, щоб не засмутити матір.
– Кожна жінка має знайти з ним спільну мову, навчитись його відчувати. Щоб він не гримав дверима, не скидав вночі на підлогу посуд, потрібно йому залишати їсти. Можна залишати хліб, воду й несолену кашу. Він не вередливий у їжі, але солі не терпить. Може розсердитися і наробити шкоди.
Оріяна смішно морщить лоба, старанно намагаючись запам’ятати те, що розповідає мати.
– А ще він не любить п’яних і тих, хто матюкається. Таким людям домовик може побити посуд, підсипати піску в найліпшу кашу, в найжирніше молоко налити води. Може зіштовхнути сплячого з ліжка.
Іванко подумав, що його батька ніякому домовику не під силу скинути з ліжка. Хлопчик навіть посміхнувся цій думці.
– А ще домовик доглядає за худобою. Але якщо вона йому не сподобалась, то він починає ганяти корів по хліву, плутати гриви коням і може замучити їх до смерті.
– Навіть так? А що ж тоді робити? – зацікавилась Оріяна.
– Таку худобу треба продати й купити іншої масті. Якщо з домовиком не здружитись, він може напустити на собаку чи кота блохи.
– Мамо, а як він виглядає? – запитав Іванко.
– Бабця казали, що він такий маленький дідусь з довгою бородою, в червоній сорочці й чорній шапці. Але він може перекидатися на будь-яку тварину, живого чи померлого родича. У багатих людей він волохатий, а в бідних – голий.
– Мамо, а його можна побачити? – загорілись оченята в Іванка.
– Показується він тільки невинним дітям і старим людям. Але побачити його можна, якщо подивитися через борону чи хомут. Або якщо на Різдво чи у Страсний четвер зі свічкою піднятися на горище. Але робити цього не варто, бо зазвичай домовик показується перед бідою.
– Як це? – ще більше зацікавилась Оріяна.
Вона, на відміну від Іванка, ні на мить не сумнівається в тому, що все, що говорить мати – суща правда.
– Попереджує, що щось загориться або поб’ється-поламається.
– Щоб люди були обережними?
– Так, доню. Бабуня розповідала, як її вночі домовик душив. Вона прокинулася, схопила його, а він такий лахматий, м’якенький. Бабця його запитала: «Ти на зло, чи на добро?» А він відповів: «На зло». Після того хата згоріла.
– Нічого собі, – вирвалось в Іванка, бо це здалося йому неймовірним.
– А ще трапляється, що до хати приблудиться «чужий» домовик. Тоді в хаті починається справжня боротьба. Можна сказати, війна.
– Мамо, а тоді що треба робити?
– Виганяти чужого домовика. Я з цим не стикалась, але чула, що хоч не хоч, а треба йти до ворожки. А ще домовика обов’язково потрібно забрати із собою до нової хати. На сім’ю, що не покликала його, в новій оселі чекають нещастя. Сам домовик без запрошення не може полишити старе житло.
– А як це робиться?
– Треба про себе промовити: «Домовику, домовику! Переїжджаємо ми, і ти сідай на підводу де зручніше, і переїжджай із нами на новосілля наше». Перевозять його при повні у горщику або в старому черевику. У новій хаті для домовика протягом року лишають невибіленим один клаптик. А ще жертвують йому перший кусень хліба, відрізаний в новій оселі.
Мати пояснює все доброзичливо і лагідно. Тут в кімнату з двору зайшов Самійло.
– Маріє, приготуй мені з собою поїсти, – попросив він.
– Ти кудись зібрався, любий? Далеко?
– Ні, не дуже, – посміхнувся Самійло, з любов’ю дивлячись на дружину, – ти ж знаєш, що саме в наше село занадились бусурмани? Враження таке, ніби інших сіл для них і не існує. От наша громада і вирішила поставити «фігуру».
– Яку фігуру, тату? – одразу зацікавився Іванко.
– «Фігура» це хрест, поставлений усією громадою. Зазвичай його ставлять для того, щоб захиститися від епідемій, пошесті, нещасть.
Вигляд у Самійла радісний, урочистий. Іванко уважно слухає батька.
– Любий, його поставлять у центрі села?
– Так, кохана, хоча дід Шкварка, Трохим Бойчук, Василь Голобля, я і Сашко Сомик пропонували поставити «фігури» на всіх в’їздах до села і ще на перехрестях доріг, які вважаються нечистими. Але більшість вирішила інакше.
– Можливо так було б і правильно, – задумливо промовила Марія. – Дуже вже багато нещастя приносять нам напади бусурманів.
– Вже двадцять років не випускаю я шаблю з рук, захищаючи наш народ від різних завойовників. Не знаю, чим завинила наша бідна земля перед богом, що він насилає на нас одну напасть за іншою, – важко зітхнув Самійло.
Іванко згадав, що вже бачив, як в Красному ставили таку «фігуру». Було це під час посухи, і аби викликати дощ, чоловіки за один день привезли з лісу деревину, зробили хрест і встановили його на розхідній дорозі. А жінки тоді за один день виткали рушника і повісили його на щойно виготовлений хрест.
А ще хрести встановлюють з нагоди значущої події. «Обітні» хрести власноручно виготовляли і встановлювали, щоб одужала близька людина, повернувся з війни син, брат чи батько. Іванко все чекає, як підросте, щоб самому встановити такий хрест, аби батько не загинув на війні.
– Запам’ятай, синку, – нагадав Самійло, – хрест є головним символом християнства. Його носять на грудях як ознаку приналежності до християнської церкви. Загубити натільний хрестик це дуже погана прикмета.
Іванко вже знає, що дітям забороняється гратися з хрестом, бо це може призвести до смерті батьків. На хрест не можна показувати рукою, бо її засудомить або на ній з’являться рани.
А ще для захисту господарства від злих сил хрести пишуть крейдою, полум’ям свічки, вугіллям або тістом на одвірках, на дверях, над вікнами, на воротах. Хрестом відлякують нечисту силу – чорта, упиря, ходячого покійника, русалку.
Хрест нагадує людину з розкинутими руками, тому вважається особистим знаком. Саме з цим пов’язаний звичай ставити хрестик замість підпису.
Хрест на могилі небіжчика-чоловіка прикрашають рушником, а жінки – фартухом. Найбільші хрести встановлюють на могилах старих, а найменші – дітей. «Жіночі» хрести тонші, ніж «чоловічі».
На могилах самогубців, відьом і ворожбитів хрестів не ставлять, бо це загрожує засухою всій околиці. Щоб пішов дощ, треба вирвати й кинути в річку хрест із могили вішальника чи утопленика.
Оріяна пригадала, що для того, аби побачити уві сні судженого, дівчата в ніч з четверга на п’ятницю кладуть натільний хрестик під подушку.
– Тату, – запитав Іванко, – а хто сильніше, козаки чи поляки? Я чув, що поляки пишаються тим, що їх воїнство складається з «квітучих людей і добрих коней». Так, здається?
– На мою думку, синку, польське військо не відповідає сучасним вимогам. Фактично за озброєнням і тактикою дій це вже ніяке не військо, а старосвітське ополчення. Проти татар, озброєних луками та списами, поляки ще можуть воювати і перемагати, а проти супротивника, озброєного вогнепальною зброєю, ні.
– Як на мене, польські піхотинці виглядають як циркові блазні.
– Га-га, – не стримався Самійло і весело розсміявся.
І справді, польські воїни, вдягнені в картаті мундири, зшиті з різнокольорових шматків тканини, виглядають дійсно кумедно.
– Вони не тільки виглядають смішно. Озброєні вони мечем чи алебардою, зрідка рушницею, не знають фортифікаційною роботи, в них відсутні дисципліна і кмітливість.
Іванко уважно слухає батька.
– Ти бачив, у їх кінноти високі, оковані залізом сідла? А ще кавалерист має панцерний обладунок і важкий спис. Вже після години похідного маршу і кінь, і вершник стають небоєздатними.
– Якісь польські вояки несправжні!
– Точно! Тому польській король весь час шукає собі справжніх та відданих вояків. Кого він тільки не наймав собі на службу! Німецьких рейтарів і ландскнехтів, угорських гайдуків, шотландських піхотинців. А ще пан король намагався зробити солдатів із польських хлопів, муштруючи їх в лановій піхоті.
– Але краще наших козаків воїнів немає! Правда, тату?
– Так, синку. Яну Оришевському і мадяру Янчі Бегеру вдалося умовити запорожців служити королю. Вже два роки підряд запорожці – справжні діти війни приймають участь в походах на Полоцьк, Великі Луки, Псков.
– Гей, Самійле, – донісся з вулиці голос Сашка Сомика, – ти йдеш?
– Все, вибач, синку, мені треба іти.
– Тату, я з тобою! Можна?
Самійло кивнув на знак згоди, взяв вузлик з обідом, приготований Марією, і вони з сином пішли поруч у центр села. Марія перехрестила їх у слід.
– Без пустощів там, – гукнула Марія їм у слід.
– Добре, – першим відповів Самійло, і всі розсміялися.